Архів рубрики: Події

ВІТАЄМО З ВИСОКОЮ НАГОРОДОЮ!

До Дня працівників культури та майстрів народного мистецтва, 9 листопада президент України Володимир Зеленський підписав Указ № 491/2020 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва». Згідно з документом почесне звання «Заслужена майстриня народної творчості України» отримала наша землячка, яка нині мешкає у Полтаві, майстриня з плетіння фріволіте, талановита вишивальниця та волонтерка Катерина Андріївна КАЛІНІЧЕНКО, за значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність.
Також почесне звання «Заслужена артистка України» отримала артистка-вокалістка Полтавської обласної філармонії Олена Михайлівна Шевченко.
Окрім них, відзнаки у вигляді орденів, медалей та звання «народних» і «заслужених» отримали ще 86 діячів сфери культури. Подальших вам творчих успіхів та здобутків!

ДІТЯМ, ЧИЇ БАТЬКИ ЗАГИНУЛИ НА ВІЙНІ, ВРУЧИЛИ ІМЕННІ КУЛОНИ-ОБЕРЕГИ

Кулон-оберег «Серце батька»

20 жовтня відбулася неординарна подія для Глобинщини – церемонія вшанування пам’яті загиблих героїв російсько-української війни з врученням дітям загиблих іменних кулонів-оберегів «Батьківське серце».
Вручення цих пам’ятних знаків проводилося в рамках започаткованого цьогоріч Всеукраїнського проєкту «Батьківське серце» – іменного кулону у вигляді серця, який отримують діти, чиї батьки загинули під час бойових дій на сході України, захищаючи її незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.
Того пам’ятного дня іменні кулони, цукерки та квіти отримали: син загиблого героя Сергія Вихристюка – Богдан, діти загиблого героя Євгена Клименка – Микола, Олександра та Софія, син загиблого героя Степана Усса – Олександр, донька загиблого героя Євгенія Борильченка – Аміна та син загиблого героя Олександра Кирилюка – Артем.
Нагороди вручали Олександр Товпига, начальник відділу Міністерства у справах ветеранів України у Полтавській області та Артем Тригуб, голова ГО «Спілка ветеранів АТО Глобинщини».
– Кожен із вас по праву має пишатися іменем свого батька. Будьте достойними подвигу своїх рідних. А кулон «Батьківське серце» нехай стане справжнім оберегом, що супроводжуватиме вас упродовж всього життя і надихатиме на добрі справи, — так мовив Артем Тригуб.


Урочистості організували і провели представники відокремленого підрозділу ГО «Сім’ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини в Глобинському районі (керівник Олена Аврамчук) та Громадської спілки «Всеукраїнське військово-цивільне об’єднання «Бойове братерство України».
Участь у заході взяли голова Глобинської РДА Наталія ­Величко, Глобинський районний військовий комісар, підполковник Михайло Осадчук, голова спілки ветеранів АТО Глобинщини Артем Тригуб, представники громадськості.
Ідея створення таких пам’ятних кулонів належить учаснику бойових дій на сході України, голові Денецької військово-цивільної адміністрації з 2015 до 2018 рр. Павлу Жебрівському, бойовому побратиму спілки «Всеукраїнське військово-цивільне об’єднання «Бойове братерство України», офіцеру Сергію Бачуріну, командиру 54 окремого розвідувального батальйону, полковнику Леоніду Климчуку та голові громадської спілки «Дух воїна України».
Такі кулони вже вручені дітям з багатьох областей України, чиї батьки віддали свої життя за Батьківщину.
Благодійниками цього заходу виступили приватний підприємець Валентина Сироватень, керуюча магазину «Маркетопт» Алла Хільчук та Ігор Полонський.

ПОБАЧИВ СВІТ АЛЬМАНАХ «КЛАРНЕТИ ГЛОБИНСЬКОГО КРАЮ»

