Архів рубрики: Загальне

ПІДСУМКИ ТА РЕЗУЛЬТАТИ ГОЛОСУВАННЯ З ВИБОРІВ ГЛОБИНСЬКОГО МІСЬКОГО ГОЛОВИ


з/п
Прізвище, власне ім’я
(усі власні імена),
по батькові (за наявності) кандидата на посаду міського голови*
Число, місяць, рік народження
(дд.мм.рррр)
Суб’єкт висування кандидата на посаду міського голови
(назва місцевої організації політичної партії або самовисування)
Код політичної партіїКількість голосів виборців, поданих за кандидата на посаду міського голови в межах єдиного одномандатного виборчого округуВідсоток голосів виборців, поданих за кандидата на посаду міського голови в межах єдиного одномандатного виборчого округу, від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні**Дата прийняття рішення про визнання міського голови обраним
(дд.мм.рррр)
Номер рішення про визнання міського голови обранимРезультат виборів
(обрано, повторне голосування, вибори не відбулися)
1Джусь Станіслав Васильович05.03.1970Полтавська обласна організація політична  партія «ЗА МАЙБУТНЄ»136326033.3429.10.20203Обрано
2Авраменко Інна Леонідівна24.06.1976Полтавська обласна організація політичної  Партії «Довіра»364274628.08
3Лєднік Олег Вікторович21.04.1974ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «СЛУГА НАРОДУ»351150615.40
4Сьомін Володимир Вікторович06.04.1961Полтавська обласна партійна організація Аграрної партії України1209149.34
5Череп Андрій Вікторович05.06.1974Полтавська обласна організація  Всеукраїнського об’єднання «Свобода»0227167.32
6Дорошенко Ігор Петрович10.10.1971самовисування2802.86
7Коваленко Микола Олексійович18.11.1987самовисування1391.42
8Буряк Вадим Дмитрович10.10.1969самовисування1071.09
9Грущенко Ольга Олегівна11.02.1983самовисування710.72
10Погорілець Наталя Анатоліївна05.12.1986самовисування400.40

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДЕПУТАТІВ ГЛОБИНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

Кількість голосів виборців, які підтримали всі територіальні виборчі списки кандидатів у депутати від кожної місцевої організації політичної партії в усіх територіальних виборчих округах у межах єдиного багатомандатного виборчого округу

Кількість депутатських мандатів, отриманих кандидатами в депутати, включеними до єдиного виборчого списку від кожної місцевої організації політичної партії, яка бере участь у розподілі мандатів

Депутатами в територіальних виборчих округах обрано:

з/пПрізвище, власне ім’я
(усі власні імена), по батькові (за наявності) обраного депутата
Рік народженняОсвітаПосада (заняття), місце роботиПартійність Назва місцевої організації політичної партії,
від якої обрано депутата
1Феденко Олександр Олексійович1963вищамаркетолог ФОП Татарінова Л.М.член ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ “ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ” Полтавська регіональна організація Політичної партії “ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ»
2Царенко Олег Анатолійович1974вищаучитель Глобинська ЗОШ І-ІІ ст.№3член ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ “ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ” Полтавська регіональна організація Політичної партії “ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ»
3Приходько Світлана Володимирівна1970вищаЛікар Глобинська лікарнячлен ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ “ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ” Полтавська регіональна організація Політичної партії “ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ»
4Череп Андрій Вікторович1974вищаСільський голова Землянківської сільської ради Землянківська сільська рада Глобинського районучлен політичної партії Всеукраїнське об’єднання “Свобода” Полтавська обласна організація  Всеукраїнського об’єднання «Свобода»
5Череп Іван Вікторович1981вищаДиректор СБК с. Радалівкабезпартійний Полтавська обласна організація  Всеукраїнського об’єднання «Свобода»
6Сьомін Володимир Вікторович1961вищаголова Глобинська районна радачлен Аграрної партії України Полтавська обласна партійна організація Аграрної партії України
7Хмельницький Юрій Миколайович1972Середня-спеціальнаголова ФГ «Агро-Світ»безпартійний Полтавська обласна партійна організація Аграрної партії України
8Шкірко Володимир Михайлович1956вищадиректор ТОВ АФ «Мічуріна»член Аграрної партії України Полтавська обласна партійна організація Аграрної партії України
9Лобода Світлана Василівна1965вищаметодист Глобинська районна державна адміністраціябезпартійна Полтавська територіальна організація Політичної партії «Європейська Солідарність»
10Полонський Ігор Станіславович1969професійно-технічнакерівник ТОВ «Сан –Полтава»безпартійний Полтавська територіальна організація Політичної партії «Європейська Солідарність»
11Тарасов Сергій Миколайович1978вищаЗаступник директора по сировині Філія Глобинський цукровий завод товариства з обмеженою відповідальністю «Цукорагропром»член Політичної партії “Рідне місто” Глобинська районна організація політичної Партії «Рідне місто»
12Іляшенко Олександр Петрович1974вищаГолова Селянське (фермерське) господарство «Вільне»член Політичної партії “Рідне місто” Глобинська районна організація політичної Партії «Рідне місто»
13Авраменко Інна Леонідівна1976вищаТимчасово не працюєбезпартійна Полтавська обласна організація політичної  Партії «Довіра»
14Архипенко Василь Олександрович1986вищаВ.О. директора Пустовійтівська ЗОШ I-III ступенівбезпартійний Полтавська обласна організація політичної  Партії «Довіра»
15Копанішин Сергій Юрійович1976вищаГоловний інженер ТОВ «Глобинський біокомплекс»безпартійний Полтавська обласна організація політичної  Партії «Довіра»
16Ведмідь Дмитро Сергійович1982вищаІнженер-енергетик ФГ «Агросвіт – СВ»безпартійний Полтавська обласна організація політичної  Партії «Довіра»
17Мигович Володимир Яношевич1970вищаТимчасово не працюєбезпартійний Полтавська обласна організація політичної  Партії «Довіра»
18Лазаренко Світлана Віталіївна1969вищаСекретар ради Глобинська міська радабезпартійна Полтавська обласна організація політична  партія «ЗА МАЙБУТНЄ»
19Химинець Ярослав Юрійович1978вищаГолова сільського фермерського господарства «Квіти від Ярослава»безпартійний Полтавська обласна організація політична  партія «ЗА МАЙБУТНЄ»
20Шульженко Юрій Анатолійович1962середняФізична особа-підприємецьбезпартійний Полтавська обласна організація політична  партія «ЗА МАЙБУТНЄ»
21Карайбіда Станіслав Миколайович1972вищаЗаступник директора Устимівська дослідна станція рослинництва Інституту рослинництва ім.. В. Я. Юр’єва Національної академії аграрних наук Українибезпартійний Полтавська обласна організація політична  партія «ЗА МАЙБУТНЄ»
22Безштанько Олександр Володимирович1979вищаГолова Фермерське госодарство «Світовид»безпартійний Полтавська обласна організація політична  партія «ЗА МАЙБУТНЄ»
23Лєднік Олег Вікторович1974вищаТимчасово не працюєбезпартійний ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «СЛУГА НАРОДУ»
24Лєднік Віктор Ілліч1948вищаДиректор проватного підприємства «Райагробуд»безпартійний ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «СЛУГА НАРОДУ»
25Клімов Олег Анатолійович1979вищаСтароста Новомосковський старостинський округ Глобинської міської територіальної громадибезпартійний ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «СЛУГА НАРОДУ»
26Вертебна Надія Іванівна1960вищаСімейний лікар Великокринківська амбулаторія загальної практики сімейної медицинибезпартійна ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «СЛУГА НАРОДУ»

