Архів рубрики: Долі людські

ЙОГО ЖИТТЯ – ОКРЕМА НОТА ДУШЕВНОЇ МЕЛОДІЇ

Музика живе у кожному з нас, але не кожний може її чути. Вона живе серед людей завжди – і в радості, і в горі. Музика може окриляти людей, розкривати їхній талант та творчий потенціал і змінювати не тільки саму людину, але й її погляди та почуття. Закоханий у музику, Сергій Вікторович Панасенко говорив друзям і рідним: «Музика – це моє серце і душа», – і мав на це право, адже він присвятив музиці своє життя.

Сергій Панасенко


І музика, і пісня – це щось надприродне та дивовижне. Весілля, ювілеї та дні народження, проводи юнаків в армію, святкові концерти та дискотеки, виступи агітбригади, конкурсні програми і районні огляди художньої самодіяльності – жоден з цих заходів не обходився без участі сільського музиканта Сергія Вікторовича Панасенка, піднімав настрій жителям села Пронозівка. Співоче і талановите подружжя Панасенків заохочувало до музики та хорового співу своїх односельців. Як тепло згадує учасник сільського хору та один із організаторів неповторного вечора-спогаду, присвяченого вшануванню пам’яті талановитого музиканта С.В.Панасенка, Анатолій Володимирович Пиріг: «Коли ми знову одягли костюми хористів, які не одягали понад двадцять років, сльози мимоволі скотилися з очей. Сільський хор для кожного з нас – це не лише приємні спогади, але й гарна нагода знову поринути в нашу молодість, доторкнутися до пісенних струн свого серця. При С.В.Панасенку Пронозівський клуб жив, культура в селі була на першому місці. Приємно, що дійство вдалося, адже люди скучили за душевною народною піснею».

Пронозівський аматорський хор. 28 серпня 2021 року
Родина Панасенків: Сергій Вікторович, дочка Юля, син Саша і дружина Любов
Музиканти С.Кошулько, С.Панасенко, О.Стасенко та Ю.Остапенко

15 липня 1959 року у музичній кагамлицькій родині Панасенків народився хлопчик Сергійко. Коли батько хлопчика, веселий на вдачу і дотепний Віктор Васильович Панасенко брав до рук гармошку, то ноги самі пускалися у танок. Маму Людмилу Трохимівну природа наділила надзвичайно красивим голосом. А ще вона добре вигравала на бубоні, тому без цього сімейного дуету не обходилися жодні вуличні гуляння, весілля чи іменини. Через два роки у їхній молодій сім’ї знову народився хлопчик, якого назвали Олексієм. Батьки змалку прищеплювали своїм синам любов до музики та співу, а їхній дідусь Василь, батько Віктора Васильовича, був першим вчителем музики у хлопців. Вже в шестирічному віці Сергійко з дідусем грали на весіллях односельців.
У 1966 році хлопчик пішов до першого класу Кагамлицької 8-річної школи. Як і батько, після закінчення школи 15-річний Сергій Панасенко вирішив вступати на річні обласні музичні курси баяністів. Свою трудову діяльність С.Панасенко розпочав у 16-річному віці у Пузиківському сільському Будинку культури, де був прийнятий на посаду баяніста. В 1978 році Сергій Вікторович Панасенко змінює своє місце роботи – він переводиться на роботу ближче до рідного дому, у село Пронозівка. Проте восени 1979 року повісткою Глобинського райвійськкомату його забирають на службу в армію. З 1979 до 1981 рр. Сергій Панасенко проходить службу у в/ч 12672, в навчальному центрі залізничних військ міста Щолково Московської області. Музично обдарованого хлопця з Глобинщини призначають керівником армійського хору військової частини. Всю службу він не розлучався з баяном і закінчив її у званні старшого сержанта. В 1981 році С.Панасенко після демобілізації з армії, повертається у Пронозівку, де його чекала з армії кохана дівчина Люба Мирінець. З Любою він познайомився на одному з Новорічних шкільних карнавалів у Пронозівській школі, де дівчина запала у серце юнака своїм дзвінкоголосим співом. У 1982 році вони вирішили одружитися. У жовтні 1982 року у щасливому шлюбі у них народжується син Саша, а в 1989 році – донька Юля. Батьки змалку прищеплювали діткам любов до музики, все своє дитинство вони провели на роботі з ними у сільському клубі. Із сьомого класу Саша вже грав з батьком на «Ямасі», а Юля залюбки співала з мамою.
В 1983-1985 рр. Сергій Вікторович Панасенко працював художнім керівником в Кагамлицькому сільському Будинку культури, а з 1986 року його призначають директором Пронозівського сільського Будинку культури. В 1986 році молоде подружжя вирішило разом вступати до Київського національного університету культури і мистецтв імені Корнійчука, але пощастило лише Сергію Вікторовичу, а Любові Степанівні не вистачило бала. Але вона оцінила ситуацію і поступила на заочне відділення Олександрійського культурно-освітнього училища.
Директор Пронозівського сільського клубу С.В.Панасенко разом з молодою дружиною залучають односельців до участі у драматичному гуртку, духовому оркестрі, вокальному ансамблі та самодіяльному аматорському хорі. Першим керівником пронозівського хору був Григорій Тимофійович Скребець. Він зібрав у дружній хоровий колектив односельців – людей різного віку, професій та вподобань, яких об’єднувала любов до народної пісні. З приходом молодого керівника розширився склад аматорського хорового колективу. Він нараховував 21 жінку та 12 чоловіків. Змінився і репертуар хору, всі пісні стали виконуватися хористами в чотири голоси. Тепер жодне свято у селі не відбувалося без участі самодіяльного аматорського хору.
В 1989 році талановитого сільського музиканта Сергія Вікторовича Панасенка запрошують у Пронозівську середню школу викладати музику і співи. П’ятнадцять років Сергій Вікторович працював у школі офіційно і, мабуть, все життя неофіційно. Він був душею педагогічного колективу школи, з ним легко було працювати. Колеги про нього говорили: «Якщо людина на 80 відсотків складається із води, то наш Сергій Вікторович – на всі 100 відсотків складався із музики».
Сіяти в дитячих душах зерна любові до музики та співу, виявляти вокальні таланти – було справжнім покликанням Сергія Вікторовича Панасенка. Цим він жив, уміло віддаючи часточку своєї душі, аби посаджені зерна проростали новими успіхами. У 2001 році Оксана Горька під керівництвом С.В.Панасенка з піснею «Україночка» зайняла І місце в районному конкурсі-огляді художньої самодіяльності «Таланти твої, Глобинщино».
Якось ввечері, після одного із сільських свят у 1991 році, Сергій Вікторович запропонував своїй дружині Любові Степанівні створити музичний сімейний дует. На той час у родині Панасенків була солідна колекція власних музичних інструментів – баян, кілька гармошок, бубни і барабани, «Ямаха» та гітара. Ой, як завзято співало подружжя Панасенків! В їхньому репертуарі були пісні на всі смаки найвибагливіших слухачів. Не лише односельці, але й жителі Глобиного, селища Градизьк (незважаючи на те, що воно славилося своїми музичними гуртами) та сіл колишнього Глобинського району – від Липового до Куп’єватого, сіл Черкаської та Кіровоградської областей запрошували подружжя пограти на весіллях, сімейних чи сільських святах. Останнім виступом талановитого дуету було відзначення свята 8 Березня у клубі села Кліщинці Черкаської області. Подружжя Панасенків провело святковий концерт для жителів цього села. Як згадує Любов Степанівна Панасенко, найбільше глядачам сподобалася пісня «Ромашка белая», яку тричі довелося виконувати на біс.
29 липня 2020 року раптово згасла зірка Сергія Вікторовича Панасенка, але ніколи не згасне його мелодійний спів, його чарівна музика та пісні. Він пішов із життя, залишивши по собі добру пам’ять і частину своєї душі у піснях, які так душевно виконував. Свій вічний спочинок С.В.Панасенко знайшов на кладовищі села Пронозівка.
28 серпня ц.р. в Пронозівському сільському Будинку культури відбувся Вечір пам’яті Сергія Вікторовича Панасенка, що став знаковою подією у селі. На цей захід прибули гості з Мозоліївки, Кагамлика, Кирияківки та Градизька. У залі яблуку ніде було впасти. Прикро, що цей захід відбувся тільки після смерті Сергія Вікторовича. Але пам’ять про талановитого музиканта, який зробив великий внесок в культурне життя села Пронозівка, ще досі жива. Його душа та голос продовжують жити в серцях шанувальників, рідних та друзів.
Щемливими словами та піснею відкрила вечір пам’яті донька музиканта Юлія Давиденко. Бурхливими оплесками та оваціями глядачі сприймали виступи сільського хору, яким понад двадцять років тому керував Сергій Вікторович Панасенко. Тепло зустрічав зал і виступи зятя музиканта Володимира Давиденка та маленького онука Михайлика. А пісня у виконанні сина Сергія Вікторовича Олександра «Яворина» розчулила глядачів найбільше. Весь зал піднявся і, стоячи, слухав пісню. А в цей час на екрані демонстрували фото із сімейного архіву родини Панасенків. На біс Олександр виконав ще кілька пісень. А одну з них він заспівав зі своїм дідусем Віктором Васильовичем, батьком Сергія Вікторовича. Пам’яті свого колеги-музиканта педагогічний колектив Пронозівської школи виконав пісню «Моя сорочка-вишиванка». Гаряче сприймали глядачі пісню у спільному виконанні сім’ї Панасенків «Родина».
Вечір пам’яті став екскурсом у творче життя музиканта. Його рідні, друзі, колеги та односельці віддали шану митцю, як і годиться, зі сцени. Кожна з пісень, які того дня лунали зі сцени сільського Будинку культури, ніби краяли серце і, водночас, додавали сил. Велика подяка організаторам, сценаристу Лідії Петрівні Шутько, ведучим, учасникам та всім, хто прийшов на цей зворушливий захід. Це було неочікувано, оригінально та чутливо…
Сергій Вікторович Панасенко рано пішов із життя, залишивши по собі добру пам’ять і частинку відкритої душі у своїх дітях та онуках – родині, яку об’єднала велика любов до пісні.
Бувають люди – наче зорі,
Бо прокладають крізь світи.
Крізь непросте життєве море
Добра і радості мости.
І знов пісні твої лунають
Тривожать душу знов і знов
Усе проходить і минає
А пісня – вічна як любов.

