Архів рубрики: Долі людські

ЛЮДИНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДОБРА, ЛЮДИНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ЛЮБОВІ…

Родина МУЗИКІВ

Великою моральною силою, що ушляхетнює нас, є вміння робити добро, вміння співпереживати чужій біді, любити людей, допомагати їм у горі, і в радості. Адже навколо нас знаходяться ті, хто потребує допомоги, піклування, уваги, щиросердності, особливо в нашій сучасній Україні, коли люди просто кинуті напризволяще і нікому не потрібні, особливо в умовах пандемії. Коли кожного з нас оточує байдужість, невміння співчувати один одному, то й сам стаєш таким як усі. Тож, як не прикро, такий негуманний світ творимо ми самі.
Що ж сталося з нами? Адже з уваги до духовного світу людини, із здатності відгукуватися на чуже нещастя починається вища людська радість, без якої неможлива краса душі. На жаль, коли з’являється людина чуйна, добра, ми чомусь говоримо про неї: «Не від світу цього», тобто милосердна, добра, сповнена почуття любові до ближнього, зовсім не схожа на навколишній світ – лихий, жорстокий, негуманний. І світ би змінився на краще, і сонце засяяло б яскравіше, якби нас оточували люди «не від світу цього», які готові співчувати і творити добро безкорисно.
І все ж вони живуть серед нас, небайдужі, милосердні, готові допомогти кожному, хто того потребує. Прикладом може бути родина Руслана Олексійовича та Євгенії Геннадіївни Музиків, яка 4 роки тому оселилася в Шепелівці, переїхавши з далекої Рівненщини. Молоду родину просто полонило тихе село і привітні люди. Купили стареньку хатинку, в якій мешкають нині, а поряд власноруч зводять, світлий і просторий будинок, де буде затишно всім, де в любові і радості та з Богом у серці зростатимуть їхні маленькі синочки-соколята Руслан, Веніамін та Денис. І на досягнутому родина Музиків вирішила не зупинятися, адже і самі молодята з багатодітних родин. У кожного з них чималенька сімейка, в Руслана дев’ятеро братиків і сестричок, в Жені також. Батькам Руслана Олексійовича, 52-річному татові Олексію Сергійовичу і 50-річній матусі Ользі Леонтіївні Господь подарував не тільки десятеро добрих, щирих, працьовитих і розумних дітей, а й уже 17 онуків! Вони виховали своїх дітей у вірі та в любові до Бога, бо й самі глибоко віруючі, належать до Української церкви християн віри Євангельської.
Коли ж постала потреба звести оселю для Руслана, з Рівненщини приїхали його рідні та близькі, цілісінька будівельна бригада, і за короткий час звели стіни та дах майбутньої оселі, адже вони всі за професією будівельники. Будівельник і сам Руслан Музика, і хоча йому всього 23 роки, але все вміють, все можуть його натруджені працьовиті руки, тож внутрішні роботи проводить уже самостійно.
А ще з приїздом у Шепелівку цієї молодої родини, життя сільської громади заграло новими веселковими барвами. Музики допомагають стареньким та малозабезпеченим продуктовими наборами та одягом, працюють на благоустрій села: «воюють» з бур’янами. Влітку створюють дитячий табір відпочинку, де мають змогу відпочити, розважитися, пострибати на батуті всі сільські діти, а також ті, які завітали на канікули до дідусів і бабусь. За їхньої участі незабутнім у минулому році був і День села. Скільки ж задумів було у Музиків на це літо, один з них, побудувати ігровий дитячий майданчик, та, на жаль, все перекреслив карантин…
Ще слід сказати, що Руслан Олексійович просто обожнює футбол, і є одним з найактивніших учасників сільської футбольної команди «Сокіл» (Шепелівка). Пишається тим, що їхня команда в жорстокій боротьбі здобула 4 почесне місце серед десяти футбольних команд району.
– Ми намагаємося працювати з людьми нелегкої життєвої долі, які втратили віру в себе, вже більше 10 осіб змогли наставити на шлях істинний, працюємо з дітьми, відвідуємо реабілітаційні центри та місця позбавлення волі. Вважаю, що саме любов до людей, турбота про ближнього повинні стати невід’ємною рисою духовного життя кожного. Кожен з нас повинен співпереживати почуттям інших людей, ставити себе на місце того, хто потребує піклування. Якщо в людини горе, неприємності, вона схожа на натягнуту струну: доторкнешся необережно – завдаси болю. Треба вміти берегти хворе серце, не завдавати людині нового горя, не торкаючись ран її душі, допомогти, розрадити. І потрібно пам’ятати: сумні очі, туга, самотність завжди потребують милосердя і нашої любові. Чим більше людина віддає свої духовні сили ближньому, у котрого горе, тим більш чуйним стає її серце, – так говорить Руслан Музика.
Тож пам’ятаймо: добра справа завжди залишає слід у душі! І нехай більше буде людей «не від світу цього», адже коли твориш добро, то й світ стає добрішим.



Фото з сімейного архіву родини Музиків.

ДО ЛЮДЕЙ – З ДОБРОМ І ВІДКРИТОЮ ДУШЕЮ

Лідію Яківну Дорошенко знають у Бугаївці і старші, і молодші за її відкритість, чуйність, небайдужість. Ось вже 2 роки вона – голова ради ветеранів с.Бугаївка.
Жінка розповіла, що коли очолила ветеранську організацію, там налічувалось 363 особи, але за ці два роки померло 68 людей, тож зараз членами організації є 295 осіб. На жаль, вже відійшли у засвіти всі учасники бойових дій Другої світової війни, залишилося кілька тих, хто має статус «дітей війни», а всі решта – ветерани праці.
Лідія Яківна регулярно телефонує до своїх ветеранів, по можливості відвідує. Особливу увагу приділяє одиноким. Проводжаючи людей в останню путь, Лідія Яківна завжди мовить добрі слова про покійного. Це теж її місія, як голови ветеранської організації. Тісна співпраця налагоджена із сільською радою, із соціальними працівниками, які обслуговують одиноких стареньких.
Лідія Яківна говорить, що для людей похилого віку найбільшою проблемою, окрім здоров’я, є самотність. Це найбільше їх хвилює і найбільше їм «болить». У багатьох є рідні, але вони далеко, приїздять рідко, тому й доводиться опікуватися такими людьми Лідії Яківні та сільському голові. Катерина Іванівна Компанієць весь час, доки обіймала посаду сільського голови, приділяла велику увагу людям похилого віку та одиноким, відгукувалася на різні їхні прохання чи то оплатити комунальні послуги, придбати необхідні ліки, або щось смачненьке у місцевому магазині, чи якісь інші товари у райцентрі.
Лідія Яківна Дорошенко народилася у с.Погреби, там промайнуло її дитинство та юність. А далі було навчання в Полтавському сільськогосподарському інституті, який закінчила у 1972 році, здобувши спеціальність бухгалтера. За направленням потрапила у с.Шушвалівка, де пропрацювала 5 років головним бухгалтером у місцевому радгоспі. У цьому мальовничому селі зустріла молода та вродлива дівчина Ліда свого майбутнього чоловіка Івана. Молодята побралися і 5 років мешкали разом у Шушвалівці, у 1974 році у них народився синочок Андрійко. А далі склалося так, що в молодій родині почалися непорозуміння, і коли у с. Погреби з’явилася вакансія головного бухгалтера, жінка переїхала туди працювати. П’ять років так минуло. Чоловік Іван Леонтійович приїздив, просив Ліду знову жити разом та й синочкові потрібний був батько. Вирішила тоді Лідія Яківна переїхати до чоловіка у с.Бугаївка. Так з 1982 року жінка живе у Бугаївці, що стала вже рідною і дорогою серцю. Тут у подружжя Дорошенків народилася донечка Тетянка.

