Архів рубрики: Події

ВИЗНАЧЕНО ПЕРЕМОЖЦІВ У РОЗІГРАШІ ПРИЗІВ СЕРЕД РІЧНИХ ПЕРЕДПЛАТНИКІВ ГАЗЕТИ

Учасники проведення лотерейного розіграшу

14 січня в приміщенні редакції Кременчуцької районної газети «Зоря Придніпров’я» відбувся розіграш призової лотереї серед річних передплатників. Цьогоріч участь у розіграші призової лотереї взяли 176 передплатників, які надіслали на адресу редакції копії абонемента та квитанції про оформлення річної передплати на газету «Зоря Придніпров’я».
Аби розіграш пройшов чесно та відкрито, ми запросили на його проведення представників з різних територіальних громад та населених пунктів району. На жаль, не всі запрошені змогли прибути на цей захід через погодні чи інші причини. Тож у проведенні розіграшу взяли участь: Людмила Григорівна Проценко (м.Глобине), Євгеній Євгенійович Пономаренко (с.Великі Кринки), Василь Іванович Давиденко (с.Майбородівка), Володимир Михайлович Горбенко (с.Обознівка), Віктор Іванович Ракша (с.Великі Кринки) та Ольга Михайлівна Тітовська (м.Глобине), які передплатили газету на 2022 рік.
Всі 176 учасників розіграшу були зареєстровані під певними номерами. Було виготовлено 176 карток з порядковими номерами учасників, вони були скручені в трубочки, цифрами всередину і розміщені в прозорому контейнері. Цього року розігрувалося 40 призів, тобто кожний четвертий учасник отримав свій подарунок. А кому який приз дістанеться визначали запрошені гості, дістаючи почергово з контейнера порядкові номери учасників. І хоч як вони не старалися активно перемішувати номери учасників, глобинці й цьогоріч стали лідерами серед призерів, мабуть тому що були найчисельнішими учасниками серед представників інших громад району – 68 осіб, а це більше третини від всіх учасників розіграшу.

Володарка мультиварки Марія ПІДДУБНА, с. Степове

ІМЕНА ПЕРЕМОЖЦІВ ПРИЗОВОЇ ЛОТЕРЕЇ РОЗПОДІЛИЛИСЯ НАСТУПНИМ ЧИНОМ:
Головні призи – мультиварки, яких цьогоріч розігрувалося дві дісталися ­Тетяні Миколаївні ГАНЖІ (с.Святилівка) та Марії Іванівні ПІДДУБНІЙ (с.Степове) з чим ми їх щиро вітаємо!

Електровафельниця – Сергію ­Петровичу ДОРОШЕНКУ (м.Глобине);
– електросендвічниця – Василю ­Павловичу ЦЕМОХУ (м.Глобине);
– блендер погружний №1 – Антоніні Мефодіївні КУШНІРЕНКО (м.Глобине);
– блендер погружний №2 – Віталію Миколайовичу ПИСАРЕНКУ (м.Глобине);
– міксер GRUNHELM блакитний – Івану Максимовичу СТОЛІЮ (м. Кременчук);
– міксер GRUNHELM рожевий – Людмилі Василівні РОМАН (с.Землянки);
– радіоприймач №1 – Валентині Іванівні МИХАЙЛИК (с.Сидори);
– радіоприймач №2 – ­Віктору ­Миколайовичу ДЯДЮРІ (м.Глобине);
– електрочайник ROTEX салатного кольору – Олександру Григоровичу ПОГРІБНОМУ (м.Глобине);
– електрочайник DELFA червоного кольору – Віталію Вадимовичу ­ТЮТЮННИКУ (м.Глобине);
– електрочайник ROTEX сріблястий – Сергію Васильовичу КУЛИКУ (м.Глобине);
– електрочайник RECA сріблястий – ­Миколі Павловичу КОВТУНУ (м.Глобине);
– плед махровий полуторний – Леоніду Анатолійовичу СИСЕНКУ (м.Глобине);
– скатерть на стіл розмір 152х228 см – Н.В.ПОЛІНО (с.Заможне);
– скатерть на стіл розмір 120х152 см – Єві Петрівні ЛОНСЬКІЙ (м.Глобине);
– блюдо скляне для сервірування – Вірі Анатоліївні ХАРЧЕНКО (м.Глобине);
– набір оригінальних стаканів – ­Володимиру Васильовичу ­ШАХМАНУ (с.Недогарки);
– набір стаканів із зеленим малюнком – Олексію Васильовичу ЩЕРБУСІ (м.Кременчук);
– набір оригінальних чарок – Андрію Олександровичу РЯСНОМУ (м.Глобине);
– сковорідка з антипригарним покриттям №1 – Миколі Олександровичу ­КОВТУНУ (м.Глобине);
– сковорідка з антипригарним покриттям №2 – Людмилі Володимирівні ­РЕДЬКО (с.Малинівка);
– гель для прання 5 л – Ірині ­Анатоліївні ВОЙЦЕХОВСЬКІЙ (м.Глобине);
– гель для прання 4 л – Анатолію ­Миколайовичу ЛУПАНДІНУ (м.Глобине);
– капсули PERWOL для прання – Ользі Михайлівні ТІТОВСЬКІЙ (м.Глобине);
– концентровані капсули для прання – Михайлу Михайловичу ГУСАРУ (м.Глобине);
– концентровані капсули для прання – Світлані Іванівні ВОЙТЕНКО (с.Недогарки);
– набір кухонних рушничків вафельних – Марії Петрівні СТРІЛІ (с.Заможне);
– набір кухонних рушничків вафельних – Катерині Миколаївні ­КОРОВНІЧЕНКО (с.Гориславці);
– набір рушничків махрових для кухні – Галині М. ОЧЕНАШ (с.Великі Кринки);
– набір рушничків махрових для кухні – Вадиму Вадимовичу ТЮТЮННИКУ (м.Глобине);
– рушник махровий синього кольору – Сергію Анатолійовичу СІРЕНКУ (м.Глобине);
– рушник махровий коричневого кольору – Катерині Миколаївні ­ТЕРЕНТЬЄВІЙ (м.Глобине);
– кухонний набір господині – Любові Сергіївні МІТЯЄВІЙ (м.Глобине);
– тортівниця – Ользі Миколаївні ДУДАРЕНКО (м.Глобине);
– набір кухонних ножів – Дмитру ­Петровичу СТРІЛІ (с.Заможне);
– набір судочків для харчових продуктів 3 шт. – Ірині Степанівні ШУЛИК (м.Глобине);
– набір судочків для харчових продуктів 2 шт. – Віктору Борисовичу ­ПОНОМАРЕНКУ (с-ще Градизьк);
– FAIRY засіб для миття посуду 1350 мл – Любові Іванівні ГОРЕНКО (с.Шепелівка).
ВІТАЄМО ПРИЗЕРІВ РОЗІГРАШУ та прохаємо всіх, хто не отримав дзвінка з редакції, ОБОВ’ЯЗКОВО зателефонувати за номерами: 095-590-53-31 чи 096-095-67-37 для узгодження деталей щодо отримання своїх призів.
Дякуємо всім, хто передплатив районну газету «Зоря Придніпров’я» на 2022 рік! Прохаємо не засмучуватися тих, кому цьогоріч Фортуна не усміхнулася, пам’ятайте, що вона може вас наздогнати будь-коли, навіть у той момент, коли ви на неї не чекаєте. А в підтвердження цього пропонуємо на сторінці 5 прочитати цікаву розповідь на цю тему.
Зичимо вам, дорогі наші читачі, передплатники, міцного здоров’я, особистого щастя, успіхів і більше хороших новин. Нехай прийдешній рік буде вдалим та щасливим для всіх нас!
З повагою – колектив ПП «Редакція газети «Зоря Придніпров’я».