(автор: Olga Kalina).

Едуард ЧІП, історик-краєзнавець.
с-ще Градизьк.

ЛЕГКО ПРАЦЮЄТЬСЯ, КОЛИ Є КОМАНДНА ПІДТРИМКА ТА ПОВНЕ ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ

Староста сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка Володимир ГУДЗЬ

У грудні 2020 року на посаду старости сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка Піщанської сільської ради було призначено 34-річного Володимира Миколайовича Гудзя, наймолодшого серед старост громади. Нещодавно ми зустрілися з Володимиром Миколайовичем аби поговорити про його роботу на цій відповідальній посаді, про те, що зроблено, що планується та з якими проблемами доводиться стикатися.
Перше питання, яке почав вирішувати староста сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка – це впорядкування чотирьох занедбаних кладовищ, що розташовані у кожному з сіл. Максимально довелося докласти зусиль аби вичистити, вирубати там все та вивезти накопичене роками сміття. Староста особисто брав участь у вирубуванні порослі та прибираннях на цвинтарях. З кожного кладовища було вивезено по 5 КамАЗів різного непотребу. Допомогу в цьому надали працівники Піщанського комунального господарства, за сприяння Піщанського сільського голови Олександра Петровича Краплини, який оперативно вирішував питання із забезпечення технікою, тож всі заплановані роботи були здійснені успішно.
Володимир Миколайович розповів, що на території сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка від комунального підприємства Піщанської сільської ради «Комунсервіс» на посаді робітника з благоустрою старанно трудиться 27-річний Євгеній Юшко, який проживає у с.Ялинці і щоденно, крім вихідних, добирається велосипедом до місця роботи. Євгеній трудиться сумлінно, він відповідальний, його не потрібно постійно контролювати, адже сам бачить де і що потрібно зробити.
3000 тонн дорожньої суміші в цьому році було завезено на відсипку грунтових доріг населених пунктів Миловидівка та Коржівка. Володимир Гудзь говорить, що планується повністю завершити роботи з грейдерування та відсипки грунтових доріг й сіл Гориславці та Олефірівка. Впродовж багатьох років таких робіт не проводилось, дороги були у жахливому стані. Тож Володимир Миколайович щиро вдячний Піщанському сільському голові Олександру Краплині за допомогу у вирішенні й цього важливого для жителів сіл питання.
Староста розповів, що цьогоріч весною у Гориславцях висадили молодий парк, організувавши грандіозний суботник. Висадили біля 1000 молодих саджанців сосни, подарованих лісництвом, біля дитсадка, школи, Будинку культури. Зараз за саджанцями ведеться догляд – полив, обкошування від порослі та бур’янів. Завдяки дощовій весні є надія що саджанці добре приживуться та підуть в ріст.
У червні цього року на території с.Гориславці облаштовано природну зону відпочинку для місцевого населення, бо раніше люди не мали змоги відпочивати вдома, доводилося їздити у Піщане чи Недогарки. Володимир Гудзь разом з Євгенієм Юшком вирубали хащі, викосили бур’яни. За сприяння Піщанського сільського голови було вирівняно територію майбутнього пляжу та завезено 90 тонн піску, почищено водорості у річці, споруджено вбиральню. Тож зараз чимало охочих комфортно відпочивають на облаштованій території, засмагають, купаються у чистій річковій воді.
Звісно, як і скрізь, проблем у сільської громади вистачає. Пріоритетним, на думку старости, є вирішення питання з облаштування та ремонту Гориславського навчально-виховного комплексу, що складається з загальноосвітнього закладу, де навчається 54 учні та закладу дошкільної освіти. Директором НВК трудиться досвідчений педагог Олена Григорівна Фільченко. Заклад дошкільної освіти цьогоріч відвідувало 17 дітей дошкільного віку, завідувачем тут працює Лариса Олександрівна Сіра. Староста розповідає, що сподівається на виділення в цьому році фінансової підтримки на здійснення зовнішнього косметичного ремонту школи та дитсадка. Володимир Миколайович мріє осучаснити ці приміщення, відповідно до вимог часу, утеплити, створивши для дітей зручні та затишні умови для навчання, розвитку та дозвілля. Школа також потребує обладнання їдальні.
Після закінчення 9 класів Гориславського НВК учні продовжують навчання у Піщанській гімназії, куди здійснюється підвіз шкільним автобусом.
На території с.Гориславці діє фельдшерсько-акушерський пункт, яким завідує Наталія Анатоліївна Гуцу. У планах старости – організувати раз у тиждень у приміщенні закладу прийом пацієнтів сімейним лікарем. З цих питань вже ведуться перемовини із завідуючим Піщанської АЗПСМ Антоном Усачовим.
Є у Гориславцях Будинок культури, директором якого трудиться енергійна та креативна Олена Вікторівна Погорілець. Цей заклад потребує капітального ремонту даху, який протікає, ремонту глядацької зали, кабінетів та фойє. Староста говорить, що прекрасно знає про ці нагальні проблеми і буде докладати максимум зусиль для їхнього вирішення.
У приміщенні Будинку культури працює бібліотека, завідує якою Ірина Володимирівна Корзун.
Володимир Миколайович розповів, що на території підпорядкованих йому, як старості, сіл зареєстровано 903 особи. Так як у селах роботи немає, молоді люди виїздять у міста в пошуках заробітків, тому тенденція щодо зменшення вихованців дитсадка та учнів школи продовжується.
У селах Миловидівка, Олефірівка та Коржівка немає магазинів, хліб туди завозиться раз у тиждень. Хоча ці села не дуже віддалені від Гориславців, але там переважно мешкають люди старшого віку і їм би було зручніше купувати найнеобхідніше на місці. До старости вже звертався підприємець, який бажає на межі сіл Миловидівка та Коржівка поставити торгівельний МАФ хоча б на літній період. Йому вже надали дозвіл та виділили місце.
Централізованого водопостачання у Гориславцях та прилеглих селах немає, місцеві мешканці самостійно забезпечують себе водою, одні мають колодязі, інші пробурили водяні свердловини.
У селах налагоджено вивіз побутових відходів автомобілем Піщанського КП «Комунсервіс». Щовівторка спеціалізований автомобіль забирає сміття від тих домоволодінь, які уклали відповідні угоди з комунгоспом, та вивозить його на санкціоноване сміттєзвалище. Вартість таких послуг становить 25 грн. на місяць з одного домоволодіння. Укладено близько 60% договорів з населенням на вивіз побутових відходів. З рештою громадян проводиться роз’яснювальна робота, аби максимально залучити жителів сіл до централізованого вивозу сміття.
Володимир Гудзь зазначає:
– Мені часто люди говорять: «Ти сюди прийшов, значить ти повинен і зобов’язаний все робити сам і рубати, і косити, і сипати». А я й не відмовляюся – і кошу, і рубаю, хватаюся за все, що у моїх силах. Доповідаю голові що плануємо зробити та що для цього потрібно з техніки, а він допомагає у вирішенні цих питань.
На мою думку, у громаді багато чого можна зробити фізичною працею та мінімальним коштом і це те, що люди побачать та оцінять. Для цього не потрібні мільйони, а лише бажання і власні зусилля. Звісно, якби були фінанси, можна було б скільки планів та ідей втілити у життя! Але ж я розумію, що наша ОТГ велика й у всіх є свої фінансові потреби та плани, тому втілюватимемо свої задуми поступово, у межах можливостей нашої громади. Керівництвом сільської ради прийнято рішення цьогоріч завершити проєкти, що були розпочаті у минулі роки, а вже після цього будуть плануватися масштабні роботи по селах громади та втілюватися в життя нові ідеї.
Володимир Миколайович Гудзь бере на себе вирішення різних нагальних проблем громади в тому числі й фінансових, адже часто потрібно щось терміново придбати чи оплатити, тож староста і допомагає. Раніше Володимир Миколайович займався підприємницькою діяльністю, нині сімейний бізнес повністю на дружині Яні Вікторівні.
Поруч із Володимиром Миколайовичем трудяться Лідія Андріївна Старик, фахівець із соціальної роботи, та Наталія Василівна Гориславець, спеціаліст І категорії загального відділу виконкому сільської ради (віддалене робоче місце ЦНАПу). Саме вони допомагають місцевим жителям, надаючи різноманітні соціальні послуги.
Цьогоріч в Гориславцях після тривалої перерви, пов’язаної з карантинними обмеженнями, масово відзначали День молоді та День Конституції України, свято Івана Купала та сольний концерт уродженця Гориславців, який нині проживає у Гадячі Юрія Москаленка. Глядачі вже засумували за святковими дійствами, тож щиро і тепло зустрічали кожний виступ артистів.
Староста розповів, що на території сільської громади є кілька землевласників та орендарів. Серед тих, хто надає підтримку – брати Геннадій Леонідович та Вадим Леонідович Коровніченки, за що їм велика шана і подяка. Володимир Миколайович мріє аби й інші землекористувачі проявляли більше уваги до вирішення місцевих проблем.
– У нас підібралася хороша команда старост на чолі з головою ради та його заступниками Романом Володимировичем Назаренком і Олександром Анатолійовичем Сукмановим. Таке відчуття – наче ми знайомі багато років, розуміємо один одного з напівслова. Дуже хочеться, щоб наша громада мала достатнє фінансування і ми змогли втілити всі плани та задуми, щоб люди відчули зміни на краще. Зі старостами ми постійно підтримуємо зв’язок, консультуємось та радимось, в усьому знаходимо взаєморозуміння з головою. Переконаний, що коли є командна підтримка та повне розуміння один одного, – то все заплановане можна втілити у життя, – так мовив на завершення нашої розмови Володимир Гудзь.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЇМ ДЛЯ ЩАСТЯ БАГАТО НЕ ТРЕБА – СІМЕЙНОГО ЗАТИШКУ Й МИРНОГО НЕБА

