Архів рубрики: Наші інтерв’ю

ВОЛОДИМИР ШКІРКО: «КОЖЕН Є ТВОРЦЕМ СВОЄЇ ДОЛІ»

Напередодні Дня працівників сільського господарства розмову ведемо з людиною, яка все своє життя присвятила нелегкій праці на землі і яка знає справжню ціну хліба. Володимир Михайлович Шкірко, незмінний директор КСГП, а нині ТОВ «АФ»Мічуріна» впродовж майже 30 років, а віднедавна і «АФ ім.Т.Г.Шевченка» та «Світанок-1» агропромислової групи «Арніка» саме із когорти тих людей, які, як він говорить, творять себе самі. Маючи за плечима чималий досвід роботи, він продовжує вчитися працювати, втілювати в життя сучасні новітні технології, та залишається вдячним відомим аграріям Глобинщини за мудрі настанови та путівку в успішне трудове життя. Як він сам говорить, йому надзвичайно пощастило на зорі трудової діяльності спілкуватися з досвідченим аграрієм, Героєм Соціалістичної Праці Василем Єрофейовичем Курченком, працювати із його мудрим наступником Іваном Івановичем Михайліченком, а також із заслуженим агрономом України Галиною Петрівною Андрієнко. Використовуючи у своїй роботі їхній неабиякий досвід господарювання, Володимир Михайлович самостійно прокладав свою стежину у житті…

На шляху реформування
7 лютого 1991 року Володимира Михайловича Шкірка на альтернативній основі було обрано головою тодішнього КСГП ім.Мічуріна, який на той час вже розпочав свій трудовий шлях у господарстві – до цього він кілька років успішно очолював колектив МТФ №1. Молодий, але надзвичайно впевнений в собі, взяв на свої плечі нелегку ношу, адже це був початок 90-х. Перед ним стояло завдання не просто зберегти потужне господарство, а, насамперед, його традиції та неабиякі здобутки відомих на всю країну попередників. Та мічурінці не просто вижили, вони вистояли, зберегли матеріально-технічну базу і впевнено рухалися вперед…
Тоді, наприкінці важких 90-х, мічурінці в числі перших стали на шлях реформування. Взимку 2000 року на базі тодішнього КСГП ім.Мічуріна виникло чотири товариства з обмеженою відповідальністю: агрофірми «Мічуріна», «Курченка», «Довіра», «Мрія». Та не всі з них витримали випробування часом: вже через два роки АФ «Курченка» приєдналася до АФ «Мічуріна», «Довіра» ввійшла до складу ПАФ «Урожай». Згодом і «Мрія» як виробничий підрозділ ввійшла до ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт».
Традиційність, стабільність та відповідальність
І сьогодні, згадуючи ті нелегкі роки, Володимир Михайлович говорить, що у житті є моменти, коли потрібно досить швидко приймати рішення, і які, як виявляється згодом, стають доленосними. Саме так було і наприкінці 90-х після виходу Указу тодішнього Президента України Леоніда Кучми «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» за №1529/99 від 3 грудня 1999 року. Прийнявши тоді чітке і виважене рішення, він жодного разу не пошкодував про це:
– Я міг би тоді взяти землю і оформити на себе чи на дружину, але цього не зробив, бо господарство було дорогим і близьким мені. За мною стояли люди, наші працівники, у кожного з них були сім’ї, діти. Але головне те, що вони повірили мені, пішли за мною, хоча невизначеність та невідомість лякали тоді всіх. І у 2000 році я пішов на створення агрофірми. 10 березня 2000 року була зареєстрована агрофірма «Мічуріна» в складі агропромислової групи «Арніка», – мовить Володимир Шкірко.
За 20 років, що минули відтоді, він часто ставить собі запитання: чи правильно тоді зробив? Чи можливо потрібно було вчинити інакше і піти не тим шляхом, бо багато було вислухано різних думок, зауважень, часом невдячних слів. Та нині він твердо переконаний, що вчинив тоді правильно і жодного дня не шкодує, що пішов саме тим шляхом, а не іншим. Сьогодні ТОВ «Агрофірма»Мічуріна» одна з найуспішніших у складі агропромислової групи «Арніка» і у цьому чимала заслуга її директора Володимира Михайловича Шкірка. Час іде, життя вносить свої корективи, та незмінними залишаються три основні риси його характеру – традиційність, стабільність та відповідальність, що допомагають бути успішним керівником трьох сільгосппідприємств.
«Гордий тим, що ріднегосподарство з 1945 рокумало лише трьох керівників…»
Ці слова з уст досвідченого аграрія прозвучали якось особливо, дуже спокійно і впевнено. І це дійсно успіх, адже 75 років – це солідний проміжок часу. Василь Єрофейович Курченко, Іван Іванович Михайліченко, Володимир Михайлович Шкірко…Кожен з них свого часу зробив і продовжує робити чимало для становлення, росту та примноження славних мічурінських традицій. З 1945 і до 1976 року колгосп ім.Мічуріна очолював славнозвісний Василь Єрофейович Курченко, колишній фронтовик, який у віці 76 років пішов на заслужений відпочинок. У тому ж році трудову естафету прийняв Іван Іванович Михайліченко, який до обрання його на таку відповідальну посаду працював начальником районного управління сільського господарства. У 1991 році головою правління було обрано Володимира Михайловича Шкірка. Багато що йому вдалося зробити, можливо, дещо не так, як того б хотілося. Але він завжди був і продовжує залишатися чесним і відвертим з людьми, впевнено і надійно йде разом з ними до успіху та втілення в життя амбітних планів.
– Працювати після таких керівників, мені, молодому, було і важко, і надзвичайно відповідально. Пережити довелося багато, виникали різні ситуації, та люди до останнього отримували заробітну плату. З впевненістю можу сказати: отримую неабияке задоволення від того, що вдалося не просто зберегти господарство, а з кожним роком примножувати його силу і міць, застосовуючи новітні технології землеробства, – з гордістю говорить Володимир Шкірко.
У складі агропромислової групи «Арніка»
Ставши єдиною командою, до них почали приєднуватися сільгосппідприємства із сусіднього Кременчуцького району. Першими, хто виявив бажання з ними працювати була АФ «імені Т.Г.Шевченка», що діє на території сіл Демидівка та Омельник (квітень 2006 року). З січня 2007 року приєдналася і АФ «Світанок-1» (села Нова Знам’янка та Вільна Терешківка).
– Люди повірили мені, повірили керівництву «Арніки» в особі її засновника Андрія Васильовича Пилипченка. За всі ці роки ми досягли тісної співпраці, маємо порозуміння з селянами. І Ви знаєте, мене там приймають як рідного. Люди вболівають за свої господарства, дбають про гарні врожаї, адже це добробут їхніх родин. Вони зрозуміли, що «Арніка» – це значно вищий рівень організації праці, – мовить директор трьох сільгосппідприємств Володимир Михайлович Шкірко.
Курс на органічне землеробство
Заснована в 2000 році агропромислова група «Арніка» займалася виключно рослинництвом за традиційною технологією вирощування. У 2005 році було створено «НДІ сої», так як основною і найбільш перспективною культурою компанії були соєві боби та продукти їх переробки. 2012 рік став переломним в історії агропромислової групи, адже її власник і засновник Андрій Пилипченко прийняв важливе рішення щодо поступового переходу компанії на органічну технологію виробництва. То ж у нинішніх планах керівництва – стати найбільшим органічним агрохолдингом Європи.
– Ще задовго до обрання компанією курсу на органічне землеробство, мені важко було звикнути до того, що ми не займаємося тваринницькою галуззю, що у нас немає городньої бригади. Але зараз із впевненістю можу сказати, що коли хочеш досягти значного успіху, а точніше, вийти не тільки на європейський рівень, а і світовий та завоювати його – то потрібно визначитися і працювати в одному напрямку, бо досконалості важко досягти в усьому. Зараз напрямок обрано, поставлене амбітне завдання, то ж кожному є над чим працювати. Успішно вирощуємо органічну сою, пшеницю, кукурудзу, нут, коричневий льон та технічні коноплі. Успіх в органічному виробництві став можливим завдяки дотриманню сівозміни та правильному обробітку грунту, умов зберігання органічної продукції та грамотно підібраній команді фахівців, – наголосив Володимир Шкірко, говорячи про нинішні успіхи компанії.
Кадри вирішують все
Цей давній радянський лозунг не втрачає своєї актуальності і нині, адже якою б надпотужною і високоточною не була сучасна техніка, вона ніколи не зможе замінити людських рук і міцних знань. У компанії нині трудяться 750 чоловік, кожен відмінно знає свою роботу і виконує її якнайкраще, тому тут випадкові люди просто не затримуються.
– І сьогодні, згадуючи ті далекі роки, коли я тільки-но очолив колгосп імені Мічуріна, мій трудовий день розпочинався з об’їзду старенькою «Нивою» полів господарства, аби самому переконатися, чи там все гаразд, а нині там немає чого робити без агронома, адже органічне виробництво, яким нині успішно займається агропромислова група, вимагає неабияких знань та чималого досвіду роботи. Вже не один рік у нас успішно діє система GPS-навігації, коли на величезному екрані ми бачимо рух техніки на полях та об’єм виконаних нею робіт. Такий успіх агропромислової групи «Арніка» став можливим завдяки мудрому керівництву її засновника Андрія Васильовича Пилипченка, злагодженій чіткій праці всього трудового колективу, що діє як єдиний механізм, надпотужній техніці, що нині задіяна на полях, та неабиякому бажанні кожного працювати і підкорювати нові вершини.
Найважливіше – це робота з пайовиками
Важливим аспектом у своїй роботі Володимир Михайлович вважає роботу із пайовиками, яких агропромислова група «Арніка» має близько 5 тисяч. Людям, які повірили в успіх «Арніки», і уклали договір оренди своїх земельних часток (паїв) тут приділяється значна увага.
– Завжди намагаюся ухвалювати рішення, аби люди були задоволені, не роблю необдуманих і поспішних висновків. Пайовики мають можливість отримати ту сільгосппродукцію, що їм потрібна, з доставкою додому у 25-кілограмових мішках, а також кошти готівкою. Завжди якісно і вчасно здійснюємо обробіток присадибних ділянок своїх пайовиків.
Найцінніше у житті – міцні сімейні традиції
Для Володимира Михайловича Шкірка родина – це найкраще і найдорожче, що є у його житті. І сьогодні теплими і вдячними словами він згадує своїх дорогих і незабутніх батьків, які дали йому путівку в життя. Михайло Павлович і Тетяна Митрофанівна – одвічні сільські трударі, які все своє життя пропрацювали у тодішньому колгоспі ім.Мічуріна, батько – водієм, а мама – різноробочою.
– Вони для мене були прикладом в усьому – надзвичайно працьовиті, старанні, чесні і порядні, та, найголовніше, – це вони навчили мене і брата Віктора любити землю і працю на землі, поважати і шанувати людей, які живуть і трудяться поруч. Вдома, ще будучи школярем, ми з братом тільки і чули розмови про колгосп, тодішнього його голову Василя Єрофейовича Курченка, про врожаї, які збирали на полях. І це, безумовно, вплинуло на вибір майбутньої професії, бо по закінченні Глобинської середньої школи №1 вступив на навчання до Полтавського сільськогосподарського інституту. А направлення на навчання я отримав із рук самого Василя Єрофейовича! Віктор, як і наш батько, все життя за кермом, працює водієм, – говорить Володимир Михайлович Шкірко.
Здобувши вищу освіту за фахом зооінженер, у 1979 році повернувся до Глобиного, у рідне господарство, де розпочав свою трудову діяльність і в якому трудиться і понині. Разом з дружиною Наталією Федорівною виростили і виховали двох чудових дітей – сина Олега та доньку Юлію, які здобули вищу освіту, створили власні сім’ї і подарували люблячим дідусеві з бабусею четверо найкращих у світі онучат – Софію, Богдана, Злату та Артема.

