Архів рубрики: Долі людські

ПРО ВЧИТЕЛЯ МОЄ НАЙКРАЩЕ СЛОВО

Валентина Кармазіна (1964 рік).
Саме такою прийшла вона працювати піонервожатою до Обознівської середньої школи
З донької Русланою
Дідусь Вітіслав з правнучкою Міланочкою

Чому з роками до нас, дорослих, все частіше й частіше прилітають, наче ластівки з весною, спогади про школу, своїх дорогих учителів, однокласників, про незабутні роки дитинства і юності?! Мабуть тому, що з висоти прожитих років вони здаються наймилішими. А може тому, що у країну дитинства немає вороття. І тільки у снах чи спогадах можна заново пережити почуття, які так хвилювали колись, а тепер здаються наївними, до болю простими, але так тривожать серце і душу.
Оті святі й незабутні спогади дитинства для кожного з нас є опорою та життєдайним джерелом у дорослому житті. Батьки дарують нам життя, а вчителі вчать розуміти його, виводять нас у широкий непізнаний світ, у якому ми повинні бути не глядачами, а творцями.
Саме такими творцями, сіячами усіх людських чеснот у дитячих душах були мої дорогі незабутні, святі і вічні вчителі Обознівської середньої школи. У пору нашого дитинства і юності вчителі були вихідцями з простих селянських і робітничих сімей, пережили голодомори, воєнні та післявоєнні лихоліття, зазнали нестатків і бідувань, нужди і голоду.
Тому їхні серця і вчинки були наповнені добротою, людяністю, доброзичливістю, співчуттям до скривджених, вони завжди намагалися допомогти тому, хто цього потребував. Наші вчителі надзвичайно відповідально ставилися до своїх професійних обов’язків, виконання громадських доручень. Намагалися дати учням міцні знання, виховати їх справжніми людьми. Не дивлячись на мізерну зарплату, тоді педагоги майже щодня проводили з учнями додаткові заняття, залишали після уроків, працювали з нами на перервах, щоб кожен зрозумів і виконав завдання. Як же ми сердилися на них за це, адже так хотілося після уроків з ватагою хлопчаків і дівчаток швидше закинути портфелики і мчати в свої дитячі ігри, в безтурботність, в щасливе дитинство.
Прикро і боляче, що відлітають у вічність, наче птахи, наші дорогі вчителі, лишаючи по собі лише світлі та щемні спогади…
У благословенному селі Майбородівка, в затишному будиночку, що наче очима-вікнами виглядає на дорогу, з ранньої весни і до пізньої осені в обрамленні квітів, в справжнісінькому виноградному Царстві (нині ж все зима накрила білим пухнастим покривалом) – мешкає моя дорога вчителька Валентина Олександрівна Кармазіна. Людина надзвичайної душі та золотого й люблячого серця, в якому перетинаються всі дороги, шляхи й стежки її учнів.
А свій вчительський шлях розпочала Валентина Олександрівна піонервожатою у далекому вже 1964 році у найкращій, неповторній, рідній і дорогій Обознівській школі.
Пригадуються її незабутні уроки хімії, коли малиновою піснею линув шкільний дзвінок, відчинялися двері й наша Валентина Олександрівна легкокрилою пташечкою впурхувала до класу, завжди привітна і усміхнена, надзвичайно толерантна, завжди зі смаком одягнена і надзвичайно красива. Прониклива і щира, вона відчувала настрій кожного учня, ніби тримала якийсь міцний емоційний зв’язок. А в її голосі, якого вона на нас ніколи не підвищувала, ні крихти роздратування чи невдоволеності. З дивовижною легкістю і гарним настроєм, надзвичайно дохідливо кожному осягали ми разом з нею ази дивовижної і часом чудернацької науки. Адже хімія – це наше життя, це все, що ми відчуваємо, бачимо навколо, та й самі складаємося з хімічних речовин, які постійно реагують між собою. Віруси, мурашки, люди, планети, зірки, галактики – все у світі складається з хімічних елементів. По суті, увесь Всесвіт є дуже великим і дуже складним хімічним реактором. Тож Валентина Олександрівна не тільки сама захоплювалася цією наукою, а змогла зацікавити нею і своїх учнів.
А як вона любила і любить квіти, і вони, певне, це відчували, бо найрозкішніші, найкращі, найекзотичніші вони пишалися своєю вродою і росли, наче з води, саме у кабінеті хімії, немов у справжнісінькій оранжереї, доглянуті дбайливими руками нашої дорогої вчительки.
Вона захоплювалась сама і вміла своє захоплення передати кожному, бо мала золоті руки, які просто творили дива. Уміла майстриня надзвичайно прекрасно володіла гачком та спицями, віртуозно освоїла техніку макраме і цьому мистецтву після уроків та на перервах навчала нас. З усмішкою пригадую, як навіть хлопчаки, найбільші шибайголови та пустуни, вже не говорю про дівчаток, чинно та зосереджено, висівшись на лавці на шкільному подвір’ї зі спицями в руках, в’язали свої перші шкарпетки та шарфики. Вона ніколи не сиділа на перервах у вчительській, а завжди була з дітьми – спілкувалася чи гралася з ними, допомагала освоювати непокірні лицьові та зворотні петлі, опановувати вузлики макраме. Вона, як тепер мовлять, була з учнями на одній хвилі. Поважали і цінували її і колеги-вчителі за професійність, людяність, порядність, адже тодішній колектив учителів був наче одна велика і дружна родина, і горе, і радість, всі сімейні та інші свята – завжди разом. Тож таких вчителів, як вона, не забувають ніколи, згадують добрим словом її колишні учні, телефонують та приїздять на гостину до Майбородівки, куди родина Кармазіних переїхала 18 років тому, поближче до донечки Інни та її родини.
Але їхні серця навіки належать Обознівці, тим стежкам, що сходили в юності разом з Вітіславом Федоровичем – коханням всього життя Валентини Олександрівни, тим солов’ям, які співали для них серенади, тим людям, близьким і дорогим, з якими жили, працювали, дружили та дорожили.
П’ятдесят сім років, наповнених життєвими турботами та клопотами, прямує подружжя Кармазіних непростими життєвими дорогами, разом долаючи всі перепони, як кажуть: і в горі, і в радості – разом. Виростили та виховали двох донечок-красунечок: Руслану та Інну, які збудували свої родини та подарували щасливим дідусеві з бабусею найкращих у світі онуків: Ігоря, Максима, Марину та Анну і вже тішаться не натішаться правнучкою Міланочкою. Для Валентини Олександрівни та Вітіслава Федоровича їхня дружна і міцна родина – це найцінніше та найсвятіше, що дарував їм Всевишній. Прикро тільки, що здоров’я підводить, і руки вже не такі вправні, і ніжки не такі прудкі, як раніше, але подружжя завжди підтримує один одного і радіє кожному прожитому дню.
Як тільки пригріє весняне сонечко і почне оживати природа від зимового сну, дядя Славик, як зовуть його в селі, береться за свою улюблену справу – виноградарство, якому присвятив уже багато років. Це справа для душі, якою займається на заслуженому відпочинку, бо все своє нелегке трудове життя працював водієм у племзаводі «Жовтень» (с.Обознівка), з них тільки 18 років щодня забезпечував односельців свіжим хлібом. Щороку виноград дяді Славика радує його родину, хороших друзів, сусідів та знайомих високим урожаєм та запашними плодами, які вирощує саме для частування, а не для продажу.
Тож з роси і води, дорогі мої Валентино Олександрівно та Вітіславе Федоровичу! Нехай Бог вам здоров’я дає, а виноградна лоза сили додає.
Фото з сімейного архіву Кармазіних.