КІЛЬКІСТЬ ГОЛОСІВ ВИБОРЦІВ, ЯКІ ПІДТРИМАЛИ КОЖНОГО КАНДИДАТА В ДЕПУТАТИ, ВКЛЮЧЕНОГО ДО ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ВИБОРЧОГО СПИСКУ КАНДИДАТІВ У ДЕПУТАТИ ВІД КОЖНОЇ МІСЦЕВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ, У МЕЖАХ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ВИБОРЧОГО ОКРУГУ (ЧАСТИНИ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ВИБОРЧОГО ОКРУГУ):

НАШ ДОСВІД І ЛЮБОВ ТОБІ, ЗАЛІЗНИЦЕ

Дружний і професійний колектив залізничників

У чудовий осінній день, коли над Україною кружляє листопад, відзначають своє професійне свято працівники однієї з найбільш необхідних і цікавих професій – залізничники.
Станція Глобине Південної залізниці належить до тих підрозділів Полтавської дирекції залізничних перевезень, де завжди і обсяги навантажень досить значні, і рух поїздів пожвавлений. У підпорядкуванні одна головна залізнична колія та три приймальновідправні. Тільки за 10 місяців 2020 року тут відвантажено 4,5 тис. вагонів, а вивантажено 1000 вагонів.
Хто ж забезпечує надійну роботу станції, співпрацю з вантажовідправниками? – поцікавились ми, побувавши нещодавно в цьому великому, дружному і професійному колективі, який ось уже 11 років очолює начальник станції Олена Олексіївна Таран – людина з династії залізничників, адже її матуся, дідусі і бабусі, навіть прадід присвятили свої життя залізничній магістралі. А нещодавно, 22 жовтня, Олена Олексіївна зустріла свій 15-річний професійний ювілей.
Сьогодні на станції Глобине працює багато справжніх майстрів своєї справи, які у свята й будні, вдень і вночі забезпечують чітке функціонування залізничних артерій. Тож у цьому колективі поєдналися досвід і молодість. А ритм роботи залізничників надзвичайно напружений, та й робота на транспорті потребує посиленої відповідальності.
37 років роботи на залізниці черговою по станції за плечима Ірини Михайлівни Горбенко. Мамину професійну магістраль продовжує і її донька Юлія Миколаївна Ковіта, яка працює квитковим касиром. 22 роки віддав професії залізничника і змінний черговий по станції Валерій Юрійович Гелеверя. Зовсім юною, у свої 18 літ, прийшла працювати на залізничну станцію Глобине прийомоздавачем вантажу та багажу і Ірина Віталіївна Романко, нині вона здобуває вищу освіту в Харківській державній академії залізничного транспорту.
Багато теплих і щирих слів на адресу кваліфікованих спеціалістів прозвучало з вуст Олени Таран, зокрема, молодого і цілеспрямованого заступника начальника станції Ігоря Володимировича Логвина, відповідальних і старанних чергових по станції Максима Васильовича Приймака, Лариси Андріївни Клаптенко, Катерини Вікторівни Романенко, професійних комерційних агентів Віталіни Вікторівни Трошиної, Лілії Костянтинівни Товстої, Альбіни Чарикуліївни Хоніної, Наталії Олегівни Котляр, Тетяни Володимирівни Бріжко, уважного та комунікабельного квиткового касира Вікторії Валентинівни Стасенко, досвідченого механіка СЦБ (сигналізація, централізація, блокування) Олега Леонідовича Котляра, майстрів своєї справи – зв’язківців Віталія Володимировича Мацака, Миколи Полівка, Сергія Шалімова.

Олена ТАРАН, начальник станції Глобине
Максим ПРИЙМАК, черговий залізничної станції
Вікторія СТАСЕНКО, квитковий касир
Лариса КЛАПТЕНКО та Валерій ГЕЛЕВЕРЯ, чергові залізничної станції
Ігор ОРЕЛ, вагонник
Тетяна БРІЖКО, Ірина РОМАНКО, Альбіна ХОНІНА – фахівці товарної контори
Наталія КОТЛЯР, комерційний агент
Олег КОТЛЯР, механік СЦБ


Згадали в розмові добрим словом і ветеранів залізничної станції Глобине, які присвятили своє трудове життя, знання і вміння її Величності Залізниці та заслуговують найщиріших слів подяки. Серед них – Валерій Олександрович та Світлана Петрівна Калініни, Наталія Павлівна Романенко, Тетяна Михайлівна Бахмат, Любов Іванівна Омельченко, Лідія Федорівна Селезень, Ольга Іванівна Абрамова, Тамара Олександрівна Філоненко, Ольга Володимирівна Краснопольська, Василь Васильович та Антоніна Василівна Савлюки, Олена Іванівна Шпорта.
Тож, започатковані десятки років тому славні традиції залізничної станції Глобине продовжуються нині новими поколіннями, а всі здобутки й напрацювання надалі будуть примножуватися, адже тут працюють справжні професіонали.
– Дорогі мої залізничники, шановні ветерани, я щиро вітаю вас з професійним святом!
Незважаючи на непрості часи та зміни в нашому суспільстві, ви завжди залишаєтеся вірними своїй професії. І ніякі складнощі не здатні змінити головного – безмежної відданості та любові до свого ремесла, гордості за славну історію залізничної справи. Зі святом вас, володарі колій і відстаней! Бажаю вам щастя, здоров’я і благополуччя, добробуту, родинного затишку вам та вашим близьким. Нехай на всіх життєвих і професійних перехрестях вас супроводжує тільки зелене світло! Нехай робота не доставляє незручностей і клопоту, нехай в житті завжди буде можливість реалізовувати свої плани та ідеї, –
говорить Олена Таран.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

