Архів рубрики: Працею славна людина

ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ ДЕПУТАТА –
ПРАЦЮВАТИ НА БЛАГО ГРОМАДИ ТА ЛЮДЕЙ

У цьому переконаний Олександр Дмитрович Мулявка, депутат Піщанської сільської ради, який знає, що задля досягнення будь-якої мети потрібно бути наполегливим та цілеспрямованим. Він – людина активної життєвої позиції, яка всю себе вкладає у роботу. За роки депутатської діяльності досяг чимало, і перелік зроблених справ приємно вражає та викликає повагу. Окрім депутатської діяльності, чоловік займається розвитком сімейного бізнесу, є керівником сімейного фермерського господарства «Агріколе», що веде діяльність у селі Максимівка. Про те, як вдається все поєднувати, за чим болить його душа, що думає про ситуацію в Україні, Олександр Дмитрович розповів під час нашої зустрічі.
У рідній і дорогій серцю Максимівці він народився, тут закінчив школу, після якої вступив до Полтавського педагогічного інституту. Здобувши вищу освіту, 11 років працював вчителем трудового навчання та фізичного виховання у Максимівській середній школі. Разом з дружиною Вітою Іванівною виростили і виховали двох синів Віталія та Сергія, дочекались онуків.
До створення сімейного фермерського господарства Олександра Мулявку підштовхнуло бажання створити гідні умови існування для своєї родини. Господарюють на орендованій землі та паях, сіють пшеницю, кукурудзу, соняшник. Всього в обробітку господарства близько 20 га землі, крім того займаються різноманітними транспортними перевезеннями, вирощують домашню живність.
Фермер розповів, що його надійними помічниками є сини та дружина Віта Іванівна. Працювати зараз дрібним фермерам нелегко, адже малий бізнес всіляко притісняється, обкладається непосильними податками, а допомоги ніякої від держави не отримує…
– На жаль, держава створила такі умови, що розвиватися бізнесу немає змоги. За час існування нашого сімейного фермерського господарства, я не можу дозволити собі взяти бухгалтера, хоча законодавчо створюються такі умови, що без бухгалтера ніяк обійтися. Мене, як фермера, дуже хвилює те, що Верховна Рада України прийняла закон, який зобов’язує всіх українців – власників земельний паїв, сплачувати мінімальний податок в 1,5 тис. грн з кожного гектара. Податком обкладають і власників більше 50 соток землі. Тобто хоч людина і виростила щось для себе, а не для продажу, але податок мусить заплатити державі. В селах люди отримують по 3-7 тисяч гривень у місяць, це у кращому випадку, лише в одиниць заробітні плати вищі. А встановлені штрафи за різні порушення на багато вищі – стартують від 15 тисяч гривень. Таке враження, що ті, хто приймає закони живуть у іншій реальності, – нарікає Олександр Мулявка. – Наша родина, хоч і має невеличкий сімейний бізнес, але економить на всьому. А як вижити в сьогоднішніх умовах тим, у кого бізнесу немає, чи пенсіонерам з їхніми мізерними пенсіями, незрозуміло… Ми, місцеві депутати, не можемо ніяк на це вплинути і щось змінити на краще.
Незважаючи на всі труднощі, намагаємось поступово розвивати наше сімейне фермерське господарство «Агріколе». Техніка у нас вся хоч і стара, але тримаємо її у робочому стані. Працюємо на орендованій землі, бо придбати землю у власність дрібні фермери не в змозі, хіба якісь 1-2 гектари. На мою думку, відкриття ринку землі ще більше збагатить великі корпорації, а для дрібних фермерів це зовсім не райдужна перспектива. Ті податки, які планується сплачувати за земельні паї, лише підштовхнуть людей до їхнього продажу, – ділиться думками фермер.
Олександр Дмитрович обирався депутатом вже не одне скликання. Його обирали депутатом Кременчуцької районної ради, депутатом Максимівської сільської ради, Недогарківської сільської ради, після добровільного створення територіальної громади. У тому, що ця громада створилася у 2015 році, є велика заслуга й Олександра Мулявки. Тоді, на його думку, Максимівка занепадала, тому добровільно об’єднавшись з Недогарками в територіальну громаду, змогли врятувати Будинок культури, зробивши там опалення та відремонтувавши дах. Раніше заклад не функціонував, а після об’єднання, вдалося дати йому життя, ввівши посади директора та художнього керівника. Було зроблено й ремонт у дитячому садку, створено ще одну групу, аби не було черги батьків, які бажають аби їхні діти відвідували заклад дошкільної освіти. У Максимівці багато молодих сімей, де підростають діти, адже Кременчук поряд, там є робота, транспортне сполучення чудове, тож люди живуть у селі, а працюють у місті.
Олександр Дмитрович пишається тим, що не без його активної участі, силами місцевих небайдужих людей до 500-річчя села, в Максимівці спорудили пам’ятний знак козацтву. Одним з активних ініціаторів та організаторів спорудження пам’ятника був великий українолюб, справжній патріот Євген Опанасович Шаблій, на жаль, нині покійний.
Завдяки Недогарківській громаді, активній депутатській ініціативі, підтримці голови Віри Костянтинівни Пащенко у Максимівці було зроблено чимало. За ініціативи Олександра Мулявки, підтримки громадськості розпочалася заміна вікон у школі на енергоефективні. У той час було створене громадське об’єднання «Відродження Максимівки», до якого в повній мірі причетний наш герой. Також були відремонтовані по селу дороги, здійснено ремонт амбулаторії загальної практики сімейної медицини, відремонтовано дах на школі, споруджені паркани на кладовищах, встановлено освітлення переважної частини сільських вулиць, а Максимівка отримала власне приміщення старостату. Олександр Мулявка ініціював і проєкт капітального ремонту водогону по с.Максимівка. Це все фактично втілилось в життя завдяки депутатам сільської ради, старості села Миколі Перешилу та голові сільської ради Вірі Пащенко в період минулої каденції, коли Максимівка входила до Недогарківської ОТГ.
– Мене, у свій час, ледве не виселили з Максимівки за те, що я був активним прихильником створення Недогарківської ОТГ. Але люди побачили скільки всього вдалося зробити та скільки залучити коштів на вирішення потреб села, мабуть, за 50 років не було зроблено скільки, як за час існування об’єднаної громади, тому з часом змінили свої думки, – розповідає депутат. – На мою думку, держава нас обдурила, змусивши об’єднатися з Піщанською громадою, але радує те, що є взаєморозуміння з Піщанським сільським головою Олександром Краплиною, іншими депутатами сільської ради і що за минулий рік зроблено у громаді чимало. Кожний з депутатів відстоює свій округ, тому я, звісно, вболіваю найбільше за Максимівку, але й сусідні села для мене не чужі, як депутат, маю обов’язок дбати про розвиток всієї Піщанської громади. Буває нелегко поєднувати депутатську роботу з фермерською, на все потрібний час, але стараюся все встигати, планувати всі зустрічі і робочі моменти.
За цей рік завдяки Піщанській сільській раді в Максимівці добудовано новий стадіон біля ліцею, встановлено ворота, закладено сосновий парк, який планується весною розширити. Минулоріч працівниками комунального господарства здійснювалися роботи з благоустрою – викошування бур’янів на цвинтарях, в центрі села. У Піщанській громаді ми створили сильне комунальне господарство, і минулого року вже не мали у Максимівці проблем із водою, як раніше. Для потреб комунгоспу придбано нові технічні засоби завдяки сільській раді. Максимівську шкільну машину було передано в комунальне підприємство та обладнано під ритуальні послуги.
У Будинку культури планувалося замінити 6 вікон і вхідні двері, але за час проведення тендерів ціни зросли, тож закладених коштів вистачило лише на 3 вікна. Є плани в цьому році встановити решту вікон та двері. Також плануємо в Максимівському ліцеї зробити ремонт актового залу та їдальні, на це вже передбачені кошти у бюджеті сільської ради.
Наша команда також активно працює в напрямку відродження у селі церкви. Раніше у Максимівці була велика церква. Коли дзвонив церковний дзвін, його було чути у Козельщинському монастирі, але перед Другою світовою війною церкву зруйнували. Нині в селі діє церковна громада, для богослужінь є пристосоване приміщення, але ж хочеться збудувати справжню церкву в центрі села, – розповідає Олександр Дмитрович.
Він обраний депутатом Піщанської сільської ради від партії «Сила і честь». Чоловік переконаний, що люди обирали його не за партійною приналежністю, а за особисті якості і що на місцевих виборах потрібно обирати людей, дивлячись на їхні справи, а не на те, у якій вони партії. А ще він вважає, що великі підприємства, які ведуть свій бізнес на території громади, зобов’язані долучатися до її розвитку, не лише якимись дрібними акціями, а й більш вагомими. Бо чомусь найчастіше плече для вирішення місцевих проблем якраз підставляють дрібні фермери та підприємці, а не ті, хто найбільше має у користуванні земель, і, відповідно, прибутку.
– Я думаю, що ми по собі залишимо чимало добрих справ, хочеться, щоб село жило, тому докладатимемо всі свої сили та енергію заради розвитку сіл громади та їх розбудови. Я щиро вдячний за тісну співпрацю Піщанському сільському голові Олександру Петровичу Краплині, який дуже оперативно реагує на будь-яку проблему і докладає максимум зусиль для її вирішення. Голова активно контактує зі старостами, сам часто буває в населених пунктах громади, тому про всі проблеми і він, і його заступники знають та швидко їх вирішують. А ще мені дуже хочеться, аби молоде покоління було активнішим, адже саме за ним наше майбутнє, – на завершення нашої розмови мовив Олександр Мулявка.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ПРОФЕСІЯ ДЛЯ СПРАВЖНІХ ЧОЛОВІКІВ