Лідія Дорошенко


Лідія Яківна розповіла, як 8 років жили великою родиною з 8 осіб у батьківській хаті чоловіка з його рідними та зі своїми двома дітьми. Працювала Лідія головою профкому. Згодом від керівництва місцевого господарства отримали власний будинок, в якому мешкали 14 років. Смерть чоловіка багато чого змінила. На той час діти вже повиростали, проживали у Кременчуці. У батьківській хаті лишилася жити чоловікова сестра, інвалід з дитинства, велика майстриня швейної справи. Лідія Яківна продала власний будинок, щоб придбати дітям квартиру в Кременчуці, а сама перейшла жити до чоловікової сестри та доглядала за нею впродовж 15 років.
Син і донька створили власні родини, живуть у Кременчуці. У сина Андрія є двоє власних синів, старший обрав фах військового, молодший Ілля, після закінчення 9 класів, навчається у кулінарному училищі на шеф-кухаря. У Тетяни є донечка Саша, яка, закінчивши 9 класів, вступила на навчання до Кременчуцького медучилища. Лідія Яківна навишивала дітям та онукам картин, рушників, говорить що на згадку.
Поховавши чоловікову сестру, Лідія Яківна зійшлася з таким же одиноким вдівцем Олександром Івановичем. Тепер разом господарюють. Прикро тільки, що Олександр Іванович нещодавно переніс інсульт. Лідія Яківна піклується про нього, хоча і в самої здоров’я вже не таке як колись, очі гірше стали бачити, пальці болять від поліартриту, але душею жінка така ж молода як і колись. Її душа радіє за село, що є тут тепер дитячий садочок, що мешкають в селі молоді родини, в яких народжуються діти, а це дає надію, що Бугаївка житиме, розвиватиметься і матиме майбутнє.
Тож нехай ще багато літ і зим дарує доля Лідії Яківні Дорошенко, аби у здоров’ї та благополуччі стрічати кожний прийдешній день.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ПАМ’ЯТІ ПОЕТА ВОЛОДИМИРА ТАРАСЕНКА

14 листопада минає 8 років, як перестало битися палке серце талановитого поета, прекрасної людини, одного з найкращих моїх учнів Володимира Олександровича Тарасенка. А мені не віриться, що його немає серед нас…


Часто беру в руки його книги і перечитую знов і знов його чудові вірші. А пам’ятаю його ще з дитячих років. Коли майбутньому поетові виповнилося шість років (сестричці Світлані чотири роки, а братику Валері лише шість місяців), їхню сім’ю спіткало велике горе: померла мама. Батько згодом одружився з вчителькою Олександрою Яківною, чоловік якої загинув на фронті, а в неї залишилося дві доньки. Ці двоє розумних добрих людей зуміли поставити на ноги і виховати п’ятеро дітей так, що вони їх сприймали як рідних.
Коли я став директором Борисівської семирічки, Володя прийшов у перший клас. Це був тихенький, маленький на зріст хлопчик, який тримався за руку своєї мами, котра стала для нього справді другою ненькою. Згодом наша школа стала восьмирічною. Усі роки Володя вчився на п’ятірки, відзначався активністю в художній самодіяльності, спорті, громадському житті, неодноразово займав призові місця в районних предметних олімпіадах.

Учні 3 класу Борисівської 8 – річної школи 1958 р.
(Володимир третій зліва у верхньому ряду)

Навчався однаково успішно з усіх шкільних дисциплін. Схильність до літературного слова почала проявлятися вже в 6-7 класах. Пам’ятаю, як учителі читали його перекази, твори, оповідання. Літературні творіння Тарасенка стали прикрашати шкільну газету, як перші римовані рядки. Батько, Олександр Павлович, пишався успіхами сина і при нагоді говорив, що з його старшого повинен вирости поет.
І, як виявилося, не помилився. Уже в 1964 році засвітився першим віршем у Глобинській райгазеті «Зоря комунізму». Саме любов до літератури і привела талановитого юнака на філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту імені В. Г. Короленка.
Рано пішов від нас Володимир Олександрович, та його коротке життя було цікавим і багатогранним. Поезію не залишав ніколи, і коли проходив дійсну військову службу прикордонником, і коли працював на відповідальних посадах у комсомольських і партійних органах, у редакції обласної газети «Комсомолець Полтавщини», на кафедрі української мови Полтавського педінституту, заступником начальника відділу Полтавського обласного управління внутрішніх справ, радником голови обласної ради.
Та, незважаючи на різні високі пости, які займав у різні часи, неабияку поетичну популярність, Володимир Олександрович був простою, доброю, чуйною людиною. Часто навідувався у своє рідне село Бориси, неодмінно заходив до нас, дарував мені і моїй дружині, Олені Василівні, колишній вчительці початкових класів, свої книжки з написом «Моєму першому директорові школи». У моїй домашній бібліотеці на чільному місці стоять усі книги Володимира Олександровича. Остання з них
«Одкровення» з написом: «Шановні Сергію Олексійовичу, Олено Василівно!
Доки квітне з веснами душа,
Хай одкровення вас не залиша».
З повагою. Підпис. 12.04.2010 року.
Я дуже радий, що його друзі і шанувальники вирішили видати збірку його творів. Володимира Олександровича уже немає серед нас, та його поезія, пісні, книги залишаться назавжди і будуть радувати сучасних його шанувальників і наступні покоління.

Сергій Харсун,
директор Борисівської школи 1956-1995 рр.,
відмінник народної освіти УРСР,
відмінник освіти СРСР.

Я – УКРАЇНЕЦЬ
Мою державу на нову орбіту
Ще високо майбутнє піднесе.
Ми – українці, чиї долі світу
Багато що говорять, як не все.

О, скільки їх на цій землі звелося
На п’єдесталі хліборобських рук!
Між них і наш Сковорода – філософ,
Й космічний геній – велет Кондратюк.

Це мій довкруг правдивий степ прослався,
Своїх дітей узявши на крило.
Мій Київ на Дніпрі розбудувався,
Коли Москви і в гадці не було.

Це тут козацька вольниця родилась,
Скидаючи напасників із пліч,
Й республіка в Європі появилась,
Назвавшись гордо – Запорозька Січ.

Я – українець, син святого краю,
Що не дає зрости у серці злу.
З його долонь я до небес злітаю,
Йому співаю славу і хвалу.

І твердо знаю – ти тоді Людина
І не страшний тобі ніякий грім,
Як є у тебе рідна Батьківщина,
Освячений дитинством отчий дім.

ПРО СВЯТА
На Україні звичаїв багато,
Дарованих і містом, і селом.
Тому нерідко на прекрасні свята
Збирають в дружнє коло за столом.

Тоді чарівна наша пісня в’ється,
У степ розлого котиться Дніпро,
І запашна вишнівка терпко п’ється
На невгасимі щастя і добро.

І благодать у душах визріває
В єднання і святу, і щедру мить.
Ми розумієм, як багато маєм,
Невже ж то все судилось загубить?

Без свят нема ні зав’язі, ні плоду,
Давайте ж усвідомимо, брати:
Традиції великого народу
Це ж ми тепер повинні зберегти.

МИ НАРОДИЛИСЯ В ОДНІМ КРАЮ
Ми народилися в однім краю,
Братами є по духу і по крові,
Тож версію відстоюю свою –
Не можна в світі жити без любові.

І птах своє гніздечко тепло в’є,
В надії там побачить пташеняток.
Не треба навіть бути солов’єм,
Щоб мати світле диво – покохати.

Щоб випити цю радість аж до дна
І потонути в неземному диві…
Кохання і зрівняє, й поєдна.
Як є воно – ви будете щасливі.

ЗЕМЛЯ ПРАЩУРІВ
Чи цвіт весни, чи осінь вогко дише,
Чи світла пісня душу звеселя,
Мене в обіймах вічності колише
Благословенна пращурів земля.

В мені від неї благодать і сила,
У ній і правда, і найвища суть.
Вона мені дала наснагу й крила,
Які у світ добра мене несуть.

Це тут кувалась древня наша слава
І ворогам її понищить — зась!
Тут Україна, як нова держава,
На ноги врешті твердо піднялась.

З глибин віків і скіфи, і сармати
Із степу, що хиливсь від ковили,
Видінням входять до моєї хати.
Вони в краю оцім колись жили.

Це тут козацтва зірка засіяла,
Тут вольниці з’явився першоцвіт.
Не стерлися сліди меча і рала,
Бо звідси наша доля-родовід.

В землі моєї обрії орлині,
Нам мирне сонце світить з вишини.
Навіки бути нашій Україні,
Допоки є ще ми — її сини!

Я ЩИРО ВДЯЧНИЙ БОГУ
Як сонях, срібним золотом облитий,
В обіймах вже шести десятків літ
Стою — і долі, і вітрам відкритий,
Й дивлюся зачаровано на світ.

Лягає промінь на моє обличчя
І щедро додає мені снаги.
Мене в політ і досі обрій кличе
І манять невідкриті береги.

Жовтавим листям замело дорогу,
Густий туман долиною розцвів.
А я стою і щиро вдячний Богу,
Який в цей світ колись мене привів.

ЗЕМНОЮ СПОВИТИЙ ВРОДОЮ
Земною сповитий вродою,
У ніч солов’єм висвистую,
Із подивом-насолодою
Літа свої перелистую.

Я з ними навік повінчаний,
Із них життя моє склалося.
Колись, як красива дівчина,
І юність мене торкалася.

Хотілось пахучим колосом
До лона полів хилитися,
Щоб потім потужним голосом
В пісні свої перелитися.

Тепер оглядаю пройдене
Вже в п’ятницю, а не в середу.
Гойдається часу гойдалка:
Що ж там у мене попереду?

РВУСЯ ІЩЕ ЛІТАТИ
Хоч крила стиратись стали,
Рвуся іще літати.
Невже та пора настала —
Зерна життя збирати?