Нещодавно, багряної осінньої пори, у районному Будинку культури відбулася хвилююча і довгоочікувана подія – члени Глобинської міської літературно-мистецької громадської організації «Квітка натхнення» презентували перше видання альманаху «Кларнети Глобинського краю». Народився «первісток», такий жаданий і бажаний, виплеканий і вимріяний його творцями.
І хоч це неповторне дійство відбувалося у непростий час, пов’язаний з пандемією короновірусу, а всім присутнім довелося дотримуватися правил перебування в громадських місцях під час карантину – все це не затьмарило радість від події видання творчих доробків спілчан.
Присутніх авторів альманаху, який нещодавно побачив світ, щиро привітав голова Глобинського осередку партії «Сила і честь» Олександр Артюшенко, за сприяння якого побачив світ альманах. Зі словами вітань до присутніх звернулися голова Градизької спілки літераторів «Цвіт чебрецевий» ім. І.Білика Світлана Солона, поетеса і майстриня декоративно-прикладного мистецтва, куратор Загальнонаціонального проєкту «Слово Кобзаря у вишивці», одна з творців альманаху Катерина Калініченко з Полтави.
Під час проведення заходу лауреатам XXI Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» Володимиру Ринденку, Марії Підубній та Любові Таборовець Світлана Солона вручила почесні відзнаки.
Того незабутнього дня всіх цих талановитих людей об’єднала спільна мета – відкривати неповторний мистецький світ, радувати поціновувачів поетичного та прозового слова новими творчими доробками.
До різножанрового альманаху увійшли поезії наших талановитих земляків: Ніни Полівко, керівника ГО «Квітка натхнення», Лілії Білоус, Івана Бугая, Віктора Прикіпєлова, Валентини Циган, Марії Ковтун, Тетяни Починок, Олексія Демішева, Євгена Шкірка, Валентини Ярошенко, Миколи Шеверди, Валентини Кравченко, Галини Главан, Лариси Перчик, Марії Піддубної, Любові Таборовець, Лідії Слюсар, Ганни Потабрик, Валентини Заїченко. Більшість доробків вирізняються тонкою ліричністю, любов’ю до природи, людини, рідного краю.
Альманах пропонує читачам і неперевершені прозові твори Марії Ковтун, Ніни Полівко, Ганни Потабрик, Володимира Ринденка, Лілії Білоус; представлені на його сторінках і краєзнавчі надбання Сергія Харсуна, Ростислави Романюк, Олександра Логвина, Олександра Матвійця. В одному з розділів представлені ілюстрації декоративно-прикладного й образотворчого мистецтва, народної творчості Надії Мацулевич, Марії Курченко, Віри Ляшенко, Валентини Гаєвської, Надії Ключки, Рози Окань, Надії Крюк, Людмили Дзюби, Володимира Ринденка, Оксани Тюрєвої, Валентини Кравченко, Марії Піддубної, Катерини Калініченко. Чільне місце в альманаху відведене й талановитим гостям, зокрема, Надії Зиковій, Людмилі Костиренко, Лідії Синягівській, Світлані Солоній, Світлані Червенко, Оляні Тарапатовій.
На сторінках збірки знайшла своє відображення й творчість незабутньої Надії Миколаївни Чорноволенко, життєва свіча якої згасла два роки тому, але її поетичне слово продовжує жити в серцях тих, хто її знав, захоплювався її поезією, що йшла від самісінького серця.
– Нарешті здійснилася наша спільна багаторічна мрія бути разом та творити разом. І разом відкривати для світу неперевершену красу нашого рідного краю, його правдиву історію, і ті трепетні почуття, що лягають на папір віршами та прозою, або розкриваються у витворах образотворчого чи декоративного мистецтва. Сьогодні на суд читацького загалу ми виносимо наш перший спільний творчий доробок «Кларнети Глобинського краю». «Кларнети» – тому, що всі автори нашого спільного творення є аматорами, для яких процес творення є розкриттям граней власної душі. Свою різнопланову творчість ми пов’язуємо з Глобинщиною, бо саме вона є невичерпним джерелом нашого натхнення, нашою спільною музою, що поєднала нас, надала можливість такої трепетної зустрічі з вами – першими поціновувачами нашої творчості. Ми щиро сподіваємося, що наше творче надбання знайде шлях до душ і сердець людей, бо в свої творіння ми вклали найщиріші почуття – любов до України, до рідного краю, – так у вступному слові звертається до майбутніх читачів Ніна Полівко, керівник ГО «Квітка натхнення».
А на завершення цього творчого заходу учасники мали змогу посмакувати смачним величезним тортиком, прикрашеним символікою «Квітки натхнення», що приготувала для спілчан донька талановитої Валентини Циган – Людмила Юременко.
Віримо і сподіваємося, що це неперевершене видання буде тільки початком, першою сходинкою на творчий Олімп і розпочне цілу серію творчих альманахів, що відкриють для нас багатогранну Глобинщину, край самобутніх талантів та славної історії.

До Дня працівників освіти

УЧИТЕЛЬ, ПЕРЕД ІМЕНЕМ ТВОЇМ!

Пливуть павутинки бабиного літа в небесній жовтневій блакиті під подихом вітру, легкі і прозорі. У вальсі осіннім, немов у нескінченній круговерті, кружляє багряно-золотаве листя і тихо лягає під ноги Вчителя. Сумно шелестить під ногами, ніби шепоче пісню прощання з молодістю, з роками, що пролетіли-промайнули, наче уроки, у вічних вчительських турботах і клопотах. Є щось неповторне, чарівне у тих журливих ритмах музики осені.

