Архів рубрики: Загальне

ДБАЄМО ПРО ЗДОРОВ’Я ТА ТРИМАЄМО СВОЄ ТІЛО У ФОРМІ

Дорогі читачі, в зв’язку з ситуацією, що пов’язана з епідемією коронавірусу, гостро постало питання підтримки форми та здоров’я людини.
Оскільки рух необхідний людині для життя, а карантинні обмеження значно його зменшують, – то дуже зростає рівень розвитку таких захворювань як ожиріння, діабет, нервові зриви та психічні розлади. Та правильно підібрані вправи, харчування та розпорядок дня допоможуть вам не тільки тримати своє тіло в гарній формі, а й навіть мати гарний настрій та покращити особисту продуктивність.
У цій рубриці я спробую надати якомога більше інформації про те, як зробити своє тіло стрункішим та більш привабливим!

Венді Іда, 65 років

Для початку РОЗВІЄМО МІФИ, що склалися навколо спорту та людей, які тренуються в тренажерних залах.
Міф №1: «Я і так струнка». Перше, про що хочеться сказати, багато дівчат, які від природи мають непогані зовнішні дані і добре складену поставу, думають, що ця постава залишиться з ними назавжди. Це не так. Час йде, людина росте, змінюється обмін речовин, змінюється раціон, дається взнаки сидячий спосіб життя (якщо такий є) і постава, при відсутності фізичних навантажень, будемо відверті, поступово набуває неприємних обрисів. Жінки більшою мірою, ніж чоловіки, схильні до набору підшкірного жиру (тому що жіночі гормони накопичуються в жировій тканині, тоді як чоловічі в м’язовій), і тому не варто забувати, що форму треба підтримувати.
Міф №2: «Потрібно менше їсти», «Потрібно скинути кілька кілограмів». Ці міфи зв’язані між собою, але розберемо їх по порядку. Перший – якщо почати менше їсти, то збільшиться навантаження на нервову систему, погіршиться імунітет та стан шлунково-кишкового тракту, а очікуваного результату не буде, тому що організм буде в шоковому стані і при наявності хоча б якихось калорій ви знову повернете свій жир.
Про другий міф – скинути кілограми, це найбільш неправильно сформульований вислів, оскільки боротися потрібно не з вагою, а із сантиметрами та загальною картиною (для прикладу, один кілограм м’язів в чотири рази менший по об’єму, ніж один кілограм жиру). Краса тіла – річ індивідуальна і вона не будується на чомусь одному, тому дієта повинна бути різностороння та прописана особисто під людину, тоді буде можливість покращити тіло, при цьому покращити стан здоров’я.
Міф №3: «Мені тільки боки та живіт прибрати». Локального спалювання жиру в природі не існує!
Тому немає сенсу в скручуванні тіла на прес (якщо ви не хочете збільшити талію в об’ємі за рахунок розвинутих м’язів черевного пресу). Рельєф тіла можна розвинути за однієї умови – мінусовому добовому балансі калорій (ви або починаєте менше їсти, або більше тренуватися, або робите все комплексом разом з тренером і маєте швидкий та довготривалий ефект).
Міф №4: «Перетворюся на чоловіка». Деякі дівчата цураються тренажерних залів з-за дивного хибного стереотипу, який засів в їхніх головах – заняття з обтяженнями перетворюють жінку на чоловіка. Можливо, вони думають так тому, що бачили картинки з професійними спортсменками. Дійсно, робота з обтяженнями дозволяє нарощувати мускулатуру. Але потрібно віддавати собі звіт у тому, що для того, щоб виглядати як професійний бодібілдер жінки роблять собі дуже багато ін’єкцій чоловічих гормонів, займаються професійно з метою «гіпертрофія м’язів» і то не у всіх виходить. А тепер накладіть на це реалії нашого життя і все, чого може досягнути жінка в тренажерному залі, або тренуючись з залізом, – це привабливі форми та гарне здоров’я.
Міф №5: «Почну бігати». Кардіотренування дійсно потрібні, але вони не є основними, завдяки їм ви зможете скинути жир, але привабливості жінці надають саме форми, а їх потрібно будувати з м’язів. Біг сам по собі не зробить ваш живіт пласким, а сідниці – пружними як горіх – це можливо тільки завдяки тренуванням з додатковою вагою.
Міф №6: «Піду на фітнес». Ще одна категорія дівчат, які, загалом міркують досить правильно і усвідомлено займаються фізичними вправами, говорять про те, що не хочуть займатися бодібілдингом, а хочуть займатися фітнесом. Чому? Загалом, вони кажуть подібні речі, через те що не вникають в суть цих двох понять. Відмінність полягає в тому, що фітнес передбачає роботу з власною вагою, і лише зрідка, з незначними обтяженнями, типу гантелей по 1, 2 або 3 кг. У широкому сенсі слова, фітнес включає в себе безліч вправ з аеробіки та танців, і спрямований скоріше на підтримання форми, ніж на її розвиток чи зміну. Активні види фітнесу (фітнес-мікс, табата, зумба, латина, тверк) носять спортивно-розважальний характер, повільні (йога, пілатес, стретчінг, кіланетика) носять фізкультурно-оздоровчий характер. Як перші, так і другі допоможуть вам бути в тонусі, стати більш гнучкими, дихати рівніше і почувати себе здоровими, але не більше того. У кращому випадку, з вас на тренуванні зженуть три поти, забезпечать задишкою і душу витрясуть. Ви будете почувати себе виснаженим рабом на галері, але м’язів від цього більше не стане, бо саме вони роблять поставу підтягнутою.
Міф №7: «Потрібно приймати добавки». Зовсім не обов’язково. Успіх полягає в комплексному підході до побудови індивідуального раціону харчування та індивідуальної програми тренувань. Добавки тому і називаються добавками, що вони є лише незначною частиною повноцінного раціону. Застосування добавок у досягненні загального результату займає не більше 10-15%. У той же час, потрібно пам’ятати й те, що саме по собі вживання добавок без повноцінного правильного харчування є заняттям, трохи менше, ніж повністю даремним.
Міф №8: «Потрібно багато часу». Не більше, ніж для перегляду серіалів чи листання соціальних мереж! Середнє тренування в тренажерному залі триває близько 1 години. За цей час ви встигаєте комплексно опрацювати все тіло, сходити в душ, переодягнутися і йти далі у своїх справах. Займаючись за запропонованою програмою новачка, просунутого і досвідченого відвідувача фітнес-клубу, тренування будуть займати у вас від 40 хвилин до 1 години. Тренування зі штангою, гантелями або тренажерами вимагають від вас тільки знання техніки виконання вправ, і якщо ви ними володієте, багато часу тренування у вас не займуть.
Міф №9: «Я вже не молода для цього». Без зайвих слів скажу, що в світі вже давно існують цілі федерації, де змагаються за титул найгарнішої жінки яким за 50,60 та навіть 70 років…
Міф №10: «У мене погана генетика і немає сенсу себе мучити». Це лише відмовка, оскільки вже багато незалежних дослідів підтвердило той факт, що всі люди витрачають однакову кількість калорій на виконання певної роботи (іншими словами, щоб схуднути, всім людям потрібно рівнозначно працювати над собою).
Розвіявши міфи, ви вже зрозуміли, що єдиний, хто може завадити вам привести себе в форму – це ви самі! Мати гарне тіло та прекрасне здоров’я може кожен, але для цього потрібно трішечки докласти зусиль.
Як саме тренуватись та що і скільки їсти, я розповім вам у наступних публікаціях. Залишайтеся з нами!
Віталій МАЗУР, майстер спорту міжнародного класу.