Усе велике на землі бере початок з колоска…
Володимир ШКІРКО з донькою Юлією. Фото 1997 року


Володимир Михайлович надзвичайно активна людина, обирався депутатом Глобинської районної ради, міської ради. 25 жовтня ц.р. на чергових місцевих виборах, вже вкотре знову обраний депутатом Глобинської міської ради від Аграрної партії України, з чим його і вітаємо.
Напередодні професійного свята – Дня працівників сільського господарства надсилаємо Вам, Володимире Михайловичу, та всьому великому і згуртованому трудовому колективу агропромислової групи «Арніка» найкращі і найтепліші слова вітань і щирих побажань. Нехай щедра тепла осінь обдаровує вас своїми плодами, принесе в кожну родину благополуччя, мир і спокій, достаток і велике людське щастя. Нехай всі дні вашого життя будуть завжди ясними, ниви – рясними, а дощі – вчасними. Зі святом, шановні аграрії!


Фото із сімейного архіву Володимира ШКІРКА.

КАТЕРИНА СИЧ: «УСТИМІВСЬКИЙ ДЕНДРОПАРК – ЦЕ ВСЕ МОЄ ЖИТТЯ»

Дерев люблю я древній світ,
Що шлють життя нам звідусюди,
Тремтінням трав, хитанням віт,
Бо дерева – зелені люди.

Вони ж бо дихають грудьми
Листків, і всім на нас так схожі.
Все чують, бачать так, як ми,
І лиш ходить вони не можуть…

Володимир Сосюра.