Серед безлічі професій, важливих і дуже потрібних у нашому житті, виділяється одна найбільш вагома і значуща, без якої просто неможливе існування будь-якого суспільства. Ми почуваємося щасливими тоді, коли перебуваємо в цілковитій безпеці, коли є люди, готові за першим покликом прийти на допомогу і врятувати кожного, кому вона потрібна. Пожежники і рятувальники – це представники саме тієї професії, що стала способом їхнього життя. Вони завжди перебувають у постійному очікуванні тривоги і неспокою, адже можливо саме зараз комусь вкрай потрібна їхня допомога. У постійній тривозі перебувають і їхні найрідніші люди, бо хто, як не вони найбільше знають, якій небезпеці піддають себе їхні сини, чоловіки, батьки. І якою радістю сяють їхні очі, коли вони повертаються додому живими та неушкодженими. І так кожної зміни, коли вони знову заступають на чергування…

Начальник Комунальної організації «Новознам’янська місцева пожежна охорона»
Роман КОСТЕНКО (в центрі), водій Євгеній ЯВОРСЬКИЙ та пожежний Микола ГАЙЧУК

Сьогодні мова про пожежників, які завжди перебувають на передньому плані боротьби з вогняною стихією, бо приходять на допомогу всім – і людям, і тваринам, і природі, яка досить часто потерпає від варварського до неї ставлення. У цій складній і небезпечній професії немає і не може бути людей випадкових – тут працюють лише сміливі, рішучі, мужні чоловіки з гарною фізичною підготовкою, і, головне, високим почуттям відповідальності.
Цим критеріям в повній мірі відповідають співробітники комунальної організації «Новознам’янська місцева пожежна охорона», яку очолює Роман Юрійович Костенко. Всього в цьому невеличкому трудовому колективі трудяться 11 співробітників, які професійно і відповідально ставляться до виконання своїх нелегких трудових обов’язків. Це пожежні Станіслав Олексійович Дячук, Микола Анатолійович Гайчук, Євгеній Федорович Легенький, Віктор Миколайович Самойленко, водії Володимир Миколайович Петренко, Іван Сергійович Шолошенко, Олександр Миколайович Безклинський, Анатолій Миколайович Мазур та Євгеній Володимирович Яворський. Бухгалтером комунальної організації працює досвідчений фахівець своєї справи Вікторія Григорівна Горячко.


КО «Новознам’янська місцева пожежна охорона» знаходиться у добротному, капітально відремонтованому приміщенні. Як розповів Роман Юрійович Костенко, донедавна це було занедбане складське приміщення, яке довели до ладу, добудували бокси, облаштували кімнату відпочинку, душову, встановили твердопаливний котел. Тут все продумано до найменших дрібниць, немає нічого зайвого, створені гарні умови для успішної праці та відпочинку.
За словами начальника комунальної організації Романа Костенка, всі співробітники Новознам’янської пожежної охорони стовідсотково пройшли необхідну підготовку, аби вміло і професійно виконувати свою роботу, багато з них працювали в державній пожежній охороні, тож мають за своїми плечима чималий досвід роботи. Всі вони не тільки володіють міцними теоретичними знаннями та практичними навичками, а й вмінням поєднувати їх в щоденній роботі. Як розповів далі Роман Юрійович, їхня матеріально-технічна база перебуває в доброму стані, місцева пожежна охорона, яка фінансується Піщанською сільською радою, забезпечена всім необхідним для виконання поставлених перед нею завдань. У їхньому розпорядженні – пожежний автомобіль, мотопомпа, два бензинові обприскувачі для гасіння повзучих пожеж, спецодяг, каски тощо. Найбільше термінових викликів, звичайно, припадає на літній період, коли в спекотну пору існує велика ймовірність виникнення пожеж. Беруть участь і в гасінні затяжних пожеж, приміром, що стихійно виникають на сміттєзвалищі в Піщаному. А ще співробітники Новознам’янської місцевої пожежної охорони є частими і бажаними гостями в навчальних закладах. Спілкуючись з учнями, розповідають про особливості своєї професії, застерігають школярів від необдуманих вчинків та дій, що можуть нести загрозу їхньому здоров’ю та життю, вчать обережному поводженню з вогнем. І дуже приємно, як говорить керівник пожежної охорони Роман Костенко, що вихованці навчальних закладів проявляють неабияку цікавість до їхньої нелегкої професії і серед них багато дівчат. А це значить, що професію пожежника, рятувальника обиратиме молодь в майбутньому, але вона підкориться не всім, а тільки відповідальним, цілеспрямованим, фізично підготовленим та здатним швидко приймати чіткі і виважені рішення, бо згаяна хвилина може коштувати чийогось життя.
Тож міцного вам здоров’я, витримки та сили духу. Хай небезпека обходить вас стороною, а вдома завжди чекають найрідніші люди, які зігріють вас любов’ю, турботою і підтримкою. Хай під час чергової зміни поменше лунають тривожні дзвінки, а коли й будуть вони, – то щоб обов’язково закінчувалися вашою перемогою у боротьбі з вогняною стихією. Гідних вам заробітних плат за вашу працю та вдячних слів за врятовані життя.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з архіву КО «Новознам’янська місцева пожежна охорона».

НОВОРІЧНІ ДИВА ТА СВЯТКОВИЙ НАСТРІЙ ВІД ТАМАРИ КУРІЛОВОЇ

У дитинстві наближення новорічних свят викликало у нашій душі якийсь особливий трепет. Цей період для багатьох із нас був очікуванням дива. Стаючи дорослими, ми не завжди уміємо зберегти у собі ці відчуття, але як би там не було Новорічні та Різдвяні свята для більшості – це дім, тепло та затишок.
А у вирі повсякденної суєти та постійних турбот про наближення Новорічних та Різдвяних свят ще задовго нам красномовно нагадують вітрини магазинів, святкова ілюмінація. І вже мимоволі замислюєшся, якою ж буде домашня ялинка, складаєш святкове меню і плануєш на гостину до рідних та друзів. Ой, а ще ж подарунки! Придбати сувеніри аж ніяк не проблема, але ж завжди хочеться чогось оригінального, бо на те вони й новорічні свята, щоб з кожним з нас, незалежно від віку, траплялись маленькі дива.
Ось такі маленькі дива та справжній новорічний настрій своїми чарівними руками та за допомогою дивовижної фантазії собі, близьким та друзям створює Тамара Миколаївна Курілова, мешканка с. Горби Градизької територівальної громади.


