Архів рубрики: Загальне

УВАГА! КОМЕНДАНТСЬКА ГОДИНА З 1 БЕРЕЗНЯ 2022

УВАГА! ЗМІНИ КОМЕНДАНТСЬКОЇ ГОДИНИ ПО КРЕМЕНЧУЦЬКОМУ РАЙОНУ!

Запровадити на території Кременчуцького району комендантську годину та режим світломаскування з 19:00 до 06:00 годину починаючи з 1 березня 2022 року.

На території Кременчуцького району, де запроваджено комендантську годину, забороняється перебування у визначений період доби на вулицях та в інших громадських місцях осіб без виданих перепусток, а також рух транспортних засобів.

Дозволяється перебування у визначений період доби на вулицях та в інших громадських місцях, де запроваджено комендантську годину, без виданих перепусток особам та транспортних засобів Збройних Сил, Держспецтрансслужби, Національної гвардії, Держприкордонслужби, Національної поліції, СБУ, ДПС, ДМС, ДСНС, які залучаються до здійснення заходів під час запровадження комендантської години, транспортним засобам спеціалізованого призначення, які виконують невідкладне службове завдання, за умови ввімкнення спеціальних світлових сигнальних пристроїв.

Районному управлінню поліції Головного управління Національної поліції в Полтавській області забезпечити підтримання правопорядку в Кременчуцькому районі та забезпечити контроль за дотриманням особами комендантської години та спеціального режиму світломаскування.

ПАМ’ЯТКА СБУ, ЩО РОБИТИ ПІД ЧАС ОБСТРІЛІВ

Шановні громадяни! Будь ласка, ознайомтесь та повідомте всім своїм контактам короткі інструкції, які можуть врятувати ваше життя.

Що робити?

  • під час артилерійських обстрілів системами залпового вогню;
  • під час артобстрілів;
  • під час обстрілу стрілецькою зброєю.

Зберігаємо спокій. Дотримуємось правил безпеки. Не піддаємося паніці.

Аби дізнаватися про сигнали оповіщення про тривогу для населення Кременчуцького району, створено телеграм-канал

“Приєднуйтеся до телеграм-каналу і будете своєчасно проінформовані про загрози”.

Шановні мешканці Кременчуцького району!

Кременчуцька військова адміністрація створила телеграм-канал для інформування жителів району про сигнали оповіщення населення у воєнний час.

Назва телеграм каналу “КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ_РАЙОН-СИРЕНА”

Адреса: https://t.me/kremenchutskiy_rayon

“У каналі ми будемо інформувати населення про оголошення та відбій повітряної тривоги, про інші загрози. Приєднуйтеся до телеграм-каналу і будете своєчасно проінформовані про загрози”, – заявив начальник Кременчуцької  військової адміністрації Олег Лєднік.