Справжньою зеленою перлиною Глобинщини вже впродовж не одного десятиліття є Устимівський дендрологічний парк, перші посадки якого на площі 0,15 десятин були закладені навесні 1893 року місцевим землевласником Василем Устимовичем та його другом і колегою Олександром Дегтярьовим. Площа парку щорічно збільшувалася і у 1910 році вже становила 9,44 га. Безперервне поповнення його колекції тривало до 1916 року…
На сьогодні колекція Устимівського дендропарку налічує 483 таксони, які належать до 51 родини, 123 родів, 376 видів, 107 різновидностей садових форм, сортів та гібридів. Майже на 90 відсотків колекція цього унікального парку складається з лікарських рослин…

Більше 40 років свого життя віддала улюбленому парку Катерина Савівна Сич, у минулому його науковий працівник, яка чудового літнього дня, 9 серпня, відсвяткувала свій 80-річний ювілей. Майже кожного дня вона йде знайомою стежиною до свого парку, до свого дітища, як його називає. Сюди завжди заходить з любов’ю і гарним настроєм, бо дерева – наче діти, все відчувають… Тут все рідне і знайоме до болю, кожна деревинка, кожен кущик, кожна галявинка… Про всі зелені насадження парку моя співрозмовниця може розповідати годинами, бо це її життя…

Молоді роки. Фото 70-х років

Про дитячі роки
Їх згадує трепетно і з любов’ю, З’явилася на світ 9 серпня 1940 року у селі Степанівка Диканського району на Полтавщині. Батько,Сава Єлисейович, працював у Полтаві на жиркомбінаті, відстань до якого протяжністю 19 кілометрів щодня долав пішки – це тільки в одну сторону, і стільки ж додому. Мама, Софія Гаврилівна, проста сільська трудівниця. У родині підростали дві донечки – Марійка та Катруся, яких батьки просто обожнювали. Тата свого Катерина Савівна не пам’ятає, бо їй і року не виповнилося, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Його життєва стежина обірвалася там, на війні, – пропав безвісти на її кровопролитних дорогах. Мама, Софія Гаврилівна, так і не дізналася, де його могилка. Двох доньок на ноги підіймала самотужки, допомоги було чекати нізвідки. Катруся закінчила Степанівську семирічку, а середню освіту здобула в Андріївській школі. По її закінченні вступила до Полтавського сільськогосподарського технікуму на ІІІ спецкурс плодівництва з основами декоративного садівництва.
Перше знайомство з Устимівським дендропарком
У 1961 році, здобувши освіту, Катерина Сич за направленням приїхала до Устимівки. Село сподобалося, а особливо ботанічний сад, – саме так місцеві називали Устимівський дендрологічний парк. Він вражав своїми розмірами та колекцією дерев та кущів.
– Яка ж тут краса, яке розмаїття зелених насаджень! Весною форзиція цвіла, мигдаль, яких я раніше не бачила, – пригадує Катерина Савівна. – Та найбільше багатство дендропарку – це хвойні дерева. А взагалі, Устимівка дуже багата на хвойні насадження. То ж недаремно говорили, що у парку навіть повітря лікує. Мені здавалося, що я потрапила до справжнісінького раю, так тут було гарно… Люблю парк будь-якої пори, а особливо навесні, коли квітне неймовірної краси жасмин, півон деревовидний, вейгела, бузок, – це просто неймовірно…, а повітрям неможливо надихатися…
Спогади про Василя Устимовича
– Коли я почала тут працювати, в селі проживало багато людей, які добре знали Василя Васильовича Устимовича, місцевого землевласника. Але говорити у ті часи про панів заборонялося, та все ж багато чого дізналася про цю людину, – говорить Катерина Савівна. – За професією він був лікар, разом зі своїм товаришем Дегтярьовим навчався медицині за кордоном. Місцеві говорили, що жителів Устимівки він лікував безкоштовно, а люди, у знак вдячності, допомагали йому у саду. В Устимовича працювали три садівника – два місцеві, лише один з Криму, Сергій Маркович Трахтенберг. А ще в Устимовича було 12 учнів, всі місцеві. Гроші своїм учням він не платив, вони в нього харчувалися.
У 1914 році Василь Устимович одружився з місцевою дівчиною, своєю служницею. У них народилася донька Ніна. Після революції 1917 року в Устимовича забрали все: майно, землю, парк. Та він найбільше жалкував за своїм дітищем, за парком. Він все говорив, якби парк залишився молоді. Переживання далися взнаки – в Устимовича стався інсульт і в 1924 році він помер. Похований був десь у Кременчуці, на могилі встановлений дерев’яний хрест. На жаль, під час війни хрести вирубували на дрова. Ця участь не оминула і хрест з могили Устимовича, то ж нині невідомо, де саме знаходиться його могила.
Про знайомство з Дмитром Мацаком, учнем Устимовича
Знайомство з Дмитром Федоровичем Мацаком Катерина Савівна Сич вважає особливою сторінкою у своїй біографії. Він був учнем Василя Устимовича і дуже гарно відгукувався про нього, бо саме він відіграв чималу роль у його житті.
Дмитро Федорович родом із Набережного, більшу частину свого життя мешкав у Сахновщині, що на Харківщині, – саме там моя співрозмовниця з ним вперше зустрілася.
– Дмитрові Федоровичу на той час вже було 93 роки, досить поважний вік, але він до найменших дрібниць пам’ятав, як йому жилося у пана Устимовича. У дев’ятирічному віці малого Дмитрика батько відправив до пана, бо він був дуже допитливим хлопчиком, якого цікавило все. Наприклад, чому на одному дереві ростуть груші, а на другому – яблука, і ніяк не інакше. Відповіді на ці запитання він знайшов саме в Устимовича. Він читав книги, які йому давав пан, самостійно вивчав латинь, декоративне садівництво, дендрологію, насінництво і селекцію насінництва. Коли хлопцеві виповнилося 16 років, Устимович повідомив йому, що він не може його більше утримувати і порадив поїхати у Мліїв, що на Черкащині, до Левка Симиренка повчитися плодівництву. Він, за рекомендацією Устимовича, взяв Дмитра до себе учнем на 9 місяців. Після цього Дмитро Мацак знову повернувся до Устимовича з надією, що він йому і надалі допоможе. Від нього юнак дізнався, що одному конезаводчику із Криму був потрібен садівник, то ж здібний хлопець вирушив до нього. Пан прийняв його і для початку запропонував йому поїсти. Провів у їдальню, а там стояв довжелезний стіл, за яким робітники обідали. Запросив до столу, Дмитро, який виріс у багатодітній родині і не знав, як правильно себе поводити за столом, взяв ложку та й водив нею далеко від миски. А пан, подивившись, як він їсть, мовив: «Не знаю, який ти там садівник, а правилам хорошого тону тебе треба вчити». Впродовж чотирьох місяців кримський конезаводчик вчив Дмитра правилам етикету, як себе поводити з людьми. Як згадував пізніше Дмитро Федорович, ці уроки пана дуже знадобилися йому у житті, адже він дуже часто був на високих прийомах, навіть у самого Сталіна, то ж на все життя запам’ятав його повчання та настанови.
Побувавши у Криму, Дмитро Мацак знову повернувся до Устимовича. Далі була армія, революція, громадянська війна… Приїхавши до Устимівки, побачив невтішну картину: все було зруйноване, знищене, парк заріс бур’янами. Але треба було якось жити, то ж Дмитро звернувся у Наркомзем. На запитання: «Хто ти такий?», відповів: «Я в Устимовича вчився». «Якщо ти такий розумний, їдь у Рублівку, організовуй плодорозсадник». Так Дмитро Федорович став першим директором Рублівського плодорозсадника. Згодом був директором Кременчуцького лісгоспу, а потім очолював трест лісгоспів Полтавської, Сумської і Харківської областей, не маючи освіти, лише 3 класи, та навчання в Устимовича і Симиренка. Був слухачем курсів академії наук у Києві, навіть читав лекції з селекції насінництва декоративних культур.
– Ось з такою людиною мені пощастило познайомитися і тривалий час спілкуватися, – підсумувала Катерина Савівна Сич. – У 1967 році Дмитро Федорович відвідав Устимівку, ходив по парку, у якому промайнуло його насичене цікавими подіями дитинство.