ОНОВЛЕНА БІБЛІОТЕКА СТАНЕ ЦЕНТРОМ КУЛЬТУРНОЇ ТВОРЧОСТІ ГРАДИЗЬКА

Валентина ЯЛОСОВЕТСЬКА, Мирослав НОСА та Марина ЧІП на фоні «Дерева життя»

Про це заявив Мирослав Носа, Градизький селищний голова на урочистостях з нагоди відкриття оновленої Градизької бібліотеки для дорослих після капітального ремонту.
У зональному Будинку культури «Україна» запрацювала бібліотека з сучасним інтер’єром. Змінився не тільки дизайн, переосмислено весь оточуючий простір, враховуючи культурні потреби людини, адже бібліотека — це місце, де сходяться минуле з теперішнім та майбутнім. Це місце розуму і сили! А творчість, креативність, цілеспрямованість та наполегливість завідуючої Валентини Петрівни Ялосоветської та команди однодумців, перетворили книгозбірню у справжнісінький музей.
– Тепер наша бібліотека, дійсно, культовий об’єкт, в якому живе не тільки книга, а й те, що ідентифікує нас, як українців! Тут житимуть народні ремесла, історія рідного краю, українська вишивка. Всіх відвідувачів у цих стінах чекають не просто стелажі з книгами на різні смаки, а дизайнерські куточки, народні ремесла і майстер-класи. Тут будуть відроджуватися забуті народні ремесла і проляже туристична стежина у народні промисли, якою проведе всіх бажаючих Валентина Петрівна Ялосоветська. Бо її зусиллями створена навіть спеціальна кімната-майстерня для проведення майстер-класів. Тож ще один туристичний магніт гарантований!

Майстер-клас від Валентини Петрівни


Мої щирі слова вдячності Валентині Петрівні, господині цього закладу, людині великої любові до книги та всього, що її оточує, за ставлення до роботи, її ідейність та диво, яке вона створює навколо себе. Марині Ніценко, начальнику відділу освіти, молоді і спорту Градизької територіальної громади та всьому колективу, який вона очолює, працівникам виконкому, спеціалістам, які виконували ремонтні роботи, зокрема Станіславу Дорошенку, Юрію Душко, Миколі Норенку та Катерині Козленко за придбання сучасних світильників. З цього знаменного дня ми починаємо писати нові сторінки історії культового об’єкту в нашій громаді, – так мовив Мирослав Носа, який подарував бібліотеці ще й «Wi-Fi» роутер для зручного доступу до мережі Інтернет.
Неповторний подарунок отримала бібліотека та її відвідувачі і від Марини Сергіївни Чіп, викладача декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва Градизької дитячої школи мистецтв – ексклюзивний декоративний настінний розпис «Дерево життя» та раритетне зібрання книг, де представлені художні шедеври українського та світового мистецтва.
Послугами цієї бібліотеки користуються багато читачів різних вікових категорій, адже градижчани люди ерудовані, знаючі та читаючі, справжнісінькі книголюби. Після капітальної реконструкції бібліотеки кількість відвідувачів планують збільшити, створити декілька стелажів дитячої літератури. Нинішній фонд бібліотеки нараховує немало й небагато, а 24 тисячі примірників книг, брошур та періодичних видань. Книгозбірня постійно поповнюється сучасною літературою на різні смаки, особливо цікавить читачів серія книг про незалежність України, про АТО та російську агресію в Україні, спогади учасників тих подій та волонтерів.
Тож нині починається новий етап життя і діяльності Градизької бібліотеки для дорослих . Її, осучаснену, урочисто відкрито для відвідування напередодні прийдешнього 2022 року.
Для мешканців Градизька вона стане справжнім осередком культури, місцем спілкування різних верств населення, масових родинних заходів та відродження забутих народних промислів.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ВІДКРИТИЙ ШАХОВИЙ ТУРНІР ПАМ’ЯТІ Олександра ГОЛОВКА

Учасники ІІІ відкритого шахового турніру пам’яті Олександра Головка

Кажуть, що людина живе доти, доки її пам’ятають…
Цю світлу і мудру людину важко забути. 15 лютого 2021 року святкував би свій 67-й день народження багаторазовий чемпіон Глобинського району з шахів, один із ініціаторів та організаторів проведення шахових турнірів у Глобинському районі та в селищі Градизьк Олександр Олександрович Головко, проте невблаганна смерть передчасно 19 грудня 2018 року забрала його в інший світ…
Звичайно ж, найсильнішого шахіста за всю історію селища Градизька та Глобинського району, людину виховану та інтелігентну, вчителя та наставника багатьох поколінь шахістів, знаного майстра шахової справи О.О. Головка ми не забудемо ніколи… Олександр Олександрович не лише сам добре грав у шахи та перемагав своїх суперників, але й передавав свій багатий спортивний досвід молодим шахістам, організовував шахові турніри і завжди при цьому залишався порядним і спокійним, готовим у будь-яку хвилину прийти на допомогу, провести розбір партії, підказати, навчити тонкощам цієї гри…
Зі щирою повагою та світлими спогадами про Олександра Головка за спонсорської підтримки О.В.Смірнова, Є.Г.Шестидесятного та голови місцевого осередку ГО ВФСТ «Колос» С.О.Мороза за ініціативи градижчан Е.В.Чіпа та Ю.Г.Лихопуда було традиційно проведено ІІІ відкритий шаховий турнір пам’яті О. Головка, на який запрошувалися всі шанувальники шахів Градизької та Глобинської ОТГ.
І ось суботнього ранку, 13 лютого, у Градизькій бібліотеці-філії для дорослих друзі-суперники зустрілися за шаховими дошками, щоб вшанувати славного шашіста. Через зимову негоду та замети на дорогах не змогли прибути на шаховий турнір мозоліївські шахісти-аматори А.Є.Андрусь та О.Л.Улановський, які завжди беруть участь у всіх шахових турнірах, що проводяться в Градизьку.

Гостинні господарі – бібліотекарі Т.Г.Федченко, Н.В.Нечай і О.В.Корогід.


Цього разу у ІІІ відкритому шаховому турнірі взяли участь семеро шахістів-градижчан: ветерани Ю.К.Долгоненко, О.І.Коровайний, Ю.Г.Лихопуд, О.М.Лисенко та молоді шахісти Р.А.Литовченко, К.І.Тичук та Р.І.Тичук. Турнір розпочався вшануванням Олександра Головка хвилиною мовчання. Присутні учасники турніру мали змогу ознайомитися з виставкою літератури, присвяченої шахам та пам’яті О.О.Головка. Книги Олександра Олександровича після його смерті передала для читачів бібліотеки його донька Ірина. Завідуюча бібліотеки Н.В.Нечай та бібліотекарі Т.Г.Федченко і О.В.Корогід запропонували учасникам турніру цікаву літературу про шахи. Головний суддя змагань Е.В.Чіп ознайомив шахістів з Положенням про проведення ІІІ шахового турніру, присвяченого пам’яті О.О.Головка. Було вирішено, що турнір проводитиметься за коловою системою, а відведений час на кожну шахову партію становитиме 30 хвилин.