СВЯТО ЛЮДЕЙ, ЧИЯ ПРАЦЯ СПОВНЕНА ГУМАНІЗМОМ, МИЛОСЕРДЯМ І ТЕПЛОМ

Колектив управління соцзахисту населення Глобинської РДА

Щорік, в першу не неділю листопада, в Україні святкують День працівника соціальної сфери. Указ про впровадження цього свята видав Президент України ще в 1999 році. З того часу в країні офіційно вшановують тих, хто займається питаннями соціального захисту.
Зайняті у цій галузі фахівці допомагають в найскладніших і, здавалося б, невирішених ситуаціях. Вони надають підтримку тим, хто її потребує, незалежно від віку або соціального статусу. Працівниками управління виконуються понад 100 функцій і завдань соціального спрямування (із призначення та виплати соціальної допомоги, компенсацій та інших соціальних виплат, установлених законодавством України, надання житлових субсидій та пільг, організації надання соціальних послуг, соціального обслуговування, соціальної роботи та ін.
У нашому районі станом на 1.10.2020 року на обліку у Єдиному державному автоматизованому реєстрі осіб, які мають право на пільги, перебуває 15 404 особи. Це й ветерани війни, військової служби, учасники ліквідації аварії на ЧАЕС, учасники антитерористичної операції, особи з інвалідністю, пенсіонери та інші. Це категорії громадян, з якими щодня працюють працівники управління. А це більша половина від загальної кількості жителів Глобинського району.
Працівники соціальної сфери володіють умінням налагоджувати зв’язки між людьми, знаходити спільну мову з кожним, направляти тих, хто заплутався і проявляти милосердя. Вони роблять добро не тільки зі службового обов’язку, а й за велінням совісті та за покликом душі. Адже майже щодня доводиться розбиратися в ситуаціях та проблемах наших громадян, які досить часто не відносяться до компетенції управління (чи то питання банківських установ, органів місцевого самоврядування, підприємств надавачів житлово-комунальних послуг тощо).
Робота в управлінні складна й напружена, адже пов’язана вона з вирішенням проблемних питань найбільш вразливих верств населення району. А ще зараз в умовах процесу децентралізації в Україні відбуваються постійні зміни, які необхідно швидко втілювати в життя.
До структури управління входять:
Відділ фінансово-господарського забезпечення (завдяки їхній злагодженій роботі забезпечується фінансування усіх державних програм соціального спрямування – допомоги, компенсації, пільги, житлові субсидії, забезпечення осіб з інвалідністю технічними засобами реабілітації, оздоровлення в санаторно-курортних закладах пільгових категорій громадян та інші, а також реалізація заходів обласних та районних програм).
Начальником цього відділу працює Світлана Іванівна Пасічник, заступником начальника відділу – Наталія Миколаївна Пасічник, спеціалістами: Наталія Анатоліївна Туранська та Тетяна Миколаївна Вороніна.
Відділ по контролю за правильністю призначення і виплати пенсій та побутового обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, пенсіонерів. Начальник відділу Віталіна Володимирівна Стицун, спеціалісти – Олена Володимирівна Солдатенко, Ліля Іванівна Кабачок, Тетяна Михайлівна Шестакова. Працівники відділу щодня опікуються вирішенням питань забезпечення осіб з інвалідністю технічними засобами реабілітації, санаторно-курортним лікуванням громадян, які мають відповідне право, послугами з професійної реабілітації та отриманням послуг з психологічної реабілітації у санаторно–курортних закладах, влаштуванням у державні будинки-інтернати, видачею посвідчень багатодітним сім’ям та іншими питаннями.
Відділ грошових виплат та компенсацій. Начальником відділу працює Світлана Миколаївна Тютюнник, заступником начальника відділу – Людмила Олександрівна Ткаченко, спеціалістами – Катерина Сергіївна Костомарова, Віта Миколаївна Марфенко, Ірина Олександрівна Логвин, Алла Олександрівна Логвин, Наталія Олександрівна Березанська, Марина Леонідівна Коваленко, Юлія Василівна Бикова.
Працівники відділу займаються щоденною копіткою роботою з прийому громадян, роз’яснювальною роботою, проведенням розгляду документів та призначенням різних видів допомог, компенсацій та житлових субсидій.
Сектор державних соціальних інспекторів. Завідувачем сектору – головним державним соціальним інспектором трудиться Наталія Іванівна Гусакова, державним соціальним інспектором – Світлана Миколаївна Біліченко, які щоденно контролюють питання цільового призначення державних соціальних допомог, житлових субсидій, проводять перевірки з достовірності поданої громадянами інформації про доходи та майновий стан при подачі документів для отримання різних видів державних допомог.
Відділ персоніфікованого обліку. Працівники цього відділу забезпечують актуальне ведення Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги, та проводять щомісячний в автоматичному режимі обрахунок пільг з подальшою передачею даних до Мінсоцполітики. Робота у відділі потребує неабиякої витримки, адже основний контингент отримувачів послуг – пільгові категорії громадян, найбільш вразливі, які потребують особливої уваги. Всі поставленні завдання працівники відділу виконують якісно і сумлінно. Тут працюють заступник начальника управління, начальник відділу Валентина Іванівна Береговенко, спеціалісти – Аліна Вікторівна Горпинченко, Світлана Володимирівна Перепічай, Юлія Сергіївна Мацюк, Тамара Володимирівна Шайнога.
Відділ автоматизованої обробки інформації, управління персоналом та документування управлінської діяльності. Заступник начальника управління, начальник відділу Роман Петрович Мамон, спеціалісти – Людмила Олександрівна Чирва, Валентина Вікторівна Білоус, Тетяна Вікторівна Нестьора.
Завдяки відповідальній роботі Романа Мамона функціонує вся комп’ютерна мережа управління з її розгалуженою системою різного програмного забезпечення, що забезпечує призначення, перерахунки всіх видів державних допомог, пільг, субсидій та направлення нарахувань на центральний рівень. Адже зараз нашим управлінням проводиться в автоматичному режимі обрахунок пільг та житлових субсидій з подальшою передачею даних до Мінсоцполітики.
У переддень професійного свята висловлюю щиру подяку своєму колективу за сумлінну щоденну роботу, за працю у вихідні дні та понаднормову роботу. Мені приємно працювати разом з вами в одній команді. Я вдячна всім колегам за розуміння важливості поставлених державою завдань, за терпіння, мудрість та виваженість. Хочеться, щоб держава цінувала нашу працю гідним рівнем заробітної плати.
Дорогі колеги, щиро зичу всім вам міцного здоров’я, добробуту, сімейного затишку, злагоди, звершення задумів, невтомного творчого пошуку та подальших успіхів у поліпшенні соціального захисту населення. Зі святом!

Світлана ГРИЦАЙ,
начальник управління соціального захисту населення Глобинської
райдержадміністрації.

ДІТЯМ, ЧИЇ БАТЬКИ ЗАГИНУЛИ НА ВІЙНІ, ВРУЧИЛИ ІМЕННІ КУЛОНИ-ОБЕРЕГИ

Кулон-оберег «Серце батька»

20 жовтня відбулася неординарна подія для Глобинщини – церемонія вшанування пам’яті загиблих героїв російсько-української війни з врученням дітям загиблих іменних кулонів-оберегів «Батьківське серце».
Вручення цих пам’ятних знаків проводилося в рамках започаткованого цьогоріч Всеукраїнського проєкту «Батьківське серце» – іменного кулону у вигляді серця, який отримують діти, чиї батьки загинули під час бойових дій на сході України, захищаючи її незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.
Того пам’ятного дня іменні кулони, цукерки та квіти отримали: син загиблого героя Сергія Вихристюка – Богдан, діти загиблого героя Євгена Клименка – Микола, Олександра та Софія, син загиблого героя Степана Усса – Олександр, донька загиблого героя Євгенія Борильченка – Аміна та син загиблого героя Олександра Кирилюка – Артем.
Нагороди вручали Олександр Товпига, начальник відділу Міністерства у справах ветеранів України у Полтавській області та Артем Тригуб, голова ГО «Спілка ветеранів АТО Глобинщини».
– Кожен із вас по праву має пишатися іменем свого батька. Будьте достойними подвигу своїх рідних. А кулон «Батьківське серце» нехай стане справжнім оберегом, що супроводжуватиме вас упродовж всього життя і надихатиме на добрі справи, — так мовив Артем Тригуб.


Урочистості організували і провели представники відокремленого підрозділу ГО «Сім’ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини в Глобинському районі (керівник Олена Аврамчук) та Громадської спілки «Всеукраїнське військово-цивільне об’єднання «Бойове братерство України».
Участь у заході взяли голова Глобинської РДА Наталія ­Величко, Глобинський районний військовий комісар, підполковник Михайло Осадчук, голова спілки ветеранів АТО Глобинщини Артем Тригуб, представники громадськості.
Ідея створення таких пам’ятних кулонів належить учаснику бойових дій на сході України, голові Денецької військово-цивільної адміністрації з 2015 до 2018 рр. Павлу Жебрівському, бойовому побратиму спілки «Всеукраїнське військово-цивільне об’єднання «Бойове братерство України», офіцеру Сергію Бачуріну, командиру 54 окремого розвідувального батальйону, полковнику Леоніду Климчуку та голові громадської спілки «Дух воїна України».
Такі кулони вже вручені дітям з багатьох областей України, чиї батьки віддали свої життя за Батьківщину.
Благодійниками цього заходу виступили приватний підприємець Валентина Сироватень, керуюча магазину «Маркетопт» Алла Хільчук та Ігор Полонський.

У ПОМІЧ СЕЛЯНАМ

Народний синоптик

До вже опублікованих моїх спостережень за майже 46 років за погодою, цього разу я повідомлю нашим селянам свідчення старожилів нашого села про визначення врожаю, як це робив великий знавець природи, нащадок козаків, селянин Крюк. На жаль, ім’я його не збереглося.