Сім’я – це найголовніше і найцінніше, що є в житті кожної людини. Саме в родині ми вчимося розуміти один одного, піклуватися про близьких, поважати всіх, хто живе поруч під одним дахом, і, зрештою, любити. І, мабуть, коли є любляча родина, найбільшим щастям є те, що у нас є куди повертатися додому чи то з роботи, чи то з далеких доріг, знаючи, що тут з радістю зустрінуть і, в разі потреби, завжди подадуть руку допомоги, а то й просто поговорять чи розрадять. А коли в одному будинку в злагоді і гармонії живе ще й кілька поколінь, що у наш час велика рідкість – то це дійсно велике щастя.

Павло СЕРДЮК з дружиною Валентиною, невісткою Тетяною та онуком Ромчиком
У колі дружної родини


Одна із таких гарних родин мешкає у мальовничому селі Іванове Селище, де радують зір неперевершені краєвиди і легко дихається цілющим свіжим повітрям. Тут, у гарному і просторому будиночку серед пишного квіткового розмаїття мешкає родина Павла Миколайовича та Валентини Григорівни Сердюків. Берегинею роду є мама Павла Миколайовича, Ганна Микитівна. Крім них тут мешкає і молоде подружжя Володимира Павловича та Тетяни Олександрівни із синочком Романом. Ганна Микитівна – одвічна сільська трудівниця, яка все своє життя пропрацювала у колишньому колгоспі ім.Енгельса. Павло Миколайович за фахом лікар ветеринарної медицини, свого часу здобув вищу освіту в Харківському зооветеринарному інституті (нині – Харківська державна зооветеринарна академія). 16 років він очолює Зубанівську дільничну лікарню ветеринарної медицини. Дружина Валентина Григорівна має педагогічну освіту і працює вихователем Петрівського НВК. Батькову стежину у житті обрав і син Володимир, який здобув професію ветеринарного лікаря у Полтавській державній аграрній академії, нині трудиться керуючим ферми у с.Турбаї. Його дружина Тетяна працює вчителем Івановоселищенської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Їхня надія і відрада синочок, онучок і правнучок чотирирічний Рома, який просто купається у любові своїх найдорожчих і найрідніших людей, які ладні для нього і небо прихилити, аби тільки він зростав розумним, здоровим і щасливим.
Павло Миколайович Сердюк не тільки високопрофесійний фахівець ветеринарної медицини, а ще й майстер золоті руки. Його найулюбленіше заняття – це виготовлення виробів із дерева (на фото). Столи, стільчики, табуретки, альтанки, годівнички для птахів, шпаківні – все, чого тільки ваша душа забажає може виготовити для себе і на замовлення Павло Миколайович. Витвори його умілих рук прикрашають затишне подвір’я їхньої родини: тут є і чудернацький будиночок зі спуском для маленького онука Ромчика, і гарна зручна гойдалка, на якій можна відпочити у спеку. До речі, основа гойдалки не з дерева, а з металу і допоміг її виготовити племінник Павла Миколайовича Тарас Володимирович Сердюк, великий майстер зі зварних робіт. Найбільшою мрією Павла Миколайовича є гарна, простора і зручна альтанка, де могла б збиратися вся родина та дорогі гості. Він сподівається, що свою давню мрію найближчим часом обов’язково втілить у життя, головне, аби були необхідні якісні матеріали для роботи. Надійними його помічниками є кохана дружина Валентина Григорівна та син Володимир, які завжди і допоможуть, і підтримають всі починання.
Тож побажаймо цій прекрасній родині любові, взаєморозуміння, райдужних планів і безлічі цікавих ідей. Нехай ваша сім’я буде щасливою на довгі роки, а у ній завжди панують достаток, злагода та безмежна повага один до одного.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини Сердюків.

У ЇХНЄ ЖИТТЯ ПРИЙШЛА ВІЙНА…

Кинути все, залишитися без домівки і піти світ за очі, тому що на твою землю прийшла війна…
Сім років тому на Донбасі почалася війна, яка перекроїла карту України і долі мільйонів людей. Ще зовсім недавно ми вважали, що такий сценарій неможливий в Україні. Та сусіди, які підступно окупували спочатку Крим, а потім і Донбас, вважали інакше. Внаслідок такої політики майже два мільйони мешканців Донбасу та Криму не з власної волі змушені були залишити свої домівки, часто зруйновані й розорені, і шукати нового притулку, залишити роботу, рідні й дорогі місця, – і розпочинати життя з нуля, їхати в нікуди…

