Архів рубрики: Долі людські

ВСЕ ЖИТТЯ ВІДДАНЕ ЗАЛІЗНИЦІ

Мешкає у Глобиному щаслива подружня родина Валерія Олександровича та Світлани Петрівни Калініних, яка минулого року відсвяткувала своє золоте весілля. Не всім сімейним парам вдається зустріти славний ювілей, щастить лише тим, хто безмежно кохає один одного, всіляко підтримує свою другу половинку і не уявляє свого життя без людини, з якою в роки далекої юності стала на весільний рушничок. Валерій Олександрович та Світлана Петрівна зуміли через все своє подружнє життя довжиною у півстоліття пронести і зберегти кохання, не розгубити його на нелегких життєвих перехрестях. І сьогодні, коли за плечима чимало пройдених доріг, їхня пам’ять знову і знову повертає у далекі та неповторні роки юності, коли вони, безтурботні і закохані, пішли однією стежиною в житті…

Молоді роки

Валерій Олександрович народився і виріс у Глобиному, в багатодітній родині Олександра Михайловича та Ніни Никифорівни Калініних. Голова родини – колишній фронтовик, який пройшов нелегкими дорогами Другої світової війни. Повернувшись на батьківщину, все своє життя пропрацював комбайнером у місцевому колгоспі, а його дружина і мама чотирьох діток – Валерія, Наталії, Світлани та Людмили – трудилася у ланці. Після нелегкої праці в колгоспі дома теж не сиділи, склавши руки, адже утримували чималеньке господарство, аби прогодувати себе та своїх діточок.
Здобувши середню освіту, Валерій був призваний на службу до Радянської Армії, яку проходив у Середній Азії. Саме тут, у роки служби в прикордонних військах, і долю свою зустрів, свою кохану, одну-єдину на все життя. Світлана Петрівна після закінчення Красноводського технічного училища працювала черговою по залізничній станції. Родом вона із с.Андріївка, що на Харківщині, де з’явилася на світ у люблячій родині Петра Андрійовича та Лідії Федорівни, які крім доньки Світлани, виростили і виховали сина Сергія. Залізниця поєднала їхні молоді, люблячі і закохані серця назавжди і згодом, як виявилося, стала сенсом всього їхнього життя. 13 серпня 1970 року Валерій і Світлана на весільний рушничок стали, аби бути разом на все життя і в радості, і в горі.
Після демобілізації подружжя Калініних проживало в Ашхабаді, столиці Туркменістану, що на той час входив до складу СРСР на правах союзної республіки. Аби забезпечити свою родину, Валерій Олександрович трудився монтером, був помічником диспетчера та і про навчання не забував – закінчив Ашхабадський технікум залізничного транспорту. Проживши в Туркменістані сім років, родина Калініних переїхала до м.Набережні Човни, де Валерій Олександрович продовжив свою трудову біографію, влаштувавшись на посаду маневрового диспетчера. У їхній люблячій родині, зігріті увагою і турботою, вже підростало двоє діточок – син Геннадій та донька Оксана.

Валерій та Світлана КАЛІНІНИ

На свою малу батьківщину, у м.Глобине, Валерій Калінін з родиною приїхав у 1980 році. Спочатку їм довелося нелегко, адже свого житла не було, то ж певний час винаймали квартиру. Тут, у своєму рідному місті, Валерій Олександрович зі своєю дружиною Світланою Петрівною знову пов’язали свої долі із залізницею, без якої себе вже просто не уявляли. Спочатку обоє працювали черговими по станції. Старанність, наполегливість, цілеспрямованість, вміння працювати з людьми і досягати нових трудових здобутків – ці основні професійні риси характеру Валерія Олександровича не залишилися не поміченими у його керівництва, то ж згодом він був призначений на посаду начальника залізничної станції Глобине. Кохана дружина працювала поруч, теж на залізниці, черговою по станції. І сьогодні, згадуючи про свої роки праці, вони говорять, що у ті часи роботи було багато, навантаження велике, адже перевезень було набагато більше, ніж зараз. Та на труднощі ніколи не нарікали, бо дуже любили свою роботу і навіть думки у них не було змінити її на іншу. Вони жили залізницею, а залізниця жила у їхніх серцях. Одному Богу відомо, скільки потягів, пасажирських та вантажних, вони зустріли із далеких доріг та провели знову в путь! І зараз, перебуваючи на заслуженому відпочинку, Валерій Олександрович та Світлана Петрівна, повертаючись у свої молоді роки, знову і знову згадують ті далекі часи та свою неспокійну юність, міста, де довелося жити і працювати, людей, у яких навчалися трудової майстерності та набиралися досвіду, аби стати справжніми професіоналами своєї справи.
Вони живуть своєю родиною, піклуються один про одного як і тоді, у роки юності. Найбільше щастя подружжя Калініних – це їхні діти та найкращі і найдорожчі в світі онуки – Юрій, В’ячеслав та Денис. Донька Оксана працює технологом і проживає з родиною в Полтаві, син Геннадій мешкає разом з батьками, трудиться зварником.
То ж шановні Валерію Олександровичу та Світлано Петрівно, хай щастить вам у подальшому житті, хай кожен новий день буде наповнений яскравими моментами, хай доля дарує вам міцного здоров’я, сімейного затишку та благополуччя, а діти та онуки радують своєю турботою, увагою і любов’ю.
Фото із сімейного архіву Калініних.

ХУДОЖНИКУ, ТИ ЗУПИНЯЄШ МИТЬ!ТОРКАЄ ПЕНЗЕЛЬ ТВІЙ БАРВИСТІ СТРУНИ…

Світлана ВЕРНИГОРА, самобутня художниця з
Піщаного зі своїми доробками

Життя людини – Божий дар, неповторність кожної миті і велике щастя самостійно споглядати і відчувати світ. Подвійне щастя, коли є бажання і уміння відтворити красу словом чи пензлем, – наче виконати своє призначення. А як зрозуміти, задля чого ми прийшли у це земне життя? Шукаємо себе, робимо помилки, виправляємо і знову – шукаємо себе, шукаємо істину. Таких людей розрізнити дуже просто: вони намагаються зробити світ кращим, як це вдається самобутній художниці з Піщаного Світлані Олександрівні Вернигорі. Ця талановита жінка майстерно відтворює неповторність довкілля барвами на полотні. А під силу їй це тому, бо має особливий талант – від Бога, який розкрився в 5 років, а з особливою силою забуяв уже в зрілому віці. Бо все своє життя ця жінка з чутливою і ніжною душею працювала економістом і не могла повністю присвятити себе творчості.
Прийшла в цей світ Світлана у травні грозового 1941 року у містечку Рівне. Всього місяць виповнився маленькій, коли тато, політрук однієї з військових частин, аби врятувати родину, дружину Анастасію Прокопівну і трьох малолітніх дітей, відправив її теплоходом по Дніпру, до Градизька, де мешкала мати дружини, Світланина бабуся. Це була їхня остання зустріч, Олександр Андрійович з війни не повернувся, загинув визволяючи Західну Україну.
До 1955 року родина мешкала у Градизьку, матуся працювала вчителем української мови та літератури. Доводилося непросто, адже вона всю себе віддавала роботі. Жила нею, нею дихала і все близько сприймала до серця. А згодом перебралися до Піщаного, де родину забезпечили пристойним житлом. Тож це село стало для 14-річної Світланки не менш рідним і дорогим, ніж Градизьк з його гордою красунею Пивихою і могучим Дніпром, де дівчинка часто милувалася дивовижними краєвидами і на жовтих аркушах паперу, що доводилося з надзвичайними труднощами діставати матусі, робила свої перші замальовки.