Пані Тамара — це уособлення справжньої української жінки: гарна і привітна, надзвичайно гостинна, творча і чиста українська душа, щирі і добрі очі, золоті руки, що все вміють, все можуть. А напередодні Нового року всім хочеться чогось особливого, тож майстриня власноруч створює дивовижні сувеніри. Особливо турботливій матусі подобається творити дива для своєї двадцятирічної донечки-красунечки Яни, дарувати, як колись в дитинстві, справжнісіньку казку, аби та була найщасливішою в світі.
…І постають з тих світлих рук неймовірної краси ялиночки, янголята, олені, різдвяні віночки та народжуються новорічні композиції, які прикрасять найвишуканішу оселю, бо виглядають надзвичайно ошатно і оригінально. Тамара Миколаївна переконана, що речі, які оточують людину у повсякденному житті, мають особливу силу, а гармонія і затишок у домі до певної міри залежить і від краси та поєднання цих речей. Тож майстриня постійно удосконалює свою техніку, вигадуючи собі щоразу нові завдання. Спочатку ідеї для творчості знаходить в Інтернеті, переосмислює їх, додає свою родзинку і бачення – і виходять справжнісінькі шедеври.
Розпочинала фантазувати Тамара Миколаївна, працюючи з пластиком, відмінним матеріалом для творчості. До речі, її креативні роботи, павичі та орел з пластикових пляшок, прикрасили подвір’я кафе «Ковчег», що в Глобиному. Згодом були ексклюзивні вироби з джуту та шпагату. Творчій натурі Тамари Миколаївни завжди цікаві нові напрямки, з шпагату вона виконувала різні декоративні елементи, а також шкатулки, статуетки, кошики, і навіть мініатюрний велосипед.
– Ідей багато, були б кошти для їх втілення, адже задоволення не з дешевих, – говорить майстриня.
Нині Тамара Миколаївна працює над створенням барельєфу (такі собі гіпсові настінні картини), щоб надати своїй оселі особливої індивідуальності та затишку, прикрашає спільний дім, де затишно всім, вкладаючи в свої роботи творчість, натхнення і душу.
Тож такі рукотворні дива, які творить Тамара Миколаївна, послужать чудовою прикрасою оселі на багато років, для рідних і друзів – приємним ексклюзивним подарунком на все життя, а, можливо, й надихнуть когось на створення подібної краси власноруч.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з архіву Тамари КУРІЛОВОЇ.

«ЕЛЕКТРОЛОБЗИК ТА БУДІВЕЛЬНИЙ ФЕН – МОЇ НАЙКРАЩІ ДРУЗІ»

Саме так мовить Зоя Миколаївна Настаченко – майстриня на всі руки з мальовничої Романівки, що в Глобинській ОТГ, в життя якої надійно увійшов апсайклінг.
Що ж то за чудернацьке слово?! Це модне нині слово означає те, чим ще багато років тому назад займалися наші бабусі, зшиваючи клапті для ковдр, штопаючи протерті штани, латаючи дірки та в’яжучи і перев’язуючи шкарпетки і рукавички.
А дослівно апсайклінг (анг. upcycling) – це творче перетворення відходів у цікаві предмети побуту, модний одяг та аксесуари, предмети декору та мистецтва, багато чого іншого. Такий напрямок не потребує якихось величезних витрат і переробки матеріалу, адже основний матеріал — непотрібна річ, яка просто «погано лежить».

З донечкою Варею

Захопилася апсайклінгом пані Зоя чотири роки тому, хоча займалася рукоділлям ще з дитинства, у школі з надзвичайним задоволенням відвідувала гурток м’якої іграшки. Коли ж 3 роки тому Зоя Миколаївна стала мамою найкращої в світі донечки Варвари, в неї наче друге дихання відкрилося. Молодій матусі хотілося творити для донечки-красунечки незвичайні речі, такі, яких не має ніхто. Спочатку Зоя створювала для донечки ляльки, а згодом побачила, що Варі більше до вподоби чудернацькі м’які іграшки. Нині з надзвичайною любов’ю створює матуся аксесуари для своєї маленької панночки: різноманітні прикраси для волосся та сумочки.
Оскільки екологічні ресурси вичерпуються дуже швидкими темпами, світ переосмислив використання таких дорогоцінних тканин, як льон, шовк, вовна, шкіра і особливо джинс. Саме такі матеріали мають дуже гарну фактуру, «доторки часу», їх і використовує в своїй роботі майстриня.
З джинсовою тканиною жінка любить працювати найбільше. Особливо їй вдаються сумки-шопери (це така практична торба для походу в магазин, тобто «на шопінг»). Вже багато модниць з Романівки дефілюють з такими ексклюзивними і зручними новинками від пані Зої. Ця рукотворна краса не зрівняється із штампованими речами, які ми звикли бачити у торгівельній мережі. Адже у кожному виробі ручної роботи залишається частинка душі майстра. Кожен її виріб унікальний, оскільки виготовлений з любов’ю.
Чого тільки не «творять» умілі руки майстрині: і великодні та новорічні віночки, і різні кухонні дрібнички, і домоткані доріжки, і покриття на стільці та крісла, і пледи, і… кімнатні «джинсові» квіти. Ця молода і надзвичайно креативна жінка не просто дає нове життя старим речам, а створює за допомогою своєї багатої уяви та ідей з Інтернету справжнісінькі шедеври. Захоплюється Зоя різними техніками, зокрема, декупажем та брашируванням (штучне старіння дерева). Тому й речі, зроблені її золотими руками, виходять дивовижними.
– Наші бабусі займались перешивом через економічну кризу. Наразі також є вплив кризи, але головна особливість сучасного апсайклінгу, окрім бажання зберегти планету в чистоті, є те, що, переробляючи річ, ми переосмислюємо її, наділяючи певною концепцією, своїм творчим началом. Тому цінність і вартість переробленої речі підвищується в декілька разів. Мої рідні, матуся, чоловік та донечка з розумінням ставляться до мого захоплення, в усьому підтримують. Чоловік Олександр джинси віддає добровільно! А на його запитання: «Кохана, що тобі подарувати?!», відповідаю: «Будівельний фен або газу для портативних газових приладів!», – усміхаючись, говорить Зоя Настаченко.
А ще, Зоя Миколаївна дуже любить свою Романівку, маленьку Батьківщину мами і тата, сама вона народилася на півострові Камчатка, що на Далекому Сході (тато був моряком), і лише коли дівчинці виповнилося 17 років, їхня родина повернулася в це благословенне село, рідне і дороге її серцю нині. Вона активна учасниця фольклорного колективу «Козачки», знаного на всю округу, який дарує свої співочі та танцювальні виступи вдячним землякам. Її роботами можна помилуватися на місцевих виставках народних умільців, або ж придбати в місцевому магазині.

Головним у житті Зої Миколаївни було – знайти себе… І вона себе знайшла в улюбленій справі, яка приносить жінці не лише задоволення, а й певний прибуток. Чарівні, незвичні і оригінальні сувеніри, подарунки користуються надзвичайною популярністю.
То ж браво Вам, шановна майстрине!
Фото з архіву Зої НАСТАЧЕНКО.

НАЙПОЧЕСНІША ПРОФЕСІЯ НА ЗЕМЛІ

День будівельника – це свято працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів. Професія будівельника є однією з найдревніших і найпочесніших на всій земній кулі. Завдяки їхній наполегливій нелегкій праці ми мємо змогу жити, працювати, відпочивати у комфортних, добротно зведених будівлях. Будівельники говорять: «Створив Бог землю, Адама і Єву, а все інше на землі створено нашими руками».
Важкою працею у спеку, дощ, мороз і холод наші зодчі створюють своїми руками заводи, фабрики, житлові будинки та багато інших будівель, вкрай необхідних для людства. А щоб ці будівлі простояли віки, потрібно зводити їх із якісного будівельного матеріалу. Саме такий матеріал створюють у с.Кагамлик, у ПВП «Будівельні матеріали», яке на даний час є єдиним у Кременчуцькому районі, що виробляє високоякісну цеглу.