Віра МАЛЬКО


Віра Григорівна Малько замріяно вдивляється в далечінь і згадує свою першу вчительську осінь, далекий, але такий пам’ятний 1975 рік, коли вона зовсім юною після закінчення Полтавського педагогічного інституту приїхала у с. Пустовійтове, таке колись чуже і далеке. Розбита грунтівка, по обидва боки якої непролазними хащами тягнулася дереза, обабіч розкинулися «шевченківські» хатини… І школа серед степу, і її перший директор: вимогливий, але справедливий і свято відданий освітянській справі Олександр Павлович Семерядченко, і її перший колектив, де її тепло зустріли і прийняли, наче рідну дитину старші колеги. А згодом це село і школа, дружний колектив і найкращі та найталановитіші учні стали для неї найріднішими в світі, невід’ємною частинкою її насиченого, неспокійного, але такого щасливого трудового життя.
Чи думала Віра Григорівна тоді, 44 роки тому, що діти і навіть онуки її колишніх учнів, з захопленням і світлою радістю навчатимуться премудрості української мови і літератури на її уроках, адже не одне покоління пустовійтівців випустила вчителька в самостійне життя. Вдень навчала дітей, а ввечері їхніх батьків, бо в ті часи в селах працювали вечірні і заочні школи.
Ніколи в житті не забуде вчителька свій перший урок української мови в 7 класі, того хвилювання, що переповнювало все її єство, коли на неї з цікавістю дивилися допитливі сірі, карі, блакитні оченята. А її тіпало, наче в лихоманці, підкошувалися ноги, і вона, така ніжна й тендітна, стала близенько біля столу, щоб ненароком не втратити свідомість. І тут її тремтячу руку накрив своєю долонькою Сергійко, який сидів на першій парті, і тримав доти, поки вона не заспокоїлася. Тож з учнями у Віри Григорівни якось склалося відразу, вона знайшла свій ключик до їхніх сердець, адже діти, як ніхто інший, відчувають коли їх люблять, розуміють і ставляться з повагою. А любові в палкому серці вчительки, терпіння, мудрості і доброти вистачало на всіх, енергії і творчого натхнення – не позичати.
Її уроки рідної мови були, наче пісня. Вона ж щодня допомагала своїм галасливим, але таким рідним пташенятам, пізнавати світ, людей навколо, навчала бачити і добро, і зло, цінувати незабутні миті шкільного життя. Кожного дня її учні були наче вмиті теплом і ніжністю, адже у її серці на всіх вистачало добра і душевності, що зігрівають їх і зараз, через роки, через десятиліття. Адже скільки цікавих екскурсій, незабутніх поїздок, походів, виховних годин і концертів, шкільних вечорів і святкових ранків, спільної праці на полях радгоспу та фермах було в їхньому житті і завжди поруч була їхня рідна і незабутня Віра Григорівна.
А з Вірою Григорівною завжди поруч, рука до руки, плече до плеча нелегкими життєвими дорогами прямує її коханий чоловік Анатолій Тимофійович, який в усьому і завжди підтримує свою дружину, оберігає наче тендітну квіточку від всіх вітрів, намагається завжди бути потрібним, бо знає не з розмов, яка ж вона нелегка вчительська праця.
Анатолій та Віра знають одне одного змалечку, бо однією стежиною бігали до рідної Броварківської школи, зростали й мужніли в найкращому в світі селі дитинства, де зорі падали для них зорепадами і котилися у траву, бо саме там їхні палкі юні серця поєднало одне-єдине кохання на все життя, бо й до цього часу вони дивляться одне на одного закоханими очима. Вірно чекала красуня Віра з війська свого статного чорнявого легеня, а коли дочекалася, зразу ж і забрала його в Пустовійтове. Та він поїхав би за своєю Вірочкою, хоч на край світу. Насичена трудова біографія і в Анатолія Тимофійовича, він також знайшов себе в Пустовійтовому. Його знають і поважають в селі за принциповість, справедливість, людяність, бо працював і водієм, і завгаром, і керуючим відділку, і головою сільської ради.
Це вже зараз, через роки і десятиліття, рідним стало для Мальків село, де писали вони свою трудову повість, але й досі манять і кличуть до себе неповторні Броварки. Бо саме Броварки будував тато Віри Григорівни, Григорій Нестерович, зводив житлові будинки, магазини, контору, заклав ялинкову алею, яка є нині найбільшою окрасою цього села. Й до цього часу згадують добрим словом броварківці будівничого Григорія Шайногу.
Зі світлим смутком пригадує нині Віра Григорівна людей, завдяки яким вона обрала нелегку, але найблагороднішу на землі професію, педагогів від Бога, зокрема, директора Броварківської школи Михайла Антоновича Пальоного та його дружину Марію Михайлівну, Івана Кузьмича Магду та багатьох-багатьох інших, які вплинули на її вибір професії.
У школі зростали-підростали і її донечки, Ольга та Галина, бо така вже вона нелегка і непроста доля вчительських дітей, бути завжди в центрі уваги учнівського колективу і в той же час обділеними матусиною увагою, бо вона повинна виховувати чужих дітей. Донечки зросли хорошими людьми, здобули вищу освіту, створили міцні родини і подарували щасливим дідусеві з бабусею двох онуків.
Сьогодні Віра Григорівна разом з Анатолієм Тимофійовичем радіють успіхам своїх доньок, найрідніших у світі онуків Владислава та Едуарда, які постійно піклуються про їхнє здоров’я, а також при змозі приїжджають до рідного будиночка в Балабушиних Вербах (село підпорядковане Пустовійтівській сільській раді), де їх завжди чекають. Владислав навчається в Полтавському університеті економіки і торгівлі, а Едуард – в Полтавському коледжі економіки і права. Напевне, ніде в світі вони не куштували такого смачного пирога, яким з любов’ю завжди пригощають їх дідусь з бабусею. До речі, подружжя Мальків й готують завжди удвох.
Усім у Пустовійтовому відомо, яка чудова господиня Віра Григорівна. Все вміє і знає, і з радістю ділиться з усіма своїми смачними рецептами. А до того ж, створює надзвичайно красиві і вишукані вишивані картини, де на полотні ніби оживають пейзажі, квіти, лики святих.

Кажуть, що справжнім вчителем треба вродитися, і що вчитель – це не професія, а велике покликання, бо не народившись вчителем, ним стати неможливо. Саме ці слова про Віру Григорівну Малько, скромну і надзвичайно красиву жінку зі щирим і відкритим серцем, де сходяться дороги всіх її вихованців.
Ніхто не заперечуватиме, що у наш час бути простим учителем – життєвий подвиг. А присвятити себе не тільки своїм, а й чужим дітям, ділитися з ними своєю любов’ю, ласкою, знаннями, вміннями – це дарунок долі, ласка від Бога.
– Я прожила своє життя недаремно! Не було жодного разу, щоб мої учні пройшли повз мене, не привітавшись, не обізвавшись добрим словом, завжди телефонують, приходять і приїздять на гостину. А мені завжди щастило на хороших людей, найкращими були мої учні, хорошими і розуміючими були і їхні батьки, і найдружнішим та найщирішим вчительський колектив незабутньої Пустовійтівської школи, – так мовить Віра Малько.

Хай буде все у них гаразд, незабутній, найрідніший її останній 11-й клас


У першу неділю жовтня всі освітяни святкують професійне свято, а для Віри Григорівни Малько початок жовтня пов’язаний і з особистим святом, адже 6 жовтня вона відзначає свій день народження. Тож, з роси й води Вам, Вчителю! Хай творчий вогонь в Вашiм серцi не гасне, хай сили невичерпнi Вашi цвiтуть, пишайтесь по праву за свiтлий, прекрасний, великий, почесний учительський труд. Хай серце не знає печалi й розлуки, хай радiсть приносять вам дiти й онуки.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з архіву Віри МАЛЬКО.

До Дня працівників освіти

ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВІТОВА!