Олександр та Любов Єрьоміни

І ось ці звичайні, і в той же час незвичайні люди, в життя яких прийшла війна, мешкають поруч з нами в ці непрості часи. Подружжя Олександра Володимировича та Любові Олексіївни Єрьоміних, яке проживає нині в Обознівці, втратило сина, свій дім, роботу, справу життя, опинилось у складних життєвих обставинах. Але, незважаючи ні на що, вони знайшли в собі сили жити далі, здолали складнощі, з честю вийшли з безвихідних ситуацій, вибороли собі право на другий шанс. Ці люди не просто змінили своє життя, але й змінили світ навколо себе.
Мешкали Єрьоміни у рідному і благословенному селищі Фащівка, що в Перевальському районі на Луганщині. Фащівка розташувалася між Дебальцевим та Красним Лучом, саме там, де в ті чорні дні 2014 року тривали запеклі бої. Земля здригалася від розривів бомб і снарядів. Багато мирних жителів загинули в результаті обстрілів житлових районів, а також внаслідок підриву на мінах та інших пекельних знаряддях вбивства. Олександру та Любові доводилося і днювати, і ночувати, переховуючись у підвалі. Тож прийняли непросте рішення: їхати до донечки в Горішні Плавні.
Як стискалися їхні серця від болю, в тузі за рідними місцями, де скільки було зболено, відболено, прожито. Перша зустріч, перше кохання… Незабутній грудень 1985 року, їхній перший танок, що закружляв у круговерті кохання.
– Приїхала я на гостину до свого дядька, та й пішли з дівчатами на танці до місцевого клубу. Як побачила я свого Сашу, високий, гарний, чорнявий, аж серце зайшлося спійманою пташкою, а для себе вирішила: «Мій буде!». А він, ніби прочитавши мої думки, запросив мене до танцю.
– Давайте знайомитись, – пролепетала я, тремтячим від хвилювання голосом.
– А ми вже давно знайомі, красуне! Пам’ятаєте, 5 років тому Ви приїздили на весілля у нашу Фащівку, я навіть пам’ятаю в якій Ви були сукні, – пригадує Любов Олексіївна і ніби голубить поглядом свого чоловіка.
А вже через два місяці, незабутнього 9 березня, і одружилися молодята. Звили своє затишне гніздечко, куди лелека на своїх дужих крилах приніс синочка Сашу та донечку Юлечку, які зростали в любові та злагоді в колі дружної родини. Матуся навчала місцевих дітлахів премудрощам іноземних мов, 30 років викладала німецьку та французьку у Фащівській школі.

У колі дружної родини

За міцними і дужими плечима Олександра Володимировича 35 років трудового стажу і вірність обраній на все життя шахтарській професії. Збагачувальна фабрика «Антрацит» ДП «Ровенькиантрацит» стала для цього працьовитого чоловіка своєрідною школою життя. Бо саме роботі віддавав себе Олександр Єрьомін сповна і пишався високим званням шахтаря. 15 років трудився слюсарем, а після закінчення Стаханівського гірничого технікуму – 20 літ працював механіком на рідному «Антрациті». Тільки 13 годин на добу становив його робочий день!

Діти Юлія та Віталій – молодята

За високий професіоналізм та сумлінне ставлення до роботи Олександр Володимирович нагороджений багатьма медалями, а ще, він повний кавалер Знаку «Шахтарська слава» (III, II та I ступенів).
Дві найважливіші складові життя цього чоловіка: – робота і родина, без яких він просто не мислив свого життя. А воно, як звісно, вносить свої корективи, часто лишаючи найдорожчого.
…Страшна аварія, що трапилася на залізниці у 2014 році, забрала молоде життя сина Олександра, у 28 років пішов у засвіти, лишивши незагойну рану в серцях тата і мами. А потім у їхнє життя прийшла війна! Безжальна, жорстока, яка забрала у них все: дах над головою, все, нажите роками, лишилося в ньому, роботу, стежки, що сходили в юності, рідні могилки на кладовищі…
Ось уже 7 років родина Єрьоміних проживає в селі Обознівка, що стало вже теж для них рідним, бо тут вони знайшли себе, бо тут їхня нова оселя, що нині потопає у розмаїтті квітів, вирощених дбайливими руками. Старенька хатинка, що придбали в селі, отримала друге дихання, стоїть собі чепурна і гарна, і виглядає вікнами-очима найдорожчих у світі гостей: донечку Юлію, зятя Віталія та маленьку крихітку, онучку Євочку, зміст їхнього життя. Бо яким сонячним теплом наповнюються очі Любові Олексіївни та Олександра Володимировича, коли розповідають про свою онуку, яка вона розумна, гарна і надзвичайно талановита, займається танцями, гімнастикою та акробатикою, а незабаром стане школяркою.
– Як би там не було, головне для нас – усі рідні поряд, всі допомагають: і діти, і наші дорогі свати, і односельці. Наша ж Фащівка залишиться у наших серцях на все життя! А все інше – здолаємо, тільки б скоріше закінчилася війна, – говорять Єрьоміни.
Тож нехай ваші слова та до Бога… А вам хай буде затишно і світло, гарно і привітно на Глобинщині.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

І ДОСІ СНИТЬСЯ ТОЙ «АЛЯРМ!»

У наймальовничішому куточку Обознівки, на пагорбі, навпроти Богоявленської церкви, в бузковому весняному цвіті сховався маленький будиночок, де мешкає надзвичайно порядна і скромна людина, яка ніколи не афішувала свого минулого, тому що не любить пригадувати роки воєнного лихоліття. Ще в дитинстві довелося йому випити до дна чашу випробувань і лиха.
Євгеній Маркович Пушкарьовський дитиною пройшов крізь випробування концентраційним табором.
На південному сході Німеччини розташувалося місто Хемніц. У роки Другої світової війни на його території розміщувалися концентраційні табори, саме тут, в нестерпних нелюдських умовах, довелося провести 3 найтяжчі роки життя Євгенію Марковичу та його родині.

Євгеній ПУШКАРЬОВСЬКИЙ

До війни родина Пушкарьовських: тато Марко Прокопович, мама Юлія Мартинівна та їхні четверо діток, Анатолій (1935 року народження), Євгеній (1937 р.н.), Лідія (1939 р.н.), Володя ( 1941 р.н.) мешкали в містечку Миколаїв, у ті роки Одеської області. Коли ж Миколаїв окупували німецькі війська (в основному це були румуни), то майже все місцеве населення, а серед них і родину Пушкарьовських було вивезено до Німеччини, де вони стали бранцями концтабору «Хемніц».
І до цього часу у тривожні й неспокійні сни Євгенія Марковича приходить війна, і до цього часу чується отой страшний окрик «алярм», тобто повітряна тривога. А отой «алярм» міг звучати й по 3-4 рази на добу, саме скільки могло тривати бомбардування німецького міста радянськими або американськими військами.
Батька відразу ж забрали працювати на один із заводів, маму – на сільськогосподарські роботи. А вони, малий, мала та ще менший змушені були тягати вагонетки з буряками, саме тоді найменший братик Володя потрапив під ту страшну машинерію, але дивом лишився живим. А хіба ж забудеш постійне почуття голоду, оті буряки та борошно, що ними доводилося харчуватися малечі, постійні стусани, побої та окрики. Та малі месники, чим могли мстилися ворогові, часто підсипаючи у вагонетки піску.
Певне, Бог чи якась невидима сила оберігали цю багатостраждальну родину, не давши загинути на чужині. У 1945 році, після визволення радянськими військами, сім’я Пушкарьовських повернулася… але не в рідну Україну, а на поселення в Оренбурзьку область, що на далекому Уралі.
– Скажу відверто, в концтаборі було краще, ніж у Соль-Ілецьку, куди відправили нас після визволення. Загрузили, наче худобу, в переповнені вагони – і на поселення в Оренбурзьку область. Хоча в Німеччину ми дісталися в набагато кращих умовах: одна теплушка була розрахована на дві родини. Розмістили нас у баракові, де окрім нас, проживало ще 3 родини. Батько тяжко працював у соляній шахті. Було дуже скрутно, на все життя запам’ятав смак мерзлої моркви та овочів, що ними доводилося харчуватися. Згодом дали ділянку для будівництва – і знову почали все з нуля. Слава Богу, що тато міг зробити все своїми руками, золоті вони були в нього, цьому навчав і нас, своїх синів. Тож хату побудували самі. А після війни наша родина Пушкарьовських розрослася, на світ з’явилося ще четверо діток: Едуард, Мартин, Валя та Люда. Ось така велика та дружна була в нас родина! Прикро, що нас лишилося лише троє: двоє моїх сестричок, Валя і Ліда та я, – пригадує Євгеній Маркович.
У 1952 році хлопчина закінчив школу ФЗН (фабрично-заводське навчання), здобув професію столяра. А в 1957 році, за іронією долі, юнак ніс службу в танкових військах міста Єна, що в Німеччині.
А далі закружляло й понесло! Молодість! Прекрасна пора – пора надій, сподівань, коли все життя попереду. Тож після служби вітер мандрів заніс Євгенія Марковича аж у далекий Узбекистан, де в поселенні, на станції Івановская, мешкав його старший брат Анатолій. Сприятливий клімат цієї республіки та місцеві гостинні мешканці на все життя полонили його душу. Робота горіла в руках, бо за що б не брався цей чоловік, завжди виходило на «відмінно». Від столяра – до комсорга нафтопереробного заводу, що під містечком Фергана.
Саме в далекому Узбекистані і долю свою зустрів Євгеній Пушкарьовський, свою Ніну Полікарпівну, кохання всього життя. Небагато й немало, а 60 літ, рука до руки, плече до плеча прямує подружжя Пушкарьовських непростими життєвими дорогами. Неповторної сонячної днини, 4 червня 1961 року, поєднали вони свої долі. Народили і виростили двох синів – красенів, Олександра та Володимира, радіють онукам: Євгенію, Владиславу та Наталії, тішаться правнучком Давидом.
Коли ж у 1969 році у подружжя Пушкарьовських народився молодший син Володимир, родина поспішно покинула сонячну республіку, бо дитині не підходив клімат і вона дуже часто хворіла. Тож, взявши на руки найдорожче, синів, та те, що можна взяти в руки – виїхали до Ростова, де проживали родичі дружини. Деякий час довелося працювати на шкідливому виробництві хімфармзаводу, аби отримати квартиру. Але все життя чоловік мріяв повернутися в рідну Україну, летів до неї в думках своїх і снах.
Тож у 1973 році доля знову поєднала Євгенія Марковича з Україною, коли родина перебралася до Кременчука. І Євгеній Маркович, і Ніна Полікарпівна аж до самісінького виходу на заслужений відпочинок працювали у Кременчуцькому нафтопереробному заводі. Майже 30 років свого життя віддав чоловік цьому підприємству, працюючи бригадиром «приваристів» цеху №10.
Скільки ж рацпропозицій на рахунку цього додільного чоловіка! Бо де б не працював Євгеній Маркович, завжди трудився чесно, з повною віддачею, як кажуть, на совість, не звик інакше, бо сам з роду працьовитого, для якого життя – це вічна боротьба за виживання.
Нині Пушкарьовські мешкають у чудовому селі Обознівка. У 1984 році придбали тут невеличку стареньку хатинку, щоб мати клаптик землі та дихати чистим повітрям. Нині ж Обознівка стала для них тим благословенним куточком землі, де вони, оточені любов’ю рідних людей, ідуть в свою осінь. Тож пошли вам, Боже, в вашій хаті тиху старість, як погожа вода у криниці.
Фото Олексія САДОВОГО.

