Архів рубрики: Загальне

ЩОБ ВРОЖАЇ ГАРНІ ВИ РОСТИЛИ, ЩОБ В ЗДОРОВ’Ї БУЛИ Й МИРІ!

На календарі – перший місяць осені, а це значить, що кожен новий день наближає сільських аграріїв до завершення комплексу осінньо-польових робіт. А на сьогоднішній день турбот і клопотів у них ще вистачає, адже на полях залишається соя, соняшник, кукурудза, підготовка грунту та, зрештою, посів озимих зернових культур. Максимально використовують кожен сонячний погожий день у ТОВ СГП «Надія», що у с.Пронозівка, яке впродовж всіх років свого існування успішно займається, на відміну від інших сільгоспформувань, розвитком двох основних галузей сільського господарства – рослинництвом та тваринництвом. Тож, вирощуючи сільгосппродукцію, тим самим дбають і про якісну кормову базу для потреб великої рогатої худоби, яку утримують на МТФ, що у с.Кагамлик.
16 березня цього року на посаду директора ТОВ СГП «Надія» був призначений Денис Олександрович Голобородько, який з 9 березня минулого року працював заступником директора. За фахом Денис Олександрович юрист-правознавець, вищу юридичну освіту свого часу здобув у Київському національному університеті внутрішніх справ. Згодом 17 років жив і працював у м.Полтава, а зараз вже другий рік, як він пов’язав своє життя із рідною Пронозівкою. Про такий поворот у житті аж ніяк не шкодує, адже все його дитинство і юність промайнуло серед мальовничої природи рідного краю та його неповторних живописних краєвидів. Любов до землі назавжди у його серці, адже батько, Олександр Григорович Голобородько, знаний і мудрий аграрій, який все своє життя присвятив праці на землі, більше 30 років очолюючи одне із найкращих сільгосппідприємств колишнього Глобинського району. Маючи за плечима чималий досвід роботи, щедро ділиться ним зі своїми наступниками. Тепер за справу взялися його сини, Денис Олександрович та Максим Олександрович, який нині працює заступником директора з виробництва. Тож саме Денис Олександрович і повів мову про трудові будні очолюваного ним підприємства
.

Директор ТОВ СГП «Надія» Денис ГОЛОБОРОДЬКО та студент Хорольського агропромислового коледжу Олександр БАБЕНКО
Завідуюча токового господарства Людмила ЛИГИРДА та працівники току Юлія ГРАБЧАК, Олександр ПУСТОВІТ, Ольга ЗІПА
Механізатори Максим СУПРУН, Сергій БЕРЕЖНИЙ та Олег КОЩІЙ
Досвідчений зварник Микола КРИВОНОС


На сьогоднішній день у ТОВ СГП «Надія» в обробітку налічується 2230 гектарів орних земель. Основні культури, яким надають перевагу у вирощенні, – це соняшник і кукурудза. Крім них ще вирощують сою і пшеницю. Враховуючи цьогорічні сприятливі погодні умови зі значною кількістю опадів, урожай ранніх зернових порадував сільських аграріїв, які вчасно і без затрат зібрали вирощене. А от на соняшник, навпаки, покладали більші надії, тож його урожайність не дуже втішає пронозівських трударів. Як розповів директор ТОВ СГП «Надія» Денис Голобородько, 600 гектарів орних земель господарства перебувало на зрошуванні, цьогоріч тут були на поливі соняшник, кукурудза і соя. Зараз поливна система вже не працює, а чекає свого часу в наступному році.
На зборі ранніх зернових культур старанно і добросовісно трудилися механізатори Сергій Бережний, Руслан Грабчак. Дуже добре зарекомендував себе і 18-річний студент Хорольського агропромислового коледжу Полтавської державної аграрної академії Олександр Бабенко. Юнак проходив виробничу практику у ТОВ СГП «Надія», попереду у нього ще рік навчання, а тоді, за словами директора сільгосппідприємства Дениса Голобородька, йому пропонуватимуть працювати у сільгосппідприємстві, адже так молоді, завзяті і перспективні працівники тут дуже потрібні. Водії господарства Анатолій Красноштан і Олександр Гардаш трудилися на перевезенні зерна від комбайнів на токове господарство, де завідуючою Людмила Лигирда. Про очищення, просушування зерна та підготовку його до тривалого зберігання дбають працівники токового господарства Олександр Пустовіт, Юлія Грабчак та Ольга Зіпа. Про те, аби техніка була підготовлена до роботи, справно працювала і ні в якому разі не підводила у найвідповідальніший час, вчасно дбали не лише механізатори, а й досвідчений зварник Микола Кривонос та висококваліфікований токар Василь Родак. Всю роботу механізованого загону постійно контролює майстер своєї справи, інженер Микола Петрович Муравка.
У напружену жнивну пору, коли дорогоцінна кожна хвилина, смачні страви, приготовлені вправними кухарями Іриною Кощій та Світланою Лисенко, вивозилися трударям прямо в поле. У цей час механізатори отримували чотириразове харчування, за що щиро вдячні адміністрації господарства та працівникам кухні.
Як розповів директор ТОВ СГП «Надія» Денис Олександрович Голобородько, всією необхідною технікою сільгосппідприємство забезпечене повністю. Вони мають два комбайни «Claas Lexion-580», трактори «Case-335» та «New Holland», обприскувач «John Deere” та необхідний причіпний інвентар для здійснення всього комплексу польових робіт.
У ТОВ СГП «Надія» мають близько 700 пайовиків, розрахунок з якими проводиться вчасно і згідно укладених договорів. Проводиться повний обробіток присадибних ділянок, посів зернових культур, збір урожаю тощо. А ще сільгосппідприємство за всі роки свого існування ніколи не стояло осторонь життя територіальної громади: взимку розчищають всі шляхи і дороги від снігових заметів, беруть активну участь у наведенні чистоти та благоустрої населених пунктів. У цьому році надали допомогу у перекритті даху місцевого навчального закладу, який постраждав від потужного буревію тощо.
Тож залишається побажати всім працівникам ТОВ СГП «Надія» успіхів у нелегкій щоденній праці, погожих сонячних днів, аби завершити весь комплекс осінньо-польових робіт, гарних здобутків у тваринницькій галузі та обов’язкового здійснення всіх планів, задумів та мрій.
Тетяна ПОПСУЙ.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

У МАНЖЕЛІЇ ТА ЛАМАНОМУ ДБАЮТЬ ПРО ПОРЯДОК НА ТЕРИТОРІЇ ГРОМАДИ

Села Манжелія і Ламане, що віднедавна ввійшли до складу Глобинської ОТГ, вражають своєю чарівністю та мальовничістю. Тут неймовірно гарна природа та неповторні краєвиди, а люди привітні і по-справжньому закохані у свій рідний край. Та найбільше їхнє бажання, аби їхні села процвітали, щоб молодь не залишала рідні місця, аби народжувалася малеча і радувала своєю появою на світ своїх найдорожчих матусь і татусів. Але, на жаль, не все тут так, як мріється місцевим жителям, бо роботу в селах віднайти надзвичайно важко, тому і залишає їх молодь у пошуках кращої долі. Тож аби дізнатися, як живеться жителям Манжелії та Ламаного, завітали до новообраного сільського старости Анатолія Анатолія Пшенишного. На цю надзвичайно відповідальну посаду голову СФГ «Вікторія» було призначено 17 березня ц.р.

Староста сіл Манжелія та Ламане Анатолій ПШЕНИШНИЙ, спеціалісти І категорії виконкому Глобинської міської ради Тетяна МЕЛЬНИКОВА та Валентина ЛИТВИНЕНКО, прибиральниця службових приміщень Валентина ТИМОШЕНКО
Завідувач закладу дошкільної освіти «Калинка» Тетяна ВЕРХОВСЬКА та вихователь Лідія ВІТКО зі своїми маленькими вихованцями


Про чистоту та благоустрій території дбають Анатолій САМОЙЛЕНКО та Назар ГРИГОРУК