Нагадаємо, Якщо Ви переживаєте, що не почуєте звук сирени повітряної тривоги

ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ ДЕПУТАТА –
ПРАЦЮВАТИ НА БЛАГО ГРОМАДИ ТА ЛЮДЕЙ

У цьому переконаний Олександр Дмитрович Мулявка, депутат Піщанської сільської ради, який знає, що задля досягнення будь-якої мети потрібно бути наполегливим та цілеспрямованим. Він – людина активної життєвої позиції, яка всю себе вкладає у роботу. За роки депутатської діяльності досяг чимало, і перелік зроблених справ приємно вражає та викликає повагу. Окрім депутатської діяльності, чоловік займається розвитком сімейного бізнесу, є керівником сімейного фермерського господарства «Агріколе», що веде діяльність у селі Максимівка. Про те, як вдається все поєднувати, за чим болить його душа, що думає про ситуацію в Україні, Олександр Дмитрович розповів під час нашої зустрічі.
У рідній і дорогій серцю Максимівці він народився, тут закінчив школу, після якої вступив до Полтавського педагогічного інституту. Здобувши вищу освіту, 11 років працював вчителем трудового навчання та фізичного виховання у Максимівській середній школі. Разом з дружиною Вітою Іванівною виростили і виховали двох синів Віталія та Сергія, дочекались онуків.
До створення сімейного фермерського господарства Олександра Мулявку підштовхнуло бажання створити гідні умови існування для своєї родини. Господарюють на орендованій землі та паях, сіють пшеницю, кукурудзу, соняшник. Всього в обробітку господарства близько 20 га землі, крім того займаються різноманітними транспортними перевезеннями, вирощують домашню живність.
Фермер розповів, що його надійними помічниками є сини та дружина Віта Іванівна. Працювати зараз дрібним фермерам нелегко, адже малий бізнес всіляко притісняється, обкладається непосильними податками, а допомоги ніякої від держави не отримує…
– На жаль, держава створила такі умови, що розвиватися бізнесу немає змоги. За час існування нашого сімейного фермерського господарства, я не можу дозволити собі взяти бухгалтера, хоча законодавчо створюються такі умови, що без бухгалтера ніяк обійтися. Мене, як фермера, дуже хвилює те, що Верховна Рада України прийняла закон, який зобов’язує всіх українців – власників земельний паїв, сплачувати мінімальний податок в 1,5 тис. грн з кожного гектара. Податком обкладають і власників більше 50 соток землі. Тобто хоч людина і виростила щось для себе, а не для продажу, але податок мусить заплатити державі. В селах люди отримують по 3-7 тисяч гривень у місяць, це у кращому випадку, лише в одиниць заробітні плати вищі. А встановлені штрафи за різні порушення на багато вищі – стартують від 15 тисяч гривень. Таке враження, що ті, хто приймає закони живуть у іншій реальності, – нарікає Олександр Мулявка. – Наша родина, хоч і має невеличкий сімейний бізнес, але економить на всьому. А як вижити в сьогоднішніх умовах тим, у кого бізнесу немає, чи пенсіонерам з їхніми мізерними пенсіями, незрозуміло… Ми, місцеві депутати, не можемо ніяк на це вплинути і щось змінити на краще.
Незважаючи на всі труднощі, намагаємось поступово розвивати наше сімейне фермерське господарство «Агріколе». Техніка у нас вся хоч і стара, але тримаємо її у робочому стані. Працюємо на орендованій землі, бо придбати землю у власність дрібні фермери не в змозі, хіба якісь 1-2 гектари. На мою думку, відкриття ринку землі ще більше збагатить великі корпорації, а для дрібних фермерів це зовсім не райдужна перспектива. Ті податки, які планується сплачувати за земельні паї, лише підштовхнуть людей до їхнього продажу, – ділиться думками фермер.
Олександр Дмитрович обирався депутатом вже не одне скликання. Його обирали депутатом Кременчуцької районної ради, депутатом Максимівської сільської ради, Недогарківської сільської ради, після добровільного створення територіальної громади. У тому, що ця громада створилася у 2015 році, є велика заслуга й Олександра Мулявки. Тоді, на його думку, Максимівка занепадала, тому добровільно об’єднавшись з Недогарками в територіальну громаду, змогли врятувати Будинок культури, зробивши там опалення та відремонтувавши дах. Раніше заклад не функціонував, а після об’єднання, вдалося дати йому життя, ввівши посади директора та художнього керівника. Було зроблено й ремонт у дитячому садку, створено ще одну групу, аби не було черги батьків, які бажають аби їхні діти відвідували заклад дошкільної освіти. У Максимівці багато молодих сімей, де підростають діти, адже Кременчук поряд, там є робота, транспортне сполучення чудове, тож люди живуть у селі, а працюють у місті.
Олександр Дмитрович пишається тим, що не без його активної участі, силами місцевих небайдужих людей до 500-річчя села, в Максимівці спорудили пам’ятний знак козацтву. Одним з активних ініціаторів та організаторів спорудження пам’ятника був великий українолюб, справжній патріот Євген Опанасович Шаблій, на жаль, нині покійний.