А ВЕСНА СТОБАРВНА І СТОЗВУКА ЮВІЛЕЙ ПРИНЕСЛА НА ПОРІГ

Олександр СТЕПАНЕНКО, с.Білецьківка

2 квітня, коли красуня весна вже владно господарює на землі, до колишнього аграрія, мудрого господарника та талановитого керівника, який надзвичайно багато зробив для подніпровського краю і залишив пам’ятний слід в історії Кременчуцького району і просто порядної, щирої, доброзичливої і чуйної людини – Олександра Петровича Степаненка прийшов 70-річний ювілей.
Загорілася життєва зоря ювіляра в 1951 році на Київщині, але вже наступного року родина Степаненків перебралася до Лохвицького району. У мальовничому селищі Сенча промайнули кращі роки безтурботного дитинства та неповторної юності. Скільки стежок-доріжок здолав Сашко разом зі своїми братами Валерієм та Віктором – не злічити! Їхні батьки все своє життя сумлінно працювали на місцевому підприємстві, що носило звучну назву «Заготзерно», батько – начальником дільниці, мама – різноробочою. Тож з самого малечку зростали три брати Степаненки в любові до праці , знали ціну хліба і праці мозолястої, людей цінували і себе на поталу не давали.
Одразу ж після школи пішов Сашко незнаними шляхами в широкий світ – розпочалися його трудові університети. Спочатку, аби заробити свою копійчину, працював робітником у місцевому бурякопункті, а згодом помандрував до бабусі в Рязань, де на заводі «Рязсільмаш» був фрезерувальником.
А в квітні 1969 року покликали Олександра ратні дороги, а ще море неозоре. Свою військову службу юнак з Полтавщини ніс аж у Сєвєродвінську, що в Архангельській області. Довелося Олександру Степаненку стати моряком на довгих три роки, навіть кілька місяців провів на підводному човні. Саме ця служба та море загартували його чоловічий характер, навчили цінувати дружбу, бути відповідальним за свої вчинки та доручену справу.
Коли ж гарний та статний моряк, який борознив неозорий морський простір, повернувся додому, до рідного Полтавського краю, його серце потяглося до землі. Тож, не вагаючись, вступив до Полтавського сільськогосподарського технікуму, де здобув професію агронома-агрохіміка.
Весною становлення Олександра Степаненка став доленосний березень 1975 року. Саме тоді професійні дороги привели молодого агронома у колгосп імені Куйбишева, що в Максимівці. Робота в господарстві виявилася для нього незабутньою школою професіоналізму, досвіду, відповідальності та людяності. Тут він остаточно впевнився у правильності свого вибору, прикипів душею до землі. Й де б не працював, куди б пізніше не закидала його доля – в кам’янопотоківський радгосп імені Щорса, в білецьківський «Більшовик» чи в пронозівський радгосп імені Крупської, на яких би посадах не був – бригадиром, секретарем парткому, директором господарства чи сільським головою, він ніколи не зраджував своїм життєвим принципам, завжди був справедливим і толерантним.
Ще одна знакова весна в його долі – квітень 1998 року, коли депутатський корпус району обрав Олександра Степаненка головою Кременчуцької районної ради. За три скликання керівної діяльності Олександру Петровичу на теренах району довелося зробити чимало в розвитку сільськогосподарської галузі, утриманні об’єктів соціально-культурної сфери та побутового обслуговування, в медицині та освіті, в питаннях газифікації та благоустрою. Керівник не виокремлював для себе питань незначних, другорядних і кожен свій день заповнював турботами про людей.
12 років, наповнених трудовим неспокоєм, присвятив Олександр Петрович служінню громаді на посаді голови районної ради. Навіть, вийшовши на заслужений відпочинок, не залишився осторонь суспільних справ: білецьківські виборці виявили йому високу довіру, обравши депутатом районної ради. Він очолював постійну комісію з питань бюджету, приватизації та підприємницької діяльності, продовжував працювати над вирішенням проблем району, рідного села Білецьківка.
За значний особистий внесок в соціально-економічний розвиток Кременчуцького району рішенням 16 сесії 7 скликання Кременчуцької районної ради від 7 грудня 2017 року Олександру Степаненку присвоєно звання «Почесний громадянин Кременчуччини».
Нині Олександр Петрович вирішив перепочити від постійної громадської напруги та шаленого життєвого темпу. З головою поринув у родинні турботи. Адже сім’я для нього – найголовніше, найрідніше, найдорожче. Кохання всього свого життя, сірооку красуню Ніну, він зустрів, будучи студентом. І так, рука до руки, плече до плеча в любові і злагоді прямує подружжя Степаненків непростими життєвими дорогами багато зим і літ. Виростили гідними людьми своїх двох синів-соколів, Владислава й Андрія, радіють успіхам найкращих у світі онуків Олександра та Ярослава.
Життя прожите недаремно, є ким пишатися, є що згадати.
Тож, шановний ювіляре, здоров’я Вам міцного на многії літа, родинного тепла і затишку! Хай доля й надалі буде щедрою й прихильною до Вас. Осипаються дні пелюстками, непомітно спливають роки. Не сумуйте, пишайтесь літами, бо не марно прожиті вони. Нехай Бог посилає здоров’я і силу, весна дарує молодості цвіт, щоб ви добро на цій землі творили з любов’ю в серці ще багато літ!

ХАЙ СЛАВНИХ СВЯТ У ВАС БУДЕ ЩЕ БАГАТО!