  1. Отже, сівба озимих у вологу землю «по Крюку»:
  • на другий день після народження місяця-молодика і до повного місяця – сіяти рано вранці, при ясній погоді, північних вітрах у дні родючих знаків зодіаку – врожай буде хороший;
  • коли місяць уповні, то сіяти на другий день повного місяця – опівдні, при ясній погоді і південному вітрові у родючі знаки зодіаку – врожай буде хороший;
  • якщо місяць на ущербі, то сіяти після обіду у родючі знаки зодіаку, ясно чи хмарно немає значення – врожай буде хороший;
  • при посіві у суху землю, знаки зодіаку, вітер, ясно чи хмарно – значення немає, тут важливо тільки те, у сухому чи вологому знаку зодіаку піде дощ і насіння почне проростати, якщо у вологих знаках, то врожай буде хороший.
  1. Передбачення майбутнього врожаю «по Крюку»:
    (Ця прикмета стосується трьох різдвяних днів, тобто 7,8 та 9-го січня).
    -якщо у один з цих днів на світанку, коли сонце ще не сходить і ранкова зоря ще світить на сході, небо на сході набуває світло-фіолетового кольору, то все, що ми сіємо: жито, пшеницю, гречку, кукурудзу, соняшник, буряки і т.д. – урожай слабий.
    А те, що ми саджаємо: картоплю, цибулю, часник, полуницю і розсаду всіх овочів – урожай хороший;
    -якщо у один з різдвяних днів небо на сході у вказаний час набуває зеленувато-жовтого кольору, то буде навпаки – вродить все, що ми сіємо, а все, що саджаємо, дасть слабий урожай.
  2. Висока веселка після дощу – на подальші дощі. Подвійна і навіть потрійна веселка після дощу – на тривалі дощі. Рідкісне явище – біла веселка, наче перевесло з білих хмар через усе небо – теж на дощ. Низька веселка після дощу – на ясну погоду. Зимова веселка – на дощову весну.
    Наступні дві прикмети «по Крюку» – страшні тим, що це не прикмети, це Боже знамення нам, грішним, з небес.
  3. Якщо в один з різдвяних днів зійде криваво-червоне сонце – це на війну, на кровопролиття, на людські жертви. 7 січня 2014 року зійшло криваво-червоне сонце і російський «мініпрезидент» пішов війною на Україну. Більше того, 8 січня 2020 року сонце зійшло червоне, збільшене у розмірах і через червоні хмари. Тоді я подумала, що війна Росії з Україною 2020 року не закінчиться. На жаль, до війни Росії з Україною та війни на Близькому Сході, у нас сталася страшна авіатроща під Чугуєвим, забрала 26 молодих життів, далі почалась війна Азербайджану з Вірменією за Нагірний Карабах та президентський терор у Білорусі. Хіба це не страшно?
  4. У грудні 2019 року газета «Сільські вісті» повідомила, що 2 грудня 2019 року у Одеській області на голу, невкриту снігом землю, випав сніг з грозою і блискавками, і що це вказує на теплу і коротку зиму. Та за свідченням нашого пращура Крюка – це Боже знамення, попередження нам, грішним, і воно просто жахливе.
    «По Крюку»: якщо зимової пори, на голу, невкриту снігом землю випаде сніг з грозою і блискавками – це вказує на таке:
    -зима тепла і коротка;
    -весна рання, суха, з приморозками;
    -літо сухе, неврожайне, влітку великі пожежі;
    -рік великого людського мору.
    Опівночі 3-го грудня 2019 року у нашій місцевості випав сніг без грому і блискавок. Зима була нехолодна і коротка і вже 16 лютого 2020 року відбулося не весняне, а зимове парування землі, що вказувало на сухе літо. Березень і квітень 2020 року були сухі, з приморозками до 26 квітня, коли почався дощовий, холодний період – весь травень до 6 червня. Далі літо сухе і спекотне. Хоч далеко і ненайкраще, та Полтавщина була не без урожаю. Одеську ж область охопила велика посуха, без жодного дощу всю весну. Згоріли посіви озимих і ярих культур від сильної спеки. Один із фермерів з великого розпачу, що не буде чим розрахуватися за кредити з банком та з власниками паїв, покінчив життя самогубством. Не секрет, що держава про фермерів не турбується зовсім. Та як могли власники паїв у такий жахливо неврожайний рік вимагати орендної плати? Чому ж не підтримали свого фермера хоча б морально, не відстрочили виплату за оренду паїв до кращих часів? Чи їм стало краще жити, коли загинув їхній фермер? Хіба це не страшно? За сухий квітень, сухе літо і сухий вересень я нарахувала близько 50-и великих пожеж, коли горіли не тільки ліси, горіли цілі села, загинули у вогні люди. Хіба це не страшно?
    Того ж таки грудня 2019 року пандемія коронавірусу почала свої «жнива смерті» по всій планеті. Це просто жахливо! Хто може заперечити, що наш пращур Крюк неправий, і що це не Боже знамення нам, грішним?
    А ще нашій планеті прямо «в печінки» вперли андронний колайдер у Альпах. За моїми спостереженнями, коли почав працювати цей колайдер, у нас на планеті почастішали великі землетруси, виверження вулканів, посухи, великі повені, де їх ніколи не було, шторми, смерчі, тайфуни. У такій ситуації нам обов’язково потрібно мати дворічний запас хліба (пшениці) і сіна для худоби. На мою думку, не буде добра Україні та її народу, допоки не буде повернуто нам наш історичний, ведичний жовто-синій прапор. Синьо-жовтий прапор мають три країни: Україна, Барбадос і республіка Чілі. Це як одна ложка до обіду на трьох. Хто сильніший – обідатиме з ложкою, двоє інших хіба що жменями сьорбатимуть. От і «сьорбає» Україна і її народ біду за бідою. Як єдиний Бог у Святій Трійці, так кожна країна має три священні обереги: герб, гімн і прапор. У нас герб і гімн правильні, а прапор – ні! Це значить, що третя сторона життя країни не захищена оберегом. Через цю незахищену сторону і лізе до нас всяка нечисть зі своїм свинячим рилом та в наше українське вальцьове борошно. Доки не змінимо кольори на прапорі, ми, українці, будемо мислити «заднім умом» і обиратимемо у президенти людей непатріотичних і непрофесійних. Не помилитися б нам на цих виборах і обрати аграріїв, інакше села не врятувати.
    Бажаю всім миру, злагоди і взаєморозуміння.
    Ганна БАГЛАЙ, с. Петрівка.

До Дня працівників освіти

УЧИТЕЛЬ, ПЕРЕД ІМЕНЕМ ТВОЇМ!

Пливуть павутинки бабиного літа в небесній жовтневій блакиті під подихом вітру, легкі і прозорі. У вальсі осіннім, немов у нескінченній круговерті, кружляє багряно-золотаве листя і тихо лягає під ноги Вчителя. Сумно шелестить під ногами, ніби шепоче пісню прощання з молодістю, з роками, що пролетіли-промайнули, наче уроки, у вічних вчительських турботах і клопотах. Є щось неповторне, чарівне у тих журливих ритмах музики осені.