Завдяки Недогарківській громаді, активній депутатській ініціативі, підтримці голови Віри Костянтинівни Пащенко у Максимівці було зроблено чимало. За ініціативи Олександра Мулявки, підтримки громадськості розпочалася заміна вікон у школі на енергоефективні. У той час було створене громадське об’єднання «Відродження Максимівки», до якого в повній мірі причетний наш герой. Також були відремонтовані по селу дороги, здійснено ремонт амбулаторії загальної практики сімейної медицини, відремонтовано дах на школі, споруджені паркани на кладовищах, встановлено освітлення переважної частини сільських вулиць, а Максимівка отримала власне приміщення старостату. Олександр Мулявка ініціював і проєкт капітального ремонту водогону по с.Максимівка. Це все фактично втілилось в життя завдяки депутатам сільської ради, старості села Миколі Перешилу та голові сільської ради Вірі Пащенко в період минулої каденції, коли Максимівка входила до Недогарківської ОТГ.
– Мене, у свій час, ледве не виселили з Максимівки за те, що я був активним прихильником створення Недогарківської ОТГ. Але люди побачили скільки всього вдалося зробити та скільки залучити коштів на вирішення потреб села, мабуть, за 50 років не було зроблено скільки, як за час існування об’єднаної громади, тому з часом змінили свої думки, – розповідає депутат. – На мою думку, держава нас обдурила, змусивши об’єднатися з Піщанською громадою, але радує те, що є взаєморозуміння з Піщанським сільським головою Олександром Краплиною, іншими депутатами сільської ради і що за минулий рік зроблено у громаді чимало. Кожний з депутатів відстоює свій округ, тому я, звісно, вболіваю найбільше за Максимівку, але й сусідні села для мене не чужі, як депутат, маю обов’язок дбати про розвиток всієї Піщанської громади. Буває нелегко поєднувати депутатську роботу з фермерською, на все потрібний час, але стараюся все встигати, планувати всі зустрічі і робочі моменти.
За цей рік завдяки Піщанській сільській раді в Максимівці добудовано новий стадіон біля ліцею, встановлено ворота, закладено сосновий парк, який планується весною розширити. Минулоріч працівниками комунального господарства здійснювалися роботи з благоустрою – викошування бур’янів на цвинтарях, в центрі села. У Піщанській громаді ми створили сильне комунальне господарство, і минулого року вже не мали у Максимівці проблем із водою, як раніше. Для потреб комунгоспу придбано нові технічні засоби завдяки сільській раді. Максимівську шкільну машину було передано в комунальне підприємство та обладнано під ритуальні послуги.
У Будинку культури планувалося замінити 6 вікон і вхідні двері, але за час проведення тендерів ціни зросли, тож закладених коштів вистачило лише на 3 вікна. Є плани в цьому році встановити решту вікон та двері. Також плануємо в Максимівському ліцеї зробити ремонт актового залу та їдальні, на це вже передбачені кошти у бюджеті сільської ради.
Наша команда також активно працює в напрямку відродження у селі церкви. Раніше у Максимівці була велика церква. Коли дзвонив церковний дзвін, його було чути у Козельщинському монастирі, але перед Другою світовою війною церкву зруйнували. Нині в селі діє церковна громада, для богослужінь є пристосоване приміщення, але ж хочеться збудувати справжню церкву в центрі села, – розповідає Олександр Дмитрович.
Він обраний депутатом Піщанської сільської ради від партії «Сила і честь». Чоловік переконаний, що люди обирали його не за партійною приналежністю, а за особисті якості і що на місцевих виборах потрібно обирати людей, дивлячись на їхні справи, а не на те, у якій вони партії. А ще він вважає, що великі підприємства, які ведуть свій бізнес на території громади, зобов’язані долучатися до її розвитку, не лише якимись дрібними акціями, а й більш вагомими. Бо чомусь найчастіше плече для вирішення місцевих проблем якраз підставляють дрібні фермери та підприємці, а не ті, хто найбільше має у користуванні земель, і, відповідно, прибутку.
– Я думаю, що ми по собі залишимо чимало добрих справ, хочеться, щоб село жило, тому докладатимемо всі свої сили та енергію заради розвитку сіл громади та їх розбудови. Я щиро вдячний за тісну співпрацю Піщанському сільському голові Олександру Петровичу Краплині, який дуже оперативно реагує на будь-яку проблему і докладає максимум зусиль для її вирішення. Голова активно контактує зі старостами, сам часто буває в населених пунктах громади, тому про всі проблеми і він, і його заступники знають та швидко їх вирішують. А ще мені дуже хочеться, аби молоде покоління було активнішим, адже саме за ним наше майбутнє, – на завершення нашої розмови мовив Олександр Мулявка.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