Вже будучи в Піщаному, закінчила Світлана художню школу. Мріяла вступити до художнього інституту, зробила таку спробу у 1959 році. Але доля розпорядилася інакше, вготувавши дівчині іншу професійну стежину – Світлана йде на навчання до Харківського інституту інженерного транспорту. Після закінчення вузу, працювала економістом у Донецьку, а згодом, аж до самісінького виходу на заслужений відпочинок, за цією ж спеціальністю на Кременчуцькому автозаводі.
Ось саме тоді, коли пішла на пенсію, Світлана Олександрівна дала волю своїй творчій уяві і таланту до малювання. Людина може забути про свою дитячу чи юнацьку мрію, але з роками мрія сама про себе нагадає, і ти вже нікуди від неї не дінешся… Свої мрії самобутня художниця виливає на полотнах, що за допомогою чарівного пензля, багатогранної та щирої душі і палкого серця майстрині перетворюються в неповторні пейзажі та натюрморти.
Для пані Світлани характерним є здатність відчути неповторність божественної краси, уміння передати, відтворити її на своїх полотнах. Так і народжуються у художниці образи природи – тихої, спокійної і дещо замріяної, але безкрайньо красивої і вічної. Народжуються вони через велику творчу заповзятість і наполегливість, працелюбність і любов до свого рідного краю. У її картинах звучить глибока поезія, справжній гімн рідному Градизьку та любому серцю Піщаному.
Картини Світлани Олександрівни ніби випромінюють дивовижну енергетику, що дарує серцю радість. Основне в творчості художниці – пейзаж. Чи це спекотне літо, чи студена зима, п’янка весна, чи золота осінь – всі пейзажі ніби дихають чарівною красою. Більшість її полотен життєрадісні та світлі. Мажорний, сонячний настрій з яскравою грою сотень відтінків і переливів кольору найбільше імпонує мисткині, коли вона зображує на своїх полотнах дивовижні квіти, а серед них – квітучі соняхи, які, певне, найбільше до душі.
Малює героїня мого нарису, в основному, олійними фарбами, задоволення не з дешевих, а на мізерну пенсію розраховувати не доводиться, тож багато картин довелося продати. Але особливо пані Світлана любить дарувати свої полотна рідним та близьким. Її картини прикрашають стіни місцевої бібліотеки, саме там часто відбуваються і персональні виставки художниці.
Та найбільше любить творити Світлана Вернигора для своїх донечок Ірини та Наталії, онука Олександра та дворічної правнучки Марійки. Нещодавно саме для Марійки бабусенька створила серію дитячих картин.
– Малювання для мене – це не тільки захоплення всього життя, це щастя, наповнене емоціями, постійне вдосконалення і свого роду втеча від непростих реалій життя в казковий світ квітів та пейзажів, – саме так мовить ця талановита жінка.
Хай творча наснага завжди буде з Вами, шановна пані Світлано!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЖИВІТЬ В ДОБРІ І НЕ СТАРІЙТЕ, ДУШЕЮ Й СЕРЦЕМ МОЛОДІЙТЕ!

Ніна ГУНЬКО

24 квітня святкуватиме свій 80-річний ювілей жителька с.Демидівка Ніна Михайлівна Гунько. Цього чудового весняного дня за святковим столом у затишній оселі зберуться найрідніші та найдорожчі її діти, онуки та малі правнучата, аби привітати з поважною датою свою любу матусю та наймилішу у світі бабусю і прабабусю. І хоча за плечима у неї багато літ та чимало пройдених доріг, її очі, як і в молоді роки, випромінюють тепло і доброту до своїх рідних, до односельців, які живуть і працюють поруч з нею.
Життєва зоря Ніни Михайлівни загорілася 24 квітня 1941 року у сусідньому селі Ковалі. Так розпорядилася доля, що її мама, Наталія Іванівна Купенко, сама виховувала трьох діточок – донечку Ніну та синочків Іванка і Анатолія. Працювала у місцевому колгоспі різноробочою, а вдома теж не знала відпочинку, бо, крім роботи на городі, потрібно було поратися по господарству та й діткам раду давати. Мудра і невтомна сільська трудівниця, яка від зорі і до зорі працювала, виховала своїх двох синів і доньку хорошими, добрими і працьовитими людьми. От тільки жаль, що сьогодні вже немає серед живих братів Івана і Анатолія, відлетіли вони за межу вічності, залишивши у серцях рідних біль та сумні спогади…
Дитинство Ніни, як і багатьох її ровесників, забрала війна, жорстока, кровопролитна. Діти, народжені у ті тяжкі роки, дуже рано ставали дорослими, бо замість того, щоб вчитися та рости щасливими разом зі своїми однолітками, радіти неповторній порі дитинства, вони змушені були рано йти працювати, аби допомагати батькам. Не оминула така доля і юну Ніну – по закінченні Демидівської семирічки, для неї розпочалися нелегкі трудові будні, бо працювала дояркою у колишньому колгоспі ім.К.Маркса. Тут, у с.Радочини, і долю свою зустріла, свого коханого і єдиного Василя Івановича, який трудився механізатором у тому ж колгоспі. 6 листопада 1960 року молоді закохані і на весільний рушничок стали, аби бути разом і радості, і в горі, ділити всі труднощі навпіл, бо вдвох легше все здолати і всього досягти. Після весілля молоде подружжя оселилося у Демидівці. Збудували затишну, світлу і простору хату, аби було не гірше, ніж у людей. Багато тут зроблено працьовитими і дбайливими руками Василя Івановича – був він і каменярем, і столяром, і пічником, справжнім сільським трударем, який не цурався ніякої роботи. Василь Іванович та Ніна Михайлівна виростили і виховали доньку Валентину та сина Валерія, які зростали в любові та повазі один до одного, до своїх батьків та односельців.
Все своє життя Ніна Михайлівна Гунько пропрацювала у колгоспі, аж до виходу на заслужений відпочинок, була і різноробочою, і поварем. А ще вона була активним учасником сільської художньої самодіяльності, гарно співала та брала участь у виступах театрального колективу. Жоден виступ, жоден концерт у Демидівському сільському клубі не проходив без активної участі Ніни Михайлівни Гунько. Та і зараз, перебуваючи на заслуженому відпочинку, вона спілкується зі своїми ровесниками, колишніми учасниками художньої самодіяльності та тими, хто зараз виступає на сільській сцені і радує своїх односельців концертними та розважальними програмами.
Зараз Ніна Михайлівна проживає сама у своєму затишному будиночку. У 2011 році обірвалася життєва стежина її дорогого і незабутнього чоловіка, гарного господаря, люблячого батька і дідуся Василя Івановича. Та сумувати їй не доводиться, адже у неї є найдорожчі діти і онуки, які завжди допоможуть, розрадять і підтримають. Донька Валентина зі своєю родиною мешкає у Сумській області, а син Валерій – у м.Кременчук. Ніна Михайлівна щаслива бабуся для трьох своїх онуків Сергія, Олександра та Лізи, а також прабабуся для маленьких правнучат Діми та Ані. Найбільша радість для старенької, коли вся її родина збирається у батьківській оселі, і тоді вона наповнюється дзвінким дитячим щебетом, бо саме малеча додає їй сил і снаги до життя.
З роси і води Вам, шановна Ніно Михайлівно, міцного здоров’я, добра і злагоди на довгі і щасливі роки. Нехай всі Ваші дні будуть наповнені любов’ю і повагою рідних, приємними клопотами та прекрасним самопочуттям. Побільше Вам хороших днів, щасливих подій і миттєвостей, радісних звісток та свят! Всіх Вам життєвих благ та гармонії душі!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

КРИЛАТА ВЕСНА ЮВІЛЕЙ ПРИНЕСЛА

Віктор АЛЕНІН

Як на рідній землі розцвітає весна, дзвінка, молода, стоголоса – на багатство, добро, на врожай до Віктора Володимировича Аленіна, голови ради ветеранів с. Демидівка завітав 65-річний ювілей.
Загорілася його життєва зоря 21 квітня 1956 року у селі Веселий Поділ Семенівського району у родині одвічних хліборобів-трударів, Володимира Яковича та Ніни Іванівни Аленіних. Радісна подія народження сина захмарилася тим, що після пологів тяжко захворіла матуся, її навіть розбив параліч. Тому до 3 років хлопчика та його старшого братика Василя доглядала бабуся Марфа. Та, слава Богу, мама одужала і все своє подальше життя тяжко працювала, полола буряки в ланці колгоспу імені Мічуріна. З 12 років розпочалася трудова біографія цієї сильної жінки, яка винесла все на своїх тендітних плечах: голодне і холодне повоєнне дитинство, нещасливе заміжжя (батько пішов до іншої родини), хвороби, тяжкі роки напруженої праці, аби самотужки підняти на ноги своїх двох синочків (це вже пізніше, через роки, пробачила вона зраду чоловікові і дозволила повернутися додому). Тож за все прожите й пережите, Всевишній дарував їй велику, дружну і люблячу родину, а ще, довголіття, цієї весни матуся, бабуся і прабабуся відсвяткувала своє 90-ліття.