Віра МАЛЬКО


Віра Григорівна Малько замріяно вдивляється в далечінь і згадує свою першу вчительську осінь, далекий, але такий пам’ятний 1975 рік, коли вона зовсім юною після закінчення Полтавського педагогічного інституту приїхала у с. Пустовійтове, таке колись чуже і далеке. Розбита грунтівка, по обидва боки якої непролазними хащами тягнулася дереза, обабіч розкинулися «шевченківські» хатини… І школа серед степу, і її перший директор: вимогливий, але справедливий і свято відданий освітянській справі Олександр Павлович Семерядченко, і її перший колектив, де її тепло зустріли і прийняли, наче рідну дитину старші колеги. А згодом це село і школа, дружний колектив і найкращі та найталановитіші учні стали для неї найріднішими в світі, невід’ємною частинкою її насиченого, неспокійного, але такого щасливого трудового життя.
Чи думала Віра Григорівна тоді, 44 роки тому, що діти і навіть онуки її колишніх учнів, з захопленням і світлою радістю навчатимуться премудрості української мови і літератури на її уроках, адже не одне покоління пустовійтівців випустила вчителька в самостійне життя. Вдень навчала дітей, а ввечері їхніх батьків, бо в ті часи в селах працювали вечірні і заочні школи.
Ніколи в житті не забуде вчителька свій перший урок української мови в 7 класі, того хвилювання, що переповнювало все її єство, коли на неї з цікавістю дивилися допитливі сірі, карі, блакитні оченята. А її тіпало, наче в лихоманці, підкошувалися ноги, і вона, така ніжна й тендітна, стала близенько біля столу, щоб ненароком не втратити свідомість. І тут її тремтячу руку накрив своєю долонькою Сергійко, який сидів на першій парті, і тримав доти, поки вона не заспокоїлася. Тож з учнями у Віри Григорівни якось склалося відразу, вона знайшла свій ключик до їхніх сердець, адже діти, як ніхто інший, відчувають коли їх люблять, розуміють і ставляться з повагою. А любові в палкому серці вчительки, терпіння, мудрості і доброти вистачало на всіх, енергії і творчого натхнення – не позичати.
Її уроки рідної мови були, наче пісня. Вона ж щодня допомагала своїм галасливим, але таким рідним пташенятам, пізнавати світ, людей навколо, навчала бачити і добро, і зло, цінувати незабутні миті шкільного життя. Кожного дня її учні були наче вмиті теплом і ніжністю, адже у її серці на всіх вистачало добра і душевності, що зігрівають їх і зараз, через роки, через десятиліття. Адже скільки цікавих екскурсій, незабутніх поїздок, походів, виховних годин і концертів, шкільних вечорів і святкових ранків, спільної праці на полях радгоспу та фермах було в їхньому житті і завжди поруч була їхня рідна і незабутня Віра Григорівна.
А з Вірою Григорівною завжди поруч, рука до руки, плече до плеча нелегкими життєвими дорогами прямує її коханий чоловік Анатолій Тимофійович, який в усьому і завжди підтримує свою дружину, оберігає наче тендітну квіточку від всіх вітрів, намагається завжди бути потрібним, бо знає не з розмов, яка ж вона нелегка вчительська праця.
Анатолій та Віра знають одне одного змалечку, бо однією стежиною бігали до рідної Броварківської школи, зростали й мужніли в найкращому в світі селі дитинства, де зорі падали для них зорепадами і котилися у траву, бо саме там їхні палкі юні серця поєднало одне-єдине кохання на все життя, бо й до цього часу вони дивляться одне на одного закоханими очима. Вірно чекала красуня Віра з війська свого статного чорнявого легеня, а коли дочекалася, зразу ж і забрала його в Пустовійтове. Та він поїхав би за своєю Вірочкою, хоч на край світу. Насичена трудова біографія і в Анатолія Тимофійовича, він також знайшов себе в Пустовійтовому. Його знають і поважають в селі за принциповість, справедливість, людяність, бо працював і водієм, і завгаром, і керуючим відділку, і головою сільської ради.
Це вже зараз, через роки і десятиліття, рідним стало для Мальків село, де писали вони свою трудову повість, але й досі манять і кличуть до себе неповторні Броварки. Бо саме Броварки будував тато Віри Григорівни, Григорій Нестерович, зводив житлові будинки, магазини, контору, заклав ялинкову алею, яка є нині найбільшою окрасою цього села. Й до цього часу згадують добрим словом броварківці будівничого Григорія Шайногу.
Зі світлим смутком пригадує нині Віра Григорівна людей, завдяки яким вона обрала нелегку, але найблагороднішу на землі професію, педагогів від Бога, зокрема, директора Броварківської школи Михайла Антоновича Пальоного та його дружину Марію Михайлівну, Івана Кузьмича Магду та багатьох-багатьох інших, які вплинули на її вибір професії.
У школі зростали-підростали і її донечки, Ольга та Галина, бо така вже вона нелегка і непроста доля вчительських дітей, бути завжди в центрі уваги учнівського колективу і в той же час обділеними матусиною увагою, бо вона повинна виховувати чужих дітей. Донечки зросли хорошими людьми, здобули вищу освіту, створили міцні родини і подарували щасливим дідусеві з бабусею двох онуків.
Сьогодні Віра Григорівна разом з Анатолієм Тимофійовичем радіють успіхам своїх доньок, найрідніших у світі онуків Владислава та Едуарда, які постійно піклуються про їхнє здоров’я, а також при змозі приїжджають до рідного будиночка в Балабушиних Вербах (село підпорядковане Пустовійтівській сільській раді), де їх завжди чекають. Владислав навчається в Полтавському університеті економіки і торгівлі, а Едуард – в Полтавському коледжі економіки і права. Напевне, ніде в світі вони не куштували такого смачного пирога, яким з любов’ю завжди пригощають їх дідусь з бабусею. До речі, подружжя Мальків й готують завжди удвох.
Усім у Пустовійтовому відомо, яка чудова господиня Віра Григорівна. Все вміє і знає, і з радістю ділиться з усіма своїми смачними рецептами. А до того ж, створює надзвичайно красиві і вишукані вишивані картини, де на полотні ніби оживають пейзажі, квіти, лики святих.

Кажуть, що справжнім вчителем треба вродитися, і що вчитель – це не професія, а велике покликання, бо не народившись вчителем, ним стати неможливо. Саме ці слова про Віру Григорівну Малько, скромну і надзвичайно красиву жінку зі щирим і відкритим серцем, де сходяться дороги всіх її вихованців.
Ніхто не заперечуватиме, що у наш час бути простим учителем – життєвий подвиг. А присвятити себе не тільки своїм, а й чужим дітям, ділитися з ними своєю любов’ю, ласкою, знаннями, вміннями – це дарунок долі, ласка від Бога.
– Я прожила своє життя недаремно! Не було жодного разу, щоб мої учні пройшли повз мене, не привітавшись, не обізвавшись добрим словом, завжди телефонують, приходять і приїздять на гостину. А мені завжди щастило на хороших людей, найкращими були мої учні, хорошими і розуміючими були і їхні батьки, і найдружнішим та найщирішим вчительський колектив незабутньої Пустовійтівської школи, – так мовить Віра Малько.

Хай буде все у них гаразд, незабутній, найрідніший її останній 11-й клас


У першу неділю жовтня всі освітяни святкують професійне свято, а для Віри Григорівни Малько початок жовтня пов’язаний і з особистим святом, адже 6 жовтня вона відзначає свій день народження. Тож, з роси й води Вам, Вчителю! Хай творчий вогонь в Вашiм серцi не гасне, хай сили невичерпнi Вашi цвiтуть, пишайтесь по праву за свiтлий, прекрасний, великий, почесний учительський труд. Хай серце не знає печалi й розлуки, хай радiсть приносять вам дiти й онуки.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з архіву Віри МАЛЬКО.

До Дня працівників освіти

ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВІТОВА!

«Перша вчителька, ніжна, терпляча, наче мама, була нам малим. І любов її, щира й гаряча, зігрівала серденька усім», – ці слова відомої пісні стосуються кожної першої вчительки.
Перші вчителі! Це вони ведуть маленьких школяриків у світ знань, навчають читати, писати, рахувати. Це вони виховують у діток почуття доброти, дружби, порядності, товариськості, великої любові до родини, своєї Батьківщини. Ось такою була і моя перша вчителька Олександра Іванівна Нектовенко.

Олександра Нектовенко в юності
Олександра Іванівна з донькою Тамарою 1964 р.
Олександра НЕКТОВЕНКО з учнями 2 класу
Жуківської 7-річної школи. 1948 р.