Як розповів очільник сільської громади, значну увагу в селах Манжелія та Ламане приділяють благоустрою та впорядкуванню цих населених пунктів. Тут дбайливо скошені бур’яни, прибрані узбіччя, впорядкований центр села – всі ці роботи проводяться, починаючи з весни. На роботах з благоустрою зайняті Анатолій Миколайович Самойленко та Назар Юрійович Григорук, які надзвичайно старанно і добросовісно відносяться до виконання своїх професійних обов’язків. До речі, ці надзвичайно старанні чоловіки трудяться і в місцевому комунгоспі «Промінь», де професійно і без затримок ремонтують сільський водопровід. А.А.Пшенишний дуже вдячний всім, хто не стоїть осторонь життя сільської громади і в міру своїх можливостей допомагає вирішувати проблеми її життєдіяльності. Це ДП «Глобинеагропродукт» (фінансовий директор Сергій Вікторович Коросташов), СФГ «Астрагал» (голова Тетяна Григорівна Магда), ФГ «Колос» (голова Василь Васильович Добжинський), СФГ «Надія» (голова Іван Миколайович Козаченко), одноосібники Віталій Борисович Гаврилець і Валерій Миколайович Босяк. Всім їм Анатолій Анатолійович Пшенишний говорить слова вдячності за розуміння і підтримку, за готовність завжди прийти на допомогу, а ще за постійну підтримку місцевої ФК «Манжелія», адже саме завдяки їхній допомозі сільські спортсмени мають змогу брати участь у змаганнях і здобувати призові місця.
Радує сільського старосту Анатолія Анатолійовича Пшенишного та всіх жителів громади частковий ремонт місцевих доріг загальною протяжністю 6 км 100 м. Про те, в якому жахливому стані вони були донедавна, знає кожен, хто приїздив у справах чи на відпочинок до Манжелії. Звичайно, роботи в цьому плані ще не завершені, вони продовжуватимуться і надалі, аби лише виділялися кошти на їх проведення, а їх потрібно ще чимало.
31 липня у селі Манжелія відбулося гарне і веселе святкове дійство – День села, де люди змогли по-справжньому відпочити, насолодитися концертною програмою та отримати море позитиву. День свого рідного села відсвяткували 7 серпня і мешканці Ламаного, які готувалися до нього заздалегідь, тож воно вдалося на славу!
Перебуваючи у с.Манжелія, відвідали ми і заклад дошкільної освіти «Калинка», де завідуючою працює Тетяна Володимирівна Верховська. Територія садочка надзвичайно простора, дбайливо впорядкована, радують зір з любов’ю висаджені клумби, на яких неймовірне квіткове розмаїття – все це справа турботливих рук всіх працівників дошкільної установи, які постійно дбають, аби діточкам тут було гарно, зручно і безпечно. Це вихователь Лідія Григорівна Вітко, помічник вихователя Світлана Юріївна Козаченко, медична сестра Віра Анатоліївна Гаркавенко, кухар Любов Трохимівна Губрієнко. Малечі в садочку дуже гарно, затишно і комфортно, вона забезпечена всім необхідним і почувається тут ніби вдома. Одне дуже турбує не тільки трудовий колектив закладу дошкільної освіти, а й місцевого навчального закладу – це надзвичайно низька народжуваність діточок у селі. «Калинку» зараз відвідує всього 7 хлопчиків і дівчаток, а розрахований він на 34 маленьких вихованців. Хоча перспективи на майбутнє й невтішні, але працівники садочка все ж таки сподіваються на кращі часи і вірять, що в їхніх селах лунатиме дзвінкий дитячий сміх.
Розповідаючи про трудові будні цієї невеличкої громади, сільський староста Анатолій Пшенишний говорить слова вдячності на адресу своїх колег, які працюють поруч з ним. Це спеціаліст І категорії загального відділу виконавчого комітету Глобинської міської ради Тетяна Михайлівна Мельникова, спеціаліст І категорії відділу по управлінню природними ресурсами та регулюванню земельними відносинами виконавчого комітету Глобинської міської ради Валентина Петрівна Литвиненко. Про належну чистоту і порядок в приміщенні дбає прибиральниця службових приміщень Валентина Миколаївна Тимошенко.
Залишається побажати всьому колективу сільської громади, а також жителям сіл Манжелія та Ламане успіхів у навчанні, праці та в житті, обов’язкової віри та сподівань на кращі часи тепер вже в складі Глобинської об’єднаної територіальної громади.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

МАГАЗИН «МАК» ЗАВЖДИ РАДО ВІТАЄ СВОЇХ ПОКУПЦІВ!

Щороку, в першу неділю вересня, в Україні відзначається День підприємців. Це свято було засноване Указом Президента України №1110/98 від 5 жовтня 1998 року, враховуючи роль підприємництва у здійсненні економічного реформування в Україні, вирішенні соціально-економічних проблем та визначаючи його вплив на формування, становлення та розвиток національної економіки.

Фізичні особи-підприємці, власники магазину «МАК» Микола та Марина КУЛИКИ
Продавці Олена КУЗЬМЕНКО та Світлана ЯРЕМКО


Розвиток малого і середнього бізнесу в країні – це основа її успішної економіки, створення нових робочих місць та наповнення бюджету. Тож щоб стати успішним підприємцем, потрібно багато працювати, мати певний талант, величезне бажання постійно відкривати нові шляхи розвитку, переймати досвід колег та ділитися власним. Та як би складно не було йти цією нелегкою життєвою стежиною, її обирають лише ініціативні, цілеспрямовані, завзяті, наполегливі, сильні духом особистості, які беруть на свої плечі величезну відповідальність за ведення власного бізнесу. Щастить тільки тим, хто не боїться труднощів, а сміливо йде вперед, втілюючи в життя найсміливіші ідеї та плани.
Цим критеріям у повній мірі відповідають фізичні особи-підприємці Микола Вікторович та Марина Юріївна Кулики, власники магазину «МАК», що знаходиться на Центральній вулиці міста. Магазин гостинно відчинив свої двері в 2013 році і за ці вісім років зарекомендував себе якнайкраще, адже пропонує своїм покупцям найрізноманітніший асортимент товару на різі смаки та уподобання. Як говорить Микола Вікторович, до відкриття магазину в Глобиному, він з дружиною займався підприємницькою діяльністю у сусідній Семенівці, звідки родом Марина Юріївна. А потім з’явилося бажання і можливості відкрити власний магазин у нашому місті. Спочатку «МАК» в основному спеціалізувався з продажу шпалер, а згодом асортимент товару поступово розширювався. Тут з’явилися неймовірної краси штори, гардини, постільна білизна, ковдри, подушки, люстри, картини, годинники, а також можна замовити рулонні штори будь-якого кольору і розміру, пошиття ламбрикенів тощо. Вже кілька років, після добудови складських приміщень, у магазині можна придбати високоякісний лінолеум, ламінат, килими на будь-які смаки та уподобання.
Як розповіли Микола Вікторович та Марина Юріївна, вони постійно працюють над поповненням асортименту товарів і завжди закупляють дуже високоякісний і сучасний, адже для них головне – це задоволення потреб найвибагливіших покупців. І їм це вдається, адже той, хто придбав у магазині «МАК» хоча б один товар, незабаром повернеться сюди знову, адже тут не тільки широкий вибір всього необхідного для оселі, а ще й панує приємна затишна атмосфера. І власники магазину Микола і Марина Кулики, і продавці Олена Кузьменко та Світлана Яремко завжди раді кожному, хто переступить поріг їхнього торгового закладу – вони всіх радо зустрінуть, допоможуть у виборі товару, порадять, нададуть професійну консультацію.
Як говорить ФОП Микола Вікторович Кулик, займатися підприємницькою діяльністю ніколи не було легкою справою, а особливо останнім часом, адже у зв’язку з СОVID-19 і введенням карантинних обмежень магазин працював за окремим графіком, та і у людей значно зменшилася купівельна спроможність. Та все ж тут сподіваються, що ми більше не повернемося до червоної зони і всі торгівельні заклади працюватимуть у звичному режимі. У їхніх найближчих планах – продаж облицювальної плитки для внутрішніх робіт, щоб ця мрія стала реальністю, добудували ще одне складське приміщення. Тож незабаром всі, хто планує ремонт у власній оселі, можуть завітати до магазину «МАК», де буде представлено її широкий асортимент. До речі, тут працює бригада майстрів золоті руки – Олексій Ракович та Ігор Ободзинський, які надають послуги зі встановлення натяжних стель, вікон, дверей, укладання лінолеуму та ламінату тощо. Звертайтеся – і тут вам неодмінно допоможуть!
Напередодні Дня підприємців щиро вітаємо всіх, хто пов’язав своє життя із бізнесом, хто не злякався труднощів, а сміливо йде вперед, ставлячи перед собою амбітні плани. Бажаємо вам успішного розвитку, завжди сплачених податків, гнучких умов для ведення своєї підприємницької діяльності та побільше вдячних покупців. Міцного вам здоров’я, щедрої світлої долі, добробуту, злагоди, витримки, оптимізму та невичерпної наснаги у праці. Хай започаткована вами справа буде вдалою і успішною, а ваші покупці задоволеними від придбання високоякісного товару. Зі святом, підприємці!