З матусею Ніною Іванівною


А родина Аленіних дійсно чималенька! Адже в батька було в сім’ї 11 братів і сестер і в матусі – 9. Тож у Віктора Аленіна, за підрахунками, 47 двоюрідних братів і сестер.
Віктор зростав кмітливим і розумним хлопчиком, рано зрозумів, що тепер вони з братом Василем повинні стати для мами надією і опорою, її міцним чоловічим плечем. Тож, коли Віктору виповнилося 7 років, а Василеві 9 – то вже й по господарству і в полі стали мамі допомагати: і буряки сапали, і воду в спеку полільницям носили.
У 1963 році з портфеликом за плечима Віктор вперше переступив поріг рідної початкової школи (вона розміщувалася в трьох стареньких будівлях під очеретом). Школярів тоді було багато, майже до 1000, тільки 43 учні навчалися в його класі. Вітя був старанним, вчився на «відмінно», мріяв стати спортсменом.
А ще дуже любив тварин і птахів, навіть дресирував їх, у нього навіть собаки за ним по деревах лазили, а вдома тримав цілісінький зоопарк, у якому були: коти, собаки, кролики, голуби і навіть приручена ґава. І до цього часу пам’ятає Віктор Володимирович кумедну історію з цією пернатою особою, коли однокласниця попрохала його принести птаха на урок. Гаву посадили в шафу, яку мала відчинити вчителька, і з нетерпінням стали чекати, що ж буде далі.
… У нещасної вчительки мало не стався серцевий напад, коли ворона страшно каркнула, залопотівши крилами, з почуттям виконаного обов’язку гордо і переможно опустилася на плече свого господаря. Довелося випровадити непрохану гостю за двері, так вона давай у вікно нахабно проситися до класу.
Тож питання, яку професію обрати, куди йти навчатися, перед Віктором не стояло. Після закінчення школи у 1973 році вступив на зооінженерний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту, який успішно закінчив у 1978 році. Юнак був колгоспним стипендіатом, бо в рідному селі всі його поважали і любили, знали, що не ледачий, беручкий, що добрий спеціаліст з нього вийде. 45 карбованців стипендії отримував, навчався старанно, аби було не соромно перед односельцями, серйозно займався спортом: боксом, боротьбою, підняттям штанги, футболом, брав участь у змаганнях.
Молодий, гарний, повний трудової звитяги та ентузіазму повернувся Віктор у село свого дитинства, аби віддати колгоспу та людям, які там трудилися, всі свої знання та вміння – став заступником голови колгоспу з тваринництва.
А вже наступного року Віктора покликали ратні шляхи, бо розумів, що справжній чоловік має пройти всі тяготи військової служби. Служив у танкових військах міста Владимир, що під Москвою. У 1980 році у званні старшого лейтенанта Віктор Аленін повернувся додому. І почалися його трудові будні у рідному Семенівському районі: деякий час зоотехніком у рідному колгоспі, згодом 4 роки заворгвідділом райкому комсомолу, парторгом колгоспу «Жовтень», заступником голови колгоспу імені Дзержинського. А в 1986 році доля навіки пов’язала його з мальовничим селом Демидівка Кременчуцького району, Віктор Володимирович очолив зоотехнічну справу в колгоспі «Дружба», а пізніше працював заступником голови колгоспу з будівництва.
Непросто довелося цьому чоловікові у 90-ті роки, коли реформувалося сільське господарство: був і трактористом, і комбайнером, і на тепличному комбінаті працював, але ніколи, в будь-якій безвихідній ситуації не опускав руки, а намагався знайти вихід.
З 2007 до 2014 рр. Віктор Володимирович працює головним агрономом, заступником начальника відділу управління сільського господарства Кременчуцької РДА. Де б не працював, які б посади не обіймав Віктор Аленін, завжди залишався людяним, уважним, простим у спілкуванні, але вимогливим і діловим, а в центрі його уваги завжди стояв простий трудівник.
Про таких людей кажуть, старість його вдома не застане, справжній життєлюб та оптиміст. І зараз, перебуваючи на заслуженому відпочинку, Віктор Аленін тримає чималеньке господарство, бо спокій цьому непосидячому чоловіку тільки сниться, а ще очолює ветеранську організацію с. Демидівка.
Щасливий Віктор Володимирович і в подружньому житті. Ще в своїй комсомольській юності, у 1983 році зустрів він на життєвій стежині неповторну Лідію Іванівну. Одним словом, розумниця, красуня, активістка. То ж з першої зустрічі вирішив: «Моя буде»! Так і сталося, як мріялося, через 3 місяці незабутніх зустрічей під мерехтливими зорями, молодята одружилися. Щедрий лелека на своїх дужих крилах приніс в сімейне гніздечко Аленіних двох донечок, Таю та Юлію,– найбільшу радість, батьківську надію і гордість, любов і безмежне щастя!
Якою ж світлою втіхою наповнюються очі Віктора Володимировича, коли він розповідає про найдорожче у своєму житті, найкращих у світі онуків Ваню та Тимофія, вони, як і дідусь у юні роки, захоплюються спортом і мають гарні результати. А онучечка Віка, дідусева дівчинка-перлинка, весняна краплинка – талановита танцюристка, яка вже здобула свої перші перемоги у багатьох конкурсах.
У ці квітневі неповторні дні, коли наливаються життєдайними соками дерева в лісах і садах, оксамитовим килимом трав вкриваються луки і пасовища, радують різнобарв’ям квіти, пощастило народитися і нашому ювіляру.
Тож нехай, Вікторе Володимировичу, Господь посилає Вам ще багато – багато сонячних весен, повсякчас дарує своє милосердя, дає сили і натхнення для добрих справ!
Живіть сто літ і будьте Ви щасливі, здорові будьте на святій землі. А успіхів хай буде злива, живіть у радості й теплі!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

РУСЛАН ПОГОРІЛЕЦЬ: «З НЕТЕРПІННЯМ ЧЕКАЄМОНА ЗАВЕРШЕННЯ КАРАНТИННИХ ОБМЕЖЕНЬ»