Черемха пенсільванська, придбана за кошти СФГ «Златопіль»
Катерина СИЧ в улюбленому Устимівському дендропарку


Про роботу в Устимівському дендропарку
Як згадує Катерина Сич, коли вона приїхала в Устимівку, при дендропарку було 20 гектарів земель, де вирощували посадковий матеріал декоративних та плодових саджанців. Тут був агроном, завідуючий, влітку працювало до 15 чоловік, була своя техніка. Цим займалася до 1966 року. Потім після реорганізації дендропарк був переданий у підпорядкування Устимівської дослідної станції рослинництва.
– Перед нами стояло завдання збереження колекції Устимівського дендрологічного парку, то ж я займалася вирощенням посадкового матеріалу для поповнення його колекції, – говорить Катерина Савівна. – Я дуже любила свою роботу, я жила нею. Найбільше обожнювала хвойники, насіння з ялини нікому не довіряла збирати, сама цим займалася. Вихідних майже не було, прибіжу на хвильку додому, і знову на роботу. Отак і жила, поза парком я себе не уявляла. Скажу тільки, що про парк потрібно постійно дбати, тут постійно треба працювати, викошувати бур’яни, доглядати за молодими саджанцями, насаджувати нові, поливати у спекотну погоду, а то посадили… і забули. Та й про охорону слід подбати, адже не встигли щось екзотичне посадити, як саджанець вже вкрали… От тільки прикро, що коштів на все це не вистачає, то ж маємо те, що маємо…
Як живе дендропарк нині
Розповідаючи про парк сучасний, Катерина Савівна добрі слова говорить на адресу голови СФГ «Златопіль» Михайла Григоровича Колісника, який всім серцем і душею вболіває за дендропарк, постійно піклується, аби він був збережений для майбутніх поколінь.
– Він посадив алею черемхи пенсільванської, дуже гарне дерево з червоним листям, а також магнолії. Побільше б таких господарів у селі було, бо гроші на його утримання держава не виділяє. Парком опікується Устимівська дослідна станція, але кошти у неї відсутні, бо це державна установа. Та і робітників тут постійних немає, є лише науковий співробітник Олена Миколаївна Білик. Але не слід забувати, що не було б дендропарку, не було б і дослідної станції, бо все почалося із каучуконосів…
Більшу частину свого життя, яскравого, насиченого різними подіями та улюбленою роботою, Катерина Савівна прожила в Устимівці, що за всі ці роки стала для неї рідною. Тут, у 1965 році, і долю свою зустріла, свого коханого і єдиного на все життя Володимира Васильовича Сьомку. Родом він був із Майбородівки, трудився кіномеханіком. Володимир Васильович та Катерина Савівна виростили і виховали доньку Аллу, яка обрала професію педагога і нині з родиною мешкає у м.Стаханов Луганської області. 8 років промайнуло, як відлетів у вічність люблячий і незабутній Володимир Васильович, скінчилося земне життя любої матусі Софії Гаврилівни та рідненької сестрички Марії… Та світла пам’ять про рідних і дорогих серцю людей додає їй сили і снаги жити. А ще Устимівський дендрологічний парк, до якого прикипіла всім серцем. Його стежками-доріжками любить прогулюватися і зараз, коли дозволяє здоров’я, бо саме тут промайнули її молоді роки…. А парк так і манить своєю прохолодою, свіжим, напоєним ароматом хвої, повітрям, шелестить листочками екзотичних декоративних дерев. Тут все таке рідне і близьке до болю, і у її пам’яті знову ті далекі і, на жаль, неповторні роки, коли вперше з’явилася тут, юна, гарна, з великим бажанням працювати…
Тож хай щастить Вам, шановна Катерино Савівно, у житті, хай яскравим, теплим і сонячним буде кожен прийдешній день, хай Бог дарує міцне здоров’я і довголіття, любов рідних і близьких людей, а Устимівський дендрологічний парк, якому Ви віддали чимало сил і часу, ще довго радо зустрічаэ Вас.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Катерини СИЧ.

СВЯТА І БУДНІ ІРИНИ КОВАЛЕНКО

Сьогодні читачам газети пропонуємо інтерв’ю з цікавою неординарною особистістю – Іриною Миколаївною КОВАЛЕНКО, жінкою, яка багато досягла у своєму житті лише завдяки особистим якостям та здібностям, яка пройшла нелегкий, але цікавий шлях від звичайного шкільного вчителя – до директора престижної столичної концертної агенції «Садиба мьюзік», що займається організацією виступів зірок шоу-бізнесу на концертних майданчиках України.