Невже то кінець дорозі
В стиглу осені пору?
Я ж пісню обняти в змозі,
Зринути з нею вгору.

Вперед, вперед мої кроки,
Обрій зіркою сяє!
У світі моїм широкім
Стежки назад немає.

БЕРЕГИНЯ
В юності мить тополину
Там, де сади й солов’ї,
Ти полюбила Вкраїну,
Пісню сердечну її.

З нею виходила в люди,
З нею міцніла й росла.
Провесінь взявши у груди,
Діткам її понесла.

Слово вкраїнське чудове
Разом з тобою сія,
Вчителько рідної мови,
Горлице світла моя.

Чарами лісу і поля
В щедрий оновлення час
Квітне нехай твоя доля,
Ти ж берегиня у нас!

РОЗКВІТЛА ОСІНЬ ЗОЛОТАВИМ ПТАХОМ
Розквітла осінь золотавим птахом
У світлий урожайний дивний час.
І яблука духмяно-терпко пахли,
Як я малим ішов у перший клас.

Над лугом туманець легенький слався
У сонячному лагіднім вінці.
Й букварик у портфелику сміявся,
Мене вітали навіть горобці.

До обрію втекло озиме поле,
Лелека простір обіймав крилом,
Коли мене зустріла тепло школа.
О, як давно оте усе було!

Літа мене ще зовсім не збороли,
А щоб пізнать науки до пуття,
Мої онуки вже ідуть до школи,
І в цьому — мудрість і краса життя!

Пливе земля у просторі і часі
В обіймах неба і високих хмар.
Ми загубились у земній окрасі
І спрагло п’єм життя святий нектар.

Хвилюють і моря, і океани,
Калина теплий викидає цвіт.
І сходить вранці сонце полум’яне,
Щоб обігріти і людей, і світ.
Володимир ТАРАСЕНКО.

Я – ХЛІБОРОБ!

Уклін земний працівникам землі!
Вам, сіячі, плугатарі, – спасибі!

З давніх-давен восени, коли землю вкриває жовте листя, коли зібрано врожай, а комори та стодоли заповнені збіжжям, наш народ відзначає свято працівників сільського господарства. І не дивно, адже саме на українській землі тисячі років тому нашими предками було створено найдавнішу хліборобську культуру. І з тієї пори за Україною навіки закріпилася слава світової житниці. Наш край завжди славився своїми чорноземами і людьми, які плекають на рідній землі найсвятіший зі всіх скарбів – хліб. У нас в Україні ведеться так, що хліб у хаті – то багатство, сіль – то гостинність і щирість. Нашу Вітчизну називають хліборобським краєм, бо люди, які жили тут, українці, були великими працелюбами, вміли гарно обробляти землю і ростити на ній хороші врожаї.
Вклоняюсь низько праці хлібороба,
за урожай, за хліб отой святий!
Що він ростить і робить першу спробу,
щоб хліб сіяв, неначе золотий.

Дійсно, я завжди вклоняюся праці хлібороба. Адже я беру у руки скибку хліба і відчуваю запах її… Чим пахне хліб, чи знаєш ти? Так, хліб пахне працею людською, пахне соками земними, пахне радістю людською, пахне сонячним промінням, пахне буйними вітрами…
І зовсім недавно мені довелося зустрітися і поспілкуватися з хліборобом, з людиною, яка щиро закохана в землю. Треба було лише бачити, як очі випромінювали радість, коли мова йшла про землю. “Поле – це моє життя,” – мовив Андрій Андрійович, “Я – хлібороб,” – з гордістю вимовляє співбесідник, який працює на землі.
Така любов до землі прозвучала у його спокійному голосі, що і мені довелося прислухатися до його розповіді. Так, прислухатися… Я стояла, ніби заворожена, великою любов’ю людини до землі, до хліборобської праці… І моє серце наповнювалося гордістю за хлібороба мого краю, який творить хліб. Неоціненний дар, що нам дає земля!
Тож розповідь піде на шпальтах газети про Андрія Андрійовича Поривая. Хто не знає цю скромну людину? Дізнається…

У роки армійської служби
Андрій ПОРИВАЙ (в центрі) на жнивному полі

Народився Андрій Андрійович 7 квітня 1957 року у Глобиному, у селянській сім’ї Андрія Демидовича та Ганни Антонівни Пориваїв. Батьки – вихідці з Кіровоградщини, з сусідніх сіл – Тарасівка та Воронівка (до речі, ці села затоплені Кременчуцьким водосховищем). Нелегкою була доля батьків-хліборобів. Випробували на собі всі тягарі радянської влади. Андрій Демидович пережив лихоліття голодоморів 1932-1933 і 1946-1947 років. Голодомор своїм чорним крилом не оминув родину. Андрій Андрійович пригадує цей страшний час з великим смутком, так як по батьківській лінії вимерло багато членів роду. Сумно… але так було. І родині треба було жити далі, не озираючись у минуле, і зберігати пам’ять про свій великий рід. Андрій Демидович був наймолодшим із трьох синів. Життєві обставини змусили хлопця йти підлітком у колгосп, де і працював усе своє життя. Мама, Ганна Антонівна, теж все своє життя працювала у колгоспі на різних роботах. Мала неабиякий хист до швацької справи, тож не дивно, що була хорошою швачкою. Завдяки її вмінню всі діти мали свій одяг.
Після створення рукотворних водойм радянською владою родина поселяється у Глобиному. Будують невелику хижину для тимчасового проживання, а з часом і хату на вулиці Ударників (на Зарічці).
Андрій Андрійович у 1964 році іде до першого класу Глобинської середньої школи №5. Навчається з великим захопленням і початкову школу закінчує майже «на відмінно». Зростає допитливим, скромним і добрим хлопчиком. Можливо, тому що я вчитель за професією, мене вразили теплі його спогади про свого першого вчителя – Олександра Панкратовича Шаповала. Особливо Андрій Андрійович завдячує вчителеві за те, що він виховував людяність, терпимість, наполегливість. І, звичайно ж, давав основи знань. А наступною сходинкою у вирі шкільного життя була середня школа. Нові вчителі і класні керівники – Любов Миколаївна Таран і Володимир Іванович Пономаренко. І знову спогади зі шкільного життя, які закарбувалися у пам’яті юнака на все життя. Любов Миколаївна – ніби друга турботлива матуся. Незабутні туристичні походи, поїздки у Вереміївку на узбережжя Кременчуцького моря і спостереження за заходом сонця біля наметів і вогнища… Не забувається таке ніколи, де всі були рівні і дружні.
Цікаві подорожі з Володимиром Івановичем до Москви і Канева, Києва і Полтави, – формували любов до природи і культурних цінностей. Одним словом, Андрій Андрійович завершує свої спогади великою повагою до вчителів. “Вчителі робили з нас людей”, – говорив він. А пізніше він скаже, що на його шляху траплялися лише хороші люди, які були прекрасними наставниками у житті і праці.
Закінчив Глобинську середню школу №5 у 1975 році і поступив до Полтавського ­сільськогосподарського інституту на агрономічний факультет. Навчався у вузі з великим бажанням, черпав і вбирав знання, наче губка, від вимогливих викладачів. У 1979 році закінчив вуз і отримав спеціальність – вчений агроном. Перші кроки трудової діяльності розпочав з посади головного агронома колгоспу ім. Лисенка у селі Гриньки. Пропрацював майже рік і був призваний у ряди Радянської Армії. Прослужив 1,5 року (проходив вишкіл молодого бійця у Десні, а потім служив у ракетних військах стратегічного значення). Демобілізувався у званні лейтенант.
Навчаючись ще у вузі, закінчуючи п’ятий курс, Андрій зустрів своє єдине на все життя кохання. І цим коханням стає тендітна дівчина, яка навчається у Кременчуцькому медичному училищі на відділенні акушерства – Неля Борисівна Лазоренко. Неля невисока на зріст, красуня, мов квітка, щира душею, лагідна і привітна. Оті ніжні почуття, що зародилися між ними, вони несуть все своє життя, майже 42 роки. Ніжні почуття з кожним днем міцніли і огортали душу щастям. У любові і радості народили і виховали двох прекрасних дітей – Людмилу та Віктора. У 1979 році, будучи одруженими, вони одночасно закінчують вузи. Це вже була міцна молода сім’я, яка виховувала донечку Людмилу. Дитині було лише1,5 місяці, а тата призвали до армії. Мама, Неля Борисівна, няньчила маленьке дитя і чекала чоловіка додому. Було нелегко, але велике кохання долає всі труднощі. Час злітає швидко. Закінчилася служба. Довгоочікуване і радісне повернення додому. Зустріч з дружиною і донечкою. Що ще потрібно для сімейного щастя?