Анатолій КЛИМЕНКО, директор ПВП «Будівельні матеріали»
Бухгалтери Людмила ЦИМБАЛІЙ, Олена ВАЩЕНКО, головний бухгалтер Надія БЕЗКОРОВАЙНА (в центрі),
начальник виробництва Леонід ДАВИДЕНКО; майстри виробництва Ігор КОВЕРКО та Олександр БЕЗСМЕРТНИЙ
Садчики цегли в піч Микола ФІЛІПАСЬ, Денис ЦЕМОХ, Андрій ВАРШАВСЬКИЙ, Станіслав КРИВОШАПКА
Мотальниця Людмила ПОПОВА, бригада вигрузки цегли: Оксана БЕЗСМЕРТНА, Валентина БАРДАЛИМ, Володимир ЧУХНО, Ігор БАШКАЛ, Сергій ВАЩЕНКО та Віктор ПЕРЕВІЗНИЙ; кранівник Борис БЕЗКОРОВАЙНИЙ
Слюсарі-наладчики Віктор СКРИННИК, Володимир ПИЛИПЕНКО;
знімачі-укладачі цегли Надія БАС та Вікторія КОЛЧЕВА

За сім місяців поточного року на підприємстві було виготовлено 2 млн 185 тис.штук цегли-сирцю, цегли керамічної м-100 – 1 млн 145 тис. штук, реалізовано 1 млн 347 тис. цеглин. Основні покупці продукції підприємства – Запорізька, Херсонська, Дніпропетровська, Київська, Миколаївська області.
Прогресуючим виробництвом якісного товару підприємство завдячує своїм працівникам. Завдання, що були поставлені на початку сезону, виконуються колективом повністю. Завдяки згуртованості, дисциплінованості та відданості улюбленій справі, трудовому колективу вдається долати всі труднощі, що виникають під час роботи, і успішно працювати у своїй сфері діяльності.
Одним із найкращих працівників підприємства є завантажувач цегли у піч Станіслав Миколайович Кривошапка, який за робочу зміну знімає 25 тисяч цеглин, що у загальній вазі становить 100 тонн. У нелегких фізичних умовах, при високій температурі, щільному пилові та загазованості працюють випалювальниками І.П.Довгополий, К.О.Швидя, О.П.Крюк; завантажувачі цегли М.І.Філіпась, Д.М.Цемох; виставники цегли І.В.Башкал, В.О.Бардалим, О.В.Безсмертна.
На формуванні цегли-сирцю старанно працюють Т.Г.Безсметрна, С.В.Опара, В.П.Цибрій, В.В.Колчева, В.Г.Савченко. Під професійним керівництвом начальника виробництва Леоніда Володимировича Давиденка трудяться майстри виробництва І.Я.Коверко, О.С.Безсмертний. Безперебійну і надійну роботу обладнання, що використовується на підприємстві, забезпечують слюсарі О.І.Торубара, В.В.Пилипенко, В.Л.Скринник. Коли інші, відпрацювавши зміну, ідуть додому, цим хлопцям часто доводиться залишатися на робочому місці до пізньої ночі, аби полагодити обладнання, яке вранці повинне працювати, як годинник, щоб у виробництві не було простою. Старанно працюють і водії підприємства В.Ю.Халемендик, А.В.Дяченко, тракторист В.Г.Рясний, екскаваторник М.М.Залісний.
Вистачає роботи і працівникам бухгалтерії: фінансова звітність податковій, Пенсійному фонду, статистичній службі, нарахування заробітної плати, платіжки, виписка товару – все це сумлінно виконують працівники бухгалтерії під керівництвом головного бухгалтера підприємства Надії Іванівни Безкоровайної. Кожний працівник підприємства заслуговує слів подяки за сумлінну працю, так як він є гвинтиком всього механізму злагодженого трудолюбивого колективу, працюючого на кінцевий результат. За сумлінне ставлення до виконання своїх трудових обов’язків з нагоди професійного свята працівникам підприємства вручені грошові премії.
Дорогі мої колеги, працівники і пенсіонери ПВП «Будівельні матеріали», а також всі будівельники нашого району!
Прийміть найтепліші і найщиріші вітання з нашим професійним святом – Днем будівельника!
Велике спасибі вам за нелегку і благородну працю!
Бажаю вам здоров’я і терпіння, тому що без цих якостей працювати в будівельній сфері дуже складно. Зичу вам всього найкращого в житті, щастя і удачі, любові і благополуччя, здоров’я і довголіття, великих успіхів у праці та гідної зарплати, обов’язкового здійснення всіх задумів і мрій, заслужених нагород та поваги від колег. Достатку і добра вам і вашим родинам! Зі святом!

Анатолій КЛИМЕНКО, директор ПВП «Будівельні матеріали».
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЇХНЄ ПОКЛИКАННЯ – ЗВОДИТИ ФУНДАМЕНТ КОМФОРТУ ТА НАДІЙНОСТІ

Справу рук будівельників завжди видно, адже саме завдяки їхній праці наші села та міста змінюються, розбудовуються, стають красивішими та комфортнішими для життя, будуються промислові об’єкти, нові дороги, здійснюється реконструкція та ремонт старих приміщень.
Щорічно, у другу неділю серпня, будівельники відзначають своє професійне свято. В незалежній Україні святкування Дня будівельника передбачено президентським указом від 22 липня 1993 року на підтримку ініціативи працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів.

Сьогодні мова піде про підприємство, відоме не тільки на теренах Кременчуцького району, а й далеко за його межами – ПП «Райагробуд». Вже понад 30 років очолює це підприємство Віктор Ілліч Лєднік, досвідчений майстер своєї справи, який пройшов нелегкий шлях від звичайного виконроба до директора успішного підприємства. За плечима Віктора Ілліча 49 років трудового стажу і один-єдиний запис у трудовій книжці, адже з 1972 року і по сьогоднішній день він трудиться на одному підприємстві. Того авторитету, що мають зараз, підприємству та його керівнику вдалося досягти нелегкою працею, особистими професійними якостями директора, вмінням комунікувати та шукати шляхи вирішення проблем. Віктор Лєднік не тільки успішний керівник будівельного підпримства, він активний громадський діяч, обирався депутатом Глобинської районної ради. На минулорічних місцевих виборах був обраний депутатом Глобинської міської ради, але прийняв рішення відійти від депутатської роботи, поступившись місцем молодшим колегам.

Директор ПП «Райагробуд» Віктор ЛЄДНІК
Іван ВЕРТЕБНИЙ, бухгалтер, Лариса РОМАН, Лідія РОМАН та Інна ВЕРТЕБНА, головний бухгалтер

Приватне підприємство «Райагробуд» неодноразово нагороджувалось подяками та грамотами за успішну діяльність. У кабінеті директора серед численних нагород, на почесному місці – Грамота Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства за сумлінну та якісну роботу.
Віктор Ілліч розповів, що цьогоріч підприємство має велике замовлення від ТОВ «Глобинський м’ясокомбінат». Працівниками ПП «Райагробуд» ведуться реконструкційні роботи на ТОВ НВП «Глобинський свинокомплекс» та споруджуються нові корпуси на ТОВ НВП «Глобинський м’ясо-молочний комплекс». Також є замовлення від Лубенської міської ради. Директор говорить, що до кінця року підприємство забезпечене роботою. А коли є робота, то є й заробітна плата у працівників, а вона, до слова сказати, досить пристойна. Тож на підприємстві практично плину кадрів немає. Люди тримаються своїх посад, сумлінно працюють, а, відповідно, мають гідну винагороду за свою працю. Завдяки якісній роботі бригад, підприємство має хорошу репутацію і тому браку замовлень у нього немає, графік робіт розписаний до кінця поточного року.
На території підприємства працюють бетонний, зварний, столярний та меблевий цехи, в яких трудяться досвідчені працівники з багаторічним стажем роботи.
Директор розповів, що всією необхідною технікою та обладнанням підприємство забезпечене. Цьогоріч було придбано новенький екскаватор JCB, міні екскаватор-навантажувач Bobcat, чимало сучасних ручних інструментів та обладнання. Вимоги до якості будівельних робіт зараз дуже високі, тому аби працювати відповідно до вимог і стандартів, потрібно мати сучасну техніку, обладнання та інструменти. Саме тому дирекція ПП «Райагробуд» приділяє цьому питанню велику увагу, а також забезпечує гідні умови праці та відпочинку для своїх працівників. На підприємстві впродовж багатьох років працює їдальня, де можна комфортно, по-домашньому посмакувати різними стравами, приготованими вмілими руками Олени Кручиненко та Світлани Жадан.
Віктор Лєднік переконаний, що якісну роботу працівників можна простимулювати лише гідною зарплатою та хорошими умовами праці, тільки тоді люди триматимуться своїх посад та працюватимуть із повною віддачею.
Бути енергійним, триматися в тонусі Віктору Іллічу допомагає здоровий спосіб життя, заняття спортом, зокрема, плавання та щоденні фізичні вправи. Саме в цьому він вбачає секрет своєї молодості, тож всім радить дбати про своє здоров’я, мати якесь захоплення та інтерес до життя і тоді роки стануть непідвладними часові, а сила та бадьорість збережуться до поважних літ.

