Архів рубрики: Долі людські

А ПАМ’ЯТЬ ГОРТАЄ СТОРІНКИ ЖИТТЯ

Героями журналістських нарисів часто стають люди, які у своєму житті зробили чимало добрих справ – сумлінно працювали на благо країни, чесно виконуючи поставлені норми та плани, жили по совісті, допомагаючи слабшим чи нужденним, або виростили і виховали хороших дітей, які успадкували від батьків найкращі риси. Такі люди в більшості своїй не надбали статків, не нажили титулів чи звань, але мають набагато більше – шану та повагу своїх земляків, чесне ім’я і добрі вчинки, за які їм не соромно і не прикро ні перед рідними, ні перед односельцями, ні перед собою.

Антоніна та Микола МУСІЄНКИ вже 57 років разом

Сьогодні на сторінках газети мова піде про Миколу Миколайовича Мусієнка з чудового села Білецьківка Кам’янопотоківської територіальної громади. Його життєва зіронька засяяла на Білецьківському небосхилі 8 березня 1942 року. Він був наймолодшою дитиною своїх батьків Миколи Григоровича та Поліни Стефанівни Мусієнків. Крім Миколки в родині вже виховувалися донька Рая та син Жора.
Батько Микола Григорович пішов на фронт боронити землю від німецьких окупантів і в 1944 році загинув на чернігівській землі, похований у братській могилі. Миколці тоді було лише 2 рочки, тож тата він не пам’ятає, адже став напівсиротою дуже рано.
Мама Поліна Стефанівна трудилася в колгоспі «40-річчя Жовтня». Щоб заробити трудодні та підняти на ноги трійко дітей, доводилося щоденно тяжко працювати. До праці були привчені змалку і діти. Вони допомагали мамі полоти соняшник, кукурудзу на колгоспному полі, аби вона виконувала поставлені норми та плани. А ще ж і дома тримали господарство, яке потребувало уваги та догляду.
Микола Мусієнко пригадує, як зі старшими сестрою та братом доглядали за шовкопрядами, їх в той час давали колгоспникам для вирощування. Вдома плели з рогозу кошики, аби вторгувати якусь копійчину. Мама ходила по болотах, заготовляла рогіз, а вдома діти мали кожний свою частину роботи – Миколка рогіз розчищав та сортував, а бабуся Серафина Тимофіївна йому допомагала. В родині було два верстати і мама готувала на них основу, а старші діти плели кошики. Як Миколка підріс, то теж долучився до сімейної справи – навчився майстерно плести кошики з рогозу.
Микола Миколайович розповідає, що у той час зерно самостійно товкли в ступі чи мололи на млинку, а з отриманого борошна пекли кукурудзяні млинці і їли їх замість хліба. В той час у продажу з’явилося соєве борошно, з якого теж готували млинці, вони смакували гарячими, а як вихолоняли – то ставали твердими, втрачаючи свій смак. Але, незважаючи на ту скруту, яку довелося пережити, на тяжку працю змалку, що була невід’ємною частиною життя, Микола Миколайович вважає, що то були найкращі роки його життя, що гріють теплом його душу й дотепер…
Після закінчення 10 класів Білецьківської середньої школи, Микола Мусієнко влаштувався на роботу на місцевий цегельний завод, керівництво якого послало юнака на курси випалювальників цегли у м.Харків, після закінчення яких він повернувся працювати на Білецьківський цегельний завод. А далі була строкова служба в армії цілих три роки. Перший рік Микола служив у Павлограді, там закінчив школу молодших сержантів, пізніше був направлений у Томську область, де служив на посаді старшини роти. Чоловік пригадує, що, незважаючи на інтернаціональний склад роти, жили тоді вони дружно. Миколі Миколайовичу після закінчення строкової служби пропонували залишитися служити далі, але він відмовився і подався до рідної Білецьківки, де в той час роботу знайти було дуже легко.
Повернувшись додому, Микола деякий час трудився на будівництві Кременчуцького нафтопереробного заводу, а потім брат Георгій запропонував йому перейти на Світловодський державний завод чистих металів, де він сам працював. Це було базове підприємство колишнього СРСР із виробництва напівпровідникових матеріалів. Саме тут виготовлялося нестандартне обладнання для всієї галузі напівпровідникової промисловості СРСР. У Запоріжжі чоловік пройшов підготовчі курси і приступив до роботи. 28 років свого життя віддав Микола Миколайович Мусієнко заводу, пропрацювавши там аж до виходу на пенсію в 50 років.
У свої 50 Микола Миколайович був повний сил та енергії і всидіти вдома просто не міг. Його запросили на роботу в дитячий садок, де він пропрацював ще 14 років.
Надійною підтримкою у житті, вірною супутницею на багато років стала для Миколи Миколайовича його дружина Антоніна Йосипівна, одна-єдина і на все життя! Познайомилися Микола та Антоніна у місцевому клубі, куди обоє ходили у кіно та на танці. А після того як їх звела доля, молоді вирішили більше не розлучатися. Ось так і прямують однією стежиною 57 років, розділяючи навпіл успіхи та невдачі, радощі та печалі.
Син дружини Сергій став для Миколи Миколайовича рідним, адже разом з Антоніною Йосипівною виховували його, підтримували, раділи його успіхам. Сергій закінчив Львівську школу МВД, працював у Пермській області, мав звання капітана. Після розпаду Радянського Союзу він повернувся додому, роботи за фахом не було, тож деякий час працював на Світловодському силікатному заводі. Тяжким ударом для рідних стала раптова смерть Сергія, адже було йому лише 32 роки. Батьки залишилися без сина, дружина Валентина без чоловіка, діти Євген та Вікторія без батька…
Микола Миколайович та Антоніна Йосипівна підтримують зв’язки з невісткою Валентиною, онуками Євгеном та Вікторією, які вже мають власні родини. Вже дочекалися трьох правнуків. У внука Євгена є синок Олександр, у внучки Вікторії є син Віталій, семикласник, і донечка Дар’я, який 4 рочки. Віка з родиною живе недалеко, у с.Чечелеве, що за 5 кілометрів від Білецьківки. Тож бабуся з дідусем часто провідують їх, чекають зустрічей з правнуками. Особливо радіють успіхам наймолодшої Дар’ї, яка відвідує садочок та вже займається танцями і про всі свої успіхи розповідає бабусі з дідусем.
Нині Микола Миколайович Мусієнко не стоїть осторонь життя громади він очолює первинну ветеранську організацію у с.Білецьківка. Його попередник Василь Григорович Коваленко у свій час залучив Миколу Миколайовича до цієї роботи, а коли за станом здоров’я відійшов від справ, то вся відповідальність і всі обов’язки лягли на Миколу Мусієнка.
Завдяки Миколі Миколайовичу в с. Білецьківка чимало пайовиків віддали свої земельні паї в оренду ТОВ «Верес». Тепер чоловік став уповноваженою особою від керівництва господарства. Через нього від керівництва до пайовиків доноситься потрібна інформація, допомагає він і при отриманні пайовиками орендної плати за земельні паї. Чоловік розповів, що в цьому році за 3 га пайової землі люди отримали по 10 000 грн, раніше було 7 800 грн. Пайовики мали можливість брати борошно в рахунок паю по 510 грн за мішок, цукор по 1150 грн за мішок та олію, які розвозяться пайовикам по домівках. Це дуже зручно для жителів села.
А ще Микола Миколайович Мусієнко одним з перших у Білецьківці передплатив Кременчуцьку районну газету «Зоря Придніпров’я». Він цікавиться життям в районі, в області, в країні, вболіває за майбутнє простих людей, особливо пенсіонерів, яким нелегко виживати в умовах сьогодення. Як голова первинної ветеранської організації він стоїть на варті інтересів своїх земляків, намагається допомагати їм та підтримувати.
Шановний Миколо Миколайовичу, нехай кожен день Вашого життя буде наповнений корисними справами і теплом людських відносин, мрії втілюються у життя та приносять бажану радість і задоволення, невичерпної Вам енергії, міцного здоров’я, родинного затишку і добра!
Фото з сімейного архіву Миколи МУСІЄНКА.