З дружиною Нелею
Батьки Андрія та Нелі ПОРИВАЇВ


Знову трудова діяльність. Андрій розпочинає її у радгоспі “Червоний партизан” села Шушвалівка, на посаді агронома-насіннєвода, а через 1,5 роки працює головним агрономом радгоспу. Будучи на відповідальних посадах у сільському господарстві, Андрій Андрійович усвідомив своє кредо, що хлібороби – це художники, а поле їхнє – полотно. Як справжній хлібороб, він понад усе любив осінь за щедрість урожаїв в коморі та на полі, тихі сонячні дні, які нагадували про напружені трудові будні. Вирізнявся надзвичайною працьовитістю і скромністю, користувався повагою і авторитетом.
Я можу лише захоплюватися цією розумною і вмілою людиною, яку ніколи не лякали і не зупиняли труднощі і негаразди. Людина формується і зростає, вдосконалюється і як хлібороб твердо іде по землі. Застосовує у роботі новинки науки і передові технології на полях, при вирощенні овочевих і сільськогосподарських культур. То ж не дивно, що невеликий радгосп протягом чотирьох років займає перше місце по здачі насіння серед 57 господарств по Україні. Він, як хлібороб, вкладає всю свою душу у цю почесну і нелегку працю. А чи доводилося бачити його руки? Так, я їх бачила. Можу впевнено сказати, що руки хлібороба золоті, адже працюють на полях і ланах місяцями. А які долоні? Вони мозолисті, шершаві, натруджені…трудяться від зорі до зорі, не маючи відпочинку. Так живе хлібороб, більше часу доби проводить у полі. Так багато безсонних ранків і ночей проходить у хлібороба, поки наллється соком зерно і не схилиться колос під його вагою. Працюючи у радгоспі ”Червоний партизан”, у Андрія Андрійовича проявився потяг до техніки і механіки. І як підтвердження цих слів склав і відремонтував “Пиріжковоз”. Це була перша його машина, яку сам водив і возив без водія звіти у Київ.
Теплим словом згадує він всіх трудівників, всіх хліборобів радгоспу “Червоний партизан”, які творили дива у радгоспі і самовідданою працею досягали високих показників. Господарство мало високі врожаї, здавало норму м’яса – 150 тонн на рік. Саме у радгоспі “Червоний партизан” пройшли найкращі роки його життя. Прийшов молодим спеціалістом і став знавцем своєї справи. Загартувався, сформувався. Пропрацював більше шести років і в 1987 році переїздить в Глобине на відділок ім. Чапаєва. Займає посаду управляючого відділка і працює до 1992 року. Що можна сказати про Андрія Андрійовича? Безвідмовний, старанний, працьовитий. Він все своє здоров’я і наснагу віддав почесній роботі хлібороба. Ділився своїм досвідом з молоддю, був для них прикладом і взірцем. Праця для Андрія Андрійовича завжди була потрібною, улюбленою і приносила задоволення. У спілкуванні з цією красивою людиною, я ставила собі запитання, а коли ж доводилося відпочивати? Мабуть, праця давала і відпочинок, бо вона була його потребою, як повітря для життя. Праця – основа людського життя. Без неї немає людини. А поле, на якому працює людина, чує кроки господаря, чує дотик мозолястої руки. Чую шепіт Андрія Андрійовича закоханого в поле: “Окинь оком поле… хліба сколихнулись і заграли хвилями”. Красиве поле, де зеленіють жита і пшениці, терпким запахом парує земля. Прекрасне воно коли золотом виграє, хвилюється в сонячний серпневий день, чудове зерно, що ввібрало в себе життєдайні сили землі.
Слухаючи розповідь свого співбесідника, думаю, що поряд з хорошими справами були і болючі моменти у житті. Не оминув Андрія Андрійовича квітень 1986 року. Страшний Чорнобиль, який би міг поглинути все живе, розбушувався не на жарт. Як офіцер запасу потрапляє командиром взводу у Чорнобиль. Там пропрацював 1,5 місяці і повернувся додому у гарячу пору жнив. Молодий енергійний, вболіваючий за свою справу, то ж і не дивно, що додому приїхав о 4-й годині, а на 6 годину пішов на наряд. Коли спати, коли відпочивати? Сон попереду, а виробничі справи невідкладні… Отак і бігли роки у радощах та турботах.
90-ті роки, які вони тяжкі для спогадів… Розпадалася колгоспна система, відбувалася приватизація, довелося Андрію Андрійовичу працювати і в “Сільгосптехніці”, і в Глобинському лісорозсаднику… Необхідно було себе знайти в цей тяжкий час. Але склалися так життєві обставини, знайшлися такі люди на подальшій життєвій дорозі, які наче підказали майбутнє…
І з 1992 року Андрій Андрійович стає фермером, а для ведення фермерського господарства отримує 4,5 гектарів землі.
Це та людина, яка зробила себе сама, з нуля, без сторонньої допомоги, чесною працею. Перші гектари землі змусили працювати всю родину. І першою культурою, яка була засіяна і принесла плоди праці, були буряки. Обробляли їх вручну, отримали 7 тонн цукру. Техніки не було і коштів на техніку – катма. Кредит боявся брати, тому тримав велике господарство, а гроші вкладав у сільськогосподарську техніку закупівлю насіння та пального. І тому не дивно, що перший трактор і комбайн, якими оброблялася земля, були складені руками фермера-початківця з металобрухту. Так з’явилася і перша машина… За висловом доньки Людмили, батько, Андрій Андрійович, зумів вдихнути в груду металобрухту нове життя. Людина мала непохитне бажання йти вперед до мети, долаючи своєю впертістю і наполегливістю всі труднощі. Уже у 2000 році будує ангар і серйозно займається фермерством. Швидше всього, що це фермерство можна назвати сімейним, родинним. Наймана праця не використовувалася, працювала лише родина. Не все вдавалося на перших порах, але Андрій Андрійович ніколи не здавався, ішов вперед, вірив у свою справу і перемогу. І лише завдяки титанічній праці, своїм рукам і розуму, створив своє фермерське господарство “Вогник”, яке спеціалізується на вирощенні сільськогосподарських культур.

У родинному колі

Не чекайте у житті своєму дива,
Без зусиль не буде результату.
Щоб була хоч трохи перспектива,
Треба потрудитись, і багато!

У нашого співбесідника, як і в багатьох чоловіків, є своє “хобі” – рибальство і полювання. Завдяки такому захопленню і душа мала спочинок. Виплеканою справою Андрій Андрійович займається вже не сам, бо на поміч поспішають продовжувачі справи – діти і внуки. Це надійні помічники, молоді господарі, продовжувачі започаткованої справи та традицій. Андрій Андрійович з любов’ю поглядає на свою дружину, говорить: “Міцний у мене тил і в радощах, і негараздах. Без такого тилу і перемог та здобутків не було б”. Я його розумію і бачу, що тилом є, звичайно, шановна Неля Борисівна. На запитання, у чому секрет їхньої родини і на якому фундаменті вона тримається, відповідь була: «У сім’ї повинні бути велике кохання, взаєморозуміння, а, головне, повага, витримка, уміння пробачати». Якби не постійна підтримка один одного, їхня щира любов, то чи змогли б вони витримати життєві випробування?
Великою втіхою у родині є діти – Людмила і Віктор. Діти наслідують батьків і йдуть їхнім шляхом – це гордість і щастя батьків. Значить, правильне виховання. У хорошому ґрунті і хороше зерно. Є надійне плече і продовжувачі батьківської справи. Відрадно, що батьки і діти не лінувалися і в навчанні. Всі, як один, отримали вищу освіту сільськогосподарського напрямку. А син Віктор має ще і бухгалтерську освіту, сам веде бухоблік свого господарства. Діти створили свої сім’ї. Родина Пориваїв прийняла у свою сім’ю зятя і невістку (Олександра та Марину) і вважають їх за своїх рідних дітей. У розмові звучали лише теплі слова про них. Як чудово, по-українському. Панує злагода і добро. Дай Боже щастя і удачі цій великій і дружній родині. Звичайно, «для дітей батько повинен бути скелею, за якою вони зможуть сховатися від будь-якої небезпеки», писав актор Меттью Макконахі. Саме таким був і є Андрій Поривай для своїх дітей. Батьки всю свою любов віддали дітям і навчили їх людської порядності.
Усміхаючись, Андрій Андрійович зронив слова, чи не з гордістю: “Я виконав свій батьківський обов’язок, і обов’язок людини. Садив і плекав сад, няньчив і ростив дітей, будував будинки дітям і собі”. А я скажу одне – прекрасна і добротна садиба у Андрія Андрійовича та Нелі Борисівни. Господарі від Бога. Все у них до ладу у дворі і на городі. Все є у коморі. І лише їм одним знати, скільки безсонних ночей проведено у полі, скільки ночей витрачено на роздуми, де і коли проскочила сльоза радощів і смутку. Лише їм, членам сімейного фермерства, відомі їхні секрети господарювання.
А мені дуже приємно, що у мене склався такий чудовий тандем з родиною Пориваїв, адже всі вони є і випускниками різних років і поколінь нашої Глобинської ЗОШ І-ІІІ ступенів №5. Скільки, школо, чудових випускників пройшло твоїми коридорами? Скільки прекрасних хліборобів зростила ти? Ви стали хорошим зерном, любі випускники, на педагогічній ниві своїх вчителів. Наші випускники – це звучить так гордо і красиво, ніжно і хвилююче… Ви наші… Ви творці і трударі…
Не чекайте, успіх сам не прийде
І свою удачу не ловіть за хвіст!
Аж тоді тріумф до вас надійде,
Як до праці матимете хист.