Ювілярка Лідія ТРОФІМОВА

1 квітня зустрічає свою 85 весну чудова, привітна жінка зі щирою душею та добрим серцем Лідія Савеліївна Трофімова. На її долю випало чимало життєвих випробувань, але, незважаючи на всі труднощі, які довелося здолати, жінка не втратила своєї доброти, оптимізму, віри в добро та людей.
Її життєва зіронька засяяла у с. Велика Кохнівка 1 квітня далекого 1936 року в багатодітній родині, де крім неї зростало ще троє дітей. Дитинство Ліди, як і тисяч її однолітків, обпалила Друга світова війна. Нелегко було родині виживати у тих непростих умовах, особливо у час німецької окупації та у післявоєнні роки, коли нестатки перекреслювали мрії, плани, сподівання… Та, незважаючи на скрутні умови, Ліда все ж змогла у 1951 році закінчити семирічку, але про подальше навчання не було й мови. У серпні помер батько, її мама одна залишилася з чотирма дітьми, яких потрібно було ставити на ноги. Тож Ліда у свої 15 літ замість навчання пішла працювати, аби хоч якось допомагати своїй матусі.
Спочатку влаштувалася на посаду кур’єра у районний фінансовий відділ, а через деякий час, коли вже набула певного досвіду, тямущу дівчину перевели на посаду рахівника податкового відділу, а згодом – інспектора бюджету.
Лідія Савеліївна заочно закінчила Одеський фінансово-кредитний технікум, здобувши спеціальність фінансиста і більше 13 років віддала роботі у Кременчуцькому районному фінансовому відділі.
А в червні 1965 року Лідія Трофімова перейшла працювати до Кременчуцького районного вузла зв’язку. У той час це була установа надзвичайної стратегічної важливості. Засоби масової інформації такі як газети, журнали та радіо були основними пропагандистами, інформаторами та організаторами, несли в маси ідеї партії та політику держави. У той час без періодичних видань та щоденних радіоефірів люди просто не уявляли свого життя. Роботи було багато, колектив налічував чимало працівників.
Спочатку Лідія Савеліївна трудилася на відповідальній посаді головного бухгалтера. Доводилося готувати звіти, зведення, робити це вчасно і якісно. Своєю сумлінною працею, відповідальністю, чесністю і порядністю Лідія Савеліївна завоювала любов і повагу не тільки своїх колег, а й керівництва. У жовтні 1977 року Лідії Трофімовій довірили ще відповідальнішу посаду – заступника начальника Кременчуцького районного відділу зв’язку. На цій керівній посаді потрібно було контролювати якісну і своєчасну доставку працівниками поштового зв’язку періодичних видань передплатникам, доставку переказів, телеграм, виплату пенсій та соціальних допомог. Робота з людьми – це завжди велика відповідальність, а тим паче у великому колективі у стратегічно важливій установі. Але Лідії Савеліївні завжди вдавалося знаходити підхід до людей, її вроджена тактовність та щирість, професійний досвід, порядність у стосунках допомагали їй завоювати повагу та авторитет серед підлеглих.
Лідія Савеліївна завжди брала активну участь в житті свого колективу, розуміла людей, знала про їхні особисті проблеми і завжди намагалася допомогти у їхньому вирішенні.
На цій неспокійній, відповідальній роботі Лідія Трофімова пропрацювала аж до виходу на заслужений відпочинок, віддавши майже півстоліття свого життя на благо рідного району та його мешканців.
За свою сумлінну працю жінка неодноразово нагороджувалася подяками та почесними грамотами керівництва району та обласного управління зв’язку, користувалася заслуженою шаною та повагою. Лідія Савеліївна має статуси дитини війни, ветерана праці та ветерана зв’язку.
Свою професійну кар’єру жінка змогла збудувати завдяки підтримці своєї родини, яка для неї завжди була на першому плані, незважаючи на напружену та нелегку роботу. З чоловіком Федором Істратовичем, з яким одружилася у 1956 році, Лідія Савеліївна прожила в любові та злагоді майже три десятиліття, народила та разом з чоловіком зростила сина Олега та доньку Ларису. Відлетів її коханий у засвіти в 1985 році, коли жінці було лише 50. Так і лишилася вона вдовою, навіть не думаючи про створення нової родини. А 10 років тому покинув цей свій і син Олег. Єдиною втіхою і розрадою для жінки є донька Лариса, зять Юрій, онука Світлана та правнучка Вероніка, які оточили Лідію Савеліївну своїм теплом та підтримкою. А ще є друзі, колишні колеги по роботі, які телефонують, підтримують, чи заходять у гості.
Шановна Лідіє Савеліївно, зі святом Вас, з Вашим 85-літтям! Нехай не згасає у Вашій душі вогник радості та надії, нехай буде стабільним здоров’я, а любов та підтримка рідних додають Вам натхнення та бадьорості з радістю зустрічати новий прийдешній день. Відмінного Вам самопочуття і ще довгих років життя!

ЗАХОПЛЕННЯ МУЗИКОЮ СТАЛО СПРАВОЮ ВСЬОГО ЖИТТЯ

Відмінник культурно-освітньої роботи СРСР, композитор, музикант і поет Григорій Леонтійович Плиска народився 26 березня 1940 року у м.Глобине у багатодітній селянській родині Леонтія Григоровича та Катерини Степанівни, які виховали і вивчили п’ятьох дітей. Батько, учасник Другої світової війни, був майстром на всі руки. Виготовляв навіть музичні інструменти: домри, гітари, скрипки. Мав конструкторський талант. Його винаходи були представлені у Москві, на Виставці досягнень народного господарства та відзначені медаллю. Був прекрасним фотографом, гарно малював, написав «Поему про Галю».
Григорій з дитинства пізнав і лихоліття війни, і труднощі післявоєнних років. Та музика завжди вабила і захоплювала його. Тому по закінченню школи вступив на річні курси баяністів-хормейстерів при Полтавському музичному училищі ім. М.В.Лисенка. Як здібному і наполегливому учневі йому запропонували продовжити навчання за фахом хормейстера у цьому ж навчальному закладі. Вже згодом він завершив свою музичну освіту у Харківському інституті мистецтв ім. В.Г. Короленка.

Працювати почав спочатку у Полтавській музичній школі №2, а коли у Глобиному відкрили музичну школу, без вагань повернувся додому, де навчав юних музикантів не одне десятиліття. 28 років працював на посаді директора цієї школи, а потім ще 10 років, аж до виходу на заслужений відпочинок, очолював музичну школу в с.Манжелія.
Весь час, паралельно з основною роботою, працював з хоровими колективами Глобинщини. Професійно звучали під його талановитою орудою самодіяльні хори Глобинського цукрокомбінату, центральної районної лікарні, районного Будинку культури. Був фундатором самодіяльних народних хорів сіл Броварки та Манжелія. Впродовж своєї творчої діяльності підготував понад 2 тисячі концертних програм. Не було жодного святкового заходу, де б не звучав хор під керівництвом Григорія Леонтійовича. Зведений хор художньої самодіяльності району під керівництвом Г.Л.Плиски впродовж кількох років відкривав обласне культурно-мистецьке свято «Пісенне джерело» на горі Пивиха у Градизьку.
Висококваліфікований фахівець видав збірки своїх музичних та поетичних творів «Мелодії серця та «Мереживо долі». Його пісні, обробки для хору часто звучать у виконанні учасників художньої самодіяльності району.
Високий професіоналізм музиканта цінував заслужений діяч мистецтв УРСР, відомий композитор Володимир Миколайович Верменич, який на знак своєї шани і поваги подарував Григорію Леонтійовичу партитуру своєї пісні «З Кавказом говорять зелені Карпати» з дарчим підписом.
Творчі успіхи музиканта відзначені грамотами Президента України, Міністерства культури України, численними відомчими грамотами та дипломами. Йому присвоєно почесне звання «Відмінник культурно-освітньої роботи СРСР».
Вроджена інтелігентність і щирість, притаманні Григорію Леонтійовичу, завжди знаходять теплий відгук у серцях його численних учнів, колег та всіх, кому доводиться спілкуватися з ним.

Віталій ГРИГОР’ЄВ,
з «Історії Глобинського ­району в біографічних нарисах».