ПЕРЕМОЖНІ ШЛЯХИ ВОЇНІВ БУ-ДО

16 жовтня у Харкові, в Палаці Спорту «Локомотив», пройшов Відкритий чемпіонат світу з Кемпо-Карате і Кобудо та фестиваль Бойових мистецтв, присвячений «30 років Кемпо-Карате України».
Учасниками Відкритого Чемпіонату Світу стали понад 500 найкращих спортсменів з Азербайджану, Ірану, Білорусії, Іраку та України. Славну перемогу в цьому чемпіонаті здобула й наша юна землячка – 10-річна Поліна Мороз, учениця 5-Б класу Градизької гімназії імені О. Білаша, вихованка Олега Чернецького, президента Всеукраїнської федерації БУ-ДО. Поліна здобула III почесне місце і бронзову медаль у своїй ваговій категорії. Юна спортсменка достойно виступила в цих змаганнях сили, волі та духу і прославила не тільки своє ім’я, а й ім’я свого тренера Олега Валентиновича Чернецького, президента Всеукраїнської федерації БУ-ДО, голови правління Полтавської обласної громадської організації «Всеукраїнська федерація бойових мистецтв БУ-ДО», володаря чорного поясу третього дану традиційного карате та четвертого дану з бойового мистецтва БУ-ДО. А ще, майстра, сенсея, як називають свого шанованого і любимого тренера його вихованці, а їх у нього чимало. Багато з них стали майстрами спорту, чемпіонами Європи і просто хорошими людьми, які готові прийти на допомогу тим, хто її потребує.

Олег Чернецький з юною спортивною «зірочкою» с-ща Градизьк Поліною Мороз
Щаслива мить перемоги!
Так тримати, Полінко! Грамота від Мирослава Носи, Градизького селищного голови

До речі, сенсе́й з японської перекладається дослівно як «народжений раніше», це шанобливе звертання до наставників, учителів, лікарів і загалом людей старших за віком чи положенням.
БУ-ДО (з японської «шлях воїна») — кодекс честі самурая. Назва походить зі сполучення слів бущі, тобто «воїн», і до́ — «шлях».
Треба сказати, що Олег Валентинович ось уже рік навчає цьому бойовому мистецтву змішаних єдиноборств мешканців Градизька завдяки підтримці і допомозі Мирослава Носи, Градизького селищного голови. Тренування проходять у спортивній залі ЗБК «Україна», для занять придбаний мат татамі, де градижчани опановують бойове мистецтво БУ-ДО. Група налічує 15 чоловік, віком від 5 до 41 року. Як повідомив Мирослав Носа, який вітав Олега Чернецького та його вихованку з перемогою, вирішується питання, аби в майбутньому тренер отримував зарплату від Градизького відділу освіти.
Тож хочу познайомити ближче наших читачів з постаттю Олега Чернецького, з цією звичайною і, в той же час, незвичайною людиною.
Олег Чернецький, незважаючи на свої титули й звання, дуже скромна та порядна людина.
– Що про мене можна писати, коли я такий, як і всі: просто живу своєю роботою і наполегливо працюю. Адже, щоб чомусь навчитись, треба цим жити! Колись батьки мені говорили: якщо маєш можливість допомогти іншим людям – допоможи, і це повернеться тобі сторицею, – мовить тренер.
Кожне тренування майстер розпочинає з кодексу воїна, який включає в себе ось такі складові: будь чесним і справедливим у своїх діях, ніколи не обманюй; стався до людей так, як хочеш щоб ставилися до тебе; поважай батьків своїх; щоб перемогти когось, треба перемогти самого себе, тож стань чистішим, добрішим і співчутливішим; будь шляхетним, все вирішуй мирним шляхом, захищай слабших.
І ось так все своє життя Олег Валентинович допомагає іншим, захищає слабших. 35 років свого життя він присвятив нелегкій і відповідальній тренерській роботі. Активно підтримує юних спортсменів, адже з кожним роком кількість його добре підготовлених і талановитих учнів зростає, а також у міру можливостей допомагає всім, хто до нього звертається, бо має активну життєву позицію, був депутатом Полтавської обласної ради, членом громадської ради при Полтавській ОДА, часто бере участь у судових засіданнях в якості присяжного.
Народився Олег Валентинович 26 листопада 1965 року в родині військового в рідній Полтаві. Почав займатися карате з 9 років у знаменитого тренера Тадеуша Касьянова, а вже в 1981 році став чемпіоном СРСР з карате серед юніорів. Довелося пройти юнакові й непростими афганськими дорогами, бо з 1983 до 1985 служив у розвідувальній роті м. Кандагар. Тільки дивом вижив у тих непростих умовах, де на кожному кроці чатувала смерть. Можливо, саме бойове мистецтво й стало в нагоді, бо не раз рятувало життя хороброму юнакові та його побратимам.
Далекий 1990 рік став знаковим для Олега Чернецького. Він став чемпіоном міжнародних командних ігор в Чехословаччині, чемпіоном СРСР з карате та майстром спорту міжнародного класу.
У 1999 році успішно закінчив Ужгородський національний університет за фахом фізичне виховання та методика викладання східної боротьби. Довелося працювати і командиром оперативної групи при міському відділі МВС, і командиром відділення 9-го управління КДБ, і завідувати відділом міськкому комсомолу, і генеральним директором ООО «Танден ЛТД», і викладачем фізичного виховання Полтавського філіалу Європейського університету. Але, де б не працював, завжди всього себе віддає роботі, особливо з підростаючим поколінням. Бо живе за принципом, нічого не виходить в того, хто нічого не робить.
Має наш тренер і почесні нагороди, зокрема, медаль «За заслуги» ІІІ ступеня; медаль «Учасник бойових дій», Відзнаку Президента України – пам’ятну медаль «25 років виведення військ з Афганістану».
Надійною підтримкою, опорою в житті майстра є його міцна, дружна і любляча родина: кохана дружина Ірина, донечка Мілана та синочки: 5-річний Ростислав і 2-річний Світозар, які в усьому підтримують чоловіка і любого татуся. Сини вже мають свої перші спортивні успіхи на татамі.
Тож нехай буде переможним шлях воїнів БУ-ДО! Успіхів Вам, сенсею, та Вашим учням!
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з архіву Олега ЧЕРНЕЦЬКОГО.

ЯК СКАЖЕШ, ЛЮБОВЕ МОЯ, ТОМУ Й БУТИ…

Любов ТАРАТУТА

У мальовничому селі Малинівка мешкає звичайна і в той же час незвичайна жінка – Любов Миколаївна Таратута, лагідна і ніжна матуся 5 дітей, найкраща бабуся 11 внуків і 7 правнуків.
Ще 8 місяців тому вона була найщасливішою жінкою в світі, бо була коханою, єдиною, бажаною. 21 лютого відійшов у засвіти її Іванко, її коханий чоловік Іван Петрович. Наробилася, засіяла землю добром та й відлетіла його добра душа туди, звідки не повертаються, до тих, хто зачинав його родовід. Та й лишив на землі, в спорожнілій оселі, де все дихає ним та його працею, свою Любов. А вдовина доля тяжка і гірка, як та полин-трава… Тільки в пам’яті, наче хмаринки на глибокому небі, спливають світлі та радісні спогади про те, як зустрілися, як побралися, як жилося і як судилося, як сонечко життя його до заходу закотилося!

Сестри Віра, Надія, Любов
Щаслива родина Таратутів
Іван та Любов – молоді роки

– Сорок років разом прожили ми душа в душу, наче один день. Це була любов з першого погляду. Пам’ятаю, як вперше зустрілися ми з ним у сільському клубі, яким я завідувала. Іван, тільки-но повернувся з військової служби та й зайшов подивитися на нову завідуючу. Гарний, молодий з пишною копицею кучерявого волосся на голові та сонцесяйною усмішкою на вустах – морячок просто полонив моє серце. Мій здоровий глузд волав і зупиняв, адже в мене позаду – невдале сімейне життя, а на руках лишилося троє діток, – говорить Любов Миколаївна.
– Я народилася на велике свято, Благовіщення, 7 квітня 1952 року в благословенному селі Землянки – в родині одвічних сільських трударів, продовжує Любов Таратута. – Було нас у батьків четверо: Любов, Надія, Віра і Олександр. Батько, повернувшись з війни (7 років довелося йому воювати), працював у колгоспі, потім односельці обрали його головою сільської ради. Матуся все життя трудилася на фермі та так сумлінно, що за свою невтомну працю була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Я ж після закінчення Полтавського геологорозвідувального технікуму поїхала служити у одну з військових частин міста Ленінакан, що у Вірменії. Поїхали за романтикою разом зі мною ще 25 дівчат з Полтавської області, заагітовані бравим капітаном тієї військової частини. Там зі своїм першим чоловіком, прапорщиком Миколою, й познайомилися. Та сімейне життя не складалося, горілка стала на заваді, тож з трьома дітками та чемоданом повернулася я до батьківської оселі… І ось у цей нелегкий для мене час на моєму життєвому шляху зустрівся мій Іван, мій незабутній і дорогий Іван Петрович. Я ж опиралася, як могла, адже він парубок, а в мене троє діток підростали. Та він силою свого кохання зумів мене переконати – і фортеця здалася на милість переможця, але з однією умовою, щоб діток моїх і пальцем не чіпав. А Іванко мій на те, хитро примружився і мовив: «І в мене умова – сина мені подаруєш»! Ось на таких умовах стали ми жити-поживати, дітей на ноги піднімати. Вони ж прийняли його в свої серденька, наче рідного. Мов весняна повінь, плинув час, а в нашій дружній родині зростало вже п’ятеро наших найкращих у світі дітлахів: Юліана, Павло, Оксана, Тарас і Леся.
Ми ж з Іваном ніколи один одному слова накриво не сказали. Бувало щось собі побурчу, чимось незадоволена, а він усміхнеться ніжно, в очі мої загляне і промовить: «Як скажеш, Любове моя, тому й бути»… Іван Петрович мій був веселий, говірливий, людина-душа, як кажуть. Двері нашого гостинного дому були відчинені для всіх. «Дорогенький, золотенький, заходь – гостем будеш!», – ось звична його примовка. А що вже руки мав золоті! Він все життя електриком працював, на підводному човні, де служив свого часу, здобув і відшліфував цю спеціальність. Був мій Петрович і автоелектриком вправним, про це вся округа знала, з усієї області до нього зверталися, нікому не відмовляв у допомозі, – мовить Любов Миколаївна.
Нині ж її коханий, її Іван Петрович, лише сумно поглядає на свою Любов з портрета, оповитого чорною стрічкою… І живе у її світлих спогадах . А вона щаслива тим, що він був у її житті.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЙОГО ЖИТТЯ – ОКРЕМА НОТА ДУШЕВНОЇ МЕЛОДІЇ