– Ірино Миколаївно, розкажіть нашим читачам про себе, де пройшло дитинство, юність, про найрідніших Вам людей.
– Я народилася у селищі міського типу Велика Багачка. Дитинство до 6 років пройшло в селі Шушвалівка. Пізніше мого батька, Миколу Григоровича Тарасова, призначили спочатку на посаду парторга, а згодом директора Пустовійтівського бурякорадгоспу і наша родина переїхала до села Пустовійтове. На той час я почала навчатися у другому класі, тож шкільні роки провела у цьому чудовому селі. Там минуло дитинство і моїх молодших на шість років братів-близнюків Сергія та Юрія, з якими ми завжди були дуже близькими і такими ж рідними ми залишаємося й дотепер. Я дуже люблю їхніх дітей, товаришую з невістками. Дякую Богу, що маю таких чудових батьків, тата, Миколу Григоровича, та маму, Ольгу Василівну Тарасових, які зараз перебувають на заслуженому відпочинку. Цьогоріч нашим мамі і татові виповнилося по 72 роки. Тато продовжує займатися фермерством, а мама крім домашніх справ впродовж 5 років працювала над книгою «Домашня кухня та консервування основи і мільйони дрібниць», яка нещодавно вийшла у світ на 350 сторінках. Мама за фахом медик, трудилася у лікарні та була завідуючою дитячого садка. Вона грамотний фахівець своєї справи і вправна господиня та кулінарка. Всіма своїми рецептами та масою корисних порад вона поділилася у своїй книзі.
Як Вас виховували батьки?
– Я дуже вдячна своїм батькам за те, що з самого дитинства вони направляли нашу з братами свідомість на те, що, якщо хочеш чогось у житті досягти – потрібно працювати. Саме завдяки батькам ми розвивалися різносторонньо і весь час трудилися. Ми добре навчалися, постійно читали, обговорювали різні ситуації, а після школи займалися розвитком інших нахилів. Я навчалася у Глобинській музичній школі, клас баяну. З вдячністю згадую Григорія Леонтійовича Плиску, свого мудрого наставника. Здобута музична освіта мені дуже знадобилася у житті. І я щиро вдячна батькам за те, що саме вони настояли, щоб ми з братами навчалися музиці та іншим видам мистецтв. У дитинстві ще не розумієш, які знання дають нові життєві можливості, а тому не завжди хотілося після уроків два рази на тиждень їхати до Глобиного на заняття, а потім вже пізно ввечері о 19 чи 20 годині повертатися додому. Ще я займалася танцями, відвідуючи заняття у районному Будинку культури. Разом зі своїми подругами-однокласницями співали в ансамблі «Любисток», під керівництвом Станіслава Купріяновича Семіняченка. З роками я зрозуміла, що саме завдяки батькам, у мене з’явилася любов до прекрасного, а навички отримані в дитинстві, дуже допомогли мені в майбутньому.
– Ірино Миколаївно, що чи хто вплинув на вибір Вашої професії? Який слід залишили у душі роки навчання?
– Перша моя вища освіта – педагогічна. Це був мій особистий вибір, я мріяла про цю професію ще з дитинства. Часто ще зовсім юною я влаштовувала «уроки» для своїх молодших братів та бабусі, вони писали диктанти, а я потім перевіряла написане та ставила оцінки. Як згадують мої рідні, ще в дитинстві у мене почали проявлятися лідерські якості. У дитячому садочку я організовувала виступи дітей, вдома збирала рідних та сусідів і влаштовувала їм концерти – розповідала вірші, співала пісні. Занавіска печі у дідуся та бабусі слугувала тоді сценічними кулісами, а оплески сусідських дідусів і бабусь надихали на нові творчі ідеї (сміється). Ще тоді мені почали пророчити майбутнє, пов’язане зі сценою.
Середню школу я закінчила з медаллю, а музичну школу – з відзнакою. Для вступу до Полтавського педагогічного інституту обрала один з найпрестижніших на той час факультетів – російська філологія, куди був конкурс абітурієнтів до 10 чоловік на місце. Батьки дуже хвилювалися за мене, але жодного їхнього сприяння у моєму вступі до вузу не було. Я зробила це самостійно, чим викликала неабияку гордість батьків. До речі, інститут я закінчила з «червоним» дипломом, тобто з відзнакою!
Отримала я і другу вищу музичну освіту, яку здобувала паралельно з філологічною. У той час музичне училище ім.М.Лисенка організувало при педінституті музичний факультет, на який теж було потрапити досить складно через великі вимоги. Але я була активною учасницею хору «Калина», мала вже деякі творчі досягнення, тому без проблем вступила на цей факультет.
– Мабуть, Ваше студентське життя було насичене цікавими справами та подіями? Розкажіть про це.
– Окрім виступів у хоровому колективі та будучи ведучою багатьох заходів, я ще була редактором студентської газети «Гарт», старостою найбільшого гуртожитку (в якому проживало більше тисячі студентів) та комсоргом факультету. І хоча все це забирало чимало часу, громадські обов’язки давали мені авторитет серед друзів, студентів, викладачів і мені це подобалось. Цікавою подією у моєму житті стала участь у Всесвітньому фестивалі молоді та студентів, що проводився у м.Ташкент (Узбекистан) в 1992 році. Представниками від усього студентства міста Полтава були я і Оксана Азізова. Десять днів ми жили в Ташкенті, брали участь у творчих конкурсах фестивалю та цікавих зустрічах. Після повернення на Батьківщину, нас зустрічало Полтавське телебачення, ми стали місцевими знаменитостями, провели прес-конференцію для полтавських студентів та викладачів, дали кілька інтерв’ю відомим виданням, адже ми ввійшли в трійку переможців, виконуючи українські пісні. Окрім того, ми виконали на конкурсі ще й мою авторську пісню і теж здобули перемогу. Про нас написали в газетах. Те, що тоді ми відчували, важко передати словами! Ми стали відомими студентами – нас знала вся Полтава! А це по-юначому надихало на інші проєкти! Саме в той час мені запропонували роботу диктора на Полтавському телеканалі «Лтава». Я пройшла відбір і мала всі перспективи збудувати власну кар’єру на телебаченні, але тоді на перший план вийшло особисте життя – я вийшла заміж і доля розпорядилася трішки по-іншому! Але значить, так було на той час потрібно!
– А тепер кілька слів про Вашу родину.