ВОНА – ОСОБЛИВА, ЦЯ ЖІНКА КРАСИВА, ЇЙ ІМ’Я ЛІЛЕЯ ДОЛЯ ДАЛА

У мальовничому селі Кривуші, в затишному будиночку, який наче вартові оберігають дивовижної краси троянди, мешкає позитивна, щира, відкрита і надзвичайно талановита жінка, з ніжною ліричною душею, яка створює неповторні вірші – Лілія Мусіївна Федотова.

Лілія та Станіслав – щасливі разом!
З домашніми улюбленцями

Цікаве, непросте, насичене подіями та враженнями життя випало на її долю. Загорілася її життєва зоря 6 травня грозового 1941 року в селі Мирополь, що на Житомирщині. Справжньою красунею зросла дівчинка, наче та квіточка, недаремно матуся назвала свою донечку Лілією-Лілеєю. А що вже навчалася гарно, а декламувала, а співала, наче той соловейко. Жодне свято в місцевому клубі не обходилося без її участі, справжня тобі артистка. Якось з подружкою, одягнувши однакові сукні «в клітинку», пішли в кіно. Треба сказати, що в тому селі розміщувалася військова частина, і солдати та офіцери були частими гостями в місцевому клубі. Тільки-но в залі погасло світло і один за одним на екрані почали змінюватися кадри кінохроніки, позаду за дівчатками примостилися двоє видних та статних військових. А Лілія ніби спиною відчувала ті відчайдушні і гарячі погляди, що кидав на неї вродливий юнак. І ось в залі увімкнулося світло. А офіцери, наче за командою, взяли дівчат «під варту», аби супроводити місцевих красунь додому. «Разрешите препроводить девушек «в арифметику» домой?!», – запитав красень Артур, ніжно взявши Лілію за руку. Відмовити такому вродливому парубку у дівчини просто не стало сили.
4 кілометри до будинку, де мешкала Лілія, здолали наче за одну мить. Вони навперебій читали вірші Володимира Маяковського і говорили, говорили, говорили – про все на світі, а ще, ніжно взявшись за руки, під мелодію зоряного неба, чутну лише їм двом, танцювали, танцювали, танцювали… Ось так народилося їхнє кохання, довжиною більше, ніж півстоліття.
« Ох, украдут мою Лилию, украдут», – бідкався Артур, коли командування направило його на навчання в військову академію в Ленінград. Тому молодята вирішили терміново одружитися та ще й в сусідньому районі, аби її батьки не дізналися і не стали на заваді їхньому щастю, бо дівчина тільки-но закінчувала школу. А відбулася ця знакова подія 6 квітня 1958 року, про що свідчить їхня перша сімейна світлина. Молоді, гарні, щасливі, Ліля у святковій маминій сукні, бо своя була, лише «в арифметику», а попереду – незабутні роки кохання, все життя, насичене неповторними подіями.
Дружина військового! І цим все сказано. Вона ділила з ним свою долю. Гарнізони, військові частини змінювали одна одну, але вони завжди були поруч, разом переносили всі труднощі військової служби. Звісно, доля дружини офіцера – непроста: страх за життя чоловіка, бо життя військового буремне і непередбачуване. Але все можна пережити, бо в їхній родині було головне – взаєморозуміння і любов, а ще самопожертва, заради коханого. Вони не могли й дня прожити один без одного.
Вже тоді Лілія почала віршувати: «Только день прошел без тебя, а мне кажется целый век… Ну, а ты как живешь без меня, мой любимый, родной человек?».

Артур та Лілія ФЕДОТОВИ. Перша сімейна світлина (1958рік)