Музика живе у кожному з нас, але не кожний може її чути. Вона живе серед людей завжди – і в радості, і в горі. Музика може окриляти людей, розкривати їхній талант та творчий потенціал і змінювати не тільки саму людину, але й її погляди та почуття. Закоханий у музику, Сергій Вікторович Панасенко говорив друзям і рідним: «Музика – це моє серце і душа», – і мав на це право, адже він присвятив музиці своє життя.

Сергій Панасенко


І музика, і пісня – це щось надприродне та дивовижне. Весілля, ювілеї та дні народження, проводи юнаків в армію, святкові концерти та дискотеки, виступи агітбригади, конкурсні програми і районні огляди художньої самодіяльності – жоден з цих заходів не обходився без участі сільського музиканта Сергія Вікторовича Панасенка, піднімав настрій жителям села Пронозівка. Співоче і талановите подружжя Панасенків заохочувало до музики та хорового співу своїх односельців. Як тепло згадує учасник сільського хору та один із організаторів неповторного вечора-спогаду, присвяченого вшануванню пам’яті талановитого музиканта С.В.Панасенка, Анатолій Володимирович Пиріг: «Коли ми знову одягли костюми хористів, які не одягали понад двадцять років, сльози мимоволі скотилися з очей. Сільський хор для кожного з нас – це не лише приємні спогади, але й гарна нагода знову поринути в нашу молодість, доторкнутися до пісенних струн свого серця. При С.В.Панасенку Пронозівський клуб жив, культура в селі була на першому місці. Приємно, що дійство вдалося, адже люди скучили за душевною народною піснею».

Пронозівський аматорський хор. 28 серпня 2021 року
Родина Панасенків: Сергій Вікторович, дочка Юля, син Саша і дружина Любов
Музиканти С.Кошулько, С.Панасенко, О.Стасенко та Ю.Остапенко

15 липня 1959 року у музичній кагамлицькій родині Панасенків народився хлопчик Сергійко. Коли батько хлопчика, веселий на вдачу і дотепний Віктор Васильович Панасенко брав до рук гармошку, то ноги самі пускалися у танок. Маму Людмилу Трохимівну природа наділила надзвичайно красивим голосом. А ще вона добре вигравала на бубоні, тому без цього сімейного дуету не обходилися жодні вуличні гуляння, весілля чи іменини. Через два роки у їхній молодій сім’ї знову народився хлопчик, якого назвали Олексієм. Батьки змалку прищеплювали своїм синам любов до музики та співу, а їхній дідусь Василь, батько Віктора Васильовича, був першим вчителем музики у хлопців. Вже в шестирічному віці Сергійко з дідусем грали на весіллях односельців.
У 1966 році хлопчик пішов до першого класу Кагамлицької 8-річної школи. Як і батько, після закінчення школи 15-річний Сергій Панасенко вирішив вступати на річні обласні музичні курси баяністів. Свою трудову діяльність С.Панасенко розпочав у 16-річному віці у Пузиківському сільському Будинку культури, де був прийнятий на посаду баяніста. В 1978 році Сергій Вікторович Панасенко змінює своє місце роботи – він переводиться на роботу ближче до рідного дому, у село Пронозівка. Проте восени 1979 року повісткою Глобинського райвійськкомату його забирають на службу в армію. З 1979 до 1981 рр. Сергій Панасенко проходить службу у в/ч 12672, в навчальному центрі залізничних військ міста Щолково Московської області. Музично обдарованого хлопця з Глобинщини призначають керівником армійського хору військової частини. Всю службу він не розлучався з баяном і закінчив її у званні старшого сержанта. В 1981 році С.Панасенко після демобілізації з армії, повертається у Пронозівку, де його чекала з армії кохана дівчина Люба Мирінець. З Любою він познайомився на одному з Новорічних шкільних карнавалів у Пронозівській школі, де дівчина запала у серце юнака своїм дзвінкоголосим співом. У 1982 році вони вирішили одружитися. У жовтні 1982 року у щасливому шлюбі у них народжується син Саша, а в 1989 році – донька Юля. Батьки змалку прищеплювали діткам любов до музики, все своє дитинство вони провели на роботі з ними у сільському клубі. Із сьомого класу Саша вже грав з батьком на «Ямасі», а Юля залюбки співала з мамою.
В 1983-1985 рр. Сергій Вікторович Панасенко працював художнім керівником в Кагамлицькому сільському Будинку культури, а з 1986 року його призначають директором Пронозівського сільського Будинку культури. В 1986 році молоде подружжя вирішило разом вступати до Київського національного університету культури і мистецтв імені Корнійчука, але пощастило лише Сергію Вікторовичу, а Любові Степанівні не вистачило бала. Але вона оцінила ситуацію і поступила на заочне відділення Олександрійського культурно-освітнього училища.
Директор Пронозівського сільського клубу С.В.Панасенко разом з молодою дружиною залучають односельців до участі у драматичному гуртку, духовому оркестрі, вокальному ансамблі та самодіяльному аматорському хорі. Першим керівником пронозівського хору був Григорій Тимофійович Скребець. Він зібрав у дружній хоровий колектив односельців – людей різного віку, професій та вподобань, яких об’єднувала любов до народної пісні. З приходом молодого керівника розширився склад аматорського хорового колективу. Він нараховував 21 жінку та 12 чоловіків. Змінився і репертуар хору, всі пісні стали виконуватися хористами в чотири голоси. Тепер жодне свято у селі не відбувалося без участі самодіяльного аматорського хору.
В 1989 році талановитого сільського музиканта Сергія Вікторовича Панасенка запрошують у Пронозівську середню школу викладати музику і співи. П’ятнадцять років Сергій Вікторович працював у школі офіційно і, мабуть, все життя неофіційно. Він був душею педагогічного колективу школи, з ним легко було працювати. Колеги про нього говорили: «Якщо людина на 80 відсотків складається із води, то наш Сергій Вікторович – на всі 100 відсотків складався із музики».
Сіяти в дитячих душах зерна любові до музики та співу, виявляти вокальні таланти – було справжнім покликанням Сергія Вікторовича Панасенка. Цим він жив, уміло віддаючи часточку своєї душі, аби посаджені зерна проростали новими успіхами. У 2001 році Оксана Горька під керівництвом С.В.Панасенка з піснею «Україночка» зайняла І місце в районному конкурсі-огляді художньої самодіяльності «Таланти твої, Глобинщино».
Якось ввечері, після одного із сільських свят у 1991 році, Сергій Вікторович запропонував своїй дружині Любові Степанівні створити музичний сімейний дует. На той час у родині Панасенків була солідна колекція власних музичних інструментів – баян, кілька гармошок, бубни і барабани, «Ямаха» та гітара. Ой, як завзято співало подружжя Панасенків! В їхньому репертуарі були пісні на всі смаки найвибагливіших слухачів. Не лише односельці, але й жителі Глобиного, селища Градизьк (незважаючи на те, що воно славилося своїми музичними гуртами) та сіл колишнього Глобинського району – від Липового до Куп’єватого, сіл Черкаської та Кіровоградської областей запрошували подружжя пограти на весіллях, сімейних чи сільських святах. Останнім виступом талановитого дуету було відзначення свята 8 Березня у клубі села Кліщинці Черкаської області. Подружжя Панасенків провело святковий концерт для жителів цього села. Як згадує Любов Степанівна Панасенко, найбільше глядачам сподобалася пісня «Ромашка белая», яку тричі довелося виконувати на біс.
29 липня 2020 року раптово згасла зірка Сергія Вікторовича Панасенка, але ніколи не згасне його мелодійний спів, його чарівна музика та пісні. Він пішов із життя, залишивши по собі добру пам’ять і частину своєї душі у піснях, які так душевно виконував. Свій вічний спочинок С.В.Панасенко знайшов на кладовищі села Пронозівка.
28 серпня ц.р. в Пронозівському сільському Будинку культури відбувся Вечір пам’яті Сергія Вікторовича Панасенка, що став знаковою подією у селі. На цей захід прибули гості з Мозоліївки, Кагамлика, Кирияківки та Градизька. У залі яблуку ніде було впасти. Прикро, що цей захід відбувся тільки після смерті Сергія Вікторовича. Але пам’ять про талановитого музиканта, який зробив великий внесок в культурне життя села Пронозівка, ще досі жива. Його душа та голос продовжують жити в серцях шанувальників, рідних та друзів.
Щемливими словами та піснею відкрила вечір пам’яті донька музиканта Юлія Давиденко. Бурхливими оплесками та оваціями глядачі сприймали виступи сільського хору, яким понад двадцять років тому керував Сергій Вікторович Панасенко. Тепло зустрічав зал і виступи зятя музиканта Володимира Давиденка та маленького онука Михайлика. А пісня у виконанні сина Сергія Вікторовича Олександра «Яворина» розчулила глядачів найбільше. Весь зал піднявся і, стоячи, слухав пісню. А в цей час на екрані демонстрували фото із сімейного архіву родини Панасенків. На біс Олександр виконав ще кілька пісень. А одну з них він заспівав зі своїм дідусем Віктором Васильовичем, батьком Сергія Вікторовича. Пам’яті свого колеги-музиканта педагогічний колектив Пронозівської школи виконав пісню «Моя сорочка-вишиванка». Гаряче сприймали глядачі пісню у спільному виконанні сім’ї Панасенків «Родина».
Вечір пам’яті став екскурсом у творче життя музиканта. Його рідні, друзі, колеги та односельці віддали шану митцю, як і годиться, зі сцени. Кожна з пісень, які того дня лунали зі сцени сільського Будинку культури, ніби краяли серце і, водночас, додавали сил. Велика подяка організаторам, сценаристу Лідії Петрівні Шутько, ведучим, учасникам та всім, хто прийшов на цей зворушливий захід. Це було неочікувано, оригінально та чутливо…
Сергій Вікторович Панасенко рано пішов із життя, залишивши по собі добру пам’ять і частинку відкритої душі у своїх дітях та онуках – родині, яку об’єднала велика любов до пісні.
Бувають люди – наче зорі,
Бо прокладають крізь світи.
Крізь непросте життєве море
Добра і радості мости.
І знов пісні твої лунають
Тривожать душу знов і знов
Усе проходить і минає
А пісня – вічна як любов.