Зичу працьовитій родині щедрих ужинків, хай і надалі рясно колосяться щедрим врожаєм ваші ниви, нехай обходять вас стороною природні стихії, живіть у сімейному затишку, щасті й благополуччі та при доброму здоров’ї.
Ростислава Романюк, учитель Глобинської ЗОШ I-III ступенів №5.

ЗА КЕРМОМ СВОЄЇ ДОЛІ

Майже півстоліття водійського стажу за плечима легендарного в Устимівці водія Михайла Олексійовича Карпенка. Тисячі кілометрів доріг у його послужному списку краще від будь-яких слів розповідають про рівень професійної майстерності Михайла Олексійовича. Водій він відмінний – справжній професіонал і людина справжня, тому й поважають його в селі від малого до великого, бо завжди безвідмовний. Свою водійську справу знає на «відмінно» і завжди впевнено тримається за кермом. Тож скільки милей і кілометрів здолав наш водій, просто не злічити!

Подружжя Михайла та Валентини КАРПЕНКІВ


Про те, що свою життєву дорогу долатиме за кермом автівки, Михайло у дитинстві не здогадувався. Мріяв здобути вищу сільськогосподарську освіту, як і його батьки, тато, Олексій Кіндратович, працював агрономом, матуся, Катерина Йосипівна, – лаборантом з вирощування картоплі в Устимівській дослідній станції. Коли ж Михайло не пройшов за конкурсом до вузу, то його хист до техніки допоміг визначитися з вибором професії. Юнак закінчив Крюківську автошколу і зрозумів, що ця робота припала йому до душі. Хлопчину покликала до себе романтика доріг. Тож коли ратна служба стала на порі, то й в далекому Краснодарському краї довелося йому крутити баранку, під час служби в ракетних військах, бо від водійської долі не втечеш. Коли ж повернувся додому, то два роки працював у колгоспі і теж водієм. А далі у незапам’ятному 1974 році на Михайла Олексійовича чекала улюблена робота в Устимівській дослідній станції, де небагато й немало, а 34 роки колесив дорогами СРСР, тому що ця наукова установа була підпорядкована Всесоюзному науково-дослідного інституту рослинництва ім. М.І. Вавілова (м. Ленінград). То ж Михайлу Карпенку іноді тричі в місяць доводилося прямувати у відрядження в місто на Неві.
З веселою усмішкою пригадує, які замовлення від односельців доводилося йому виконувати, адже в ті часи все було в дефіциті. Тож привозив Михайло з Пітера і одяг, і взуття, і кришталь, і килими, і… навіть нижню білизну. Бо якось дружині Олександрі привіз на замовлення бюстгальтер, а та мала необачність перед кумою похвалитися обновкою. Тож від того дня довелося Михайлу Олексійовичу всіх устимівських дівчат і молодиць «одягати» в такі потрібні обновки. У Вітебську в одному з жіночих магазинів його вже знали добре, тож зустрічали, наче свого і отоварювали по списку.
А скільки непередбачуваних ситуацій та «сюрпризів» готували нашому водію дороги та погоди. Пам’ятає, наче вчора те було, як замело снігом в дорозі серед степу широкого нову автівку ГАЗ-53, по того самоскида для дослідної станції їздили разом з батьком аж до міста Фрунзе, що в далекій Киргизії. Ледве відкопалися від снігу, спасибі військовий тягач трапився на їхньому шляху. А в 1980 році знову зимою довелося йому курсувати по тому ж маршруту за новим самоскидом, та, слава Богу, обійшлося без пригод.
З далеких доріг свого шофера, чоловіка і татуся вірно чекала дружина Олександра Василівна та двоє синочків, Станіслав і Олег, адже його повернення було завжди святом у їхній сім’ї.
Та недовгим було сімейне щастя родини Карпенків: у 1982 році померла дружина, лишивши свого Михайла з малими дітьми на руках. Важко було, нестерпно – та справився наш водій з бідою, що випала на його долю. Зросли сини, наче соколи, стали справжніми людьми. Та доля знову відібрала в Михайла Олексійовича найдорожче, 10 років тому смерть забрала життя сина Олега, пішла за межу вічності і друга дружина. Важко, як важко птахові летіти з одним крилом…
Та Михайло Олексійович завжди знаходив себе в роботі і тільки за кермом автомобіля, в дорозі, яка завжди заспокоювала його і давала сили жити. Тож і зараз Михайло Олексійович працює на автомобілі швидкої допомоги в СФГ «Златопіль», як завжди, за першим покликом комусь поспішає на допомогу. Довелося йому, в далекому вже 1986 році, рятувати країну і світ від радіаційного забруднення, спочатку возив дроти, а вже згодом робочих на ЧАЕС.
На запитання хто ж кого обрав: професія його чи він професію, лише усміхається. І зізнається, що робота хоча і не з легких, проте йому припала до душі.
– Як день не поїжджу – то вже й на роботу хочеться. Тягне до керма. Вже як той кінь без упряжки – звик до техніки. Адже стільки живу – скільки й працюю водієм, – розповідає Михайло Карпенко.
То ж, у кожного в житті своя дорога. І, мабуть, дуже важливо не помилитися з її вибором і не загубити її у безмежжі інших перехресть і шляхів. Коли людина займається справою до якої має хист – вона приречена на успіх.
П’ять років тому доля все ж усміхнулася Михайлу Олексійовичу, коли на життєвому шляху йому зустрілася добра і щира жінка Валентина Павлівна. Зустрілися два одинокі серця, щоб в любові та турботах один про одного прожити відпущені Богом роки. Треба сказати, що пощастило чоловікові, тому що дружина в нього не тільки прекрасна господиня, а й на всі руки майстриня.
Її золоті руки можуть творити дива, бо все вміють, все можуть. Неперевершені ікони, де ніби оживають лики святих, пейзажі, натюрморти, вишиті бісером. Ці дивовижні полотна просто вражають глибиною позитивної енергетики, адже у кожен свій виріб Валентина Павлівна вкладає душу і серце, а ще щиру молитву. Ця творча жінка бачить натхнення у всьому і може знайти його у найрізноманітніших місцях, а нові враження та емоції відкривають для неї нове дихання. І народжуються з тих світлих рук нові шедеври: прикраси з бісеру та в стилі фріволіте, вироби з паперу орігамі. А від вишуканих нарядів, сплетених спицями й гачком, просто неможливо відвести очей. І все це зроблене з особливою любов’ю. Бо тільки той щасливий, хто любов’ю сяє, у світі без любові і життя немає!
То ж, шановні Михайле Олексійовичу та Валентино Павлівно, нехай ваш спільний шлях завжди осяває любов.

Водій Михайло КАРПЕНКО завжди поспішає на допомогу
Рукотворні вироби пані Валентини

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архівуМихайла КАРПЕНКА.

ПІВСТОЛІТТЯ В ЗЛАГОДІ Й ЛЮБОВІ ТА 65 ЛІТ ДУШІ РАДУЄ БДЖІЛ ПОЛІТ

Подружжя Івана Никифоровича та Зінаїди Михайлівни Покотилів з Броварок вже разом 50 років крокують в злагоді й любові непростими життєвими дорогами. Вони збудували гарний дім, де затишно всім, виростили трьох донечок, онуків діждалися і шестеро правнуків благословили на світ. А ще займається бджолярством.
Іван Никифорович та Зінаїда Михайлівна вважають себе дуже щасливими людьми, бо об’єднані любов’ю один до одного, до життя, оточуючого світу, Бога і… бджолярства.
– 65 років я дружу з бджілками, яких недарма називають «божими комахами», а більше 30 з них був пасічником у колгоспі «Ленінець». Ця любов до пасічництва в мене з дитинства і вона переважає усілякі життєві труднощі. Від бджіл не тільки матеріальний зиск, а й мудрість, бо усе у них навдивовижу організовано. Тут тобі й неймовірна працелюбність, взаємодопомога, унікальна організованість, розподіл обов’язків, турбота про потомство. Саме так хотілося, щоб було і в кожній нашій родині, та, на жаль, у людей не все так гарно виходить, – мовить Іван Никифорович.
Свою родину Зіна та Іван намагалися теж будувати так, як «божі комашки», адже недарма разом рука до руки пройшли 50 літ. Всього було на їхньому шляху: і радощі, і печалі, і постійні турботи про дітей, онуків, а тепер уже й правнуків, про хліб насущний, та щоб не просто, а з медом, щоб солодко було. Одружилися молодята в далекому вже 1970 році, саме в той день, коли Іванові виповнилося 28 років, Зіна ж на 6 років була молодшою за свого обранця. Обоє статні, вродливі. Ох, і гарна ж була пара, очей не відвести.