ЖИТТЯ – ЦЕ БОРОТЬБА

Стоять солдати на сході України,
Це чийсь синок, чи внук, а, може, брат?!
Та перш за все – це захисник країни,
Хоч не хотів він в руки зброю брать…

Артем Грушецький
Артем з дружиною
На лікуванні
Тато Артем з донечкою

Знову мова піде про випускника моєї школи. Кожен випускник пише свою історію, з якої складається історія школи. Це чудово, так твориться літопис школи. Я розповім про звичайного молодого чоловіка, дитинство якого пройшло у місті Глобине, а шкільні роки – у Глобинській ЗОШ I-III ступенів №5, який проживав у прекрасній родині по вулиці Героїв Чорнобиля. Мова піде про випускника моєї школи Артема Грушецького.
Артем Валерійович Грушецький народився 15 березня 1991 року. Зазначу, що він ровесник незалежної України (1991рік). У незалежній країні народилося і виросло нове покоління, яке має своє бачення та не боїться відстоювати свої переконання – жити у вільній державі. Мама Лариса Григорівна (1969 р.н.) за професією кухар. Тато Валерій Анатолійович (1966 р.н.) апаратник обробітку зерна, теж випускник нашої школи. Сестричка Альона теж наша випускниця. Діти зростали у щирій і люблячій сім’ї. Батьки приділяли велику увагу вихованню своїх дітей і формували хороші людські риси. Артем у 1998 році радо поспішає до школи і сміливо переступає її поріг. Школа відкриває перед хлопчиком всі таємниці знань, уроки фізичного навчання гартують силу волі і фізичну витримку. Артем захоплюється спортом, особливу тягу мав до футболу, був незмінним воротарем. Любов до спорту передалася синові від батька, який у шкільні роки був футболістом. Але особливу тягу мав Артем до техніки. Любив машини, розпізнавав за звуками їхню марку і модель. Не мислив свого життя без керма машини. Кажуть, хто дуже хоче здійснити свою мрію і впевнено іде до неї, то обов’язково все збувається. У 2006 році Артем закінчує дев’ять класів і продовжує навчання у Глобинській філії Кременчуцького ПТНЗ-22. Успішно закінчує навчання у 2008 році і отримує документ водія вантажних автомобілів. У 18 років призваний до лав армії. Служити довелося зовсім поруч, у м. Кременчук, у зенітно-ракетних військах. Служба, як говорять у народі, пройшла успішно. Загартувала юнака і злетіла швидко, у 2010 році повернувся солдат додому. Солдат Артем Валерійович неодноразово нагороджується Грамотою за успіхи в бойовій підготовці, високий професіоналізм, зразкову військову дисципліну, сумлінне виконання службових обов’язків, особистий внесок у підвищення обороноздатності країни. Ось так розпочинався нелегкий життєвий і трудовий шлях випускника моєї школи. Після повернення з армії (2010-2012роки) розпочинає трудову діяльність у ТОВ «Лан -Агро», водієм. А з 2012 до 2015 року працює на елеваторі «КЕРНЕЛ» апаратником з обробітку зерна третього, а згодом і четвертого розряду. Трудиться поряд з батьком, який вміє дати синові хорошу пораду і бути хорошим взірцем для нього. Кажуть, найважча школа – це школа життя. Ніколи не знаєш, в якому ти класі, і коли наступний екзамен. Ти навіть списати не можеш, тому що ні в кого більше немає твого варіанту.
Саме так доля готує сюрпризи індивідуально, для кожного свої. Сюрпризи бувають і в держав. Навіть, і в жахливому сні не приснилося б, що у ХХI столітті на території України буде війна. А вона кровоточить майже 7 років. 12 квітня 2014 року розпочалася війна на сході України – російські загони вторглися на територію українського Донбасу після окупації Криму.
10 березня 2015… Повістка…Виклик до військового комісаріату… Свідоме розуміння – виклик на війну! Не боявся, не ховався, «косити» від служби Артем навіть не намагався. «Косити»? Та тільки, як потім з цим жити? Щоб потім тицяли пальцями, мовляв, злякався, заховався… Якщо треба, то треба, як би тяжко на душі не було. Отримав благословення від батьків у дорогу. Яке воно тяжке і гірке, болюче до запаморочення. Зібрані всі необхідні речі – і в дорогу з надією повернутися додому, а батькам – дочекатися свого сина. На очах виступали сльози, мурашки пронизували наскрізь, серце калатало. Потяглися довгі дні і ночі для батьків. Часто подушка бачила солоні сльози мами і тата. Треба було жити, працювати і сподіватися на ласку Божу. Так воно і було. Артем Валерійович перебував певний час на навчанні у військовому центрі (Яворівський полігон з підготовки гусеничної техніки). Навчався військової справи, витримки і майстерності. Отримав військову професію – механік-водій. А потім було АТО, Костянтинівка (пункт постійного дислокування) і направлення по всіх пунктах Донецької і Луганської областей. Він служив в 122 окремому аеромобільному десантному батальйоні, десантник… Про те, чим доводилося займатися на передовій, Артем воліє не розповідати. Говорить тільки те, що завжди намагався діяти так, щоб у повному об’ємі виконувати поставлені командуванням цілі, бути чесним перед собою та перед бойовими побратимами. А ще він знав, що вдома хвилюються і переживають дорогі батьки та сестричка – Лариса Григорівна, Валерій Анатолійович і Альонка. Тому старався хоч раз вдень зателефонувати, щоб заспокоїти їх, що живий. Це був той час, коли не вистачало бронежилетів, продуктів харчування, води, одягу. Особливо тяжко було вночі, засинаючи, солдати не знали чи прокинуться наступного ранку, тому часто доводилося вартувати, щоб дрімали інші.
Як же рано довелося відчути страхіття війни молодій людині? Бачити задимлене небо, відчути запах крові, крики побратимів від ран, наповнені очі ненавистю до ворога, бажання жити і вижити…
Не можу не згадати прочитаних рядків захисника Донецького аеропорту А.Воробця, простого українця, який захищав свою країну, свою землю: «Вночі не спалося, лежали у наметі. Раптом заговорила рація. Слова ті ж самі, але більш схвильовані, а потім крик – «Гради!». І тут почалося… Навколо нас усе горіло! Здалося, ми потрапили у пекло, тіні і силуети солдатів нагадували духів. Було не просто страшно – тіло охопив жах, оціпеніння, здавалося, що ми лежимо тут вже цілу вічність…».
Війна! Вона ніколи не чує людського горя, вона глуха і німа до біди. У вирі війни збігав час. Сьогодні нова війна і народжені нею нові герої, які живуть серед нас. Артем Валерійович пройшов великий і тяжкий шлях, пекло.
2016 рік, 9 квітня… Цей день тяжкий і незабутній у пам’яті солдата. Населений пункт Новгородське, підрив автомобіля, і водій-боєць вилітає через лобове скло. Пізніше Артем не один раз чутиме у свою адресу такі звичні слова і слова неймовірної сили: «Народився у сорочці, щасливим, народився у камуфляжі, тільки без берців». Не завжди відчуєш і передбачиш біду, вона винирне несподівано. На війні все треба робити швидко, щоб не стати мішенню для ворога. Вправний водій Артем зі своїм командиром швидко їхали на ГАЗ-66, але наскочили переднім колесом на замасковану протитанкову міну. Міна вибухнула по лівій стороні машини і Артем Валерійович отримав тяжке поранення лівої сторони тіла. Командир відбувся легким пораненням і контузією. Машина перетворилася на попіл.