Руслан ПОГОРІЛЕЦЬ, директор Піщанського центру культури та дозвілля

Вже другий рік поспіль ми всі живемо в умовах повного чи часткового карантину в зв’язку з коронавірусною інфекцією. Запроваджені карантинні заходи внесли різкі зміни у звичне життя кожного з нас та створили певні незручності. Та найбільше потерпають від них заклади культури, які на початку введення карантину взагалі не працювали, а згодом частково розпочали свою роботу. Ми, глядачі, вже дуже засумували за концертами, різноманітними святковими та розважальними заходами. Артистам, повірте, теж не дуже солодко у такий непростий час, адже, будучи творчими і надзвичайно талановитими людьми, вони просто не можуть всидіти без репетицій, тренувань і, звичайно ж, без виступів та глядацьких гучних аплодисментів. Працівники закладів культури з нетерпінням очікують на повне завершення цього досить тривалого карантину, аби знову радувати нас своїми талановитими виступами та майстерно підготовленими новими концертними програмами.
Про це давно мріють і працівники Піщанського центру культури та дозвілля, який вже другий рік очолює молодий, але напрочуд талановитий і перспективний директор Руслан Юрійович Погорілець. Цьому юнакові лише 22 роки від роду, а очолив заклад культури він у … 20-річному віці. Зовсім юний вік не став на заваді, а, навпаки, за ці півтора роки перебування на такій відповідальній посаді він змужнів, набрався досвіду та впевненості у власних силах, і зараз, сповнений енергії та бажання працювати, зі своїм колективом теж з нетерпінням чекає на завершення карантинних обмежень.
Руслан Юрійович родом із с.Гориславці, закінчив Кременчуцький педагогічний коледж ім.А.Макаренка та Кременчуцький національний університет ім.М.Остроградського, за фахом – магістр автомобільного транспорту. Працював учителем початкових класів та інформатики Гориславського НВК. Молодий і завзятий Руслан Юрійович встигає скрізь. Очоливши Піщанський центр культури та дозвілля, навчальний заклад не залишив, бо всім серцем прикипів до учнів, то ж і зараз поспішає до них, бо має кілька годин інформатики.
І сьогодні, згадуючи перші кроки роботи на посаді директора Піщанського центру культури та дозвілля, Руслан Юрійович говорить, що спочатку було дуже важко, адже на той час у приміщенні повним ходом йшли ремонтні роботи, то ж весь їхній тягар повністю ліг на плечі молодого керівника. Але він хвилювався даремно, йому все вдалося разом зі своїм трудовим колективом, який в усьому підтримував та допомагав.
– Роботи дійсно було багато і не тільки в плані самого закладу культури, а і його господарської частини, адже крім чималенького приміщення нам підпорядкована ще й прилегла територія, а це дитячий і спортивний майданчики, а також танцювальний майданчик і паркова зона, – говорить директор Піщанського центру культури та дозвілля Руслан Погорілець. – Крім того, вже третій рік поспіль триває велика реконструкція підвального приміщення закладу культури і, згідно документації, вона має завершитися у цьому році. Своєї черги на капітальний ремонт чекає і фасад центру культури та дозвілля.
Об’єм виконаних робіт вражає, тут майже повністю завершені внутрішні роботи, майстерно відремонтована глядацька зала на 330 місць вже прийняла своїх перших глядачів – тут, з дотриманням всіх карантинних вимог, відбулося велике святкове дійство, приурочене Міжнародному дню прав жінок і миру. Найкращих слів захоплень заслуговує вишуканий та кардинально оновлений зал для реєстрації урочистих подій, у якому створена надзвичайно затишна і святкова атмосфера, аби молоді люди, які вирішили поєднати свої долі, на все життя запам’ятали цей неповторний день у своєму житті. Також дбайливо відремонтовані і облаштовані всім необхідним кабінети, у яких відбуваються репетиції творчих колективів, які діють при центрі культури та дозвілля. Майже готова до прийому вихованців і танцювальна зала, для якої залишилося придбати дзеркала.
Як розповів Руслан Юрійович Погорілець, у Піщанському центрі культури та дозвілля діють 12 гуртків художньої самодіяльності, до участі в яких залучено більше 130 дітей та більше 30 дорослих. Керівники всіх гуртків надзвичайно талановиті, творчі, креативні та обдаровані особистості, які згуртували навколо себе не менш талановитих учнів і навчають їх майстерності, якою володіють самі.
Гурток естрадно-спортивного танцю, народного танцю, зразковий цирковий колектив, духовий оркестр за участі дорослих і дітей, духовий оркестр (дівочий), спортивний гурток (фітнес, аеробіка), гурток декоративно-прикладного мистецтва, фольклорні колективи («Врадість», «Горлиця», колектив народного танцю «Візерунок»), а також гурток художнього читання – це ті творчі колективи, які залюбки відвідують як діти, так і дорослі і мають тут чималі успіхи. Керівниками гуртків успішно працюють високопрофесійні, творчі та креативні Олександр Олександрович Єрмолаєв (керівник вокального ансамблю «Врадість»), Євген Павлович Гулак (керівник колективу естрадно-спортивного танцю «Фієста»), Ірина Михайлівна Томурко (керівник циркового колективу «Арлекін»), Маргарита Ігорівна Калініченко (балетмейстер), Юлія Василівна Радочин (керівник танцювального колективу «Візерунок»), Віктор Семенович Челнаков (керівник духових оркестрів), Катерина Василівна Шушвал (керівник спортивних гуртків). Всі вони досягли визначних успіхів у своїй професії, мають звання та численні нагороди, то ж їм є чим похвалитися і чому навчити своїх вихованців. Всі творчі колективи Піщанського центру культури та дозвілля активні учасники міжнародних і всеукраїнських конкурсів, на яких завжди займають почесні призові місця, мають численні грамоти, дипломи та відзнаки – це все результат наполегливої, цілеспрямованої та нелегкої праці вихованців та їхніх наставників.

Фольклорний колектив «Врадість»
Фольклорний колектив «Горлиця»
Дівочий бенд
Колектив естрадно-спортивного танцю «Фієста»
Колектив народного танцю «Візерунок»
Зразковий цирковий колектив «Арлекін»

– Ми тут всі з нетерпінням чекаємо на завершення карантинних обмежень, коли можна буде знову повернутися до звичного ритму життя. Талановитим і обдарованим юним артистам вже дуже хочеться готувати святкові номери, концертні програми, виступати у своєму центрі культури та дозвілля, а також виїздити з концертами, брати участь у міжнародних та всеукраїнських конкурсах і здобувати призові місця, – говорить директор Піщанського центру культури та дозвілля Руслан Погорілець. – Люди, які працюють поруч зі мною, живуть своєю роботою, їм дуже подобається таке творче і надзвичайно насичене життя, яке, на жаль, дуже змінив затяжний карантин. Ми, звичайно, дотримувались обмежень, орієнтуючись на роботу Піщанської гімназії, бо коли учні навчалися – у нас теж відбувалися репетиції. Вхід батьків до приміщення обмежений – по закінченні репетицій вони чекають своїх дітей на подвір’ї.
Розповідаючи про трудові будні Піщанського центру культури та дозвілля, Руслан Юрійович поділився своїми планами на майбутнє, а їх, як виявилося, чимало:
– По-перше, по закінченні карантину ми відразу ж проведемо звітні концерти всіх творчих колективів, аби порадувати наших глядачів і показати, що артисти не гаяли часу даремно і старанно готувалися до виходу на сцену. По-друге, плануємо організувати і провести сольний концерт соліста центру культури та дозвілля Максима Лихмана. У планах – перегляд фільмів під відкритим небом на стадіоні селища, а він у нас дуже гарний, повірте, такого більше ніде в області немає. Буде відновлено і проведення дискотек, на які з нетерпінням очікує молодь. Плануємо також зробити зону відпочинку для молоді, для матусь та їхніх діток, аби вони мали місце для розваг та прогулянок. Впевнений, що у недалекому майбутньому ми повернемося до активного культурного життя і все у нас буде добре.
І, насамкінець, Руслан Юрійович Погорілець говорив щирі слова вдячності колишньому Піщанському сільському голові Олександру Петровичу Красницькому за ту велику неоціненну допомогу і підтримку, яку він надавав Піщанському центру культури та дозвілля і висловив сподівання на тісну співпрацю із нинішнім керівництвом Піщанської ОТГ, аби всі плани і задуми втілити в життя. То ж побажаймо успіхів та нових творчих перемог молодому директору і всьому неперевершеному колективу Піщанського центру культури та дозвілля у підкоренні вершин творчого Олімпу.
Фото із архіву Піщанського центру
культури та дозвілля.

«ВСТАВАЙ І ЙДИ», – КАЖУ СОБІ ЩОРАНКУ

Саме ці слова, наче гасло, твердить щодня колишня лікарка з Броварок Марія Миколаївна Безверха, яка більше 30 років свого життя самовіддано лікувала та рятувала життя своїх односельців та мешканців Пелехівщини, Кирияківки, Петрашівки, Бугаївки. Вона присвятила себе людям та медицині. А якщо пам’ятати про те, що кожен виконує у своєму житті певну місію, то хороший лікар проживає своє життя недаремно, адже він робить благородну справу – лікує і тіло, і душу.