А познайомилися на танцях, у місцевому клубі, коли молодший сержант, помічник командира взводу Іван Покотило прибув у відпустку в рідне село з самої Московії, де справно ніс військову службу та ще й у духовому оркестрі грав. Як взяв Іван баян та розтягнув міхи, а той плакав і сміявся в його умілих руках, а ще кликав до нестримного танцю дівчат з парубками. Закохані пари кружляли у вальсі, вибивали «цок-цок-цок» полечку і гопачок. А красуня Зіна, яка нещодавно з родиною переїхала до Броварок з Білорусі, очей просто не могла відвести від того баяніста – першого парубка в селі. Тож і зустрілися очима! І втонув Іван навіки у безодні її очей…
Іван Никифорович, після закінчення курсів пасічників у 1971 році, став господарювати на колгоспній пасіці, дружина Зіна була його вірною і дбайливою помічницею. А вже згодом Зінаїда Михайлівна багато років працювала листоношею, радувала вісточками та свіжими газетами й журналами односельців. Іван Никифорович, окрім того що вправлявся на пасіці колгоспу «Ленінець» ще й багато літ керував сільським духовим оркестром. Тож Покотили жили чесно, працювали, людей шанували та й себе на поталу не давали.
Бог дав їм трьох донечок, Юлію, Людмилу та Світлану, – їхню радість, гордість і втіху, яких виростили хорошими і працьовитими людьми, як і тато з мамою. А дівчата подарували дідусеві й бабусі четверо, знову ж таки, дівчаток-онучаток: Валю, Альону, Яну та Віку. А вже правнуками потішили найбільше, бо благословили прадідусь з прабабусею четверо хлопчиків: Артема, Ваню, Дениса, Льва та двох дівчаток Настуню та Єву. Тож не буде переводу трудолюбивому роду!
Сподіваюсь, що зростають у роду Покотилів і знані пасічники, яким дідусь і прадідусь передасть свою бджолярську справу, якій присвятив все своє життя.
А Іван Никифорович усміхається ласкаво, а очі такі мрійні та теплі, і линуть спогади…
Ось пригадується йому рідний хутір Покотилівка, що десь собі спочиває тихо під темними водами могучого Дніпра. Матуся, Уляна Григорівна, краща ланкова колгоспу на той час, порається собі біля господарства, корівку доїть. Одній їй, сердешній, довелося дітей на ноги піднімати, бо чоловік Никифор пропав безвісти ще в 1941 році. А на городі квітують соняшники, гарбузи, озвучені веселими непосидючими бджолами. Гарбузи в’ються поміж картоплею, спинаються на вишні, завзято перелазять через тин, прикріпившись чіпкими своїми вусиками, просочуються, пробиваються скрізь, де тільки можуть знайти краплинку сонця. Та цвітуть так, що здається, наче то жовті великі метелики присіли спочити у зеленому листі. А бджілок, бджілок там скільки – п’ють нектар з квіток! Малий Іванко було примоститься собі зручнесенько на межі та й любується ними, бо скільки себе пам’ятає, все життя обожнював тих непосидючих трудівниць. А то якось збив ящичка, схожого на вулика, та й давай ловити та саджати в нього бджілок, бо вже тоді мріяв мати свою пасіку.
А перший вулик з’явився у хлопчика тоді, коли разом з братом Гришею виміняли роя, що примостився у Василя Івановича Покотила на вишні, на радіоприймач (Гриша був великим радіолюбителем, але не пошкодував для брата найціннішого зі своїх дитячих скарбів). Ось так у Іванка і з’явився свій перший вулик. І пішло-поїхало! Частенько за досвідом заходив і до знаного на всю округу пасічника Білобаби, щоб навчитися поратися біля бджіл. А коли братова дружина Валентина подарувала йому книгу «Посібник для пасічника», Івановим радощам не було меж. Ось так, крупинка за крупинкою, набував Іван Покотило досвіду медівника (це так пасічників називають у Броварках). А коли вже закінчив курси пасічників у Гадячі, то й справжнім майстром медової справи став. Все вміють, все можуть його натруджені золоті руки у медовому господарстві, весь пасічницький реманент та обладнання сам виготовляв. Працював на колгоспній пасіці аж до 2002 року, 102 бджолосім’ї здав, коли йшов на заслужений відпочинок.
Але заслужений відпочинок справжньому пасічнику тільки сниться. За словами мого співбесідника, неспокійне господарство потребує неабияких знань і працьовитості, адже бджоли ледарів не люблять, вони їх навіть цураються. Бо ж здавна відомо, що той, хто ходить біля божих комашок, має бути миролюбним, працьовитим, мати м’яке серце та непорушний душевний стан. А Іван Никифорович Покотило саме такий…
– На пасіці треба все робити вчасно, якщо хочеш, щоб у тебе був мед. Запізнишся з чимось – втратиш медозбір. Але й лізти до бджіл часто не можна, бо процес творення меду – то таїнство. Жаль тільки, що здоров’я підводить та сили тікають. І руки вже не такі вправні, як раніше, і ноги погано тримають, але ми вдвох з бабусею якось справляємося удвох, бо ще 15 вуликів маємо. У нас велика родина, то ж всіх хочеться почастувати медом, особливо малечу, – мовить Іван Никифорович.
То ж, шановні Іване Никифоровичу та Зінаїдою Михайлівно, хай доля вас щедро добром зігріває, на пасіку й в дім ваш добро посилає. А щастя – це добре здоров’я у тілі, нехай вам несуть його бджілки умілі! Адже там, де меди, не буде біди…

Я козачка твоя, я дружина твоя…
Грай, баян, душа моя…

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з сімейного архіву родини Покотилів.

ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ У БІЛОМУ ХАЛАТІ

Завідуюча ФАПу с.Балабушині Верби Марія ІВАНОВА

Справжнім янголом-охоронцем для своїх пацієнтів є завідуюча фельдшерсько-акушерського пункту с.Балабушині Верби Пустовійтівської сільської ради Марія Володимирівна Іванова. А їх у лікарки з добрим і чуйним серцем 170 осіб, в основному, це люди похилого віку. Серед її пацієнтів 13 діток та одне новонароджене маля до року. Для кожного свого пацієнта Марія Володимирівна знайде теплі і щирі слова, розрадить і допоможе. За можливість працювати і надавати медичну допомогу хворим вона висловлює неабияку вдячність Пустовійтівському сільському голові Любові Володимирівні Тарасюк та всьому депутатському корпусу сільської ради, адже це вони сплачують за енергоносії, опалення та виплачують заробітну плату медичному працівникові. Якби не їхня підтримка – то ФАП припинив би своє існування, – у цьому впевнена сільський фельдшер Марія Іванова. А ще вона вдячна КНМП «Центр ПМСД у Глобинському районі» і особисто головному лікарю Валентині Хавронюк за надання необхідних медпрепаратів для успішного функціонування медичного закладу.
Вже майже 20 років проживає у с.Балабушині Верби Марія Володимирівна Іванова. Родом вона із с.Велика Глумча Ємільчинського району, що на Житомирщині. Тут вона з’явилася на світ у багатодітній родині, тут серед мальовничої природи промайнуло її дитинство та юність. Здобувши середню освіту, навчалася у Житомирському медичному училищі, за фахом – фельдшер. У рідному батьківському краї і свою долю зустріла. Її майбутній чоловік Микола приїздив до своїх родичів, які мешкали у рідному селі Марії. Там і познайомилися, а згодом і долі свої поєднали. Молоде подружжя переїхало на малу Батьківщину чоловіка, де і нині проживає. Виростили і виховали доньку Дарину, яка навчається в Київському університеті імені Бориса Грінченка.
Шанують і поважають свого янгола-охоронця жителі с.Балабушині Верби за високий професіоналізм, доброту, чуйність, милосердя та готовність завжди прийти на допомогу. «Наша Марійка», – так говорять про неї її вдячні пацієнти, які добре розуміють, що якби не їхня вміла рятівниця, то їм би було дуже сутужно. Вона і тиск зміряє, і лікування призначить, і крапельницю поставить, і до хворого навідається додому, аби дізнатися про стан його здоров’я.
– Якби не наша дорога лікарка, – то мене вже давно б і на світі не було, – говорить про янгола-охоронця в білому халаті її вдячна пацієнтка Любов Григорівна Тишик, яка саме на час нашого відвідання проходила лікування на денному стаціонарі ФАПу, де, до речі, є одне ліжко для лікування хворих. – Ми, жителі села, навіть не уявляємо, якби у наших Балабушиних Вербах не було фельдшера з таким теплим, чуйним і добрим серцем. Висловлюю слова вдячності Марії Володимирівні за милосердя та повагу до нас, старих і немічних.
Тож побажаймо Марії Володимирівні міцного здоров’я, витримки, натхнення та ентузіазму у щоденній нелегкій праці і надовго залишатися янголом-охоронцем для людей, які її люблять і поважають всім серцем.

