Архів рубрики: Наша гордість

ВІТАЛІЙ МАЗУР: «ЛЮБЛЮ ПЕРЕМАГАТИ У БОРОТЬБІ!»

У дитинстві кожен з нас захоплювався казковими героями, які володіли неабиякою силою – Котигорошком, Кирилом Кожум’якою чи Іллею Муромцем, про яких народ склав чимало легенд та переказів, оповивши їх таємничістю та героїзмом у боротьбі зі злими силами. У сучасному світі не потрібно спрямовувати свої фізичні якості на боротьбу зі Змієм Гориничем, але й продемонструвати власні можливості на змагальних турнірах – під силу не кожному.

Віталій МАЗУР

У Глобинській громаді є свій титулований богатир, який став переможцем багатьох спортивних змагань з пауерліфтингу та підняття штанги на біцепс, довівши суддям, вболівальникам і, в першу чергу, собі самому що він – у числі найкращих! Мова йде про Віталія Федоровича Мазура, чемпіона Європи, багаторазового абсолютного чемпіона України з підняття штанги на біцепс, майстра спорту міжнародного класу з пауерліфтингу та майстра спорту міжнародного класу з підняття штанги на біцепс комітету пауерліфтингу України.
Віталій Мазур народився у с.Устимівка, а коли хлопцеві було 12 років, родина переїхала у с.Бабичівка. Віталій у той час, як і всі його однолітки, був рухливим, захоплювався різними спортивними іграми, але у 8 класі хлопець впав з висоти, отримавши тяжку травму – компресійний перелом хребта зі струсом мозку та іншими неприємними наслідками. Лікарі говорили Віталію, що, можливо, він не зможе відновитися і ходити. Але наполегливість хлопця зробила диво, він не тільки відновився після тяжкої травми, а й став професійним спортсменом.


Віталій розповідає, що з дитинства його кумирами були Арнольд Шварценеггер та Сильвестр Сталлоне, хлопець мріяв бути схожим на них статурою, розуміючи, що для того, аби мати таке тіло, потрібно дуже багато працювати. Після травми Віталій навчився наново ходити і поступово почав тренуватся.Вступивши до Кременчуцького медичного коледжу, Віталій Мазур став активним гравцем за збірну закладу з баскетболу і паралельно почав займатися у тренажерній залі аби підтримувати себе у формі. Сталося так, що під час гри він знову травмувався, тому з баскетболом хлопцеві довелося попрощатися.
Робота у полтавській стоматологічній клініці, де працював певний час Віталій, не залишала часу на заняття спортом, а далі було навчання у Нікопольському медичному коледжі на факультеті «лікувальна справа». Серед 700 дівчат, тут навчалося лише 30 хлопців, серед яких був і Віталій Мазур. Заняття спортом Віталій продовжив, навіть їздив на змагання з армреслінгу та показав непоганий результат. У той час він почав займатися бодібілдингом, про який мріяв з юнацьких років. Набирав форму, брав участь у змаганнях, але, на жаль, показував не ті результати, яких йому хотілося.
Потім обставини склалися так, що Віталій повернувся у рідну Бабичівку і влаштувався на посаду інструктора зі спорту Бабичівського старостату. У той час він вже заочно навчався на тренера у Міжнародному науково-технічному університеті імені академіка Юрія Бугая, що у м.Київ, плануючи в подальшому займатися реабілітацією та фізичним здоров’ям людей. Інструкторська робота Віталію дуже подобалася, за його сприяння було відкрито волейбольну секцію на базі Бабичівської ЗОШ, також охочі мали змогу грати у футбол та настільний теніс.
Згодом Віталію запропонували взяти участь в конкурсі на посаду начальника сектора охорони здоров’я Глобинської міської ради. Він виграв конкурс. Два роки пропрацював на цій посаді. Перевівся з київського вузу в м.Черкаси за спеціальністю «менеджмент в охороні здоров’я».
Коли з’явилася вакантна посада спеціаліста зі спорту в Глобинському міському відділі культури, Віталій Мазур перевівся туди. На той момент він вже був чемпіоном України, мав посвідчення майстра спорту з пауерліфтингу, був організатором спортивних змагань Глобинської громади «Pawer Show» та «Глоба Pawer», в яких взяли участь спортсмени з різних куточків України. Працюючи у відділі культури, Віталій Мазур займається не тільки питаннями спорту, а й питаннями молоді. Розповідає, що зараз триває процес реєстрації молодіжної організації громади, яка вже налічує 56 осіб. Це активна молодь, яка хоче змін на краще і докладає до цього всі свої можливості та енергію. А ще Віталій Мазур відкрив у собі акторські здібності, він активний учасник театрального колективу «Твоя тінь». Нещодавно, на концертній програмі присвяченій дню 8 березня, глядачі мали змогу оцінити акторську майстерність Віталія.
Віталій Мазур розповів, що, працюючи на посаді спеціаліста зі спорту, допомагав відкривати тренажерні зали у с.Жуки, с.Устимівка та с.Бориси, підшукував необхідний спортивний інвентар. За два роки було повністю укомплектовано Жуківський і Устимівський тренажерні зали. В Устимівському залі чимало особистих тренажерів Віталія, які він, до речі, купує з власної заробітної плати, хоча вона у нього не така й велика. Саме там Віталій Мазур тренує своїх учнів, яким 14-15 років і які вже радують свого тренера неабиякими успіхами. Так, Іван Скапа нещодавно взяв участь у Всеукраїнсьму турнірі з пауерліфтингу та окремих вправ серед аматорів та професіоналів «Кубок Спарти ІІ», що проводився у м.Київ. Хлопець показав високий результат, ставши першим у своїй категорії, виборовши Кубок і медаль та виконавши норматив майстра спорту серед професіоналів. Віталій також взяв участь у цьому турнірі, де посів абсолютну першість з підйому штанги на біцепс, при вазі 89,7 кг він підняв 92,5 кг.
В Устимівці у Віталія Мазура є ще учні, які вже виконують нормативи майстра спорту міжнародного класу, вони чекають своєї черги аби поїхати на аматорські змагання, що проводитимуться в травні у м.Полтава. Добре, що юних спортсменів підтримують місцеві спонсори.
Хоча Віталію лише 30 років, але він прийняв для себе рішення піти з великого спорту і займатися лише тренерською діяльністю. Розповідає, що вже досить складно входити у форму та відновлюватися після змагань. Звичайно, спорт він не планує кидати, буде займатися для себе, а брати участь у професійних змаганнях більше не планує, тим паче, що він підкорив всі вершини, про які мріяв.