Роман Литовченко –
переможець шахового турніру


Після жеребкування перший тур розпочався о 9.30. Забігаючи наперед, скажу, що шаховий турнір був багатим на несподіванки. Яскравим моментом першого туру стала перемога дебютанта Р.І.Тичука над досвідченим молодим шахістом О.М.Лисенком. Передбачуваними були впевнені перемоги учнів О.О.Головка Р.А.Литовченка та Ю.Г.Лихопуда над Ю.К.Долгоненком та К.І.Тичуком. Другий тур теж вніс свої несподівані корективи у турнірну таблицю – Ю.Г.Лихопуд, граючи білими фігурами, програв Р.А. Литовченку. У «битві ветеранів» О.І.Коровайного та Ю.К.Долгоненка перемогу святкував Олександр Іванович, а О.М.Лисенко переміг К.І.Тичука.
В третьому турі розійшлися «миром» О.М.Лисенко і Р.А.Литовченко. Як згодом виявиться, для лідера турніру Романа Анатолійовича Литовченка це будуть перші втрачені пів очка. Ю.Г.Лихопуд у запеклій партії переміг амбіційного шахіста О.І.Коровайного. У двобої між братами Тичуками переможцем вийшов Руслан Іванович Тичук. Результати четвертого туру: Р.А.Литовченко – Р.І.Тичук 1:0; О.І.Коровайний – О.М.Лисенко 1:0; Ю.К.Долгоненко – Ю.Г.Лихопуд 0:1.
У п’ятому турі досвідчений О.І.Коровайний зіграв внічию з дебютантом турніру Р.І.Тичуком. Р.А.Литовченко впевнено переміг К.І.Тичука, а О.М.Лисенко отримав таке бажане очко у парті з Ю.К.Долгоненком. Шостий тур поховав всі надії на перемогу в турнірі відразу двох шахістів – О.І.Коровайного, який програв К.І.Тичуку, та Ю.Г.Лихопуда, який програв О.М.Лисенку. Переможцем турніру достроково (вже вдруге) став Роман Анатолійович Литовченко.
Сьомий тур визначав долю другого місця у турнірній таблиці. Теоретично на срібло претендували відразу троє шахістів – Ю.Г.Лихопуд, О.І.Коровайний та Р.І.Тичук. Але у двобої Р.І.Тичук – Ю.Г.Лихопуд перемогу святкував більш досвідчений Юрій Григорович, а лідер змагань Р.А.Литовченко не залишив шансів О.І.Коровайному. Перемога К.І.Тичука над Ю.К.Долгоненком позбавила останнього здобути бодай очко у цьому турнірі. Місця у турнірній таблиці були розподілені таким чином:
1 місце – Р.А.Литовченко (5,5 очок);
2 місце – Ю.Г.Лихопуд (4 очки);
3 місце – Р.І.Тичук (3,5 очки);
4 місце – О.М.Лисенко (3,5 очки);
5 місце – О.І.Коровайний (2,5 очки);
6 місце – К.І.Тичук (2 очки);
7 місце – Ю.К.Долгоненко (0 очок).

Після нагородження переможців грамотами та медалями, а всіх учасників турніру – пам’ятними фотографіями, організатори змагань висловили слова подяки спонсорам О.В.Смірнову, Є.Г.Шестидесятному, Ю.Г.Лихопуду та голові місцевого осередку ГО ВФСТ «Колос» С.О.Морозу, які підтримують аматорський спорт у Градизьку, а також бібліотекарям Градизької бібліотеки-філії для дорослих Н.В.Нечай, Т.Г.Федченко та О.В.Корогід, які не лише гостинно надають приміщення бібліотеки для проведення змагань, а й кожного разу організовують тематичні виставки літератури.
Шаховим турнірам, започаткованим Олександром Головком, бути! До нових зустрічей, шановні любителі шахів!
Едуард Чіп,
головний суддя змагань,
с-ще Градизьк.

ЧЕСНІ ПЕРЕД ВЛАСНОЮ СОВІСТЮ І ПАМ’ЯТТЮ ЗАГИБЛИХ

Градизькі ветерани-афганці та ветерани прикордонних військ


З кожним роком все далі і далі історія віддаляє нас від пекельних років афганської війни. Біль Афганістану не дає спокою ось вже 32 роки. Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року – 3340 днів (дев’ять років, один місяць, дев’ятнадцять днів). Час непідвладний викреслити з нашої пам’яті героїчні подвиги, приклади громадянської мужності та вірності військовому обов’язку, які продемонстрували тисячі відданих синів України. Кожен четвертий із майже 600 тисяч військовослужбовців, які брали участь у бойових діях в Афганістані, – наші співвітчизники, і кожний четвертий із тих, хто не повернувся звідти – українець.
Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни i пам’ятати, що серед нас живуть люди, які стали учасниками тих воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом та подвигом. Тоді вони були 18-20-річними юнаками, на долю яких випала ця жорстока війна в чужій країні, а сьогодні вони – сивочолі ветерани-інтернаціоналісти, яким у тій війні випав щасливий квиток – їм випало життя. І кожний з них, як ніхто інший, знає справжню цінність людського життя, як боляче оплакувати втрати бойових товаришів. Кожний з них чесний перед власною совістю і світлою пам’яттю загиблих.
Почесне право підняти прапори було надано ветеранам-афганцям В.П.Компанійцю та М.М.Литуті. З привітаннями до присутніх воїнів-інтернаціоналістів звернулися голова Градизького осередку воїнів-інтернаціоналістів та ветеранів прикордонних військ М.В.Захаров, його заступник В.В.Ковтун, підполковник прикордонних військ у відставці В.М.Галаган та депутат Градизької селищної ради С.В.Скриль.
Михайло Васильович Захаров та Валерій Вікторович Ковтун урочисто, під бурхливі аплодисменти присутніх, вручили медаль «За заслуги ІІІ ступеня» А.В.Дзигарю, пам’ятну медаль «Афганістан 1979» В.В.Сакуну, Почесні грамоти Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), за підписом голови Спілки С.В.Червонописького, ветеранам війни в Афганістані М.М.Литуті, В.А.Ковалевському, С.Г.Стецуну та М.Г.Сироті з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 32-ї річниці виведення військ з Афганістану. Пам’ятною медаллю Президії УСВА (воїнів-інтернаціоналістів) «За вірність і терпіння» були нагороджені дружини учасників бойових дій та ветеранів прикордонних військ Л.В.Ковалевська, О.Д.Захарова, І.В.Компанієць та Л.А.Галаган. За багаторічну підтримку Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), вагомий внесок у становлення ветеранського руху воїнів-інтернаціоналістів, військово-патріотичне виховання підростаючого покоління та з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 32-ї річниці виведення військ з Афганістану Подякою голови УСВА (воїнів-інтернаціоналістів) С.В.Червонописького були відзначені П.І.Бережний, А.В.Пиріг та С.В.Скриль. Після урочистої частини ветерани-афганці та ветерани прикордонних військ, гості та жителі Градизької ОТГ з гіркотою в душі та болем у серці поклали квіти до підніжжя пам’ятника ветеранам афганської та інших локальних воєн, вшанували їх пам’ять хвилиною мовчання.
Поставте скибку хліба на стакан
І голови схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.
О, Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих своїх синів, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,
Не чули щоб ніколи звук гармати…

Шановні воїни-інтернаціоналісти, учасники бойових дій на території інших держав. Ви – це ті, кому війна залишила болючу рану в серці, хто втрачав друзів і кому смерть не раз зазирала в очі. Ви завжди були і залишаєтесь прикладом мужності та відваги для підростаючого покоління. Ви чесно і сумлінно виконали свій громадянський обов’язок і залишилися вірними військовій присязі.
Низький уклін вам, честь і слава, шановні ветерани Афганістану.
Едуард Чіп,
історик-краєзнавець, с-ще Градизьк.