Артур Васильович – сам родом з далекої Карелії, військовий з діда-прадіда, закінчив суворівське військове училище, Ленінградську військову академію, ніс службу у військах урядового зв’язку в Читі та Грузії. Стрімка військова кар’єра чекала б на Артура, якби не прикрий випадок, що трапився на випускному вечорі в Ленінградському театрі імені Ленінського комсомолу, по закінченні академії…
Артур, надто запальний і надзвичайно темпераментний, не зміг стримати своїх емоцій, коли побачив що генерал проявляє інтерес до його красунечки Лілечки-Лілеї, все запрошуючи її до танцю. Не стримався – «наваляв» генералу! Тож, бідолаха після 10 діб арешту – був направлений служити в Читу. Вона ж, наче дружина декабриста, поїхала за ним у далекий край. Лілія стала для свого коханого гарною дружиною, надійним тилом, турботливою мамою для їхніх двох діток, донечки Наталії та сина Дмитра, яких виростили в любові та злагоді. Всю себе, без останку, вона присвятила родині. Будучи по натурі дуже активною, цілеспрямованою, ця жінка не могла й хвилинки всидіти без роботи, ще в Ленінграді вона пішла працювати касиром хлібного магазину, а вже в Читі завідувала воєнторгом.
Довелося більшу частину життя Федотовим служити і в Грузії, за спогадами Лілії Мусіївни, це були найкращі роки їхнього життя.
Та не за горами стали 90-ті роки, які для Грузії стали важким випробуванням. Громадянська війна, збройні зіткнення між грузинами та абхазами, грузинами й південноосетинцями. Ці роки стали непростим випробуванням і для їхньої родини, тож, лишивши там все нажите, довелося повертатися родині в Україну. І знову все починати з нуля, але вони були разом, і це додавало сили жити і працювати.
Тож саме в 1991 році і оселилися Федотови в Кривушах, купили будинок і звили затишне родинне гніздечко. Лілія Мусіївна знову ж знайшла себе в торгівлі, працювала в сільському магазині, завжди привітна, уважна, доброзичлива – вона завоювала авторитет і любов односельців. Саме в цьому благословенному селі з надзвичайною широтою відкрився її талант до віршування.
Через все життя, довжиною в 52 роки, Лілія та Артур пронесли свої зворушливі почуття, що зародилися в далекій юності. Це вже через 50 років подружнього життя Лілія Мусіївна напише душею такі рядки:
– Не беда, что придут холода,
За окошком запляшут метели,
Только жаль, что уходят года,
И давно уж виски поседели.
Улетели ключи журавлей,
Их прощальная песня допета,
Только ты ни о чем не жалей,
Верь, придет еще новое лето.
Зашумит молодою листвой,
В изголовья постелит нам травы,
Позовет на свиданье с тобой
В тень зеленой и милой дубравы.
И на миг, позабыв о делах,
Поспешим мы друг другу на
встречу,
Чтобы снова парить в небесах,
В неизведанном мире и вечном.
Вздох и выдох, как крик и как стон
И в объятьях скрещенные руки…
Лишь хрустальных сердец
перезвон
В тишину уходящие звуки.
Отражаясь в любимих глазах,
Как в озерах воды родниковой,
Утолю свою жажду в губах,
И чтоб вновь ожидать встречи
новой.
Утолю и напьюсь досыта,
Положу тебе руки на плечи.
Эх вы, годы мои и лета,
От меня уходите далече!
Я душою еще молода
И от жизни еще не устала…
Эх вы, годы мои и лета,
Я хочу, чтобы менше вас стало.
Це саме він, її коханий, надихав її
на творчість:
«Слиянье губ, переплетенье рук,
Судьбы переплетенье.
Благодаря тебе, приобрела я вдруг
Стихотворенья дар и музу
вдохновенья.
Слова выстраиваются в ряд.
Рифмы слагаются небрежно.
Все потому, что я люблю тебя,
Люблю так трепетно и нежно».
Та ось рука її спинилась на півслові, у 2010 році обірвалося життя Артура Васильовича…
І з того часу жоден віршований рядочок не лягає на папір, а рими не складаються у вірші. Порожнім стало її життя, дім, де колись було затишно всім, чорними дні і ночі. Ледве оговтавшись від тяжкої втрати, ця мужня і сильна жінка отримала ще один тяжкий удар долі, померла донечка Наталія, так само раптово, як і її тато.
Син Дмитро, колишній військовий, який разом з родиною мешкає в Росії, а нині працює головним інженером компанії «Ростелеком», вже 7 років не може приїхати в Україну. Тож щемить материнське серце, рветься на зустріч з сином, болить душа, адже так давно бабуся не бачила своїх онучечок, Софію та Поліну.
Єдиною розрадою в житті Лілії Мусіївни стали її дорогі онуки, Наталині сини – Вадим та Станіслав, правнучки-красунечки, Анечка і Єва.
Та все ж Господь усміхнувся Лілії Мусіївні, подарувавши їй ще одну доленосну зустріч, сильного і надійного чоловіка, Станіслава Олексійовича, який 53 роки свого життя рятував життя людей, працював хірургом. Врятував від самотності і розпачу він і жінку, яку шукав все своє життя. Отак і живуть, підтримуючи один одного на непростій життєвій дорозі в оселі, що від самої весни і до пізньої осені потопає в квітах. Тож, можливо, ще повернеться до Лілії Мусіївни її поетичний дар?!

ВСЕ ЖИТТЯ ВІДДАНЕ ЗАЛІЗНИЦІ

Мешкає у Глобиному щаслива подружня родина Валерія Олександровича та Світлани Петрівни Калініних, яка минулого року відсвяткувала своє золоте весілля. Не всім сімейним парам вдається зустріти славний ювілей, щастить лише тим, хто безмежно кохає один одного, всіляко підтримує свою другу половинку і не уявляє свого життя без людини, з якою в роки далекої юності стала на весільний рушничок. Валерій Олександрович та Світлана Петрівна зуміли через все своє подружнє життя довжиною у півстоліття пронести і зберегти кохання, не розгубити його на нелегких життєвих перехрестях. І сьогодні, коли за плечима чимало пройдених доріг, їхня пам’ять знову і знову повертає у далекі та неповторні роки юності, коли вони, безтурботні і закохані, пішли однією стежиною в житті…

Молоді роки

Валерій Олександрович народився і виріс у Глобиному, в багатодітній родині Олександра Михайловича та Ніни Никифорівни Калініних. Голова родини – колишній фронтовик, який пройшов нелегкими дорогами Другої світової війни. Повернувшись на батьківщину, все своє життя пропрацював комбайнером у місцевому колгоспі, а його дружина і мама чотирьох діток – Валерія, Наталії, Світлани та Людмили – трудилася у ланці. Після нелегкої праці в колгоспі дома теж не сиділи, склавши руки, адже утримували чималеньке господарство, аби прогодувати себе та своїх діточок.
Здобувши середню освіту, Валерій був призваний на службу до Радянської Армії, яку проходив у Середній Азії. Саме тут, у роки служби в прикордонних військах, і долю свою зустрів, свою кохану, одну-єдину на все життя. Світлана Петрівна після закінчення Красноводського технічного училища працювала черговою по залізничній станції. Родом вона із с.Андріївка, що на Харківщині, де з’явилася на світ у люблячій родині Петра Андрійовича та Лідії Федорівни, які крім доньки Світлани, виростили і виховали сина Сергія. Залізниця поєднала їхні молоді, люблячі і закохані серця назавжди і згодом, як виявилося, стала сенсом всього їхнього життя. 13 серпня 1970 року Валерій і Світлана на весільний рушничок стали, аби бути разом на все життя і в радості, і в горі.
Після демобілізації подружжя Калініних проживало в Ашхабаді, столиці Туркменістану, що на той час входив до складу СРСР на правах союзної республіки. Аби забезпечити свою родину, Валерій Олександрович трудився монтером, був помічником диспетчера та і про навчання не забував – закінчив Ашхабадський технікум залізничного транспорту. Проживши в Туркменістані сім років, родина Калініних переїхала до м.Набережні Човни, де Валерій Олександрович продовжив свою трудову біографію, влаштувавшись на посаду маневрового диспетчера. У їхній люблячій родині, зігріті увагою і турботою, вже підростало двоє діточок – син Геннадій та донька Оксана.

Валерій та Світлана КАЛІНІНИ

На свою малу батьківщину, у м.Глобине, Валерій Калінін з родиною приїхав у 1980 році. Спочатку їм довелося нелегко, адже свого житла не було, то ж певний час винаймали квартиру. Тут, у своєму рідному місті, Валерій Олександрович зі своєю дружиною Світланою Петрівною знову пов’язали свої долі із залізницею, без якої себе вже просто не уявляли. Спочатку обоє працювали черговими по станції. Старанність, наполегливість, цілеспрямованість, вміння працювати з людьми і досягати нових трудових здобутків – ці основні професійні риси характеру Валерія Олександровича не залишилися не поміченими у його керівництва, то ж згодом він був призначений на посаду начальника залізничної станції Глобине. Кохана дружина працювала поруч, теж на залізниці, черговою по станції. І сьогодні, згадуючи про свої роки праці, вони говорять, що у ті часи роботи було багато, навантаження велике, адже перевезень було набагато більше, ніж зараз. Та на труднощі ніколи не нарікали, бо дуже любили свою роботу і навіть думки у них не було змінити її на іншу. Вони жили залізницею, а залізниця жила у їхніх серцях. Одному Богу відомо, скільки потягів, пасажирських та вантажних, вони зустріли із далеких доріг та провели знову в путь! І зараз, перебуваючи на заслуженому відпочинку, Валерій Олександрович та Світлана Петрівна, повертаючись у свої молоді роки, знову і знову згадують ті далекі часи та свою неспокійну юність, міста, де довелося жити і працювати, людей, у яких навчалися трудової майстерності та набиралися досвіду, аби стати справжніми професіоналами своєї справи.
Вони живуть своєю родиною, піклуються один про одного як і тоді, у роки юності. Найбільше щастя подружжя Калініних – це їхні діти та найкращі і найдорожчі в світі онуки – Юрій, В’ячеслав та Денис. Донька Оксана працює технологом і проживає з родиною в Полтаві, син Геннадій мешкає разом з батьками, трудиться зварником.
То ж шановні Валерію Олександровичу та Світлано Петрівно, хай щастить вам у подальшому житті, хай кожен новий день буде наповнений яскравими моментами, хай доля дарує вам міцного здоров’я, сімейного затишку та благополуччя, а діти та онуки радують своєю турботою, увагою і любов’ю.
Фото із сімейного архіву Калініних.