СЕЛО ТИМОШІВКА, ДЛЯ НИХ – ТИ ЄДИНЕ!

На запитання: «Чому порожніми стають українські села, чому молодь у пошуках кращої долі тікає в міста?», типовою відповіддю є те, що в селах нині немає роботи, побутові умови не на належному рівні, немає найнеобхіднішого, та й з організацією дозвілля не складається. Але там також живуть люди і далеко не всі мріють про втечу до міста. Бо тут жили діди, прадіди, тут корінь їхнього славного роду українського. Це найрідніше місце на землі.

Подружжя Романа та Дарини ЦЕМОХІВ з синочком Михайликом


Невеличке село Тимошівка, яке входить до Гриньківського старостату, що в Градизькій ОТГ, і в якому залишилось зовсім небагато жилих дворів, вразило своєю патріархальністю. Тут спокійно й затишно. Нема міської метушні, зате відчувається близькість природи й чистота повітря. Але про реалії життя в цьому невеличкому шматочку земного раю, повністю відірваному від цивілізації, знають лише ті, хто там мешкає. Стало сумно від почутого і побаченого.
Немає в цьому Богом забутому селі ні школи, ні дитячого садочка, ні пошти, ні магазину, ні автобусного сполучення, ні роботи… Є тільки люди, які намагаються вижити в цих непростих умовах, кинуті на самовиживання.
А серед них молода родина Романа Юрійовича та Дарини Ігорівни Цемохів. У сім’ї зростає-підростає, оточений щирою любов’ю і турботою, дворічний синочок Михайлик, який дуже любить малювати Колобка та «читати» яскраво ілюстровані дитячі книжечки. Наступного року Михайлик збирається до дитячого садочка в сусіднє село Гриньки. Молодші Цемохи мешкають в одному будинку разом з батьками, Катериною Олександрівною та Юрієм Михайловичем. Голова родини працює єгерем, а берегиня родини у свій час трудилася вчителем у початковій школі і пам’ятає ті часи, коли ще в Тимошівці малиново лунав шкільний дзвінок, який скликав малечу на урок. Ті неповторні роки закарбувалися у пам’яті Романа, бо й сам два роки мав щастя бути учнем тієї школи.
– З діда-прадіда живу в селі й дуже люблю його і не проміняю на місто! Хоча й прекрасно розумію, що немає тут майбутнього, бо ми далекі від цивілізації. Ось саме зараз у нашому селі триває боротьба та збір підписів за збереження нашого ФАПу, бо його збираються закрити. А як же залишатися стареньким та немічним людям без медичної допомоги, особливо в цей непростий період пандемії?!
Добре, що є власний транспорт, він здорово виручає, бо в магазин їздимо в сусідню Бугаївку, а щоб розважитися з дитиною, то прямуємо до Кременчука. Ми й дорогу своїми силами латаємо. Та треба сказати, що єдине досягнення в селі – це дитячий майданчик, де любить бавитися наш Михайлик. І лелеки все ж іноді навідуються до нашої Тимошівки, бо є в нас і дві хороші багатодітні родини, де виховуються по п’ятеро діток.
Я одноосібник, працюю на землі, маю вищу технічну освіту. Дружина Дарина родом з сусідніх Гриньок, за професією лаборант хімічного аналізу, нині перебуває в декретній відпустці. Та й вона вже душею і серцем прикипіла до моєї рідної Тимошівки, – говорить Роман Цемох.
– Прикро, що немає стабільності в нашій державі. Стабільність – це коли люди мають роботу, зарплату, є соціально захищеними, а в країні працюють закони. Нині в Україні не просто нестабільність – «балаган», а людина змушена «стабілізувати себе сама». Ми, особливо сільська молодь, звикли виживати самі. Тож нехай, якщо вже держава й не допомагає нам, то хоча б не заважає піклуватися про себе та свої родини, – додає молодий чоловік.
І якби романтично не виглядала Тимошівка, далека від гомінливої цивілізації, коли щодня навкруг стоїть первозданна тиша і ніде не шелесне, а село чарівно виглядає в будь-яку пору року, шкода стає людей, які тут мешкають. Самотніх, полишених, без послуг, без належного забезпечення тими благами, якими володіють інші.
Цинічно виглядають сюжети з новин телебачення про те, що все у нас робиться заради людей. А слова на кшталт «Село – колиска нації! Збережемо село – збережемо Україну!» – звичайним пафосом.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