Віталій зі своїми вихованцями

У нього – два рекорди, він – чемпіон Європи, багаторазовий абсолютний чемпіон України з підняття штанги на біцепс і з пауерліфтингу. Має рекорд на кубку Мирона, де при власній вазі 82,3 кг він підняв вагу 82,5 кг. Наступний рекорд був на чемпіонаті Києва, при власній вазі 88 кг він підняв 87,5 кг – це також був рекорд в категорії до 90 кг. Нещодавно Віталій показав неймовірний результат в категорії до 90 кг з власною вагою до 89 кг він підійняв 97,5 кг. Це рекорд всіх рекордів по всьому світу! Молодий чоловік зробив все для цього досягнення і, незважаючи на те, що перед змаганнями він перехворів застудою, все ж зумів досягти бажаного.
Віталій розповів, що професійний спорт це ще й чималі фінансові затрати. Так, на чемпіонаті Європи потрібно було заплатити внесок за участь у сумі 2400 грн, до цього потрібно додати ще вартість проїзду, плату за житло, харчування. Тож один такий виступ обходиться спортсмену близько 5000 грн. На харчування у період підготовки до змагань, що займає 1-2 місяці спортсмен витрачає 4000-4500 грн., а ще потрібно відповідний одяг та взуття.
Віталій говорить що вдячний спонсорам, які допомгли йому взяти участь у чемпіонаті Європи з підняття штанги на біцепс – це Кернел груп, які оплатили дорогу і проживання, та Глобинський міський голова Станіслав Джусь, який повністю оплатив внесок за участь у змаганнях і харчування спортсмена. Міський голова попрохав Віталія аби той не розповідав нікому про цю допомогу, щоб не сказали, що він це зробив заради власного піару перед виборами.
Сталося так, що перед чемпіонатоми Віталію довелося перехворіти COVID-19, втративши чимало сил, але, незважаючи на це, він дотримав обіцянки – повернутися з перемогою і став абсолютним чемпіоном Європи серед професіоналів та привіз додому медаль.
Молодий чоловік розповідає, що навіть не рахував всіх своїх перемог та нагород. На його переконання, головне – не нагороди, а досягнення мети, коли доводиться цю перемогу виборювати у сильного суперника, докладаючи максимум сил. Саме такі перемоги запам’ятовуються. А коли береш участь у змаганнях і перемагаєш без жодних зусиль, через те що сильніший своїх суперників на кілька позицій, це не приносить особливої радості. Так як Віталій має медичну та тренерську освіти, його тренувальний план та фізична підготовка зачасту перевершує рівень суперників. Він розповідає, що кращий результат у категорії 90 кг це 82-85 кг, а Віталій планує підняти більше 90 кг. Перша вага, яку він замовляє це 87,5 кг, друга – 90 кг, третя – 92,5 кг. Тобто відрив такий, що суперники не можуть і близько наблизитися до результатів Віталія Мазура. На Всеукраїнському турнірі з пауерліфтингу та окремих вправ серед професіоналів «Кубок Спарти ІІ» Віталій встановив світовий рекорд, побивши попередній власний рекорд та встановлений росіянами, піднявши вагу 92,5 кг.
Віталій Федорович розповідає, що вдома має надійну підтримку від коханої дружини Міли та синочка Максимка. Саме в родині він щасливий чоловік і тато, тут він черпає натхнення, силу і позитивні емоції. Розповідає, що Міла дуже творча особистість, професійно займається фотографією, вже має своїх шанувальників, які із задоволенням замовляють у неї портретні фотосесії.
До речі, Віталій Мазур на спортивних змаганнях не тільки демонструє власну силу та витривалість, а й прославляє рідну громаду. На його футболці, яку чоловік замовив спеціально для таких заходів, красується напис «Глобинська громада» та герб громади.

Під час вручення нагород на чемпіонаті Європи

Сподіваюся, що і після завершення блискучої професійної спортивної кар’єри Віталій Мазур буде показувати чудові результати в тренуванні своїх послідовників – юних спортсменів Глобинської громади, які теж вкарбують свої імена в історію розвитку спорту рідного краю, будуть гордістю не тільки громади, а й України, як їхній тренер.

Фото Олени Замикули та з особистого архіву Віталія МАЗУРА.

Я НАРОДИВСЯ РАЗОМ ІЗ ВЕСНОЮ, ЩОБ ВСЕ ЖИВЕ БУДИТЬ ВІД СНУ… О.Білаш «Хорал життю»