«Перша вчителька, ніжна, терпляча, наче мама, була нам малим. І любов її, щира й гаряча, зігрівала серденька усім», – ці слова відомої пісні стосуються кожної першої вчительки.
Перші вчителі! Це вони ведуть маленьких школяриків у світ знань, навчають читати, писати, рахувати. Це вони виховують у діток почуття доброти, дружби, порядності, товариськості, великої любові до родини, своєї Батьківщини. Ось такою була і моя перша вчителька Олександра Іванівна Нектовенко.

Олександра Нектовенко в юності
Олександра Іванівна з донькою Тамарою 1964 р.
Олександра НЕКТОВЕНКО з учнями 2 класу
Жуківської 7-річної школи. 1948 р.


Далекий повоєнний 1946 рік. Вперше до школи ведуть за ручки своїх синочків і доньок наші мами. Батьків дуже мало, бо багато їх не повернулись зі страшної кривавої війни. Країна в руїнах, спалені міста й села. Спільними зусиллями селяни ремонтують старі хати, а дехто зводить нові.
А в центрі села Жуки красуня-школа на високому цегляному фундаменті, з великими світлими вікнами, збудована земством у 1912 році. А за школою – високі зелені липи. Мій тато, який був одним із перших учнів цієї школи, говорив, що липи вони посадили зі своєю першою вчителькою Домнікією Іванівною. Фашисти, стрімко відступаючи і панічно втікаючи з нашої землі у вересні 1943 року, не встигли знищити нашу школу. Вона й до цього дня стоїть і привітно зустрічає школярів.
1 вересня 1946 року. Перша в моєму житті шкільна лінійка… Нас, найменших, зустрічає молода, вродлива вчителька. Вона, привітно усміхаючись, забирає нас від батьків і матерів і проводить на лінійку. Виступає директор школи, вітає всіх присутніх з 1 вересня. Звучить перший у моєму житті шкільний дзвінок. Олександра Іванівна веде нас до класу, саджає за парти і бажає всім успішно навчатись.
Так почалося моє шкільне життя. Всі сім років я навчалася «на відмінно» – у цьому заслуга моєї першої вчительки. У класі нас, «першачків», було більше сорока. В основному, це діти 1938-39 р.н., але були і старші – 1935-37 р.н., бо була війна і ці діти не ходили до школи. Не було в нас учнівської форми, портфеликів, в основному, полотняні торбинки, зошити з жовтуватого паперу, дерев’яні ручки з перами та чорнильниці-невиливайки. Кольорові олівці та альбоми з’явилися пізніше. Ніхто з нас не вмів ні читати, ні писати. Не всім легко давалась шкільна наука, то ж Олександра Іванівна додатково після уроків працювала з цими дітками. Коли настала зима, було дуже скрутно, не в усіх був зимовий одяг, а зими були дуже холодні та сніжні. В школі теж було дуже холодно, груби топили соломою ще з ночі. Ми до них прилипали по черзі, щоб хоч руки нагріти. Ніяких сніданків чи обідів. Брали з дому шматочок хліба, намазаний варенням чи маслом, якщо воно було в кого. На все життя запам’яталась фраза: «Дай раз укусить!». І ми ділились один з одним, наш клас був дуже дружний, ми ніколи не сварились. Олександру Іванівну любили безмежно, не давали їй навіть відпочити на перерві. Кожен старався стати поближче до неї і щось своє розповісти.
Швидко промайнули чотири роки, ми перейшли до 5 класу. У нашу школу прибули учні з Павлівської початкової школи, і в нас стало два п’ятих класи – 5-А і 5-Б. Я була у 5-Б класі. Олександру Іванівну ми не забували, бігали до неї в клас на перервах. Вона навчала вже нових першачків, але завжди цікавилася, як ми навчаємося та поводимося.
Наші вчителі не тільки навчали учнів, а й працювали на відбудові зруйнованого села, брали участь у жнивах, а вночі працювали на току. Вели велику виховну роботу серед молоді. Разом зі школярами допомагали колгоспу у зборі овочів, посадці лісосмуг, упорядкуванні села. Вони були агітаторами, політінформаторами, проводили підписку на облігації, ставили п’єси. Їздили з ними в сусідні села, співали в хорі, грали у струнному оркестрі. Олександра Іванівна була диктором сільської радіогазети, що виходила раз у тиждень.
У 1953 році я закінчила 7 класів Жуківської 7-річної школи і без екзаменів, як відмінниця, вступила до Лохвицького педучилища. Разом зі мною в 1957 році закінчили педучилище мої колишні однокласниці Ніна Ситник і Тамара Терещенко.
З 1957 до 1960 рр. я працювала вчителькою Глобинської початкової школи №6 і старалась працювати так, як моя перша вчителька.
У 1960 році я була переведена на посаду вчительки української мови та літератури Жуківської 7-річної школи, бо вже заочно навчалася на філологічному факультеті Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. І знову мої стежки-доріжки перетнулися з доріжками моєї першої вчительки та й усіх учителів, які мене навчали. Я не підвела сподівання своїх учителів, бо і в педучилищі, і в університеті добре навчалася. Ми стали колегами і разом навчали та виховували підростаюче покоління.
Олександра Іванівна пропрацювала в школі 40 років. Була вона першою вчителькою і в мого сина Олега. Клас, в якому навчався Олег, був всі 8 років найкращим у школі: сім відмінників, три хорошисти. Після закінчення школи більшість випускників здобули вищу освіту, опанували прекрасні професії і стали достойними людьми, якими гордились і батьки, і вчителі. Троє випускників здобули професії вчителів і працюють в школах нашого району. І таких класів у Олександри Іванівни було багато. Згадував її у своїх мемуарах і випускник школи 1955 р.в., Герой України Анатолій Олександрович Бугаєць.
Олександра Іванівна Нектовенко була не тільки прекрасною учителькою,а й люблячою дружиною, гарною мамою, пізніше бабусею та прабабусею. Разом з чоловіком, Пантилеєм Тихоновичем, вони виростили доньку Тамару 1942 р.н. Тамара після закінчення Жуківської 7-річної школи, а потім Глобинської СШ №5, успішно навчалася в Одеському технологічному інституті. Закінчивши його в 1966 році, одержала кваліфікацію хімік-технолог з обробки деревини. Працювала в Тетерівському лісгоспі, а потім викладачем Малинського лісотехнікуму. Так доня, як і мама, перейшла на педагогічну роботу. В 1968 році вона вийшла заміж за викладача технікуму Віктора Костянтиновича Нікітіна. В сім’ї народились дві доньки: в 1969 р. – Таня, в 1972 – Алла. Дівчата виросли, здобули вищу освіту. Таня закінчила Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка, вийшла заміж за випускника університету. Проживають у Василькові, мають двох синів – Юрія і Богдана, які вже теж здобули вищу освіту. Таня працює завучем у школі-інтернаті. Алла закінчила Переяслав-Хмельницький педінститут, працює в Катюжанському ПТУ викладачем історії, пише вірші, співає в хорі, живе з мамою Тамарою. Бабусині гени передались не тільки доньці, а й онукам, то ж виросла нова учительська династія.