ХУДОЖНИКУ, ТИ ЗУПИНЯЄШ МИТЬ!ТОРКАЄ ПЕНЗЕЛЬ ТВІЙ БАРВИСТІ СТРУНИ…

Світлана ВЕРНИГОРА, самобутня художниця з
Піщаного зі своїми доробками

Життя людини – Божий дар, неповторність кожної миті і велике щастя самостійно споглядати і відчувати світ. Подвійне щастя, коли є бажання і уміння відтворити красу словом чи пензлем, – наче виконати своє призначення. А як зрозуміти, задля чого ми прийшли у це земне життя? Шукаємо себе, робимо помилки, виправляємо і знову – шукаємо себе, шукаємо істину. Таких людей розрізнити дуже просто: вони намагаються зробити світ кращим, як це вдається самобутній художниці з Піщаного Світлані Олександрівні Вернигорі. Ця талановита жінка майстерно відтворює неповторність довкілля барвами на полотні. А під силу їй це тому, бо має особливий талант – від Бога, який розкрився в 5 років, а з особливою силою забуяв уже в зрілому віці. Бо все своє життя ця жінка з чутливою і ніжною душею працювала економістом і не могла повністю присвятити себе творчості.
Прийшла в цей світ Світлана у травні грозового 1941 року у містечку Рівне. Всього місяць виповнився маленькій, коли тато, політрук однієї з військових частин, аби врятувати родину, дружину Анастасію Прокопівну і трьох малолітніх дітей, відправив її теплоходом по Дніпру, до Градизька, де мешкала мати дружини, Світланина бабуся. Це була їхня остання зустріч, Олександр Андрійович з війни не повернувся, загинув визволяючи Західну Україну.
До 1955 року родина мешкала у Градизьку, матуся працювала вчителем української мови та літератури. Доводилося непросто, адже вона всю себе віддавала роботі. Жила нею, нею дихала і все близько сприймала до серця. А згодом перебралися до Піщаного, де родину забезпечили пристойним житлом. Тож це село стало для 14-річної Світланки не менш рідним і дорогим, ніж Градизьк з його гордою красунею Пивихою і могучим Дніпром, де дівчинка часто милувалася дивовижними краєвидами і на жовтих аркушах паперу, що доводилося з надзвичайними труднощами діставати матусі, робила свої перші замальовки.


Вже будучи в Піщаному, закінчила Світлана художню школу. Мріяла вступити до художнього інституту, зробила таку спробу у 1959 році. Але доля розпорядилася інакше, вготувавши дівчині іншу професійну стежину – Світлана йде на навчання до Харківського інституту інженерного транспорту. Після закінчення вузу, працювала економістом у Донецьку, а згодом, аж до самісінького виходу на заслужений відпочинок, за цією ж спеціальністю на Кременчуцькому автозаводі.
Ось саме тоді, коли пішла на пенсію, Світлана Олександрівна дала волю своїй творчій уяві і таланту до малювання. Людина може забути про свою дитячу чи юнацьку мрію, але з роками мрія сама про себе нагадає, і ти вже нікуди від неї не дінешся… Свої мрії самобутня художниця виливає на полотнах, що за допомогою чарівного пензля, багатогранної та щирої душі і палкого серця майстрині перетворюються в неповторні пейзажі та натюрморти.
Для пані Світлани характерним є здатність відчути неповторність божественної краси, уміння передати, відтворити її на своїх полотнах. Так і народжуються у художниці образи природи – тихої, спокійної і дещо замріяної, але безкрайньо красивої і вічної. Народжуються вони через велику творчу заповзятість і наполегливість, працелюбність і любов до свого рідного краю. У її картинах звучить глибока поезія, справжній гімн рідному Градизьку та любому серцю Піщаному.
Картини Світлани Олександрівни ніби випромінюють дивовижну енергетику, що дарує серцю радість. Основне в творчості художниці – пейзаж. Чи це спекотне літо, чи студена зима, п’янка весна, чи золота осінь – всі пейзажі ніби дихають чарівною красою. Більшість її полотен життєрадісні та світлі. Мажорний, сонячний настрій з яскравою грою сотень відтінків і переливів кольору найбільше імпонує мисткині, коли вона зображує на своїх полотнах дивовижні квіти, а серед них – квітучі соняхи, які, певне, найбільше до душі.
Малює героїня мого нарису, в основному, олійними фарбами, задоволення не з дешевих, а на мізерну пенсію розраховувати не доводиться, тож багато картин довелося продати. Але особливо пані Світлана любить дарувати свої полотна рідним та близьким. Її картини прикрашають стіни місцевої бібліотеки, саме там часто відбуваються і персональні виставки художниці.
Та найбільше любить творити Світлана Вернигора для своїх донечок Ірини та Наталії, онука Олександра та дворічної правнучки Марійки. Нещодавно саме для Марійки бабусенька створила серію дитячих картин.
– Малювання для мене – це не тільки захоплення всього життя, це щастя, наповнене емоціями, постійне вдосконалення і свого роду втеча від непростих реалій життя в казковий світ квітів та пейзажів, – саме так мовить ця талановита жінка.
Хай творча наснага завжди буде з Вами, шановна пані Світлано!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЖИВІТЬ В ДОБРІ І НЕ СТАРІЙТЕ, ДУШЕЮ Й СЕРЦЕМ МОЛОДІЙТЕ!

Ніна ГУНЬКО

24 квітня святкуватиме свій 80-річний ювілей жителька с.Демидівка Ніна Михайлівна Гунько. Цього чудового весняного дня за святковим столом у затишній оселі зберуться найрідніші та найдорожчі її діти, онуки та малі правнучата, аби привітати з поважною датою свою любу матусю та наймилішу у світі бабусю і прабабусю. І хоча за плечима у неї багато літ та чимало пройдених доріг, її очі, як і в молоді роки, випромінюють тепло і доброту до своїх рідних, до односельців, які живуть і працюють поруч з нею.
Життєва зоря Ніни Михайлівни загорілася 24 квітня 1941 року у сусідньому селі Ковалі. Так розпорядилася доля, що її мама, Наталія Іванівна Купенко, сама виховувала трьох діточок – донечку Ніну та синочків Іванка і Анатолія. Працювала у місцевому колгоспі різноробочою, а вдома теж не знала відпочинку, бо, крім роботи на городі, потрібно було поратися по господарству та й діткам раду давати. Мудра і невтомна сільська трудівниця, яка від зорі і до зорі працювала, виховала своїх двох синів і доньку хорошими, добрими і працьовитими людьми. От тільки жаль, що сьогодні вже немає серед живих братів Івана і Анатолія, відлетіли вони за межу вічності, залишивши у серцях рідних біль та сумні спогади…
Дитинство Ніни, як і багатьох її ровесників, забрала війна, жорстока, кровопролитна. Діти, народжені у ті тяжкі роки, дуже рано ставали дорослими, бо замість того, щоб вчитися та рости щасливими разом зі своїми однолітками, радіти неповторній порі дитинства, вони змушені були рано йти працювати, аби допомагати батькам. Не оминула така доля і юну Ніну – по закінченні Демидівської семирічки, для неї розпочалися нелегкі трудові будні, бо працювала дояркою у колишньому колгоспі ім.К.Маркса. Тут, у с.Радочини, і долю свою зустріла, свого коханого і єдиного Василя Івановича, який трудився механізатором у тому ж колгоспі. 6 листопада 1960 року молоді закохані і на весільний рушничок стали, аби бути разом і радості, і в горі, ділити всі труднощі навпіл, бо вдвох легше все здолати і всього досягти. Після весілля молоде подружжя оселилося у Демидівці. Збудували затишну, світлу і простору хату, аби було не гірше, ніж у людей. Багато тут зроблено працьовитими і дбайливими руками Василя Івановича – був він і каменярем, і столяром, і пічником, справжнім сільським трударем, який не цурався ніякої роботи. Василь Іванович та Ніна Михайлівна виростили і виховали доньку Валентину та сина Валерія, які зростали в любові та повазі один до одного, до своїх батьків та односельців.
Все своє життя Ніна Михайлівна Гунько пропрацювала у колгоспі, аж до виходу на заслужений відпочинок, була і різноробочою, і поварем. А ще вона була активним учасником сільської художньої самодіяльності, гарно співала та брала участь у виступах театрального колективу. Жоден виступ, жоден концерт у Демидівському сільському клубі не проходив без активної участі Ніни Михайлівни Гунько. Та і зараз, перебуваючи на заслуженому відпочинку, вона спілкується зі своїми ровесниками, колишніми учасниками художньої самодіяльності та тими, хто зараз виступає на сільській сцені і радує своїх односельців концертними та розважальними програмами.
Зараз Ніна Михайлівна проживає сама у своєму затишному будиночку. У 2011 році обірвалася життєва стежина її дорогого і незабутнього чоловіка, гарного господаря, люблячого батька і дідуся Василя Івановича. Та сумувати їй не доводиться, адже у неї є найдорожчі діти і онуки, які завжди допоможуть, розрадять і підтримають. Донька Валентина зі своєю родиною мешкає у Сумській області, а син Валерій – у м.Кременчук. Ніна Михайлівна щаслива бабуся для трьох своїх онуків Сергія, Олександра та Лізи, а також прабабуся для маленьких правнучат Діми та Ані. Найбільша радість для старенької, коли вся її родина збирається у батьківській оселі, і тоді вона наповнюється дзвінким дитячим щебетом, бо саме малеча додає їй сил і снаги до життя.
З роси і води Вам, шановна Ніно Михайлівно, міцного здоров’я, добра і злагоди на довгі і щасливі роки. Нехай всі Ваші дні будуть наповнені любов’ю і повагою рідних, приємними клопотами та прекрасним самопочуттям. Побільше Вам хороших днів, щасливих подій і миттєвостей, радісних звісток та свят! Всіх Вам життєвих благ та гармонії душі!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