А ЖІНКА БУВАЄ НА ВЕСНУ ТАК СХОЖА…

Талановита людина – талановита в усьому, саме цей вислів яскраво і точно підходить до чарівної і неповторної пані, керівника зразкового танцювального колективу «Родзинка» та дорослого танцювального колективу «Позитив» Градизького Будинку культури «Україна», молодої, активної, завзятої, креативної Ірини Леонідівни Компанієць.
Ірина Леонідівна народилася в мальовничому Градизьку, увібравши в себе всю його красу і таланти. Ще, ледве зіп’явшись на ніжки, юна красуня полонила своїм співом та любов’ю до танців всіх рідних, сусідів, друзів, знайомих. Тож вердикт був одностайним: бути Іринці артисткою.

Синочок Макар з матусею
Ірина КОМПАНІЄЦЬ зі своїми вихованцями
Юні танцюристи зі своєю наставницею
Градизькі аматори сцени – найкращі
На сцені – вихованці Ірини КОМПАНІЄЦЬ


Але не так сталося, як комусь бажалося, Ірина вирішила обрати непросту вчительську дорогу, закінчивши у 2012 році Глухівський педагогічний університет ім. Довженка. І цей досвід згодом дуже пригодився їй у подальшій роботі.
Всього 4 роки як працює пані Ірина на посаді керівника танцювальних колективів, та за цей короткий час з легкістю завоювала повагу та розуміння колег, любов своїх підопічних танцюристів, зовсім юних і «не зовсім», адже у її підпорядкуванні 4 вікові танцювальні групи (молодша: з 5 до 8 років, середня: з 8 до 12 років, старша: з 12 до 15 років) і доросла, де свої хореографічні таланти та можливості може продемонструвати кожен, хто небайдужий до мистецтва танцю.
Навіть сам Градизький селищний голова Мирослав Носа є активним і надзвичайно талановитим учасником танцювального колективу «Позитив».
Виступи танцювальних колективів, якими керує Ірина Компанієць, завжди викликають великий інтерес у глядачів та шалені оплески, тому що кожен з них – це не просто танець, а театральна постановка, магія, що заворожує, справжня казкова феєрія. А секрет успіху колективів полягає у майстерності кожного виконавця, копіткій і нелегкій праці їхнього керівника, яка допомагає опановувати мистецтво і грацію танцю, вміння триматися на сцені.
Ірина Леонідівна надзвичайно вимоглива не тільки до своїх танцюристів, а й до себе. Для того, щоб тримати себе у гарній формі, вона захопилася ще й йогою, з цією системою знайомить і своїх вихованців, які в усьому намагаються бути схожими на свого керівника. Це людина, яка постійно розвиває свої творчі навички, удосконалює, розширює, опановує все нове, незвичайне, цікаве. Вона – індивідуальність, особистість, в якої душа прагне до прекрасного, руки не знають спокою, а її мозок – невичерпне джерело ідей та задумів.
Жінка своїми руками створює сценічні костюми, оформляє сцену та фотозони до кожного заходу в Будинку культури чи селищі, бо має неабиякі дизайнерські здібності.
Артистична, харизматична, людина свого слова, пані Ірина все встигає, із світлою думкою дивиться у майбутнє. Ірина Леонідівна просто живе своєю цікавою роботою, надихає на творчість інших. Скільки гарних задумів і планів має, які так хочеться втілити в життя. От тільки ота клята пандемія коронавірусу внесла свої відчутні корективи, перекресливши всю роботу закладів культури.
Тепер лише світлі спогади лишилися про насичене, неповторне, цікаве, наповнене аплодисментами життя, що вирувало і квітло в Будинку культури, про те, як сама вперше взяла участь у сімейному конкурсі «Жінка-весна» і посіла перше місце, полонивши глядачів своїми талантами та харизмою.
Ірина Леонідівна, до всього переліченого, ще й прекрасна дружина і любляча матуся. Разом з чоловіком Олександром Валерійовичем виховують двох синочків-красенів: семирічного Макара та дворічного Мишка.
Матуся й синам своїм передала любов до танцювального мистецтва, то ж Макар вже підкоряє градизьку сцену, а в Мишка ще все попереду.
Тільки нехай швидше закінчуються всі локдауни, підуть у безвість пандемії, і тоді широко відчиняться двері закладів культури, заграє музика, зберуться глядачі, аби насолодитися святковим дійством у кожному селищі, селі чи місті.
На час виходу статті Ірина Компанієць змінила місце роботи. Тож побажаємо їй успіхів і благополуччя й на освітянській ниві!
Фото з особистого архіву Ірини КОМПАНІЄЦЬ.

ЇХНЯ МІСІЯ – ДБАТИ ПРО ЗДОРОВ’Я і ЖИТТЯ ЛЮДЕЙ

Нещодавно довелося побувати у Кривушівській сільській лікарській амбулаторії загальної практики сімейної медицини Піщанської сільської ради та поспілкуватися з фельдшером закладу Миколою Вікторовичем Кісілем.

Фельдшер Микола КІСІЛЬ

Він розповів, що медпрацівники амбулаторії надають кваліфіковану первинну медичну допомогу пацієнтам при різних захворюваннях. Обслуговує заклад жителів сіл Кривуші і Ковалівка, а це більше двох тисяч осіб. Крім того, чимало жителів мікрорайону Кременчука Реєвка, що межує з Кривушами, сіл Михайленки та Піщане уклали угоди з сімейним лікарем Григорієм Вікторович Нестерчуком, який є завідувачем Кривушівської АЗПСМ. Заклад підпорядковується Комунальному некомерційному підприємству» Центр первинної медико-санітарної допомоги Пришибської сільської ради».
Амбулаторія забезпечена всім необхідним для лікування та обстеження пацієнтів обладнанням, зокрема, дефібрилятором, інгаляторами, кардіографами, глюкометрами, УВЧ апаратом та ін. В амбулаторії працює денний стаціонар на одне ліжко.
Микола Кісіль говорить, що найчастіше люди звертаються до медзакладу з серцево-судинними захворюваннями, цукровим діабетом, бронхіальною астмою. Медперсонал амбулаторії обслуговує доросле і дитяче населення, проводить планові вакцинації (заклад на 98 % забезпечений вакцинами), тож для проведення первинного календаря щеплень тут є всі вакцини у повному обсязі. До речі, народжуваність у Піщанській громаді на високому рівні, тож медики ведуть спостереження як за вагітними, так і за малюками.
Амбулаторія забезпечена тестами на виявлення СОVID-19. Тестування для пацієнтів безкоштовне, але проводиться воно лише за певними медичними показаннями, коли у пацієнта є симптоми, що співпадають з тими, що є у переліку МОЗ України і Всесвітньої організації охорони здоров’я щодо СОVID-19. Зокрема, постійний кашель, підвищена температура, втрата нюху, смаку, загальна слабкість організму.