СПРАВА ЧЕСТІ, ВІРА ТА ЗАХИСТ БАТЬКІВЩИНИ

У бойовому підрозділі, де несе службу земляк Олександр ЛЮТЕНКО
На позиції «Зеніт»
У день Богоявлення для воїнів було проведено богослужіння та чин освячення води

Ось і настав 2021 рік. Для одних, за їхніми словами, це рік надій та сподівань, для інших – рік розчарувань з перших його днів. А для нашої волонтерської групи і для мене особисто – це восьмий рік боротьби з російськими окупантами та допомоги нашим захисникам.
Кілька років тому, а саме у 2017, на одній з передових позицій Збройних Сил України, пригадується розмова з нашими військовими про забезпечення армії. Коли хлопці раділи тому, що матеріальне забезпечення поліпшилося в рази, говорили, що скоро волонтерська допомога стане не потрібною та про те, що за ці роки вже зріднилися з волонтерами, стали однією сім’єю і що кожний приїзд на передову волонтерської групи – це свято. «Наче вдома побували» – говорили воїни, проводжаючи нас у зворотну дорогу.
У той час все частіше йшло обговорення в штабах про надання волонтерської психологічної підтримки військовим, забезпечення їх медикаментами та про організацію різних культурних заходів. Такі оптимістичні плани були в той час. Але, на жаль, із зміною влади в Україні прийшли зміни і в армію та не в кращу сторону. Ті досягнення, що були набуті ціною життя, пожертвою власного здоров’я і часу стали знецінюватися і руйнуватися. Так, зокрема, в армії значно скоротилося фінансування, що потягло за собою і погіршення матеріального постачання. Виходить так, що волонтерська робота не відійшла в минуле, а й далі є важливою ланкою у забезпеченні наших захисників найнеобхіднішим.
Із наших статей-звітів читачі газети знають, що наша волонтерська група опікувалася не тільки захисниками, а й школами та дитячим будинком. З новими реформами і змінами у цих закладах не тільки не зменшилося проблем, а ще й збільшилося. На першому плані було і залишається якісне харчування для дітей.
Незважаючи на те, що сьогодні, на 8-у році боротьби з російськими окупантами, багато українців «втомилися» від війни та за будь-яку ціну хочуть «миру», є велика кількість справжніх патріотів, які прекрасно розуміють ситуацію та те, що не Україна розв’язала цю війну та окупувала чужі території. Саме такі люди допомагають впродовж всіх цих років нашим воїнам, вони не втомлюються це робити, бо вважають що це їхній особистий внесок у нашу спільну перемогу. Ось такі люди й надихають та дають сили жити далі, долаючи труднощі сьогодення.
Керівництво бойових підрозділів 17 ОТБ, 42 ОМПб, 57-ОМБр нагородило багатьох наших земляків, хто допомагає матеріально – фінансами, технічними засобами, продуктами харчування і разом з воїнами бореться за незалежність країни з перших днів війни і до сьогодення.
Так Віктор Кузьмич Крюк, Сергій Федченко та Володимир Підцерковний нагороджені медалями за волонтерську діяльність. Подяками нагороджені Володимир Сьомін, Дмитро Підцерковний, Олег Попов, Костянтин Кошель, Віталій Топчій, Юлія Лях, Володимир Яресько, Валентина Чобітько, Михайло Лопушенко, Олег Пелипенко, Тетяна Криворот, Катерина Маловічко, Алла Хільчук, Лідія Безугла, Валерій Ведмідь.
Велика і щира подяка від воїнів всім, хто всі ці роки допомагає та підтримує.
За останній час нашою волонтерською групою було здійснено дві поїздки на передові позиції ООС, зокрема, у м.Сєвєродонецьк у 14 танкову бригаду, де несе службу наш земляк, бойовий побратим Олександр Олександрович Лютенко.
До воїнів було доставлено маскувальні сітки для бойової техніки, надані волонтерським підрозділом «Hand made для Армії руками небайдужих полтавок», чотири маскувальні костюми «кікімори» для снайперів і розвідки, засоби гігієни. За фінансової допомоги Володимира Сьоміна було придбано цепи і шини до бензопилки. К.Я.Кошель надав кабелі, світильники, вимикачі, дві ємності на 400 літрів, утеплювач, набір для пайки пластикових труб та ін. Доставили вантаж на передову учасник бойових дій Руслан Ляшенко та дружина Олександра Лютенка Людмила Дмитрівна.
Вже стало доброю традицією відвідувати воїнів на передовій на великі релігійні свята та проводити богослужіння на бойових позиціях. Цьогоріч на свято Хрещення Господнє (Богоявлення) ми відвідали бойові позиції поблизу Авдіївки та Донецького летовища, побували на «Зеніті» та «Шахті Бутівка», де несуть службу наші земляки-градижчани у мінометних батареях підрозділу «Чорні Запорожці». Для воїнів було проведено богослужіння та здійснено чин освячення води.
Допомогу воїнам надали: прихожани Градизької Свято-Троїцької церкви (настоятель отець Іван) та Градизької Свято-Георгіївської церкви (настоятель отець Георгій), учасник бойових дій, Градизький селищний голова Мирослав Носа, Глобинський міський голова Станіслав Джусь, Олег Пелипенко, Олег Попов, Катерина Маловічко та Алла Хільчук (магазини «Маркетопт», м.Глобине), Валентина Чобітько, Віталій Чопчій, ГО «Кременчуцькі бджілки», ПП «Редакція газети «Зоря Придніпров’я», науковий працівник Полтавського краєзнавчого музею, волонтер Андрій Барабаш, Полтавський благодійний фонд «Карітас», градизькі фермери та підприємці.
Полтавська волонтерка Зоя Воронянська, яка неодноразово оздоблювала прапори для воїнів передала для підрозділу «Чорних Запорожців» прапори та власноруч написану ікону святої Покрови. Костянтин Якович Кошель надав лопати, ліхтарі, тачку із запасними колесами, 10 оцинкованих вентиляційних труб та ін. У підрозділи також було доставлено: змазку зброярську, скоби для будівництва бліндажів, електрочайник, цвяхи, ліхтарі спеціальні, папір, колун, спеціальну викрутку, електроліт, болгарку та круги до неї, шуруповерт, гайковерт з набором головок великого розміру для ремонту бронетехніки, електроди, дверцята та колісники, теплі дутики, шкарпетки плетені й фабричні та ін.
Для воїнів-земляків з с-ща Градизьк та м.Хорол, які несуть службу у вищеназваних підрозділах, було доставлено посилки від рідних з домашніми смаколиками та речами.
Особлива подяка водіям Руслану Ляшенку та Павлу Маловічку, які власним автотранспортом доставили вантаж воїнам у супроводі волонтерів Сергія Лихопуда, Євгенія Пономаренка, Олега Пелипенка. Участь у поїздці взяв і учасник бойових дій, командир передових позицій 42 ОМПб, захисник Донецького летовища Віталій Бартків з позивним «Барс».
Пальне для техніки надали В.К.Крюк та С.А.Федченко (ПСП ОВ «Колос»).
Євгеній ПОНОМАРЕНКО,
волонтер, військовий капелан ЗСУ.