P.S. Останні кілька років Григорій Леонтійович Плиска проживає разом з родиною доньки Ірини у м.Енергодар Запорізької області. Душею він завжди лине до Глобиного, живе спогадами та пам’яттю про роки, наповнені творчою наснагою, роботою з учнями та хоровими колективами. Маестро підготував до друку ще дві збірочки власних творів, залишилося зібрати необхідну суму на їхній друк. У ці чудові березневі дні Григорій Плиска зустрічає свою 81 весну. Щиро вітаємо іменинника і бажаємо йому міцного здоров’я, поваги та любові від найрідніших та довголіття. Той величезний музичний спадок, який Григорій Леонтійович створив – неоціненний скарб не тільки для сучасників, а й для прийдешніх поколінь!*

З племінницею Тетяною ПЛИСКОЮ
У колі викладачів та учнів Глобинської музичної школи
Випускники по класу баяна Глобинської школи мистецтв в с.Бугаївка,
де працював Г.Л. ПЛИСКА
З хоровим колективом с.Манжелія

ЇХНЯ ПРАЦЯ ВКРАЙ ПОТРІБНА ЛЮДЯМ

Напередодні професійного свята Дня працівників житлово-комунального господарства і побутового обслуговування населення ми завітали до працівників комунальних підприємств селища Градизьк, аби дізнатися про їхню роботу, про колективи, та про те, чи збільшився обсяг їхніх обов’язків зі створенням об’єднаної територіальної громади.
У комунальному підприємстві «Благоустрій» Градизької селищної ради, яке очолює Тетяна Юріївна Кулинич, після реорганізації, проведеної у 2019 році, виконують роботи пов’язані лише з благоустроєм. За словами Тетяни Кулинич, яка виконує обов’язки і директора, і бухгалтера, і механіка, на підприємстві трудяться касир Катерина Юріївна Колтович, трактористи Павло Іванович Кучер, Юрій Григорович Соколовський та Станіслав Олександрович Шабанов, водії Іван Петрович Замогильний і Валерій Іванович Орлянський. Колектив хоч і невеликий, але дружний, старанний, відповідальний.

Директор КП «Благоустрій» Тетяна КУЛИНИЧ з
касиром Катериною КОЛТОВИЧ
Чоловіча команда КП «Благоустрій»


Тетяна Юріївна розповіла, що головним замовником послуг підприємства є Градизька селищна рада, з якою налагоджена тісна співпраця. Селищний голова Мирослав Юрійович Носа і заступник Володимир Васильович Гетало допомагають в усьому та підтримують.
У розпорядженні підприємства є спеціальна вишка, за допомогою якої проводяться ремонтні роботи електроопор та освітлення на території не тільки Градизька, а й старостатів громади, ці роботи виконує електрик, який є у штаті селищної ради. За допомогою вишки проводиться й спилювання аварійних дерев як на території селища, так і сіл громади. Також є трактор з причіпом та тракторна косарка, якою здійснюється обкошування узбіч доріг місцевого значення, спортивних майданчиків та ін.
КП «Благоустрій» здійснює збір та вивіз сміття від приватних садиб та багатоквартирних будинків. Люди укладають з підприємством угоди на вивіз побутових відходів або купують мішки з логотипом підприємства, вартість якого становить 10 грн. Для тих, хто користується послугами, сміття вивозиться раз у тиждень на санкціоноване сміттєзвалище. Проблема стихійних сміттєзвалищ у Градизькій громаді існує, адже не всі громадяни хочуть платити за вивіз сміття, а воліють краще винести непотріб у найближчу посадку чи деінде. З такими несвідомими громадянами керівництвом громади ведеться постійна боротьба.
Тетяна Кулинич розповідає, що якби у підприємства був екскаватор, можна було б ним навантажувати сміття, що зараз здійснюють вручну. Директор говорить і про те, що на підприємстві не вистачає робочих рук, але через брак коштів, поки що розширювати штат немає можливостей.
Підприємство займається і розгортанням снігу взимку. Цьогоріч було придбано спеціальну техніку для посипання доріг піщаною сумішшю від ожеледиці, яку було успішно випробувано.
У розпорядженні підприємства є два грейдери і два трактори, які використовують для розгортання снігових заметів та розчищення доріг взимку на території селища Градизьк. По селах громади такі роботи проводили місцеві господарства та фермери.
В цьому році працівникам КП «Благоустрій» довелося займатися й похованням безхатьків, які їдуть до Градизька з Кременчука чи інших міст. Часто це хворі люди, які мають алкогольну чи наркотичну залежність, які потрапили у складні життєві обставини. Ця зима для кількох із них виявилася фатальною. Поховання таких людей здійснювало КП «Благоустрій» за кошти селищної ради.
Запитую у Тетяни Юріївни як їй працюється у колективі, де більшість складають чоловіки, якими доводиться керувати.
– Вони у мене хороші! Спочатку було важкувато на керівній посаді, але за роки що працюю, набула досвіду, звикла до такої роботи. Спочатку було таке що й плакала, коли щось не виходило, але згодом все ввійшло в колію, працівники мене слухають, – розповідає Тетяна Кулинич. – Я щиро вітаю свій маленький, дружний колектив з професійним святом! Бажаю нашому підприємству успіхів і процвітання, а колегам – міцного здоров’я, особистого щастя та гідної заробітної плати за свою роботу! Нехай наша праця робить наше рідне селище та населені пункти громади кращими, чистішими, облаштованішими.


У КП Градизьк «Комунсервіс» директором трудиться Лариса Григорівна Святелик. Це підприємство займається водозабором, водопостачанням та водовідведенням по селищу Градизьк. Обслуговує 3000 абонентів та три водонапірні вежі (дві центральні й одна допоміжна у літній період на Пивисі).
Лариса Григорівна розповіла, що підприємство забезпечене всіма необхідними технічними засобами для ремонту труб водопостачання.

Директор КП Градизьк «Комунсервіс» Лариса СВЯТЕЛИК та
економіст Валентина ШЕВЧЕНКО
Слюсарі аварійно-відновлювальних робіт
Андрій СКРИЛЬ та Сергій ГЛУШКО
Оператор хлораторної Андрій СОБКО


Крім директора на підприємстві трудяться слюсарі Сергій Григорович Глушко, Валерій Ярославович Мельник та Андрій Скриль, екскаваторник Віктор Григорович Авраменко, оператори хлораторної Андрій Дмитрович Собко, Віталій Валерійович Оністрат, Володимир Леонідович Чорнуха, Володимир Олександрович Помуран, Микола Олексійович Бурбига, економіст Валентина Миколаївна Шевченко, головний бухгалтер Людмила Михайлівна Компанієць, контролери Ольга Василівна Землякова і Любов Павлівна Федорченко, електрик Олег Миколайович Бондаренко.
Вся мережа водопостачання стара, тому доводиться часто ремонтувати пориви. Всі працівники трудяться за мінімальну заробітну плату від директора до слюсаря. Молодь йти на таку роботу не хоче, тому у колективі більшість працівників або передпенсійного віку, або пенсіонери.
Директор підприємства сподівається, що з об’єднанням у територіальну громаду всім буде краще. Хоча й розуміє, що великих субвенцій чекати не доводиться, бо у громади немає на це коштів, та все ж вірить, що з часом ситуація наладиться і КП Градизьк «Комунсервіс» зможе не тільки триматися на плаву, а й розвиватися.
У Лариси Григорівни вища технічна освіта за спеціальністю вона «інженер-гідротехнік». Жінка має чималий стаж роботи у меліорації, ПМК-70, колишньому комунгоспі.
Нелегко доводиться підприємству виживати в умовах сьогодення, але його працівники стараються виконувати свою роботу якісно та добросовісно, бо добре розуміють, що від них залежить добробут жителів селища.
Лариса Григорівна говорить, що селищна рада дуже допомагає вирішувати проблеми з насосами, коли такі виникають, виділяє чималі кошти на придбання необхідного, тому директор КП Градизьк «Комунсервіс» щиро вдячна Градизькому селищному голові Мирославу Носі, його заступникам та депутатському корпусу ради за розуміння та підтримку. Лариса Святелик шле щирі вітання всім працівникам КП Градизьк «Комунсервіс» напередодні професійного свята, зичить своїм колегам радості, щастя, сімейного затишку, віри та надії у краще майбутнє.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ДЗВЕНИТЬ КОЛОССЯМ НИВА ЗОЛОТА – І В СПОГАДИ НАЙКРАЩІ ПОВЕРТА

В борозні, у зерні, у колоссі
я батьківський слід пізнаю.