ДВІ ВАШІ ДОЛІ – НЕ ШОВКОВА ВИШИВКА, ДВІ ВАШІ СТЕЖКИ – ПО ОДНІЙ СТЕРНІ…

Павло і Тамара Козіни
Молоді роки

– Ми прожили нелегке, але душевне життя, ніколи й нікому не заздрили, – так мовлять Павло Федорович і Тамара Михайлівна Козіни, – прекрасна, така ж щаслива і гарна пара, як і 50 літ тому, з затишного села Балабушині Верби. І, споглядаючи їхні зворушливі стосунки, теплі і вдячні погляди, направлені в самісіньке серце, розумієш, кохання не старіє…
Якщо в молодості було кохання, – то це на все життя, – виносить свій вердикт Тамара Михайлівна.
Павло та Тамара Козіни не просто разом пройшла вогонь і воду – вони прожили одне повноцінне життя на двох. У сучасному світі, де, здавалося б, вже давно всім правлять гроші і вигода, замасковані під красиві слова «любов», «дружба» і «повага», ці двоє літніх людей – немов оазис серед пустелі – неймовірна концентрація непідробного, щирого, справжнього.
Півстоліття минуло, як зустрілися молодята поглядами і серцями не розминулися, а наче вчора те було, бо й до цього часу пам’ятають незабутні миті доленосної зустрічі в містечку Комунарськ (нині Алчевськ). Тамара, писана красуня, струнка, чорнява, гожа – працювала касиром в одному з місцевих кафе, що знаходилося навпроти профтехучилища №19, де навчався Павло. Хлопці з профтехучилища часто навідувалися пообідати до того харчового закладу радянської торгівлі. Якось Павло відстав від ватаги своїх друзів, бо був на тренуваннях (юнак професійно займався велосипедним спортом) і зайшов вже пізненько до кафе з запитанням: «Дівчатка, а чи не погодуєте мене?!» Тамара, як побачила того красеня з очима-зорями та такими глибокими, то так і втонула в них на все життя. Вирішила твердо: «Буде мій!». А в сніжно-синьому грудні далекого вже 1969 року – і побралися наші молодята, аби в любові і радості, підтримуючи один одного, іти непростими життєвими дорогами.
…А доріг тих, стежок звивистих було чимало! Спочатку молоде подружжя оселилося в Кременчуці: Тамара працювала в їдальні, а Павло – зварником на Кременчуцькому сталеливарному заводі. Де б не працювали Козіни, завжди намагалися віддаватися роботі сповна, бути попереду. У ті часи Павло Федорович навіть виборов II місце у обласному змаганні молодих спеціалістів.
Всевишній подарував подружжю двох донечок-красунечок, Людмилу й Тетяну. Коли ж у дружини тяжко захворіла матуся, Надія Селіверстівна, не вагаючись поспішили на допомогу в рідне Тамарине село, та так там і залишилися на все життя, на всі подальші роки, насичені повсякденними турботами і клопотами, радощами і печалями, непоправними втратами рідних людей і народженням найдорожчих у світі онуків. Павло Федорович і Тамара Михайлівна в селі теж реалізувалися сповна, знайшли своє справжнє призначення в цьому житті, своє місце під сонцем. Дружина доглядала малюків у Пустовійтівському дитячому садочку. А чоловік…
– Його ніколи не було вдома… Мій чоловік був на роботі! Після закінчення Полтавського технікуму керівних кадрів став працювати агрономом, відповідальним за зернові культури, керуючим відділку імені Кірова. Він знайшов для себе творчу професію, де можна обирати, експериментувати, впливати і бути з полем на «ти». Він всім своїм серцем любить весну, любить землю, оте безкрає поле. Завжди мав завзяття до праці й неабияке терпіння. Для нього професія агронома – це творчість. А ще, його завжди захоплювало те, що можна вплинути на показник врожайності. Саме тут і був творчий початок, адже він сам обирав схеми, докладав винахідливості, помноженої на наукове обгрунтування, — то й результат завжди радував, коли з маленької зернинки виростало справжнє диво, те, що приносило користь людям. А колись мій Павло Федорович виростив небувалий урожай сої, що навіть японці та американці приїздили подивитися на те диво. Насіння було закуплене в однієї канадської фірми, і з тої далекої країни приїхав фахівець Артур, аби перейняти досвід вирощування культури і подивитися як почуває себе соя на українській землі. І був приємно вражений, адже такого врожаю їхня експериментальна соя не дала ніде, як на полях мого чоловіка.
І взагалі, такого чоловіка, як у мене, не знайти на всьому білому світі, він у мене – найкращий, а я за ним, наче за кам’яною стіною, – з гордістю мовить Тамара Михайлівна, обіймаючи поглядом свого коханого.
– Та годі тобі мене вже розхвалювати, – сором’язливо мовить Павло Федорович, – намагався завжди жити чесно. Красти не вмів, та й не було коли за роботою… Сам я родом з прекрасного історичного села Старі Бобани, що недалечко біля Умані, заснованого ще в XIII столітті. Це Тамарочка привезла мене сюди. Та я й не жалкую, Балабушині Верби стали для мене рідними й дорогими, тут пройшли найкращі миттєвості нашого життя, саме тут доживали віку й мої батьки, Федора Микитівна та Федір Антонович. Багато випробувань випало на їхню долю… Тато пройшов і радянсько-фінську війну, і Другу світову, був тяжко пораненим. А ще, і йому, і мамі довелося пережити й нелюдські випробування в концентраційних таборах Австрії. Мій тесть, Михайло Терентійович, був тяжко поранений у боях під Сталінградом, це на все життя підірвало йому здоров’я. Він також проживав у нашій дружній родині, оточений турботою і любов’ю.
Сумною, трагічною сторінкою життя родини Козіних була смерть донечки Людмили. Незагойною раною ятрить душі батьків ця непоправна втрата. Але донечка повторилася і живе у своїх дітях, Лілі і Льоні, яких виростили і виховали дідусь з бабусею, віддаючи маленьким крихіткам всю свою любов і ласку. Лілечку забрали вони прямісінько з пологового будинку.
– Воно просто вросло в мене те безпомічне дитя, коли я взяв вперше свою онучечку на руки й пригорнув до серця, – пригадує схвильований дідусь. – У ті часи було дуже скрутно з дитячим харчуванням, а нашій крихітці потрібна була дефіцитна суха молочна суміш «Детолакт». Я ж всю область сколесив, аби дістати маляті дитяче харчування. Виросла з малої крихітки справжня красуня нам на радість та втіху. А колись, ще будучи школярочкою, написала про нас з бабусею нарис «Два крила», який опублікували в обласній газеті. Ми пишаємося своїми онуками, Лілечкою, Льонею та найменшим Владиком, нашим кіберполіцейським, який навчається в Харківському національному університету МВС. Владик – це син нашої донечки Тані, а його тато В’ячеслав – колишній оперуповноважений з особливо важливих справ. Тому онук наш пішов батьковою стежиною.
В оселі Павла Федоровича та Тамари Михайлівни було затишно і спокійно, неспішно пливла задушевна бесіда, смачно пахло борщем, здавалося, що знаю цих привітних і щирих людей дуже давно, навіть якось не хотілося полишати їх. На вікнах у контейнерах і лоточках вже виднілися маленькі паросточки розсади перцю та томатів, ще якихось чудернацьких рослинок.
– То мій господар уже чаклує над розсадою, перевіряє на схожість. У нього першого в селі дозріває розсада томатів, для внучки Лілечки вирощує дідусь різноманітні лікарські рослини. Вона займається в нас органічною косметикою. Ох, і любить він у нас цю справу, з ранньої весни і до пізньої осені щось експериментує, насаджує-пересаджує, леліє-доглядає, все в нього наче з води проростає, бо віддається цьому захопленню всією душею. А до того ж, ще й готує смачно, мені зараз не можна перебувати біля плити, тож мій чоловік поклав на свої мужні плечі і цю важку ношу. Я б усім жінкам у світі побажала б такого чоловіка, – мовить берегиня родини.
Коли ж дійшла справа зробити фото на згадку. Павло Федорович, турботливо поглянувши на дружину, мовив: «Ану, Томочко, давай я тебе причешу, трішки поправлю зачіску». І так приємно було спостерігати за такими зворушливими стосунками, неначе в юності, і відчувати, що в тому домі живе любов, яку пронесли через роки, через півстоліття два люблячі серця, що б’ються в унісон.
Тож літ до ста вам без старості в любові та радості, шановні Павле Федоровичу та Тамаро Михайлівно!

