Архів рубрики: Загальне

СЕЛО ТИМОШІВКА, ДЛЯ НИХ – ТИ ЄДИНЕ!

На запитання: «Чому порожніми стають українські села, чому молодь у пошуках кращої долі тікає в міста?», типовою відповіддю є те, що в селах нині немає роботи, побутові умови не на належному рівні, немає найнеобхіднішого, та й з організацією дозвілля не складається. Але там також живуть люди і далеко не всі мріють про втечу до міста. Бо тут жили діди, прадіди, тут корінь їхнього славного роду українського. Це найрідніше місце на землі.

Подружжя Романа та Дарини ЦЕМОХІВ з синочком Михайликом


Невеличке село Тимошівка, яке входить до Гриньківського старостату, що в Градизькій ОТГ, і в якому залишилось зовсім небагато жилих дворів, вразило своєю патріархальністю. Тут спокійно й затишно. Нема міської метушні, зате відчувається близькість природи й чистота повітря. Але про реалії життя в цьому невеличкому шматочку земного раю, повністю відірваному від цивілізації, знають лише ті, хто там мешкає. Стало сумно від почутого і побаченого.
Немає в цьому Богом забутому селі ні школи, ні дитячого садочка, ні пошти, ні магазину, ні автобусного сполучення, ні роботи… Є тільки люди, які намагаються вижити в цих непростих умовах, кинуті на самовиживання.
А серед них молода родина Романа Юрійовича та Дарини Ігорівни Цемохів. У сім’ї зростає-підростає, оточений щирою любов’ю і турботою, дворічний синочок Михайлик, який дуже любить малювати Колобка та «читати» яскраво ілюстровані дитячі книжечки. Наступного року Михайлик збирається до дитячого садочка в сусіднє село Гриньки. Молодші Цемохи мешкають в одному будинку разом з батьками, Катериною Олександрівною та Юрієм Михайловичем. Голова родини працює єгерем, а берегиня родини у свій час трудилася вчителем у початковій школі і пам’ятає ті часи, коли ще в Тимошівці малиново лунав шкільний дзвінок, який скликав малечу на урок. Ті неповторні роки закарбувалися у пам’яті Романа, бо й сам два роки мав щастя бути учнем тієї школи.
– З діда-прадіда живу в селі й дуже люблю його і не проміняю на місто! Хоча й прекрасно розумію, що немає тут майбутнього, бо ми далекі від цивілізації. Ось саме зараз у нашому селі триває боротьба та збір підписів за збереження нашого ФАПу, бо його збираються закрити. А як же залишатися стареньким та немічним людям без медичної допомоги, особливо в цей непростий період пандемії?!
Добре, що є власний транспорт, він здорово виручає, бо в магазин їздимо в сусідню Бугаївку, а щоб розважитися з дитиною, то прямуємо до Кременчука. Ми й дорогу своїми силами латаємо. Та треба сказати, що єдине досягнення в селі – це дитячий майданчик, де любить бавитися наш Михайлик. І лелеки все ж іноді навідуються до нашої Тимошівки, бо є в нас і дві хороші багатодітні родини, де виховуються по п’ятеро діток.
Я одноосібник, працюю на землі, маю вищу технічну освіту. Дружина Дарина родом з сусідніх Гриньок, за професією лаборант хімічного аналізу, нині перебуває в декретній відпустці. Та й вона вже душею і серцем прикипіла до моєї рідної Тимошівки, – говорить Роман Цемох.
– Прикро, що немає стабільності в нашій державі. Стабільність – це коли люди мають роботу, зарплату, є соціально захищеними, а в країні працюють закони. Нині в Україні не просто нестабільність – «балаган», а людина змушена «стабілізувати себе сама». Ми, особливо сільська молодь, звикли виживати самі. Тож нехай, якщо вже держава й не допомагає нам, то хоча б не заважає піклуватися про себе та свої родини, – додає молодий чоловік.
І якби романтично не виглядала Тимошівка, далека від гомінливої цивілізації, коли щодня навкруг стоїть первозданна тиша і ніде не шелесне, а село чарівно виглядає в будь-яку пору року, шкода стає людей, які тут мешкають. Самотніх, полишених, без послуг, без належного забезпечення тими благами, якими володіють інші.
Цинічно виглядають сюжети з новин телебачення про те, що все у нас робиться заради людей. А слова на кшталт «Село – колиска нації! Збережемо село – збережемо Україну!» – звичайним пафосом.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

КОЛИ РУКИ НЕ ЗНАЮТЬ СПОЧИНКУ, А ДУША ВІДКРИТА ДОБРУ

Тамара ГОЛОБОРОДЬКО біля оздобленої власноруч оселі

Народилася і виросла Тамара Андріївна Голобородько в селі Яроші на Глобинщині. Закінчила філологічний факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В.Г.Короленка в 1975 році. Працювала вчителькою української мови та літератури, початкових класів. Журналістську діяльність розпочала в районній газеті «Зоря Придніпров’я». Працювала заступником редактора обласної газети «Молода громада», трудилася і в Полтавській міській газеті «Полтавський вісник». Поезії та нариси Тамари Голобородько неодноразово друкувалися у газеті «Зоря Придніпров’я».