Роки молодії


Юною красунею приїхала Марія Миколаївна у село Броварки в далекому вже 1972 році, що з плином часу стало для неї рідним, близьким і дорогим, адже саме тут вона знайшла себе в професії, тут зустріла кохання всього життя, тут народилися і зросли її четверо діток.
Народилася Марійка у мальовничому селі Нижній Булатець, що на Лубенщині, у багатодітній родині. Окрім Марії, у родині зросло ще п’ятеро діток. Дівчинка гарно навчалася, особливо до душі були їй точні науки – математика і фізика. І в майбутньому мріяла присвятити себе фізиці. Але ми плануємо, а Всевишній коректує і направляє наші дороги туди, де ми найбільше потрібні. Тож і Марійчині дороги направив у медицину…
Якось у випускному класі потрапила вона в лікарню, де її терміново прооперували. Допитлива, розумна і кмітлива дівчина сподобалася хірургу, ще тоді він розгледів у ній потужний потенціал, і порадив їй обрати професію лікаря. І не помилився, бо справжнім професіоналом своєї справи стала згодом Марія Миколаївна, врятувавши не одне людське життя. А, може, стала лікарем ще й тому, що від страшної інфекційної хвороби правець у 45-річному віці помер її тато, коли маленькій було всього лиш 2 роки.
Тож у 1965 році за велінням душі і серця Марія вступає до Чернівецького медінституту, який успішно закінчила в 1971 році та пройшла інтернатуру. Молодечий дух, юнацьке завзяття та романтика доріг мало не закинули Марію на БАМ, але за направленням приїхала юна лікарка-терапевт у 1972 році в село, що стало її долею. Злагоджений та професійний колектив лікарні, яка було однією з найкращих у районі, радо прийняв головного лікаря. На той час в Броварківській лікарні налічувалося 40 ліжок, навіть пологове відділення розміщувалося в тих стінах. Завзята, принципова і професійна Марія Миколаївна змогла автомобіль швидкої допомоги «вибити», адже їй потрібно було все і відразу, бо саме в тому, щоб бути потрібною людям вбачала справжній сенс життя. Та й справу, якій присвятила себе, любила понад усе.
А Броварки та прилеглі села на той час розквітали, розвивалося виробництво, народжувалися молоді родини, а лелеки просто «не встигали» приносити в їхні гніздечка діток. Тому роботи вистачало. Було куди втілювати і свій професійний потенціал. Це і щоденні виклики та прийоми, пологи, щеплення, огляди, поради… А іноді, ні дня, ні ночі, адже у сільського медика день ненормований. І ніхто й ніколи не отримував від неї відмови, адже вона, перш за все, лікар – а це на все життя! А ще, це чуйність, відповідальність та самопожертва. Пані Марія завжди йшла туди, де була потрібна її допомога. Тож односельці з вдячністю і любов’ю згадують «нашу лікарку», як називали її, адже ця жінка належить до тих особистостей, яких пам’ятають і шанують. Таку повагу можна заслужити лише надзвичайним професіоналізмом, відповідальністю та людяністю.
Слова: «Пам’ятаєте, Ви врятували мені життя?!», – це найвища нагорода для лікаря! А їх так часто говорять Марії Миколаївні вдячні односельці.
Своє щастя, свою радість, свою долю, кохання всього життя, зустріла Марія саме в цьому благословенному селі в свій перший робочий день.
Андрій Іванович, на той час молодий та вродливий головний інженер та голова профспілки колгоспу «Ленінець», щось трішки занедужав і лежав у лікарні, коли там з’явилася красуня Марія знайомитися з колективом та лікувальним закладом, який мала очолити. Тієї пам’ятної миті їхні погляди мимоволі зустрілися, і дівчина втонула в його променистих бездонних очах… «А ось Вам і жених, Маріє Миколаївно!», – защебетали, наче пташки, веселі медсестри. Ось так воно і сталося, наче в воду дивилися жартівниці, бо в тому ж таки 1972 році і побралися молодята. Все життя вони міцно трималися за руки, прямуючи непростими життєвими дорогами, наповненими трудовим неспокоєм та щасливими сімейними клопотами, адже в родинному гніздечку Безверхих зростало-підростало четверо пташеняток: три донечки-красунечки Людмила, Оксана та Вікторія і синочок Віктор. Батьки просто душі в них не чаяли, вкладали в них часточки своїх палких і люблячих сердець, виховували і навчали, аби вони зросли на радість справжніми людьми.

Щасливі миті родини Безверхих
Марія Миколаївна з сином Віктором
Матуся зі своїми дітьми
Вся родина зібралась докупи
Перший день занять у медінституті


Надзвичайно мало, всього 25 щасливих років у парі, дарував їм Всевишній. Наче сонце погасло, коли розімкнулися їхні руки… Чорного і страшного 1997 року обірвалося на півслові життя Андрія Івановича. Білим лебедем відлетів її коханий у засвіти, лишивши з чотирма дітками. Його останніми словами були: «Я знаю, ти сильна, ти справишся»! І Марія Миколаївна справилася, всіх дітей підняла на ноги, дала вищу освіту, бо жила тільки роботою і найріднішими.
Та ще одне тяжке випробування чекало на цю мужню і сильну жінку. Страшний вирок лікарів: перелом хребта, діагноз ускладнений тим, що в дитинстві Марія перенесла поліомієліт. Впродовж року жінка боролася з тяжкою хворобою, прикована до ліжка. На допомогу прийшла вся велика і дружна родина. Силою волі Марія Миколаївна змусила себе стати на ноги, спочатку пересувалася в інвалідному візочку, згодом за допомогою «ходунців», а потім були перші самостійні радісні кроки.
«Вставай і йди!», – ось моє щоденне гасло, – мовить Марія Безверха, силою думки і надзвичайними зусиллями змушуючи рухатися своє тіло. Марія Миколаївна, хоча і мешкає нині самостійно в своїй спорожнілій оселі, але ніколи не відчуває самотності. Діти є її надійною підтримкою, її радістю і гордістю. Син Віктор щодня навідується до матусі, на вихідні та свята приїздять донечки Людмила та Вікторія. Шкода тільки, що нечастими є зустрічі з донькою Оксаною та її родиною, бо вони мешкають аж у Сполучених Штатах Америки. Два роки не бачилися, а наче ціла вічність пройшла, та матуся щодня спілкується з ними по відеозв’язку. Раніше й сама, коли міцнішим було здоров’я, шість разів побувала в гостях у Оксани та зятя Девіда, тішилася любими онуками Андрієм, Патрісією та Ніколасом. А вдома бабусі не дають засумувати ще п’ятеро найкращих у світі онуків: Руслан, Денис, Максим, Катя та наймолодший першокласник Володимир.
То ж, шановна Маріє Миколаївно, нехай добрі справи повертаються до Вас сторицею. І нехай приносять весни на крилі ще довго-довго журавлі!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Марії БЕЗВЕРХОЇ.

ХАЙ ВАШІ ВЕСНИ БУДУТЬ ЛЕГКОКРИЛІ,НЕ ЗНАЮТЬ ВТОМИ РУКИ ЗОЛОТІ!