Народний артист СРСР, Герой України, лауреат Державної премії України імені Т.Шевченка, композитор Олександр Білаш народився 6 березня 1931 року у селищі Градизьк. Олександр Білаш був талановитим з дитинства, і свій шлях в музиці починав, як справжній народний музикант: грав, за власними словами, “не по нотах, а по весіллях” – спочатку на саморобній гармошці “на два баси і вісім голосів”, згодом на акордеоні, а потім вже на баяні.
Він грав “по слуху”, як десятки поколінь народних виконавців-самоуків. Неймовірно, але до Полтавського музичного училища Олександра не взяли, бо, як сказали у приймальній комісії, «у абітурієнта немає слуху»! Та це не завадило юнакові незабаром вступити до Житомирського музичного училища імені В.Косенка, де Олександр навчався по класу баяна (1948 –1952). Потім Білаш склав іспити до Київської державної консерваторії імені П.Чайковського (клас композиції М.Вілінського).
Безцінним для юнака було спілкування з відомими метрами, які на той час викладали у консерваторії. Також своїм вчителем Білаш вважав Платона Майбороду, з яким він товаришував усе життя. Цілком можливо, що саме творча вдача автора славетної “Пісні про рушник” (П.Майбороди, на вірші А.Малишка) багато в чому визначила майбутній пісенний характер музи О.Білаша.
Ще у студентські роки Олександр Білаш познайомився з молодою співачкою Ларисою Остапенко. Згодом вони одружилися і щасливо прожили разом майже 48 років. В них народилися дві дочки Оксана та Леся. Народна артистка України Лариса Іванівна Остапенко була для Олександра Білаша першим слухачем його творів, і першим суворим критиком, і першою виконавицею багатьох його пісень.


З 1950 до 1961 рр. Олександр Білаш працював викладачем теорії музики у Київському педагогічному інституті. 18 років свого життя (з 1976 по 1994) він присвятив громадській діяльності на посту голови правління Київської міської організації Спілки композиторів України.
У творчому доробку Олександра Білаша – більше 200 пісень. Він завжди дуже прискіпливо відбирав поетичні тексти. Серед співавторів-поетів Білаша були А.Малишко, О.Підсуха, Д.Павличко, Л.Забашта, М.Ткач, І.Драч, М.Стельмах, Є.Гуцало, Б.Олійник та ще багато інших авторів як відомих, так й маловідомих, професіоналів та аматорів. “Для мене в поезії немає авторитетів, – казав композитор,– я пишу пісні на хороші слова, і для мене не має значення, хто їх автор”. Багато пісень написано на тексти класиків Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, О.Олеся, А.Фета, С.Єсеніна. Цікаво, що композитор усе своє життя також писав вірші. Він – автор десяти поетичних збірок.
Членом Національної спілки письменників Олександр Білаш став у 2000 році, за три роки до смерті, коли світ побачила його восьма поетична збірка.
Олександр Білаш прожив цікаве і бурхливе творче життя, отримавши “всесоюзне” визнання (цілий ряд почесних премій та відзнак). Але найголовніше – це його всенародне визнання та справжня популярність.


Він пішов з життя 6 травня 2003 року. У 2013 році у Києві на фасаді будинку, де жив композитор (вулиця Пушкінська, 8), відкрито меморіальну дошку. Його іменем названо гімназію у рідному селищі Градизьк. У 2004 році в цій гімназії створено літературно-меморіальний музей Олександра Білаша, де експонуються предмети його музичної та літературної спадщини, які мають історичну і художню цінність. Незадовго до смерті, Олександр Білаш започаткував у рідному селищі Градизьк мистецький фестиваль “Пісенне джерело”, який живе й нині.
“В його серці завжди була рідна земля, на якій він народився, виріс і гордо, як орел, високо злетів на крилах рідної пісні й свого таланту, піднявшись над буденщиною і сірістю”, – написала у спогадах дружина композитора Лариса Остапенко.
Тож згадаймо у ці березневі дні нашого славного земляка Олександра Івановича Білаша, помолімося за його світлу душу. Його пісні – це наші культурні скарби, наша духовна спадщина, яку ми зобов’язані зберегти і передати наступним поколінням.
Вл. інф.

ВІН ГРАДИЗЬКА І ГОРДІСТЬ, І ДУША!
Зібрались нині ми, немов родина,
Щоб вшанувати пам’ять Білаша.
Він – наш герой, шанована людина,
Він Градизька і гордість, і душа.

Простий, талановитий наш хлопчина
Пройшов складні та нелегкі роки.
Маестро став, Героєм України,
Прославив рідний Градизьк на віки.

Це тут малий Шурась топтав стежину
Від батьківської хати у садку,
Це тут шукав і чебреці, й ожину,
Джерельну воду пив у холодку.

Зі слів простих зуміть нектар зібрати –
То Божий дар, – любив він говорить.
І дар той вів його з сільської хати,
Дозволив хлопцю Київ підкорить.

Та діамант цей рідкісний, коштовний
Не зразу всі розгледіти змогли.
Та він довів завзято і невтомно,
Що неправі оті «знавці» були.

Відшліфував, немов алмаз, уміння,
Й талант засяяв сонечком ясним.
Пройшов Білаш крізь терни і каміння,
А Градизьк наш завжди пишався ним.

Він корифей і музики, і слова,
Пісні його співає вся земля,
Симфонії, поеми линуть знову, –
В них чуєш його голос звіддаля.

А як любив він батьківську хатину
І селище своє, і земляків,
Дніпровські плеса і стару Пивиху!
Сюди, немов на крилах, він летів.

І в своїх спогадах він линув
До сивих круч, старого джерела,
У свій садок, до рідної хатини,
До стежки, що в дорогу повела.

Спішив до легендарної Пивихи,
Що незабутньо пахне чебрецем,
Де забував печалі всі і тихо
Розмову вів з легеньким вітерцем
.

Простого люду зовсім не цурався,
На зіркову хворобу не хворів,
З навколишніми щиро спілкувався,
Лишитися людиною зумів.

Йому було б сьогодні дев’яносто,
І ми могли б разом його вітать…
Та час не спиниш, але знаю точно:
Ми будем його завжди пам’ятать.

Його погруддя в центрі піднялося,
Музей-садиба в гості заклика,
Гімназія, музична школа носять
Ім’я свого Героя-земляка.

Щороку Джерело пісенне кличе,
І тиха гордість нас не полиша.
Пишається ним Градизьк мальовничий –
Спадком Олександра Білаша!

Любов БОГУШ,
с-ще Градизьк.