– З чоловіком, Олександром Коваленком, ми разом вже 28 років. Познайомилася з ним, ще навчаючись у школі. Він родом з Пустовійтового. До речі, своїх, на жаль нині покійних свекрів, Миколу Макаровича та Ніну Андріївну, згадую завжди лише добрими словами. Разом з чоловіком виростили і виховали сина Олега, який закінчив Полтавську аграрну академію, агрономічний факультет, отримав диплом магістра і зараз робить перші кроки в аграрному бізнесі. Я пишаюся, що він виріс хорошою людиною, багато трудиться, не палить і не п’є. У нього є певна мета та плани і ми з чоловіком спостерігаємо, як він цілеспрямовано втілює їх у життя. Звичайно, в нашій державі зараз всім нелегко! Але потрібно трудитись і вірити в краще! Олег ще з 19 років почав робити перші кроки в освоєнні аграрного бізнесу, хоча скажу відверто, такої необхідності не було. Ми з чоловіком завжди старалися всім забезпечити єдиного сина. Але він самостійно вирощував часник, мріяв про власну справу пов’язану із землеробством. Хоча зізнаюсь, я хотіла, щоб він жив і працював у місті. Та, дивлячись, як він любить свою справу, я задоволена, що він себе знайшов і його робота йому до вподоби! Звичайно, я рада, що у сина є надійна друга половинка Юля, яку любимо як рідну доньку. Діти живуть у місті Глобине, Юля там і працює, а син господарює на землі в Пустовійтовому. Чоловік Олександр трудиться поруч зі мною у ТОВ «Агенція івентів «Садиба мьюзік».
– Після закінчення навчання у вузі Ви повернулися до Пустовійтового?
– Так. Працювала у Пустовійтівській загальноосвітній школі спочатку вчителем російської мови та літератури і музики, згодом заступником директора школи, здобула вищу кваліфікаційну категорію. Саме тоді я відчула в собі потенціал до написання не тільки поезії, а й гуморесок. Я створила колектив «Витівки» Пустовійтівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, який п’ять років поспіль ставав переможцем конкурсів гумору різних рівнів, в тому числі Всеукраїнських. Це стало початком мого повернення на сцену. Мені запропонували стати членом Спілки письменників України, мої твори почали зацікавлювати людей. Отримала запрошення бути ведучою Всеукраїнського конкурсу гумору в м.Київ. А потім, саме в Києві ми зустрілися з генеральним директором агропромхолдингу «Астарта-Київ» Віктором Петровичем Іванчиком. Побачивши мене в ролі ведучої на новорічному корпоративі агропромхолдингу « Астарта-Київ», куди я теж приїхала зі своїм колективом. На тому корпоративі було більше двохсот керівників холдингу різних рівнів. По закінченні заходу Віктор Петрович Іванчик публічно подякував за майстерно виконану роботу та запропонував мені роботу в Києві , на посаді заступника директора Всеукраїнського Благодійного Фонду» Повір у себе». Так я стала членом прекрасного колективу, яким керувало подружжя Віктора Петровича та Ірини Вікторівни Іванчиків! Ми разом робили добру справу – надавали можливість талановитим дітям сільської місцевості здобувати вищу освіту! Фонд допоміг більше 500 абітурієнтів здобути освіту. Майже 10 років свого життя я віддала роботі в Фонді та сприяла тому, що багато абітурієнтів з Полтавської області, в тому числі й з нашого району, вступили у вищі навчальні заклади України та зарубіжжя. Переважно абітурієнтами ставали діти з незаможних родин сільської місцевості, для яких фонд став єдиною надією на отримання вищої освіти. Більше ніж 53 вищі навчальні заклади співпрацювали з Фондом! Багато з них я теж відвідала, тісно співпрацювала з ректоратами та деканатами і тому більше 200 абітурієнтів з Полтавщини стали студентами цих навчальних закладів завдяки фінансовій підтримці Фонду.
Студенти мали можливість навчаючись, отримувати стипендію, оплату за гуртожиток теж здійснював Фонд. Мені особливо приємно усвідомлювати свою причетність до цієї доброї справи, яку надавав і надає благодійний фонд «Повір у себе» молоді України. Тим паче, що якогось зиску для себе засновники фонду не мають, а випускники вишів обирають свій власний шлях у житті, не пов’язаний з роботою в агропромхолдингу «Астарта-Київ». Я і зараз продовжую спілкуватись з Віктором Петровичем, Іриною Вікторівною та моїми колегами з Фонду! У нас дуже теплі стосунки! І я рада, що мала таку гарну сторінку у своєму житті!
– Ірино Миколаївно, Ви певний час працювали заступником генерального директора із соціальних питань ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» агропромхолдингу «Астарта- Київ». Ця посада дуже відповідальна і, мабуть, теж потребувала багато особистого часу, як вдавалося справлятися?
– Обійняти цю посаду мені запропонував особисто Віктор Петрович Іванчик, провівши зі мною розмову. Я пишаюся, що стала на той час першим у холдингу заступником генерального директора із соціальних питань, раніше такої посади не було. Але крок за кроком ми починали соціальні проєкти холдингу, я була і редактором першої газети в Астарті. Також я є автором та співавтором багатьох соціальних проєктів та програм холдингу, стояла у витоків програми соціального партнерства. Моя робота була пов’язана з працівниками та пайовиками холдингу, з вирішенням їхніх питань та проблем. А ще у той час ми започаткували проведення Днів сіл, де «Астарта» орендує землі. Тоді багато часу доводилось проводити на роботі, щодня з 7 .30 ранку на планірці адміністрації і так цілий день у шаленому темпі. Але мені і тут пощастило з керівництвом та колективом! Як багато ми разом зробили! Зараз часто пригадуємо ( бо продовжую спілкуватись і товаришувати зі своїми колегами) як було тоді … Не соромно згадувати ті часи! Є чим пишатися! І я вдячна Віктору Петровичу Іванчику, Юрію Івановичу Мацаку, Олександру Івановичу Яковенку, а також всьому колективу, що ми разом могли тримати таку високу марку в своїй роботі і допомагати людям! Це була ще одна яскрава сторінка мого життя! І я згадую її лише з позитивом!
– Саме тоді, за активного Вашого сприяння та підтримки Віталія Рябчуна, до нашого району почали приїздити відомі артисти театру та кіно, зірки шоу-бізнесу. Розкажіть, з чого і як все починалося?