КРИЛАТА ВЕСНА ЮВІЛЕЙ ПРИНЕСЛА

Віктор АЛЕНІН

Як на рідній землі розцвітає весна, дзвінка, молода, стоголоса – на багатство, добро, на врожай до Віктора Володимировича Аленіна, голови ради ветеранів с. Демидівка завітав 65-річний ювілей.
Загорілася його життєва зоря 21 квітня 1956 року у селі Веселий Поділ Семенівського району у родині одвічних хліборобів-трударів, Володимира Яковича та Ніни Іванівни Аленіних. Радісна подія народження сина захмарилася тим, що після пологів тяжко захворіла матуся, її навіть розбив параліч. Тому до 3 років хлопчика та його старшого братика Василя доглядала бабуся Марфа. Та, слава Богу, мама одужала і все своє подальше життя тяжко працювала, полола буряки в ланці колгоспу імені Мічуріна. З 12 років розпочалася трудова біографія цієї сильної жінки, яка винесла все на своїх тендітних плечах: голодне і холодне повоєнне дитинство, нещасливе заміжжя (батько пішов до іншої родини), хвороби, тяжкі роки напруженої праці, аби самотужки підняти на ноги своїх двох синочків (це вже пізніше, через роки, пробачила вона зраду чоловікові і дозволила повернутися додому). Тож за все прожите й пережите, Всевишній дарував їй велику, дружну і люблячу родину, а ще, довголіття, цієї весни матуся, бабуся і прабабуся відсвяткувала своє 90-ліття.

З матусею Ніною Іванівною


А родина Аленіних дійсно чималенька! Адже в батька було в сім’ї 11 братів і сестер і в матусі – 9. Тож у Віктора Аленіна, за підрахунками, 47 двоюрідних братів і сестер.
Віктор зростав кмітливим і розумним хлопчиком, рано зрозумів, що тепер вони з братом Василем повинні стати для мами надією і опорою, її міцним чоловічим плечем. Тож, коли Віктору виповнилося 7 років, а Василеві 9 – то вже й по господарству і в полі стали мамі допомагати: і буряки сапали, і воду в спеку полільницям носили.
У 1963 році з портфеликом за плечима Віктор вперше переступив поріг рідної початкової школи (вона розміщувалася в трьох стареньких будівлях під очеретом). Школярів тоді було багато, майже до 1000, тільки 43 учні навчалися в його класі. Вітя був старанним, вчився на «відмінно», мріяв стати спортсменом.
А ще дуже любив тварин і птахів, навіть дресирував їх, у нього навіть собаки за ним по деревах лазили, а вдома тримав цілісінький зоопарк, у якому були: коти, собаки, кролики, голуби і навіть приручена ґава. І до цього часу пам’ятає Віктор Володимирович кумедну історію з цією пернатою особою, коли однокласниця попрохала його принести птаха на урок. Гаву посадили в шафу, яку мала відчинити вчителька, і з нетерпінням стали чекати, що ж буде далі.
… У нещасної вчительки мало не стався серцевий напад, коли ворона страшно каркнула, залопотівши крилами, з почуттям виконаного обов’язку гордо і переможно опустилася на плече свого господаря. Довелося випровадити непрохану гостю за двері, так вона давай у вікно нахабно проситися до класу.
Тож питання, яку професію обрати, куди йти навчатися, перед Віктором не стояло. Після закінчення школи у 1973 році вступив на зооінженерний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту, який успішно закінчив у 1978 році. Юнак був колгоспним стипендіатом, бо в рідному селі всі його поважали і любили, знали, що не ледачий, беручкий, що добрий спеціаліст з нього вийде. 45 карбованців стипендії отримував, навчався старанно, аби було не соромно перед односельцями, серйозно займався спортом: боксом, боротьбою, підняттям штанги, футболом, брав участь у змаганнях.
Молодий, гарний, повний трудової звитяги та ентузіазму повернувся Віктор у село свого дитинства, аби віддати колгоспу та людям, які там трудилися, всі свої знання та вміння – став заступником голови колгоспу з тваринництва.
А вже наступного року Віктора покликали ратні шляхи, бо розумів, що справжній чоловік має пройти всі тяготи військової служби. Служив у танкових військах міста Владимир, що під Москвою. У 1980 році у званні старшого лейтенанта Віктор Аленін повернувся додому. І почалися його трудові будні у рідному Семенівському районі: деякий час зоотехніком у рідному колгоспі, згодом 4 роки заворгвідділом райкому комсомолу, парторгом колгоспу «Жовтень», заступником голови колгоспу імені Дзержинського. А в 1986 році доля навіки пов’язала його з мальовничим селом Демидівка Кременчуцького району, Віктор Володимирович очолив зоотехнічну справу в колгоспі «Дружба», а пізніше працював заступником голови колгоспу з будівництва.
Непросто довелося цьому чоловікові у 90-ті роки, коли реформувалося сільське господарство: був і трактористом, і комбайнером, і на тепличному комбінаті працював, але ніколи, в будь-якій безвихідній ситуації не опускав руки, а намагався знайти вихід.
З 2007 до 2014 рр. Віктор Володимирович працює головним агрономом, заступником начальника відділу управління сільського господарства Кременчуцької РДА. Де б не працював, які б посади не обіймав Віктор Аленін, завжди залишався людяним, уважним, простим у спілкуванні, але вимогливим і діловим, а в центрі його уваги завжди стояв простий трудівник.
Про таких людей кажуть, старість його вдома не застане, справжній життєлюб та оптиміст. І зараз, перебуваючи на заслуженому відпочинку, Віктор Аленін тримає чималеньке господарство, бо спокій цьому непосидячому чоловіку тільки сниться, а ще очолює ветеранську організацію с. Демидівка.
Щасливий Віктор Володимирович і в подружньому житті. Ще в своїй комсомольській юності, у 1983 році зустрів він на життєвій стежині неповторну Лідію Іванівну. Одним словом, розумниця, красуня, активістка. То ж з першої зустрічі вирішив: «Моя буде»! Так і сталося, як мріялося, через 3 місяці незабутніх зустрічей під мерехтливими зорями, молодята одружилися. Щедрий лелека на своїх дужих крилах приніс в сімейне гніздечко Аленіних двох донечок, Таю та Юлію,– найбільшу радість, батьківську надію і гордість, любов і безмежне щастя!
Якою ж світлою втіхою наповнюються очі Віктора Володимировича, коли він розповідає про найдорожче у своєму житті, найкращих у світі онуків Ваню та Тимофія, вони, як і дідусь у юні роки, захоплюються спортом і мають гарні результати. А онучечка Віка, дідусева дівчинка-перлинка, весняна краплинка – талановита танцюристка, яка вже здобула свої перші перемоги у багатьох конкурсах.
У ці квітневі неповторні дні, коли наливаються життєдайними соками дерева в лісах і садах, оксамитовим килимом трав вкриваються луки і пасовища, радують різнобарв’ям квіти, пощастило народитися і нашому ювіляру.
Тож нехай, Вікторе Володимировичу, Господь посилає Вам ще багато – багато сонячних весен, повсякчас дарує своє милосердя, дає сили і натхнення для добрих справ!
Живіть сто літ і будьте Ви щасливі, здорові будьте на святій землі. А успіхів хай буде злива, живіть у радості й теплі!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

1 2 3 6