БУТИ ФЕРМЕРОМ – НЕЛЕГКО І ВІДПОВІДАЛЬНО

Пайовик Юрій ПОЗДНЯКОВ, завідуючий складу Сергій П’ЯТИБРАТ,
пайовики Іван МОВЧАН та Віктор П’ЯТИБРАТ, працівник Іван ЄФИМЕЦЬ
та голова СФГ «Обрій» Олег ПОПОВ

Житель с.Куп’євате Олег Олександрович Попов із числа тих людей, хто не боїться труднощів, а в ногу з часом сміливо йде вперед. Ще тільки-но на Глобинщині почало зароджуватися фермерство, на початку 2000-х він твердо вирішив поєднати своє життя із сільським господарством. Про обраний шлях, і як виявилося, на все життя, жодного разу не пошкодував, адже впродовж 20 років і по теперішній час успішно очолює СФГ «Обрій», що у Куп’єватому. За ці роки він довів, що фермерством можна і потрібно займатися, адже як форма господарювання воно може розвиватися, процвітати і приносити прибуток.
Нині в обробітку фермерського господарства перебуває 330 гектарів орних земель – це фермерські землі та земельні частки (паї) 75 пайовиків. Тут вирощують основні сільськогосподарські культури – озиму пшеницю, озимий ячмінь, соняшник, кукурудзу та сою.
– Урожаї нас радують, але не завжди. Рік на рік не схожий, адже сільське господарство – це така галузь економіки, де щось спрогнозувати наперед надзвичайно важко. От і цьогоріч погода внесла свої корективи – безсніжна зима, тривала літня засуха не дали змоги культурам отримати необхідну кількість вологи, і, як результат, урожай зібрали не той, на який сподівалися. Така картина нинішнім літом була характерна не лише для нашого району, а й сусідніх Кременчуцького, Семенівського та Козельщинського, – говорить голова СФГ Олег Попов. – Звичайно, змінам клімату та різним природним катаклізмам ми протистояти не в силі, та хотілося б, аби земля, на якій ми господарюємо, якій віддаємо свою турботу і сили, віддячувала щедрими врожаями, адже за нами стоять наші родини і люди, які віддали нам в оренду свої земельні частки (паї) і з якими потрібно вчасно та в повній мірі розраховуватися.
У СФГ «Обрій», крім Олега Олександровича Попова, трудяться ще шість працівників. На кожного з них він, як голова, може покластися, як на самого себе, бо вони надзвичайно працьовиті, сумлінні та відповідальні. Він твердо знає, що ніхто з них не підведе і гарно виконає свою роботу. Це Олександр Павленко, Микола Передерій, Іван Єфимець, Сергій П’ятибрат, бухгалтер Ірина Гришина, а також дружина і кухар в одній особі Валентина Попова. Він, як голова, вимогливий не лише до людей, а й до себе, бо за всі ці роки став справжнім професіоналом своєї справи, який в однаковій мірі дбає і про землю-годувальницю, і про людей, які живуть і працюють разом з ним.
Техніки, наявної в СФГ, вистачає для якісного і вчасного обробітку земель. Є у них і МТЗ, і Т-150, і два зернозбиральні комбайни – «MASSEY FERGUSON» та вітчизняна СК-5 «Нива», а також весь необхідний причіпний інвентар. Всю техніку в господарстві ремонтують своїми силами, бо у механізаторів дійсно золоті руки, яким під силу будь-яка робота. Під час напружених польових робіт, коли дорогоцінна кожна хвилина, обіди і полудники працівникам вивозяться у поле. Короткий перепочинок – і знову до роботи, і так вже впродовж багатьох років. Як розповів голова СФГ Олег Попов, цьогоріч посіяли 70 га озимої пшениці та 30 га озимого ячменю, які дали дружні сходи і зараз перебувають у задовільному стані.
Одним із найважливіших аспектів у роботі голови СФГ Олег Олександрович Попов вважає роботу із пайовиками фермерського господарства, адже люди повірили йому і віддали в оренду свої земельні частки (паї). В «Обрії» з ними завжди дотримуються договірних зобов’язань і вчасно розраховуються. Як свідчить практика останніх років, в більшості розрахунок відбувається коштами. А ще своїм пайовикам тут безкоштовно обробляють присадибні ділянки незалежно від їх розмірів, обмолочують посіви зернових культур, у разі потреби видають і сіно, до речі, теж безкоштовно.
– Праця на землі ніколи не була легкою – це важкий і надзвичайно відповідальний труд. До непередбачуваних природних сюрпризів додається ще і цінова політика держави. Коли урожай щедрий – то ціна на сільгосппродукцію надзвичайно низька, і навпаки, коли мало зібрано, то, повірте, і гарна ціна не в радість, бо немає чого продати, – говорить голова СФГ «Обрій» Олег Олександрович Попов.
Фермери завжди були, є і будуть справжніми господарями своїх населених пунктів, яким не байдуже життя їхньої громади. Не виняток і СФГ «Обрій», яке завжди підтримує соціальну сферу села, за що їм щиро вдячні односельці. Господарство тісно співпрацювало весь цей час із сільською радою, очільником якої багато років поспіль трудилася Людмила Іванівна Сокіл.
Олег Попов ніколи не стояв осторонь допомоги нашим воїнам, завжди відгукувався на прохання волонтерів про підтримку військових підрозділів, бо має добре серце та щедру вдачу.
То ж хай щастить Вам і надалі у нелегкій хліборобській праці, хай колосяться щедрими врожаями Ваші ниви, хай підтримка держави буде більш відчутною та дієвою. Здоров’я Вам та всьому колективу СФГ «Обрій», миру, злагоди та процвітання!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ВІТАЄМО НАШОГО ЗЕМЛЯКА З ЗАСЛУЖЕНОЮ НАГОРОДОЮ