ВІТАЄМО З ВИСОКОЮ НАГОРОДОЮ!

До Дня працівників культури та майстрів народного мистецтва, 9 листопада президент України Володимир Зеленський підписав Указ № 491/2020 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва». Згідно з документом почесне звання «Заслужена майстриня народної творчості України» отримала наша землячка, яка нині мешкає у Полтаві, майстриня з плетіння фріволіте, талановита вишивальниця та волонтерка Катерина Андріївна КАЛІНІЧЕНКО, за значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність.
Також почесне звання «Заслужена артистка України» отримала артистка-вокалістка Полтавської обласної філармонії Олена Михайлівна Шевченко.
Окрім них, відзнаки у вигляді орденів, медалей та звання «народних» і «заслужених» отримали ще 86 діячів сфери культури. Подальших вам творчих успіхів та здобутків!

ДІТЯМ, ЧИЇ БАТЬКИ ЗАГИНУЛИ НА ВІЙНІ, ВРУЧИЛИ ІМЕННІ КУЛОНИ-ОБЕРЕГИ

Кулон-оберег «Серце батька»

20 жовтня відбулася неординарна подія для Глобинщини – церемонія вшанування пам’яті загиблих героїв російсько-української війни з врученням дітям загиблих іменних кулонів-оберегів «Батьківське серце».
Вручення цих пам’ятних знаків проводилося в рамках започаткованого цьогоріч Всеукраїнського проєкту «Батьківське серце» – іменного кулону у вигляді серця, який отримують діти, чиї батьки загинули під час бойових дій на сході України, захищаючи її незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.
Того пам’ятного дня іменні кулони, цукерки та квіти отримали: син загиблого героя Сергія Вихристюка – Богдан, діти загиблого героя Євгена Клименка – Микола, Олександра та Софія, син загиблого героя Степана Усса – Олександр, донька загиблого героя Євгенія Борильченка – Аміна та син загиблого героя Олександра Кирилюка – Артем.
Нагороди вручали Олександр Товпига, начальник відділу Міністерства у справах ветеранів України у Полтавській області та Артем Тригуб, голова ГО «Спілка ветеранів АТО Глобинщини».
– Кожен із вас по праву має пишатися іменем свого батька. Будьте достойними подвигу своїх рідних. А кулон «Батьківське серце» нехай стане справжнім оберегом, що супроводжуватиме вас упродовж всього життя і надихатиме на добрі справи, — так мовив Артем Тригуб.


Урочистості організували і провели представники відокремленого підрозділу ГО «Сім’ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини в Глобинському районі (керівник Олена Аврамчук) та Громадської спілки «Всеукраїнське військово-цивільне об’єднання «Бойове братерство України».
Участь у заході взяли голова Глобинської РДА Наталія ­Величко, Глобинський районний військовий комісар, підполковник Михайло Осадчук, голова спілки ветеранів АТО Глобинщини Артем Тригуб, представники громадськості.
Ідея створення таких пам’ятних кулонів належить учаснику бойових дій на сході України, голові Денецької військово-цивільної адміністрації з 2015 до 2018 рр. Павлу Жебрівському, бойовому побратиму спілки «Всеукраїнське військово-цивільне об’єднання «Бойове братерство України», офіцеру Сергію Бачуріну, командиру 54 окремого розвідувального батальйону, полковнику Леоніду Климчуку та голові громадської спілки «Дух воїна України».
Такі кулони вже вручені дітям з багатьох областей України, чиї батьки віддали свої життя за Батьківщину.
Благодійниками цього заходу виступили приватний підприємець Валентина Сироватень, керуюча магазину «Маркетопт» Алла Хільчук та Ігор Полонський.

ПОБАЧИВ СВІТ АЛЬМАНАХ «КЛАРНЕТИ ГЛОБИНСЬКОГО КРАЮ»

Нещодавно, багряної осінньої пори, у районному Будинку культури відбулася хвилююча і довгоочікувана подія – члени Глобинської міської літературно-мистецької громадської організації «Квітка натхнення» презентували перше видання альманаху «Кларнети Глобинського краю». Народився «первісток», такий жаданий і бажаний, виплеканий і вимріяний його творцями.
І хоч це неповторне дійство відбувалося у непростий час, пов’язаний з пандемією короновірусу, а всім присутнім довелося дотримуватися правил перебування в громадських місцях під час карантину – все це не затьмарило радість від події видання творчих доробків спілчан.
Присутніх авторів альманаху, який нещодавно побачив світ, щиро привітав голова Глобинського осередку партії «Сила і честь» Олександр Артюшенко, за сприяння якого побачив світ альманах. Зі словами вітань до присутніх звернулися голова Градизької спілки літераторів «Цвіт чебрецевий» ім. І.Білика Світлана Солона, поетеса і майстриня декоративно-прикладного мистецтва, куратор Загальнонаціонального проєкту «Слово Кобзаря у вишивці», одна з творців альманаху Катерина Калініченко з Полтави.
Під час проведення заходу лауреатам XXI Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» Володимиру Ринденку, Марії Підубній та Любові Таборовець Світлана Солона вручила почесні відзнаки.
Того незабутнього дня всіх цих талановитих людей об’єднала спільна мета – відкривати неповторний мистецький світ, радувати поціновувачів поетичного та прозового слова новими творчими доробками.
До різножанрового альманаху увійшли поезії наших талановитих земляків: Ніни Полівко, керівника ГО «Квітка натхнення», Лілії Білоус, Івана Бугая, Віктора Прикіпєлова, Валентини Циган, Марії Ковтун, Тетяни Починок, Олексія Демішева, Євгена Шкірка, Валентини Ярошенко, Миколи Шеверди, Валентини Кравченко, Галини Главан, Лариси Перчик, Марії Піддубної, Любові Таборовець, Лідії Слюсар, Ганни Потабрик, Валентини Заїченко. Більшість доробків вирізняються тонкою ліричністю, любов’ю до природи, людини, рідного краю.
Альманах пропонує читачам і неперевершені прозові твори Марії Ковтун, Ніни Полівко, Ганни Потабрик, Володимира Ринденка, Лілії Білоус; представлені на його сторінках і краєзнавчі надбання Сергія Харсуна, Ростислави Романюк, Олександра Логвина, Олександра Матвійця. В одному з розділів представлені ілюстрації декоративно-прикладного й образотворчого мистецтва, народної творчості Надії Мацулевич, Марії Курченко, Віри Ляшенко, Валентини Гаєвської, Надії Ключки, Рози Окань, Надії Крюк, Людмили Дзюби, Володимира Ринденка, Оксани Тюрєвої, Валентини Кравченко, Марії Піддубної, Катерини Калініченко. Чільне місце в альманаху відведене й талановитим гостям, зокрема, Надії Зиковій, Людмилі Костиренко, Лідії Синягівській, Світлані Солоній, Світлані Червенко, Оляні Тарапатовій.
На сторінках збірки знайшла своє відображення й творчість незабутньої Надії Миколаївни Чорноволенко, життєва свіча якої згасла два роки тому, але її поетичне слово продовжує жити в серцях тих, хто її знав, захоплювався її поезією, що йшла від самісінького серця.
– Нарешті здійснилася наша спільна багаторічна мрія бути разом та творити разом. І разом відкривати для світу неперевершену красу нашого рідного краю, його правдиву історію, і ті трепетні почуття, що лягають на папір віршами та прозою, або розкриваються у витворах образотворчого чи декоративного мистецтва. Сьогодні на суд читацького загалу ми виносимо наш перший спільний творчий доробок «Кларнети Глобинського краю». «Кларнети» – тому, що всі автори нашого спільного творення є аматорами, для яких процес творення є розкриттям граней власної душі. Свою різнопланову творчість ми пов’язуємо з Глобинщиною, бо саме вона є невичерпним джерелом нашого натхнення, нашою спільною музою, що поєднала нас, надала можливість такої трепетної зустрічі з вами – першими поціновувачами нашої творчості. Ми щиро сподіваємося, що наше творче надбання знайде шлях до душ і сердець людей, бо в свої творіння ми вклали найщиріші почуття – любов до України, до рідного краю, – так у вступному слові звертається до майбутніх читачів Ніна Полівко, керівник ГО «Квітка натхнення».
А на завершення цього творчого заходу учасники мали змогу посмакувати смачним величезним тортиком, прикрашеним символікою «Квітки натхнення», що приготувала для спілчан донька талановитої Валентини Циган – Людмила Юременко.
Віримо і сподіваємося, що це неперевершене видання буде тільки початком, першою сходинкою на творчий Олімп і розпочне цілу серію творчих альманахів, що відкриють для нас багатогранну Глобинщину, край самобутніх талантів та славної історії.