Дочка Олександри Іванівни Тамара зі своїми доньками, зятем та онуками


Олександра Іванівна гордилася своїми онуками та правнуками. У 1976 році вона вийшла на заслужений відпочинок, але школу не забувала, приходила на свята. Перебуваючи на пенсії, вони з чоловіком утримували невелике підсобне господарство.
Роки брали своє, з часом сили покидали пенсіонерів. Донька Тамара вирішила забрати батьків у с.Катюжанка, де вона проживала з донькою Аллою. Чоловік Тамари помер у 1995 р.
Дуже тяжко було Олександрі Іванівні покидати рідну домівку, та й чоловік не хотів їхати. Та іншого виходу не було. Вони запросили нас, учителів школи, на прощальний обід, вручили нам на згадку українські хустки. У 2001 році Тамара перевезла батьків у с.Катюжанка. Вони проживали у двокімнатній квартирі з усіма зручностями, але дуже сумували за рідними Жуками. Олександра Іванівна часто писала мені листи, цікавилася сільськими новинами, писала, як вони з чоловіком поживають.
Для своїх онуків вона написала спогади. Тамара мені їх надіслала, коли я повідомила, що хочу написати нарис про її маму. Ось ці спогади.
«Я, Нектовенко Олександра Іванівна народилася 13 квітня 1916 року в селянській родині Гнідаша Івана Захаровича та Ірини Пантелеймонівни в с.Йосипівка Козельщинського району Полтавської області. В сім’ї росло п’ятеро дітей: четверо дівчат і один хлопець.
У 1924 році я пішла до школи у 8 років. У селі була початкова школа, а семирічну школу довелося закінчувати у Козельщині у 1931 році. Далі – навчання на першому курсі робітфаку при Кременчуцькому педінституті.
Жили ми в гуртожитку. У нашій кімнаті проживало 12 дівчат. Почався голод. Весною 1933 року за одну ніч у нашій кімнаті померло четверо дівчат. Щоб врятувати від голоду, нас вивезли в Онуфріївку Кіровоградської області. Там був радгосп, на полях якого дозрівали буряки і морква. Нам дозволили їх їсти. Ми почали поправлятися. Працювали там до осені 1933 року. Одна бездітна сім’я хотіла мене удочерити. Та я за сумлінну працю отримала 200 карбованців премії, а це на той час були великі гроші. І я повернулася додому.
Мені мама купила новий одяг. А в цей час у Кременчуці відкрили десятимісячні курси вчителів для навчання росіян-переселенців, бо на Полтавщині було багато пустих хат померлих від голоду людей. Тому переселенців із Росії поселяли в пусті хати і вони працювали на українських полях. Навчання проводилось на російській мові. Після закінчення курсів мене призначили учителькою таких класів. А 1 січня 1934 року мене перевели на посаду учительки початкових класів Жуківської 7-річної школи, де я прожила майже все життя і пропрацювала в школі майже 40 років.
У грудні 1936 року вийшла заміж за вродливого хлопця з багатодітної родини Нектовенка Пантелея Тихоновича, з яким прожила до самої його смерті у 67 років.
У Нектовенків була велика сім’я: шість хлопців і одна дівчина. Батько чоловіка незлюбив мене, бо я була дуже бідна. Такими ж були і мої батьки, яких ми перевезли в Жуки. Але ми з чоловіком тяжко працювали і все нажили своєю працею. Дуже багато нам допомагали сусіди. Ми тримали господарство і так вижили.
Брати чоловіка одружилися, побудували свої хати, а ми залишились у батьківській хаті, збудованій у 1870 році. З братами ми родичалися. Я працювала у школі, чоловік – у колгоспі. Та страшна війна перервала нашу мирну працю.
У село прийшли німці. Дуже тяжко довелося переживати фашистську неволю. Тільки одна радість гріла наші душі. 20 серпня 1942 року у нас народилася донька, яку ми назвали Тамарою.
Чоловіка забрали в гестапо. Був він у Бабиному Яру, з якого йому вдалося втекти. Воював на фронті. Пройшов від Одеси до Чехії, а потім перекинули його на війну з Японією.
Повернувся з війни інвалідом у 1947 році. Мав багато нагород, які пізніше подарував онукам. Працював у колгоспі бригадиром.
У 1961 році ми побудували нову хату, бо стара валялась. Вийшла на пенсію у 1976 році». А далі Олександра Іванівна пише про чоловіка, який помер 31 серпня 2003 року. Тамара придбала для мами однокімнатну квартиру з усіма зручностями поруч зі своєю.
Жила Олександра Іванівна праведно, так і відійшла тихенько в інший світ… Померла на 89-у році життя 23 березня 2005 року. Дочка Тамара, онучки і правнуки доглядають могилки своїх дідуся і бабусі.
На закінчення свого нарису звертаюся до всіх колишніх учнів Олександри Іванівни згадати її добрим щирим словом, побажати її душечці Царства небесного.