Микола РУБАН, виконроб та Сергій КУЛИК, майстер
Олександр КОНДРАТЕНКО, екскаваторник та Валерій ГОНЧАРЕНКО, шофер
Володимир ПОЛТАВЕЦЬ, кранівник, Олександр ЗАТУЛИВІТЕР, виконроб,
Андрій ШУВАЛОВ, бригадир-монтажник та Георгій ДЕМЕНКО, монтажник
Кухарі Світлана ЖАДАН та Олена КРУЧИНЕНКО
Валентин ГАЙДАР, диспетчер, Сергій ШМАТКО, інженер та Олег ГРИЦЮК, майстер виробництва
Професійні столяри, брати Петро та Василь ЯКИМ’ЮКИ
Працівники меблевого цехуОлександр ХВОСТЕНКО та Олександр ОРЕНДАРЕНКО

У переддень професійного свята директор ПП «Райагробуд» щиро зичить всім своїм колегам та працівникам підприємства міцного здоров’я, особистого щастя, здійснення планів та мрій.
Шановні будівельники району, своїми руками ви закладаєте майбутнє нашої країни, розмуровуєте обличчя наших сіл, селищ та міст, ставите фундамент комфорту та надійності для українців, зводите мости у безхмарне майбутнє. Тож нехай трудові будні радують успіхами та досягненнями, а свята – щирими усмішками, радістю та приємними хвилюваннями. Зі святом!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЩАСТЯ – ЦЕ КОЛИ У ТЕБЕ Є ВЕЛИКА, МІЦНА І ЛЮБЛЯЧА РОДИНА ТА УЛЮБЛЕНА СПРАВА ДО ДУШІ

Милосердя, співпереживання, готовність прийти на допомогу тому, хто цього потребує, взаємопідтримка, чесність, добропорядність та щирість – це ті риси характеру людини, які завжди найбільше цінувалися і цінуються у будь-якому суспільстві. Та надзвичайно прикро і боляче, що зараз у нашому жорстокому світі все важче віднайти людей, яким би були притаманні ці безцінні людські чесноти. Світ збайдужів, душі наші зчерствіли у ставленні до ближнього свого, до братів наших менших, до всього живого на планеті Земля. Що потрібно зробити нам для того, аби наповнити свої серця теплом, любов’ю, добром та милосердям? Напевно, брати приклад з тих, хто володіє такими чеснотами сповна, вчитися у них по-справжньому любити та співпереживати, радіти життю та сприймати його таким, яким воно є, усміхатися ближньому своєму і тоді все у нас буде добре….
Сьогодні мова про чудову молоду родину, яка не просто випромінює тепло, а дарує його кожному, хто спілкується з нею. Подружжя Олександра Миколайовича та Юлії Олексіївни Кротових проживає в Глобиному з 2011 року. За цей час вони придбали будинок на одній із затишних вулиць міста і в любові та злагоді створили міцну сім’ю. в якій тепло і затишно всім – і батькам, і їхній малечі.

Родина, родина – від батька й до сина, від матері доні добро передам… Любляче подружжя Олександра і Юлії КРОТОВИХ
з синочками Даніїлом, Давидом, Рувимом та донечками Лесею, Ірою і Настунею

Любов до батьків – основа всіх чеснот
Олександр і Юлія обоє родом із Рівненської області, нашого славного Українського Полісся. Малою батьківщиною Олександра є с.Малий Жолудськ, що у Володимирецькому районі. Батьки Микола Миколайович та Тетяна Василівна виростили і виховали чотирьох дітей – двох синів Віталія та Олександра, та двох донечок Галинку і Тетянку.
Дитинство і юність Юлії промайнуло у м.Кузнецовськ, що у 2016 році було перейменовано у м.Вараш, за кілька кілометрів від нього розташована Рівненська АЕС. Подружжя Олексія Сергійовича та Ольги Леонтіївни Музиків подарувало життя десятьом дітям. Найстарша з них Юлія, далі один за одним на світ з’явилися Олександр, Руслан, Олексій, Анастасія, Марія, Софія, Тетяна, Павло та Анна. П’ятеро старших мають власні родини, а наймолодші Паша і Аня ще школярі. Олексій Сергійович та Ольга Леонтіївна щасливі і зовсім ще молоді дідусь і бабуся, які мають любих, дорогих і найдорожчих у світі 17 онучат! Своїх дітей виховували у любові і повазі не тільки до людей, а й до Бога, бо самі – віруючі люди, входять до релігійної громади Української Церкви Християн Віри Євангельської.
В обох родинах, Музиків і Кротових, з особливою повагою і шаною діти ставляться до батьків, як ті, в свою чергу, до своїх батьків. І так від покоління до покоління, від батька до сина, від матері до доньки передають свою любов, повагу та доброту…
Не можна знайти щастя у шлюбі, якщо ви не принесете його з собою…
Одружилися Юлія Музика і Олександр Кротов у зовсім юному віці – нареченій було лише 17 років, а її коханому – 19. Такий юний вік не лише не став на заваді, а, навпаки, допоміг створити міцну люблячу родину. Як відомо, діти з’являються на світ від великої любові, так і в родині Олександра і Юлії Господь Бог благословив на світ трьох синочків Даніїла, Давида і найменшого, дворічного Рувима та трьох красунечок-донечок Лесю, Іру, Настуню. Вони – татова і мамина гордість і надія, їхні сподівання і їхні мрії. Виховані, чемні, з сонцесяйними усмішками на обличчях. Старші Даніїл і Давид надзвичайно працьовиті, так і крутяться біля свого тата, аби допомогти йому, дівчатка Леся та Іра мамині помічниці і на кухні, і по догляду за найменшими сестричкою і братиком – такими їх виховують батьки з самісінького дитинства.

Ось ці смачні і хрусткі огірочки, які вирощує дбайливий
господар Олександр КРОТОВ, так і просяться до вашого столу!