До Дня працівників освіти

УЧИТЕЛЬ, ПЕРЕД ІМЕНЕМ ТВОЇМ!

Пливуть павутинки бабиного літа в небесній жовтневій блакиті під подихом вітру, легкі і прозорі. У вальсі осіннім, немов у нескінченній круговерті, кружляє багряно-золотаве листя і тихо лягає під ноги Вчителя. Сумно шелестить під ногами, ніби шепоче пісню прощання з молодістю, з роками, що пролетіли-промайнули, наче уроки, у вічних вчительських турботах і клопотах. Є щось неповторне, чарівне у тих журливих ритмах музики осені.

Віра МАЛЬКО


Віра Григорівна Малько замріяно вдивляється в далечінь і згадує свою першу вчительську осінь, далекий, але такий пам’ятний 1975 рік, коли вона зовсім юною після закінчення Полтавського педагогічного інституту приїхала у с. Пустовійтове, таке колись чуже і далеке. Розбита грунтівка, по обидва боки якої непролазними хащами тягнулася дереза, обабіч розкинулися «шевченківські» хатини… І школа серед степу, і її перший директор: вимогливий, але справедливий і свято відданий освітянській справі Олександр Павлович Семерядченко, і її перший колектив, де її тепло зустріли і прийняли, наче рідну дитину старші колеги. А згодом це село і школа, дружний колектив і найкращі та найталановитіші учні стали для неї найріднішими в світі, невід’ємною частинкою її насиченого, неспокійного, але такого щасливого трудового життя.
Чи думала Віра Григорівна тоді, 44 роки тому, що діти і навіть онуки її колишніх учнів, з захопленням і світлою радістю навчатимуться премудрості української мови і літератури на її уроках, адже не одне покоління пустовійтівців випустила вчителька в самостійне життя. Вдень навчала дітей, а ввечері їхніх батьків, бо в ті часи в селах працювали вечірні і заочні школи.
Ніколи в житті не забуде вчителька свій перший урок української мови в 7 класі, того хвилювання, що переповнювало все її єство, коли на неї з цікавістю дивилися допитливі сірі, карі, блакитні оченята. А її тіпало, наче в лихоманці, підкошувалися ноги, і вона, така ніжна й тендітна, стала близенько біля столу, щоб ненароком не втратити свідомість. І тут її тремтячу руку накрив своєю долонькою Сергійко, який сидів на першій парті, і тримав доти, поки вона не заспокоїлася. Тож з учнями у Віри Григорівни якось склалося відразу, вона знайшла свій ключик до їхніх сердець, адже діти, як ніхто інший, відчувають коли їх люблять, розуміють і ставляться з повагою. А любові в палкому серці вчительки, терпіння, мудрості і доброти вистачало на всіх, енергії і творчого натхнення – не позичати.
Її уроки рідної мови були, наче пісня. Вона ж щодня допомагала своїм галасливим, але таким рідним пташенятам, пізнавати світ, людей навколо, навчала бачити і добро, і зло, цінувати незабутні миті шкільного життя. Кожного дня її учні були наче вмиті теплом і ніжністю, адже у її серці на всіх вистачало добра і душевності, що зігрівають їх і зараз, через роки, через десятиліття. Адже скільки цікавих екскурсій, незабутніх поїздок, походів, виховних годин і концертів, шкільних вечорів і святкових ранків, спільної праці на полях радгоспу та фермах було в їхньому житті і завжди поруч була їхня рідна і незабутня Віра Григорівна.
А з Вірою Григорівною завжди поруч, рука до руки, плече до плеча нелегкими життєвими дорогами прямує її коханий чоловік Анатолій Тимофійович, який в усьому і завжди підтримує свою дружину, оберігає наче тендітну квіточку від всіх вітрів, намагається завжди бути потрібним, бо знає не з розмов, яка ж вона нелегка вчительська праця.
Анатолій та Віра знають одне одного змалечку, бо однією стежиною бігали до рідної Броварківської школи, зростали й мужніли в найкращому в світі селі дитинства, де зорі падали для них зорепадами і котилися у траву, бо саме там їхні палкі юні серця поєднало одне-єдине кохання на все життя, бо й до цього часу вони дивляться одне на одного закоханими очима. Вірно чекала красуня Віра з війська свого статного чорнявого легеня, а коли дочекалася, зразу ж і забрала його в Пустовійтове. Та він поїхав би за своєю Вірочкою, хоч на край світу. Насичена трудова біографія і в Анатолія Тимофійовича, він також знайшов себе в Пустовійтовому. Його знають і поважають в селі за принциповість, справедливість, людяність, бо працював і водієм, і завгаром, і керуючим відділку, і головою сільської ради.
Це вже зараз, через роки і десятиліття, рідним стало для Мальків село, де писали вони свою трудову повість, але й досі манять і кличуть до себе неповторні Броварки. Бо саме Броварки будував тато Віри Григорівни, Григорій Нестерович, зводив житлові будинки, магазини, контору, заклав ялинкову алею, яка є нині найбільшою окрасою цього села. Й до цього часу згадують добрим словом броварківці будівничого Григорія Шайногу.
Зі світлим смутком пригадує нині Віра Григорівна людей, завдяки яким вона обрала нелегку, але найблагороднішу на землі професію, педагогів від Бога, зокрема, директора Броварківської школи Михайла Антоновича Пальоного та його дружину Марію Михайлівну, Івана Кузьмича Магду та багатьох-багатьох інших, які вплинули на її вибір професії.
У школі зростали-підростали і її донечки, Ольга та Галина, бо така вже вона нелегка і непроста доля вчительських дітей, бути завжди в центрі уваги учнівського колективу і в той же час обділеними матусиною увагою, бо вона повинна виховувати чужих дітей. Донечки зросли хорошими людьми, здобули вищу освіту, створили міцні родини і подарували щасливим дідусеві з бабусею двох онуків.
Сьогодні Віра Григорівна разом з Анатолієм Тимофійовичем радіють успіхам своїх доньок, найрідніших у світі онуків Владислава та Едуарда, які постійно піклуються про їхнє здоров’я, а також при змозі приїжджають до рідного будиночка в Балабушиних Вербах (село підпорядковане Пустовійтівській сільській раді), де їх завжди чекають. Владислав навчається в Полтавському університеті економіки і торгівлі, а Едуард – в Полтавському коледжі економіки і права. Напевне, ніде в світі вони не куштували такого смачного пирога, яким з любов’ю завжди пригощають їх дідусь з бабусею. До речі, подружжя Мальків й готують завжди удвох.
Усім у Пустовійтовому відомо, яка чудова господиня Віра Григорівна. Все вміє і знає, і з радістю ділиться з усіма своїми смачними рецептами. А до того ж, створює надзвичайно красиві і вишукані вишивані картини, де на полотні ніби оживають пейзажі, квіти, лики святих.