Нещодавно побували у славному селі Романівка Глобинської територіальної громади, яке славиться не тільки мальовничими краєвидами, цілющим повітрям, а й працьовитими та талановитими людьми.
Сьогодні мова піде про колегу-журналіста з багаторічним стажем, літератора Тамару Андріївну Голобородько, яка постане перед читачами у зовсім іншій іпостасі – художника-декоратора.
Зараз Тамара Андріївна перебуває на заслуженому відпочинку і переважно мешкає у с.Романівка у своєму затишному будинку, який потопає у зелені дерев та розмаїтті квітів, і який цього року погарнішав та осучаснився завдяки вмілим рукам господині.
– Як мої сини Олександр й Микола були малими і дивилися мультики, тоді я знала всі мультфільми, які пропонувалися до перегляду. Коли хлопці підросли й почали збирати марки, я почала теж цікавитися філателією, купувала альбоми і разом з ними поповнювала колекції. У більш старшому віці сини почали захоплюватися футболом, а Коля ще й займався єдиноборствами, то й я почала цікавитися їхніми захопленнями, вникати у ці види спорту, знала імена та прізвища відомих футболістів та борців. А коли хлопці мої вже виросли і вивчилися на будівельників у профтехучилищах, а Саша ще й закінчив університет, ставши магістром з цивільного будівництва, я почала цікавитися їхніми професіями, тобто будівництвом.
Кілька років тому сини зробили у моєму будинку ремонт гостьової кімнати і так вийшло, що після ремонту залишилося кілька мішків шпаклівки. Викинути її було шкода, тож вирішила її застосувати у своїй кімнаті, зробивши з неї декоративні елементи, – розповідає Тамара Голобородько.
Тамара Андріївна говорить, що перед тим як приступити до роботи, переглянула величезну кількість відеороликів про застосування шпаклівки у внутрішньому та зовнішньому дизайнах. Потім спробувала отримані знання застосувати на практиці, декоративно оздобивши грубу та стіну в кімнаті. Результатом жінка залишилася задоволена. А згодом майстри утеплили прибудинкову веранду і щоб не руйнувався шар покриття, потрібно було думати як його укріпити. Тамара Андріївна підійшла до справи творчо – оздобивши цоколь приміщення бетонною сумішшю, застосовуючи різні дизайнерські прийоми – імітацію під камінь, дерево, кахлі, яку потрібно класти тонким шаром, щоб вона добре трималася і не перевантажувала поверхню. Також жінка власноруч виготовила лиштви на вікна будинку. Впоравшись з цією роботою, Тамара Андріївна відчула себе переможницею, адже їй вдалося опанувати та підкорити не відому до цього техніку і створити той дизайн будинку, який сама хотіла. Майстриня розповіла, що ця робота дуже захоплююча, особливо коли бачиш її результат і він тебе радує! Тоді й наснага з’являється і творчий запал, і внутрішнє піднесення. А далі Тамара Андріївна грунтувала свої витвори, фарбувала, підбираючи кольори та відтінки.
А ще Тамара Голобородько говорить, що вона дуже великий життєлюб. Любить навколишній світ у всіх його проявах.
– Я всім заповідаю – треба любити життя. А собі потрібно постійно говорити: я жива, я здорова, я люблю цей світ в собі, я люблю себе в цьому світі, я люблю життя в собі, я люблю себе в цьому житті. Не потрібно кликати у своє життя погане. Треба акцентувати свою увагу на хорошому і позитивному, вміти бачити його у звичайних буднях. Треба весь час знаходитися в молитві вдячності, дякувати Господу за те, що ти живеш, шукати щоденні радості в цьому житті, наприклад, випивши запашної кави з подругою, – ділиться думками Тамара Голобородько. – У мене складається враження, що багато людей «переїли» благополуччя в своєму житті. А з ким смерть привіталася за руку, той вміє цінувати життя. Мене онкологія навчила багато чому, саме хвороба підштовхнула до тих кардинальних змін, які зі мною відбулися, в першу чергу у моїй свідомості, у сприйнятті навколишнього світу, у ставленні до Господа.
Якщо раніше, працюючи на відповідальних посадах, у мене було відчуття власної значимості, то, вийшовши на пенсію, воно втратилось. З цим складно змиритися і прийняти себе такою, якою стала. Думаю, що такі відчуття притаманні багатьом людям, хто йде на пенсію чи за віком, чи пропрацювавши ще чимало років після пенсії і коли вже «попросили», ось тоді й здається, що весь світ проти них, злість та агресія виїдають їх з середини. Але ж це не правильно! Не можна носити у серці образу та негатив, вони лише підривають здоров’я, вганяючи людину в депресію. Лише позитив, вміння прощати та почуття гумору рятують у подібних ситуаціях, – мовить Тамара Андріївна.
Коли є час, Тамара Андріївна займається літературною творчістю. Її нових поезій вже назбирається на ціле видання, але для того аби видати таку збірочку, потрібно чимало коштів.
– Зараз я творю поезію в камені, це те, що мене захоплює, надихає і дарує радість, – з усмішкою говорить Тамара Голобородько.
Тож нехай енергія та натхнення не покидають Тамару Андріївну в її творчих задумах, нехай поезія її душі знаходить свої витоки і в рядках слів, і в майстерних дизайнерських витворах, і в розмаїтті квітів та декоративних рослин, які вона так полюбляє. Нехай кожен прийдешній день дарує радість буття, не зраджують витримка та сила духу, не вичерпуються джерела наснаги та оптимізму і повниться сонячним теплом та достатком затишна оселя.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ПРОФЕСІЯ ДЛЯ СПРАВЖНІХ ЧОЛОВІКІВ

Серед безлічі професій, важливих і дуже потрібних у нашому житті, виділяється одна найбільш вагома і значуща, без якої просто неможливе існування будь-якого суспільства. Ми почуваємося щасливими тоді, коли перебуваємо в цілковитій безпеці, коли є люди, готові за першим покликом прийти на допомогу і врятувати кожного, кому вона потрібна. Пожежники і рятувальники – це представники саме тієї професії, що стала способом їхнього життя. Вони завжди перебувають у постійному очікуванні тривоги і неспокою, адже можливо саме зараз комусь вкрай потрібна їхня допомога. У постійній тривозі перебувають і їхні найрідніші люди, бо хто, як не вони найбільше знають, якій небезпеці піддають себе їхні сини, чоловіки, батьки. І якою радістю сяють їхні очі, коли вони повертаються додому живими та неушкодженими. І так кожної зміни, коли вони знову заступають на чергування…

Начальник Комунальної організації «Новознам’янська місцева пожежна охорона»
Роман КОСТЕНКО (в центрі), водій Євгеній ЯВОРСЬКИЙ та пожежний Микола ГАЙЧУК

Сьогодні мова про пожежників, які завжди перебувають на передньому плані боротьби з вогняною стихією, бо приходять на допомогу всім – і людям, і тваринам, і природі, яка досить часто потерпає від варварського до неї ставлення. У цій складній і небезпечній професії немає і не може бути людей випадкових – тут працюють лише сміливі, рішучі, мужні чоловіки з гарною фізичною підготовкою, і, головне, високим почуттям відповідальності.
Цим критеріям в повній мірі відповідають співробітники комунальної організації «Новознам’янська місцева пожежна охорона», яку очолює Роман Юрійович Костенко. Всього в цьому невеличкому трудовому колективі трудяться 11 співробітників, які професійно і відповідально ставляться до виконання своїх нелегких трудових обов’язків. Це пожежні Станіслав Олексійович Дячук, Микола Анатолійович Гайчук, Євгеній Федорович Легенький, Віктор Миколайович Самойленко, водії Володимир Миколайович Петренко, Іван Сергійович Шолошенко, Олександр Миколайович Безклинський, Анатолій Миколайович Мазур та Євгеній Володимирович Яворський. Бухгалтером комунальної організації працює досвідчений фахівець своєї справи Вікторія Григорівна Горячко.