(автор: Olga Kalina).

Едуард ЧІП, історик-краєзнавець.
с-ще Градизьк.

ЛЕГКО ПРАЦЮЄТЬСЯ, КОЛИ Є КОМАНДНА ПІДТРИМКА ТА ПОВНЕ ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ

Староста сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка Володимир ГУДЗЬ

У грудні 2020 року на посаду старости сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка Піщанської сільської ради було призначено 34-річного Володимира Миколайовича Гудзя, наймолодшого серед старост громади. Нещодавно ми зустрілися з Володимиром Миколайовичем аби поговорити про його роботу на цій відповідальній посаді, про те, що зроблено, що планується та з якими проблемами доводиться стикатися.
Перше питання, яке почав вирішувати староста сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка – це впорядкування чотирьох занедбаних кладовищ, що розташовані у кожному з сіл. Максимально довелося докласти зусиль аби вичистити, вирубати там все та вивезти накопичене роками сміття. Староста особисто брав участь у вирубуванні порослі та прибираннях на цвинтарях. З кожного кладовища було вивезено по 5 КамАЗів різного непотребу. Допомогу в цьому надали працівники Піщанського комунального господарства, за сприяння Піщанського сільського голови Олександра Петровича Краплини, який оперативно вирішував питання із забезпечення технікою, тож всі заплановані роботи були здійснені успішно.
Володимир Миколайович розповів, що на території сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка від комунального підприємства Піщанської сільської ради «Комунсервіс» на посаді робітника з благоустрою старанно трудиться 27-річний Євгеній Юшко, який проживає у с.Ялинці і щоденно, крім вихідних, добирається велосипедом до місця роботи. Євгеній трудиться сумлінно, він відповідальний, його не потрібно постійно контролювати, адже сам бачить де і що потрібно зробити.
3000 тонн дорожньої суміші в цьому році було завезено на відсипку грунтових доріг населених пунктів Миловидівка та Коржівка. Володимир Гудзь говорить, що планується повністю завершити роботи з грейдерування та відсипки грунтових доріг й сіл Гориславці та Олефірівка. Впродовж багатьох років таких робіт не проводилось, дороги були у жахливому стані. Тож Володимир Миколайович щиро вдячний Піщанському сільському голові Олександру Краплині за допомогу у вирішенні й цього важливого для жителів сіл питання.
Староста розповів, що цьогоріч весною у Гориславцях висадили молодий парк, організувавши грандіозний суботник. Висадили біля 1000 молодих саджанців сосни, подарованих лісництвом, біля дитсадка, школи, Будинку культури. Зараз за саджанцями ведеться догляд – полив, обкошування від порослі та бур’янів. Завдяки дощовій весні є надія що саджанці добре приживуться та підуть в ріст.
У червні цього року на території с.Гориславці облаштовано природну зону відпочинку для місцевого населення, бо раніше люди не мали змоги відпочивати вдома, доводилося їздити у Піщане чи Недогарки. Володимир Гудзь разом з Євгенієм Юшком вирубали хащі, викосили бур’яни. За сприяння Піщанського сільського голови було вирівняно територію майбутнього пляжу та завезено 90 тонн піску, почищено водорості у річці, споруджено вбиральню. Тож зараз чимало охочих комфортно відпочивають на облаштованій території, засмагають, купаються у чистій річковій воді.
Звісно, як і скрізь, проблем у сільської громади вистачає. Пріоритетним, на думку старости, є вирішення питання з облаштування та ремонту Гориславського навчально-виховного комплексу, що складається з загальноосвітнього закладу, де навчається 54 учні та закладу дошкільної освіти. Директором НВК трудиться досвідчений педагог Олена Григорівна Фільченко. Заклад дошкільної освіти цьогоріч відвідувало 17 дітей дошкільного віку, завідувачем тут працює Лариса Олександрівна Сіра. Староста розповідає, що сподівається на виділення в цьому році фінансової підтримки на здійснення зовнішнього косметичного ремонту школи та дитсадка. Володимир Миколайович мріє осучаснити ці приміщення, відповідно до вимог часу, утеплити, створивши для дітей зручні та затишні умови для навчання, розвитку та дозвілля. Школа також потребує обладнання їдальні.
Після закінчення 9 класів Гориславського НВК учні продовжують навчання у Піщанській гімназії, куди здійснюється підвіз шкільним автобусом.
На території с.Гориславці діє фельдшерсько-акушерський пункт, яким завідує Наталія Анатоліївна Гуцу. У планах старости – організувати раз у тиждень у приміщенні закладу прийом пацієнтів сімейним лікарем. З цих питань вже ведуться перемовини із завідуючим Піщанської АЗПСМ Антоном Усачовим.
Є у Гориславцях Будинок культури, директором якого трудиться енергійна та креативна Олена Вікторівна Погорілець. Цей заклад потребує капітального ремонту даху, який протікає, ремонту глядацької зали, кабінетів та фойє. Староста говорить, що прекрасно знає про ці нагальні проблеми і буде докладати максимум зусиль для їхнього вирішення.
У приміщенні Будинку культури працює бібліотека, завідує якою Ірина Володимирівна Корзун.
Володимир Миколайович розповів, що на території підпорядкованих йому, як старості, сіл зареєстровано 903 особи. Так як у селах роботи немає, молоді люди виїздять у міста в пошуках заробітків, тому тенденція щодо зменшення вихованців дитсадка та учнів школи продовжується.
У селах Миловидівка, Олефірівка та Коржівка немає магазинів, хліб туди завозиться раз у тиждень. Хоча ці села не дуже віддалені від Гориславців, але там переважно мешкають люди старшого віку і їм би було зручніше купувати найнеобхідніше на місці. До старости вже звертався підприємець, який бажає на межі сіл Миловидівка та Коржівка поставити торгівельний МАФ хоча б на літній період. Йому вже надали дозвіл та виділили місце.
Централізованого водопостачання у Гориславцях та прилеглих селах немає, місцеві мешканці самостійно забезпечують себе водою, одні мають колодязі, інші пробурили водяні свердловини.
У селах налагоджено вивіз побутових відходів автомобілем Піщанського КП «Комунсервіс». Щовівторка спеціалізований автомобіль забирає сміття від тих домоволодінь, які уклали відповідні угоди з комунгоспом, та вивозить його на санкціоноване сміттєзвалище. Вартість таких послуг становить 25 грн. на місяць з одного домоволодіння. Укладено близько 60% договорів з населенням на вивіз побутових відходів. З рештою громадян проводиться роз’яснювальна робота, аби максимально залучити жителів сіл до централізованого вивозу сміття.
Володимир Гудзь зазначає:
– Мені часто люди говорять: «Ти сюди прийшов, значить ти повинен і зобов’язаний все робити сам і рубати, і косити, і сипати». А я й не відмовляюся – і кошу, і рубаю, хватаюся за все, що у моїх силах. Доповідаю голові що плануємо зробити та що для цього потрібно з техніки, а він допомагає у вирішенні цих питань.
На мою думку, у громаді багато чого можна зробити фізичною працею та мінімальним коштом і це те, що люди побачать та оцінять. Для цього не потрібні мільйони, а лише бажання і власні зусилля. Звісно, якби були фінанси, можна було б скільки планів та ідей втілити у життя! Але ж я розумію, що наша ОТГ велика й у всіх є свої фінансові потреби та плани, тому втілюватимемо свої задуми поступово, у межах можливостей нашої громади. Керівництвом сільської ради прийнято рішення цьогоріч завершити проєкти, що були розпочаті у минулі роки, а вже після цього будуть плануватися масштабні роботи по селах громади та втілюватися в життя нові ідеї.
Володимир Миколайович Гудзь бере на себе вирішення різних нагальних проблем громади в тому числі й фінансових, адже часто потрібно щось терміново придбати чи оплатити, тож староста і допомагає. Раніше Володимир Миколайович займався підприємницькою діяльністю, нині сімейний бізнес повністю на дружині Яні Вікторівні.
Поруч із Володимиром Миколайовичем трудяться Лідія Андріївна Старик, фахівець із соціальної роботи, та Наталія Василівна Гориславець, спеціаліст І категорії загального відділу виконкому сільської ради (віддалене робоче місце ЦНАПу). Саме вони допомагають місцевим жителям, надаючи різноманітні соціальні послуги.
Цьогоріч в Гориславцях після тривалої перерви, пов’язаної з карантинними обмеженнями, масово відзначали День молоді та День Конституції України, свято Івана Купала та сольний концерт уродженця Гориславців, який нині проживає у Гадячі Юрія Москаленка. Глядачі вже засумували за святковими дійствами, тож щиро і тепло зустрічали кожний виступ артистів.
Староста розповів, що на території сільської громади є кілька землевласників та орендарів. Серед тих, хто надає підтримку – брати Геннадій Леонідович та Вадим Леонідович Коровніченки, за що їм велика шана і подяка. Володимир Миколайович мріє аби й інші землекористувачі проявляли більше уваги до вирішення місцевих проблем.
– У нас підібралася хороша команда старост на чолі з головою ради та його заступниками Романом Володимировичем Назаренком і Олександром Анатолійовичем Сукмановим. Таке відчуття – наче ми знайомі багато років, розуміємо один одного з напівслова. Дуже хочеться, щоб наша громада мала достатнє фінансування і ми змогли втілити всі плани та задуми, щоб люди відчули зміни на краще. Зі старостами ми постійно підтримуємо зв’язок, консультуємось та радимось, в усьому знаходимо взаєморозуміння з головою. Переконаний, що коли є командна підтримка та повне розуміння один одного, – то все заплановане можна втілити у життя, – так мовив на завершення нашої розмови Володимир Гудзь.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЇМ ДЛЯ ЩАСТЯ БАГАТО НЕ ТРЕБА – СІМЕЙНОГО ЗАТИШКУ Й МИРНОГО НЕБА