«Мій «Дальнобій», моя улюблена машина розлетілася, автівка, яка після реанімації пройшла не одну тисячу кілометрів Донеччини», – пригадує Артем. Перша допомога Артему Валерійовичу була надана в ЦРЛ м.Артемівськ, звідти терміново був доставлений до ВМКЦ Північного регіону у м.Харків. Перебував там з 10 до 27 квітня 2016 року. Лише у реанімації боєць прийшов до свідомості. Для подальшого лікування, за згодою з головним хірургом МО України, переводиться в НВМКЦ «ГВКГ» Центральний клінічний військовий шпиталь м.Київ. І потяглися довгі дні лікування у столиці. Переглядаю історію лікування – і серце стискається від болю і хвилювання, скільки треба було пережити молодій людині, воїну, борцеві… Так, борцеві, боротьба ішла за життя під загрозою ампутації кінцівки. А взагалі – ми, певне, ніколи не дізнаємося, що відчував боєць Артем, і що відчувають бійці на війні. Напевно, потрібно мати велику силу волі, щоб все це пережити.
А наші славні лікарі! Скільки випало на їхню долю: операції, обробки ран, накладання швів, встановлення правильного діагнозу, правильне медикаментозне лікування і т. д. Можна від такого навантаження посивіти в одну мить, адже у їхніх руках перебувало найцінніше, що має людина – життя! А треба було боротися за кожного пораненого бійця, за його життя. Скільки недоспаних ночей!? Скільки годин проведено за операційним столом!? Щира дяка вам, наші лікарі!
Велику допомогу бійцям на війні і під час лікування надавали волонтери. Як же можна обійтися без їхньої допомоги? Саме волонтери принесли у палату для Артема нову гітару. Він грав і співав, підтримував бойовий дух своїх побратимів. Не розлучався з гітарою і піснею протягом всього лікування, навіть лежачи, майстерно грав на гітарі. Артем наділений природним музичним даром, гарно співає і грає на гітарі. Він самоучка, сам опанував це мистецтво. Я була вражена до сліз, побачивши ролик, як у палаті, лежачи, грає і співає Артем, а поряд співає Наталя Лисиченко. Хіба це не героїзм, хіба це не злет духовної підтримки? Дивуюся, які корені героїзму закладені пращурами в українських синах і доньках.
Зі спогадів Наталії Лисиченко: «Цікава музична зустріч. На цій ноті музичний супровід я вільно передала в надійні чоловічі руки. Артем зовсім мало рухається, оскільки має складну травму хребта і ноги. Нога болить, стоїть апарат ВАК, що постійно відкачує рідину. Але навіть лежачи, він постійно грає на гітарі. В цій палаті я майже не грала, а просто співала під його акомпанемент. Я отримувала задоволення. Дякую, Тьомо». Так, Артем розумів, що завдяки гарній музиці та пісні можна усміхнутися і відволіктись від тривожних думок. Адже пісня – це крок до одужання, бо музика несе в собі емоційний заряд, здатна викликати емоції, піднімати настрій і кликати до життя. Артему Валерійовичу вдавалося у Київському госпіталі складати свої пісні (авторські) і підбирати музику. Спілкуючись з Артемом, я все більше ним захоплююся – виважений, спокійний, ввічливий, вихований, володіє приємним голосом. Я пишаюся кожним чоловіком і жінкою, які захищали нас і наше майбутнє. Я пишаюся випускниками моєї рідної школи, які вони всі неповторні і особливі. І пригадуються слова неперевершеної Ліни Костенко: «Життя – така велика ковзаниця… Кому вдалось, не падавши, пройти? Після Києва було закордонне лікування. П’ять бійців з Києва були направлені у Німеччину (німецькі лікарі самі відбирали хворих). Артем Валерійович лікувався у м. Кобленц.
Проведено протезування, лікування, реабілітація. 24 січня 2017 року Артем повернувся додому уже без інвалідного візка, але на милицях, а згодом і їх позбувся. Тамуючи біль, Артем вчився ходити. Звичайно, здоровій людині важко уявити, як зробити перші кроки, як пройти сотню метрів, а тоді триста, дев’ятсот. Дякую Богові, що Україна багата такими неймовірно чудовими героями. Велику підтримку і допомогу у лікуванні Артема Валерійовича надавало керівництво елеватора компанії «КЕРНЕЛ». Це була всебічна і безвідмовна допомога. Щира дяка щирим людям. Раділи і батьки, коли бачили сина, який він духом сильний, співає пісні своєю рідною українською мовою, прагне жити і радіти життю. Лариса Григорівна з материнською любов’ю підкреслювала доброту свого синочка, його жалісливість, любов до природи, а Валерій Анатолійович відмітив, що син допоможе у будь-якій справі. Треба було лише бачити гордість батьків за свого сина.
За особисті мужність і героїзм, проявлені при виконанні військового обов’язку Артем Грушецький нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, медалями «За незламність духу», «За жертовність і любов до України», «Учасник АТО», також відзначений почесним значком начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі» III ступеня.
Спілкуючись з Артемом, я зрозуміла, що він мало розповідає про війну. Повернувшись додому та отримавши інвалідність, потрібно було звикати до мирного життя, будувати плани на майбутнє. На даний момент Артем Валерійович працює на СТО міста Кременчук. Займається ремонтом та діагностикою машин, має золоті руки. Тяга до машин, до техніки з дитинства перетворилася в улюблену професію. А мама Лариса Григорівна підказує, що ця любов передалася внукові від дідуся Григорія Івановича, який був механіком і дуже любив машини.
Артему Валерійовичу лише 30 років, а скільки випробувань довелося пройти і пережити? Можна написати книгу. Отак випускники моєї школи №5 творять історію, пишуть літопис. Дуже хочу, щоб у Артема Грушецького щасливо склалося особисте життя, була наснага на втілення у життя планів та мрій, і, головне, щоб було мирне небо над головою. Хочу, щоб його донечки дуже любили свого тата і пишалися ним. Хочу, щоб золотисті промінчики сонечка обігрівали його мозолясті руки, щоб був спокійним сон. Батькам низький уклін за сина.
Артем Грушецький висловлює щиру вдячність районним волонтерам та щедрим землякам за підтримку у тяжкі хвилини життя та лікування. Він цінує кожен день, бо розуміє, що повинен гідно прожити своє життя не лише за себе, а й за тих, хто не повернувся з війни.
Артем Валерійович у спілкуванні мовив: «Моє життя після АТО змінилося. Я навчився радіти дрібницям, почав уважніше спостерігати, що відбувається навколо. Наприклад, мені подобається дивитися у небо, як летять лелеки, неповторні птахи природи. «Ой лелеченьки, лелеки, заберіть війну далеко. Понесіть за синє море з України біль і горе». А люди, зазвичай, цього не помічають. Я почав по-справжньому любити життя, бо зрозумів, що це найважливіше. Там, на війні, ми ділилися останнім: віддавали їжу, дорогоцінну воду, поважали один одного».
А від себе додам, і ніколи не забувати, як писав Мирослав Дочинець: «…Життя дивовижне – якщо дивуватися. Життя любе – якщо любити. Життя неймовірне – якщо вірити. Життя вдячне – якщо дякувати за нього. Життя вічне – якщо жити. Я говорю від щирого серця: «Земний тобі уклін, Герою!». Звичайні українські хлопці, які виросли в мирний час, були далекі від думок, що їм теж, як дідам і прадідам, доведеться брати в руки зброю. Нехай швидше закінчиться війна і ніхто не страждає: ні родини, ні матері, ні дружини, ні діти…
Ростислава РОМАНЮК,
учитель-пенсіонер Глобинської ЗОШ І-ІІІ ст. №5.