Кажуть, що справжнім вчителем треба вродитися, і що вчитель – це не професія, а велике покликання, бо не народившись вчителем, ним стати неможливо. Саме ці слова про Віру Григорівну Малько, скромну і надзвичайно красиву жінку зі щирим і відкритим серцем, де сходяться дороги всіх її вихованців.
Ніхто не заперечуватиме, що у наш час бути простим учителем – життєвий подвиг. А присвятити себе не тільки своїм, а й чужим дітям, ділитися з ними своєю любов’ю, ласкою, знаннями, вміннями – це дарунок долі, ласка від Бога.
– Я прожила своє життя недаремно! Не було жодного разу, щоб мої учні пройшли повз мене, не привітавшись, не обізвавшись добрим словом, завжди телефонують, приходять і приїздять на гостину. А мені завжди щастило на хороших людей, найкращими були мої учні, хорошими і розуміючими були і їхні батьки, і найдружнішим та найщирішим вчительський колектив незабутньої Пустовійтівської школи, – так мовить Віра Малько.

Хай буде все у них гаразд, незабутній, найрідніший її останній 11-й клас


У першу неділю жовтня всі освітяни святкують професійне свято, а для Віри Григорівни Малько початок жовтня пов’язаний і з особистим святом, адже 6 жовтня вона відзначає свій день народження. Тож, з роси й води Вам, Вчителю! Хай творчий вогонь в Вашiм серцi не гасне, хай сили невичерпнi Вашi цвiтуть, пишайтесь по праву за свiтлий, прекрасний, великий, почесний учительський труд. Хай серце не знає печалi й розлуки, хай радiсть приносять вам дiти й онуки.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з архіву Віри МАЛЬКО.

До Дня працівників освіти

ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВІТОВА!

«Перша вчителька, ніжна, терпляча, наче мама, була нам малим. І любов її, щира й гаряча, зігрівала серденька усім», – ці слова відомої пісні стосуються кожної першої вчительки.
Перші вчителі! Це вони ведуть маленьких школяриків у світ знань, навчають читати, писати, рахувати. Це вони виховують у діток почуття доброти, дружби, порядності, товариськості, великої любові до родини, своєї Батьківщини. Ось такою була і моя перша вчителька Олександра Іванівна Нектовенко.

Олександра Нектовенко в юності
Олександра Іванівна з донькою Тамарою 1964 р.
Олександра НЕКТОВЕНКО з учнями 2 класу
Жуківської 7-річної школи. 1948 р.


Далекий повоєнний 1946 рік. Вперше до школи ведуть за ручки своїх синочків і доньок наші мами. Батьків дуже мало, бо багато їх не повернулись зі страшної кривавої війни. Країна в руїнах, спалені міста й села. Спільними зусиллями селяни ремонтують старі хати, а дехто зводить нові.
А в центрі села Жуки красуня-школа на високому цегляному фундаменті, з великими світлими вікнами, збудована земством у 1912 році. А за школою – високі зелені липи. Мій тато, який був одним із перших учнів цієї школи, говорив, що липи вони посадили зі своєю першою вчителькою Домнікією Іванівною. Фашисти, стрімко відступаючи і панічно втікаючи з нашої землі у вересні 1943 року, не встигли знищити нашу школу. Вона й до цього дня стоїть і привітно зустрічає школярів.
1 вересня 1946 року. Перша в моєму житті шкільна лінійка… Нас, найменших, зустрічає молода, вродлива вчителька. Вона, привітно усміхаючись, забирає нас від батьків і матерів і проводить на лінійку. Виступає директор школи, вітає всіх присутніх з 1 вересня. Звучить перший у моєму житті шкільний дзвінок. Олександра Іванівна веде нас до класу, саджає за парти і бажає всім успішно навчатись.
Так почалося моє шкільне життя. Всі сім років я навчалася «на відмінно» – у цьому заслуга моєї першої вчительки. У класі нас, «першачків», було більше сорока. В основному, це діти 1938-39 р.н., але були і старші – 1935-37 р.н., бо була війна і ці діти не ходили до школи. Не було в нас учнівської форми, портфеликів, в основному, полотняні торбинки, зошити з жовтуватого паперу, дерев’яні ручки з перами та чорнильниці-невиливайки. Кольорові олівці та альбоми з’явилися пізніше. Ніхто з нас не вмів ні читати, ні писати. Не всім легко давалась шкільна наука, то ж Олександра Іванівна додатково після уроків працювала з цими дітками. Коли настала зима, було дуже скрутно, не в усіх був зимовий одяг, а зими були дуже холодні та сніжні. В школі теж було дуже холодно, груби топили соломою ще з ночі. Ми до них прилипали по черзі, щоб хоч руки нагріти. Ніяких сніданків чи обідів. Брали з дому шматочок хліба, намазаний варенням чи маслом, якщо воно було в кого. На все життя запам’яталась фраза: «Дай раз укусить!». І ми ділились один з одним, наш клас був дуже дружний, ми ніколи не сварились. Олександру Іванівну любили безмежно, не давали їй навіть відпочити на перерві. Кожен старався стати поближче до неї і щось своє розповісти.
Швидко промайнули чотири роки, ми перейшли до 5 класу. У нашу школу прибули учні з Павлівської початкової школи, і в нас стало два п’ятих класи – 5-А і 5-Б. Я була у 5-Б класі. Олександру Іванівну ми не забували, бігали до неї в клас на перервах. Вона навчала вже нових першачків, але завжди цікавилася, як ми навчаємося та поводимося.
Наші вчителі не тільки навчали учнів, а й працювали на відбудові зруйнованого села, брали участь у жнивах, а вночі працювали на току. Вели велику виховну роботу серед молоді. Разом зі школярами допомагали колгоспу у зборі овочів, посадці лісосмуг, упорядкуванні села. Вони були агітаторами, політінформаторами, проводили підписку на облігації, ставили п’єси. Їздили з ними в сусідні села, співали в хорі, грали у струнному оркестрі. Олександра Іванівна була диктором сільської радіогазети, що виходила раз у тиждень.
У 1953 році я закінчила 7 класів Жуківської 7-річної школи і без екзаменів, як відмінниця, вступила до Лохвицького педучилища. Разом зі мною в 1957 році закінчили педучилище мої колишні однокласниці Ніна Ситник і Тамара Терещенко.
З 1957 до 1960 рр. я працювала вчителькою Глобинської початкової школи №6 і старалась працювати так, як моя перша вчителька.
У 1960 році я була переведена на посаду вчительки української мови та літератури Жуківської 7-річної школи, бо вже заочно навчалася на філологічному факультеті Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. І знову мої стежки-доріжки перетнулися з доріжками моєї першої вчительки та й усіх учителів, які мене навчали. Я не підвела сподівання своїх учителів, бо і в педучилищі, і в університеті добре навчалася. Ми стали колегами і разом навчали та виховували підростаюче покоління.
Олександра Іванівна пропрацювала в школі 40 років. Була вона першою вчителькою і в мого сина Олега. Клас, в якому навчався Олег, був всі 8 років найкращим у школі: сім відмінників, три хорошисти. Після закінчення школи більшість випускників здобули вищу освіту, опанували прекрасні професії і стали достойними людьми, якими гордились і батьки, і вчителі. Троє випускників здобули професії вчителів і працюють в школах нашого району. І таких класів у Олександри Іванівни було багато. Згадував її у своїх мемуарах і випускник школи 1955 р.в., Герой України Анатолій Олександрович Бугаєць.
Олександра Іванівна Нектовенко була не тільки прекрасною учителькою,а й люблячою дружиною, гарною мамою, пізніше бабусею та прабабусею. Разом з чоловіком, Пантилеєм Тихоновичем, вони виростили доньку Тамару 1942 р.н. Тамара після закінчення Жуківської 7-річної школи, а потім Глобинської СШ №5, успішно навчалася в Одеському технологічному інституті. Закінчивши його в 1966 році, одержала кваліфікацію хімік-технолог з обробки деревини. Працювала в Тетерівському лісгоспі, а потім викладачем Малинського лісотехнікуму. Так доня, як і мама, перейшла на педагогічну роботу. В 1968 році вона вийшла заміж за викладача технікуму Віктора Костянтиновича Нікітіна. В сім’ї народились дві доньки: в 1969 р. – Таня, в 1972 – Алла. Дівчата виросли, здобули вищу освіту. Таня закінчила Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка, вийшла заміж за випускника університету. Проживають у Василькові, мають двох синів – Юрія і Богдана, які вже теж здобули вищу освіту. Таня працює завучем у школі-інтернаті. Алла закінчила Переяслав-Хмельницький педінститут, працює в Катюжанському ПТУ викладачем історії, пише вірші, співає в хорі, живе з мамою Тамарою. Бабусині гени передались не тільки доньці, а й онукам, то ж виросла нова учительська династія.