Микола Сингаївський.

Його життя – невигадана повість… Повість, яку писав щодня, щогодини, щохвилини хлібороб з діда-прадіда, агроном від Бога, заслужений працівник сільського господарства України Микола Іванович Коваленко, возвеличуючи своєю хліборобською працею нашу славну полтавську землю. Ім’я його було відоме не тільки в Кременчуцькому районі чи області, а й в усій Україні, бо до високого визнання своєї праці йшов агроном колишнього колгоспу імені Мічуріна, що в селі Піщане, довгим, непростим, наповненим трудовим неспокоєм і сумлінною працею шляхом, що вготувала йому доля…

Заслужений працівник сільського господарства України
Микола Коваленко

Загорілася його життєва зоря неповторної весняної днини в одвічній хліборобській родині, де завжди знали ціну хліба, 19 березня 1936 року в мальовничому селі Попельнасте, що на Кіровоградщині. Батьки з раннього ранку і до пізнього вечора працювали за трудодні в колгоспі, тож перед хлопчиною були відкриті всі курні сільські дороги й шляхи, що відміряв і сходив з ватагою таких босоногих хлопчаків, як і сам. Та особливо манив його степ, широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий, золотаві лани пшениці, що медами пахли й колоссям грали, і пісня жайворонка линула в небесній блакиті.
Здавалося б, тільки жити та життю радіти, мріяти, рости, купатися у батьківській любові, та все це своїм чорним крилом перекреслила війна. З перших буремних днів його батька-хлібороба Івана Коваленка забрали на фронт – боронити рідну Україну, дружину та сина, які лишилися там, на окупованій території.
Коли звільнили Україну, Миколка вперше переступив поріг рідної школи, навчався охоче, наче одразу хотів пізнати весь світ. Після закінчення десятирічки, його шлях проліг до Білоцерківського сільськогосподарського інституту – на факультет агрономії. Та це й не дивно, бо з молоком матері увібрав хлопчина любов до землі, до праці хліборобської, та велику повагу до батьківських натруджених і мозолястих рук. А ще, агрономом у колгоспі працювала його тьотя. Тож Миколка часто спостерігав за її роботою, дивувався, з яким благоговінням вдивлялася вона у перші сходи, як їх чекала, як раділа щедрим врожаям.
А згодом професійна стежина молодого агронома Миколи Коваленка перетнулася зі шляхом знаного в ті часи аграрія Володимира Волошина, який очолював колгоспне господарство в селі Дмитрівка, що в Кременчуцькому районі. Тож завзятого та знаючого спеціаліста щиро прийняли в дружній хліборобській родині. І так з дня у день, з року в рік, від засіву до жнив Микола Іванович робив свою щоденну непросту хліборобську справу. Він був з людьми і серед людей, це було його покликанням, а його робочим кабінетом було поле – під чистим небом і без даху.
І якою б нелегкою, напруженою не була ця робота, часто — в негоду і холоди, у Миколи Івановича ніколи навіть думки не з’являлося зрадити обраній професії, шукати легшої долі. Ростити хліб — його покликання, бо й рід його весь споконвіку землеробський.
На посаді головного агронома господарства навчився і рослини розуміти; знав особливості обробітку грунту, терміни та способи сівби; особливості догляду за посівами й посадками; «секрети» ефективної боротьби з бур’янами, хворобами та шкідниками.
Важка праця у полі, недоспані ночі, постійні переживання щодо погоди, одвічні думи про те, чи зійдуть рівномірно сходи, чи спрацюють отрутохімікати, чи вдасться вчасно вийти у поле комбайнам, і що ж, зрештою, покаже бункер. Ще можна довго перелічувати всі «переваги» професії агронома…
Коли ж Володимир Волошин очолив колгосп імені Мічуріна в Піщаному, то й запросив до себе талановитого, знаного вже на той час агронома. То ж через деякий час слава про «мічурінців» з Піщаного линула вже не тільки по всій області, а й по Україні, а була в тому й чимала заслуга головного агронома колгоспу Миколи Коваленка. Адже щедрі намолоти зернових і бобових культур, небувалі врожаї городини – то справа рук мудрої аграрної політики нашого агронома.
За успіхи на хлібній ниві, за сумління і відповідальність у роботі, за високий професіоналізм і значні виробничі досягнення Микола Коваленко нагороджений медаллю «За трудову доблесть», а в 1996 йому було присвоєне почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України».
Таку особистість і її роль в житті нашого Полтавського краю, яким є Микола Коваленко, важко переоцінити. Його життя є прикладом не слів, а конкретних справ, не показного патріотизму, а справжньої любові до землі, людей.
Господарем хлібних ланів без перебільшення можна назвати Миколу Коваленка. Його палке серце завжди широко відкрите для людей. У цій добрій і щирій, надзвичайно працьовитій і талановитій людині втілилися найкращі риси – висока порядність, прагнення зробити цей світ кращим, а землю нашу – багатшою і родючішою.
Щасливим був Микола Іванович не тільки в роботі, а й в особистому житті. На своєму життєвому шляху зустрів він і справжнє кохання, свою Валентину Павлівну, справжню Берегиню родини Коваленків, з якою в злагоді і любові пройшли одною життєвою дорогою більше ніж півстоліття. Виростили справжніми і порядними людьми двох синів-соколів: Сергія та Володимира. Тішилися найкращою в світі онучкою Яночкою. І правнука Платона на світ благословили, якому вже виповнилося 5 рочків.
Чорної осені 2020 року відлетіла сивою пташкою у засвіти дружина Валентина, лишивши свого лебедя летіти з одним крилом… Та не дають засумувати татові сини, його міцна надія і підтримка, що додає сили до життя.
Вже багато зим і літ Микола Іванович на заслуженому відпочинку, але кожного дня зранку-ранесенько зустрічає сонечко, радіє прожитому дню і згадує наповнені славною працею роки. Хоч і здоров’ячко підводить, і натруджені руки не такі вправні як колись, але вони не знають втоми і нині. Ось і недавно до початку городніх робіт боріночку і сівалочку змайстрував, бо ж весна-красна прийшла!
Та не сама прийшла, а ще й ювілей до господи Миколи Івановича привела!
19 березня до цієї славної працею людини завітає на поріг 85-й день народження. То ж з роси і води Вам, шановний ювіляре, літ до ста – та щоб без старості, та при здоров’ї!
А наостанок додам, що народ існує доти, доки жива його історія, поки жива пам’ять нащадків. А пам’ятати тих, хто творив історію держави, хто сіяв хліб та до хліба – то є свята справа.
Фото з сімейного архіву Миколи Коваленка.