«Я ТАК ЛЮБЛЮ ЗДОРОВИЙ СМІХ, ВЕСЕЛИЙ СМІХ, ЩО ГРІЄ ВСІХ!»

Ці слова славнозвісного і неповторного Павла Глазового сказані ніби саме про Віктора Васильовича Панасенка, відомого в Кагамлику та й в усій окрузі незвичайного чоловіка, який з усмішкою і гумором крокує життям.
Адже саме гумор у будь-яких життєвих ситуаціях дозволяє нам залишатися людьми. Упродовж століть – пісня і сміх були для українців тією силою і стихією, що наснажувала, підтримувала й об’єднувала. Саме так, як у Шевченка: «Грає кобзар, виспівує – аж лихо сміється»!

Людмила та Віктор Панасенки з сином Олексієм та внучкою Оленою
Подружжя ПАНАСЕНКІВ (молоді роки)
Віктор ПанасенкО зі своїм вірним другом баяном

Тож Віктор Васильович – сільська знаменитість, людина-позитив, людина-прекрасний настрій! Там де Віктор Панасенко – там жарти, радісний сміх, чи хоча б щирі усмішки. Бо хто сміється, тому здоров’я додається! Знають і поважають його в селі за веселу вдачу і натуру неледачу, бо й пиляє, й підстригає, й на баяні віртуозно грає, пісню гарну заспіває, сапи й коси гострить та клепає.
– Я сільський, капустяний, забитий музикант, – так зі щирою усмішкою мовить про себе гуморист із Кагамлика. – Світ мій був споконвіку хліборобський, настояний та утверджений на глибинних народних традиціях шанування свого роду, домівки, бережливого догляду городу, садочка біля хати і всього того, що проростає. А народна пісня, що лунала в нашій хаті, на сільській вулиці, навіть у полі, збудила ліричні струни в моїй душі. Мій рід увесь співочий і творчий. Тато Василь Васильович був гармоністом знаним на все село, а брати мої як грали-вигравали, ще й акордеони ремонтували. Кохана дружина Людмила Трохимівна такий дужий та гарний голос має, що всі струни серця оживають, коли вона було співає. А як на бубоні вигравала та вибивала, що ноги на місці не стояли, просилися до танців. Бо саме бубон підкреслює весь смак у музиці, додає такту і підказує ногам, що танцювати. Тож не одне весілля не тільки в рідному селі, а й в районі ми з нею звеселяли, музиками вигравали, на підмостках районної сцени виступали. Прожили дружно в злагоді та любові ми з моєю пташиною співочою більше 60 років у парі, 24 вересня – річниця нашого весілля: 63 роки разом! Прожили гарне і насичене життя: зростили двох синів-соколів, Олексія та Сергія, які здобули музичну освіту, діждалися онуків: Олександра, Олену, Юлію та Аллу, тішимося правнуками: Поліною, Михайлом, Андрієм та Міланою.
Здавалося, б тільки жити та життю радіти, пишатися успіхами найрідніших, так ні, рік тому помер наш синочок Сергій. Після тяжких випробувань, бо страшнішого у світі не буває, коли батьки хоронять своїх дітей, дружина втратила зір, а я вже не беру до рук свого баяна, бо душа схолола, змовкла, не співає… Та все ж намагаюся підтримувати дружину та себе гумором, бо з ним якось і жити можна, розраду знайти, душу зболену підлікувати, морально себе та інших підтримати. А сміх людський – цікава штука, найкращі пігулки для здоров’я, – так мовить Віктор Панасенко.
А ще ж зовсім недавно життя сільського дотепника та гумориста буяло-вигравало іскрометним гумором, заряджаючи позитивом всіх навколо, він мріяв взяти участь у програмі «Розсміши коміка» і готувався до цього. Та прикро, що не всі мрії збуваються, а життя вносить свої корективи…
Його гумор свіжий, неординарний, взятий з життя й миттєво народжується з огляду на ситуацію. До речі свої гумористичні перлинки цей чоловік ніколи не записує, а тримає в пам’яті. Тож на будь-який випадок у Віктора Васильовича знайдеться свіженький жарт, а то й ціла гумористична тирада.
« Де ж мої сімнадцять років і вісімнадцять кінських сил»?! – скрушно хитає головою сивочолий чоловік.
А наче ж вчора те було, коли талановитий хлопчина, сільський соловейко з відзнакою закінчив музичне училище ім. Лисенка, як пророкували йому там велике майбутнє, бо мав надзвичайний талант і хист до музики та співу, хотіли залишити на викладацькій роботі. Та не судилося, батьки настояли, щоб повертався до села… Ось на тому і скінчилося його навчання. І став він баяністом-хормейстером у сільському клубі, згодом викладав музику та співи у місцевій школі. Та дорога серцю музика в селі не нагодує, тож має цей чоловік ще й руки золоті, які все можуть, все вміють. Багато зим і літ Віктор Панасенко сумлінно працював на цегельному заводі ПВП «Будматеріали». Тож його й досі згадують колеги з особливою любов’ю і вдячністю, легкий характер та дотепне й щире слово, що піднімало настрій, допомагало працювати і жити.
Тож літ до ста Вам, Вікторе Васильовичу, та щоб без старості, в любові й радості. І нехай Вам гумор допоможе!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архіву Панасенків.

ЛЮБОВ’Ю СЛУЖИТИ ОДИН ОДНОМУ

Для віруючої людини неможливо відділити любов до Бога від любові до ближнього. Той, хто щиро допомагає ближнім, нічого не втрачає, але здобуває і отримує від Господа незрівнянно більше. За словами апостола Павла: «Хто скупо сіє, скупо буде жати, хто ж щедро сіє, той щедро жатиме». Саме ці постулати застосовує у своєму житті Олександр Миколайович Батва, депутат Піщанської сільської ради, який нині проживає з дружиною Оксаною Олександрівною та шістьма діточками у мальовничому селі Олефірівка.
Добрі слова на адресу Олександра Батви почула від старости сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка Піщанської сільської ради Володимира Миколайовича Гудзя, який розповів про небайдужість Олександра Миколайовича до життя громади та його активну життєву позицію, про його добрі справи на благо інших. Олександр, не шкодуючи власних сил, коштів і часу облагороджує територію с.Олефірівка, дбає про дозвілля молоді, разом зі старостою активно відстоює інтереси своєї громади на сесіях Піщанської сільської ради.

Олександр та Оксана БАТВИ з дітьми Захаром, Натаном, Амалією, Сабіною та Аміром, с. Олефірівка