КОЛИ РУКИ НЕ ЗНАЮТЬ СПОЧИНКУ, А ДУША ВІДКРИТА ДОБРУ

Тамара ГОЛОБОРОДЬКО біля оздобленої власноруч оселі

Народилася і виросла Тамара Андріївна Голобородько в селі Яроші на Глобинщині. Закінчила філологічний факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В.Г.Короленка в 1975 році. Працювала вчителькою української мови та літератури, початкових класів. Журналістську діяльність розпочала в районній газеті «Зоря Придніпров’я». Працювала заступником редактора обласної газети «Молода громада», трудилася і в Полтавській міській газеті «Полтавський вісник». Поезії та нариси Тамари Голобородько неодноразово друкувалися у газеті «Зоря Придніпров’я».

Нещодавно побували у славному селі Романівка Глобинської територіальної громади, яке славиться не тільки мальовничими краєвидами, цілющим повітрям, а й працьовитими та талановитими людьми.
Сьогодні мова піде про колегу-журналіста з багаторічним стажем, літератора Тамару Андріївну Голобородько, яка постане перед читачами у зовсім іншій іпостасі – художника-декоратора.
Зараз Тамара Андріївна перебуває на заслуженому відпочинку і переважно мешкає у с.Романівка у своєму затишному будинку, який потопає у зелені дерев та розмаїтті квітів, і який цього року погарнішав та осучаснився завдяки вмілим рукам господині.
– Як мої сини Олександр й Микола були малими і дивилися мультики, тоді я знала всі мультфільми, які пропонувалися до перегляду. Коли хлопці підросли й почали збирати марки, я почала теж цікавитися філателією, купувала альбоми і разом з ними поповнювала колекції. У більш старшому віці сини почали захоплюватися футболом, а Коля ще й займався єдиноборствами, то й я почала цікавитися їхніми захопленнями, вникати у ці види спорту, знала імена та прізвища відомих футболістів та борців. А коли хлопці мої вже виросли і вивчилися на будівельників у профтехучилищах, а Саша ще й закінчив університет, ставши магістром з цивільного будівництва, я почала цікавитися їхніми професіями, тобто будівництвом.
Кілька років тому сини зробили у моєму будинку ремонт гостьової кімнати і так вийшло, що після ремонту залишилося кілька мішків шпаклівки. Викинути її було шкода, тож вирішила її застосувати у своїй кімнаті, зробивши з неї декоративні елементи, – розповідає Тамара Голобородько.
Тамара Андріївна говорить, що перед тим як приступити до роботи, переглянула величезну кількість відеороликів про застосування шпаклівки у внутрішньому та зовнішньому дизайнах. Потім спробувала отримані знання застосувати на практиці, декоративно оздобивши грубу та стіну в кімнаті. Результатом жінка залишилася задоволена. А згодом майстри утеплили прибудинкову веранду і щоб не руйнувався шар покриття, потрібно було думати як його укріпити. Тамара Андріївна підійшла до справи творчо – оздобивши цоколь приміщення бетонною сумішшю, застосовуючи різні дизайнерські прийоми – імітацію під камінь, дерево, кахлі, яку потрібно класти тонким шаром, щоб вона добре трималася і не перевантажувала поверхню. Також жінка власноруч виготовила лиштви на вікна будинку. Впоравшись з цією роботою, Тамара Андріївна відчула себе переможницею, адже їй вдалося опанувати та підкорити не відому до цього техніку і створити той дизайн будинку, який сама хотіла. Майстриня розповіла, що ця робота дуже захоплююча, особливо коли бачиш її результат і він тебе радує! Тоді й наснага з’являється і творчий запал, і внутрішнє піднесення. А далі Тамара Андріївна грунтувала свої витвори, фарбувала, підбираючи кольори та відтінки.
А ще Тамара Голобородько говорить, що вона дуже великий життєлюб. Любить навколишній світ у всіх його проявах.
– Я всім заповідаю – треба любити життя. А собі потрібно постійно говорити: я жива, я здорова, я люблю цей світ в собі, я люблю себе в цьому світі, я люблю життя в собі, я люблю себе в цьому житті. Не потрібно кликати у своє життя погане. Треба акцентувати свою увагу на хорошому і позитивному, вміти бачити його у звичайних буднях. Треба весь час знаходитися в молитві вдячності, дякувати Господу за те, що ти живеш, шукати щоденні радості в цьому житті, наприклад, випивши запашної кави з подругою, – ділиться думками Тамара Голобородько. – У мене складається враження, що багато людей «переїли» благополуччя в своєму житті. А з ким смерть привіталася за руку, той вміє цінувати життя. Мене онкологія навчила багато чому, саме хвороба підштовхнула до тих кардинальних змін, які зі мною відбулися, в першу чергу у моїй свідомості, у сприйнятті навколишнього світу, у ставленні до Господа.
Якщо раніше, працюючи на відповідальних посадах, у мене було відчуття власної значимості, то, вийшовши на пенсію, воно втратилось. З цим складно змиритися і прийняти себе такою, якою стала. Думаю, що такі відчуття притаманні багатьом людям, хто йде на пенсію чи за віком, чи пропрацювавши ще чимало років після пенсії і коли вже «попросили», ось тоді й здається, що весь світ проти них, злість та агресія виїдають їх з середини. Але ж це не правильно! Не можна носити у серці образу та негатив, вони лише підривають здоров’я, вганяючи людину в депресію. Лише позитив, вміння прощати та почуття гумору рятують у подібних ситуаціях, – мовить Тамара Андріївна.
Коли є час, Тамара Андріївна займається літературною творчістю. Її нових поезій вже назбирається на ціле видання, але для того аби видати таку збірочку, потрібно чимало коштів.
– Зараз я творю поезію в камені, це те, що мене захоплює, надихає і дарує радість, – з усмішкою говорить Тамара Голобородько.
Тож нехай енергія та натхнення не покидають Тамару Андріївну в її творчих задумах, нехай поезія її душі знаходить свої витоки і в рядках слів, і в майстерних дизайнерських витворах, і в розмаїтті квітів та декоративних рослин, які вона так полюбляє. Нехай кожен прийдешній день дарує радість буття, не зраджують витримка та сила духу, не вичерпуються джерела наснаги та оптимізму і повниться сонячним теплом та достатком затишна оселя.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ПРОФЕСІЯ ДЛЯ СПРАВЖНІХ ЧОЛОВІКІВ

Серед безлічі професій, важливих і дуже потрібних у нашому житті, виділяється одна найбільш вагома і значуща, без якої просто неможливе існування будь-якого суспільства. Ми почуваємося щасливими тоді, коли перебуваємо в цілковитій безпеці, коли є люди, готові за першим покликом прийти на допомогу і врятувати кожного, кому вона потрібна. Пожежники і рятувальники – це представники саме тієї професії, що стала способом їхнього життя. Вони завжди перебувають у постійному очікуванні тривоги і неспокою, адже можливо саме зараз комусь вкрай потрібна їхня допомога. У постійній тривозі перебувають і їхні найрідніші люди, бо хто, як не вони найбільше знають, якій небезпеці піддають себе їхні сини, чоловіки, батьки. І якою радістю сяють їхні очі, коли вони повертаються додому живими та неушкодженими. І так кожної зміни, коли вони знову заступають на чергування…

Начальник Комунальної організації «Новознам’янська місцева пожежна охорона»
Роман КОСТЕНКО (в центрі), водій Євгеній ЯВОРСЬКИЙ та пожежний Микола ГАЙЧУК

Сьогодні мова про пожежників, які завжди перебувають на передньому плані боротьби з вогняною стихією, бо приходять на допомогу всім – і людям, і тваринам, і природі, яка досить часто потерпає від варварського до неї ставлення. У цій складній і небезпечній професії немає і не може бути людей випадкових – тут працюють лише сміливі, рішучі, мужні чоловіки з гарною фізичною підготовкою, і, головне, високим почуттям відповідальності.
Цим критеріям в повній мірі відповідають співробітники комунальної організації «Новознам’янська місцева пожежна охорона», яку очолює Роман Юрійович Костенко. Всього в цьому невеличкому трудовому колективі трудяться 11 співробітників, які професійно і відповідально ставляться до виконання своїх нелегких трудових обов’язків. Це пожежні Станіслав Олексійович Дячук, Микола Анатолійович Гайчук, Євгеній Федорович Легенький, Віктор Миколайович Самойленко, водії Володимир Миколайович Петренко, Іван Сергійович Шолошенко, Олександр Миколайович Безклинський, Анатолій Миколайович Мазур та Євгеній Володимирович Яворський. Бухгалтером комунальної організації працює досвідчений фахівець своєї справи Вікторія Григорівна Горячко.