Олександра ГОРДІЄНКО,
директор Жуківської школи 1975-1991рр.

До Дня працівників освіти





УЧИТЕЛЬ УЧИТЕЛІВ

Так уже складається в житті, що учні чи студенти дуже часто майже не знають життєвого шляху своїх наставників. Педагогам старшого покоління, які навчалися у Чернігівському пед­­інституті, добре відоме ім’я проректора Івана Петровича Левченка.

Відзначення Дня працівників освіти слушна нагода згадати нашого шановного земляка.Так уже складається в житті, що учні чи студенти дуже часто майже не знають життєвого шляху своїх наставників. Педагогам старшого покоління, які навчалися у Чернігівському пед­­інституті, добре відоме ім’я проректора Івана Петровича Левченка. Відзначення Дня працівників освіти слушна нагода згадати нашого шановного земляка.
Заслужений працівник вищої школи Української РСР (1977), кандидат педагогічних наук (1967) народився 25 травня 1917 року у с.Бабичівка у селянській родині. З 1926 до 1933 рр. навчався у Бабичівській семирічній школі, після закінчення якої з 1933 до 1935 рр. навчався у Кременчуцькому політтехнікумі. У зв’язку з хворобою і поганими матеріальними умовами залишив навчання і у 1935-1936 навчальному році працював учителем другого класу Обізнівської середньої школи.
З 1936 до 1939 року навчався у Кременчуцькому учительському інституті на відділенні англійської мови. Був секретарем комітету комсомолу інституту. Закінчивши на «відмінно» інститут, був призначений директором Клинівської неповної середньої школи Артемівського району Сталінської (тепер Донецької) області. Заочно навчався у Полтавському педінституті.
У липні 1941 року був мобілізований в ряди Червоної Армії. Брав участь у Другій світовій війні командиром кулеметного взводу, закінчив її начальником штабу стрілецького полку у званні майора. У 1941-1942 роках був курсантом Алма-Атинського кулеметного училища. У 1943 році був слухачем курсів «Выстрел». З березня 1943 року – командир окремого кулеметного батальйону 33 стрілецької дивізії. З березня 1944 до липня 1945 року був військовим комендантом гарнізону у м.Сімферополь. 28 березня 1946 року демобілізований з армії як спеціаліст народного господарства і направлений на посаду секретаря Сторожинецького міського комітету комуністичної партії з кадрової роботи Чернівецької області. У січні 1948 року на партійній конференції обраний другим секретарем цього міському партії. З вересня 1948 року, у зв’язку з ліквідацією міському, до червня 1952 року працював директором Чернівецького художнього училища. Був нагороджений значком «Відмінник державних трудових резервів».
Під час адміністративної реформи зі створення районів у м.Чернівці в 1952 році працював у оперативній групі і виконував обов’язки (до виборів) голови Сталінського райвиконкому міста. У лютому 1953 року призначений директором Чернівецького технікуму легкої промисловості. У червні 1953 року закінчив історичний факультет Чернівецького університету.
З грудня 1958 до червня 1966 року працював завідуючим Чернівецьким обласним відділом народної освіти. У липні 1966 року призначений директором Чернівецької середньої школи №9. У грудні цього ж року направлений до Києва на навчання в аспірантурі. У 1967 році захистив кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук у інституті теорії і історії педагогіки Академії педагогічних наук СРСР.
З 1967 до 1971 рр. працював проректором з заочного навчання, а з 1971 до 1977 рр. – з навчальної роботи Чернігівського педагогічного інституту. Автор 27-ми наукових праць з педагогіки. Понад двадцять разів обирався депутатом різних рівнів радянської влади та членом партійних органів. Відмінник народної освіти УРСР (1960), відмінник народної освіти СРСР (1976), заслужений працівник вищої школи Української РСР (1977). Нагороджений двома орденами Великої Вітчизняної війни, сімома медалями, у тому числі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною».
Помер 2 травня 1998 року. Похований у Чернігові.

Віталій Григор’єв,
краєзнавець
.

До Дня працівників освіти

СЛОВО ПРО КОЛЕГУ

Людина народжується не просто, щоб прожити відведений їй час, кожен має виконати певне завдання, зробити і свій внесок у загальний розвиток людства. На жаль, є люди які живуть спокійно і безтурботно, ніби пливуть за течією, нічим не цікавляться і думають лише про власні потреби. У таких людей душі сивіють раніше, ніж голови. Про них нічого й згадати…
Людина, про яку я хочу розповісти, була щедрою серцем і душею, щирою в словах і вчинках, сміливою і небайдужою до того, що відбувалося навколо. Мова піде про Володимира Леонтійовича Бурбигу.

Володимир БУРБИГА (1938-1997).


Він народився у квітні 1938 року в простій селянській родині у мальовничому селі Святилівка. Батьки були колгоспниками. Мати, Ольга Михайлівна, трудилася у ланці. Вона знала ціну тяжкої жіночої праці за яку нараховували трудодні, а не заробітну плату. Батько, Леонтій Савич, був механізатором. Він не просто досконало знав техніку, а вмів виточити, прилагодити та відремонтувати будь-який механізм чи агрегат. Про таких людей говорять, що вони майстри із «золотими» руками. Тож саме батько прищепив любов до техніки та навчив багатьом премудростям старшого сина Володимира.
Доля не дарувала йому легких доріг. Дитинство було обпалене війною, адже довелося разом з батьками пережити окупацію. Після звільнення села від нацистів, почалася відбудова зруйнованого. Батькові, як відмінному спеціалістові, була надана бронь від служби в армії, у 1943 році його призначають бригадиром тракторної бригади, тож з п’ятої ранку і до одинадцятої вечора Леонтій Савич – на роботі. Для сина це був приклад самовідданості тому, чим займаєшся.
У шкільні роки Володимир допомагав батькові і в полі, і в майстерні. Його тягнуло до техніки, тож, навчаючись у старших класах, він вже слюсарював у колгоспі.