Віталій ГРИГОР’ЄВ

Приємна звістка прилетіла до редакції газети: наш талановитий земляк Віталій Григор’єв став лауреатом премії імені Дмитра Яворницького Національної спілки краєзнавців України.
Віталій Миколайович – краєзнавець, публіцист, член національних спілок журналістів (2007) та краєзнавців України (2012).
Його захопленням завжди були історія, краєзнавство. Про таких людей кажуть: «Історики щасливі люди, бо в них робота переходить в хобі – і навпаки», адже він, як посадова особа, брав участь у підготовці матеріалів до енциклопедичного довідника «Полтавщина» за редакцією А.В. Кудрицького про м. Глобине та Глобинський район, був керівником робочої групи з підготовки до видання 3-го тому Книги Пам’яті України.
Він автор книг: «Роде наш прекрасний» (2007), у якій вміщено 138 біографій відомих земляків, «Бувальщини» (2008), «Розкажи, Пивихо…» (2012), «О.Д.Бутовський (родовід генерала-олімпійця).
З–під його пера вийшли – Історико-біографічний нарис» (2012), «На вітрах історії» (2012), про представників 29 козацько-старшинських родів Полтавщини, «Полтавці під олімпійським прапором» (2017), де вперше висвітлена історія олімпізму Полтавщини, «Історія Глобинського району в біографічних нарисах» (2019), у якій подано 327 біографічних нарисів про визначних особистостей Глобинщини, які залишили помітний слід у її історії.
Віталій Григор’єв – член Градизької спілки літераторів «Цвіт чебрецевий» ім. Івана Білика, друкується в багатьох періодичних виданнях, зокрема, на шпальтах нашої газети.
Він – лауреат регіональних премій імені Олексія Бутовського, Самійла Величка та Володимира Малика.

Заслужена нагорода


Нагороджений сімома медалями, Почесною Грамотою Полтавської обласної ради з врученням нагрудного знака, почесними грамотами Полтавської обласної держадміністрації, Державного та обласного центрів зайнятості, обласної телерадіокомпанії «Лтава», Грамотою Національної спілки краєзнавців України «За значний внесок у розвиток краєзнавчого руху України» (2016), відзнакою ХІІ Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» в номінації «На видноті всього світу» у м. Одеса (2011), Подякою Комітету Верховної Ради з питань молодіжної політики, спорту та туризму (2018), Подякою та Дипломом Національного олімпійського комітету «За внесок у розвиток олімпійського руху» (2015, 2017), Дипломом Глобинської міської об’єднаної громади «Гордість міста» (2016), Грамотою Полтавської обласної державної адміністрації «За посутній внесок у розвиток краєзнавства» у номінації «Краща книга Полтавщини» (2019).
Ми вважаємо, що в сукупності книги, телефільми, статті, постійні виступи з краєзнавчими повідомленнями на всеукраїнських конференціях, в студентських та учнівських аудиторіях, довголітня праця Віталія Григор’єва – це гідне явище на теренах краєзнавства.
У переважній більшості своїх краєзнавчих видань автор, будучи професійним освітянином, державним службовцем пише не лише і не тільки про окрему частину одвічних українських етнічних теренів Полтавщини. У них зібрано величезний вартісний матеріал про всю українську минувшину – козацько-старшинські роди Гетьманщини, козацькі полки та сотні. Його книги – це велика частина української історії, частина нас самих, представників великої української нації, у визначеному часі й просторі, тому вона має об’єднувати наших предків, нас самих, наших дітей і онуків, як одну націю. Полтавщина ж – це лише невелика частка нашої рідної української землі, на якій з прадавніх часів жили і творили наші предки.
Творчий доробок претендента на здобуття високої премії імені Дмитра Яворницького В.М.Григор’єва безперечно є вартісною пам’яткою про тих людей, які жили в Україні, Полтавщині, Глобинщині, їхніх нащадків, сучасників, він містить різноманітну інформацію про минуле й сучасне не лише і не стільки Полтавського краю на тлі української історії, яка переплетена біографічними нарисами кращих представників української нації козацько-старшинських родів Апостолів, Бутовських, Галаганів, Глобів, Горленків, Капністів, Кулябко-Корецьких, Лисенків, Мартосів, Остроградських, Старицьких, Устимовичів. Уродженців рідного краю – аграріїв і артистів, архітекторів і будівельників, вчених і вчителів, генералів і державних діячів, дипломатів і розвідників, композиторів і музикантів, ліквідаторів аварії на ЧАЕС і літераторів, медиків і підкорювачів незвіданого, промисловців і підприємців, спортсменів і художників, Героїв України, Радянського Союзу, Соціалістичної Праці, повних кавалерів ордена Слави і Трудової Слави, лауреатів почесних звань, державних і Національних премій. Відомих у країні і світі постатей: Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Бориса Мартоса, братів Олексія та Миколи Бутовських, Михайла Калачевського, Георгія, Платона та Романа Майбородів, Володимира Верменича, Олександра Таранця, Олександра Білаша, Віктора Іконника, Василя Устимовича, Володимира Кудашева, Івана Білика, Степана Васильченка, Леоніда Глібова, Володимира Канівця, Дмитра Косарика. Усі розділи його краєзнавчих книг супроводжуються відповідною джерельною базою, а також мапами та світлинами, що докладно документують українську історію, події, життя славних земляків, розвиток різних галузей господарства, освіти, літератури і мистецтва.
Краєзнавчий доробок нашого земляка носить не лише суто інформативний, але й виховний та патріотичний характер, а також дає значний поштовх у вивченні української минувшини, побуту, історії наших просторів й цікавить не лише пересічних мешканців Полтавщини, але й науковців, митців та літераторів з інших регіонів.
Тож, щиро вітаємо нашого Віталія Миколайовича з заслуженою і почесною нагородою. Бажаємо невичерпної творчої енергії, сил та наснаги, творчих досягнень, міцного здоров’я, плідної праці та нових звершень!
З повагою – колектив ПП «Редакція газети «Зоря Придніпров’я».