Дочка Олександри Іванівни Тамара зі своїми доньками, зятем та онуками


Олександра Іванівна гордилася своїми онуками та правнуками. У 1976 році вона вийшла на заслужений відпочинок, але школу не забувала, приходила на свята. Перебуваючи на пенсії, вони з чоловіком утримували невелике підсобне господарство.
Роки брали своє, з часом сили покидали пенсіонерів. Донька Тамара вирішила забрати батьків у с.Катюжанка, де вона проживала з донькою Аллою. Чоловік Тамари помер у 1995 р.
Дуже тяжко було Олександрі Іванівні покидати рідну домівку, та й чоловік не хотів їхати. Та іншого виходу не було. Вони запросили нас, учителів школи, на прощальний обід, вручили нам на згадку українські хустки. У 2001 році Тамара перевезла батьків у с.Катюжанка. Вони проживали у двокімнатній квартирі з усіма зручностями, але дуже сумували за рідними Жуками. Олександра Іванівна часто писала мені листи, цікавилася сільськими новинами, писала, як вони з чоловіком поживають.
Для своїх онуків вона написала спогади. Тамара мені їх надіслала, коли я повідомила, що хочу написати нарис про її маму. Ось ці спогади.
«Я, Нектовенко Олександра Іванівна народилася 13 квітня 1916 року в селянській родині Гнідаша Івана Захаровича та Ірини Пантелеймонівни в с.Йосипівка Козельщинського району Полтавської області. В сім’ї росло п’ятеро дітей: четверо дівчат і один хлопець.
У 1924 році я пішла до школи у 8 років. У селі була початкова школа, а семирічну школу довелося закінчувати у Козельщині у 1931 році. Далі – навчання на першому курсі робітфаку при Кременчуцькому педінституті.
Жили ми в гуртожитку. У нашій кімнаті проживало 12 дівчат. Почався голод. Весною 1933 року за одну ніч у нашій кімнаті померло четверо дівчат. Щоб врятувати від голоду, нас вивезли в Онуфріївку Кіровоградської області. Там був радгосп, на полях якого дозрівали буряки і морква. Нам дозволили їх їсти. Ми почали поправлятися. Працювали там до осені 1933 року. Одна бездітна сім’я хотіла мене удочерити. Та я за сумлінну працю отримала 200 карбованців премії, а це на той час були великі гроші. І я повернулася додому.
Мені мама купила новий одяг. А в цей час у Кременчуці відкрили десятимісячні курси вчителів для навчання росіян-переселенців, бо на Полтавщині було багато пустих хат померлих від голоду людей. Тому переселенців із Росії поселяли в пусті хати і вони працювали на українських полях. Навчання проводилось на російській мові. Після закінчення курсів мене призначили учителькою таких класів. А 1 січня 1934 року мене перевели на посаду учительки початкових класів Жуківської 7-річної школи, де я прожила майже все життя і пропрацювала в школі майже 40 років.
У грудні 1936 року вийшла заміж за вродливого хлопця з багатодітної родини Нектовенка Пантелея Тихоновича, з яким прожила до самої його смерті у 67 років.
У Нектовенків була велика сім’я: шість хлопців і одна дівчина. Батько чоловіка незлюбив мене, бо я була дуже бідна. Такими ж були і мої батьки, яких ми перевезли в Жуки. Але ми з чоловіком тяжко працювали і все нажили своєю працею. Дуже багато нам допомагали сусіди. Ми тримали господарство і так вижили.
Брати чоловіка одружилися, побудували свої хати, а ми залишились у батьківській хаті, збудованій у 1870 році. З братами ми родичалися. Я працювала у школі, чоловік – у колгоспі. Та страшна війна перервала нашу мирну працю.
У село прийшли німці. Дуже тяжко довелося переживати фашистську неволю. Тільки одна радість гріла наші душі. 20 серпня 1942 року у нас народилася донька, яку ми назвали Тамарою.
Чоловіка забрали в гестапо. Був він у Бабиному Яру, з якого йому вдалося втекти. Воював на фронті. Пройшов від Одеси до Чехії, а потім перекинули його на війну з Японією.
Повернувся з війни інвалідом у 1947 році. Мав багато нагород, які пізніше подарував онукам. Працював у колгоспі бригадиром.
У 1961 році ми побудували нову хату, бо стара валялась. Вийшла на пенсію у 1976 році». А далі Олександра Іванівна пише про чоловіка, який помер 31 серпня 2003 року. Тамара придбала для мами однокімнатну квартиру з усіма зручностями поруч зі своєю.
Жила Олександра Іванівна праведно, так і відійшла тихенько в інший світ… Померла на 89-у році життя 23 березня 2005 року. Дочка Тамара, онучки і правнуки доглядають могилки своїх дідуся і бабусі.
На закінчення свого нарису звертаюся до всіх колишніх учнів Олександри Іванівни згадати її добрим щирим словом, побажати її душечці Царства небесного.

Олександра ГОРДІЄНКО,
директор Жуківської школи 1975-1991рр.

1 2