МИКОЛА ЛИСЕНКО – засновник українського музичного мистецтва

22 березня виповнюється 179 років від дня народження Миколи Лисенка (1842–1912) – видатного українського композитора, диригента, піаніста, педагога, громадсько-освітнього діяча, основоположника української національної класичної музики.
Народився в селі Гриньки Полтавської губернії в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку.
У 1855 почав навчання у привілейованому навчальному закладі – Харківській гімназії. Закінчивши гімназію, вступив на природничий факультет Харківського університету. Але в 1860 році родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола перевівся до Київського університету.
Творчість Миколи Лисенка надзвичайно плідна і багатогранна: від опер до обробок українських народних пісень, від монументальних хорів до вишуканих фортепіанних мініатюр. Вона несе ознаки беззаперечного новаторства, збагативши українську музику неіснуючими в ній доти формами і жанрами. Це, зокрема, різні типи опер, кантати, кількачастинний хор напівоперного плану, драматичний монолог, вокальний цикл.
Він вважається засновником українського музичного мистецтва. У цьому сенсі велику цінність представляє як музична, так і етнографічна спадщина митця. Лисенко – автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.
Важливе місце в творчості Миколи Лисенка займає постать Тараса Шевченка. Ним написана музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б’ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо. Етнографічна спадщина Лисенка включає запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О.Вересая та багато іншого.
Всупереч діючому Емському указу 1876 року, який забороняв також друкування українською мовою текстів до нот, Микола Лисенко принципово користувався рідною мовою.
В своїх численних хорах і солоспівах він звертався переважно до українських авторів (І.Франко, Леся Українка, О.Олесь, О.Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших, наприклад, Г.Гейне чи А.Міцкевича, то обов’язково в перекладах, здійснених М.Старицьким, Лесею Українкою, М.Славинським, Л.Старицькою-Черняхівською.
Микола Лисенко завжди був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва, де з 1869 року жив і працював. Він – організатор, активний учасник більшості діючих на той час у Києві музичних та літературних гуртків, виступає з концертами як піаніст, організовує хори, концертує з ними у Києві і по всій Україні. З 1908 до 1912 року був головою ради правління «Українського Клубу».
У 1903 під час святкування ювілею, 35-річчя творчої діяльності М.Лисенка, його друзі організували збір коштів на видання творів композитора та купівлю для його родини житла. Слід зазначити, що сім’я Лисенка орендувала квартиру, зараз у ній знаходиться Будинок-музей М.В.Лисенка.
Однак, Микола Віталійович використав подаровані кошти на організацію музично-драматичної школи, яка почала працювати восени 1904 року і стала першим українським навчальним закладом, де надавалась вища музична освіта за програмою консерваторії.
Помер великий композитор 6 листопада 1912 року. Його похорон перетворився на могутню патріотичну демонстрацію українців, зібравши десятки тисяч небайдужих.

Цікаві факти з життя композитора

Композитор належить до відомого козацько-старшинського роду. Предок його відомий історії, як соратник Максима Кривоноса Вовгура Лис. Дворянські та майнові права ватажок повстання отримав від гетьмана Дем’яна Многогрішного. Про предка композитора розповідали, що він з невеликим загоном козаків міг протистояти набігу турецької орди, володів силою вовка і хитрістю лисиці.
Ріс майбутній просвітитель і музикант як звичайна дворянська дитина – в оточенні оксамиту і мереживних тканин. Перші уроки музики отримав від матері, яка раніше навчалася у Смольному інституті шляхетних дівчат у Петербурзі. З дитинства хлопчик вчив 7 мов.
Талант сина мати розгледіла ще в ранньому віці, у 5 років він вже навчався грі на фортепіано, а у 9 років батько до дня народження маленького Миколи видав у друкованому вигляді його перший композиторський твір – стилізовану польку.
Після скасування кріпацтва батьки композитора стали банкрутами, на навчання М. Лисенко заробляв самостійно, працюючи у суді.
За все своє життя великого капіталу музикант не зібрав. Композиторська діяльність прибутку не приносила, заробляв Лисенко викладанням, яке в поєднанні з громадською роботою займало весь його час. Творив композитор переважно вночі.
Знайомство з творчістю Шевченка майбутнього композитора відбулося у 14-річному віці. Влітку він разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким гостював у дідуся, де молоді люди знайшли заборонену збірку віршів Кобзаря. Прочитані твори справили на братів незабутнє враження. Мистецтвознавці впевнені, що саме ця подія допомогла Лисенку визначити власне призначення в житті.
Якось на канікулах Лисенко та Старицький закохалися в одну й ту саму дівчину. Вона гостювала на сусідньому хуторі, звати її було Текла. Ревнощів між хлопцями не було, і вони разом склали план, як завоювати її серце. Вирішили, що Микола напише музику, а Михайло – вірші. Так і зробили. Коли батьків не було вдома, паничі в парадних гімназичних мундирах подалися до Теклі. Вона сиділа на хуторі сама. Хлопці після вечірнього чаю з успіхом оприлюднили свій спільний твір. У нагороду Текля простягнула їм обидві руки для поцілунку і лишила їх ночувати на хуторі, щоб уранці їхати разом на пікнік до Дніпра. Хлопці не спали – ділилися враженнями та планами на завтра. На світанку з дому прислали грізну записку з наказом негайно повертатися. Нещасні юнаки поїхали, не попрощавшись.
Все життя композитор прожив на квартирах, які знімав. Кошти, зібрані друзями в 1903 році для покупки житла під час святкування 35-річчя його творчої діяльності, витратив на відкриття школи.
Коли композиторові було 26, він одружився з Ольгою О’Коннор, спадкоємицею полтавського роду з ірландсько-французьким корінням, яку він знав ще зовсім дитиною (їхні маєтки сусідили). Вона була значно молодша за Миколу і, як відомо зі спогадів їхніх друзів, мала чудове сопрано і рідкісно привабливу зовнішність. Не дивно, що саме вона співала у прем’єрі першої опери свого чоловіка “Різдвяна ніч”. На жаль, як і інших жінок її родини, Ольгу переслідувала генетика – часті депресії та нервові зриви. Помалу життя бездітної родини ставало нестерпним для обох. Вони з Ольгою прожили 12 років, але не мали дітей. Очевидно, через те й розійшлися.
Другою його дружиною стала Ольга Липська, яка була його коханкою довгий час. Він зустрів її як молоду піаністку-початківця наприкінці 1870-х рр., на одному з концертів у Чернігові. Невдовзі вона почала брати в Лисенка уроки фортепіано. За рік вони вже жили разом, хоч і таємно. Вона народила Лисенкові п’ятьох дітей. Померла 1900 року при народженні останнього сина Тараса.
1906 року вже немолодий композитор (йому було тоді 62 роки) закохався у свою 17-річну ученицю Інну Адріанопольську, яка стала його останнім коханням. Побачив її в Інституті шляхетних дівчат: вона там училася, а він викладав музику. Листування йшло через класну даму мадам Журавську. У нього була закохана не одна інститутка. Через те ревнива Інна навіть посварилася з подругою Марусею Жученко. І Лисенко мусив виправдовуватися: мовляв, він байдужий до Марусі. Лисенко хотів побратися з Інною, але, зважаючи на різницю у віці, вона не була в захваті від цього і, після довгих зволікань, відкинула пропозицію композитора. Пізніше вона працювала вчителькою музики в провінції. Микола Лисенко помер 1912 року, переживши низку проблем, від розбитого серця після розлуки з Інною до ув’язнення царськими жандармами за “український націоналізм”.
Помер Микола Лисенко раптово. У вересні 1912 року його приятель, професор Триштель, застерігав, що серце композитора в ненадійному стані. Вранці 24 жовтня Микола Віталійович зібрався йти до музично-драматичної школи – і тут стався серцевий напад. За півгодини маестро не стало. Олена Пчілка згадувала, що після смерті на його обличчі ще якийсь час лишався живий вираз жалю й смутку.
Похорон Лисенка історики називають першою демонстрацією української самосвідомості. До Києва для участі у церемонії поховання приїхали люди з усіх куточків України. Згідно з історичними даними, приїхало до Києва на похорон маестро від 30 000 до 100 000 людей. Нинішній бульвар Шевченка був повністю забитий людьми, навіть на дахах і на деревах сиділи бажаючі попрощатися з українським генієм. Після похорону царські поліцаї масово знищували відзняті на церемонії фото- та відеоматеріали.