Сім’я – це найголовніше і найцінніше, що є в житті кожної людини. Саме в родині ми вчимося розуміти один одного, піклуватися про близьких, поважати всіх, хто живе поруч під одним дахом, і, зрештою, любити. І, мабуть, коли є любляча родина, найбільшим щастям є те, що у нас є куди повертатися додому чи то з роботи, чи то з далеких доріг, знаючи, що тут з радістю зустрінуть і, в разі потреби, завжди подадуть руку допомоги, а то й просто поговорять чи розрадять. А коли в одному будинку в злагоді і гармонії живе ще й кілька поколінь, що у наш час велика рідкість – то це дійсно велике щастя.

Павло СЕРДЮК з дружиною Валентиною, невісткою Тетяною та онуком Ромчиком
У колі дружної родини


Одна із таких гарних родин мешкає у мальовничому селі Іванове Селище, де радують зір неперевершені краєвиди і легко дихається цілющим свіжим повітрям. Тут, у гарному і просторому будиночку серед пишного квіткового розмаїття мешкає родина Павла Миколайовича та Валентини Григорівни Сердюків. Берегинею роду є мама Павла Миколайовича, Ганна Микитівна. Крім них тут мешкає і молоде подружжя Володимира Павловича та Тетяни Олександрівни із синочком Романом. Ганна Микитівна – одвічна сільська трудівниця, яка все своє життя пропрацювала у колишньому колгоспі ім.Енгельса. Павло Миколайович за фахом лікар ветеринарної медицини, свого часу здобув вищу освіту в Харківському зооветеринарному інституті (нині – Харківська державна зооветеринарна академія). 16 років він очолює Зубанівську дільничну лікарню ветеринарної медицини. Дружина Валентина Григорівна має педагогічну освіту і працює вихователем Петрівського НВК. Батькову стежину у житті обрав і син Володимир, який здобув професію ветеринарного лікаря у Полтавській державній аграрній академії, нині трудиться керуючим ферми у с.Турбаї. Його дружина Тетяна працює вчителем Івановоселищенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Їхня надія і відрада синочок, онучок і правнучок чотирирічний Рома, який просто купається у любові своїх найдорожчих і найрідніших людей, які ладні для нього і небо прихилити, аби тільки він зростав розумним, здоровим і щасливим.
Павло Миколайович Сердюк не тільки високопрофесійний фахівець ветеринарної медицини, а ще й майстер золоті руки. Його найулюбленіше заняття – це виготовлення виробів із дерева (на фото). Столи, стільчики, табуретки, альтанки, годівнички для птахів, шпаківні – все, чого тільки ваша душа забажає може виготовити для себе і на замовлення Павло Миколайович. Витвори його умілих рук прикрашають затишне подвір’я їхньої родини: тут є і чудернацький будиночок зі спуском для маленького онука Ромчика, і гарна зручна гойдалка, на якій можна відпочити у спеку. До речі, основа гойдалки не з дерева, а з металу і допоміг її виготовити племінник Павла Миколайовича Тарас Володимирович Сердюк, великий майстер зі зварних робіт. Найбільшою мрією Павла Миколайовича є гарна, простора і зручна альтанка, де могла б збиратися вся родина та дорогі гості. Він сподівається, що свою давню мрію найближчим часом обов’язково втілить у життя, головне, аби були необхідні якісні матеріали для роботи. Надійними його помічниками є кохана дружина Валентина Григорівна та син Володимир, які завжди і допоможуть, і підтримають всі починання.
Тож побажаймо цій прекрасній родині любові, взаєморозуміння, райдужних планів і безлічі цікавих ідей. Нехай ваша сім’я буде щасливою на довгі роки, а у ній завжди панують достаток, злагода та безмежна повага один до одного.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини Сердюків.