– Коли не звернешся до Олександра, завжди відгукується та допомагає і фізично, і матеріально. Спасибі Богу, що я зустрів його на своєму шляху. Він завжди цікавиться справами громади та тим, чим можна допомогти. Працюємо з ним єдиною командою, відстоюємо інтереси нашої сільської громади, будуємо плани та мріємо про їх втілення. Знаєте, коли є така підтримка, то себе набагато впевненіше почуваєш, – мовить сільський староста.
Олександр Миколайович Батва виявився дуже цікавим співрозмовником, людиною з широким світоглядом та вірою у серці. Він розповів, що його родина переїхала до с.Олефірівка 5 років тому. До цього 12 років мешкали у Кременчуці, переїжджаючи з однієї орендованої квартири на іншу. А потім одного разу Олександр потрапив у с.Олефірівка, йому там дуже сподобалася сільська тиша, неймовірної краси пейзажі, чисте повітря. Порадившись з дружиною Оксаною, вирішили тут оселитися. У цьому мальовничому селі придбали найстарішу хату, якій більше 100 років і яка має свою цікаву історію, вона така єдина зі старих сільських будівель. Облаштували житло та садибу, висадили біля 70 дерев у молоденькому саду та заклали виноградник з 30 кущів. Цьогоріч вже ласуватимуть фруктами з власного саду.
Олександр родом із с.Богданівка, колишнього Семенівського району. Дружина Оксана Олександрівна народилася в м.Знам’янка Кіровоградської області. Познайомилися молоді люди у Кременчуці, куди обоє приїхали на навчання. Олександр навчався у Кременчуцькому педагогічному училищі (коледжі), а Оксана – у Кременчуцькому інституті економіки і нових технологій. Чоловік розповідає, що з майбутньою дружиною зустрілися у гуртожитку педагогічного коледжу випадково. А коли з’ясували, що обоє народилися в один рік і в один день, вирішили, що це знак долі… Згодом Олександр і Оксана створили міцну родину. З нетерпінням чекали на народження первістка. Оксану Олександрівну дуже хвилювало питання виховання своєї дитини та прищеплення їй високих моральних принципів, і молода жінка активно почала шукати модель виховання. Саме у той період розпочався шлях молодого подружжя до Бога. Олександр говорить, що саме завдяки дружині він теж став віруючою людиною.
– Мій шлях до Бога був через мою дружину Оксану. Коли дружина народила першого сина, дуже хвилювалася яким він виросте. Вона почала самостійно шукати моделі виховання дітей, як краще це робить. Сусідка порадила читати Біблію і не дивитися на людей, адже Бог все відкриє. Оксана так і зробила. Господь відкрив нам очі не тільки на виховання дітей, а й на власну поведінку. Ми поступово почали шукати людей-однодумців з якими можна було мати спільні погляди та інтереси. До свого покаяння я був іншим, мої вчинки не приносили ніякої користі для суспільства. А вже коли Бог ввійшов у моє серце, тоді я почав жити і мислити по-іншому. Я розумію так, якщо не ми будемо нести світло та добро, то хто? До цього нас закликає сам Господь, – говорить Олександр. – Дружина Оксана є моїм натхненником і порадником. Якби у мене не було такого надійного тилу, то не було б і того фронту справ, якими займаюся зараз.
Олександр Миколайович розповів, що і в його родині, і в родині його дружини було по двоє дітей. І сказати, що мрія про велику родину плекалась з дитинства він не може. Але коли на світ з’явилися їхні власні діти, – це була велика радість.
– Наші дітки всі бажані й очікувані. Ми люди віруючі, тому приймаємо всіх діток, яких нам дає Господь. Нашому найстаршому синочку Захару незабаром буде 14 років. Після нього народився синок Натан, доньки Амалія та Сабіна, після них ще двоє хлопчиків – Амір і Стефан. Наймолодшому Стефану нещодавно виповнилося місяць, – розповідає Олександр Батва. – Ми товаришуємо з родинами Музиків з села Шепелівка та Кротових з Глобиного, які теж належать до релігійної громади Української Церкви Християн Віри Євангельської, щотижня відвідуємо церковні богослужіння.
Основне місце роботи Олександра Миколайовича – склад готової продукції ТОВ «Інсталпласт», що у с.Піщане, де реалізовуються водопровідні, каналізаційні труби та інша продукція підприємства.
Олександр Батва – депутат Піщанської сільської ради, він входить до складу бюджетної комісії. Чоловік став ініціатором проєкту бюджету участі з освітлення села Олефірівка, який вже втілився у життя.
Олександр переконаний – якщо щось робиш добре, то результат обов’язково буде хорошим, а коли нічого не робити, то й результату ніякого не буде. Своїм прикладом він мріє надихнути інших, аби гуртом змінювати на краще місце, де живеш. У цьому році до громадської роботи вже долучилися небайдужі жителі села, допомогли покосити узбіччя.
Разом із сільським старостою Володимиром Гудзем Олександр веде активну боротьбу зі стихійними сміттєзвалищами. Проводить агітаційну роботу серед місцевого населення щодо укладання угод на вивіз побутових відходів, що регулярно здійснюється транспортом Піщанського комунального підприємства «Комунсервіс». Сміття забирається щотижня прямо біля дворів мешканців сіл, вартість вивезення з одного домоволодіння становить 25 грн у місяць.
Прикро, що деякі люди й досі вивозять сміття у лісосмуги чи ярки, не думаючи про те, що буде завтра, яке довкілля дістанеться їхнім дітям та онукам. Аналізуючи цю ситуацію, Олександр прийшов до висновку, що на свідомість людей великий негативний вплив мала радянська система. У людей, які жили у той період, не сформувалась самосвідомість, вони звикли до того, що ними хтось керує і направляє. Їм важко приймати якісь рішення самостійно та вдосконалюватися духовно. Вийшло так, що після розпаду Союзу, після того, як залізна рука перестала вказувати та направляти, пішов розвал та занепад, хоча люди залишилися ті ж самі. Вони й почали валяти та розтягувати те, що самі ж у свій час будували…
Олександр Батва переконаний, що потрібно любов’ю служити один одному, робити кращим себе, тоді й люди навколо стануть кращими, у цьому він впевнився на власному досвіді, цьому прагне навчити й інших.
Цьогоріч Олександр вирішив практично показати своїм дітям звідки беруться гроші та що потрібно зробити, аби їх заробити, щоб діти розуміли весь процес маленького бізнесу від початку і до кінця. Зі старшими хлопцями провели розмову щодо започаткування такого бізнес-проєкту. Разом прорахували всі затрати та майбутні прибутки. І хлопці погодилися цим зайнятися. Зробили невеличку тепличку, що зайнята площу 1 сотку, посіяли огірки і хлопці в цьому році заробили вже свої перші кошти. Натхненниками цієї справи для родини стали друзі – родина Кротових з Глобиного та родина Слободів з Великих Кринок, вони поділилися досвідом, дали цінні поради.
Коли родина Батвів переїхала у село, там не було місця для дитячого дозвілля. В Олефірівці діти влаштовували ігри прямо на дорозі. Тому Олександр з церковною молоддю розчистили місце під стадіон, поставили там ворота, і тепер діти можуть тут ганяти у футбол, влаштовувати інші розваги. В селі є ще дві багатодітні родини, тож на стадіоні є кому займатися та гратися. Місцева дітвора мріє про встановлення дитячого майданчика в Олефірівці. Тож, можливо, незабаром такі майданчики з’являться і в Гориславцях, і в Олефірівці.
В цьому році за сприяння Олександра Батви та допомоги його друзів, для місцевої дітвори було організовано безкоштовні розваги на батуті, а ще не тільки діти, а й дорослі мали можливість посмакувати солодкою ватою. Це додало настрою та позитиву і дітям, і їхнім батькам.
Олександр говорить, що в цьому році хотів би запросити команду, яка проводить для дітей християнські табори. У них теж є батути, дитячі гірки, підготовлена команда, яка забезпечує цікаве дозвілля для малечі.
Олександра Миколайовича, як депутата сільської ради, дуже хвилює стан Гориславського НВК. Чоловік розповідає, що в інших навчально-виховних закладах громади і ремонти зроблені, і про благоустрій дбалося краще, і про розвиток освіти та спорту. А в Гориславцях повний занепад, куди не кинься, все як 30 років тому, таке враження що весь цей час тут нічого не робилося…
– Коли я вперше переступив поріг місцевої школи був шокований станом закладу. Вже тоді я почав стукати в усі двері та вимагати якихось змін на краще. На мою думку, проблеми в освітньому секторі першочергові і їх потрібно негайно вирішувати. Наша школа потребує дуже багато. Якщо порівняти те, що є у Гориславському НВК та інших схожих закладах громади, – то між ними прірва. Інші школи утеплені, по-сучасному облаштовані, обладнані новими меблями, а наша нічого цього не має. Те ж саме і в дитячому садочку. Я не розумію, чому батьки, чиї діти всі ці роки відвідували дитсадок та школу, не піднімали питань щодо осучаснення цих закладів. Дуже сподіваюся, що ситуація зміниться найближчим часом. Особисто я, як депутат, буду докладати до цього максимум зусиль.
Я переконаний, якщо кожний з нас мав би активну життєву позицію, творив добро навколо себе, то й життя наше стало б кращим, тим більше, що багато чого можна робити, не потребуючи великих фінансових затрат, головне – лише бажання.
Мені ще раз хочеться наголосити, що чим більше віддаєш, тим більше отримуєш, причому у більшому об’ємі. Віддавати можна власний час, власні сили, власні кошти. Спочатку у це важко повірити, але відчувши хоча б один раз цю силу, ти вже по-іншому сприймаєш світ, свої вчинки і своє місце в цьому світі, – говорить Олександр Батва. – Користуючись нагодою, висловлюю слова вдячності Піщанському сільському голові Олександру Краплині, виконкому сільської ради, старості Володимиру Гудзю, депутатському корпусу за активність та небайдужість. Сподіваюся, що спільною командою нам вдасться багато зробити на благо сільських громад.
Тож нехай всі плани і задуми Олександра Миколайовича з Божою поміччю втілюються у життя, його надійною підтримкою, джерелом любові та натхнення буде його міцна родина, вірні друзі та однодумці. І нехай винагородою за громадські справи буде людська шана та повага.
Вікторія СУСІД.
Фото з особистого архіву
Олександра БАТВИ.

ВСЯ СПРАВА В КАПЕЛЮСІ!

На всі руки майстриня! Cаме так відгукуються односельці про Лідію Іванівну Мацак, жительку мальовничого села Троїцьке. Адже своїми руками вона творить справжню красу: в’яже стильні речі гачком та спицями, а ще створює екстравагантні і надзвичайно елегантні капелюхи.
– Цей для виходу в люди, цей на пляж, цей на город, цей для онучечки, а цього бриля для любимого зятя сплела, – показує витвори своїх рук Лідія Іванівна.

Лідія Мацак

А ось і тепленькі в’язані шапочки – на будь-який смак, шкарпетки і рукавички, капці та валянці для любих донечок Лариси та Наталії та найкращих у світі онучаток Аліси, Аміни та Ярослава.
Як поділилася із нами сама майстриня, любові до творчості та рукоділля вона завдячує своїй бабусі Євгенії та матусі Ганні Михайлівні Олійник. А ще, татові Івану Іларіоновичу, завзятому рибалці, який плів і сітки, і ятері, і верші, і… солом’яні брилі, тож навчав цьому мистецтву і свою любу донечку. Сімейні реліквії, сплетені умілими руками мами та бабусі, – скатерки, простирадла, рушники Лідія Іванівна зберігає й досі.
Коли жінка захоплено розповідала про своїх найрідніших, які пішли у вічність, малу батьківщину (рідне серцю село Пустовійтове), слова теплоти, любові, щирості, ніби вихлюпувалися з криниці цих вічних почуттів.
Кожну вільну хвилинку, особливо в нічний час, коли на рідних просторах запанує тиша і небо вкриють яскраві зірочки, Лідія Іванівна використовує для дорогої серцю справи. Є в неї улюблене крісло в затишному куточку літньої кухні, де вона відпочиває душею, а руки невтомно працюють, створюючи плетені дива. А ще, коли онучка Аміна пішла до школи, дбайлива і творча бабусенька захопилася орігамі.
Орігамі – це мистецтво складання паперу в різні форми і фігури, моделі птахів, тварин, квітів. Назва цього виду творчості походить від японського «ori» – складати і «kami» – папір. В Японії орігамі називають «мистецтвом цілого листа». Це означає, що класична фігурка орігамі складається з одного квадратного аркуша паперу, без клею, ножиць та суміщення з іншими фігурами (Авт.).
Тож цілісінька колекція птахів, квітів і звірів в стилі орігамі прикрашає затишну оселю Мацаків.
Доля подарувала Лідії Іванівні чудового чоловіка Миколу Миколайовича, з яким уже багато років крокують життям, підтримуючи один одного, створюючи родинний затишок і добробут. Всього було на життєвому шляху: разом раділи, разом журилися, працювали, він – фельдшером, вона вихователем у дитячому садочку, займалися бізнесом. І весь час спільного життя чоловік Микола був надійним крилом для дружини, підтримував, прикривав від бід і печалей, допомагав у всьому. Найбільше їхнє щастя – донечки Лариса та Наталія, які подарували бабусі й дідусеві трьох онуків. І тепер, як невтомна бджілка, Лідія Іванівна турбується про свою вже чималу родину, а у вільний від домашніх клопотів і роботи час плете корисні і красиві обнови.
Та особливо натхненно подобається майстрині плести капелюшки, бо сама їх просто обожнює і дуже любить дарувати найріднішим.
Тож гарних капелюхів Вам, шановна Лідіє Іванівно!
Приємно розповідати про таких людей. Поки одні увесь час скаржаться на все і всіх, говорять про брак часу, грошей і ще чогось, інші живуть, займаються улюбленими справами, чим роблять світ довкола хоч трішечки красивішим і щасливішим.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