Далекий повоєнний 1946 рік. Вперше до школи ведуть за ручки своїх синочків і доньок наші мами. Батьків дуже мало, бо багато їх не повернулись зі страшної кривавої війни. Країна в руїнах, спалені міста й села. Спільними зусиллями селяни ремонтують старі хати, а дехто зводить нові.
А в центрі села Жуки красуня-школа на високому цегляному фундаменті, з великими світлими вікнами, збудована земством у 1912 році. А за школою – високі зелені липи. Мій тато, який був одним із перших учнів цієї школи, говорив, що липи вони посадили зі своєю першою вчителькою Домнікією Іванівною. Фашисти, стрімко відступаючи і панічно втікаючи з нашої землі у вересні 1943 року, не встигли знищити нашу школу. Вона й до цього дня стоїть і привітно зустрічає школярів.
1 вересня 1946 року. Перша в моєму житті шкільна лінійка… Нас, найменших, зустрічає молода, вродлива вчителька. Вона, привітно усміхаючись, забирає нас від батьків і матерів і проводить на лінійку. Виступає директор школи, вітає всіх присутніх з 1 вересня. Звучить перший у моєму житті шкільний дзвінок. Олександра Іванівна веде нас до класу, саджає за парти і бажає всім успішно навчатись.
Так почалося моє шкільне життя. Всі сім років я навчалася «на відмінно» – у цьому заслуга моєї першої вчительки. У класі нас, «першачків», було більше сорока. В основному, це діти 1938-39 р.н., але були і старші – 1935-37 р.н., бо була війна і ці діти не ходили до школи. Не було в нас учнівської форми, портфеликів, в основному, полотняні торбинки, зошити з жовтуватого паперу, дерев’яні ручки з перами та чорнильниці-невиливайки. Кольорові олівці та альбоми з’явилися пізніше. Ніхто з нас не вмів ні читати, ні писати. Не всім легко давалась шкільна наука, то ж Олександра Іванівна додатково після уроків працювала з цими дітками. Коли настала зима, було дуже скрутно, не в усіх був зимовий одяг, а зими були дуже холодні та сніжні. В школі теж було дуже холодно, груби топили соломою ще з ночі. Ми до них прилипали по черзі, щоб хоч руки нагріти. Ніяких сніданків чи обідів. Брали з дому шматочок хліба, намазаний варенням чи маслом, якщо воно було в кого. На все життя запам’яталась фраза: «Дай раз укусить!». І ми ділились один з одним, наш клас був дуже дружний, ми ніколи не сварились. Олександру Іванівну любили безмежно, не давали їй навіть відпочити на перерві. Кожен старався стати поближче до неї і щось своє розповісти.
Швидко промайнули чотири роки, ми перейшли до 5 класу. У нашу школу прибули учні з Павлівської початкової школи, і в нас стало два п’ятих класи – 5-А і 5-Б. Я була у 5-Б класі. Олександру Іванівну ми не забували, бігали до неї в клас на перервах. Вона навчала вже нових першачків, але завжди цікавилася, як ми навчаємося та поводимося.
Наші вчителі не тільки навчали учнів, а й працювали на відбудові зруйнованого села, брали участь у жнивах, а вночі працювали на току. Вели велику виховну роботу серед молоді. Разом зі школярами допомагали колгоспу у зборі овочів, посадці лісосмуг, упорядкуванні села. Вони були агітаторами, політінформаторами, проводили підписку на облігації, ставили п’єси. Їздили з ними в сусідні села, співали в хорі, грали у струнному оркестрі. Олександра Іванівна була диктором сільської радіогазети, що виходила раз у тиждень.
У 1953 році я закінчила 7 класів Жуківської 7-річної школи і без екзаменів, як відмінниця, вступила до Лохвицького педучилища. Разом зі мною в 1957 році закінчили педучилище мої колишні однокласниці Ніна Ситник і Тамара Терещенко.
З 1957 до 1960 рр. я працювала вчителькою Глобинської початкової школи №6 і старалась працювати так, як моя перша вчителька.
У 1960 році я була переведена на посаду вчительки української мови та літератури Жуківської 7-річної школи, бо вже заочно навчалася на філологічному факультеті Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. І знову мої стежки-доріжки перетнулися з доріжками моєї першої вчительки та й усіх учителів, які мене навчали. Я не підвела сподівання своїх учителів, бо і в педучилищі, і в університеті добре навчалася. Ми стали колегами і разом навчали та виховували підростаюче покоління.
Олександра Іванівна пропрацювала в школі 40 років. Була вона першою вчителькою і в мого сина Олега. Клас, в якому навчався Олег, був всі 8 років найкращим у школі: сім відмінників, три хорошисти. Після закінчення школи більшість випускників здобули вищу освіту, опанували прекрасні професії і стали достойними людьми, якими гордились і батьки, і вчителі. Троє випускників здобули професії вчителів і працюють в школах нашого району. І таких класів у Олександри Іванівни було багато. Згадував її у своїх мемуарах і випускник школи 1955 р.в., Герой України Анатолій Олександрович Бугаєць.
Олександра Іванівна Нектовенко була не тільки прекрасною учителькою,а й люблячою дружиною, гарною мамою, пізніше бабусею та прабабусею. Разом з чоловіком, Пантилеєм Тихоновичем, вони виростили доньку Тамару 1942 р.н. Тамара після закінчення Жуківської 7-річної школи, а потім Глобинської СШ №5, успішно навчалася в Одеському технологічному інституті. Закінчивши його в 1966 році, одержала кваліфікацію хімік-технолог з обробки деревини. Працювала в Тетерівському лісгоспі, а потім викладачем Малинського лісотехнікуму. Так доня, як і мама, перейшла на педагогічну роботу. В 1968 році вона вийшла заміж за викладача технікуму Віктора Костянтиновича Нікітіна. В сім’ї народились дві доньки: в 1969 р. – Таня, в 1972 – Алла. Дівчата виросли, здобули вищу освіту. Таня закінчила Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка, вийшла заміж за випускника університету. Проживають у Василькові, мають двох синів – Юрія і Богдана, які вже теж здобули вищу освіту. Таня працює завучем у школі-інтернаті. Алла закінчила Переяслав-Хмельницький педінститут, працює в Катюжанському ПТУ викладачем історії, пише вірші, співає в хорі, живе з мамою Тамарою. Бабусині гени передались не тільки доньці, а й онукам, то ж виросла нова учительська династія.