– Почалося все з того, що Віталій Миколайович Рябчун, який був першопроходцем у справі роботи з артистами, запропонував мені, як його землячці, співпрацю щодо організації виступів відомих артистів у маленьких містах. Раніше така практика була хіба що в радянський період, а в часи незалежності України відомі артисти виступали переважно у великих містах і їхати у райцентри багато хто вважав не престижним. Нам з Віталієм Миколайовичем вдалося зробити «міні-революцію» в українському шоу-бізнесі та зламати ці стереотипи. Почалася наша співпраця з організації Дня села Пустовійтове та Футбольного турніру, пам’яті Миколи Пантелеймоновича Рябчуна, а згодом переросла у плідну роботу впродовж багатьох років. За що я щиро вдячна Віталію Миколайовичу! Разом ми вже провели більше 3000 проєктів по всій Україні! І я пишаюся тим, що можу чесно подивитися в очі будь-якому артистові чи керівнику міста, району, підприємства, тощо з ким працювали і працюємо, адже на перше місце і Віталій Миколайович, і я завжди ставили і ставимо чесність та порядність по відношенню до всіх, з ким працюємо. На сьогоднішній день Віталій Рябчун є власником і засновником ТОВ «Агенція івентів «Садиба мьюзік», а я є її директором. З нашою агенцією розпочинали свій творчий шлях багато відомих артистів. Ось і улюбленець мільйонів українців Олег Винник у свій час виступав на глобинській сцені. Та скільки знаменитостей побувало у Глобиному, що й не перелічити! Мабуть, жоден район України не зможе повторити подібне! Я вдячна Олександру Івановичу Поповичуку та його колективу за багаторічну співпрацю, а місцевій владі – за підтримку! Дуже приємно відчувати вдячність земляків, це надихає на нові проєкти, на бажання працювати далі, даруючи людям радість зустрічей з прекрасним, адже в наш нелегкий час, культурно-масові заходи заряджають позитивною енергією, додають наснаги!
– Незважаючи на свою успішну кар’єру, Ви залишилися такою ж привітною, простою в спілкуванні, як і раніше. Як це вдалося?
– Мені іноді трохи смішно спостерігати за тими людьми, які досягши чогось, навіть невеликого, стають пихатими та зверхніми. Мені життя дало чимало можливостей та успіхів, але я ніколи не ставила себе вище інших і переконана, чим людина щиріша та простіша, тим вона має вищу людську цінність.
– Ірино Миколаївно, можливо Ваші деякі «зіркові» знайомства вже переросли у дружбу?
– Так, за 15 років цієї цікавої роботи, у мене вже є дуже близькі друзі серед наших «зірок» шоу-бізнесу, з якими спілкуємося дуже часто. Це люди, з якими я знайома впродовж багатьох років, вони стали мені рідними та близькими духовно і без яких я вже не уявляю свого життя.
– У цьому році Віталій Рябчун відзначив свій ювілейний день народження. Знаю, що організація святкування лежала на Ваших плечах. Чи легко організовувати такі заходи і в чому полягала Ваша робота?
– Так, у цьому році, 27 січня, Віталій Миколайович відзначив свій 60-річний ювілей. У нього таке величезне коло друзів та однодумців, що йому доводиться святкувати свої дні народження більше двох тижнів (посміхаться). Тому ідея проведення його творчого вечора належить його друзям. Адже ми ледве умовили Віталія Миколайовича на цей захід та телезйомку. Мені довелося взяти в цій організації активну участь і хочу сказати, що для того, аби свято відбулося, потрібно було задіяти велику кількість людей – близько двохсот осіб! Допомагали і земляки, як могли, це і обласний відділ культури, і канал «Центральний», газети «Полтавський вісник», «Село Полтавське», «Зоря Придніпров’я», «Кременчуцька газета», добре попрацювали і артисти. Ми такі вдячні всім їм за те, що допомогли створити таке прекрасне свято! Творчий вечір «Сходинками життя» тривав більше чотирьох годин, у ньому взяли участь більше 40 відомих артистів. Так як у творчому доробку Віталія Рябчуна вже більше 200 віршів і більше 50 пісень, просто було не реально, щоб всі вони прозвучали того дня на сцені. Я вдячна всім артистам, які відгукнулися, які приїхали до Полтави, незважаючи на погодні умови і зробили гарний подарунок Віталію Миколайовичу! До речі, думаю, що багато хто мав змогу вже бачити цей концерт на телеканалах.
– Карантин та ситуація з COVID-19, мабуть, внесла свої корективи в роботу концертної агенції?
– У шоу-бізнесі є таке поняття, як сезон. Якраз лютий, березень, квітень і вересень, жовтень, листопад це шість місяців коли відбувається найбільша кількість різноманітних культурних заходів. Буває, що відбувається по кілька концертів за день. У цьому році через карантин довелося скасувати всі культурні програми, а це неабиякі проблеми і, звичайно, збитки. Тим паче, що підготовку до сезону ми розпочали ще взимку, вже були вкладені кошти в рекламу та реалізацію квитків. Нам, як організаторам, ця ситуація особливо болюча, адже саме організатори вкладають кошти у рекламу. Але, слава Богу, працюємо, шукаємо інші форми роботи, весь колектив збережено, люди отримують заробітну плату. Як і що буде далі? Звичайно, ніхто не знає! Але ми знаходимо різні шляхи виходу з цієї складної ситуації, бо головне – не втрачати оптимізму! Адже це проблема всього світу, тому з розумінням чекаємо на кращі часи! Цьогоріч ми не змогли провести День села у травні в селі Пустовійтове та 19-ий футбольний турнір, пам’яті Миколи Пантелеймоновича Рябчуна через карантин. Але я вважаю, що навіть такі непрості часи ми всі повинні використовувати для переосмислення власного життя та для того, аби «цінувати кожен день і мить», як написав в одному зі своїх віршів Віталій Миколайович Рябчун.
– Ірино Миколаївно, підсумовуючи нашу розмову, про що ще хотіли б повідати нашим читачам?
– Найяскравіші сторінки мого життя пов‘язані з рідними, яких я дуже люблю! Я вдячна Богу, що маю таку велику і таку дружну родину. Жоден день мого життя не проходить без спілкування з ними. Родина – це найбільший і найцінніший скарб, який я бережу і ціную. На другому місці після родини у мене робота. Взагалі то я трудоголік (посміхається). Без роботи не можу всидіти! І отримую від неї величезне задоволення! Хоча доля подарувала мені багато яскравих подій, зустрічей, проєктів, можливість мати подорожі у різні країни – Францію, Німеччину, Люксембург, Ізраїль, Польщу, Єгипет та ін., але я намагаюся знаходити позитив як у селі, так і в місті, як вдома, так і на роботі. Люблю життя, люблю спілкування, маю багато друзів. Вдячна всім, хто поруч зі мною багато років!
– Дякую за цікаву розповідь, Ірино Миколаївно, та бажаю Вам нових успіхів та творчих досягнень!
– А я, користуючись нагодою, дякую колективу ПП «Редакція газети «Зоря Придніпров’я» за тісну співпрацю впродовж багатьох років, за те, що завжди відгукуєтесь на наші прохання. Працівникам редакції та всім читачам газети щиро бажаю міцного здоров’я, успіхів, особистого щастя та віри у краще! Можливо в цій розмові щось упустила, за когось не згадала, але я вдячна всім, хто зробив мені добро і намагаюсь робити добро іншим. Це і є девізом мого життя. Бо саме добро і порядність ціную в людях понад усе, незалежно від того, хто ти і де ти!
Фото з особистого архіву
Ірини КОВАЛЕНКО.