Крім сімейного лікаря Григорія Нестерчука та фельдшера Миколи Кісіля, в амбулаторії працюють лікар-стоматолог Олена Вікторівна Погорєлова, медична сестра загальної практики сімейної медицини Ольга Олексіївна Ткачова та молодша медична сестра Юлія Іванівна Скакун.
Кривушівська АЗПСМ повністю забезпечена необхідними захисними засобами від СОVID-19 – одноразовими костюмами, бахілами, рукавичками, масками, захисними щитками, окулярами.
Фельдшер Микола Кісіль розповів, що закінчив Кременчуцький медичний коледж, факультет «лікувальна справа», отримавши спеціальність фельдшера. Родом він із смт.Козельщина. Після закінчення коледжу отримав направлення у Білецьківку, там працював 4 роки, а в Кривушівській АЗПСМ трудиться вже 6 років. Робота подобається, говорить, що це саме той фах, про який він мріяв з дитинства.
У Кривушах вже збудоване приміщення нової амбулаторії ЗПСМ за президентською програмою «Сільська медицина». Її планується ввести в експлуатацію після корегування проєктно-кошторисної документації. Тож незабаром кривушівські медики переїдуть у новеньке, сучасне приміщення європейського зразка, яке відповідатиме всім стандартам МОЗ України, де буде комфортно і затишно як медичним працівникам, так і пацієнтам.
Вікторія СУСІД.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

БИЛА ЇЇ МАТИ БЕРЕЗОВИМ ПРУТОМ, ЩОБИ НЕ СТОЯЛА З ОТИМ БАЛАМУТОМ

Тамара та Володимир КОВАЛЕНКИ, с. Бориси
Біжать роки, летять літа – так швидко молодість минає…
Подружжя КОВАЛЕНКІВ – у верхньому ряду

Саме так починалася історія кохання подружньої пари з села Бориси – Володимира Миколайовича та Тамари Сергіївни Коваленків, які пройшли разом непростими життєвими дорогами в любові та злагоді 56 літ.
Переступивши поріг затишної оселі Коваленків, відчувається якась особлива аура душевності та спокою. Наші «молодята» раді непроханим гостям – привітні і гостинні, усміхнені і комунікабельні, відверті та щирі, а в їхніх очах – турбота і любов.
На теплій лежанці зручно вмостився домашній улюбленець кіт Мікі, який обсихав щойно після купелі, бо постраждав у вуличних баталіях за серце сусідської кішки. Тож Тамара Сергіївна влаштувала вусатому красеню «велике прання».
«Дідусю, бабусю», – лагідно і мелодійно лине в оселі, це вони так звертаються один до одного. Перед фотосесією Тамара Сергіївна ніжно прихорошує свого сивочолого лебедика, аби гарно виглядав на фото, а він, ніби обіймаючи її поглядом, мовить жартома: «Бачите, як добре, коли жінка молода, так вже біля мене припадає та жаліє». «Та отож всі дідусеві забаганки та замовлення виконую», – в тон господареві відповідає господиня.
– А було ж, були й ми молоді та красиві! Тепер лише красиві, – мовить жартома Тамара Сергіївна.
… І линуть спогади, приємні, яскраві, соковиті, наче кадри кінострічки спливали у пам’яті картини юнацьких щирих літ.
– Ох, і лупцювала ж мене мама за нього, аби не женихалася з дорослим парубійком, адже йому на той час вже 20 літ було, а мені всього 15. Ходили під зорями степовими дорогами та шляхами, солов’їв слухали, пісні удвох співали та дзвінко так виводили під його гармошку. І чути було нас за версту, бо коли ми до мого двору підходимо, то мама з лозинякою вже в кущах, у засідці – нас чекає… Я ж прожогом мчу до хати, закутуюся у ватну ковдру і падаю на ліжко, аби матусина лозина менше дошкуляла. А Володя благально заглядає у віконечко і просить-причитає з надвір’я: «Ой, тітонько Галько, ой, дорогенька, не бийте доньку, я ж її люблю!»… Майбутня теща, Галина Прокопівна, зачувши Володину промову, не випускаючи дрина з рук, мчить доганяти бідолаху. А в того тільки п’яти з двору мелькали, лише гармошка, його постійна супутниця: «циги-циги-циги», – жалібно стинала, коли з Володькою чимдуж утікала. І так 5 років!
Та й хіба можна було не любити мого Коваленка, гарний, дотепний, жартівливий, кращий танцюрист у селі, а як заграє на гармошці, так ноги самі й просяться до танцю, – щасливо усміхаючись, пригадує дружина.
І дійсно так, гортаю сторінки альбомів, сімейні реліквії Коваленків, а з чорно–білих світлин не Володимир Коваленко усміхається, а справжнісінький тобі відомий радянський актор Микола Рибніков. Така неймовірна схожість, то ж як не полюбити такого красеня в 15 літ!
А ось на світлині – красуня писана, справжня тобі цариця Грузії – Тамара! Як не закохатися?! А до того ж, дійсно грузинська й українська кров тече у її венах…
Не можу не розповісти ще одну неймовірну історію щирого і палкого кохання на все життя – зворушливого кохання батьків Тамари Сергіївни: полоненого грузинського юнака Сергія та української красуні Галини.
Зустрілися молодий солдат з сонячної Грузії, якому пощастило втекти з німецького табору військовополонених, та українка Галина у горнилі Другої світової війни на глобинській землі, у с. Бориси. Сергій прибився в село, де його й прихистили Галині сусіди. Це було кохання з першого погляду. Молодята відразу ж вирішили одружитися. Та Галин батько був категорично проти цього шлюбу. Та що може стати на заваді справжньому коханню?! Галя та Сергій таємно зареєстрували свій шлюб аж у Глобиному. Батько ж не міг змиритися з тим, що доня не підкорилася його волі і, не довго думаючи, відправив обох на примусові роботи до Німеччини.
Там у 1944 році їхня донечка Тамара вперше побачила світ, народилася у неволі, під холодними німецькими зорями, далеко від рідної України. Недовгим було сімейне щастя Галини та Сергія, молодих розлучили, Сергія відправили в невідомому напрямку, Галя ж лишилася сама з дитиною на руках. Скільки шляхів пройшла Галина, скільки доріг, в пошуках коханого, скільки листів написала з запитами в різні інстанції, Сергій, наче в воду канув… Все своє життя чекала Галина Прокопівна чоловіка, все вірила, що живий. Заміж так і не вийшла, жила для донечки та сподівалася, що одного дня відчиняться двері і зайде до хати її Сергійко, її єдиний, її бажаний.
Та йшли роки за роками, дні за днями, вже й Тамара стала на порі, писаною красунею зросла і так схожа на свого тата…
А 4 травня 1964 року й побралися молодята, на весільний рушничок стали Володя з Тамарою, та й стали жити-поживати з мамою в одній хаті. Змирилася Галина Прокопівна з зятем, та й прийняла, наче рідного сина. Адже Володі теж довелося в житті несолодко. Коли німці палили село, згоріла дотла і їхня хата. Двоє малих діток (Володя з сестричкою) та матуся лишилися без даху над головою. Тож викопали разом з сусідами землянку на городі, та там і перезимували. Його тато, Микола Коваленко, колишній секретар сільської ради, переховуючись від фашистів, підірвав здоров’я і в 1945 році помер. То ж рано хлопчині довелося зазнати праці мозолястої, ще зовсім малим пішов до колгоспу – заробляти трудодні.
За плечима Володимира Миколайовича, небагато й немало, а 45 років водійського стажу! Скільки ж кілометрів шляхів намотувалося на колеса його автомобіля, просто не злічити, адже душа шофера – широчінь доріг. А вдома на свого водія вірно чекала Тамара Сергіївна, яка теж сумлінно, на совість працювала у сільпо, віддавши цій професії 30 років життя.
– Прожили, як всі люди, працювали, дітей зростили, внуків діждалися, правнука на світ благословили. А як співали, танцювали, на весіллях гуляли, жодного не минали, – додає Володимир Миколайович.
Найбільшим досягненням у житті, найсвітлішою радістю Володимира Миколайовича та Тамари Сергіївни є їхня дружна і міцна родина: хороші й дбайливі діти – син Микола з дружиною Оксаною та донька Валентина з чоловіком Григорієм, найкращі у світі онуки Юрій, Яна та Алла, а ще хлоп’ятко-янголятко – чотирирічний правнучок Данилко.
– Я безмежно люблю свою родину, ними живу, ними дихаю. Як тільки прокинуся зранку – зразу ж за телефон, аби дізнатися, чи все гаразд у моїх рідненьких. І тільки тоді спокійно починаю вже вештатися, дідусеві замовлення виконую, щось смачненьке готую йому, тиск вимірюю, бо він у мене гіпертонік. Я вже як справжня лікарка, ось бачите, у мене на столі, наче в аптеці, все тут розписано, знаю які ліки при яких симптомах дідусеві давати. А ні, то швиденько телефоную донечці, вона у нас медик і мешкає в Градизьку. Отак і живемо, підтримуючи один одного, розуміючи з напівслова та погляду, – мовить Тамара Сергіївна.
То ж нехай Господь береже цю достойну родину, а спільний їхній шлях хай довго ще цвіте.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву КОВАЛЕНКІВ.