Те, що в тебе виходить найкраще – і є твоїм покликанням…

В будинку, де проживає багатодітна родина Кротових впродовж 10 років, чимало зроблено за цей час, а, головне, добудовано його, хоча внутрішні роботи ще не завершені. Малеча народжується, а, значить, потребує простору для росту та активного розвитку. Все в цій затишній оселі зроблено дбайливими, вмілими руками господаря родини, який вміє виконувати і внутрішні, і зовнішні роботи. За яку б справу він не брався, все виходить гарно і до ладу.
Цього року роботи не тільки у нього, а і всієї родини додалося, адже Олександр зайнявся справою, про яку мріяв ще з раннього дитинства – вирощуванням огірків у теплиці. Як він сам говорить, на його рідній Рівненщині чи не у кожного господаря є теплиця, а то й не одна. Заняття це не з легких, бо вимагає чималих фінансових затрат та напруженої праці. Труднощів разом з дружиною він не боїться, бо твердо переконаний, що, займаючись улюбленою справою, можна досягти якихось успіхів і міцно стати на ноги.
Придбавши весь необхідний високоякісний будівельний матеріал, на власній присадибній ділянці закипіла активна робота з будівництва майбутньої теплиці. Вона розпочалася у лютому і завершилася за короткий термін, адже на допомогу прийшли рідні та друзі, яких у багатодітної родини чимало. Будівництву теплиці передувало зведення розсадника, в якому з дотриманням всіх вимог підростала з маленької насінини розсада огірків сорту Арктика F1. На запитання, чому саме цей сорт огірків був вибраний ним для вирощування, молодий власник теплиці відповів, що він суперранній, високоврожайний, має гарний товарний вигляд, відмінні смакові якості та неповторний аромат – саме те, чого потребує найвибагливіший покупець. Огірки даного сорту гарно себе почувають як у закритому, так і відкритому грунті. Гібрид дуже ранній і коли його вирощувати за допомогою розсади – то перші плоди з’являються вже через 21 день після висадки, а у відкритому грунті їх доведеться чекати 42 дні.
– У теплиці створені якнайкращі умови для швидкого росту та плодоношення огірків. Полив крапельний, температура постійно підтримується на рівні +30+35 градусів. Збір овочів проводимо вранці та ввечері, адже не можемо допустити, аби вони переростали і втрачали свій товарний вигляд, – розповідає Олександр Кротов.
Він згадує, що особливо важко було у березні-квітні, коли потрібно було висадити півтори тисячі стаканчиків розсади у теплицю та опалювати її, аби постійно підтримувати необхідну температуру. Найпершим його помічником є дружина Юлія, яка допомагає і підтримує у всьому, а ще старші сини Даня і Давид, які з великим бажанням допомагають татові збирати зелені овочі і за це отримують свою першу заробітну плату.
У найближчих планах дбайливого господаря – збільшення площі теплиці та вирощення помідорів, про що неодноразово його запитують покупці, які вже встигли оцінити відмінну смакову якість огірків сорту Арктика F1. Тож крім літньої теплиці мріє про зимову, аби вже в квітні можна було ласувати смачними огірочками. Завдяки їхньому спільному старанню, неабиякій працьовитості та натхненню дитяча мрія господаря родини поступово зможе перерости у сімейний бізнес і в найближчому майбутньому стати запорукою стабільності та успіху їхньої великої родини.
Лише на добро земля обізветься добром…
Тепло, щирість, любов, підтримка і турбота один про одного, доброзичливе і чуйне ставлення до оточуючих, позитивний погляд на життя – це слова, які найперше спадають на думку при спілкуванні з прекрасною родиною Олександра та Юлії Кротових. Щира вдячність вам за доброту сердець, за безмежне терпіння і щоденну нелегку працю, за усміхнених, щасливих, гарно вихованих діток. Тож хай добро, достаток і благополуччя будуть постійними супутниками у вашому домі, в якому так тепло і затишно всім, а всі плани, мрії та сподівання обов’язково втілюються в життя! Божого вам благословення і удачі, хай кожен новий день буде теплим, сонячним і щасливим для вашої великої і дружної родини!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ТАКЕ СУЦВІТТЯ ЛІТ НЕ КОЖЕН НАЗБИРАЄ, ТАКИЙ ВЕЛИКИЙ СКАРБ НЕ КОЖЕН ОСЯГНЕ

Ювілярка Галина КРИВЕНКО, с.Ялинці

16 червня відсвяткувала свій 90-річний ювілей шляхетна людина, Вчитель з великої літери, для багатьох вірний наставник, порадник та подруга – Галина Гнатівна Кривенко, яка багато років свого життя віддала роботі у Ялинцівській школі, навчаючи рідної української мови своїх учнів.
Все її життя пов’язане зі школою. Час минає швидко, коли людина зайнята улюбленою справою. Галина Гнатівна виховала і навчила не одне покоління юних душ, не тільки давши своїм вихованцям ґрунтовні знання, а й прищепивши їм головні людські цінності – чесність, порядність, відповідальність, готовність прийти на допомогу іншим.
Вона народилася у славному селі Максимівка 16 червня 1931 року, була другою дитиною великої і дружної родини Ляпунів, де крім Галинки підростало ще четверо дітей. Її дитинство закінчилося тоді, коли почалася війна. Батька, Гната Сергійовича, забрали на фронт, мама Ганна Прокопівна, залишилася одна з п’ятьма дітьми. Як вижили у роки лихоліття – один Господь знає. У 1943 році загинув на фронтах Другої світової, форсуючи річку Дніпро, Гнат Сергійович. Весь тягар піклування про родину ліг на плечі Ганни Прокопівни, яка трудилася від зорі до зорі, аби підняти на ноги своїх дітей.
Після закінчення Максимівської семирічки, середню освіту Галинка здобувала у Градизькій середній школі.
Свій трудовий шлях розпочала з посади діловода Максимівської семирічної школи у 1952 році. Після навчання працювала на посаді старшої піонервожатої у Недогарківській середній школі, а згодом була призначена на посаду вчителя української мови і літератури Ялинцівської восьмирічної школи. З цією школою у Галини Гнатівни пов’язано найбільше спогадів, адже саме тут відбувалося її становлення як педагога, саме тут вона вчила розумному, доброму, вічному своїх учнів, відчуваючи дружню підтримку колег-вчителів, з якими її пов’язують роки багаторічної дружби.
Галина Гнатівна Кривенко вищу педагогічну освіту здобула у Полтавському педагогічному інституті, закінчивши факультет української мови та літератури. За її плечима – роки копіткої, відповідальної праці. Неодноразово вона обиралась депутатом Ялинцівської сільської ради, активно займалася громадською роботою та допомагала іншим. Багато разів була на відповідальній посаді – секретаря виборчої комісії. Славилася у селі як вміла кухарка, тому її кликали на весілля та інші заходи, аби допомогла у приготуванні страв. Доводилося жінці й буряки у колгоспі полоти, іншу сільську роботу виконувати і все виходило у Галини Гнатівни вміло та до ладу. Все встигала вона – і до уроків підготуватись, і вдома порядок навести, адже в родині підростало двоє дітей – донька Лариса та син Юрій.

З донькою Ларисою, онукою Інною та правнучкою Дар’єю

Зі стін Ялинцівської школи вона пішла на пенсію у 1980 році. Та всидіти вдома активній та енергійній Галині Гнатівні обов’язки не дали. Вона трудилася секретарем зі збору податків Ялинцівської сільської ради поєднуючи цю роботу з державним страхуванням. Є у неї й трирічний стаж роботи у страховій компанії «Оранта». Де б не трудилася Галина Гнатівна Кривенко, скрізь зарекомендувала себе відповідальним, чесним та сумлінним працівником, саме цим й заслужила повагу та шану односельців.
Життя Галини Гнатівни не було встелене пелюстками троянд, довелося пережити і розчарування, і біль та втрату найрідніших людей. Відійшла у засвіти матуся, пішли з життя її брати та сестри, покинув цей світ і син Юрій… Гордістю та втіхою Галини Гнатівни Кривенко є донечка Лариса, яка закінчила інститут іноземних мов, проживає нині у м.Світловодськ, пише вірші, що йдуть від самісінького серця, має чудовий голос, працює у Світловодському міському Будинку культури й є учасницею ансамблю «Кришталеві роси».
Пишається Галина Гнатівна й своїми чотирма онуками – Інною, Сергієм, Яною та Андрієм, доброї долі та щастя бажає своїм найкращим у світі правнукам – Валерії, Дар’ї, Ользі, Вікторії, Сергію, Назару та Микиті.
У свої поважні 90 Галина Гнатівна не втратила цікавості до життя, вона – чудова співрозмовниця, начитана, ерудована, з величезним життєвим досвідом, вона цікавиться тим, що відбувається в селі, в районі, в країні. Часто вона повертається спогадами у минулі роки, пригадуючи пройдені шляхи, людей та події. І вірш доньки Лариси особливо близький та хвилюючий, адже у ньому частина і її життя.
Всі ми родом з дитинства, з того отчого краю,
Де лиш мрій горизонти, де прекрасне буття.
З ним пов’язана пісня колисковая мами
І бабусина казка – світанок життя…
Там були ми малими, молодими – батьки,
Рідні дружно збирались в наш куток «Кривенки».
І тоді нам здавалось, що не буде кінця
Отим рідним стежинам і назустріч відкритим серцям.
Наша копанка, мабуть, нас усіх пам’ятає,
Як у спеку спішили ми до неї завжди
І у ліс протоптали не одну ми стежину,
Щоб відчуть прохолоду, позбирати гриби.
Я іще пам’ятаю терпкий терену смак
І доріжку в «бабівський» садок.
Може все це – дрібниці, не знаю,
Але душу бентежить цей народжений кожен рядок,
Бо іде він від серця, що той час пам’ятає,
Та по-іншому, мабуть, не буває –
Все частіше, з роками, туди душею линеш знов,
Щоб хоч думкою пройтись по тім краю,
Та згадати молодість свою…

Шановна Галино Гнатівно, прийміть найщиріші побажання здоров’я, миру, достатку, радості, нехай поруч з Вами завжди йдуть віра і надія, оптимізм і впевненість, а доля береже Вас від негараздів та бід, додає сил та натхнення! І нехай Ваші спогади будуть завжди добрими, світлими та позитивними, а найрідніші Вам люди дарують свою любов, турботу та море приємних емоцій!
Фото з родинного архіву.