КО «Новознам’янська місцева пожежна охорона» знаходиться у добротному, капітально відремонтованому приміщенні. Як розповів Роман Юрійович Костенко, донедавна це було занедбане складське приміщення, яке довели до ладу, добудували бокси, облаштували кімнату відпочинку, душову, встановили твердопаливний котел. Тут все продумано до найменших дрібниць, немає нічого зайвого, створені гарні умови для успішної праці та відпочинку.
За словами начальника комунальної організації Романа Костенка, всі співробітники Новознам’янської пожежної охорони стовідсотково пройшли необхідну підготовку, аби вміло і професійно виконувати свою роботу, багато з них працювали в державній пожежній охороні, тож мають за своїми плечима чималий досвід роботи. Всі вони не тільки володіють міцними теоретичними знаннями та практичними навичками, а й вмінням поєднувати їх в щоденній роботі. Як розповів далі Роман Юрійович, їхня матеріально-технічна база перебуває в доброму стані, місцева пожежна охорона, яка фінансується Піщанською сільською радою, забезпечена всім необхідним для виконання поставлених перед нею завдань. У їхньому розпорядженні – пожежний автомобіль, мотопомпа, два бензинові обприскувачі для гасіння повзучих пожеж, спецодяг, каски тощо. Найбільше термінових викликів, звичайно, припадає на літній період, коли в спекотну пору існує велика ймовірність виникнення пожеж. Беруть участь і в гасінні затяжних пожеж, приміром, що стихійно виникають на сміттєзвалищі в Піщаному. А ще співробітники Новознам’янської місцевої пожежної охорони є частими і бажаними гостями в навчальних закладах. Спілкуючись з учнями, розповідають про особливості своєї професії, застерігають школярів від необдуманих вчинків та дій, що можуть нести загрозу їхньому здоров’ю та життю, вчать обережному поводженню з вогнем. І дуже приємно, як говорить керівник пожежної охорони Роман Костенко, що вихованці навчальних закладів проявляють неабияку цікавість до їхньої нелегкої професії і серед них багато дівчат. А це значить, що професію пожежника, рятувальника обиратиме молодь в майбутньому, але вона підкориться не всім, а тільки відповідальним, цілеспрямованим, фізично підготовленим та здатним швидко приймати чіткі і виважені рішення, бо згаяна хвилина може коштувати чийогось життя.
Тож міцного вам здоров’я, витримки та сили духу. Хай небезпека обходить вас стороною, а вдома завжди чекають найрідніші люди, які зігріють вас любов’ю, турботою і підтримкою. Хай під час чергової зміни поменше лунають тривожні дзвінки, а коли й будуть вони, – то щоб обов’язково закінчувалися вашою перемогою у боротьбі з вогняною стихією. Гідних вам заробітних плат за вашу працю та вдячних слів за врятовані життя.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з архіву КО «Новознам’янська місцева пожежна охорона».

НОВОРІЧНІ ДИВА ТА СВЯТКОВИЙ НАСТРІЙ ВІД ТАМАРИ КУРІЛОВОЇ

У дитинстві наближення новорічних свят викликало у нашій душі якийсь особливий трепет. Цей період для багатьох із нас був очікуванням дива. Стаючи дорослими, ми не завжди уміємо зберегти у собі ці відчуття, але як би там не було Новорічні та Різдвяні свята для більшості – це дім, тепло та затишок.
А у вирі повсякденної суєти та постійних турбот про наближення Новорічних та Різдвяних свят ще задовго нам красномовно нагадують вітрини магазинів, святкова ілюмінація. І вже мимоволі замислюєшся, якою ж буде домашня ялинка, складаєш святкове меню і плануєш на гостину до рідних та друзів. Ой, а ще ж подарунки! Придбати сувеніри аж ніяк не проблема, але ж завжди хочеться чогось оригінального, бо на те вони й новорічні свята, щоб з кожним з нас, незалежно від віку, траплялись маленькі дива.
Ось такі маленькі дива та справжній новорічний настрій своїми чарівними руками та за допомогою дивовижної фантазії собі, близьким та друзям створює Тамара Миколаївна Курілова, мешканка с. Горби Градизької територівальної громади.


Пані Тамара — це уособлення справжньої української жінки: гарна і привітна, надзвичайно гостинна, творча і чиста українська душа, щирі і добрі очі, золоті руки, що все вміють, все можуть. А напередодні Нового року всім хочеться чогось особливого, тож майстриня власноруч створює дивовижні сувеніри. Особливо турботливій матусі подобається творити дива для своєї двадцятирічної донечки-красунечки Яни, дарувати, як колись в дитинстві, справжнісіньку казку, аби та була найщасливішою в світі.
…І постають з тих світлих рук неймовірної краси ялиночки, янголята, олені, різдвяні віночки та народжуються новорічні композиції, які прикрасять найвишуканішу оселю, бо виглядають надзвичайно ошатно і оригінально. Тамара Миколаївна переконана, що речі, які оточують людину у повсякденному житті, мають особливу силу, а гармонія і затишок у домі до певної міри залежить і від краси та поєднання цих речей. Тож майстриня постійно удосконалює свою техніку, вигадуючи собі щоразу нові завдання. Спочатку ідеї для творчості знаходить в Інтернеті, переосмислює їх, додає свою родзинку і бачення – і виходять справжнісінькі шедеври.
Розпочинала фантазувати Тамара Миколаївна, працюючи з пластиком, відмінним матеріалом для творчості. До речі, її креативні роботи, павичі та орел з пластикових пляшок, прикрасили подвір’я кафе «Ковчег», що в Глобиному. Згодом були ексклюзивні вироби з джуту та шпагату. Творчій натурі Тамари Миколаївни завжди цікаві нові напрямки, з шпагату вона виконувала різні декоративні елементи, а також шкатулки, статуетки, кошики, і навіть мініатюрний велосипед.
– Ідей багато, були б кошти для їх втілення, адже задоволення не з дешевих, – говорить майстриня.
Нині Тамара Миколаївна працює над створенням барельєфу (такі собі гіпсові настінні картини), щоб надати своїй оселі особливої індивідуальності та затишку, прикрашає спільний дім, де затишно всім, вкладаючи в свої роботи творчість, натхнення і душу.
Тож такі рукотворні дива, які творить Тамара Миколаївна, послужать чудовою прикрасою оселі на багато років, для рідних і друзів – приємним ексклюзивним подарунком на все життя, а, можливо, й надихнуть когось на створення подібної краси власноруч.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з архіву Тамари КУРІЛОВОЇ.

«ЕЛЕКТРОЛОБЗИК ТА БУДІВЕЛЬНИЙ ФЕН – МОЇ НАЙКРАЩІ ДРУЗІ»

Саме так мовить Зоя Миколаївна Настаченко – майстриня на всі руки з мальовничої Романівки, що в Глобинській ОТГ, в життя якої надійно увійшов апсайклінг.
Що ж то за чудернацьке слово?! Це модне нині слово означає те, чим ще багато років тому назад займалися наші бабусі, зшиваючи клапті для ковдр, штопаючи протерті штани, латаючи дірки та в’яжучи і перев’язуючи шкарпетки і рукавички.
А дослівно апсайклінг (анг. upcycling) – це творче перетворення відходів у цікаві предмети побуту, модний одяг та аксесуари, предмети декору та мистецтва, багато чого іншого. Такий напрямок не потребує якихось величезних витрат і переробки матеріалу, адже основний матеріал — непотрібна річ, яка просто «погано лежить».