МІЦНОГО ЗДОРОВ’Я – З ВОДИ І РОСИ, ХАЙ ЩЕДРІСТЬ Й ДОБРО БУДУТЬ З ВАМИ ЗАВЖДИ!

Безцінний скарб будь-якого населеного пункту – це його працьовиті люди, які трудяться на благо свого села, вирощують хліб, виховують дітей, піклуються про онуків. У таких сім’ях панують любов, повага, взаєморозуміння та злагода, любляче подружжя підтримує один одного і в радості, і в горі. Саме така родина мешкає у мальовничому селі Радалівка, яке чудове і неповторне будь-якої пори року. Михайло Михайлович та Любов Володимирівна Семеняченки багато зазнали лиха на своєму життєвому шляху і життя їхнє не було встелене пелюстками троянд. Та труднощі і тяжкі випробування лише зміцнили їхню родину, додали сил жити для дітей та найдорожчих у світі онуків.
Вони обоє – не корінні жителі Радалівки: Михайло Михайлович родом із Іванового Селища, де з’явився на світ у багатодітній родині. Крім нього батьки виховували ще одного синочка та п’ятеро донечок. Як говорить Михайло Михайлович, згадуючи своє далеке дитинство, батьки однаково любили всіх, виховали своїх дітей працьовитими, добрими і щирими людьми. Зі своїми сестричками та братом Михайло Михайлович часто спілкується, хоча й живуть вони зі своїми родинами не в Радалівці, а в Кременчуці, Дніпрі, Новокузнецьку та Івановому Селищі. Та якою б не була між ними відстань, вона не стоїть на заваді рідним людям у спілкуванні. Хоча, як говорить Михайло Михайлович, хотілося б, звичайно частіше зустрічатися, побільше спілкуватися, адже життя дуже швидкоплинне. Любов Володимирівна народилася у с.Недогарки Кременчуцького району. Там промайнуло її дитинство, там і нині мешкає її рідна сестра Галина.
Познайомилося майбутнє подружжя у м.Кременчук, на місцевому м’ясокомбінаті, де Любов Володимирівна приймала живність, а Михайло Михайлович працював зоотехніком. Він закохався у чорняву красуню відразу, навіть те, що у Люби на руках було двоє маленьких синочків, на стало на заваді. Відтоді вони вже 44 роки разом і в радості, і в горі. Одружившись, переїхали до с.Радалівка. Довелося Михайлу Михайловичу працювати зоотехніком у рідному Івановому Селищі, Сиротенках, Радалівці, а згодом у місцевому КСГП «Дружба», за плечима має 33 роки трудового стажу. Любов Володимирівна тривалий час працювала в колгоспній їдальні, випікала смачний духмяний хліб. Та, найголовніше те, що Михайло Михайлович став гарним і люблячим батьком для її двох синочків Олександра і Миколки, виховував їх наче рідних дітей, то ж і виросли вони, зігріті батьківською і материнською любов’ю, працьовитими, добрими і порядними людьми. Нелегкі випробування випали на долю їхніх синів-соколів, адже строкову військову службу вони проходили в гірському Афганістані, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок. Там, у чужій і далекій країні, на цій, як згодом вияснилося, нікому не потрібній війні Олександр отримав тяжке поранення, але він не скорився долі, вижив і повернувся до повноцінного життя.
Михайло Михайлович і Любов Володимирівна проживають у своєму просторому і затишному будиночку, який свого часу вони отримали від правління місцевого колгоспу «Дружба», а згодом його викупили. Щасливі дідусь і бабуся своїми трьома онуками Олександром, Володимиром та Владиславом, трьома правнучатами Данилком, Ярославчиком та Богданчиком, завжди з нетерпінням чекають на них у гості. Вони живуть своєю великою люблячою родиною, а ще світлими спогадами про синочка Миколу, життя якого трагічно обірвалося не в Афганістані, а тут, на рідній землі… Син Олександр з дружиною Лідією мешкає у м.Кременчук, частенько приїздить до батьків, бо знає, що на нього тут з нетерпінням чекають двоє найдорожчих людей, які потребують уваги та підтримки. І все було б добре, але прикро, що здоров’я частенько підводить, то ж коли постало питання про матеріальну допомогу на лікування Михайла Михайловича, щиро відгукнувся Землянківський сільський голова Андрій Вікторович Череп. За його сприяння була виділена відповідна сума на лікування, за що подружжя Семеняченків йому щиро вдячне.
То ж хай щастить вам, шановні Михайле Михайловичу та Любове Володимирівно, у вашому подальшому житті, хай буде міцним здоров’я, хай частіше до вашої затишної оселі приїздять любі діти та онуки, хай дзвінко лунає сміх маленьких правнучат, на яких ви завжди з нетерпінням чекаєте. З роси і води вам ще багато літ жити в любові та злагоді!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ТАК ЗОРІ ЗІЙШЛИСЯ