НАЙБІЛЬШЕ БАГАТСТВО – ДІТИ, ОНУКИ ТА ПРАВНУКИ

Мати-героїня Олександра СІРОМАХА з донькою Валентиною
Володимир Васильович та
Олександра Андріївна СІРОМАХИ з онуком Іллею
Сини Василь, Віктор, Анатолій та Григорій
Юна Шурочка з мамою Оляною Пилипівною. 1960 рік

Олександра Андріївна Сіромаха з села Гриньки має почесне звання «Мати-героїня», бо народила і разом з чоловіком виростила та виховала п’ятеро дітей.
Народилася жінка у с.Гриньки, там промайнуло її нелегке післявоєнне дитинство. Виховували Шурочку мама, Оляна Пилипівна Тарарака, та бабуся, Мар’я Юхимівна, адже батько загинув на фронтах Другої світової війни. Мати тяжко працювала у колгоспі за копійки, тож дівчинку доглядала переважно бабуся, про яку в Олександри Андріївни залишилися добрі, світлі спогади.
Ходила Шурочка, як звали дівчину рідні, у Гриньківську школу, ту, що колись була в селі. Закінчивши 8 класів, подалася у дев’ятий клас у с.Крива Руда, трохи походила, та й покинула. Пішла на роботу у колгосп ім.Лисенка на ферму дояркою. Важко було неймовірно, жінка пригадує як пухли руки після доїння корів, тому мама приходила на підмогу. З часом звикла до тяжкої праці, хоча зараз та непосильна, не жіноча робота відгукується болями в суглобах…
Олександра Андріївна розповідає, що з майбутнім чоловіком Володимиром ходили в один клас, сиділи за однією партою. А потім склалося так, що обоє почали на фермі працювати, Олександра – дояркою, а Володимир – фуражиром. Між молодими людьми давно зародилася іскра симпатії, що з часом розгорілася полум’ям кохання. Отак і долі свої поєднали – стали жити разом.
У 1965 році у них народився первісток Григорій. А через рік молодому батькові прийшла повістка на строкову військову службу в лави Радянської Армії. Тож перед тим, у 1966 році, Олександра і Володимир розписалися, хоча весілля й не святкували. А далі були роки чекання коханого зі служби. Майже три роки служив Володимир Васильович Сіромаха в далекій Німеччині, жодного разу не приїздив у відпустку. Єдиною ниточкою, що поєднувала подружжя – були листи, які виглядала Олександра щодня, та й маленький Гриша чекав на них, бо знав, що вони від тата.
Коли чоловік повернувся зі служби, знову пішов працювати на ферму. Олександра Андріївна поралася й біля свиней, а останні роки перед заслуженим відпочинком обоє доглядали колгоспних телят.
У подружжя Сіромахів після Григорія народилося ще четверо дітей – у 1970 році Василь, у 1972 році Валентина, у 1974 році Анатолій і в 1975 році – Віктор. Про велику родину завжди мріяла Олександра Андріївна, хоча вона була єдиною дитиною у батьків. Коли померли її мама та бабуся, в Олександри нікого не лишилося з найрідніших, найближчою була сестра чоловіка, з якою підтримували хороші стосунки. Саме тому вирішила, що у неї буде багато дітей. Про своє рішення жінка жодного разу не пошкодувала, бо вважає своїх дітей найбільшим своїм скарбом.
Велика родина потребувала і чималого догляду, тому Сіромахи тримали велике господарство – корову, коней, свиней, птицю, обробляли город. Діти завжди в усьому допомагали батькам, ніякої роботи не цуралися, тому виросли вмілими, роботящими, хорошими людьми.
Олександра Андріївна розповіла, що всі її діти живуть поруч – Валя з родиною через дорогу, вона директор місцевого Будинку культури, у свій час закінчила Гадяцьке культосвітнє училище. Анатолій теж живе недалеко від мами, через хату, працює охоронником у школі.
Григорій і Василь також проживають з родинами у Гриньках на іншому краю села, а наймолодший Віктор – у Горбах, трудяться сини в агрофірмі «Гриньки».
Всі діти мають родини. На 15 онуків та 17 правнуків багата Олександра Андріївна. Розповідає, що її діти, невістки та зять, онуки і правнуки завжди піклуються про неї, в усьому допомагають, часто приходять провідати, а якщо не виходить навідатись, то обов’язково телефонують, запитуючи про здоров’я.
12 серпня 2019 року покинув свою велику люблячу родину голова сімейства Володимир Васильович, після тяжкої хвороби зупинилося його зболене серденько.
Тож діти, онуки та правнуки оточили ще більшою увагою свою рідну матусю та бабусю Олександру Андріївну, дбають та піклуються про неї. Гуртом і город посадять, прополють та урожай зберуть, аби матуся зайвий раз не турбувалася. Звичайно, здоров’я у матері-героїні вже не те, що колись, але по дому потихеньку вештається, домашню роботу самостійно виконує. Нарікає тільки, що працюючи тяжко у колгоспі, заробила 2600 грн пенсії, правда нещодавно добавили їй ще 400 грн, але цих грошей вистачає лише на оплату комунальних послуг, а на щось інше вже й не викроїш…
Тож нехай Господь дарує Вам, шановна Олександро Андріївно, ще багато літ і зим, в радості та здоров’ї, у колі Вашої великої люблячої родини!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного альбому родини СІРОМАХІВ.