Валентин та Тетяна МІРІНЦІ
Молоді роки

31 грудня 2020 року жителі с.Броварки Валентин Юхимович та Тетяна Василівна Мірінці відсвяткували знаменну подію у своєму подружньому житті. Саме того дня, 50 років тому, вони вперше зустріли один одного. Останній грудневий день 1970 року закружляв у сніговій круговерті молодих закоханих, які, одного разу зустрівшись, більше ніколи не розлучалися. Нинішній рік теж ювілейний для їхньої родини, адже 7 листопада Валентин Юхимович та Тетяна Василівна у колі своєї міцної люблячої родини святкуватимуть своє золоте весілля. Всього було на їхній життєвій ниві, та вони здолали всі негаразди, бо і до цього часу у їхніх очах не згас вогник кохання, палкого і ніжного, яке вони пронесли через все своє життя.
Валентин Юхимович родом із с.Пелехівщина, саме тут він з’явився на світ 1 березня 1949 року. Так склалося, що мама, Антонина Іванівна Марченко, сама виховувала трьох синочків. Сказати, що їй було важко – це нічого не сказати. Звичайна сільська трудівниця, яка все своє життя пропрацювала в колгоспі, ціною неймовірних зусиль виростила і виховала своїх діток у любові та повазі до старших, навчила їх цінувати та поважати працю інших людей. Досягши шкільного віку, Валентин навчався у Кирияківській школі, а згодом – у Градизькому інтернаті. Робочу професію механізатора здобув у Хорольському училищі механізації сільського господарства №5. Після строкової військової служби, яку проходив у ракетних військах, доля закинула його у Вологодську область, куди він, аби заробити грошей, поїхав працювати на лісозаготівлю. Саме тут, у російській глибинці, і долю свою зустрів, свою кохану і одну-єдину на все життя…
Тетяна Василівна з’явилася на світ 3 жовтня 1952 року у с.Михайлівка Тотемського району Вологодської області. Батька свого не пам’ятає, а от мама, Людмила Іванівна Булатова народила, виховала і підняла на ноги п’ятеро діточок. У цій дружній і великій багатодітній родині дуже цінували міцні сімейні традиції, то ж всі діти виросли працьовитими, чемними і гарними людьми. Тетяна, здобувши середню освіту, працювала піонервожатою у місцевій школі. І саме тут, у своєму рідному селі у казкову новорічну ніч познайомилася із Валентином Мірінцем, який став її судженим на все життя. Разом із коханим переїхала в Україну, на славну Полтавщину. Молода родина оселилася у м.Кременчук, де Валентин Юхимович 31 рік пропрацював екскаваторником в нафтопровідному управлінні, а його кохана дружина Тетяна Василівна 34 роки нянею в одному із дитячих садочків міста. Подружжя Мірінців виростило і виховало двох чудових синочків Юрія і Андрія, мають двох онучат Павла і Артемія.
З 2006 року Валентин Юхимович і Тетяна Василівна мешкають у Броварках, де вони свого часу придбали затишний будиночок. Проживши більшу частину життя у місті, у зрілому віці їм все більше хотілося бути ближчими до землі, зануритися у сільські турботи і клопоти. Вони з великим задоволенням працюють на своїй присадибній ділянці, займаються садом, аби було чим пригостити дорогих дітей та любих онуків. А ще дбайлива господиня закохана у квіти, різноманіття яких на подвір’ї радує зір з ранньої весни і до пізньої осені. Особливо полюбляє троянди, у час цвітіння від яких просто неможливо відвести погляду. Володимир Юхимович неперевершений майстер поетичного слова, як він сам говорить, що писати вірші почав ще з раннього дитинства. Найпершим слухачем його поезій є кохана дружина, якій, до речі, присвятив чимало віршованих рядків.
То ж шановні Валентине Юхимовичу і Тетяно Василівно, щиро зичимо вам у любові, злагоді та взаєморозумінні зустріти золотий ювілей свого подружнього життя, щоб кожен прожитий вами день був сонячним і щасливим, а діти і онуки радували вас своїми успіхами та досягненнями.
Фото із сімейного архіву родини МІРІНЦІВ.

НА КИЛИМІ ЖИТТЯ, НЕМОВ ЧАРІВНА М’ЯТА, РОЗКВІТЛА ВАША ЮВІЛЕЙНА ДАТА

Григорій Ус, с. Білецьківка

5 квітня відсвяткував свій 95 день народження Григорій Федорович Ус, житель с. Білецьківка, який був свідком та учасником багатьох історичних подій. Незважаючи на нелегкі життєві випробування, які доводилося долати впродовж життя, Григорій Федорович зумів зберегти в собі вміння радіти життю, інтерес до подій навколо, оптимізм та віру в краще.
Григорій Ус народився у с. Білецьківка, в далекому 1926 році. У цьому чудовому мальовничому селі промайнуло його дитинство. Чоловік пригадує ту «золоту» пору свого життя, коли можна було безтурботно гасати з однолітками курними дорогами, грати в невигадливі ігри, а чи пасти за селом череду. На його дитинство припали й тяжкі голодні роки, коли навколо було багато смертей, горя та відчаю. Вижив, витерпів…
У 1933 році Григорій пішов до 1 класу. Навчався старанно, з величезним інтересом опановував науку. У вільний від навчання час хлопець допомагав батькам по господарству. У 1940 році закінчив 7 класів.
Війна, що увірвалася в мирне життя мільйонів українців, розділила його на до і після… Григорію у той час було лише 15. Він, як і тисячі його ровесників, був вивезений нацистами з окупованої України до Німеччини на примусові роботи. Й досі на очі чоловіка навертаються сльози, коли він пригадує вагони, набиті молодими людьми, яких везли, наче скот, під дулами автоматів, голодних та холодних. Багато з них не вижили у тих жахливих умовах… А далі була тяжка праця у Німеччині.
У березні 1945 року незадовго до Великої Перемоги, Григорій Ус був звільнений з тяжкої неволі нашими воїнами. Його було мобілізовано до діючої армії в танково-десантні війська. Григорій Ус брав участь у бойових діях із ліквідації великих нацистських угрупувань на території Німеччини. За мужність і героїзм, проявлені у боротьбі з ворогом, він нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллю «За мужність» та іншими.
До рідної України Григорій Федорович Ус повернувся лише у грудні 1950 року. Влаштувався працювати токарем на Крюківський вагонобудівний завод. Без відриву від виробництва закінчив машинобудівний технікум. Відповідальному, сумлінному та дисциплінованому працівнику керівництво довірило спочатку посаду майстра, а згодом посаду технолога підприємства. І на цих відповідальних посадах Григорій Ус показав себе з найкращого боку, тож за відмінні результати у роботі неодноразово був нагороджений Почесними грамотами та Подяками від дирекції заводу.
У 1981 році Григорій Федорович вийшов на заслужений відпочинок, завершивши трудову діяльність на Крюківському вагонобудівному заводі. Але всидіти дома, повний сил та енергії чоловік не зміг, тож влаштувався на роботу до місцевого радгоспу «Більшовик», де пропрацював чесно і сумлінно ще 18 років свого життя.
Маючи за плечима чималий трудовий стаж та досить поважний вік, Григорій Ус міг би спокійно відпочивати, займаючись особистими справами, та маючи енергійний, нестримний, непосидючий характер, він багато років віддав активній роботі у первинній ветеранській організації при Білецьківській сільській раді. Будь-яка справа, за яку брався Григорій Федорович завжди вирішувалася успішно. Він завжди стояв на варті інтересів ветеранів, вирішення їхніх проблем. За це завжди користувався величезною повагою серед односельців.
Григорій Ус разом з дружиною Анастасією Іванівною виростили і виховали сина Юрія та доньку Світлану, дочекалися онуків Тараса, Лєну та Юру. У 1992 році тяжке горе спіткало їхню родину – передчасно пішов з життя син Юрій.
Вже більше 10 років минуло, як покинула Григорія Федоровича кохана дружина Анастасія Іванівна, полинувши у далі неземні, залишивши самотнім доживати свого віку. Підтримкою, розрадою та надійною опорою для Григорія Федоровича є донечка Світлана, онуки та правнуки, які оточили старенького своєю любов’ю, увагою та турботою.
Тож шановний Григорію Федоровичу, зустрічайте весни ще багато літ і хай вони приносять Вам здоров’я та радість, нехай тепло рідних та близьких надійно захищає Вас від життєвих негараздів, миру Вам, добра, оптимізму, шани та поваги від друзів та односельців!
Фото з особистого архіву ювіляра.