Дочка Олександри Іванівни Тамара зі своїми доньками, зятем та онуками


Олександра Іванівна гордилася своїми онуками та правнуками. У 1976 році вона вийшла на заслужений відпочинок, але школу не забувала, приходила на свята. Перебуваючи на пенсії, вони з чоловіком утримували невелике підсобне господарство.
Роки брали своє, з часом сили покидали пенсіонерів. Донька Тамара вирішила забрати батьків у с.Катюжанка, де вона проживала з донькою Аллою. Чоловік Тамари помер у 1995 р.
Дуже тяжко було Олександрі Іванівні покидати рідну домівку, та й чоловік не хотів їхати. Та іншого виходу не було. Вони запросили нас, учителів школи, на прощальний обід, вручили нам на згадку українські хустки. У 2001 році Тамара перевезла батьків у с.Катюжанка. Вони проживали у двокімнатній квартирі з усіма зручностями, але дуже сумували за рідними Жуками. Олександра Іванівна часто писала мені листи, цікавилася сільськими новинами, писала, як вони з чоловіком поживають.
Для своїх онуків вона написала спогади. Тамара мені їх надіслала, коли я повідомила, що хочу написати нарис про її маму. Ось ці спогади.
«Я, Нектовенко Олександра Іванівна народилася 13 квітня 1916 року в селянській родині Гнідаша Івана Захаровича та Ірини Пантелеймонівни в с.Йосипівка Козельщинського району Полтавської області. В сім’ї росло п’ятеро дітей: четверо дівчат і один хлопець.
У 1924 році я пішла до школи у 8 років. У селі була початкова школа, а семирічну школу довелося закінчувати у Козельщині у 1931 році. Далі – навчання на першому курсі робітфаку при Кременчуцькому педінституті.
Жили ми в гуртожитку. У нашій кімнаті проживало 12 дівчат. Почався голод. Весною 1933 року за одну ніч у нашій кімнаті померло четверо дівчат. Щоб врятувати від голоду, нас вивезли в Онуфріївку Кіровоградської області. Там був радгосп, на полях якого дозрівали буряки і морква. Нам дозволили їх їсти. Ми почали поправлятися. Працювали там до осені 1933 року. Одна бездітна сім’я хотіла мене удочерити. Та я за сумлінну працю отримала 200 карбованців премії, а це на той час були великі гроші. І я повернулася додому.
Мені мама купила новий одяг. А в цей час у Кременчуці відкрили десятимісячні курси вчителів для навчання росіян-переселенців, бо на Полтавщині було багато пустих хат померлих від голоду людей. Тому переселенців із Росії поселяли в пусті хати і вони працювали на українських полях. Навчання проводилось на російській мові. Після закінчення курсів мене призначили учителькою таких класів. А 1 січня 1934 року мене перевели на посаду учительки початкових класів Жуківської 7-річної школи, де я прожила майже все життя і пропрацювала в школі майже 40 років.
У грудні 1936 року вийшла заміж за вродливого хлопця з багатодітної родини Нектовенка Пантелея Тихоновича, з яким прожила до самої його смерті у 67 років.
У Нектовенків була велика сім’я: шість хлопців і одна дівчина. Батько чоловіка незлюбив мене, бо я була дуже бідна. Такими ж були і мої батьки, яких ми перевезли в Жуки. Але ми з чоловіком тяжко працювали і все нажили своєю працею. Дуже багато нам допомагали сусіди. Ми тримали господарство і так вижили.
Брати чоловіка одружилися, побудували свої хати, а ми залишились у батьківській хаті, збудованій у 1870 році. З братами ми родичалися. Я працювала у школі, чоловік – у колгоспі. Та страшна війна перервала нашу мирну працю.
У село прийшли німці. Дуже тяжко довелося переживати фашистську неволю. Тільки одна радість гріла наші душі. 20 серпня 1942 року у нас народилася донька, яку ми назвали Тамарою.
Чоловіка забрали в гестапо. Був він у Бабиному Яру, з якого йому вдалося втекти. Воював на фронті. Пройшов від Одеси до Чехії, а потім перекинули його на війну з Японією.
Повернувся з війни інвалідом у 1947 році. Мав багато нагород, які пізніше подарував онукам. Працював у колгоспі бригадиром.
У 1961 році ми побудували нову хату, бо стара валялась. Вийшла на пенсію у 1976 році». А далі Олександра Іванівна пише про чоловіка, який помер 31 серпня 2003 року. Тамара придбала для мами однокімнатну квартиру з усіма зручностями поруч зі своєю.
Жила Олександра Іванівна праведно, так і відійшла тихенько в інший світ… Померла на 89-у році життя 23 березня 2005 року. Дочка Тамара, онучки і правнуки доглядають могилки своїх дідуся і бабусі.
На закінчення свого нарису звертаюся до всіх колишніх учнів Олександри Іванівни згадати її добрим щирим словом, побажати її душечці Царства небесного.

Олександра ГОРДІЄНКО,
директор Жуківської школи 1975-1991рр.

До Дня працівників освіти





УЧИТЕЛЬ УЧИТЕЛІВ

Так уже складається в житті, що учні чи студенти дуже часто майже не знають життєвого шляху своїх наставників. Педагогам старшого покоління, які навчалися у Чернігівському пед­­інституті, добре відоме ім’я проректора Івана Петровича Левченка.

Відзначення Дня працівників освіти слушна нагода згадати нашого шановного земляка.Так уже складається в житті, що учні чи студенти дуже часто майже не знають життєвого шляху своїх наставників. Педагогам старшого покоління, які навчалися у Чернігівському пед­­інституті, добре відоме ім’я проректора Івана Петровича Левченка. Відзначення Дня працівників освіти слушна нагода згадати нашого шановного земляка.
Заслужений працівник вищої школи Української РСР (1977), кандидат педагогічних наук (1967) народився 25 травня 1917 року у с.Бабичівка у селянській родині. З 1926 до 1933 рр. навчався у Бабичівській семирічній школі, після закінчення якої з 1933 до 1935 рр. навчався у Кременчуцькому політтехнікумі. У зв’язку з хворобою і поганими матеріальними умовами залишив навчання і у 1935-1936 навчальному році працював учителем другого класу Обізнівської середньої школи.
З 1936 до 1939 року навчався у Кременчуцькому учительському інституті на відділенні англійської мови. Був секретарем комітету комсомолу інституту. Закінчивши на «відмінно» інститут, був призначений директором Клинівської неповної середньої школи Артемівського району Сталінської (тепер Донецької) області. Заочно навчався у Полтавському педінституті.
У липні 1941 року був мобілізований в ряди Червоної Армії. Брав участь у Другій світовій війні командиром кулеметного взводу, закінчив її начальником штабу стрілецького полку у званні майора. У 1941-1942 роках був курсантом Алма-Атинського кулеметного училища. У 1943 році був слухачем курсів «Выстрел». З березня 1943 року – командир окремого кулеметного батальйону 33 стрілецької дивізії. З березня 1944 до липня 1945 року був військовим комендантом гарнізону у м.Сімферополь. 28 березня 1946 року демобілізований з армії як спеціаліст народного господарства і направлений на посаду секретаря Сторожинецького міського комітету комуністичної партії з кадрової роботи Чернівецької області. У січні 1948 року на партійній конференції обраний другим секретарем цього міському партії. З вересня 1948 року, у зв’язку з ліквідацією міському, до червня 1952 року працював директором Чернівецького художнього училища. Був нагороджений значком «Відмінник державних трудових резервів».
Під час адміністративної реформи зі створення районів у м.Чернівці в 1952 році працював у оперативній групі і виконував обов’язки (до виборів) голови Сталінського райвиконкому міста. У лютому 1953 року призначений директором Чернівецького технікуму легкої промисловості. У червні 1953 року закінчив історичний факультет Чернівецького університету.
З грудня 1958 до червня 1966 року працював завідуючим Чернівецьким обласним відділом народної освіти. У липні 1966 року призначений директором Чернівецької середньої школи №9. У грудні цього ж року направлений до Києва на навчання в аспірантурі. У 1967 році захистив кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук у інституті теорії і історії педагогіки Академії педагогічних наук СРСР.
З 1967 до 1971 рр. працював проректором з заочного навчання, а з 1971 до 1977 рр. – з навчальної роботи Чернігівського педагогічного інституту. Автор 27-ми наукових праць з педагогіки. Понад двадцять разів обирався депутатом різних рівнів радянської влади та членом партійних органів. Відмінник народної освіти УРСР (1960), відмінник народної освіти СРСР (1976), заслужений працівник вищої школи Української РСР (1977). Нагороджений двома орденами Великої Вітчизняної війни, сімома медалями, у тому числі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною».
Помер 2 травня 1998 року. Похований у Чернігові.

Віталій Григор’єв,
краєзнавець
.

До Дня працівників освіти

СЛОВО ПРО КОЛЕГУ

Людина народжується не просто, щоб прожити відведений їй час, кожен має виконати певне завдання, зробити і свій внесок у загальний розвиток людства. На жаль, є люди які живуть спокійно і безтурботно, ніби пливуть за течією, нічим не цікавляться і думають лише про власні потреби. У таких людей душі сивіють раніше, ніж голови. Про них нічого й згадати…
Людина, про яку я хочу розповісти, була щедрою серцем і душею, щирою в словах і вчинках, сміливою і небайдужою до того, що відбувалося навколо. Мова піде про Володимира Леонтійовича Бурбигу.