ВІН – ХЛІБОРОБ І В ЦЬОМУ СИЛА, І ПО ПЛЕЧУ УСЕ ЙОМУ ЗДОЛАТЬ!

Михайла Григоровича Колісника знають не тільки на Глобинщині, а й далеко за її межами, адже він – людина великої сили духу та високого професійного обов’язку, Хлібороб від Бога, організатор, натхненник, новатор, патріот, людина, яка досягла успіху виключно завдяки своїй праці та завзятості. Він не тільки завжди йде у ногу з часом, а й постійно випереджає його.
Народився Михайло Григорович 20 листопада 1955 року в с. Мар’янівна Маловисківського району Кіровоградської області.
Після закінчення служби в ВМФ в 1976 році вступив до Полтавського сільськогосподарського інституту, який закінчив у 1981 році.
Розпочав трудову діяльність старшим агрономом Петрівського відділка Мар‘янівського бурякорадгоспу на Кіровоградщині. Впродовж 1982-1994 років працював в Устимівській дослідній станції рослинництва агрономом-насіннєводом, головним агрономом, заступником директора. Устимівська дослідна станція була підпорядкована Всесоюзному науково-дослідному інституту рослинництва ім. М.І. Вавилова (м. Ленінград).
У цьому знаменитому на весь світ інституті без відриву від виробництва Михайло Колісник з 1985 по 1989 рік навчався в аспірантурі.
У 1989 році захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата сільськогосподарських наук. Експериментальна частина дисертації проводилась у виробничих умовах Устимівської дослідної станції рослинництва. Тема кандидатської дисертації: «Екологічні і біологічні основи насінництва, моркви в Лісостепу України» і практичний досвід М.Г. Колісника дали змогу повністю забезпечити високоякісним насінням моркви не тільки чимало областей України, а й населення півночі та північного заходу Росії.
Урожайність насіння моркви сягала 10-12 ц га, що являлося рекордним для країн Європи.
У 1989 році в Устимівську дослідну станцію приїздить керівництво Всесоюзного наукового дослідного інституту рослинництва імені М.І. Вавилова, керівництво Ленінградського обласного управління сільського господарства, директори ленінградських радгоспів. Вони дали високу оцінку агротехніці вирощування насінників овочевих культур, в цьому була велика заслуга і М.Г. Колісника як агронома і вченого. Така тісна співпраця продовжувалася до розвалу Радянського Союзу. Михайло Колісник був учасником багатьох всесоюзних семінарів з овочівництва в Ленінграді, Каунасі, Волгограді, Кубані, Підмосков’ї.
У Михайла Колісника були успіхи не лише в насінництві овочевих культур. Він як агроном запроваджує нову гребеневу технологію вирощування картоплі на важких чорноземах з повною механізацією від посадки, збирання та сортування, довівши урожайність картоплі до 200 ц/га. Це дало змогу забезпечити цим продуктом промислове місто Кременчук.
Освітянська біографія Михайла Григоровича продовжилась у Полтавській аграрній академії у 2015-2017 рр. на посаді голови екзаменаційної комісії.
Одна із важливих віх в біографії Михайла Колісника – створення у 1996 році фермерського господарства «Златопіль», яке у 2003 році зайняло ІІІ місце в номінації «Краще фермерське господарство України», у 2002 році господарство нагороджене Грамотою Міністерства сільського господарства, у 2011 році – Грамотою Кабінету Міністрів України. У 2021 році фермерське господарство «Златопіль» буде святкувати своє 25-річчя.
З 1999 по 2000 рік Михайло Григорович трудився на посаді першого заступника голови Глобинської районної державної адміністрації. Це був період реформування села. М.Г. Колісник був активним учасником всіх процесів, провівши безліч зустрічей та зборів у господарствах району.
Сьогодні в обробітку фермерського господарства «Златопіль» понад 1200 га землі. Тут одна з найвищих в Україні орендних плат пайовикам та заробітних плат працівникам господарства.
Вже більше 10 років поряд з Михайлом Григоровичем трудиться його син Дмитро, він фактично перейняв та продовжив батьківську справу. Здобувши другу вищу освіту, став ученим-агрономом та захистив наукову роботу, разом із батьком працює над великою науковою працею. І разом вони ведуть «Златопіль» до нових технологій та успіхів.

З сином Дмитром


Спільною рисою Михайла і Дмитра Колісників є благодійність. Значні кошти господарство використовує на утримання Устимівського дендропарку, поповнення його колекцій новими рослинами, на екологічні проєкти, пов‘язані з покращенням стану малих річок Полтавщини, на допомогу хворим землякам на інші добрі справи, такі як допомога школам та медичним закладам, ремонт доріг, утримання в належному стані узбіч доріг, боротьбу з амброзією та ін.
За ініціативи Михайла Григоровича на південно-західному схилі поблизу річки Сухий Кагамлик, де колись було глинище, а згодом смітник, закладено ліс площею 7 га з хвойних та листових порід дерев та впорядковано прилеглу територію, плесо річки очищено від порослі.
Михайло Колісник патріот не на словах, а на ділі. Його особистий внесок у допомогу Збройним Силам України за період військових дій на сході держави – неоціненний. Він завжди відгукується на прохання волонтерів, військовослужбовців про підтримку і ця допомога вимірюється не сотнями гривень, а тисячами та десятками тисяч. Саме тому його неодноразово було нагороджено грамотами військових частин та Глобинського районного військового комісаріату за підтримку Збройних Сил України.
Михайло Григорович нагороджений багатьма грамотами міністерств та церковним орденом Святого Георгія Побідоносця, ювілейною медаллю «150 років Полтавському товариству сільського господарства». Цьогоріч йому було присвоєно звання Почесного професора Полтавської державної аграрної академії.
Нещодавно Михайло Григорович Колісник, добрий друг нашого видання, відсвяткував свій ювілейний день народження, з чим ми його щиро і сердечно вітаємо!