У ЇХНЄ ЖИТТЯ ПРИЙШЛА ВІЙНА…

Кинути все, залишитися без домівки і піти світ за очі, тому що на твою землю прийшла війна…
Сім років тому на Донбасі почалася війна, яка перекроїла карту України і долі мільйонів людей. Ще зовсім недавно ми вважали, що такий сценарій неможливий в Україні. Та сусіди, які підступно окупували спочатку Крим, а потім і Донбас, вважали інакше. Внаслідок такої політики майже два мільйони мешканців Донбасу та Криму не з власної волі змушені були залишити свої домівки, часто зруйновані й розорені, і шукати нового притулку, залишити роботу, рідні й дорогі місця, – і розпочинати життя з нуля, їхати в нікуди…

Олександр та Любов Єрьоміни

І ось ці звичайні, і в той же час незвичайні люди, в життя яких прийшла війна, мешкають поруч з нами в ці непрості часи. Подружжя Олександра Володимировича та Любові Олексіївни Єрьоміних, яке проживає нині в Обознівці, втратило сина, свій дім, роботу, справу життя, опинилось у складних життєвих обставинах. Але, незважаючи ні на що, вони знайшли в собі сили жити далі, здолали складнощі, з честю вийшли з безвихідних ситуацій, вибороли собі право на другий шанс. Ці люди не просто змінили своє життя, але й змінили світ навколо себе.
Мешкали Єрьоміни у рідному і благословенному селищі Фащівка, що в Перевальському районі на Луганщині. Фащівка розташувалася між Дебальцевим та Красним Лучом, саме там, де в ті чорні дні 2014 року тривали запеклі бої. Земля здригалася від розривів бомб і снарядів. Багато мирних жителів загинули в результаті обстрілів житлових районів, а також внаслідок підриву на мінах та інших пекельних знаряддях вбивства. Олександру та Любові доводилося і днювати, і ночувати, переховуючись у підвалі. Тож прийняли непросте рішення: їхати до донечки в Горішні Плавні.
Як стискалися їхні серця від болю, в тузі за рідними місцями, де скільки було зболено, відболено, прожито. Перша зустріч, перше кохання… Незабутній грудень 1985 року, їхній перший танок, що закружляв у круговерті кохання.
– Приїхала я на гостину до свого дядька, та й пішли з дівчатами на танці до місцевого клубу. Як побачила я свого Сашу, високий, гарний, чорнявий, аж серце зайшлося спійманою пташкою, а для себе вирішила: «Мій буде!». А він, ніби прочитавши мої думки, запросив мене до танцю.
– Давайте знайомитись, – пролепетала я, тремтячим від хвилювання голосом.
– А ми вже давно знайомі, красуне! Пам’ятаєте, 5 років тому Ви приїздили на весілля у нашу Фащівку, я навіть пам’ятаю в якій Ви були сукні, – пригадує Любов Олексіївна і ніби голубить поглядом свого чоловіка.
А вже через два місяці, незабутнього 9 березня, і одружилися молодята. Звили своє затишне гніздечко, куди лелека на своїх дужих крилах приніс синочка Сашу та донечку Юлечку, які зростали в любові та злагоді в колі дружної родини. Матуся навчала місцевих дітлахів премудрощам іноземних мов, 30 років викладала німецьку та французьку у Фащівській школі.

У колі дружної родини

За міцними і дужими плечима Олександра Володимировича 35 років трудового стажу і вірність обраній на все життя шахтарській професії. Збагачувальна фабрика «Антрацит» ДП «Ровенькиантрацит» стала для цього працьовитого чоловіка своєрідною школою життя. Бо саме роботі віддавав себе Олександр Єрьомін сповна і пишався високим званням шахтаря. 15 років трудився слюсарем, а після закінчення Стаханівського гірничого технікуму – 20 літ працював механіком на рідному «Антрациті». Тільки 13 годин на добу становив його робочий день!

Діти Юлія та Віталій – молодята

За високий професіоналізм та сумлінне ставлення до роботи Олександр Володимирович нагороджений багатьма медалями, а ще, він повний кавалер Знаку «Шахтарська слава» (III, II та I ступенів).
Дві найважливіші складові життя цього чоловіка: – робота і родина, без яких він просто не мислив свого життя. А воно, як звісно, вносить свої корективи, часто лишаючи найдорожчого.
…Страшна аварія, що трапилася на залізниці у 2014 році, забрала молоде життя сина Олександра, у 28 років пішов у засвіти, лишивши незагойну рану в серцях тата і мами. А потім у їхнє життя прийшла війна! Безжальна, жорстока, яка забрала у них все: дах над головою, все, нажите роками, лишилося в ньому, роботу, стежки, що сходили в юності, рідні могилки на кладовищі…
Ось уже 7 років родина Єрьоміних проживає в селі Обознівка, що стало вже теж для них рідним, бо тут вони знайшли себе, бо тут їхня нова оселя, що нині потопає у розмаїтті квітів, вирощених дбайливими руками. Старенька хатинка, що придбали в селі, отримала друге дихання, стоїть собі чепурна і гарна, і виглядає вікнами-очима найдорожчих у світі гостей: донечку Юлію, зятя Віталія та маленьку крихітку, онучку Євочку, зміст їхнього життя. Бо яким сонячним теплом наповнюються очі Любові Олексіївни та Олександра Володимировича, коли розповідають про свою онуку, яка вона розумна, гарна і надзвичайно талановита, займається танцями, гімнастикою та акробатикою, а незабаром стане школяркою.
– Як би там не було, головне для нас – усі рідні поряд, всі допомагають: і діти, і наші дорогі свати, і односельці. Наша ж Фащівка залишиться у наших серцях на все життя! А все інше – здолаємо, тільки б скоріше закінчилася війна, – говорять Єрьоміни.
Тож нехай ваші слова та до Бога… А вам хай буде затишно і світло, гарно і привітно на Глобинщині.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

І ДОСІ СНИТЬСЯ ТОЙ «АЛЯРМ!»

У наймальовничішому куточку Обознівки, на пагорбі, навпроти Богоявленської церкви, в бузковому весняному цвіті сховався маленький будиночок, де мешкає надзвичайно порядна і скромна людина, яка ніколи не афішувала свого минулого, тому що не любить пригадувати роки воєнного лихоліття. Ще в дитинстві довелося йому випити до дна чашу випробувань і лиха.
Євгеній Маркович Пушкарьовський дитиною пройшов крізь випробування концентраційним табором.
На південному сході Німеччини розташувалося місто Хемніц. У роки Другої світової війни на його території розміщувалися концентраційні табори, саме тут, в нестерпних нелюдських умовах, довелося провести 3 найтяжчі роки життя Євгенію Марковичу та його родині.