З донечкою Варею

Захопилася апсайклінгом пані Зоя чотири роки тому, хоча займалася рукоділлям ще з дитинства, у школі з надзвичайним задоволенням відвідувала гурток м’якої іграшки. Коли ж 3 роки тому Зоя Миколаївна стала мамою найкращої в світі донечки Варвари, в неї наче друге дихання відкрилося. Молодій матусі хотілося творити для донечки-красунечки незвичайні речі, такі, яких не має ніхто. Спочатку Зоя створювала для донечки ляльки, а згодом побачила, що Варі більше до вподоби чудернацькі м’які іграшки. Нині з надзвичайною любов’ю створює матуся аксесуари для своєї маленької панночки: різноманітні прикраси для волосся та сумочки.
Оскільки екологічні ресурси вичерпуються дуже швидкими темпами, світ переосмислив використання таких дорогоцінних тканин, як льон, шовк, вовна, шкіра і особливо джинс. Саме такі матеріали мають дуже гарну фактуру, «доторки часу», їх і використовує в своїй роботі майстриня.
З джинсовою тканиною жінка любить працювати найбільше. Особливо їй вдаються сумки-шопери (це така практична торба для походу в магазин, тобто «на шопінг»). Вже багато модниць з Романівки дефілюють з такими ексклюзивними і зручними новинками від пані Зої. Ця рукотворна краса не зрівняється із штампованими речами, які ми звикли бачити у торгівельній мережі. Адже у кожному виробі ручної роботи залишається частинка душі майстра. Кожен її виріб унікальний, оскільки виготовлений з любов’ю.
Чого тільки не «творять» умілі руки майстрині: і великодні та новорічні віночки, і різні кухонні дрібнички, і домоткані доріжки, і покриття на стільці та крісла, і пледи, і… кімнатні «джинсові» квіти. Ця молода і надзвичайно креативна жінка не просто дає нове життя старим речам, а створює за допомогою своєї багатої уяви та ідей з Інтернету справжнісінькі шедеври. Захоплюється Зоя різними техніками, зокрема, декупажем та брашируванням (штучне старіння дерева). Тому й речі, зроблені її золотими руками, виходять дивовижними.
– Наші бабусі займались перешивом через економічну кризу. Наразі також є вплив кризи, але головна особливість сучасного апсайклінгу, окрім бажання зберегти планету в чистоті, є те, що, переробляючи річ, ми переосмислюємо її, наділяючи певною концепцією, своїм творчим началом. Тому цінність і вартість переробленої речі підвищується в декілька разів. Мої рідні, матуся, чоловік та донечка з розумінням ставляться до мого захоплення, в усьому підтримують. Чоловік Олександр джинси віддає добровільно! А на його запитання: «Кохана, що тобі подарувати?!», відповідаю: «Будівельний фен або газу для портативних газових приладів!», – усміхаючись, говорить Зоя Настаченко.
А ще, Зоя Миколаївна дуже любить свою Романівку, маленьку Батьківщину мами і тата, сама вона народилася на півострові Камчатка, що на Далекому Сході (тато був моряком), і лише коли дівчинці виповнилося 17 років, їхня родина повернулася в це благословенне село, рідне і дороге її серцю нині. Вона активна учасниця фольклорного колективу «Козачки», знаного на всю округу, який дарує свої співочі та танцювальні виступи вдячним землякам. Її роботами можна помилуватися на місцевих виставках народних умільців, або ж придбати в місцевому магазині.

Головним у житті Зої Миколаївни було – знайти себе… І вона себе знайшла в улюбленій справі, яка приносить жінці не лише задоволення, а й певний прибуток. Чарівні, незвичні і оригінальні сувеніри, подарунки користуються надзвичайною популярністю.
То ж браво Вам, шановна майстрине!
Фото з архіву Зої НАСТАЧЕНКО.

ТЕПЛОМ СВОЇМ ХАЙ СОНЦЕ ВАС ЗІГРІЄ,А ДОЛЯ ЗДІЙСНИТЬ УСІ ВАШІ МРІЇ!

45-й рік йдуть спільною життєвою стежиною Микола Лазарович та Валентина Іванівна Савлуки із с.Мозоліївка Градизької територіальної громади. За всі ці роки любляче подружжя жодного разу не пошкодувало про свій вибір, бо стали один для одного надійною і міцною другою половинкою. 12 лютого 1977 року вони запам’ятали на все життя, бо саме того неповторного казкового зимового дня вони стали на весільний рушничок, аби ніколи більше не розлучатися, бути разом і спільно вирішувати всі свої сімейні проблеми.
Родом Валентина Іванівна із с.Морозівка, де і з’явилася на світ в родині Івана Івановича та Олександри Олександрівни Копилів. Згодом родина переїхала до с.Кирияківка. Батьки Валентини та її сестрички Світлани – одвічні сільські трударі, які багато років свого життя віддали праці в колишньому колгоспі «Ленінець»: батько трудився трактористом, а мама доглядала теляток на колгоспній фермі. Після закінчення школи, юна Валентина вступила на навчання до Кременчуцького залізничного технікуму. Виробничу практику проходила в Криму. Саме тут, на березі Чорного моря, і долю свою зустріла. Микола Лазарович родом із Волинської області. Коли хлопчику було 7 років, він разом із родиною переїхав до Криму. Закінчив Дніпропетровський залізничний технікум, працював на залізниці, там і познайомився зі своєю Валентиною, яка стала коханою дружиною на все життя.
У 1981 році молоде подружжя переїхало до с.Мозоліївка і оселилося в будинку дідуся Валентини Олександра Семеновича Уманця, де і проживають до цього часу. Господар родини Микола Лазарович тривалий час працював землевпорядником колишньої Пронозівської сільської ради, був інспектором з охорони праці, завідуючим майстерні ТОВ СГП «Надія». Його дружина Валентина Іванівна теж трудилася у цьому господарстві завідуючою молочнотоварної ферми, згодом – завідувала складом пально-мастильних матеріалів. Любляче подружжя виростило і виховало трьох чудових дітей – синів Сергія і Дмитра та доньку Ольгу. Щасливі дідусь і бабуся мають п’ятеро найдорожчих у світі онучат – Максима, Діму, Катрусю, Олександру, Даню. Все своє життя вони старанно працювали, утримували чималеньке підсобне господарство, аби забезпечити себе і свою родину всім необхідним. Зараз вони проживають вдвох у своєму затишному будиночку і з нетерпінням чекають на приїзд своїх найдорожчих дітей та онучат, які всі мешкають у Кременчуці. Це для них найрадісніші моменти в житті, бо тоді їхня оселя наповнюється дзвінкими дитячими голосами і життя знову оживає своїми веселими барвами. Тож хай щастить вам, шановні Миколо Лазаровичу та Валентино Іванівно, на вашій життєвій ниві, хай чарівним і неповторним буде кожен прийдешній день, а діти і онуки радують своїми успіхами. Будьте і надалі щасливі своєю родиною, адже це найдорожче і найсвятіше, що є у житті кожного.
Фото з сімейного архіву родини Cавлуків.

«ХОЧУ ЩЕ НА БІЛОМУ СВІТІ ПОЖИТИ,ЩОБ ПРАВНУКІВ ОДРУЖИТИ»