Яке це щастя просто в світі жити
В земних турботах, у земній красі.
І хліб ростити, плідно працювати і творити,
Радіти сонцю, небу і росі.
Рости духовно, стежку торувати,
Самому добиватись висоти.
Сумлінням у житті не торгувати,
А бути світлим, добрим і простим.
Ваша ж дорога непроста доволі,
Життєвий шлях тернистий і складний.
Та Ви не був один, неначе воїн в полі,
А з друзями… Був грішний і святий,
Як більшість люду, але серце чисте
Все Вас вело по праведній путі.
Відзначили Ви свято урочисте,
Красиву дату в Вашому житті!
Не будем рахувать прожиті роки,
Якщо ще стільки планів і доріг…
І хоч вже зроблені важливі кроки,
Ще більш важливі стали на поріг!
І кличуть вдаль, де ждуть нові завдання,
І люди йдуть із радістю й жалем.
Ви — їм на допомогу без вагання!
І так проходять роки день за днем
З людьми і для людей уже чимало віку,
У клопотах, тривогах і думках.
То ж вирішено справ усіх без ліку,
Й нові стоять, мов тіні по кутках.
Та Ви все вирішите, і це природно,
Йдете з відкритим серцем до людей
Й поборете Ви труднощі, які завгодно,
І втілите в життя мільйон ідей,
Бо Ви – борець і в цьому Ваша сила.
І по плечу усе здолати Вам!
А за плечима у Вас дужі крила,
Які Всевишній Вам подарував.
Тому прийміть усі наші вітання.
Ми щастя зичимо і довгих-довгих літ.
Два рази ще по стільки без вагання
Живіть, творіть, зривайте весен цвіт!

З повагою – колектив ПП «Редакція газети
«Зоря Придніпров’я».

ПАМ’ЯТІ ПОЕТА ВОЛОДИМИРА ТАРАСЕНКА

14 листопада минає 8 років, як перестало битися палке серце талановитого поета, прекрасної людини, одного з найкращих моїх учнів Володимира Олександровича Тарасенка. А мені не віриться, що його немає серед нас…


Часто беру в руки його книги і перечитую знов і знов його чудові вірші. А пам’ятаю його ще з дитячих років. Коли майбутньому поетові виповнилося шість років (сестричці Світлані чотири роки, а братику Валері лише шість місяців), їхню сім’ю спіткало велике горе: померла мама. Батько згодом одружився з вчителькою Олександрою Яківною, чоловік якої загинув на фронті, а в неї залишилося дві доньки. Ці двоє розумних добрих людей зуміли поставити на ноги і виховати п’ятеро дітей так, що вони їх сприймали як рідних.
Коли я став директором Борисівської семирічки, Володя прийшов у перший клас. Це був тихенький, маленький на зріст хлопчик, який тримався за руку своєї мами, котра стала для нього справді другою ненькою. Згодом наша школа стала восьмирічною. Усі роки Володя вчився на п’ятірки, відзначався активністю в художній самодіяльності, спорті, громадському житті, неодноразово займав призові місця в районних предметних олімпіадах.

Учні 3 класу Борисівської 8 – річної школи 1958 р.
(Володимир третій зліва у верхньому ряду)

Навчався однаково успішно з усіх шкільних дисциплін. Схильність до літературного слова почала проявлятися вже в 6-7 класах. Пам’ятаю, як учителі читали його перекази, твори, оповідання. Літературні творіння Тарасенка стали прикрашати шкільну газету, як перші римовані рядки. Батько, Олександр Павлович, пишався успіхами сина і при нагоді говорив, що з його старшого повинен вирости поет.
І, як виявилося, не помилився. Уже в 1964 році засвітився першим віршем у Глобинській райгазеті «Зоря комунізму». Саме любов до літератури і привела талановитого юнака на філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту імені В. Г. Короленка.
Рано пішов від нас Володимир Олександрович, та його коротке життя було цікавим і багатогранним. Поезію не залишав ніколи, і коли проходив дійсну військову службу прикордонником, і коли працював на відповідальних посадах у комсомольських і партійних органах, у редакції обласної газети «Комсомолець Полтавщини», на кафедрі української мови Полтавського педінституту, заступником начальника відділу Полтавського обласного управління внутрішніх справ, радником голови обласної ради.
Та, незважаючи на різні високі пости, які займав у різні часи, неабияку поетичну популярність, Володимир Олександрович був простою, доброю, чуйною людиною. Часто навідувався у своє рідне село Бориси, неодмінно заходив до нас, дарував мені і моїй дружині, Олені Василівні, колишній вчительці початкових класів, свої книжки з написом «Моєму першому директорові школи». У моїй домашній бібліотеці на чільному місці стоять усі книги Володимира Олександровича. Остання з них
«Одкровення» з написом: «Шановні Сергію Олексійовичу, Олено Василівно!
Доки квітне з веснами душа,
Хай одкровення вас не залиша».
З повагою. Підпис. 12.04.2010 року.
Я дуже радий, що його друзі і шанувальники вирішили видати збірку його творів. Володимира Олександровича уже немає серед нас, та його поезія, пісні, книги залишаться назавжди і будуть радувати сучасних його шанувальників і наступні покоління.

Сергій Харсун,
директор Борисівської школи 1956-1995 рр.,
відмінник народної освіти УРСР,
відмінник освіти СРСР.

Я – УКРАЇНЕЦЬ
Мою державу на нову орбіту
Ще високо майбутнє піднесе.
Ми – українці, чиї долі світу
Багато що говорять, як не все.

О, скільки їх на цій землі звелося
На п’єдесталі хліборобських рук!
Між них і наш Сковорода – філософ,
Й космічний геній – велет Кондратюк.