Петро і Таїсія Базавлуки
Ось так 50 літ тому молодята серця поєднали –
на весільний рушник стали

Уже пів століття пліч-о-пліч у взаємоповазі, розумінні однин одного та щирій любові топчуть життєвий ряст Петро Петрович і Таїсія Леонтіївна Базавлуки з мальовничого села Демидівка Омельницької ОТГ.
І хоча відтоді, як стали на весільний рушник, уже минуло цілих 50 років, у їхніх очах, як і раніше, — щирість, на вустах — теплі усмішки, а в серцях — добро і любов.
Золоте весілля – найкращий доказ, що справжнє, щасливе і вірне кохання насправді існує. Спільно прожиті 50 років, мабуть, і назвали золотим ювілеєм, тому що цей благородний метал витримує багато, так і подружжя Базавлуків змогло пройти крізь труднощі життя разом 50 зим і літ. І, головне, на життєвих дорогах, попри всі випробування, вони зуміли зберегти іскру любові, що спалахнула багато років тому прекрасної осінньої пори, що на дивну казку схожа.
Далекий вже 1969 рік. Петро Базавлук – молодий агроном, гарний, стрункий, завзятий, після закінчення Полтавського сільськогосподарського інституту прибув працювати у Демидівку – вирощувати високі врожаї в колгоспі «Дружба».
Стрімко мчить степовими дорогами агроном на своєму мотоциклі, переганяючи прудкий вітерець, адже кругом треба встигнути, всьому лад дати, бо осінні жнива в розпалі. Та й не звик він сидіти в кабінеті, бо його робочим кабінетом було поле – під небом блакитним, бездонним, без даху.
І ось такої неспокійної осінньої днини, коли ввечері повертався з поля, й красуню Таїсію зустрів, яка поспішала додому, з клубу поверталася. Дівчина працювала в конторі бухгалтером і дуже припала до серця агроному. То ж частенько шукав привід, аби навідатися у справах до контори, і поглянути бодай одним оком на місцеву красуню. А тут і нагода трапилася. Запропонував підвезти, відмовилася, сором’язливо потупивши очі до землі.
«Нічого, сміливість міста бере, все одно моєю буде, не втече», – подумав парубок, та й помчав собі курною дорогою. Іншого разу на запрошення Петра, Таїсія не відмовила. Спочатку сором’язливо ледь трималася за його стан, але швидка їзда все більше зближувала і перехоплювала подих. Коли ж затих двигун, він міцно і лагідно взяв її руки в свої долоні, щоб більше не відпускати…
Тож восени познайомилися ближче, а січневої неділеньки 30 числа 1971 року вже й одружилися молодята. І було в них перше показове комсомольське весілля, коли гуляло, гуло, веселилось все село. Розписувалися урочисто, в самому Омельнику, у колгоспній конторі, куди прибули голова сільської ради та секретар. Усміхаючись, Петро Петрович пригадує, як перевозив посаг молодої та й саму молоду на санях та гусеничним трактором, бо зима того року була зовсім безсніжною. 30 січня відгуляли Базавлуки весілля в Демидівці, а наступного тижня у рідному Петру Петровичу селі Сари, що в Гадяцькому районі.
А далі закружляло й понесло життя у майбуття. Петро Базавлук натхненно працював, лани засівав, урожаї небувалі збирав, культуру землеробства підіймав, людей шанував і себе на поталу не давав. І так сім довгих літ, а згодом, побачивши старання, любов і хист до хліборобської справи, довірили йому і колгоспом керувати. Пізніше працював і головою профкому колгоспу, і головою сільської ради. Таїсія Леонтіївна ж заочно закінчила Полтавський сільськогосподарський інститут та сумлінно і чесно трудилася колгоспним бухгалтером.
Лелека здалека приніс на своїх дужих крилах подружжю Базавлуків двох донечок-красунечок – Ірину та Оксану. Робота керівника, звичайно, потребувала більше часу, тому дітьми та домашнім господарством здебільшого займалася дружина. А коли випадала нагода провести вихідний чи святковий день разом з татом, то щастю родини не було меж. У тяжкі 90-і, коли довелося ставити на ноги донечок, дати їм належну освіту – тримали Базавлуки чималеньке господарство, було й по чотири корови, бичків та свиней вирощували.
Виховали батьки своїх дітей порядними й добрими людьми, які нині в усьому є їхньою надійною опорою і гідною підтримкою.
Подарував Господь щасливим дідусеві з бабусею і трьох найкращих у світі онуків: Лєну, Максима та Романа. Сьогодні вони для них – гордість і втіха та продовження роду славного, хліборобського.
Півстоліття разом, рука до руки, плече до плеча, крокують наші «молодята» в майбуття, переживши разом сумні та щасливі миті, пройшовши, міцно тримаючись за руки, більшу частину життя. А в їхніх добрих і променистих очах і досі живе любов…
На запитання, в чому секрет щасливого подружнього життя Петро Петрович, усміхаючись, мовить: «Так зорі зійшлися»! А дружина, ніби обіймаючи свого сивочолого лебедика поглядом, зізнається: «У сім’ї чоловік — голова, а дружина – шия. Куди шия поверне, туди голова подивиться. Проте, між ними обов’язково має бути взаєморозуміння. А ще, потрібно довіряти один одному, йти на поступки, бо в подружніх стосунках – це найголовніше, це запорука щасливого шлюбу.
Тож, шановні ювіляри, радості, добра вам і здоров’я на щодень міцного, як граніт. Світ завжди сприймайте із любов’ю, хай щастить вам! Многая вам літ!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Базавлуків.

ПІЩАНСЬКІ БІБЛІОТЕКИ – ЦЕ СУЧАСНІ ІНФОРМАЦІЙНІ ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ, ДЕ ВІДВІДУВАЧАМ ЦІКАВО ТА ЗАТИШНО

Працівники Піщанської бібліотеки для дорослих – бібліотекар
Лариса ШОЛОХ, завідуюча Інна ВОЙТЕНКО, бібліограф Людмила РАДОЧИН
Завідуюча Піщанської бібліотеки для дітей Ольга СЛЬОТА
демонструє ляльковий театр