ВІЙСЬКОВА ФОРМА ЇЙ ДО ЛИЦЯ

Старший сержант Наталія КРИВОРУЧКО

Героїня сьогоднішньої розповіді – струнка білява красуня, військовослужбовець Національної гвардії України, в/ч 3059 м.Кременчук, учасник Операції об’єднаних сил, старший сержант Наталія Миколаївна Криворучко. Родом вона із с.Погреби, де з’явилася на світ 2 липня 1987 року. Вона – єдина, кохана і найдорожча донечка у люблячій родині, яку батьки, Ніна Іванівна та Микола Іванович Мамки, просто обожнювали. За їхню велику турботу та батьківську любов Наталя відповідала своїм найріднішим людям неабияким старанням: вона гарно навчалася, мала відмінну поведінку і зростала дуже допитливою і здібною дівчинкою. Успішно закінчивши Погребівську ЗОШ І-ІІІ ступенів і отримавши атестат про середню освіту, вступила на навчання до Глухівського педагогічного університету ім.О.Довженка. Здобувши вищу освіту в 2008 році за фахом вчитель початкових класів, повернулася до рідних Погребів, де впродовж чотирьох років працювала завідуючою ДНЗ «Усмішка».
Згодом Наталія Миколаївна переїхала до м.Кременчук, де працювала вчителем початкових класів в одній зі шкіл міста. Може, б і до цього часу вона була шкільним учителем, навчала і виховувала діточок, аби… не місце розташування школи, яка знаходилася поблизу військової частини 3059. Давня дитяча мрія бути або військовим, або співробітником органів внутрішніх справ здійснилася. Ще зі шкільних років дівчина мріяла навчатися у найпрестижнішому вищому навчальному закладі країни – Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого. Колишній педагог-початківець одягла військову форму, яка, до речі, їй дуже личить. Кардинально змінивши свою роботу, молода жінка жодної хвилини не пошкодувала про свій вибір.
– Я – патріот своєї країни і мені дуже подобається ним бути, – говорить старший сержант Наталія Миколаївна Криворучко. – Особливо хвилююча мить, коли на плацу шикуються військові, звучить гімн України, тоді серце сповнюється неабиякої гордості за свою державу, за її міць і силу. Військова частина, в якій я несу службу, – це моя маленька сім’я, де все рідне і дороге серцю. Мені болить доля рідної України, її майбутнє і нелегке сьогодення, адже тривають військові дії і продовжують гинути наші мужні захисники. То ж коли звернулася до керівництва військової частини 3059 міста Кременчук, аби запитати про службу, дізналася, що людей не вистачає. І саме тоді вирішила, що коли не я, то хто ж? Так і розпочалися мої військові будні…
Старший сержант Наталія Криворучко несла службу у зоні проведення Операції об’єднаних сил, захищала східні рубежі нашої країни. Про те, де саме перебувала донька, навіть не здогадувалися її батьки, адже їй не хотілося, щоб вони зайвий раз хвилювалися та переживали за неї. Дізналися тільки тоді, коли їхня Наталія повернулася із «відрядження»…
Гордість і надія Наталії Миколаївни її єдиний і любимий синочок Максим. Хлопчику нині 14 років, він навчається у 8 класі і мріє стати військовим, як і його мама. Аби його дитяча мрія стала реальністю, Максим гарно навчається, займається спортом, адже без міцних знань і фізичної підготовки про професію військового годі й мріяти.
– Я розповідаю синові про військову службу, він відвідує нашу військову частину, оглядає техніку, цікавиться нею. І мені дуже хочеться, аби його мрія здійснилася. А ще дуже приємно, що останнім часом зростає кількість жінок, які несуть службу у військових частинах, у зоні проведення Операції об’єднаних сил, вступає на навчання до вищих військових навчальних закладів – це значить, що українська армія відроджується, міцніє, зростає престиж професії військового, яка вибирає найсильніших і найвитриваліших, – говорить старший сержант Національної гвардії України Наталія Криворучко. – А ще, користуючись нагодою, я висловлюю слова вдячності директору ПрАТ «Кременчуцький завод технічного вуглецю» В’ячеславу Вікторовичу Яворському за постійну спонсорську допомогу і підтримку, яку він надає нашій військовій частині, дислокованій у місті Кременчук. Він – справжній патріот України, вболіває за її долю і щасливе майбутнє.
То ж шановна Наталіє Миколаївно, хай удача і радість завжди крокують поруч з Вами, хай щастить Вам у житті, хай збуваються всі мрії, задуми та сподівання Вашої люблячої родини, а кожен прийдешній день дарує побільше яскравих і сонячних моментів!

Фото з архіву Наталії КРИВОРУЧКО
.

ЧЕСНІ ПЕРЕД ВЛАСНОЮ СОВІСТЮ І ПАМ’ЯТТЮ ЗАГИБЛИХ

Градизькі ветерани-афганці та ветерани прикордонних військ


З кожним роком все далі і далі історія віддаляє нас від пекельних років афганської війни. Біль Афганістану не дає спокою ось вже 32 роки. Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року – 3340 днів (дев’ять років, один місяць, дев’ятнадцять днів). Час непідвладний викреслити з нашої пам’яті героїчні подвиги, приклади громадянської мужності та вірності військовому обов’язку, які продемонстрували тисячі відданих синів України. Кожен четвертий із майже 600 тисяч військовослужбовців, які брали участь у бойових діях в Афганістані, – наші співвітчизники, і кожний четвертий із тих, хто не повернувся звідти – українець.
Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни i пам’ятати, що серед нас живуть люди, які стали учасниками тих воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом та подвигом. Тоді вони були 18-20-річними юнаками, на долю яких випала ця жорстока війна в чужій країні, а сьогодні вони – сивочолі ветерани-інтернаціоналісти, яким у тій війні випав щасливий квиток – їм випало життя. І кожний з них, як ніхто інший, знає справжню цінність людського життя, як боляче оплакувати втрати бойових товаришів. Кожний з них чесний перед власною совістю і світлою пам’яттю загиблих.
Почесне право підняти прапори було надано ветеранам-афганцям В.П.Компанійцю та М.М.Литуті. З привітаннями до присутніх воїнів-інтернаціоналістів звернулися голова Градизького осередку воїнів-інтернаціоналістів та ветеранів прикордонних військ М.В.Захаров, його заступник В.В.Ковтун, підполковник прикордонних військ у відставці В.М.Галаган та депутат Градизької селищної ради С.В.Скриль.
Михайло Васильович Захаров та Валерій Вікторович Ковтун урочисто, під бурхливі аплодисменти присутніх, вручили медаль «За заслуги ІІІ ступеня» А.В.Дзигарю, пам’ятну медаль «Афганістан 1979» В.В.Сакуну, Почесні грамоти Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), за підписом голови Спілки С.В.Червонописького, ветеранам війни в Афганістані М.М.Литуті, В.А.Ковалевському, С.Г.Стецуну та М.Г.Сироті з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 32-ї річниці виведення військ з Афганістану. Пам’ятною медаллю Президії УСВА (воїнів-інтернаціоналістів) «За вірність і терпіння» були нагороджені дружини учасників бойових дій та ветеранів прикордонних військ Л.В.Ковалевська, О.Д.Захарова, І.В.Компанієць та Л.А.Галаган. За багаторічну підтримку Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), вагомий внесок у становлення ветеранського руху воїнів-інтернаціоналістів, військово-патріотичне виховання підростаючого покоління та з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 32-ї річниці виведення військ з Афганістану Подякою голови УСВА (воїнів-інтернаціоналістів) С.В.Червонописького були відзначені П.І.Бережний, А.В.Пиріг та С.В.Скриль. Після урочистої частини ветерани-афганці та ветерани прикордонних військ, гості та жителі Градизької ОТГ з гіркотою в душі та болем у серці поклали квіти до підніжжя пам’ятника ветеранам афганської та інших локальних воєн, вшанували їх пам’ять хвилиною мовчання.
Поставте скибку хліба на стакан
І голови схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.
О, Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих своїх синів, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,
Не чули щоб ніколи звук гармати…

Шановні воїни-інтернаціоналісти, учасники бойових дій на території інших держав. Ви – це ті, кому війна залишила болючу рану в серці, хто втрачав друзів і кому смерть не раз зазирала в очі. Ви завжди були і залишаєтесь прикладом мужності та відваги для підростаючого покоління. Ви чесно і сумлінно виконали свій громадянський обов’язок і залишилися вірними військовій присязі.
Низький уклін вам, честь і слава, шановні ветерани Афганістану.
Едуард Чіп,
історик-краєзнавець, с-ще Градизьк.

1 2 3 4