Євгеній ПУШКАРЬОВСЬКИЙ

До війни родина Пушкарьовських: тато Марко Прокопович, мама Юлія Мартинівна та їхні четверо діток, Анатолій (1935 року народження), Євгеній (1937 р.н.), Лідія (1939 р.н.), Володя ( 1941 р.н.) мешкали в містечку Миколаїв, у ті роки Одеської області. Коли ж Миколаїв окупували німецькі війська (в основному це були румуни), то майже все місцеве населення, а серед них і родину Пушкарьовських було вивезено до Німеччини, де вони стали бранцями концтабору «Хемніц».
І до цього часу у тривожні й неспокійні сни Євгенія Марковича приходить війна, і до цього часу чується отой страшний окрик «алярм», тобто повітряна тривога. А отой «алярм» міг звучати й по 3-4 рази на добу, саме скільки могло тривати бомбардування німецького міста радянськими або американськими військами.
Батька відразу ж забрали працювати на один із заводів, маму – на сільськогосподарські роботи. А вони, малий, мала та ще менший змушені були тягати вагонетки з буряками, саме тоді найменший братик Володя потрапив під ту страшну машинерію, але дивом лишився живим. А хіба ж забудеш постійне почуття голоду, оті буряки та борошно, що ними доводилося харчуватися малечі, постійні стусани, побої та окрики. Та малі месники, чим могли мстилися ворогові, часто підсипаючи у вагонетки піску.
Певне, Бог чи якась невидима сила оберігали цю багатостраждальну родину, не давши загинути на чужині. У 1945 році, після визволення радянськими військами, сім’я Пушкарьовських повернулася… але не в рідну Україну, а на поселення в Оренбурзьку область, що на далекому Уралі.
– Скажу відверто, в концтаборі було краще, ніж у Соль-Ілецьку, куди відправили нас після визволення. Загрузили, наче худобу, в переповнені вагони – і на поселення в Оренбурзьку область. Хоча в Німеччину ми дісталися в набагато кращих умовах: одна теплушка була розрахована на дві родини. Розмістили нас у баракові, де окрім нас, проживало ще 3 родини. Батько тяжко працював у соляній шахті. Було дуже скрутно, на все життя запам’ятав смак мерзлої моркви та овочів, що ними доводилося харчуватися. Згодом дали ділянку для будівництва – і знову почали все з нуля. Слава Богу, що тато міг зробити все своїми руками, золоті вони були в нього, цьому навчав і нас, своїх синів. Тож хату побудували самі. А після війни наша родина Пушкарьовських розрослася, на світ з’явилося ще четверо діток: Едуард, Мартин, Валя та Люда. Ось така велика та дружна була в нас родина! Прикро, що нас лишилося лише троє: двоє моїх сестричок, Валя і Ліда та я, – пригадує Євгеній Маркович.
У 1952 році хлопчина закінчив школу ФЗН (фабрично-заводське навчання), здобув професію столяра. А в 1957 році, за іронією долі, юнак ніс службу в танкових військах міста Єна, що в Німеччині.
А далі закружляло й понесло! Молодість! Прекрасна пора – пора надій, сподівань, коли все життя попереду. Тож після служби вітер мандрів заніс Євгенія Марковича аж у далекий Узбекистан, де в поселенні, на станції Івановская, мешкав його старший брат Анатолій. Сприятливий клімат цієї республіки та місцеві гостинні мешканці на все життя полонили його душу. Робота горіла в руках, бо за що б не брався цей чоловік, завжди виходило на «відмінно». Від столяра – до комсорга нафтопереробного заводу, що під містечком Фергана.
Саме в далекому Узбекистані і долю свою зустрів Євгеній Пушкарьовський, свою Ніну Полікарпівну, кохання всього життя. Небагато й немало, а 60 літ, рука до руки, плече до плеча прямує подружжя Пушкарьовських непростими життєвими дорогами. Неповторної сонячної днини, 4 червня 1961 року, поєднали вони свої долі. Народили і виростили двох синів – красенів, Олександра та Володимира, радіють онукам: Євгенію, Владиславу та Наталії, тішаться правнучком Давидом.
Коли ж у 1969 році у подружжя Пушкарьовських народився молодший син Володимир, родина поспішно покинула сонячну республіку, бо дитині не підходив клімат і вона дуже часто хворіла. Тож, взявши на руки найдорожче, синів, та те, що можна взяти в руки – виїхали до Ростова, де проживали родичі дружини. Деякий час довелося працювати на шкідливому виробництві хімфармзаводу, аби отримати квартиру. Але все життя чоловік мріяв повернутися в рідну Україну, летів до неї в думках своїх і снах.
Тож у 1973 році доля знову поєднала Євгенія Марковича з Україною, коли родина перебралася до Кременчука. І Євгеній Маркович, і Ніна Полікарпівна аж до самісінького виходу на заслужений відпочинок працювали у Кременчуцькому нафтопереробному заводі. Майже 30 років свого життя віддав чоловік цьому підприємству, працюючи бригадиром «приваристів» цеху №10.
Скільки ж рацпропозицій на рахунку цього додільного чоловіка! Бо де б не працював Євгеній Маркович, завжди трудився чесно, з повною віддачею, як кажуть, на совість, не звик інакше, бо сам з роду працьовитого, для якого життя – це вічна боротьба за виживання.
Нині Пушкарьовські мешкають у чудовому селі Обознівка. У 1984 році придбали тут невеличку стареньку хатинку, щоб мати клаптик землі та дихати чистим повітрям. Нині ж Обознівка стала для них тим благословенним куточком землі, де вони, оточені любов’ю рідних людей, ідуть в свою осінь. Тож пошли вам, Боже, в вашій хаті тиху старість, як погожа вода у криниці.
Фото Олексія САДОВОГО.

ВОНА – ОСОБЛИВА, ЦЯ ЖІНКА КРАСИВА, ЇЙ ІМ’Я ЛІЛЕЯ ДОЛЯ ДАЛА

У мальовничому селі Кривуші, в затишному будиночку, який наче вартові оберігають дивовижної краси троянди, мешкає позитивна, щира, відкрита і надзвичайно талановита жінка, з ніжною ліричною душею, яка створює неповторні вірші – Лілія Мусіївна Федотова.

Лілія та Станіслав – щасливі разом!
З домашніми улюбленцями

Цікаве, непросте, насичене подіями та враженнями життя випало на її долю. Загорілася її життєва зоря 6 травня грозового 1941 року в селі Мирополь, що на Житомирщині. Справжньою красунею зросла дівчинка, наче та квіточка, недаремно матуся назвала свою донечку Лілією-Лілеєю. А що вже навчалася гарно, а декламувала, а співала, наче той соловейко. Жодне свято в місцевому клубі не обходилося без її участі, справжня тобі артистка. Якось з подружкою, одягнувши однакові сукні «в клітинку», пішли в кіно. Треба сказати, що в тому селі розміщувалася військова частина, і солдати та офіцери були частими гостями в місцевому клубі. Тільки-но в залі погасло світло і один за одним на екрані почали змінюватися кадри кінохроніки, позаду за дівчатками примостилися двоє видних та статних військових. А Лілія ніби спиною відчувала ті відчайдушні і гарячі погляди, що кидав на неї вродливий юнак. І ось в залі увімкнулося світло. А офіцери, наче за командою, взяли дівчат «під варту», аби супроводити місцевих красунь додому. «Разрешите препроводить девушек «в арифметику» домой?!», – запитав красень Артур, ніжно взявши Лілію за руку. Відмовити такому вродливому парубку у дівчини просто не стало сили.
4 кілометри до будинку, де мешкала Лілія, здолали наче за одну мить. Вони навперебій читали вірші Володимира Маяковського і говорили, говорили, говорили – про все на світі, а ще, ніжно взявшись за руки, під мелодію зоряного неба, чутну лише їм двом, танцювали, танцювали, танцювали… Ось так народилося їхнє кохання, довжиною більше, ніж півстоліття.
« Ох, украдут мою Лилию, украдут», – бідкався Артур, коли командування направило його на навчання в військову академію в Ленінград. Тому молодята вирішили терміново одружитися та ще й в сусідньому районі, аби її батьки не дізналися і не стали на заваді їхньому щастю, бо дівчина тільки-но закінчувала школу. А відбулася ця знакова подія 6 квітня 1958 року, про що свідчить їхня перша сімейна світлина. Молоді, гарні, щасливі, Ліля у святковій маминій сукні, бо своя була, лише «в арифметику», а попереду – незабутні роки кохання, все життя, насичене неповторними подіями.
Дружина військового! І цим все сказано. Вона ділила з ним свою долю. Гарнізони, військові частини змінювали одна одну, але вони завжди були поруч, разом переносили всі труднощі військової служби. Звісно, доля дружини офіцера – непроста: страх за життя чоловіка, бо життя військового буремне і непередбачуване. Але все можна пережити, бо в їхній родині було головне – взаєморозуміння і любов, а ще самопожертва, заради коханого. Вони не могли й дня прожити один без одного.
Вже тоді Лілія почала віршувати: «Только день прошел без тебя, а мне кажется целый век… Ну, а ты как живешь без меня, мой любимый, родной человек?».

Артур та Лілія ФЕДОТОВИ. Перша сімейна світлина (1958рік)