Володимир БУРБИГА (1938-1997).


Він народився у квітні 1938 року в простій селянській родині у мальовничому селі Святилівка. Батьки були колгоспниками. Мати, Ольга Михайлівна, трудилася у ланці. Вона знала ціну тяжкої жіночої праці за яку нараховували трудодні, а не заробітну плату. Батько, Леонтій Савич, був механізатором. Він не просто досконало знав техніку, а вмів виточити, прилагодити та відремонтувати будь-який механізм чи агрегат. Про таких людей говорять, що вони майстри із «золотими» руками. Тож саме батько прищепив любов до техніки та навчив багатьом премудростям старшого сина Володимира.
Доля не дарувала йому легких доріг. Дитинство було обпалене війною, адже довелося разом з батьками пережити окупацію. Після звільнення села від нацистів, почалася відбудова зруйнованого. Батькові, як відмінному спеціалістові, була надана бронь від служби в армії, у 1943 році його призначають бригадиром тракторної бригади, тож з п’ятої ранку і до одинадцятої вечора Леонтій Савич – на роботі. Для сина це був приклад самовідданості тому, чим займаєшся.
У шкільні роки Володимир допомагав батькові і в полі, і в майстерні. Його тягнуло до техніки, тож, навчаючись у старших класах, він вже слюсарював у колгоспі.

3 батьком Леонтієм Савичем.


Закінчивши Святилівську середню школу, Володимир Бурбига вступає до технічного училища №6, що у м.Дружківка Донецької області, яке успішно закінчує, здобувши спеціальність коваля.
Потім була служба в лавах Радянської Армії, після якої він вступає до Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М.В.Гоголя на природничий факультет. Саме тут проявляються його лідерські якості. Був членом профкому, членом комітету комсомольської організації, добре навчався, користувався повагою як викладачів, так і товаришів, був одним із кращих студентів інституту.
У 1965 році він закінчує навчання та здобуває кваліфікацію вчителя біології, хімії та основ сільського господарства і отримує направлення в Пронозівську середню школу на посаду вчителя біології і трудового навчання. Його працелюбність, авторитет серед учнів та колег, відповідальне ставлення до роботи були помічені районним освітянським керівництвом. ­Володимира Леонтійовича Бурбигу призначають методистом райметодкабінету Глобинського районного відділу освіти, згодом – інспектором шкіл.
У ці роки я й познайомився з ним. Мені він сподобався за людяність, готовність завжди прийти на допомогу, наполегливість і вміння будь-яку розпочату справу довести до кінця. Коли до нього звертались за допомогою, то його поради завжди були слушними й цінними. Працюючи на відповідальних посадах, його все ж тягло в школу, до дітей, туди, де він сам зміг би втілювати власні ідеї в життя.
У 1974 році Володимира Бурбигу переводять на посаду директора Манжеліївської середньої школи, вчителя хімії. У цей період ми ще дужче зблизилися.

3 колегою Віталієм ДРУЖИНСЬКИМ.
Колектив учителів Манжеліївської середньої школи під час відвідин музею-
заповідника А.С.Макаренка. Фото кінця 1980-х років.

Мені пощастило, я тричі був у Павлиській середній школі і спілкувався з Василем Олександровичем Сухомлинським. 25 березня 1966 року на запрошення В.О.Сухомлинського відвідав Павлиську школу разом з вчителями початкових класів. Про ці поїздки я розповів Володимиру Леонтійовичу. Він мене не лише уважно вислухав, а й задав ряд запитань. Особливо його зацікавило, як вчителі початкових класів нашої школи втілюють в життя одержані настанови і поради В.О.Сухомлинського. З цією метою він приїздив у Борисівську школу. А я з великою користю для себе відвідав Манжеліївську школу, де мені все сподобалось, особливо кабінет хімії, який на той час був одним з найкращих у районі.
Володимир Леонтійович одним з перших серед учителів області почав використовувати комп’ютерну техніку у навчальному процесі. На його уроках завжди панувала творча, ділова атмосфера, бо він добре знав і любив свій предмет. Його уроки були багаті на досліди і експерименти, тому його учні часто виборювали призові місця на районних та обласних олімпіадах.
Я три скликання обирався депутатом Глобинської районної ради народних депутатів, був головою культосвітньої комісії. На засіданнях комісії розглядались різні питання та заслуховувались звіти працівників шкіл, дитячих садочків, будинків культури, бібліотек. Як правило, запрошували одного працівника, який заслуговує на узагальнення його досвіду і двох-трьох, які недостатньо приділяли уваги даному питанню. Засідання проходили раз на квартал, а тому за 12 років було розглянуто десятки різних питань. Пройшли роки. Я вже й забув звіти багатьох людей, та незабутнє враження в мене залишилось про виступи Віталія Олександровича Дружинського, Івана Володимировича Охріменка та Володимира Леонтійовича Бурбиги. Всі вони, на жаль, нині покійні та для мене вони – еталон для наслідування.
Володимир Леонтійович прийшов на засідання комісії точно в призначений час, привітався, передав мені звіт, написаний від руки на 17 стандартних аркушах, і запитав чи можна звітуватися. Його розповідь була цікавою, змістовною і повчальною. Мова чіткою і переконливою. Інші виступаючі, яких запросили аби перейняти кращий досвід, написаних звітів не мали, а тримали в руках аркуші з написаними тезами. Члени комісії високо оцінили роботу В.Л.Бурбиги. Підбиваючи підсумок засідання я сказав, що наступного року комісія повторно заслухає звітуючих та висловив сподівання, що зрушення у них будуть відчутні і в роботі, і в звітах. А Володимиру Леонтійовичу я подякував за ту роботу, що проводиться у школі ним особисто, вчителями та учнями і сказав, що йому є чим пишатися. На це Володимир Леонтійович відповів: «Я люблю свою роботу і просто роблю те, що повинен, що йде на користь школі, моїм вихованцям та вчителям і для освіти в цілому».
Володимир Бурбига займав різні посади: був учителем хімії, інспектором шкіл, заступником голови Глобинського райвиконкому, депутатом Глобинської районної ради. Любив техніку, вмів, як і його батько, виточити, відремонтувати та сконструювати будь-який агрегат чи механізм. Але все ж головною для нього – завжди була освітянська стежина, адже чимало років свого життя він присвятив навчанню та вихованню підростаючого покоління. На посаді директора Манжеліївської середньої школи він працював майже 18 років.
С.П.Корольов сказав: «Жить просто нельзя, жить надо с удовольствием!». Володимир Леонтійович саме так жив і трудився – із захопленням та натхненням.
Коротко про нього можна сказати так: він любив людей і роботу, повністю віддавався улюбленій справі, завжди був однаковим і з підлеглими, і з начальством. Завжди вмів вислухати і почути, дати необхідну оцінку і пораду. Все, що з’являлось нового у педагогічній пресі, він глибоко вивчав, переосмислював і те, що вважав за потрібне, без вагань використовував в роботі Манжеліївської середньої школи. До кожного доручення він ставився серйозно і відповідально, все робив на совість. Найважливішим для нього було те, щоб його вихованці вийшли у велике життя підготовленими та стали хорошими людьми. Його колеги ніколи не бачили і не відчували зверхнього ставлення до них. Бо він завжди був слухачем, виконавцем, порадником, помічником, керівником і просто Людиною.
За свою сумлінну працю Володимир Леонтійович Бурбига мав багато подяк та грамот різних рангів, відзнаку «Відмінник освіти ­УРСР», почесне звання «Заслужений працівник освіти України». Та найбільшою нагородою для нього завжди була – повага учнів, батьків та колег.

Сергій ХАРСУН,
директор Борисівської школи з 1956 до 1995 рр.,
відмінник народної освіти УРСР, відмінник освіти СРСР.

1 2