МАЙСТРИНЯ З БІСЕРОПЛЕТІННЯ, ПИСАНКАРСТВА… І НЕ ТІЛЬКИ

Кожна людина наділена даром Божим. І чим швидше вона розкриє цей дар, тим раніше наповнить своє життя улюбленою справою, прикрасить цей світ своєю творчістю, дасть можливість оточуючим милуватися справжнім витвором своїх талановитих рук, бо найбільше щастя на землі – це коли твоя майстерність приносить задоволення іншим і примножує добро на землі…

Народна майстриня Наталія Жевнєрова
Гуртківець Нікіта БРОВКО
Онучка Даніела з власним виробом
Наталія Жевнєрова зі своїми учнями

Проживає у с.Максимівка Піщанської об’єднаної територіальної громади надзвичайно талановита і творча жінка, організатор культурно-дозвілевої діяльності Максимівського СБК Наталія Яківна Жевнєрова. Вона досконало володіє майстерністю з бісероплетіння, писанкарства, вишивки хрестиком, а ще виготовляє ляльки-мотанки та ляльки-ростовки для фотозон, приурочених до різноманітних свят. Але цікавим є той факт, що до 2012 року майбутня майстриня жодним із цих видів мистецтв взагалі не займалася. Новий етап у її біографії розпочався лише дев’ять років тому, та за цей зовсім невеличкий проміжок часу її активної творчої діяльності Наталія Яківна встигла зробити стільки, чого іншим не вдавалося за все життя. Своєму таланту, як говорить нині народна майстриня, вона завдячує своїй бабусі по материнській лінії Наталії Наумівні Чередник, яка займалася ткацтвом та вишиванням, а також матусі Любові Яківні Мулявці, яка теж мала неабиякий хист до вишивання. Тож і не дивно, що в їхньої доньки та онучки через кілька років теж проявився талант до народного мистецтва.
Наталія Яківна Жевнєрова розпочинала свою активну творчу діяльність у місцевому Будинку дитячої та юнацької творчості, де була керівником гуртка з бісероплетіння. Нанизуючи крихітні різнокольорові бісеринки на нитку, вона разом зі своїми учнями створювала чудернацькі витвори, що захоплювали своїм різнобарв’ям та тематикою. Бісероплетіння – це не тільки красиве, а й корисне мистецтво для дитини, бо розвиває їхню уяву, фантазію та творчі здібності. І до цього часу її учні із вдячністю згадують цікаві заняття зі своїм керівником, адже вони власними руками створювали оригінальні вироби з бісеру, проявляючи при цьому неабияку фантазію.
Та не тільки бісероплетінням захоплюється ця надзвичайно талановита жінка. Одне із її улюблених занять – писанкарство, адже кожна писанка – це ніби маленький неповторний світ. Ще Олександр Довженко писав, що «…. писанка – це неповторне багатство… Його треба берегти, як безцінний скарб! Нам слід пишатися ним перед світом!». То ж не випадково писанку здавна вважали одним із найголовніших надбань української культури. Як говорить пані Наталія, основам писанкарства вона навчалася у Полтаві, у відомої майстрині, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва Галини Степанівни Педяш. Одного майстер-класу з писанкарства, проведеного майстринею від Бога, знадобилося Наталії Яківні, аби опанувати цю справу. Далі вона вчилася самостійно, бо цей вид народного мистецтва вона просто обожнює. Зараз Наталія Жевнєрова навчає писанкарству вже своїх талановитих учнів і проводить майстер-класи для всіх бажаючих опанувати це мистецтво.
– Майстер-класи з писанкарства дуже актуальні напередодні Великодніх свят, тож проводжу їх для мешканців громади в Ялинцях, Недогарках, Максимівці. Дуже приємно, що з кожним роком зростає кількість бажаючих опанувати це мистецтво, – говорить майстриня з писанкарства Наталія Жевнєрова.
Вона дуже гордиться своїми учнями, особливо шестикласниками Діаною Кулаковою та Нікітою Бровком, які є найактивнішими серед всіх її вихованців, а також випускниками навчальних закладів, які хоч і закінчили школу, та все одно продовжують у свій вільний час відвідувати заняття улюблених гуртків. Крім цього, Наталія Жевнєрова проводить ще й цікаві заняття з народознавства у Максимівському та Недогарківському ліцеях, закладі дошкільної освіти «Веселка».
Ще одним захопленням талановитої самобутньої майстрині є виготовлення ляльки-мотанки, що є одним із найпоширеніших предметів-оберегів на території України. Ще в давні часи лялька-мотанка була не просто предметом для дитячих ігор, а, зроблена власними руками, одягнена у все домашнє, вона містила потужну енергетику матусі, яка, вкладаючи в іграшку свою душу, з любов’ю виготовляла її для своєї дитини, аби вона оберігала її від всіляких негараздів. Особливо Наталія Яківна полюбляє працювати над виготовленням ляльки-ростовки, які згодом знаходять широке використання у фотозонах, приурочених до різноманітних святкових заходів. Разом зі своїми учнями знана майстриня вкладає всю свою душу у їх виготовлення, то ж і виходять вони у них гарні і веселі.
Від пані Наталії дізналися, що її лялька-мотанка є навіть на Житомирщині, в Центрі української культури та етнографії. Так, в серпні 2019 року у с.Студениця Глибочицької ОТГ пройшов перший український етнічний фестиваль «Оберіг студеної води», в рамках якого тут відбулося відкриття Центру української культури та етнографії в найстарішій сільській хаті, якій вже понад 120 років. У цій хатині, серед численних експонатів з багатьох регіонів України, своє місце займає і лялька-мотанка Наталії Жевнєрової, яка ввібрала в себе весь колорит та народні традиції нашої славної Полтавщини.
Сьогодні народна майстриня має чимало учнів, які дуже хочуть опанувати мистецтво бісероплетіння, писанкарства, виготовлення ляльки-мотанки та вишивку хрестиком, якою вона теж вміло володіє. У числі її учнів – молодша і старша групи у с.Максимівка і стільки ж у с.Недогарки, а це більше 40 дітей. Кожному з них вона віддає любов свого серця і приділяє неабияку увагу, аби навчити гуртківців тому, що вміє сама.
За дев’ять років своєї активної творчої діяльності, Наталія Жевнєрова має чимало нагород за почесні призові місця, здобуті на різноманітних престижних фестивалях і конкурсах – це дипломи, почесні грамоти та подяки. Вона успішно продовжує працювати і вдосконалювати свою майстерність, аби порадувати численних поціновувачів свого самобутнього мистецтва. До речі, всі ідеї її неперевершеної творчості не запозичені з мережі Інтернет, а ідуть від самісінької її душі і серця, виплекані з добром і любов’ю.
Розповідаючи про своє дев’ятирічне захоплення народним мистецтвом, Наталія Жевнєрова говорить слова вдячності на адресу талановитої поетеси із Кременчука, своєї подруги Тамари Марківни Васильєвої, яка допомогла розкритися її таланту, завжди і всюди підтримувала всі її починання. Їхня тісна співпраця продовжується, адже ці дві надзвичайно талановиті жінки є прикладом для наслідування тим, хто по-справжньому закоханий у поезію та мріє опанувати народне мистецтво.
Крім улюбленого заняття, без якого Наталія Яківна вже аж ніяк себе не уявляє, вона обожнює свою родину, яка її завжди підтримує і додає сил створювати справжні шедеври – це донька Тетяна, яка працює психологом у Максимівському ліцеї, та дві любі онучки – семикласниця Даніела та третьокласниця Мілана. Вони – її гордість і надія, теж надзвичайно талановиті і цікавляться мистецтвом, яким займається їхня бабуся.
Тож хай щастить Вам, шановна Наталіє Яківно, у Вашому насиченому творчому житті, зичимо Вам нової наснаги і підкорення нових висот, самобутніх і оригінальних витворів, які не тільки радуватимуть зір, а й душу, вчитимуть помічати і цінувати прекрасне. Успіхів Вам у всіх починаннях, творчих здобутків і перемог!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з особистого архіву
Наталії ЖЕВНЄРОВОЇ.