За останній період довелося побувати в кількох бібліотеках Кременчуцького району, зокрема, й Піщанській сільській бібліотеці для дорослих та Піщанській сільській бібліотеці для дітей. І скажу відверто, те, що ми там побачили – вражає! В першу чергу звернули увагу на сучасне оздоблення приміщень. Інша разюча відмінність від бібліотек Глобинської та Градизької ОТГ – комп’ютерне забезпечення та велика кількість новеньких книжок.
Завідуюча Піщанської сільської бібліотеки для дорослих Інна Анатоліївна Войтенко розповіла, що бібліотечний фонд налічує 13,5 тисяч книг. Частина їх знаходиться в одній кімнаті, а інша частина фонду – в книгосховищі, що розташоване на другому поверсі, в приміщенні дитячої бібліотеки.
Бібліотека обслуговує переважно жителів села Піщане, так як в інших населених пунктах громади є свої бібліотечні заклади, до речі, всі вони збережені після створення об’єднаної територіальної громади й активно працюють та поповнюють свої фонди.
У бібліотеці, крім завідуючої, трудяться досвідчені бібліотекарі – Лариса Миколаївна Шолох, яка обслуговує читачів у читальному залі, бібліограф Людмила Анатоліївна Радочин та інженер комп’ютерних систем Юлія Йосипівна Головко, яка обслуговує комп’ютерну техніку по всій громаді.
Бібліотека налічує 700 користувачів. Найбільшим попитом у закладі користуються книги сучасних українських авторів. Минулоріч бібліотеці подарували 230 прекрасних книг жителі с.Піщаного, суттєво поповнивши бібліотечні фонди.
Інна Анатоліївна розповіла, що кошти на придбання нових книг для бібліотеки виділялися Піщанською сільською радою, тому книжкові фонди закладу задовольняють читацький попит, кожен тут може знайти літературу за власним смаком та вподобаннями.
Заклад брав участь у проєкті місцевого самоврядування, завдяки якому вдалося придбати книжкові стійки, екран, деякі меблі.
У 2012 році завдяки програмі «Бібліо­міст», для бібліотеки було придбано 5 комп’ютерів, кольоровий принтер, обладнано Wi-Fi зону. Все це посприяло тому, що бібліотека перетворилася на сучасний інформаційний заклад.
За словами завідуючої, бібліотеку відвідують переважно літні люди. Під час карантину читачі брали книги, періодичні видання додому. Всі з нетерпінням чекали закінчення карантинних обмежень, аби навідатися до бібліотеки, поспілкуватися, підібрати щось для душі, а молодь йде сюди аби попрацювати за комп’ютерами, доступ до яких безкоштовний.
У бібліотеці регулярно (за винятком карантину) працює клуб за інтересами, відбуваються цікаві зустрічі, проводяться тематичні виставки. Сюди люди йдуть аби віднайти душевний спокій, морально відновитися та відкрити для себе величезну скарбницю знань, що схована в літерах, сторінках та томах.
Піщанською сільською бібліотекою для дітей завідує Ольга Іванівна Сльота. Заклад розташовано у просторому, світлому, минулоріч відремонтованому приміщенні, у якому виділено куточок дитячого дозвілля, де діти можуть не тільки читати цікаві книги, а й проводити вільний час у іграх та розвагах. Відпочиваючи після уроків, діти охоче грають у шашки, шахи, дитяче доміно, складають конструктори, пазли, мозаїку, малюють, спілкуються з однолітками.
Для наймолодших відвідувачів створено куточок казки та м’яких іграшок, де малюки залюбки граються. Дитяча бібліотека теж оснащена комп’ютерною технікою.
Щороку дітьми перечитується більше 11000 книг. Ольга Іванівна говорить, що сюди часто приходять учні школи, аби взяти необхідну літературу. Майже всі художні твори, що вивчаються учнями за шкільною програмою, є у бібліотеці. Завдяки коштам, виділеним Піщанською сільською радою, було придбано за останні роки 800 екземплярів книг, які, до речі, бібліотекар самостійно підбирала для бібліотеки, попередньо провівши опитування серед своїх читачів та учнів місцевої школи. Тож асортимент літератури тут на всі смаки – є чимало дитячих енциклопедій, казок, оповідань, книг про природу, автомобілі та ін.
Гордістю бібліотеки є ляльковий театр, який діє тут з вересня 2019 року. Учні 5-7 класів охоче беруть участь у лялькових виставах. За кошти громади для театру придбано сценічне оснащення та ляльки.
Проводяться тут виставки творчих робіт дітей, вікторини, інтелектуальні ігри. Тож бібліотека для піщанської дітвори стала тим інформаційним та культурним простором, який надихає, виховує, розвиває творчий потенціал, навчає новому, прищеплює любов до читання.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЛОПАТА, СОКИРА, САПА ТА ВИЛА, А ЩЕ – РОБОТА ДО СЬОМОГО ПОТУ

Ось маленький секрет спільного подружнього життя родини Григорія Антоновича та Ганни Павлівни Павленків з с. Радалівка.

Григорій та Ганна ПАВЛЕНКИ через 59 літ


Це подружжя – яскравий приклад того, як разом пережити усі випробування долі і залишитися щасливими. У любові та злагоді, тяжкій роботі до сьомого поту прожили Григорій Антонович та Ганна Павлівна 59 років. Але, незважаючи на роки, їхні почуття залишились такими ж щирими, як і колись, а очі і досі випромінюють добро і ласку, оскільки створювали сім’ю не на рік, а на цілий вік.
Їхнє світле кохання, що зародилося у далекому 1961 році, стало початком їхньої сімейної життєвої історії і тим міцним фундаментом, на якому Григорій та Ганна збудували свою родину. Обоє народилися і виросли у рідному селі, найкращому в світі: Григорій 17 квітня 1935 року, Ганна 22 липня 1938 року.

Григорій та Ганна – молоді роки

Красуня дівчина відразу припала до душі бравому парубку. Після зворушливих зустрічей та побачень, коли, взяшись міцно-міцно за руки, ходили закохані стежками й полями, де весною так палко співали для них солов’ї, молоді люди зрозуміли, що не можуть жити один без одного, тому вирішили жити разом. Лише, перевіривши свої почуття часом, через чотири роки одружилися. Здається, що це було ніби вчора, а відтоді минуло вже 59 років.
– Не віриться, що так швидко промайнула молодість, а з нею весна і літо, і навіть осінь, прямуємо в зиму, – з теплотою та щемом у голосі розповідають Павленки про прожите-пережите, зболене-відболене. Пам’ятають майже все, перегортаючи сторінку за сторінкою книгу свого подружнього життя.
А що вже працювали, так на совість! На двох у Павленків 82 роки трудового стажу, та не в теплих кабінетах, а на колгоспних ланах та фермах. 40 років трудилася Ганна Павлівна в колгоспі: була і свинаркою, і телятницею, і дояркою, і в ланці буряки полола. Ніколи не пасла задніх, робота горіла в її руках, бо натура в неї така, що завжди повинна бути кращою в усьому. Тож недарма портрет передової робітниці колгоспу постійно прикрашав сільську і районну дошки пошани.