Саме так мовить поважна 83-річна Ганна Максимівна Авраменко з с. Радочини Омельницької територіальної громади.
– Тут я й народилася, і виросла, і семирічку закінчила. Та й пішла працювати в колгосп. Рік працювала на цегельному заводі в сусідній Обізнівці. А згодом пішла на молочнотоварну ферму: молодою дівчиною опинилося не в теплій конторі у лакованих босоніжках на ногах, а обрала професію звичайної доярки, часто взуваючи натомість гумові чоботи. А нерідко й кирзові, бо доводилося іноді по самі стегна в загонах у багнюці бродити! Трудилася у ті непрості часи доярки від зорі до зорі, тричі на добу тоді корівок доїли, та все в ручну: і корми роздавали, і гній тягали, і солому підстилали, і бідони повні вергали, і в холодній воді їх мили.
У професії доярки, особливо у ті часи, не було ніякої романтики. Хіба на сторінках газет про цю важку роботу писалося пафосно та патетично…
Понад тридцять літ Ганна Максимівна доїла корів: і вручну, і за допомогою доїльних апаратів, однак у неї і гадки не було плюнути на все й покинути ферму. А до своїх «берізок, ромашок, липок, волошок» потрібен особливий підхід – ці істини вона добре знала. Недарма кажуть, що у корови молоко на язиці, отож скільки треба набігатися, щоби наповнити пінистим білим молочком відро. Тим паче, коли за дві-три години слід здоїти усю групу, напоїти теляток, почухати-поніжити та пригорнути корівок, бо вони також потребують людської ласки, уваги, ніжності. А ще підкинути корму, напоїти їх, винести на вилах чи лопаті гній тощо. І подбати, зрештою, аби за ніч молоко не скисло, бо тоді шкереберть піде вечірня праця. І часто самим доярочкам доводилося вантажити на машину бідони з молоком. Хіба ж це жіноча справа?! Тут потрібна чоловіча сила, а вона й була у Ганниних семижильних руках, а вони вміли і витримували все.
Тепер бідолашна вже й голки в руках не втримає. А які дивовижні вишивані узори раніше лягали на полотно: і гладдю, і хрестиком. Шила-вишивала непросту долю жіночу!
Після тридцяти років непосильної праці дояркою, ще 5 завідувала фермою, бо такого досвіду, терпіння та вміння як у Ганни Авраменко – треба було пошукати. А, перебуваючи на заслуженому відпочинку, ще 5 літ і на свинофермі відпрацювала.
Трапився на шляху Ганни Максимівни і добрий чоловік, Віктор Петрович, з яким і на весільний рушничок стала у листопаді далекого вже 1958 року. Прожили непросте трудове життя, але хороше і світле, щиро один одного кохали, дві хати збудували. Віктор теж був з роду працьовитого, як і його люба Ганнуся. Все життя працював, був і бригадиром, і фермою завідував, і сільським клубом. Легкокрилий лелека приніс у їхню хату, на щастя багату, двох донечок-красунечок Валентину та Наталію, яких тато з мамою ростили в любові і радості. Здавалося б, тільки жити та життю радіти… Та донечку Наталочку, наймолодшу кровиночку, в 16 ніжних літ забрали небеса! Ось тоді і втратив білий світ свої барви, наче серце вирвалося з материнських грудей, бо несила пережити таке непоправне горе. Тож і намагалася Ганна отой нестерпний біль втрати притупити в роботі, та щоб до сьомого поту. А ще, поряд був коханий Віктор, з яким і в горі, і в радості були разом.
… Та чорний 1999 рік забрав у Ганни чоловіка, її надію, опору і підтримку, 22 роки тому пішов у засвіти її Віктор Петрович. Ганна Максимівна доглянула й чоловікову матір, яка на два роки пережила сина. Мала ця жінка янгольське терпіння, проживши з свекрухою 43 роки.
Завжди поруч з матусею була старша доня Валентина, яка підтримувала її завжди і в усьому. І нині щодня летить на допомогу, немов на крилах, до рідненької, адже болять матусині ніжки, що стільки доріг сходили, пересувається старенька по хаті за допомогою табуретки.
Та найбільшою радістю переповнюється зболене серденько Ганни Максимівни, коли в її оселі дзвенить веселий дитячий сміх, то на гостину до прабабусеньки прилітають її маленькі пташенята – правнучки Поліна і Маргарита зі своєю мамою Мариною, найдорожчою в світі онучкою.
Ось так і живе нині бабуся Галя в спогадах про прожите-пережите, мріє ще трішечки пожити, аби правнуків одружити, купається в любові своїх найрідніших.
Тож здоров’я Вам, шановна Ганно Максимівно, ясного розуму, тепла від родини, життєвої енергії. І нехай здійсниться Ваша мрія.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Ганни АВРАМЕНКО.

У НОВОЗНАМ’ЯНСЬКОМУ СТАРОСТИНСЬКОМУ ОКРУЗІ ПРАЦЮЮТЬ ДЛЯ ЛЮДЕЙ І ЗАРАДИ ЛЮДЕЙ

До складу Новознам’янського старостинського округу Піщанської сільської ради Кременчуцького району входять села Нова Знам’янка, Вільна Терешківка, з населенням 4100 осіб. У грудні 2020 року на посаду старости був призначений молодий і перспективний Віталій Юрійович Жмак, який до цього впродовж 10 років працював в Автозаводській районній адміністрації виконавчого комітету Кременчуцької міської ради. Рік минув з часу призначення його на цю надзвичайно відповідальну посаду, тож ми завітали до Новознам’янського старостинського округу, аби дізнатися про трудові будні громади та плани на майбутнє.
Як розповів Віталій Юрійович Жмак, на території Новознам’янського старостинського округу успішно діють навчальні заклади, у числі яких Новознам’янський НВК (директор Валентина Іванівна Бугаєць), Вільнотерешківська ЗОШ І-ІІІ ступенів ім.І.М.Волочая (директор Наталія Михайлівна Марченко), Вільнотерешківський ДНЗ «Малятко» (завідувач Ніна Володимирівна Крупа). Тут працюють висококваліфіковані педагогічні працівники, які всі свої знання і вміння віддають навчанню і вихованню підростаючого покоління. Тож саме закладам освіти тут приділяється особлива увага, та й коштів вони потребують найбільше із місцевого бюджету. Цьогоріч було зроблено поточний ремонт у дитячому садочку «Малятко» та проведено капітальний ремонт у Вільнотерешківській ЗОШ.
Велика увага в старостинському окрузі приділяється і благоустрою населених пунктів: тут проводиться весь комплекс робіт зі скошування бур’янів, впорядкування узбіч. Та все ж на першому місці – це наведення належного порядку і чистоти на 13 кладовищах, де знайшли свій вічний спочинок місцеві жителі.
У поточному році значна увага приділялась і грейдеруванню доріг з підсипанням дорожнього покриття – для цих робіт було завезено близько 500 тонн дорожньої суміші. Займалися протягом року і кронуванням дерев, було видалено 11 аварійних дерев, що становили загрозу для жителів населених пунктів старостинського округу. Роботу у цьому напрямку, як відмітив В.Ю.Жмак, продовжуватимуть і надалі, адже дуже важливо завчасно видалити небезпечні дерева, аби вони не накоїли лиха.
На території Новознам’янського старостинського округу діють два заклади медицини – це Вільнотерешківська АЗПСМ, де завідуючою Віта Василівна Ковтун. Тут місцеві жителі можуть отримати весь комплекс медичних послуг, а також пройти курс лікування у денному стаціонарі АЗПСМ.
У Новознам’янському старостистинському окрузі проживає чимало талановитих людей, справжніх аматорів народного мистецтва, які свято бережуть народні традиції та закохані в українську пісню. Вони є учасниками художньої самодіяльності Вільнотерешківського сільського Будинку культури (директор Лілія Олексіївна Мулявка) та Новознам’янського сільського клубу (завідуюча Віра Михайлівна Калініченко). У закладах культури завжди весело і гамірно, проводяться різноманітні святкові заходи, приурочені до державних та професійних свят, репетиції творчих колективів тощо, звичайно із дотриманням всіх протиепідемічних заходів.
Діє на території старостинського округу і дільниця №2 комунального підприємства «Комунсервіс» Піщанської сільської ради та комунальна організація «Новознам’янська місцева пожежна охорона», робота яких надзвичайно важлива для успішної життєдіяльності всієї територіальної громади.
Спілкуючись, Віталій Юрійович Жмак поділився планами на майбутнє.
– Найголовніше для нас – це, безумовно, зберегти те, що було зроблено нашими попередниками, і звичайно ж, рухатися вперед, ставлячи перед собою амбітні плани. У нас проживають хороші і надзвичайно працьовиті люди, які заслуговують на краще життя. Дуже добре те, що наш старостинський округ має зручне розташування, за кілька кілометрів – місто Кременчук, наш районний центр. Тож нашим жителям хочеться жити комфортніше, їздити гарними дорогами і ходити освітленими вулицями, – наголосив очільник старостинського округу. – На першому місці – це розробка проєктно-кошторисної документації на будівництво і капітальний ремонт доріг із асфальтовим покриттям. Не менш важливим є і розвиток мережі вуличного освітлення, адже у нас освітлюються лише центральні вулиці сіл Нова Знам’янка та Вільна Терешківка, тож у цьому плані нам є над чим працювати.
У подальших планах – покращення матеріально-технічної бази закладів освіти, адже, як наголосив очільник територіальної громади, життя не стоїть на місці і їх вихованці мають бути забезпечені всім необхідним для отримання якісних і міцних знань. Працюватимуть також і над покращенням матеріально-технічної бази другої дільниці КП «Комунсервіс» та КО «Новознам’янська місцева пожежна охорона», проводитиметься і надалі активна робота з інвентаризації земель.
Слід додати, що Новознам’янський старостинський округ знаходиться у зручній двоповерховій будівлі в центрі села. У цьому ж приміщенні кілька кабінетів займає КЗ «Інклюзивно-ресурсний центр Піщанської сільської ради», Новознам’янська АЗПСМ», відділення зв’язку тощо. Поблизу адмінприміщення знаходиться комунальна організація «Новознам’янська місцева пожежна охорона», навпроти – Центр надання адміністративних послуг. Як зауважив очільник територіальної громади, – це дуже зручно не лише для працівників, а й для жителів старостинського округу, які звертаються у відповідну інстанцію за допомогою.
– У нас існує тісна співпраця з усіма установами, підприємствами та організаціями, що діють на території старостинського округу, і це дуже радує, адже тільки завдяки взаєморозумінню та підтримці можна досягти якнайкращих результатів на користь нашої громади, – відмітив насамкінець нашої зустрічі староста Новознам’янського старостинського округу Віталій Юрійович Жмак.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