Артур Васильович – сам родом з далекої Карелії, військовий з діда-прадіда, закінчив суворівське військове училище, Ленінградську військову академію, ніс службу у військах урядового зв’язку в Читі та Грузії. Стрімка військова кар’єра чекала б на Артура, якби не прикрий випадок, що трапився на випускному вечорі в Ленінградському театрі імені Ленінського комсомолу, по закінченні академії…
Артур, надто запальний і надзвичайно темпераментний, не зміг стримати своїх емоцій, коли побачив що генерал проявляє інтерес до його красунечки Лілечки-Лілеї, все запрошуючи її до танцю. Не стримався – «наваляв» генералу! Тож, бідолаха після 10 діб арешту – був направлений служити в Читу. Вона ж, наче дружина декабриста, поїхала за ним у далекий край. Лілія стала для свого коханого гарною дружиною, надійним тилом, турботливою мамою для їхніх двох діток, донечки Наталії та сина Дмитра, яких виростили в любові та злагоді. Всю себе, без останку, вона присвятила родині. Будучи по натурі дуже активною, цілеспрямованою, ця жінка не могла й хвилинки всидіти без роботи, ще в Ленінграді вона пішла працювати касиром хлібного магазину, а вже в Читі завідувала воєнторгом.
Довелося більшу частину життя Федотовим служити і в Грузії, за спогадами Лілії Мусіївни, це були найкращі роки їхнього життя.
Та не за горами стали 90-ті роки, які для Грузії стали важким випробуванням. Громадянська війна, збройні зіткнення між грузинами та абхазами, грузинами й південноосетинцями. Ці роки стали непростим випробуванням і для їхньої родини, тож, лишивши там все нажите, довелося повертатися родині в Україну. І знову все починати з нуля, але вони були разом, і це додавало сили жити і працювати.
Тож саме в 1991 році і оселилися Федотови в Кривушах, купили будинок і звили затишне родинне гніздечко. Лілія Мусіївна знову ж знайшла себе в торгівлі, працювала в сільському магазині, завжди привітна, уважна, доброзичлива – вона завоювала авторитет і любов односельців. Саме в цьому благословенному селі з надзвичайною широтою відкрився її талант до віршування.
Через все життя, довжиною в 52 роки, Лілія та Артур пронесли свої зворушливі почуття, що зародилися в далекій юності. Це вже через 50 років подружнього життя Лілія Мусіївна напише душею такі рядки:
– Не беда, что придут холода,
За окошком запляшут метели,
Только жаль, что уходят года,
И давно уж виски поседели.
Улетели ключи журавлей,
Их прощальная песня допета,
Только ты ни о чем не жалей,
Верь, придет еще новое лето.
Зашумит молодою листвой,
В изголовья постелит нам травы,
Позовет на свиданье с тобой
В тень зеленой и милой дубравы.
И на миг, позабыв о делах,
Поспешим мы друг другу на
встречу,
Чтобы снова парить в небесах,
В неизведанном мире и вечном.
Вздох и выдох, как крик и как стон
И в объятьях скрещенные руки…
Лишь хрустальных сердец
перезвон
В тишину уходящие звуки.
Отражаясь в любимих глазах,
Как в озерах воды родниковой,
Утолю свою жажду в губах,
И чтоб вновь ожидать встречи
новой.
Утолю и напьюсь досыта,
Положу тебе руки на плечи.
Эх вы, годы мои и лета,
От меня уходите далече!
Я душою еще молода
И от жизни еще не устала…
Эх вы, годы мои и лета,
Я хочу, чтобы менше вас стало.
Це саме він, її коханий, надихав її
на творчість:
«Слиянье губ, переплетенье рук,
Судьбы переплетенье.
Благодаря тебе, приобрела я вдруг
Стихотворенья дар и музу
вдохновенья.
Слова выстраиваются в ряд.
Рифмы слагаются небрежно.
Все потому, что я люблю тебя,
Люблю так трепетно и нежно».
Та ось рука її спинилась на півслові, у 2010 році обірвалося життя Артура Васильовича…
І з того часу жоден віршований рядочок не лягає на папір, а рими не складаються у вірші. Порожнім стало її життя, дім, де колись було затишно всім, чорними дні і ночі. Ледве оговтавшись від тяжкої втрати, ця мужня і сильна жінка отримала ще один тяжкий удар долі, померла донечка Наталія, так само раптово, як і її тато.
Син Дмитро, колишній військовий, який разом з родиною мешкає в Росії, а нині працює головним інженером компанії «Ростелеком», вже 7 років не може приїхати в Україну. Тож щемить материнське серце, рветься на зустріч з сином, болить душа, адже так давно бабуся не бачила своїх онучечок, Софію та Поліну.
Єдиною розрадою в житті Лілії Мусіївни стали її дорогі онуки, Наталині сини – Вадим та Станіслав, правнучки-красунечки, Анечка і Єва.
Та все ж Господь усміхнувся Лілії Мусіївні, подарувавши їй ще одну доленосну зустріч, сильного і надійного чоловіка, Станіслава Олексійовича, який 53 роки свого життя рятував життя людей, працював хірургом. Врятував від самотності і розпачу він і жінку, яку шукав все своє життя. Отак і живуть, підтримуючи один одного на непростій життєвій дорозі в оселі, що від самої весни і до пізньої осені потопає в квітах. Тож, можливо, ще повернеться до Лілії Мусіївни її поетичний дар?!

ВСЕ ЖИТТЯ ВІДДАНЕ ЗАЛІЗНИЦІ

Мешкає у Глобиному щаслива подружня родина Валерія Олександровича та Світлани Петрівни Калініних, яка минулого року відсвяткувала своє золоте весілля. Не всім сімейним парам вдається зустріти славний ювілей, щастить лише тим, хто безмежно кохає один одного, всіляко підтримує свою другу половинку і не уявляє свого життя без людини, з якою в роки далекої юності стала на весільний рушничок. Валерій Олександрович та Світлана Петрівна зуміли через все своє подружнє життя довжиною у півстоліття пронести і зберегти кохання, не розгубити його на нелегких життєвих перехрестях. І сьогодні, коли за плечима чимало пройдених доріг, їхня пам’ять знову і знову повертає у далекі та неповторні роки юності, коли вони, безтурботні і закохані, пішли однією стежиною в житті…

Молоді роки

Валерій Олександрович народився і виріс у Глобиному, в багатодітній родині Олександра Михайловича та Ніни Никифорівни Калініних. Голова родини – колишній фронтовик, який пройшов нелегкими дорогами Другої світової війни. Повернувшись на батьківщину, все своє життя пропрацював комбайнером у місцевому колгоспі, а його дружина і мама чотирьох діток – Валерія, Наталії, Світлани та Людмили – трудилася у ланці. Після нелегкої праці в колгоспі дома теж не сиділи, склавши руки, адже утримували чималеньке господарство, аби прогодувати себе та своїх діточок.
Здобувши середню освіту, Валерій був призваний на службу до Радянської Армії, яку проходив у Середній Азії. Саме тут, у роки служби в прикордонних військах, і долю свою зустрів, свою кохану, одну-єдину на все життя. Світлана Петрівна після закінчення Красноводського технічного училища працювала черговою по залізничній станції. Родом вона із с.Андріївка, що на Харківщині, де з’явилася на світ у люблячій родині Петра Андрійовича та Лідії Федорівни, які крім доньки Світлани, виростили і виховали сина Сергія. Залізниця поєднала їхні молоді, люблячі і закохані серця назавжди і згодом, як виявилося, стала сенсом всього їхнього життя. 13 серпня 1970 року Валерій і Світлана на весільний рушничок стали, аби бути разом на все життя і в радості, і в горі.
Після демобілізації подружжя Калініних проживало в Ашхабаді, столиці Туркменістану, що на той час входив до складу СРСР на правах союзної республіки. Аби забезпечити свою родину, Валерій Олександрович трудився монтером, був помічником диспетчера та і про навчання не забував – закінчив Ашхабадський технікум залізничного транспорту. Проживши в Туркменістані сім років, родина Калініних переїхала до м.Набережні Човни, де Валерій Олександрович продовжив свою трудову біографію, влаштувавшись на посаду маневрового диспетчера. У їхній люблячій родині, зігріті увагою і турботою, вже підростало двоє діточок – син Геннадій та донька Оксана.

Валерій та Світлана КАЛІНІНИ

На свою малу батьківщину, у м.Глобине, Валерій Калінін з родиною приїхав у 1980 році. Спочатку їм довелося нелегко, адже свого житла не було, то ж певний час винаймали квартиру. Тут, у своєму рідному місті, Валерій Олександрович зі своєю дружиною Світланою Петрівною знову пов’язали свої долі із залізницею, без якої себе вже просто не уявляли. Спочатку обоє працювали черговими по станції. Старанність, наполегливість, цілеспрямованість, вміння працювати з людьми і досягати нових трудових здобутків – ці основні професійні риси характеру Валерія Олександровича не залишилися не поміченими у його керівництва, то ж згодом він був призначений на посаду начальника залізничної станції Глобине. Кохана дружина працювала поруч, теж на залізниці, черговою по станції. І сьогодні, згадуючи про свої роки праці, вони говорять, що у ті часи роботи було багато, навантаження велике, адже перевезень було набагато більше, ніж зараз. Та на труднощі ніколи не нарікали, бо дуже любили свою роботу і навіть думки у них не було змінити її на іншу. Вони жили залізницею, а залізниця жила у їхніх серцях. Одному Богу відомо, скільки потягів, пасажирських та вантажних, вони зустріли із далеких доріг та провели знову в путь! І зараз, перебуваючи на заслуженому відпочинку, Валерій Олександрович та Світлана Петрівна, повертаючись у свої молоді роки, знову і знову згадують ті далекі часи та свою неспокійну юність, міста, де довелося жити і працювати, людей, у яких навчалися трудової майстерності та набиралися досвіду, аби стати справжніми професіоналами своєї справи.
Вони живуть своєю родиною, піклуються один про одного як і тоді, у роки юності. Найбільше щастя подружжя Калініних – це їхні діти та найкращі і найдорожчі в світі онуки – Юрій, В’ячеслав та Денис. Донька Оксана працює технологом і проживає з родиною в Полтаві, син Геннадій мешкає разом з батьками, трудиться зварником.
То ж шановні Валерію Олександровичу та Світлано Петрівно, хай щастить вам у подальшому житті, хай кожен новий день буде наповнений яскравими моментами, хай доля дарує вам міцного здоров’я, сімейного затишку та благополуччя, а діти та онуки радують своєю турботою, увагою і любов’ю.
Фото із сімейного архіву Калініних.

1 2 3 6