А Ганна й коня на скаку зупиняла…


42 роки віддав колгоспу і Григорій Антонович, який сумлінно та чесно працював чабаном, телятником, фуражиром, пас корів, був помічником завідуючого ферми. Та й вдома на подружжя чекало чималеньке господарство, яке мукало і рохкало, кахкало і гелготіло, навіть іржало, бо ще й коня тримали. Запряже бувало Григорій Антонович свого гнідого у воза – та й подорожують собі з Ганною Павлівною, милуються навколишньою красою, на гостину до родичів мандрують, і ніякого тобі бензину не треба.
Навіть нині, через роки, Павленки не можуть без господарства, бо це не життя, тож утримують корівку та курей, серед яких важно походжає гусак Максік, який любить «поговорити» з господарями про справи надвірні. А що вже квітів на обійсті Павленків, то й словами не передати, з ранньої весни і до пізньої осені все навколо буяє й виграє яскравими барвами. Особливо тішать серце і душу Ганни Павлівни троянди й сальвії, жоржини та айстри, саме такі, які оживали на її вишиваних рушниках, скатерках, наволочках та картинах ще зовсім недавно. Шкода, що очі вже не такі зіркі, як раніше, та й руки, що скільки роботи переробили, не такі вправні. Але, як кажуть, є ще порох у порохівницях, такого хліба, що наче сонце, тільки Ганна Павлівна спекти може.
А які короваї в неї виходять, найкращі на всю округу! Пухкі, високі, смачні, а красиві! Переплітаються на них колоски із зелом, розцвітають пишно диво-квітки, як живі, тріпочуть крильцями птахи — усе це, майстерно вироблене, випечене й прикрашене гронами калини, красується й духмяніє на святковому столі, перевершуючи усі потуги столичних кондитерів. Саме такого в минулому році своєму внукові Сергійкові спекла-виплекала люба бабуся на весілля, що грало-вигравало в самому Києві. Ото вже гості дивувалися та захоплювалися тим дивом та сотню років такій умілій бабусі бажали.
А як любить свою рідну Радалівку Ганна Павлівна, як дбає, аби вона була чистою і охайною. Тож вправна господиня будь-якої пори береться за мітлу, сапу та лопату – та й мерщій лад у центрі села давати. Он і ялиночки, посаджені її дбайливими руками, тягнуться до неба, до сонця, радуючи земляків.
Трьох синів-соколів дарував Павленкам Всевишній: Сашу, Яшу та Васю. Пишалися своїми синами тато з мамою, щастя їм бажали, ростили та леліяли з добром та любов’ю. Та зла доля в тринадцять років забрала в них синочка Василька. Як воно й витримало материнське та батьківське серце?! Той непоправний біль втрати і досі ятрить їхні зболені серця…
Та надійною опорою й підтримкою для батьків є їхні сини та невістки, які теж мешкають у Радалівці і завжди готові прийти батькам на допомогу, розділити з ними хвилини радості і смутку. Змістом життя нині для бабусі Ганни та дідуся Григорія є онуки: Олена, Марина, Ярослав, Владик, Сергій та шестеро правнуків: Діма, Маргарита, Кіра, Мілана, Настя та Максим. Вони їх наскільки люблять, що забувають про свої хвороби, проблеми і негаразди, які трапляються у сьогоднішньому житті.
Тож життя прожите недаремно! А рецепт подружнього щастя Григорія та Ганни Павленків усім добре відомий. Простий на словах та водночас надзвичайно складний для втілення у сімейному житті.
– Прожили ми добре! Багатства особливого ніколи не мали… Та щастя не в статках, а в злагоді. Коли між чоловіком та дружиною є злагода, вони можуть мати все, що завгодно. Звичайно, у кожній родині бувають і радощі, і труднощі, і сварки – куди без них? Потрібно вміти пробачати, радитися і розуміти однин одного. Тоді у подружньому житті буде все гаразд. А то зараз одружаться, а як тільки виникнуть перші труднощі, відразу розлучаються. Ніколи не сумуйте, частіше усміхайтеся і любіть своїх половинок – тоді й самі житимете добре, – радить Ганна Павлівна.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини ПАВЛЕНКІВ.

БУТИ ФЕРМЕРОМ – НЕЛЕГКО І ВІДПОВІДАЛЬНО

Пайовик Юрій ПОЗДНЯКОВ, завідуючий складу Сергій П’ЯТИБРАТ,
пайовики Іван МОВЧАН та Віктор П’ЯТИБРАТ, працівник Іван ЄФИМЕЦЬ
та голова СФГ «Обрій» Олег ПОПОВ

Житель с.Куп’євате Олег Олександрович Попов із числа тих людей, хто не боїться труднощів, а в ногу з часом сміливо йде вперед. Ще тільки-но на Глобинщині почало зароджуватися фермерство, на початку 2000-х він твердо вирішив поєднати своє життя із сільським господарством. Про обраний шлях, і як виявилося, на все життя, жодного разу не пошкодував, адже впродовж 20 років і по теперішній час успішно очолює СФГ «Обрій», що у Куп’єватому. За ці роки він довів, що фермерством можна і потрібно займатися, адже як форма господарювання воно може розвиватися, процвітати і приносити прибуток.
Нині в обробітку фермерського господарства перебуває 330 гектарів орних земель – це фермерські землі та земельні частки (паї) 75 пайовиків. Тут вирощують основні сільськогосподарські культури – озиму пшеницю, озимий ячмінь, соняшник, кукурудзу та сою.
– Урожаї нас радують, але не завжди. Рік на рік не схожий, адже сільське господарство – це така галузь економіки, де щось спрогнозувати наперед надзвичайно важко. От і цьогоріч погода внесла свої корективи – безсніжна зима, тривала літня засуха не дали змоги культурам отримати необхідну кількість вологи, і, як результат, урожай зібрали не той, на який сподівалися. Така картина нинішнім літом була характерна не лише для нашого району, а й сусідніх Кременчуцького, Семенівського та Козельщинського, – говорить голова СФГ Олег Попов. – Звичайно, змінам клімату та різним природним катаклізмам ми протистояти не в силі, та хотілося б, аби земля, на якій ми господарюємо, якій віддаємо свою турботу і сили, віддячувала щедрими врожаями, адже за нами стоять наші родини і люди, які віддали нам в оренду свої земельні частки (паї) і з якими потрібно вчасно та в повній мірі розраховуватися.
У СФГ «Обрій», крім Олега Олександровича Попова, трудяться ще шість працівників. На кожного з них він, як голова, може покластися, як на самого себе, бо вони надзвичайно працьовиті, сумлінні та відповідальні. Він твердо знає, що ніхто з них не підведе і гарно виконає свою роботу. Це Олександр Павленко, Микола Передерій, Іван Єфимець, Сергій П’ятибрат, бухгалтер Ірина Гришина, а також дружина і кухар в одній особі Валентина Попова. Він, як голова, вимогливий не лише до людей, а й до себе, бо за всі ці роки став справжнім професіоналом своєї справи, який в однаковій мірі дбає і про землю-годувальницю, і про людей, які живуть і працюють разом з ним.
Техніки, наявної в СФГ, вистачає для якісного і вчасного обробітку земель. Є у них і МТЗ, і Т-150, і два зернозбиральні комбайни – «MASSEY FERGUSON» та вітчизняна СК-5 «Нива», а також весь необхідний причіпний інвентар. Всю техніку в господарстві ремонтують своїми силами, бо у механізаторів дійсно золоті руки, яким під силу будь-яка робота. Під час напружених польових робіт, коли дорогоцінна кожна хвилина, обіди і полудники працівникам вивозяться у поле. Короткий перепочинок – і знову до роботи, і так вже впродовж багатьох років. Як розповів голова СФГ Олег Попов, цьогоріч посіяли 70 га озимої пшениці та 30 га озимого ячменю, які дали дружні сходи і зараз перебувають у задовільному стані.
Одним із найважливіших аспектів у роботі голови СФГ Олег Олександрович Попов вважає роботу із пайовиками фермерського господарства, адже люди повірили йому і віддали в оренду свої земельні частки (паї). В «Обрії» з ними завжди дотримуються договірних зобов’язань і вчасно розраховуються. Як свідчить практика останніх років, в більшості розрахунок відбувається коштами. А ще своїм пайовикам тут безкоштовно обробляють присадибні ділянки незалежно від їх розмірів, обмолочують посіви зернових культур, у разі потреби видають і сіно, до речі, теж безкоштовно.
– Праця на землі ніколи не була легкою – це важкий і надзвичайно відповідальний труд. До непередбачуваних природних сюрпризів додається ще і цінова політика держави. Коли урожай щедрий – то ціна на сільгосппродукцію надзвичайно низька, і навпаки, коли мало зібрано, то, повірте, і гарна ціна не в радість, бо немає чого продати, – говорить голова СФГ «Обрій» Олег Олександрович Попов.
Фермери завжди були, є і будуть справжніми господарями своїх населених пунктів, яким не байдуже життя їхньої громади. Не виняток і СФГ «Обрій», яке завжди підтримує соціальну сферу села, за що їм щиро вдячні односельці. Господарство тісно співпрацювало весь цей час із сільською радою, очільником якої багато років поспіль трудилася Людмила Іванівна Сокіл.
Олег Попов ніколи не стояв осторонь допомоги нашим воїнам, завжди відгукувався на прохання волонтерів про підтримку військових підрозділів, бо має добре серце та щедру вдачу.
То ж хай щастить Вам і надалі у нелегкій хліборобській праці, хай колосяться щедрими врожаями Ваші ниви, хай підтримка держави буде більш відчутною та дієвою. Здоров’я Вам та всьому колективу СФГ «Обрій», миру, злагоди та процвітання!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