Є ДОСВІД, КОМАНДА, А, ГОЛОВНЕ, – БАЖАННЯ ПРАЦЮВАТИ!

Святилівська громада, певне одна з найчисельніших в Градизькій ОТГ, бо до її складу входять населені пункти: Липове, Проценки та Струтинівка, де проживає майже 1500 жителів. Тож, територія досить велика і проблем немало, які щодня доводиться вирішувати старості цих сіл Володимиру Олександровичу Вакуленку.
Тож чим живуть ці села тепер, що планують і на що спрямовують ресурси й зусилля, розповів нашому виданню Володимир Олександрович, який був призначений на цю відповідальну посаду 26 грудня 2020 року. І за цей відносно короткий термін встиг вникнути у стан справ і з головою зануритися у роботу, адже нагальні проблеми потребують невідкладного вирішення. Зрозумів, що бути старостою нелегко і надзвичайно відповідально, адже треба дбати про інтереси мешканців сіл, представляти їх у Градизькій територіальній громаді, допомагати у розв’язанні соціальних та побутових питань, ефективно вирішувати всі проблеми місцевого значення… Та й досвід роботи з людьми чималенький має староста, адже за фахом педагог і за його плечима 35 років нелегкої учительської праці в стінах Святилівської ЗОШ I-III ступенів. А нині у Володимира Олександровича є досвід, є команда, а, головне, – бажання працювати і змінювати все на краще.

Дружний колектив Святилівського старостату
Гарно і затишно діткам у дитсадочку «Малятко»
Тривають цікаві заняття у старшій різновіковій групі
Директор КЗ «Центр надання соціальних послуг» Світлана Нижник та
працівники Тетяна ДЗЕНДРОВСЬКА, Людмила БУТКО, Галина ЛИТОВЧЕНКО зі своїми підопічними Олександром ДУНАЄВИМ, Михайлом ЛИМАРЕМ та Федором РІЗНИКОМ
На совість трудяться підсобні працівники Марія МАКСАК,
Світлана КОЛІСНИК та Леся ДІБРІВНА

– Один в полі не воїн! – говорить Володимир Вакуленко. – Староста без команди однодумців, підтримки мешканців громади та співпраці з керівництвом сам по собі нічого не значить! Та й ми прийшли працювати не для себе, а для людей. Кожен на своєму робочому місці повинен виконувати свої обов’язки чесно і добросовісно, викладатися на повну. Тож моя щира подяка, в першу чергу, Мирославу Юрійовичу Носі, Градизькому селищному голові, з яким склалися нормальні робочі відносини, адміністрації ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт», підприємству «Полтаварибгосп» та нашому дружному колективу. Зокрема, діловоду Тетяні Олександрівні Страшненко, землевпоряднику Володимиру Анатолійовичу Шиловському, універсальному водієві Миколі Володимировичу Черевику, який і машину водить, і трактор, і дрова рубає, і косить, Людмилі Петрівні Ганжі, прибиральниці службових приміщень, підсобним робітникам Лесі Іванівні Дібрівній, Марії Іванівні Максак, Світлані Романівні Колісник, колишньому інспектору з благоустрою Андрію Івановичу Рубану та нинішньому Юрію Павловичу Даценку. Старанно трудиться і Валентина Миколаївна Торяник, директор Святилівського Будинку культури.
Коли тільки-но об’єдналися і увійшли до складу Градизької ОТГ, нам прогнозували, що все прийде в занепад. Але ж це не так, як бачите, громада живе і розвивається. І тільки на теренах Святилівського старостату зроблено чимало, – продовжує староста. – Пробили свердловину і незабаром в орендоване нами приміщення у ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт», буде проведено водопостачання. Для потреб старостату придбано трактор МТЗ-80, причіп ПТС-4, 2 бензокосарки, 1 бензопилку, «болгарки» та круги до них, різноманітний реманент та запчастини. Встановлено 6 ліхтарів вуличного освітлення та придбано 130 метрів кабелю, замінено 162 лампочки, відремонтовано автомобіль «Сенс» та плануємо відремонтувати авто «Славута» для пересування підсобних робітників, які працюють від виконкому Градизької селищної ради, до сіл Липове, Проценки та Струтинівка, адже протяжність нашої громади чималенька. За 7 місяців цими старанними людьми зроблено чимало з благоустрою Святилівського старостату: прибиралися кладовища, обкошувалася територія сіл, обпилювалися та кронувалися дерева, розчищалися від порослі узбіччя доріг.
Весною своїми силами ми здійснили ремонт доріг, засипали ями гранвідсівом та жужелицею, заасфальтували центральну вулицю Святилівки. А в жовтні був проведений ямковий ремонт на суму 100 тисяч гривень за кошти Градизької селищної ради.
До 50-річчя нашої рідної Святилівської школи перекрили більшу частину даху НВК. Ці роботи були проведені на умовах співфінансування та соціального партнерства. Матеріали були надані ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» агропромхолдингу «Астарта-Київ», а технічні засоби та бригада будівельників – виконкомом Градизької селищної ради. Перекрили й частину даху приміщення Будинку ветерана, нині його назва Комунальний заклад «Центр надання соціальних послуг» Градизької селищної ради, де вже багато років працює директором відповідальна і професійна Світлана Миколаївна Нижник. Придбали в цей заклад електроплиту та заготовили дрова для опалення 7 груб, наступного року плануємо встановити котел та провести парове опалення.
Працює у нас і заклад дошкільної освіти «Малятко», яким завідує добросовісна і старанна Наталія Анатоліївна Трисячна і трудяться люди, віддані своїй справі. Цей заклад був розрахований на 20 місць, а ми розширили його ще на 4. Установили навіс, щоб за будь-якої погоди малечі було затишно.
Зроблено чимало, а хочеться ще більше, будемо й надалі продовжувати в такому дусі – разом працювати заради добробуту сіл Святилівської громади. На сьогодні ми стараємося, аби кожне наше прийняте рішення було на користь сільським мешканцям. Догодити усім, звичайно, неможливо, але ми і не ставимо цього собі за мету, а просто намагаємося робити все від нас можливе, заради добробуту та процвітання нашої територіальної громади, – на закінчення розмови додав Володимир Вакуленко.
Сподіваюсь, все в цій громаді вдасться, бо є досвід, команда, а, головне, – бажання працювати!
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