РУСЛАН ЗАКРЕВСЬКИЙ: «ЖИВУ І ПРАЦЮЮ З ТУРБОТОЮ ПРО СВОЇХ ОДНОСЕЛЬЦІВ»

У нинішньому році Глобинська об’єднана територіальна громада значно розширила свої межі, прийнявши до свого складу кілька колишніх сільських рад. У їх числі і Троїцька сільська рада з населенням 900 чоловік. Старостою сіл Троїцьке та Сиротенки 15 березня цього року був призначений Руслан Володимирович Закревський. Він родом із с.Троїцьке, свого часу закінчив Хорольський агропромисловий коледж за спеціальністю організатор-технолог виробництва сільськогосподарської продукції. Тривалий час працював завгаром ВП АФ «Троїцька» ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт». Хоча цю надзвичайно відповідальну посаду в органах місцевого самоврядування Руслан Володимирович обіймає лише п’ять місяців, та ми все ж завітали до Троїцького, аби дізнатися, чим живе дана територіальна громада і які плани на майбутнє у нещодавно призначеного сільського старости.

Староста сіл Троїцьке та Сиротенки Руслан ЗАКРЕВСЬКИЙ зі спеціалістами І категорії виконкому Глобинської міської ради Людмилою БУРЯК та Мариною БУГАЙ
На громадських роботах старанно трудяться Михайло БОГДАНОВ та Вадим ЛИСЕНКО

Приїхавши до цього гарного і напрочуд мальовничого села, були приємно вражені його чистотою і охайністю. Вся територія дбайливо впорядкована і доглянута, відразу видно, що тут живуть і працюють справжні господарі, які всім серцем і душею вболівають за свою малу Батьківщину. Про те, хто забезпечує у громаді належний порядок, запитуємо у сільського старости Руслана Закревського.
– Цьогоріч ми вже чотири рази скошували траву, адже щедра на опади весна сприяла неабиякому росту бур’янів. Висловлюю щирі слова вдячності за постійну допомогу і підтримку генеральному директору ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» Олександру Васильовичу Колодяжному і директору регіону №1 «Степове» Віктору Васильовичу Отроді. Саме завдяки їхньому сприянню постійно надається техніка для скошування та впорядкування узбіч, а також для вивезення сміття. Сподіваємося на подальшу тісну співпрацю з ними, – говорить староста сіл Троїцьке та Сиротенки Руслан Закревський.
А ще очільник сіл говорив гарні слова на адресу Михайла Вікторовича Богданова та Вадима Олександровича Лисенка, які старанно і добросовісно трудяться на громадських роботах, ведуть нескінченну боротьбу з бур’янами, а ще якісно виконують всі поставлені перед ними завдання. Велику допомогу у цьому плані надає і ККП с.Великі Кринки, за що їм теж велике спасибі від сільського старости та всіх жителів громади. Не забувають тут і про місця вічного спочинку своїх земляків, які теж дбайливо доглядають і впорядковують.
У селах Троїцьке та Сиротенки працюють фельдшерсько-акушерські пункти, де завідуючими Оксана Борисівна Ткач та Ольга Леонідівна Мироненко. Сільські медичні заклади забезпечені всім необхідним, а фельдшери надають кваліфіковану медичну допомогу всім, хто її потребує.
Дбають у Троїцькій громаді і про розвиток культури та організацію дозвілля для своїх односельців. Вирує активне творче життя у Троїцькому сільському Будинку культури, де директором працює Галина Петрівна Набока. Цьогоріч місцевими аматорами народного мистецтва тут були проведені День села, святкові заходи до Дня молоді, а зараз триває активна підготовка до святкування Дня незалежності України. Репетиції проходять весело і завзято, адже місцевим артистам дуже хочеться порадувати своїх земляків цікавою концертною програмою.
Як розповів далі сільський староста Руслан Володимирович Закревський, села Троїцьке та Сиротенки освітлюються нічної пори – про це подбала колишній Фрунзівський, а згодом Троїцький сільський голова Любов Олександрівна Сніг. Нещодавно працівники КП «Глобинське» провели ретельний огляд електричної мережі та замінили лампи освітлення.
Гарні і теплі слова говорив староста сіл Троїцьке та Сиротенки Руслан Закревський на адресу колег, які працюють поруч з ним. Це спеціаліст І категорії загального відділу виконкому Глобинської міської ради Людмила Віталіївна Буряк, спеціаліст І категорії відділу по управлінню природними ресурсами та регулюванню земельними відносинами виконкому Глобинської міської ради Марина Юріївна Бугай. Вони разом із сільським старостою працюють над тим, аби допомагати своїм односельцям вирішувати їхні наболілі проблеми та важливі питання життєдіяльності громади.
І, насамкінець, староста сіл Троїцьке та Сиротенки поділився планами на майбутнє – у пріоритеті було і залишається постійна турбота про соціальну сферу села – місцевий навчальний заклад та заклад дошкільної освіти «Пролісок»; робота з людьми, що включає оформлення пенсій, субсидій, вирішення ряду земельних питань тощо. Звичайно, для сільської громади не дуже добре, що тут припинила свою діяльність ВП АФ «Троїцька» ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт», адже це і робочі місця, і податки до місцевого бюджету. Але життя не стоїть на місці, і тут живуть і вирішують всі нагальні проблеми без потужної агрофірми, але вже в складі Глобинської об’єднаної територіальної громади. Тож хай в них і надалі все буде добре.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ТВЕРДО ВИРІШИВ – БУДУ ВІЙСЬКОВИМ!

– Адже ми – творці власної долі. І сидіти на дивані, спостерігаючи збоку за тим, що робиться в країні у наш непростий час, успішного майбутнього не побудуєш. Тож я вважаю, ми повинні власним прикладом, ділом і працею розбудовувати нашу державу, а не тікати десь за тисячі кілометрів, переховуючись від армії, і розповідати, які ми герої, – переконаний Максим Леонідович Циганенко, військовослужбовець 81-ї окремої бригади десантно-штурмової бригади, наш земляк з мальовничого села Погреби.

Максим ЦИГАНЕНКО з татом і мамою


Зростав, міцнів, мужнів хлопчина на квітучій землі Полтавщини у патріотично налаштованій родині. Його батьки, Леонід Юрійович та Марія Миколаївна, намагалися виховати сина справжнім чоловіком, патріотом, готовим прийти на допомогу кожному і обов’язково виконати свій синівський обов’язок перед Батьківщиною. Сам Леонід Циганенко – воїн-інтернаціоналіст, проходив військову службу у Югославії, був учасником тих буремних подій у 1994 році. Тож Максим, коли трохи підріс, часто-густо, зручно вмостившись на татових колінах, захоплено слухав розповіді про армійські будні. Питання: йти служити чи ні перед юнаком не стояло, бо його змалечку цікавила військова служба. Максим Циганенко був волонтером ГО ОВЗС «Гвардія» м. Кременчук. Ця громадська організація займається виховною діяльністю в сфері національно-патріотичного виховання молоді. Тож «Гвардія» дещо загартувала характер майбутнього воїна і тепер не так тяжко йому доводиться долати ази військової науки. Після закінчення школи у 2017 році, Максим навчався у Полтавському професійному ліцеї транспорту.
А в липні 2020 року Глобинським районним військовим комісаріатом юнак був призваний на військову службу. 4 місяці проходив навчання у навчально-тренувальному центрі м. Полтава, саме там і уклав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України на 3 роки, його спеціальність – радіотелефоніст.
Максим знайшов себе в цьому житті, вивчаючи непросту військову науку, а ще мріє про можливості отримання вищої освіти і прагне до генеральських погонів. Сказати, що важко йому нині, нічого не сказати, але наш солдат мужньо переборює всі труднощі непростої служби. Часто-густо доводиться й цілісіньку добу перебувати на ногах, але й це йому по плечу, бо поряд справжні і надійні друзі, його бойові побратими. Вони разом йдуть життєвими стежками, виконують службово-бойові завдання, перебуваючи в зоні ООС, і запевняють: країна сильна тоді, коли згуртований народ.
Не хоче Максим пасти задніх, бо завжди намагається бути попереду, звик допомагати слабшим. Кмітливий і розумний військовий пройшов курси підвищення кваліфікації у Житомирі (щодо обслуговування радіостанції «ХАРРІС»). Брав участь у бригадних змаганнях на кращого зв’язківця, де й виборов II почесне місце.
За сумлінне виконання службових обов’язків, наполегливість, зразкову військову дисципліну та розумну ініціативу незабаром Максим Циганенко у складі зведеної роти візьме участь у масштабних військових навчаннях разом з військами НАТО, які відбудуться в Німеччині.
А зараз наш військовослужбовець перебуває у місячній відпустці в рідних серцю Погребах, насолоджується родинним затишком, набирається сили перед серйозними випробуваннями у його військовій службі, смакує маминими пирогами та смаколиками, веде чоловічі бесіди з татом, бавиться з молодшими сестричками Оксанкою та Дашею, сподівається на щасливу зустріч з прекрасною незнайомкою, яка вірно чекатиме свого солдатика. А ще мріє, щоб у жодному куточку України не було чути пострілів гармат, а нашим військом пишався увесь світ.
Тож, щасти тобі, солдатику, легкої тобі служби!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

1 2 3 8