3 батьком Леонтієм Савичем.


Закінчивши Святилівську середню школу, Володимир Бурбига вступає до технічного училища №6, що у м.Дружківка Донецької області, яке успішно закінчує, здобувши спеціальність коваля.
Потім була служба в лавах Радянської Армії, після якої він вступає до Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М.В.Гоголя на природничий факультет. Саме тут проявляються його лідерські якості. Був членом профкому, членом комітету комсомольської організації, добре навчався, користувався повагою як викладачів, так і товаришів, був одним із кращих студентів інституту.
У 1965 році він закінчує навчання та здобуває кваліфікацію вчителя біології, хімії та основ сільського господарства і отримує направлення в Пронозівську середню школу на посаду вчителя біології і трудового навчання. Його працелюбність, авторитет серед учнів та колег, відповідальне ставлення до роботи були помічені районним освітянським керівництвом. ­Володимира Леонтійовича Бурбигу призначають методистом райметодкабінету Глобинського районного відділу освіти, згодом – інспектором шкіл.
У ці роки я й познайомився з ним. Мені він сподобався за людяність, готовність завжди прийти на допомогу, наполегливість і вміння будь-яку розпочату справу довести до кінця. Коли до нього звертались за допомогою, то його поради завжди були слушними й цінними. Працюючи на відповідальних посадах, його все ж тягло в школу, до дітей, туди, де він сам зміг би втілювати власні ідеї в життя.
У 1974 році Володимира Бурбигу переводять на посаду директора Манжеліївської середньої школи, вчителя хімії. У цей період ми ще дужче зблизилися.

3 колегою Віталієм ДРУЖИНСЬКИМ.
Колектив учителів Манжеліївської середньої школи під час відвідин музею-
заповідника А.С.Макаренка. Фото кінця 1980-х років.

Мені пощастило, я тричі був у Павлиській середній школі і спілкувався з Василем Олександровичем Сухомлинським. 25 березня 1966 року на запрошення В.О.Сухомлинського відвідав Павлиську школу разом з вчителями початкових класів. Про ці поїздки я розповів Володимиру Леонтійовичу. Він мене не лише уважно вислухав, а й задав ряд запитань. Особливо його зацікавило, як вчителі початкових класів нашої школи втілюють в життя одержані настанови і поради В.О.Сухомлинського. З цією метою він приїздив у Борисівську школу. А я з великою користю для себе відвідав Манжеліївську школу, де мені все сподобалось, особливо кабінет хімії, який на той час був одним з найкращих у районі.
Володимир Леонтійович одним з перших серед учителів області почав використовувати комп’ютерну техніку у навчальному процесі. На його уроках завжди панувала творча, ділова атмосфера, бо він добре знав і любив свій предмет. Його уроки були багаті на досліди і експерименти, тому його учні часто виборювали призові місця на районних та обласних олімпіадах.
Я три скликання обирався депутатом Глобинської районної ради народних депутатів, був головою культосвітньої комісії. На засіданнях комісії розглядались різні питання та заслуховувались звіти працівників шкіл, дитячих садочків, будинків культури, бібліотек. Як правило, запрошували одного працівника, який заслуговує на узагальнення його досвіду і двох-трьох, які недостатньо приділяли уваги даному питанню. Засідання проходили раз на квартал, а тому за 12 років було розглянуто десятки різних питань. Пройшли роки. Я вже й забув звіти багатьох людей, та незабутнє враження в мене залишилось про виступи Віталія Олександровича Дружинського, Івана Володимировича Охріменка та Володимира Леонтійовича Бурбиги. Всі вони, на жаль, нині покійні та для мене вони – еталон для наслідування.
Володимир Леонтійович прийшов на засідання комісії точно в призначений час, привітався, передав мені звіт, написаний від руки на 17 стандартних аркушах, і запитав чи можна звітуватися. Його розповідь була цікавою, змістовною і повчальною. Мова чіткою і переконливою. Інші виступаючі, яких запросили аби перейняти кращий досвід, написаних звітів не мали, а тримали в руках аркуші з написаними тезами. Члени комісії високо оцінили роботу В.Л.Бурбиги. Підбиваючи підсумок засідання я сказав, що наступного року комісія повторно заслухає звітуючих та висловив сподівання, що зрушення у них будуть відчутні і в роботі, і в звітах. А Володимиру Леонтійовичу я подякував за ту роботу, що проводиться у школі ним особисто, вчителями та учнями і сказав, що йому є чим пишатися. На це Володимир Леонтійович відповів: «Я люблю свою роботу і просто роблю те, що повинен, що йде на користь школі, моїм вихованцям та вчителям і для освіти в цілому».
Володимир Бурбига займав різні посади: був учителем хімії, інспектором шкіл, заступником голови Глобинського райвиконкому, депутатом Глобинської районної ради. Любив техніку, вмів, як і його батько, виточити, відремонтувати та сконструювати будь-який агрегат чи механізм. Але все ж головною для нього – завжди була освітянська стежина, адже чимало років свого життя він присвятив навчанню та вихованню підростаючого покоління. На посаді директора Манжеліївської середньої школи він працював майже 18 років.
С.П.Корольов сказав: «Жить просто нельзя, жить надо с удовольствием!». Володимир Леонтійович саме так жив і трудився – із захопленням та натхненням.
Коротко про нього можна сказати так: він любив людей і роботу, повністю віддавався улюбленій справі, завжди був однаковим і з підлеглими, і з начальством. Завжди вмів вислухати і почути, дати необхідну оцінку і пораду. Все, що з’являлось нового у педагогічній пресі, він глибоко вивчав, переосмислював і те, що вважав за потрібне, без вагань використовував в роботі Манжеліївської середньої школи. До кожного доручення він ставився серйозно і відповідально, все робив на совість. Найважливішим для нього було те, щоб його вихованці вийшли у велике життя підготовленими та стали хорошими людьми. Його колеги ніколи не бачили і не відчували зверхнього ставлення до них. Бо він завжди був слухачем, виконавцем, порадником, помічником, керівником і просто Людиною.
За свою сумлінну працю Володимир Леонтійович Бурбига мав багато подяк та грамот різних рангів, відзнаку «Відмінник освіти ­УРСР», почесне звання «Заслужений працівник освіти України». Та найбільшою нагородою для нього завжди була – повага учнів, батьків та колег.