КО «Новознам’янська місцева пожежна охорона» знаходиться у добротному, капітально відремонтованому приміщенні. Як розповів Роман Юрійович Костенко, донедавна це було занедбане складське приміщення, яке довели до ладу, добудували бокси, облаштували кімнату відпочинку, душову, встановили твердопаливний котел. Тут все продумано до найменших дрібниць, немає нічого зайвого, створені гарні умови для успішної праці та відпочинку.
За словами начальника комунальної організації Романа Костенка, всі співробітники Новознам’янської пожежної охорони стовідсотково пройшли необхідну підготовку, аби вміло і професійно виконувати свою роботу, багато з них працювали в державній пожежній охороні, тож мають за своїми плечима чималий досвід роботи. Всі вони не тільки володіють міцними теоретичними знаннями та практичними навичками, а й вмінням поєднувати їх в щоденній роботі. Як розповів далі Роман Юрійович, їхня матеріально-технічна база перебуває в доброму стані, місцева пожежна охорона, яка фінансується Піщанською сільською радою, забезпечена всім необхідним для виконання поставлених перед нею завдань. У їхньому розпорядженні – пожежний автомобіль, мотопомпа, два бензинові обприскувачі для гасіння повзучих пожеж, спецодяг, каски тощо. Найбільше термінових викликів, звичайно, припадає на літній період, коли в спекотну пору існує велика ймовірність виникнення пожеж. Беруть участь і в гасінні затяжних пожеж, приміром, що стихійно виникають на сміттєзвалищі в Піщаному. А ще співробітники Новознам’янської місцевої пожежної охорони є частими і бажаними гостями в навчальних закладах. Спілкуючись з учнями, розповідають про особливості своєї професії, застерігають школярів від необдуманих вчинків та дій, що можуть нести загрозу їхньому здоров’ю та життю, вчать обережному поводженню з вогнем. І дуже приємно, як говорить керівник пожежної охорони Роман Костенко, що вихованці навчальних закладів проявляють неабияку цікавість до їхньої нелегкої професії і серед них багато дівчат. А це значить, що професію пожежника, рятувальника обиратиме молодь в майбутньому, але вона підкориться не всім, а тільки відповідальним, цілеспрямованим, фізично підготовленим та здатним швидко приймати чіткі і виважені рішення, бо згаяна хвилина може коштувати чийогось життя.
Тож міцного вам здоров’я, витримки та сили духу. Хай небезпека обходить вас стороною, а вдома завжди чекають найрідніші люди, які зігріють вас любов’ю, турботою і підтримкою. Хай під час чергової зміни поменше лунають тривожні дзвінки, а коли й будуть вони, – то щоб обов’язково закінчувалися вашою перемогою у боротьбі з вогняною стихією. Гідних вам заробітних плат за вашу працю та вдячних слів за врятовані життя.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з архіву КО «Новознам’янська місцева пожежна охорона».

НОВОРІЧНІ ДИВА ТА СВЯТКОВИЙ НАСТРІЙ ВІД ТАМАРИ КУРІЛОВОЇ

У дитинстві наближення новорічних свят викликало у нашій душі якийсь особливий трепет. Цей період для багатьох із нас був очікуванням дива. Стаючи дорослими, ми не завжди уміємо зберегти у собі ці відчуття, але як би там не було Новорічні та Різдвяні свята для більшості – це дім, тепло та затишок.
А у вирі повсякденної суєти та постійних турбот про наближення Новорічних та Різдвяних свят ще задовго нам красномовно нагадують вітрини магазинів, святкова ілюмінація. І вже мимоволі замислюєшся, якою ж буде домашня ялинка, складаєш святкове меню і плануєш на гостину до рідних та друзів. Ой, а ще ж подарунки! Придбати сувеніри аж ніяк не проблема, але ж завжди хочеться чогось оригінального, бо на те вони й новорічні свята, щоб з кожним з нас, незалежно від віку, траплялись маленькі дива.
Ось такі маленькі дива та справжній новорічний настрій своїми чарівними руками та за допомогою дивовижної фантазії собі, близьким та друзям створює Тамара Миколаївна Курілова, мешканка с. Горби Градизької територівальної громади.