«СЛАВА БОГУ, ЯКИЙ ТРИМАЄ МЕНЕ НА ЦЬОМУ СВІТІ»

Віра ГУДЕНКО, с. Ламане
У колі дружної родини

Так мовить 92-річна мешканка мальовничого села Ламане, що привільно розляглося собі побіля Псла, Віра Захарівна Гуденко.
Її затишний будиночок, що розкинувся зручнесенько собі в низовині, виглядав на дорогу новими пластиковими вікнами, наче очима. А далі, ще нижче, чорною стрічечкою ріллі струмував та звивався город. То щоб піднятися бабусі на узвишшя, до людей та цивілізації – треба здолати сходинок з двадцять, видовбаних в землі. Та й яка там цивілізація, коли в тому, забутому Богом селі, навіть магазину немає…
Але наша бабусенька на те не нарікає, а жаліється, що «отой вірус вже всіх задовбав», а через нього, клятого, рідше діти, онуки та правнуки стали навідуватися. Та Віра Захарівна не втрачає оптимізму і вірить, що все ж настануть кращі часи, бо скільки вже всього пережила на своєму віку, що ні словами сказати, ні пером описати. Пережила і голодомори, і війну, й відбудову, і найстрашніше, коли сина втратила, – загинув її Коля в далекому Казахстані.

З чоловіком Євгеном ЗАХАРОВИЧЕМ
З найріднішими


Народилася Віра 13 вересня 1928 року. Виповнилося їй всього п’ять рочків, коли голодна смерть 1933 року забрала її тата Захара. Матуся лишилася з трьома дітками віку вікувати. Та незабаром трапився на її життєвому шляху добрий чоловік, який і взяв її з напівсиротами (вона ж писаною красунею була), прижили ще чотирьох дітлахів. Та коротким був вік і в цього чоловіка, який замінив не на довгий час Вірі батька. Неймовірними зусиллями підняла і поставила її мама на ноги п’ятеро дітей, бо двоє не вижили в страшні роки лихоліття.
Ледве грамоти дівчина трохи навчилася, як довелося в 12 літ йти в поле працювати, в колгоспній ланці полоти, бо мама вже тяжко хворіла, а двох старших брата й сестру, Колю і Пашу, забрали на примусові роботи до Німеччини. А вдома страшна бідність та голодні діти: малий, мала та ще менша. Слава Богу, якось вижили.
Та все ж усміхнулася нашій Вірі Захарівні доля, коли зустріла свого Євгена Захаровича, з яким прожили у парі 53 роки. Коли ж одружилися, то й до Ламаного переїхали, звели оселю, гостинну й веселу. Бог дарував їм трьох діток: Зінаїду, Василя та Миколу. А що вже трудилися, то на славу, від зорі до зорі, де тільки й сили бралися. Працювала Віра і трактористкою, і причіпником, і різноробочою, і вихователем у дитячому садочку, а Євген – бригадиром тракторної бригади.
Зросли та розлетілися діти, донечка Зіна, хоч і недалеко мешкає, в Кременчуцькому районі, але хворіє, Василь – той у далекому Мурманську, але щороку приїздив до материнської оселі, в село свого дитинства, і дровець нарубає, і всю чоловічу роботу переробить… Не приїздив тільки син у минулому році, з огляду на останні події в Україні та світі. Та турбується про матусю, щотижня їй телефонує. Незагойною раною для мами стала смерть наймолодшого сина Миколки, який загинув при загадкових обставинах у Казахстані.
Сімнадцять років вікує Захарівна сама-самісінька в спорожнілій оселі, бо в 2003 році покинув свою голубку Євген Захарович, відлетів у засвіти, лишивши по собі світлі та добрі спогади. Все на обійсті Гуденків нагадує про нього та його дбайливі натруджені руки. А попід хатою довжелезний стіл простягнувся, за яким всіх односельців можна розмістити…
– Це мій господар змайстрував, коли на пенсію йшов, щоб всі друзі, рідні та знайомі за ним умістилися. Цей стіл часто виручав, коли вся наша велика рідня збиралася. А тепер сумує собі, порожній… І господар мій дуже гостинний був, і я любила гостей пригостити. Та все відлетіло, відбуло, як і не було. Та я не скаржуся на долю, все в мене є: і взутися, і вдягнутися, і їсти, й пити, діти все привозять, єдине – спілкування мало. І сусіди в мене хороші, родина Розкішних, завжди турбуються про мене, і соціальний робітник Наталія Петрівна Гусаренко двічі на тиждень приходить, допомагає мені в усьому. А односелець Василь Кармазин мені он такі гарні східчики зробив, аби легше було підійматися нагору. Я й городик сама обробляю, є в мне на грядках і картопелька, й цибулька, й помідорчики. У цьому році в мене гарні томати вродили, ще й інших пригощала. А взагалі, я в селі найстарша і невредна, певне тому й тримає мене Господь на світі, – мовить, усміхаючись, Захарівна.
Тож з роси і води Вам, Віро Захарівно! Ще багато Вам зим і літ рясту топтати!

Фото з сімейного архіву Віри ГУДЕНКО.

1 2 3 4