ВАМ 70, ТА ХІБА Ж ЦЕ ЛІТА, КОЛИ ОЧІ ГОРЯТЬ І ДУША МОЛОДА?!

Ювілеї, ювілеї… Вони для нас радісні й сумні. Радісні, бо в ці дні народження перегортаємо автобіографічні сторінки, пригадуємо пережите, гріємося світлими митями, дякуємо, що вони не оминули нас. Сумно стає від усвідомлення, що лише ми повертаємося до свого дитинства, юності, молодості, а вони до нас – ніколи. Найважливіше для людини, аби більше було доброго й корисного, аби не ятрило душу й серце минуле, аби хотілося стрічати завтрашні світанок і надвечір’я. Впевнена, що в день свого 70-річного ювілею Олексію Васильовичу Щербусі, голові ради Кременчуцької районної організації ветеранів буде приємно озирнутися на пройдений шлях, адже досяг в житті чимало.

Подружжя Олексія та Наталії ЩЕРБУХІВ
Діти Олена, Юрій, Наталія
Донька Наталія та її сім’я
Син Юрій з родиною
Дочка Олена зі своєю родиною
Внук Антон


На прекрасній полтавській землі, серед родючих полів та вишнево-яблуневих садів, що купалися в пінному цвіті, у благословенному хуторі Ковалі Демидівської сільської ради, що на Кременчуччині, де всі один одному були ближчі за найближчих родичів, у хатині, що наче писанка, яку охороняв столітній велетень дуб, посаджений дбайливими руками дідуся Захара Онисимовича, побачив світ Олексій Щербуха.
А загорілася його життєва зоря неповторної літньої пори 16 червня 1951 року, в родині одвічних хліборобів-трударів – Василя Захаровича та Парасковії Федотівни. Як раділи батьки своєму довгожданому синочку-первістку, якби могли, то й небо прихилили, аби був Олексійко щасливим. А в садах хутірських – високі трави, пахли яблука вітрами, солов’ї щебетали…
Зростав, мужнів, набирався сили хлопчина, всотував у себе хліборобську науку, піднімався до сонечка і ставав міцно на ноги на батьківській прадавній землі, наче той пшеничний колосок, доглянутий з любов’ю. Свої перші знання здобув Олексій у Ковалівській початковій школі, згодом навчався в сусідній Демидівській восьмирічці, атестат зрілості отримав у Обізнівській середній школі. Наука давалася йому легко, бо мав юнак гострий розум і добру пам’ять, а ще ненаситну жагу до нових знань.
У 1968 році розпочалися його перші трудові університети на посаді бухгалтера в колгоспі імені Карла Маркса в сусідній Гришівці. Пізніше, після об’єднання господарств імені Карла Маркса та «Шевченка» в агроформування «Дружба» (с. Демидівка), трудився бухгалтером, економістом з оплати праці, головним економістом. Тож питання, яку освіту здобути, перед Олексієм Щербухою не стояло, всі дороги й шляхи привели до Полтавського сільськогосподарського інституту на факультет «Бухгалтерський облік у сільському господарстві».
Молодий, беручкий, розумний, ініціативний, не тільки хороший спеціаліст, а й прекрасна людина, яка могла знайти спільну мову з кожним, – саме таким зарекомендував себе Олексій Васильович на зорі своєї трудової юності. Тому і не дивно, що в 1978 році його обрали секретарем, а пізніше – першим секретарем Кременчуцького райкому комсомолу. Дворічною перервою в його райкомівській кар’єрі стала робота головою профспілки радгоспу «Рокитненський», після чого він знову повернувся сюди – тепер уже інструктором райкому партії.
А згодом були відповідальні і непрості роки роботи в системі «Ощадбанку» України. 18 літ свого життя керував Кременчуцьким районним відділенням №7850 та 3 роки міським відділенням №62 «Ощадбанку» Кременчука. Пригадуючи непростий період свого трудового життя, Олексій Васильович з прикрістю констатує, що через перебудовні процеси в галузі змушений був закривати філії в окремих населених пунктах, а за цим стояло найболючіше – долі людські та майбутнє тих працівників, з якими чимало літ трудилися разом.
У 2008 році він знову повернувся на державну службу, очолив загальний відділ апарату РДА, а в 2011 році Олексій Васильович пішов на заслужений відпочинок.
Але про таких людей, як Олексій Щербуха, мовлять, що спокій їм тільки сниться. Бо палке і вічно юне серце, в якому тепла і турботи вистачало для всіх, прагнуло до дії, бо є ще порох у порохівницях! Тож Олексій Васильович починає працювати відповідальним секретарем Кременчуцької районної організації ветеранів. А вже незабаром, у 2015 році, очолив цю поважну організацію.
Притаманний йому талант організатора, помножений на велике бажання нести людям добро, стали запорукою успіху: значно активізувалася діяльність первинних ветеранських організацій. Великого значення голова спілки надає роботі з ветеранами війни та волонтерському руху.
– Турбота про ветеранів – це наш святий обов’язок! Сьогодні коло обов’язків розширилося в зв’язку з утворенням нового Кременчуцького району, до складу якого увійшли Глобинський, Семенівський та Козельщинський райони. Тому ми в постійному пошуку ефективних форм, як об’єднати спільні зусилля колишніх чотирьох районних організацій, аби забезпечити гідні умови життя ветеранам, – так говорить голова ради Кременчуцької районної організації ветеранів.
Своїм умінням працювати з людьми, аналізувати й оцінювати їхню роботу, він заслужив авторитет і довіру колег та всіх, хто його оточував. Його знають як досвідченого керівника і громадського активіста, справжнього патріота, щиру і шляхетну людину. Широта поглядів, принциповість і послідовність в діях, енергія і цілеспрямованість поєднуються з життєвою мудрістю та високою порядністю людини, яка по праву здобула заслужену пошану і визнання.
Не щадила доля зловісна цього чоловіка, не слалася до його ніг вишиваними рушниками, випробовувала на міцність, коли доводилося втрачати найрідніших. Та цей сильний і вольовий чоловік підіймався з колін і йшов далі, даруючи оточуючим свою любов і світло щирої душі. А поряд з Олексієм Васильовичем, рука до руки, плече до плеча в радості і в горі прямує його вірна супутниця, кохана дружина, берегиня роду Наталія Василівна. У свої поважні роки вони залишаються напрочуд красивою парою, випромінюють теплоту своєї любові, щедро роздаровуючи її рідним, близьким та просто хорошим людям. Щиро радіють успіхам сина Юрія і донечок Олени та Наталії, які стали прекрасними людьми, багатими на любов і добро. А Всевишній дарував подружжю Щербух ще й семеро найкращих у світі онуків: Антона, Катю, Олексія, Лізу, Софію, Анастасію та Діму, в яких дідусь з бабусею просто душі не чають.
Невимовною радістю і приємним щемом наповнюється серце цього поважного чоловіка, коли він з суєти суєт галасливого міста знов і знов повертається щонеділі до батьківського порога, до праотчого хутора Ковалі, до найріднішого куточка землі, де його мама колисала, «свою любов переливала в свою дитину», до могутнього крислатого дуба, що дає йому силу і наснагу до життя.
Колись цей хутір був живим, радісним, людним, співучим. Колись тут жили, працювали, дітей народжували, новосілля справляли, самовіддано трудилися в колгоспі його земляки, який у 50-х роках минулого століття очолював дідусь Олексія Васильовича, Захар Онисимович, наближаючи світле майбуття для своїх дітей, онуків, правнуків… Життя вирувало тут і буяло, була тут і школа, і магазин, і дві городні ланки, і бригада, і складські господарські приміщення…
Прикро і боляче від того, що сьогодні лише густі чагарі та хащі обіймають його нечисленні хатинки, де жили, де любили, де дітей ростили. А потім – двері замкнули, вікна забили, речі – на вантажівку, та й подалися в міста в пошуках кращої долі. А вони, оті хатини, своїми порожніми зіницями – вибитими вікнами байдуже і безнадійно дивляться на дорогу, чи ніхто не йде, чи ніхто не їде. А колись майже в кожній оселі мешкала велика і дружна багатодітна родина. Сьогодні ж там проживає лише шестеро чоловік…
Та поклик рідної землі завжди кличе Олексія Васильовича до себе, до того благословенного куточка землі, звідки пішов у безмежний світ. З неймовірним душевним щемом, теплотою і щирою вдячністю пригадує цей сивочолий чоловік дорогих земляків, однокласників, учителів, своїх перших мудрих наставників, людей, з якими працював пліч-о-пліч. Сумно тільки, що багато з них відлетіли за вічну межу, разом з журавлями.
16 червня Олексій Щербуха відсвяткував свій 70-й день народження. Тож із роси і води Вам, дорогий ювіляре! Хай сторицею повертається Вам людська вдячність і нехай невичерпною буде Ваша життєдайна криниця! Многая Вам літ у парі та родинному теплі! І хай так буде: щастя щохвилини, здоров’я, радість, світло і тепло. А що іще потрібно для людини, щоб серце від любові зацвіло!