Сергій ХАРСУН,
директор Борисівської школи з 1956 до 1995 рр.,
відмінник народної освіти УРСР, відмінник освіти СРСР.

З 2021 року на Полтавщині чекають фінансування з держбюджету щодо укріплення гори Пивиха

5 серпня у Регіональному офісі водних ресурсів у Полтавській області відбулась зустріч з представниками органів місцевого самоврядування Глобинського району та активістами з питань захисту гори Пивиха.

Гора Пивиха,– популярне місце відпочинку не тільки серед місцевих жителів, а й туристів з різних куточків Полтавщини. Проте унікальна пам’ятка природи потенційно небезпечна для відпочивальників. Підтвердженням цьому є неодноразові обрушення схилу, останнє з яких відбулось у липні 2020 року, повідомляють у Регіональному офісі водних ресурсів у Полтавській області.

Найбільше за площею водосховище в Україні – Кременчуцьке – за багато років уже забрало в області близько 800 гектарів землі. Протяжність берегів Кременчуцького водосховища в межах Полтавської області становить 156 км, і майже третина з них потребує термінового захисту, адже щороку вода забирає від двох до семи метрів берега.

Під загрозою також опинилась і найвища точка Лівобережної України – гора Пивиха, розташована на березі Кременчуцького водосховища між Градизьком і селом Максимівка Кременчуцького району. Довжина ділянки, що потребує негайного берегоукріплення – 5,6 км.

У 2010 році за рахунок коштів обласного фонду охорони навколишнього природного середовища у Полтавському обласному управлінні водного господарства (нині – Регіональний офіс водних ресурсів у Полтавській області) виготовили проектно-кошторисну документацію по об’єкту “Берегоукріплення Кременчуцького водосховища від с. Максимівка Кременчуцького району в напрямку гори Пивиха. I черга”. Втім, будівництво так і не розпочалося.

Виконання заходів по захисту геологічної пам’ятки можливо шляхом залучення коштів усіх бюджетів, що передбачено “Регіональною програмою розвитку водного господарства та екологічного оздоровлення басейну р. Дніпро у Полтавській області на період до 2021року”.

Регіональний офіс водних ресурсів у Полтавській області щороку подає пропозиції до Держводагентства, Полтавської ОДА щодо фінансування берегоукріплювальних заходів на Кременчуцькому водосховищі.

У 2016 році Полтавська ОДА звернулась до Міністерства екології та природних ресурсів України з проханням посприяти у державній підтримці області із даного питання. Відповідь була позитивною, але фінансування можливе починаючи з 2021 року.

ШАНОВНІ СПІВВІТЧИЗНИКИ, ДРУЗІ, ВСІ ТІ, КОМУ НЕБАЙДУЖА ДОЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ, ХТО РОЗУМІЄ РЕЛІГІЙНУ СИТУАЦІЮ В ДЕРЖАВІ ТА ВБОЛІВАЄ ЗА РОЗБУДОВУ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ УКРАЇНИ!

Звертаємося до вас зі сподіванням, що ви підтримаєте нас у бажанні збудувати Храм Православної Церкви України, бо вважаємо, що м.Глобине, маючи славне історичне та православне минуле, заслуговує мати храм, де лунатиме молитва до Бога українською мовою.
Давайте всі разом збудуємо храм в пам’ять про добу козацтва, коли в Глобиному була збудована церква коштом генерального писаря Запорозької Січі Івана Глоби та місцевих жителів. Дерев`яна церква була зведена в 1774 році і була найбільшою та найкрасивішою в окрузі. У ній був унікальний по красі та оздобленню іконостас, багате церковне начиння. Та, на жаль, наприкінці ХVІІІ століття церкву знищила пожежа.
На місці майбутнього будівництва храму, по вул. Центральній, 122, навпроти колишньої контори ТОВ «АФ «Мічуріна», прихожани Української Православної Церкви встановили тимчасову споруду, де в тісноті, часто просто неба, моляться Богові, сподіваючись на Його захист і ласку.
Зусиллями нашої громади та благочинного Глобинського району Православної Церкви України, тимчасового настоятеля Свято-Миколаївського храму протоієрея Володимира Барана, проведені значні підготовчі роботи: інженерно-геологічні та геодезичні вишукування, виготовлена технічна документація на земельну ділянку, розроблений і затверджений детальний план території майбутнього будівництва. Але для успішного зведення храму необхідні чималі кошти.
Ми висловлюємо великі сподівання, що завдяки Божому благословенню, вашому розумінню та підтримці, всі ми будемо молитися Всевишньому українською мовою в новому, просторому Божому храмі, а надана моральна та матеріальна підтримка благодійників та небайдужих людей, повернеться до них сторицею.
Усією громадою вірних Православної Церкви України просимо всіх, хто має таку можливість, зробити благодійний внесок на виготовлення проєктно-кошторисної документації та будівництво Свято-Миколаївського храму ПЦУ, переказавши кошти на картковий рахунок відкритий у Приватбанку: 5168 7554 5240 8368 (Баран Володимир Іванович).
З повагою та надією на підтримку – релігійна громада Свято-Миколаївської
церкви ПЦУ м.Глобине.