РОДИНА, ЯК ЗІРКА ЄДИНА, – І ПОРЯТУНОК, І НАДІЙНИЙ ПРИЧАЛ

Дружна родина Івахнів

Отчий дім для людини є всім: і храмом, і рідним краєм, і малою Батьківщиною, і прихистком від усіх життєвих негараздів. Яким теплом і лагідним родинним затишком, якою добротою та ласкою віє від батьківської хати, де радо чекають на нас мама й тато! Птахи, й ті повертаються з далеких країв до своїх гнізд, щовесни вони летять додому, куди їх кличе голос життя. Там, десь за тисячі верст, на них чекають рідні гнізда.
Отак і до затишного сімейного гніздечка родини Івахнів з Пузикового кожної вільної хвилинки, на свята і будні, злітаються діти та онуки. І тоді невимовним щастям наповнюється хата, а серденька матусі і найкращої в світі бабусі Катерини Олександрівни та татуся і лагідного дідуся Василя Володимировича – щирою радістю. Адже у Василя та Катерини – чималенька родина: п’ятеро дітей, Олександр, Ніна, Андрій, Василь та Галя, і дев’ятеро онуків, Віталій, Соня, Даніель, Вероніка, Каріна, Максим, Аріна, Ерік та Єлизавета. Тож у цій великій і дружній родині вистачає любові й тепла кожному, бо, мабуть, велике воно мамине серденько, коли в ньому поміщаються турботи і клопоти всіх її найрідніших. А мамині руки – турботливі, лагідні, рідні, які і наварять, і смаколиків напечуть, і приголублять.
А ще ті руки, золоті та вмілі, вишивати уміють, та так гарно й вправно, що вишиванки в світлиці сяють, наче сонце, адже створені вони Катериною Олександрівною, як і все, до чого б вона не бралася з надзвичайною любов’ю. Вишиває майстриня бісером, уміло підбираючи кольори та відтінки, тож і лягають на полотно дивовижної краси квіти, пейзажі, лики святих. Ох, і чимало ж треба майстрині вишивати та ночей недосипати, бо працює вона для душі тільки вночі, аби кожному синочку – сорочку, донечкам – рушники, а зятям – ікони, аби в тещі були в законі.
Рано-ранесенько, коли ще й на світ не благословилося, о 5 годині, а то й о 3 ночі, доводиться підніматися дбайливій господині, адже щодня треба і чотири свіженькі буханці спекти, і сніданок, обід та вечерю приготувати, а ще ж непереборне бажання шити-вишивати. І де тільки сила та натхнення беруться в цієї невтомної жінки-працівниці, одвічної трудівниці, руки якої не знають спокою?!
Ось уже, небагато й немало, а тридцять вісім років, наповнених непростими сімейними турботами та клопотами прямують разом Василь Володимирович та Катерина Олександрівна, коли незабутнього 25 вересня 1981 року долі свої поєднали. За ці непрості і щасливі роки і п’ятеро дітей зростили, і внуків діждалися, і трудилися чесно та сумлінно: Катя – у дитячому садочку, потім кухарем у місцевій їдальні, а Василь – трактористом. Свою любов до техніки і синам передав, бо всі вони, Саша, Андрій та Вася, – теж механізатори.
Катерині Олександрівні десять років тому присвоїли найвище в світі звання «Мати-героїня», яким вона пишається найбільше, адже нелегке і непросте це звання бути Мамою трьох синочків і двох донечок, але подружжя Івахнів справилося з вихованням своїх дітей з честю.
Тож дай, Боже, щоб вашому роду та й не було переводу. Хай у вашій великій родині все ладиться, прибавляється, множиться і додається, нехай усміхається радість, бо ви на те заслужили.

ВОНИ ПОЄДНАЛИ ДОРОГИ, ВОНИ ПОЄДНАЛИ СЕРЦЯ, ДОЛІ ЇХНІ ЗЛИЛИСЯ НА ЦІЛЕ ЯСКРАВЕ ЖИТТЯ

50 років крокують по життю разом Микола та Ганна МОТУЗЕНКИ, м.Глобине

5 січня у глобинців Миколи Савича та Ганни Олександрівни Мотузенків подвійне свято – цього зимового дня 85 літ тому народився голова родини, і того ж таки дня, 50 років тому, стали вони на весільний рушник, аби в любові та злагоді йти разом по життю.
Микола Савич народився у с.Пироги, там навчався у школі, після закінчення якої ніс службу в лавах Радянської армії. Після армії повернувся до рідного дому, розпочавши свою трудову діяльність. Його умілі руки не цуралися ніякої роботи, тому ще з молоду Микола Савич користувався неабияким авторитетом та повагою серед друзів, односельців, колег по роботі. Беручкого до роботи юнака доля привела до Кременчука, на місцевий молокозавод. Саме там Микола і стрів свою Ганнусю.
Наче зовсім недавно те було, коли молоді, красиві, завзяті Ганна та Микола, мабуть, зовсім не випадково стрілися, зупинивши свої погляди один на одному. Зустрілися раз, вдруге… Саме тоді щось «тьохнуло» у грудях, бо обоє зрозуміли, що знайшли свою долю.
– Галя мені відразу до душі припала, красива, статна, з косою такою, що очей не відвести! З першого погляду закохався! Спочатку сам шукав зустрічей, запрошував у кіно. А коли зрозумів, що і я їй не байдужий, серце від радості аж «співало»! – розповідає Микола Савич.
А сніжної зимової пори, якраз на день народження Миколи Савича, вирішили вони з Галею навік свої долі поєднати, створивши міцну родину.
У 1970 році переїхали до Глобиного. Микола Савич працював у Глобинській райсільгосптехніці, а Ганна Олександрівна – кухарем у дитячому садочку. 24 роки свого життя Микола Савич віддав роботі у Кременчуцькому льотному училищі (нині льотний коледж), звідти і пішов на заслужений відпочинок, маючи за плечима більше сорока років трудового стажу. Ганна Олександрівна чимало років віддала роботі кухаря у дошкільних закладах Глобиного, її смачні страви, приготовлені з любов’ю для малечі, й досі згадують вихованці садочків. Перед виходом на пенсію Ганна Олександрівна трудилася у Глобинській райсільгосптехніці.
Микола Савич розповів, що має трьох доньок Наталію, Ларису, Людмилу, сина Сергія, 8 внуків, вже й правнуків благословив на світ. Наймолодша донька Люда живе з родиною у далекому Владивостоці, все кличе батьків до себе. Онучка Настуня теж запрошує, радіє розмовам по телефону, розповідаючи дідусеві з бабусею про свої шкільні справи та успіхи. Але так далеко Микола Савич та Ганна Олександрівна поки що не хочуть їхати з рідної України, зі свого будинку, який будували разом, вкладаючи у нього не тільки власні сили, а й енергію своїх душ для щасливого життя великої родини. А ще тут все рідне і дороге серцю, чимало друзів, сусідів, з якими можна поговорити, порадіти чи посумувати.
Мотузенків завжди поважали, цінували за працьовитість, за цінні поради, за те що завжди були готові підставити дружнє плече допомоги. Микола Савич ніколи не терпів несправедливості, боровся за права інших, саме тому люди у свій час й довірили йому очолити вуличний комітет.
Коли російські агресори розпочали військові дії на сході України, Микола Савич та Ганна Олександрівна Мотузенки прийняли рішення підтримувати наших воїнів. Вони неодноразово передавали для військових кошти на придбання необхідного, теплі речі, які волонтер Анатолій Бабенко доставляв за призначенням.
На жаль, нині здоров’я вже підводить, у Ганни Олександрівни зовсім ніжки ослабли, не може вона звестися на них, тож Микола Савич всю домашню роботу робить самотужки. І їсти готує, і прибирає, і за дружинною доглядає, бо вона для нього як і багато літ тому найдобріша, найкрасивіша, хоча роки й посріблили її колись пишні коси… Якщо потрібно кудись добратися, то Микола Савич сідає за кермо свого старенького автомобіля і хвацько кермує, як і колись, бо душею він залишився молодий і енергійний, а от сили вже не ті…
Шановні Миколо Савичу та Ганно Олександрівно, нехай ці славні ювілеї, які ви відзначаєте цього року, додадуть вам радості та святкового настрою, родинного затишку, поваги та любові дітей, онуків, правнуків. Нехай ваша затишна оселя збере найрідніших вам людей, які подарують усмішки та обійми, теплі слова та щирі побажання. Нехай кожний прийдешній день додає снаги вам гарними новинами, увагою та підтримкою найрідніших.

1 2 3