МЕРЕЖИВО ЇЇ ДОЛІ

Валентина НАГОРЯНСЬКА

Чудового весняного дня, 4 квітня, до жительки м.Кременчук Валентини Василівни Нагорянської завітала дуже поважна і славна дата – вона відсвяткувала свій 80-річний ювілей. Всього було на життєвому шляху цієї доброї, щирої і надзвичайно привітної жінки, та вона, не дивлячись на свої літа, і нині залишається справжньою красунею з розкішною косою та променистим сяйвом лагідних очей.
Життєва зоря Валентини загорілася 4 квітня 1941 року в селищі Комиш-Зоря Куйбишевського району Запорізької області. Батьки дівчинки були дуже раді появі на світ своєї любої донечки і готові небо були прихилити, аби вона росла здоровою і щасливою. Та мирне життя їхньої родини, як і мільйонів інших родин було перекреслене кривавою війною. Вона забрала дитинство в маленької Валі і назавжди вкарбувалася в її пам’яті гіркими і пекучими споминами про холод, голод і суцільну розруху. Та все ж, не дивлячись на труднощі, батьки Валентини намагалися вивчити своїх дітей, прищепити їм любов до отчого краю та до людей, які живуть поруч, доброту, працьовитість та наполегливість у досягненні поставленої мети.
Хоча й зростала Валентина у робітничій сім’ї, та своє життя мріяла пов’язати із землею. Аби втілити свою мрію у життя, по закінченні Куйбишевської семирічки вступила на навчання до Мігіївського сільськогосподарського технікуму шовківництва, що на Миколаївщині. У 1959 році, здобувши освіту, вже дипломованим спеціалістом за направленням приїхала до колгоспу ім.Жданова Барвінківського району Харківської області. Кілька місяців працювала агрономом, доки керівництво, помітивши у Валентини неабияке старання, працелюбство, міцні знання та велике бажання досягати нових висот перевело її до Балакліїівського районного управління сільського господарства. Спочатку працювала дільничним агрономом-шовководом, згодом – агрономом-насіннєводом по гібридній кукурудзі, пізніше – агрохіміком, завідуючою агрохімічної лабораторії при райсільгоспуправлінні. Саме працюючи в Балаклії, Валентина Василівна без відриву від виробництва закінчила Харківський сільськогосподарський інститут, де навчалася на факультеті ґрунтознавства та агрохімії.
На початку 1969 року разом з чоловіком, Іваном Яковичем, який, закінчивши Харківський будівельний інститут, отримав направлення на роботу до м.Кременчук, переїздить і Валентина. Змінивши місце проживання, влаштувалася на посаду агронома у Кременчуцьку районну станцію захисту рослин, потім впродовж десяти років трудилася старшим агрономом-насіннєводом управління сільського господарства Кременчуцького райвиконкому, а ще рік – головним агрономом, заступником начальника Кременчуцького районного управління сільського господарства. Скільки степових доріг було об’їжджено і сходжено, скільки врожаїв вирощено і зібрано за час праці Валентини Василівни агрономом одному лише Богу відомо! Хоча ритм її праці був надзвичайно швидкий і напружений, вона встигала все – і на роботі успішно працювати, і родині лад давати, і численні громадські обов’язки виконувати. І все їй вдавалося, з усім вона справлялася, адже вдачу таку мала – будь-яку справу виконувати сумлінно і старанно, бо так навчили батьки.
Валентина Василівна Нагорянська була членом президії районної організації науково-технічного товариства; керівником позаштатного відділу сільського господарства по впровадженню досягнень науки і передового досвіду Кременчуцької районної газети «Перемога»; входила до складу президії районного комітету народного контролю; була позаштатним інструктором організаційного відділу райкому партії, заступником секретаря партійної організації управління сільського господарства.
Згодом, так склалася доля, Валентина Василівна докорінно змінила рід занять – вона влаштувалася на роботу до Кременчуцького заводу шляхових машин і віддала цьому підприємству п’ятнадцять років свого життя. Обіймала посади старшого інспектора та заступника начальника відділу кадрів. Хоча й працювала вона на підприємстві, та зв’язок із сільським господарством не втрачала, адже займалася направленням працівників заводу в сільгосппідприємства району для надання допомоги в прополюванні та збиранні врожаю. Та й сама не сиділа, склавши руки, дбайливо обробляла свою дачну ділянку, вирощувала дерева та квіти. Наприкінці своєї чималенької трудової біографії працювала у відділі субсидій райдержадміністрації на громадських засадах.
Валентина Василівна Нагорянська все своє життя звикла працювати, бути в постійному русі, то ж після виходу на заслужений відпочинок спокій цій непосидючій жінці тільки сниться. Певний час активно займалася громадською роботою в районній організації Всеукраїнського об’єднання «Злагода». Та найбільше вона полюбляє господарювати на своїй невеличкій дачній ділянці. У міру своїх сил ця працьовита жінка трудиться на грядках, у саду та квітнику. Все у неї тут старанно і з любов’ю доглянуте, то ж щедро плодоносить і квітне. Та й сама господиня розквітає, коли до неї в гості приїздить донька Ірина з чоловіком Євгенієм та донечкою Маргаритою. Закінчивши свого часу Київський державний університет харчових технологій, вона живе і працює в Києві. На приїзд найдорожчих і найрідніших людей Валентина Василівна завжди чекає з нетерпінням, адже вони додають їй сили та снаги до життя.
То ж шановна Валентино Василівно, прийміть найтепліші і найщиріші вітання з ювілейним днем народження! Хай кожен прийдешній день Вашого життя буде сонячним і щасливим, дарує міцне здоров’я та позитивні емоції, а рідні і близькі люди будуть надійною підтримкою у житті на довгі роки.
Фото із сімейного архіву Валентини НАГОРЯНСЬКОЇ.

ВІТАЛІЙ МАЗУР: «ЛЮБЛЮ ПЕРЕМАГАТИ У БОРОТЬБІ!»

У дитинстві кожен з нас захоплювався казковими героями, які володіли неабиякою силою – Котигорошком, Кирилом Кожум’якою чи Іллею Муромцем, про яких народ склав чимало легенд та переказів, оповивши їх таємничістю та героїзмом у боротьбі зі злими силами. У сучасному світі не потрібно спрямовувати свої фізичні якості на боротьбу зі Змієм Гориничем, але й продемонструвати власні можливості на змагальних турнірах – під силу не кожному.

Віталій МАЗУР

У Глобинській громаді є свій титулований богатир, який став переможцем багатьох спортивних змагань з пауерліфтингу та підняття штанги на біцепс, довівши суддям, вболівальникам і, в першу чергу, собі самому що він – у числі найкращих! Мова йде про Віталія Федоровича Мазура, чемпіона Європи, багаторазового абсолютного чемпіона України з підняття штанги на біцепс, майстра спорту міжнародного класу з пауерліфтингу та майстра спорту міжнародного класу з підняття штанги на біцепс комітету пауерліфтингу України.
Віталій Мазур народився у с.Устимівка, а коли хлопцеві було 12 років, родина переїхала у с.Бабичівка. Віталій у той час, як і всі його однолітки, був рухливим, захоплювався різними спортивними іграми, але у 8 класі хлопець впав з висоти, отримавши тяжку травму – компресійний перелом хребта зі струсом мозку та іншими неприємними наслідками. Лікарі говорили Віталію, що, можливо, він не зможе відновитися і ходити. Але наполегливість хлопця зробила диво, він не тільки відновився після тяжкої травми, а й став професійним спортсменом.