Пані Тамара — це уособлення справжньої української жінки: гарна і привітна, надзвичайно гостинна, творча і чиста українська душа, щирі і добрі очі, золоті руки, що все вміють, все можуть. А напередодні Нового року всім хочеться чогось особливого, тож майстриня власноруч створює дивовижні сувеніри. Особливо турботливій матусі подобається творити дива для своєї двадцятирічної донечки-красунечки Яни, дарувати, як колись в дитинстві, справжнісіньку казку, аби та була найщасливішою в світі.
…І постають з тих світлих рук неймовірної краси ялиночки, янголята, олені, різдвяні віночки та народжуються новорічні композиції, які прикрасять найвишуканішу оселю, бо виглядають надзвичайно ошатно і оригінально. Тамара Миколаївна переконана, що речі, які оточують людину у повсякденному житті, мають особливу силу, а гармонія і затишок у домі до певної міри залежить і від краси та поєднання цих речей. Тож майстриня постійно удосконалює свою техніку, вигадуючи собі щоразу нові завдання. Спочатку ідеї для творчості знаходить в Інтернеті, переосмислює їх, додає свою родзинку і бачення – і виходять справжнісінькі шедеври.
Розпочинала фантазувати Тамара Миколаївна, працюючи з пластиком, відмінним матеріалом для творчості. До речі, її креативні роботи, павичі та орел з пластикових пляшок, прикрасили подвір’я кафе «Ковчег», що в Глобиному. Згодом були ексклюзивні вироби з джуту та шпагату. Творчій натурі Тамари Миколаївни завжди цікаві нові напрямки, з шпагату вона виконувала різні декоративні елементи, а також шкатулки, статуетки, кошики, і навіть мініатюрний велосипед.
– Ідей багато, були б кошти для їх втілення, адже задоволення не з дешевих, – говорить майстриня.
Нині Тамара Миколаївна працює над створенням барельєфу (такі собі гіпсові настінні картини), щоб надати своїй оселі особливої індивідуальності та затишку, прикрашає спільний дім, де затишно всім, вкладаючи в свої роботи творчість, натхнення і душу.
Тож такі рукотворні дива, які творить Тамара Миколаївна, послужать чудовою прикрасою оселі на багато років, для рідних і друзів – приємним ексклюзивним подарунком на все життя, а, можливо, й надихнуть когось на створення подібної краси власноруч.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з архіву Тамари КУРІЛОВОЇ.

«ЕЛЕКТРОЛОБЗИК ТА БУДІВЕЛЬНИЙ ФЕН – МОЇ НАЙКРАЩІ ДРУЗІ»

Саме так мовить Зоя Миколаївна Настаченко – майстриня на всі руки з мальовничої Романівки, що в Глобинській ОТГ, в життя якої надійно увійшов апсайклінг.
Що ж то за чудернацьке слово?! Це модне нині слово означає те, чим ще багато років тому назад займалися наші бабусі, зшиваючи клапті для ковдр, штопаючи протерті штани, латаючи дірки та в’яжучи і перев’язуючи шкарпетки і рукавички.
А дослівно апсайклінг (анг. upcycling) – це творче перетворення відходів у цікаві предмети побуту, модний одяг та аксесуари, предмети декору та мистецтва, багато чого іншого. Такий напрямок не потребує якихось величезних витрат і переробки матеріалу, адже основний матеріал — непотрібна річ, яка просто «погано лежить».

З донечкою Варею

Захопилася апсайклінгом пані Зоя чотири роки тому, хоча займалася рукоділлям ще з дитинства, у школі з надзвичайним задоволенням відвідувала гурток м’якої іграшки. Коли ж 3 роки тому Зоя Миколаївна стала мамою найкращої в світі донечки Варвари, в неї наче друге дихання відкрилося. Молодій матусі хотілося творити для донечки-красунечки незвичайні речі, такі, яких не має ніхто. Спочатку Зоя створювала для донечки ляльки, а згодом побачила, що Варі більше до вподоби чудернацькі м’які іграшки. Нині з надзвичайною любов’ю створює матуся аксесуари для своєї маленької панночки: різноманітні прикраси для волосся та сумочки.
Оскільки екологічні ресурси вичерпуються дуже швидкими темпами, світ переосмислив використання таких дорогоцінних тканин, як льон, шовк, вовна, шкіра і особливо джинс. Саме такі матеріали мають дуже гарну фактуру, «доторки часу», їх і використовує в своїй роботі майстриня.
З джинсовою тканиною жінка любить працювати найбільше. Особливо їй вдаються сумки-шопери (це така практична торба для походу в магазин, тобто «на шопінг»). Вже багато модниць з Романівки дефілюють з такими ексклюзивними і зручними новинками від пані Зої. Ця рукотворна краса не зрівняється із штампованими речами, які ми звикли бачити у торгівельній мережі. Адже у кожному виробі ручної роботи залишається частинка душі майстра. Кожен її виріб унікальний, оскільки виготовлений з любов’ю.
Чого тільки не «творять» умілі руки майстрині: і великодні та новорічні віночки, і різні кухонні дрібнички, і домоткані доріжки, і покриття на стільці та крісла, і пледи, і… кімнатні «джинсові» квіти. Ця молода і надзвичайно креативна жінка не просто дає нове життя старим речам, а створює за допомогою своєї багатої уяви та ідей з Інтернету справжнісінькі шедеври. Захоплюється Зоя різними техніками, зокрема, декупажем та брашируванням (штучне старіння дерева). Тому й речі, зроблені її золотими руками, виходять дивовижними.
– Наші бабусі займались перешивом через економічну кризу. Наразі також є вплив кризи, але головна особливість сучасного апсайклінгу, окрім бажання зберегти планету в чистоті, є те, що, переробляючи річ, ми переосмислюємо її, наділяючи певною концепцією, своїм творчим началом. Тому цінність і вартість переробленої речі підвищується в декілька разів. Мої рідні, матуся, чоловік та донечка з розумінням ставляться до мого захоплення, в усьому підтримують. Чоловік Олександр джинси віддає добровільно! А на його запитання: «Кохана, що тобі подарувати?!», відповідаю: «Будівельний фен або газу для портативних газових приладів!», – усміхаючись, говорить Зоя Настаченко.
А ще, Зоя Миколаївна дуже любить свою Романівку, маленьку Батьківщину мами і тата, сама вона народилася на півострові Камчатка, що на Далекому Сході (тато був моряком), і лише коли дівчинці виповнилося 17 років, їхня родина повернулася в це благословенне село, рідне і дороге її серцю нині. Вона активна учасниця фольклорного колективу «Козачки», знаного на всю округу, який дарує свої співочі та танцювальні виступи вдячним землякам. Її роботами можна помилуватися на місцевих виставках народних умільців, або ж придбати в місцевому магазині.