«МЕНЕ ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВЛЯЄ: ЖИВУ, БАЧУ, ЧУЮ, ЛИШ СИЛИ БРАКУЄ»

Саме однією вагомою фразою охарактеризував своє життя-буття найповажніший 96-річний житель с. Романівка Глобинської територіальної громади Михайло Дмитрович Михайлець.
І щастя й горе ділить він з тобою,
Романівко, свята його земля

Село живе, як сама Вічність. Десятки поколінь стоптали тисячами босих ніг його дороги. Вони – німі свідки великих і малих подій. Село живе… Не одну сотню літ молитвою зустрічає світанок і проводжає день. У золотавих туманах прокидається воно щоранку, як і багато літ тому. Тут наче час іде повільніше. Тут повітря запашніше та вода солодша. Тут сонце – пахуче, високе, рожеве, тепле, наче матір’ю спечений хліб. Тут люди щирі, привітні, гостинні. Тут промайнули гіркі і солодкі, голодні й хлібні роки його непростого, насиченого подіями життя.
Небагата й непишна хатина, яку охороняють старенькі яблуні та горіхи. Посеред двору, під самісінькою розлогою грушею, що знала кращі часи, стіл гостинно примостився. Тут, певне, колись вечеряла вся родина, а поодаль – справжнісінька тобі клуня, де Михайло Дмитрович зберігає нехитрий реманент та дари городу. Колись Михайлицева хата була багата і хлібом-сіллю, і великим добром, і дітьми, і щирою радістю. А нині спорожніла весела оселя, затих двір, бо сам лишився дідусь Михайло віку вікувати в свої 96 літ.
На Покрову народився –
не раз сльозою умився

Михайло МИХАЙЛЕЦЬ під старою грушею
Роки молодії…
З дружиною Марією

У родині Михайлеців, Дмитра Миколайовича та Марти Омельківни, одвічних сільських трударів, опівдні на Покрову Пресвятої Богородиці в далекому вже 1925 році народився первісток, якого Михайликом назвали. Зростав Михайлик Михайлець у любові та злагоді, привчався до непростої селянської праці мозолястої, і не знав які випробування чекають його попереду… Доглядав двох молодших братиків, Павлуся та Яшу, і наймолодшу сестричку Марфинку. Батьки від зорі до зорі працювали на своїй земельці, на двох десятинах, мали нехитрий реманент, утримували господарство. Чесно трудились, діток ростили і хліба не просили, бо все здобували працею мозолястою. І ніщо не віщувало біди…
Не лишилося в Михайлицевій хаті ні крихти, ні зернини, лише голодні діти
І все було б нічого, якби не «суцільна колективізація» українських знедолених сіл. Наклали тоді на родину Михайлеців величезний податок – виконав його батько, наклали ще один – з горем пополам і той здолали, а далі – був третій… Не лишилося в Михайлицевій хаті ні крихти, ні зернини, лише голодні діти на печі – малий, мала та ще менший. А вже четвертий податок не було сили конати… Одної темної ночі до обійстя Михайлеців чорна бричка підкотила – і батька, як останнього злодія, заламавши руки за спину, енкавеесники забрали до в’язниці. А потім був суд у м. Полтава і його вирок – за невиконання твердого завдання партії: два роки ув’язнення.
Наче чорні круки налетіли «буксири»
Як тільки забрали тата, наступного ранку, наче чорні круки налетіли у двір «буксири» (були вони всі з місцевих активістів); вергали і штрикали все навколо залізними штирями-піками. Запрягли у воза останню конячину, куди склали все винесене з хати ганчір’я, корову та кабанчика погнали гоном, курей нагаптували в лантухи. Весь той нехитрий скарб та добро інших односельців звозилося до комори магазину. Де краще, «буксири» розбирали по домівках, останнє – за безцінок продавали біднякам. Щодня по чотири рази ті «місцеві бандити-активісти», прикриваючись високою метою, навідувалися до спорожнілої оселі, не цуралися приходити навіть вночі, грюкаючи в усі вікна та двері, щоб перевірити, чи не їдять куркульські діти хліб. Шукали збіжжя всюди: довбали піч і комин, перекопували долівку в хаті, в сінях, порпалися на горищі, в сараї, в клуні, собачій будці, навіть у колодязь заглядали. Та дарма…
Лантух борошна, що врятував від голодної смерті
Батько Дмитро певне душею відчував неладне, дивлячись на оті реформи в селі, ще будучи вдома, сховав лантух борошна у колодязі, випилявши зсередини в зрубові нішу. Ось так і врятував від голодної смерті хоч двох своїх діток – старшенького Михайлика та наймолодшу Марфинку, Павлусь та Яшко – померли.
Вночі, після того, як йшли з двору «буксири», матуся по драбині спускалася в колодязь, відчиняла зрубину – і набирала борошенця. Швиденько змішувала його з подрібненим листячком з берести та порожніх качанів, додавала водиці з криниці, швиденько замішувала. А в печі вже стояла сковорідка, розпечена до червоного. Черпаком наливала на сковорідку оту «шліхту» – і швиденько випікала млинці, що миттєво поїдалися голодними дітьми. Той дивовижний смак млинців не передати, його Михайло Дмитрович пам’ятає й досі…
Як «буксири» наш город скопали
– Якось прийшов я зі школи додому, – пригадує Михайло Дмитрович, – на той час було мені 7 років. Мама копала картопельку, я допомагав їй до самісінького вечора. На грядках лежало стареньке дерев’яне рало з залізними зубцями, довжиною зо два метри. Розуму на той час було, певне, в мене не багато, а сила знайшлася. Тож я, граючись, викопав таку собі ямку, з півметра, вкопав туди рало, тільки держак стирчав, гарно втоптав земельку навколо. Вранці знову до нас прийшли «буксири», повитріщали очі, мовляв, це якийсь орієнтир, щоб знати, де хліб захований. І з новими силами взялися до пошуків. Відміряли від того злополучного стовпчика метрів п’ятдесят вздовж і впоперек – і давай штрикати святу земельку піками. Два тижні кляті бандити «працювали» на нашому городі, до сантиметра все перештрикали та перекопали. Кликали мене у свій штаб: гостинцями пригощали, костюм новий обіцяли, аби я, як Павлик Морозов, зрадив батьків своїх та показав, де хліб закопаний. Все не могли повірити, що то я грався, закопавши оте кляте рало. А потім почали лякати, зачинили мене в комірчині. Ох, я ж і кричав, що аж мама почула. Прибігла з лопатою мене визволяти з холодної. Та на цьому наші страждання не закінчилися.
Як «зустрічали» ми Різдво 1933 року
– У хаті – порожньо, нічогісінько, лиш лантухи, набиті соломою, на яких ми і спали, і сиділи, хліба ні крихти. Холодна зима зазирала крізь вікна убогої хатини лютими морозами. Мама пішла до своїх батьків, на сусідній хутір Олефіри, щоб хоч щось роздобути нам поїсти. А вночі до нашої хати знову вдерлися «буксири», познімали двері, витягли шибки, поскидали нас, малих, голодних і роздягнених на сани – та й повезли на хутір Ропа, де без вікон та дверей стояли п’ять порожніх хат, у яких люди померли від голоду. Одному Богу відомо, як ми пережили ту ніч в страшній і холодній пустці… Ось так зустрічали ми Різдво Христове 7 січня 1933 року. Слава Богу, матуся повернулася вранці, за останні гроші найняла підводу, та й забрала нас звідти напівмертвих, відвезла до своїх батьків. Хату нашу «буксири» продали за пляшку самогонки… Ось таке довелося пережити нам, «куркульським» дітям.
Довгоочікувана весна 1934 року.
Повернувся тато!