Віталій розповідає, що з дитинства його кумирами були Арнольд Шварценеггер та Сильвестр Сталлоне, хлопець мріяв бути схожим на них статурою, розуміючи, що для того, аби мати таке тіло, потрібно дуже багато працювати. Після травми Віталій навчився наново ходити і поступово почав тренуватся.Вступивши до Кременчуцького медичного коледжу, Віталій Мазур став активним гравцем за збірну закладу з баскетболу і паралельно почав займатися у тренажерній залі аби підтримувати себе у формі. Сталося так, що під час гри він знову травмувався, тому з баскетболом хлопцеві довелося попрощатися.
Робота у полтавській стоматологічній клініці, де працював певний час Віталій, не залишала часу на заняття спортом, а далі було навчання у Нікопольському медичному коледжі на факультеті «лікувальна справа». Серед 700 дівчат, тут навчалося лише 30 хлопців, серед яких був і Віталій Мазур. Заняття спортом Віталій продовжив, навіть їздив на змагання з армреслінгу та показав непоганий результат. У той час він почав займатися бодібілдингом, про який мріяв з юнацьких років. Набирав форму, брав участь у змаганнях, але, на жаль, показував не ті результати, яких йому хотілося.
Потім обставини склалися так, що Віталій повернувся у рідну Бабичівку і влаштувався на посаду інструктора зі спорту Бабичівського старостату. У той час він вже заочно навчався на тренера у Міжнародному науково-технічному університеті імені академіка Юрія Бугая, що у м.Київ, плануючи в подальшому займатися реабілітацією та фізичним здоров’ям людей. Інструкторська робота Віталію дуже подобалася, за його сприяння було відкрито волейбольну секцію на базі Бабичівської ЗОШ, також охочі мали змогу грати у футбол та настільний теніс.
Згодом Віталію запропонували взяти участь в конкурсі на посаду начальника сектора охорони здоров’я Глобинської міської ради. Він виграв конкурс. Два роки пропрацював на цій посаді. Перевівся з київського вузу в м.Черкаси за спеціальністю «менеджмент в охороні здоров’я».
Коли з’явилася вакантна посада спеціаліста зі спорту в Глобинському міському відділі культури, Віталій Мазур перевівся туди. На той момент він вже був чемпіоном України, мав посвідчення майстра спорту з пауерліфтингу, був організатором спортивних змагань Глобинської громади «Pawer Show» та «Глоба Pawer», в яких взяли участь спортсмени з різних куточків України. Працюючи у відділі культури, Віталій Мазур займається не тільки питаннями спорту, а й питаннями молоді. Розповідає, що зараз триває процес реєстрації молодіжної організації громади, яка вже налічує 56 осіб. Це активна молодь, яка хоче змін на краще і докладає до цього всі свої можливості та енергію. А ще Віталій Мазур відкрив у собі акторські здібності, він активний учасник театрального колективу «Твоя тінь». Нещодавно, на концертній програмі присвяченій дню 8 березня, глядачі мали змогу оцінити акторську майстерність Віталія.
Віталій Мазур розповів, що, працюючи на посаді спеціаліста зі спорту, допомагав відкривати тренажерні зали у с.Жуки, с.Устимівка та с.Бориси, підшукував необхідний спортивний інвентар. За два роки було повністю укомплектовано Жуківський і Устимівський тренажерні зали. В Устимівському залі чимало особистих тренажерів Віталія, які він, до речі, купує з власної заробітної плати, хоча вона у нього не така й велика. Саме там Віталій Мазур тренує своїх учнів, яким 14-15 років і які вже радують свого тренера неабиякими успіхами. Так, Іван Скапа нещодавно взяв участь у Всеукраїнсьму турнірі з пауерліфтингу та окремих вправ серед аматорів та професіоналів «Кубок Спарти ІІ», що проводився у м.Київ. Хлопець показав високий результат, ставши першим у своїй категорії, виборовши Кубок і медаль та виконавши норматив майстра спорту серед професіоналів. Віталій також взяв участь у цьому турнірі, де посів абсолютну першість з підйому штанги на біцепс, при вазі 89,7 кг він підняв 92,5 кг.
В Устимівці у Віталія Мазура є ще учні, які вже виконують нормативи майстра спорту міжнародного класу, вони чекають своєї черги аби поїхати на аматорські змагання, що проводитимуться в травні у м.Полтава. Добре, що юних спортсменів підтримують місцеві спонсори.
Хоча Віталію лише 30 років, але він прийняв для себе рішення піти з великого спорту і займатися лише тренерською діяльністю. Розповідає, що вже досить складно входити у форму та відновлюватися після змагань. Звичайно, спорт він не планує кидати, буде займатися для себе, а брати участь у професійних змаганнях більше не планує, тим паче, що він підкорив всі вершини, про які мріяв.

Віталій зі своїми вихованцями

У нього – два рекорди, він – чемпіон Європи, багаторазовий абсолютний чемпіон України з підняття штанги на біцепс і з пауерліфтингу. Має рекорд на кубку Мирона, де при власній вазі 82,3 кг він підняв вагу 82,5 кг. Наступний рекорд був на чемпіонаті Києва, при власній вазі 88 кг він підняв 87,5 кг – це також був рекорд в категорії до 90 кг. Нещодавно Віталій показав неймовірний результат в категорії до 90 кг з власною вагою до 89 кг він підійняв 97,5 кг. Це рекорд всіх рекордів по всьому світу! Молодий чоловік зробив все для цього досягнення і, незважаючи на те, що перед змаганнями він перехворів застудою, все ж зумів досягти бажаного.
Віталій розповів, що професійний спорт це ще й чималі фінансові затрати. Так, на чемпіонаті Європи потрібно було заплатити внесок за участь у сумі 2400 грн, до цього потрібно додати ще вартість проїзду, плату за житло, харчування. Тож один такий виступ обходиться спортсмену близько 5000 грн. На харчування у період підготовки до змагань, що займає 1-2 місяці спортсмен витрачає 4000-4500 грн., а ще потрібно відповідний одяг та взуття.
Віталій говорить що вдячний спонсорам, які допомгли йому взяти участь у чемпіонаті Європи з підняття штанги на біцепс – це Кернел груп, які оплатили дорогу і проживання, та Глобинський міський голова Станіслав Джусь, який повністю оплатив внесок за участь у змаганнях і харчування спортсмена. Міський голова попрохав Віталія аби той не розповідав нікому про цю допомогу, щоб не сказали, що він це зробив заради власного піару перед виборами.
Сталося так, що перед чемпіонатоми Віталію довелося перехворіти COVID-19, втративши чимало сил, але, незважаючи на це, він дотримав обіцянки – повернутися з перемогою і став абсолютним чемпіоном Європи серед професіоналів та привіз додому медаль.
Молодий чоловік розповідає, що навіть не рахував всіх своїх перемог та нагород. На його переконання, головне – не нагороди, а досягнення мети, коли доводиться цю перемогу виборювати у сильного суперника, докладаючи максимум сил. Саме такі перемоги запам’ятовуються. А коли береш участь у змаганнях і перемагаєш без жодних зусиль, через те що сильніший своїх суперників на кілька позицій, це не приносить особливої радості. Так як Віталій має медичну та тренерську освіти, його тренувальний план та фізична підготовка зачасту перевершує рівень суперників. Він розповідає, що кращий результат у категорії 90 кг це 82-85 кг, а Віталій планує підняти більше 90 кг. Перша вага, яку він замовляє це 87,5 кг, друга – 90 кг, третя – 92,5 кг. Тобто відрив такий, що суперники не можуть і близько наблизитися до результатів Віталія Мазура. На Всеукраїнському турнірі з пауерліфтингу та окремих вправ серед професіоналів «Кубок Спарти ІІ» Віталій встановив світовий рекорд, побивши попередній власний рекорд та встановлений росіянами, піднявши вагу 92,5 кг.
Віталій Федорович розповідає, що вдома має надійну підтримку від коханої дружини Міли та синочка Максимка. Саме в родині він щасливий чоловік і тато, тут він черпає натхнення, силу і позитивні емоції. Розповідає, що Міла дуже творча особистість, професійно займається фотографією, вже має своїх шанувальників, які із задоволенням замовляють у неї портретні фотосесії.
До речі, Віталій Мазур на спортивних змаганнях не тільки демонструє власну силу та витривалість, а й прославляє рідну громаду. На його футболці, яку чоловік замовив спеціально для таких заходів, красується напис «Глобинська громада» та герб громади.

Під час вручення нагород на чемпіонаті Європи

Сподіваюся, що і після завершення блискучої професійної спортивної кар’єри Віталій Мазур буде показувати чудові результати в тренуванні своїх послідовників – юних спортсменів Глобинської громади, які теж вкарбують свої імена в історію розвитку спорту рідного краю, будуть гордістю не тільки громади, а й України, як їхній тренер.

Фото Олени Замикули та з особистого архіву Віталія МАЗУРА.

1 2 3 5