Головним у житті Зої Миколаївни було – знайти себе… І вона себе знайшла в улюбленій справі, яка приносить жінці не лише задоволення, а й певний прибуток. Чарівні, незвичні і оригінальні сувеніри, подарунки користуються надзвичайною популярністю.
То ж браво Вам, шановна майстрине!
Фото з архіву Зої НАСТАЧЕНКО.

ТЕПЛОМ СВОЇМ ХАЙ СОНЦЕ ВАС ЗІГРІЄ,А ДОЛЯ ЗДІЙСНИТЬ УСІ ВАШІ МРІЇ!

45-й рік йдуть спільною життєвою стежиною Микола Лазарович та Валентина Іванівна Савлуки із с.Мозоліївка Градизької територіальної громади. За всі ці роки любляче подружжя жодного разу не пошкодувало про свій вибір, бо стали один для одного надійною і міцною другою половинкою. 12 лютого 1977 року вони запам’ятали на все життя, бо саме того неповторного казкового зимового дня вони стали на весільний рушничок, аби ніколи більше не розлучатися, бути разом і спільно вирішувати всі свої сімейні проблеми.
Родом Валентина Іванівна із с.Морозівка, де і з’явилася на світ в родині Івана Івановича та Олександри Олександрівни Копилів. Згодом родина переїхала до с.Кирияківка. Батьки Валентини та її сестрички Світлани – одвічні сільські трударі, які багато років свого життя віддали праці в колишньому колгоспі «Ленінець»: батько трудився трактористом, а мама доглядала теляток на колгоспній фермі. Після закінчення школи, юна Валентина вступила на навчання до Кременчуцького залізничного технікуму. Виробничу практику проходила в Криму. Саме тут, на березі Чорного моря, і долю свою зустріла. Микола Лазарович родом із Волинської області. Коли хлопчику було 7 років, він разом із родиною переїхав до Криму. Закінчив Дніпропетровський залізничний технікум, працював на залізниці, там і познайомився зі своєю Валентиною, яка стала коханою дружиною на все життя.
У 1981 році молоде подружжя переїхало до с.Мозоліївка і оселилося в будинку дідуся Валентини Олександра Семеновича Уманця, де і проживають до цього часу. Господар родини Микола Лазарович тривалий час працював землевпорядником колишньої Пронозівської сільської ради, був інспектором з охорони праці, завідуючим майстерні ТОВ СГП «Надія». Його дружина Валентина Іванівна теж трудилася у цьому господарстві завідуючою молочнотоварної ферми, згодом – завідувала складом пально-мастильних матеріалів. Любляче подружжя виростило і виховало трьох чудових дітей – синів Сергія і Дмитра та доньку Ольгу. Щасливі дідусь і бабуся мають п’ятеро найдорожчих у світі онучат – Максима, Діму, Катрусю, Олександру, Даню. Все своє життя вони старанно працювали, утримували чималеньке підсобне господарство, аби забезпечити себе і свою родину всім необхідним. Зараз вони проживають вдвох у своєму затишному будиночку і з нетерпінням чекають на приїзд своїх найдорожчих дітей та онучат, які всі мешкають у Кременчуці. Це для них найрадісніші моменти в житті, бо тоді їхня оселя наповнюється дзвінкими дитячими голосами і життя знову оживає своїми веселими барвами. Тож хай щастить вам, шановні Миколо Лазаровичу та Валентино Іванівно, на вашій життєвій ниві, хай чарівним і неповторним буде кожен прийдешній день, а діти і онуки радують своїми успіхами. Будьте і надалі щасливі своєю родиною, адже це найдорожче і найсвятіше, що є у житті кожного.
Фото з сімейного архіву родини Cавлуків.

1 2 3 10