Це мій довкруг правдивий степ прослався,
Своїх дітей узявши на крило.
Мій Київ на Дніпрі розбудувався,
Коли Москви і в гадці не було.

Це тут козацька вольниця родилась,
Скидаючи напасників із пліч,
Й республіка в Європі появилась,
Назвавшись гордо – Запорозька Січ.

Я – українець, син святого краю,
Що не дає зрости у серці злу.
З його долонь я до небес злітаю,
Йому співаю славу і хвалу.

І твердо знаю – ти тоді Людина
І не страшний тобі ніякий грім,
Як є у тебе рідна Батьківщина,
Освячений дитинством отчий дім.

ПРО СВЯТА
На Україні звичаїв багато,
Дарованих і містом, і селом.
Тому нерідко на прекрасні свята
Збирають в дружнє коло за столом.

Тоді чарівна наша пісня в’ється,
У степ розлого котиться Дніпро,
І запашна вишнівка терпко п’ється
На невгасимі щастя і добро.

І благодать у душах визріває
В єднання і святу, і щедру мить.
Ми розумієм, як багато маєм,
Невже ж то все судилось загубить?

Без свят нема ні зав’язі, ні плоду,
Давайте ж усвідомимо, брати:
Традиції великого народу
Це ж ми тепер повинні зберегти.

МИ НАРОДИЛИСЯ В ОДНІМ КРАЮ
Ми народилися в однім краю,
Братами є по духу і по крові,
Тож версію відстоюю свою –
Не можна в світі жити без любові.

І птах своє гніздечко тепло в’є,
В надії там побачить пташеняток.
Не треба навіть бути солов’єм,
Щоб мати світле диво – покохати.

Щоб випити цю радість аж до дна
І потонути в неземному диві…
Кохання і зрівняє, й поєдна.
Як є воно – ви будете щасливі.

ЗЕМЛЯ ПРАЩУРІВ
Чи цвіт весни, чи осінь вогко дише,
Чи світла пісня душу звеселя,
Мене в обіймах вічності колише
Благословенна пращурів земля.

В мені від неї благодать і сила,
У ній і правда, і найвища суть.
Вона мені дала наснагу й крила,
Які у світ добра мене несуть.

Це тут кувалась древня наша слава
І ворогам її понищить — зась!
Тут Україна, як нова держава,
На ноги врешті твердо піднялась.

З глибин віків і скіфи, і сармати
Із степу, що хиливсь від ковили,
Видінням входять до моєї хати.
Вони в краю оцім колись жили.

Це тут козацтва зірка засіяла,
Тут вольниці з’явився першоцвіт.
Не стерлися сліди меча і рала,
Бо звідси наша доля-родовід.

В землі моєї обрії орлині,
Нам мирне сонце світить з вишини.
Навіки бути нашій Україні,
Допоки є ще ми — її сини!

Я ЩИРО ВДЯЧНИЙ БОГУ
Як сонях, срібним золотом облитий,
В обіймах вже шести десятків літ
Стою — і долі, і вітрам відкритий,
Й дивлюся зачаровано на світ.

Лягає промінь на моє обличчя
І щедро додає мені снаги.
Мене в політ і досі обрій кличе
І манять невідкриті береги.

Жовтавим листям замело дорогу,
Густий туман долиною розцвів.
А я стою і щиро вдячний Богу,
Який в цей світ колись мене привів.

ЗЕМНОЮ СПОВИТИЙ ВРОДОЮ
Земною сповитий вродою,
У ніч солов’єм висвистую,
Із подивом-насолодою
Літа свої перелистую.

Я з ними навік повінчаний,
Із них життя моє склалося.
Колись, як красива дівчина,
І юність мене торкалася.

Хотілось пахучим колосом
До лона полів хилитися,
Щоб потім потужним голосом
В пісні свої перелитися.

Тепер оглядаю пройдене
Вже в п’ятницю, а не в середу.
Гойдається часу гойдалка:
Що ж там у мене попереду?

РВУСЯ ІЩЕ ЛІТАТИ
Хоч крила стиратись стали,
Рвуся іще літати.
Невже та пора настала —
Зерна життя збирати?

Невже то кінець дорозі
В стиглу осені пору?
Я ж пісню обняти в змозі,
Зринути з нею вгору.

Вперед, вперед мої кроки,
Обрій зіркою сяє!
У світі моїм широкім
Стежки назад немає.

БЕРЕГИНЯ
В юності мить тополину
Там, де сади й солов’ї,
Ти полюбила Вкраїну,
Пісню сердечну її.

З нею виходила в люди,
З нею міцніла й росла.
Провесінь взявши у груди,
Діткам її понесла.

Слово вкраїнське чудове
Разом з тобою сія,
Вчителько рідної мови,
Горлице світла моя.

Чарами лісу і поля
В щедрий оновлення час
Квітне нехай твоя доля,
Ти ж берегиня у нас!

РОЗКВІТЛА ОСІНЬ ЗОЛОТАВИМ ПТАХОМ
Розквітла осінь золотавим птахом
У світлий урожайний дивний час.
І яблука духмяно-терпко пахли,
Як я малим ішов у перший клас.

Над лугом туманець легенький слався
У сонячному лагіднім вінці.
Й букварик у портфелику сміявся,
Мене вітали навіть горобці.

До обрію втекло озиме поле,
Лелека простір обіймав крилом,
Коли мене зустріла тепло школа.
О, як давно оте усе було!

Літа мене ще зовсім не збороли,
А щоб пізнать науки до пуття,
Мої онуки вже ідуть до школи,
І в цьому — мудрість і краса життя!

Пливе земля у просторі і часі
В обіймах неба і високих хмар.
Ми загубились у земній окрасі
І спрагло п’єм життя святий нектар.

Хвилюють і моря, і океани,
Калина теплий викидає цвіт.
І сходить вранці сонце полум’яне,
Щоб обігріти і людей, і світ.
Володимир ТАРАСЕНКО.