– Ось нарешті прийшла довгоочікувана весна 1934 року, повернувся з в’язниці тато, а згодом наша дорога пролягла до рідної хати, до дорогої серцю Романівки. Хоч хата та стала не наша, та все ж стіни рідні… Скільки ж доріг здолав тато, щоб оселю нашу відвоювати! Скільки порогів владних кабінетів оббив – не злічити. Згодом трішки почали ставати ми на ноги, а з нами, знищене голодом, село. Батьки без вихідних, від зорі до зорі працювали в колгоспі, тато – конюхом, мама – в ланці. Заробляли трудодні, на які нараховували хліб. Народилася сестричка Вустя. Було вже що і поїсти, і в що одягтися, і помріяти про краще життя. Та не так сталося, як гадалося…
«Вороги народу»
– На порозі стояв 1937 рік. Холодної осінньої ночі, 22 листопада, татка знову арештували, вже як ворога народу. За доносом недоброзичливців-односельців, нібито він агітував проти колгоспу. Цієї ж страшної ночі матуся народила наймолодшого мого братика Олексійка.
Особлива трійка Управління НКВС засудила батька до 10 років примусових робіт на Далекому Сході. З далекого Хабаровська, хоч зрідка, ще до війни прилітали звісточки від нього, а потім все обірвалося. Певне, загинув рідненький на чужині. Де ж його могилка не знаю й досі… Аж у 1960 році його реабілітували.
Маму, як дружину ворога народу, вигнали з колгоспу. Тож лишилася моя ластівочка з чотирма дітьми, хвора, вбита горем, без засобів для існування. Нелегко було й мені, сину ворога народу, навчатися в школі. Дітлахи шпиняли та докоряли, мовби я в чомусь був винен. Та все ж семирічку я закінчив на «відмінно». Тільки-но отримав документ про освіту, а на другий день…
Почалася війна
У вересні в Романівці вже були фашисти… Довелося юнакові нелегко і в роки війни. Тяжко працював разом з матусею в, так званій, «десятидворці», під пильним наглядом коменданта та перекладача. Тож не раз комендантова нагайка «гуляла» по селянських спинах. А тут ще одне лихо прийшло в село, почали забирати молодь на примусові роботи в Німеччину. Михайло ж був зросту невеличкого, тож розумні люди напоумили зменшити собі років. Тож хоч тут пощастило, повірили німці, й біда оминула хлопчину.
А у вересні 1943 року, коли радянські війська визволили район, і до лав стали і старі, й молодші, Михайла теж призвали до війська. Справно ніс нелегку військову службу Михайло Михайлець довгі сім років. Повернувся до любої серцю Романівки аж у 1950 році.
Життя-буття, як воно є…
І почалися його нелегкі, вже трудові будні. Майже пів століття трудового стажу за його плечима, більше 20 років пропрацював обліковцем у колгоспі, потім на цегельному заводі, згодом фуражиром. Де б не працював Михайло Дмитрович Михайлець, всього себе віддавав роботі, бо він з роду чесного, роботящого, з самого малечку знав ціну шматочку хліба, що діставався його родині нелегко.
Зустрів на життєвій дорозі і красуню Марію Іванівну, з якою в любові та злагоді прожили нелегке трудове життя, виростили двох хороших донечок Марію та Ніну, діждалися чотирьох онуків, раділи правнукам. Та 16 років тому покинула свого коханого Марія, залишила протоптану в дворі стежину, рідну хату та й відійшла у засвіти.
Тож сумно і важко тепер дідусеві Михайлу в спорожнілій оселі віку коротати, де все говорить про прожиті у парі щасливі роки. Лише альбоми зі світлинами, які Михайло Дмитрович переглядає щодня, нагадують про незабутні щасливі дні, коли всі були живі.
Нині ж Михайлом Дмитровичем старанно опікується соціальний робітник Марія Сергіївна Дзигарь, дарує старенькому свою турботу.
Романівка кличе
Коли ж у Романівку приходить пізня осінь, а за нею зима зі своїми віхолами та заметілями, дідусь Михайло їде зимувати до своєї донечки в Манжелію.
– Добре мені в донечки живеться, наче на найкращому курорті, а мене Романівка кличе… Навіть у снах приходить. Тільки заплющу очі, а переді мною – мій двір споришевий, клуня, хата моя, біла хата, розлога груша, під якою колись збиралася вся родина за столом… Так і защемить серце. Тож тільки сніг з землі, а я вже додому лечу, мов на крилах, – мовить старенький.
У свої 96 дрова рубає, спогади пише,
на дівчат поглядає

– Ось, бачите, синець на руці, це я вчора дровця рубав, а цурка відлетіла та й приклалася гарненько. Я намагаюся не сидіти без діла, тому пишу спогади про прожите-пережите, про рідних, односельців, а для приваблення читачів у свої мемуари фото гарних дівчат поміщаю, – говорить, усміхаючись, Михайло Михайлець.
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архіву Михайла МИХАЙЛЕЦЯ.

1 2 3 10