Фото з сімейного архіву
Олексія ЩЕРБУХИ.

ВОНА БЛАГОСЛОВЛЯЛА НЕМОВЛЯТ НА СВІТ

Майя ЛАЗОРЕНКО

Ми багато говоримо, пишемо, розповідаємо про видатних особистостей, які зробили важливий внесок у державотворчість, мистецтво, науку і вважаємо їх героями. Та цікаво те, що дуже часто поряд із нами скромно живуть люди, які своєю сумлінною і професійною працею та ставленням до інших також заслужили право на визнання…
Щороку, у червні, наповненому неповторним квітковим ароматом, ми відзначаємо День медичного працівника, а всім відомо, що ця професія із тих, де «колишніх» не буває, а коли ти ще й хороший спеціаліст – про тебе пам’ятатимуть через роки.
Тож сьогодні моя розповідь про звичайну, і в той же час незвичайну жінку, Майю Єгорівну Лазоренко, яка сорок п’ять років свого життя, наповненого трудовим неспокоєм, пропрацювала акушером дільничної лікарні в неповторному селі Омельник, що стало для неї рідним, близькими і дорогими радощі й турботи його мешканців. 45 років вона благословляла діточок на світ, дбайливо тримала на руках нове життя!

Кажуть, щастя неможливо зважити або виміряти. Проте Майї Єгорівні це вдавалося, бо вона першою брала на руки маленьке диво та радісно повідомляла батькам: «У вас мила дівчинка!» або ж «Хлопчик чудовий – справжній богатир!».
– Якби Ви знали, яке це неймовірне щастя тримати на руках новонароджене мокре немовлятко і відчувати себе причетною до цього дива! Головне, щоб воно закричало і сповістило про свою появу на світ, значить все в нього гаразд, – мовить Майя Єгорівна, лагідно усміхаючись і пригадуючи прожите-пережите.
Народилася Майя Єгорівна 20 квітня грозового 1941 року в найкращому у світі селі Малі Кринки, що на Глобинщині.
З самого дитинства Майя мріяла стати медиком. Це була її найзаповітніша мрія та найбільше бажання, тому що саме лікарем-епідеміологом трудилася її мама Дар’я Афанасіївна. Саме це та якесь незвідане відчуття постійно підштовхувало до цієї професії. А те незвідане полягало у тому, що її батьки, Дар’я Афанасіївна та Єгор Федотович, довго не мали діток. І допомога Всевишнього та професійних лікарів, через роки, дарували цій родині довгождану радість – донечку-красунечку, а потім ще братика та двох сестричок. Тож Майї найбільше хотілось допомагати людям, бо професія акушерки найперша на землі, оскільки пов’язана з початком життя. Коли настав час після закінчення школи обирати шлях у житті, дівчину зацікавила саме ця професія, на її думку, особлива, надзвичайна.
Проте інколи доля робить круті віражі, які здавалось би перешкоджають здійсненню мрій. У ті роки на одне місце в медучилище був величезний конкурс – аж чотирнадцять абітурієнтів, тож, на превеликий жаль, хоча всі іспити склала добре, проте не пройшла відбір. Та бажання стати медиком було сильніше за обставини, Майя не опускає руки, працює дезінфектором у санстанції с. Великі Кринки. А вже через 3 роки, маючи досвід роботи, вступає до Полтавського медичного училища.

Ось такою вона прийшла працювати в Омельник


Тож уже в 1964 році Майя вийшла зі стін училища дипломованим фельдшером-акушером, а доля закинула її в мальовниче село Омельник, що стало її долею. Спочатку три роки працювала у місцевому пологовому відділенні на три ліжка.
Саме з цієї посади й розпочалася найважча і найцікавіша сторінка життя Майї Єгорівни. Адже населення Омельника на той час, переважно молоді люди, які тільки-но створювали власні сім’ї, а, отже, й народжували дітей, тож роботи акушеру вистачало. На рахунку пані Майї сотні прийнятих пологів, багато з них – в екстремальних умовах, без лікаря, апаратури та іншого необхідного начиння, лише Майя Єгорівна та її золоті руки. І хоч пройшов не один десяток років, кожного новонародженого пам’ятає поіменно. До неї йшли і їхали породіллі та жінки за консультацією не тільки з Омельника, а й з усіх навколишніх сіл. «І навіщо їхати за тридев’ять земель до лікаря-гінеколога, коли у нас є Майя Єгорівна?!», – часто говорили односельці.
Тож значимість Майї Єгорівни в цьому селі важко переоцінити, адже саме від її досвіду, знань і навичок часто залежало життя і здоров’я матері та новонародженого. У ті часи, коли довелося їй працювати, акушерки приймали пологи без лікарів. А вони бували різні, тож постійно аналізувала, чи все зробила правильно, а, можливо, треба було спробувати діяти інакше. Вона постійно вчилася, удосконалювалася. За всі 45 років виснажливої праці чимало бачила й пережила тут, пропускаючи все через своє чуйне серце, часто сама опинялася в лікарні в передінфарктному стані через моральне і фізичне виснаження, бо не було в цієї жінки спокою ні вдень, ні вночі.
Та в будь-якому випадку поява малесенької крихітки на світ – щастя й радість як для матері, так і для неї, як знак, що її зусилля виправдані в цьому янголяті, яке на весь світ заявляє про себе криком. Тож це найважливіші моменти, які забути неможливо.
У перервах між роботою, яка забирала чи не увесь час, Майя Єгорівна й сама вийшла заміж, бо кохання знайшло її навіть на роботі. Молода, жвава і красива дівчина сподобалася вродливому парубку Анатолію, з яким прожила гарне, наповнене щоденними турботами, роботою та любов’ю життя. 15 років тому відлетів у засвіти її Анатолій Олександрович, лишивши на серці дружини незагойну рану та спорожнілу оселю й двір, що дихали його працею.

У колі дружної родини
З колегами по роботі (Майя перша справа)


Єдиною втіхою та розрадою нині для цієї жінки є син Олександр, який з родиною мешкає в цьому ж селі, а ще внук Андрій та дворічний правнучок Олексійко. Коли ж навідуються найрідніші до бабусиної оселі, то наче й сонечко світить яскравіше, і вітерець лагідніший, так вже радіє вона гостям.
Сьогодні Майя Єгорівна веде активний спосіб життя, не дає собі розслабитися, як кажуть, спокій цій жінці тільки сниться, тримає чималеньке господарство, ще два роки тому й корівок доглядала, читає газети, щоб бути в курсі політичного та суспільного життя. Турбується про чотирилапих друзів, грайливих песиків, які охороняють її двір та розраджують господиню, а ще радісно, виляючи хвостиками, зустрічають гостей.
Разом із тим їй небайдуже, як розвивається медицина у нашій державі та у рідному селі, бідкається, що COVID-19 стрімко прямує планетою, бо пандемія не була вчасно зупинена. Розповідає про те, як у свій час їм, медикам, теж було непросто боротися з такими інфекційними захворюваннями як кір, віспа, скарлатина, менінгіт і навіть холера… Але ж вони побороли!
Тож щиро зичимо Майї Єгорівні міцного здоров’я, довгих років життя, сімейного затишку та вдячної пам’яті в людських серцях.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архіву Майї Лазоренко.

1 2