Любов ТАБОРОВЕЦЬ: «БОЛИТЬ ДУША ЗА РІДНУ ШКОЛУ»

Карантин вніс великі корективи у роботу всіх навчальних закладів України. Навчання перейшло на дистанційну форму. Як завершили навчальний рік в умовах карантину вчителі та учні Радалівського НВК розповіла читачам газети директор закладу Любов Лукашівна Таборовець.
– Любове Лукашівно, розкажіть як вчителі та учні школи сприйняли інформацію про введення дистанційного навчання?
– Ситуація з коронавірусом виникла раптово, тобто, у нас не було часу на якусь хоча б мінімальну підготовку та адаптацію до нових дистанційних навчальних умов. Нас ніхто не запитав про те, чи готові ми до цього, чи є у вчителів та в учнів необхідні умови та можливості для такої роботи. Нас просто поставили перед фактом про перехід на дистанційне навчання.
Для нас, мабуть, як і для багатьох наших колег по сільських школах, початок дистанційного навчання виявився шокуючим. Я вдячна своєму колективу, за те що дуже швидко зорієнтувалися і перелаштувалися на нові методи роботи. У школі 35 учнів і вчителі швидко знайшли дистанційний контакт з дітьми та їхніми батьками. Класні керівники створили групи по класах у мережі ФБ та Вайбер. Для підтримки контактів із батьками мною було створено батьківську групу.
Всі вчителі школи як один і молодші, і ті, хто уже переступив пенсійний рубіж, опанували ті необхідні навички, щоб виконувати навчальні плани і програми в нових умовах . І проєкти розробляли, і практичні роботи проводили онлайн.
Крім усього, ще й доводилося самим навчатися: проходити вебінари з питань організації дистанційного навчання, опановувати навички роботи на різних освітніх платформах, щоб зрозуміти як оцінювати учнів, що писати у журналах. Це величезна додаткова робота, яку раніше вчителі ніколи не виконували і ця робота потребувала надзвичайно багато часу. Цьогоріч за кілька місяців дистанційного навчання ми виснажилися так, як ніколи раніше.
І дуже прикро усвідомлювати те, що, стараючись з усіх сил, учителі, при найбільшому їхньому бажанні, не можуть дати дітям того, що вони давали їм при навчанні безпосередньо у класах школи. І про це ми теж повинні казати!
Прикро й те, що довелося скоротити весь обслуговуючий персонал школи, окрім сторожа. Тепер вчителям доводиться збиратися на трудовий десант з косами, сапами наводити лад та чистоту на шкільному подвір’ї. Завдяки тому, що територія велика, ніякий карантинний режим не порушується. Вдячна всім колегам, за те що відгукнулися, що з розумінням поставилися до ситуації.
– Дистанційне навчання передбачає якісне володіння технічними засобами та спеціальними освітніми програмами. Як вчителі впоралися з цими викликами?
– Для того, аби повноцінно працювати дистанційно, вчителям потрібно мати навички програмістів, щоб опрацьовувати все, що потрібно для навчання учнів. Спочатку було дуже важко, але поступово ми оволоділи і Zoom, і конференцзв’язком, з допомогою якого проводили педради. На них обговорювали важливі аспекти навчального процесу, технічні можливості кожного учня та те, як краще донести до дітей предметний матеріал.
Нам довелося залучати своїх власних дітей чи знайомих, аби допомогли опанувати ази комп’ютерної грамотності та вміння працювати з різними освітніми програмам, користуватися навчальними матеріалами різних освітніх платформ. Це було дуже складно. Тим паче, коли у селі не завжди є достатньо швидкісний Інтернет, а іноді його й зовсім немає. Звичайно, це новий досвід, нові навички, але без підготовки, опанувати все надто складно. Адже на це у вчителів йшло дуже багато часу. Всі працювали на власній техніці. Я переконана, що ці проблеми є не лише у нашій школі. І про це теж необхідно говорити! Адже можливості міських та сільських і вчителів, і дітей дуже різні. І це є проблемою загальнодержавного рівня.
– Як думаєте, кому найскладніше було при дистанційному навчанні?
– Особливо важко було навчатися дистанційно першокласникам, адже їм потрібно було дати базові знання – навчити писати, читати, рахувати. Без допомоги батьків цього зробити просто неможливо. Я вдячна батькам першокласників за підтримку, за контроль навчального процесу. Але є батьки, яким складно це робити, які мають по кілька дітей у родинах і не можуть забезпечити їх відповідним технічним обладнанням, у них недостатньо знань щодо сучасних освітніх програм та вимог.
Я не зовсім розумію як можна навчити чомусь дистанційно першокласника та ще й тоді, коли батькам потрібно працювати і вони не можуть сидіти з дитиною та контролювати всі моменти навчання. Першокласники, коли приходять до школи, півроку проходять адаптацію і одночасно навчання. У нас повністю адаптовані до навчання класи, є всі необхідні наочні посібники, а діти змушені сидіти вдома та працювати на одному комп’ютері зі старшими братами чи сестрами…
Як старшокласники пройшли випробування карантином?
– У нашій школі в цьому році не було 10 і 11 класів, тож підготовки до ЗНО не проводилось. У минулому році через малу кількість учнів в 10-11 класах, індивідуальну форму навчання наказом МОН було заборонено. Ці учні мали змогу навчатися в нас лише на екстернатній формі. Але батьки вирішили для повноцінного навчання перевести дітей до Біляківської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Нам дуже шкода, що так сталося, адже ці учні були гордістю школи, добре навчалися, брали участь в олімпіадах, були першими в спорті. Ми на них покладали великі надії. Вперше за всю історію існування школи в цьому році були без випускників.
Але не можна не згадати про учнів 9 класу, які також потребували підготовки до ДПА, щоб отримати документ про базову загальну середню освіту. Дистанційне навчання для них було не кращою формою навчання в цей період. І все ж таки, нам дуже приємно, що один учень цього класу отримав Свідоцтво з відзнакою, завдяки своїм старанням, активній допомозі батьків, та звісно ж, наполегливій роботі педагогів.
Наша школа могла б забезпечити навчальний процес учнів не дистанційно, всі умови для цього є. Невелика кількість учнів дає можливість розсадити їх у класах з дотриманням відповідної дистанції, забезпечивши масковий режим та дезінфекцію. Є багато дітей, які сприймають лише живе спілкування з учителем, а не дистанційне. При живому контакті з учнями учитель може приділити увагу кожному, контролювати поведінку, бачити безпосередньо те, як дитина сприймає новий матеріал. У нас є всі умови, щоб займатися з дітьми у школі. Ефективність такого навчання була б в рази вищою за дистанційне. Було б значно легше і батькам. Звичайно, ми не можемо порушувати вимоги і впроваджувати таке навчання самостійно.
Погано, що чиновники не продумали всі моменти дистанційного навчання. І зрівняли школи великих міст та маленьких сіл.
Ви вважаєте, що краще було б дати можливість навчальним закладам на місцях вирішувати, яку форму навчання обрати?
– Так, це було б розумно, адже тут, на місцях, ми бачимо шляхи вирішення цієї проблеми набагато чіткіше. На жаль, нас ніхто не питає, як буде краще. Нас тільки ставлять перед фактом як потрібно робити, не поцікавившись нашою думкою та тим, чи є для цього всі відповідні умови. У нас в країні розглядається все широкомасштабно, хоча половина шкіл в державі – малокомплектні.
Дехто зараз говорить, що вчителі отримують гроші, нічого не роблячи. Я пояснюю, що зараз вчителі працюють так, як ніколи раніше. Бо провести живий урок набагато легше, ніж підготуватися до дистанційного, а потім зробити перевірку знань учнів.
Любове Лукашівно, я так розумію, що дистанційне навчання не виправдало себе у наших реаліях?
– Якщо бути чесними і відвертими, то ні, не виправдало! Дистанційне навчання допомагає хоч якось підтримувати той рівень знань, що діти отримали раніше, але ми на практиці не побачили його ефективності. Ми повинні привчати дітей працювати самостійно, і все ж таки, живе спілкування з учителем неможливо нічим замінити. Коли я йду на урок, я готуюсь до нього, подаю матеріал і бачу як діти його сприймають. При потребі я можу зупинитися на чомусь, повторити, наглядно побачити чи діти все сприйняли і зрозуміли, а на наступний урок я вже можу перевіряти їхні знання. Проводячи дистанційне навчання, всього цього неможливо вловити. Порушується найголовніше – зв’язок учителя з учнем. За час дистанційного навчання ми втрачаємо кращих учнів. Якщо раніше у кожному класі були свої лідери, то за цей час вони зникли. Дистанційна система навчання не дає сильним учням проявити себе так, як при безпосередньому спілкуванні з учителем. Раніше таким дітям приділялося більше уваги, були спеціально розроблені програми для їхнього розвитку і навчання. Тому хто б що не говорив, а я тільки за звичайне навчання! Переконана, що кожній дитині потрібний колектив та живе спілкування з однолітками, вчителями. Хвилюючись за здоров’я дітей через пандемію коронавірусу, ми чомусь забуваємо про те, що проводити більшу половину дня перед комп’ютером, виконуючи всі завдання онлайн, теж не корисно, діти фізично виснажуються, псується зір, змінюється постава, слабшає імунітет, вони стають вразливими до різних захворювань.
Вже сьогодні йде мова про те, що наступний навчальний рік розпочнеться дистанційним навчанням. Яка Ваша думка з приводу цього?
– Ймовірність того, що школа відчинить двері для своїх учнів 1 вересня дуже низька, адже ми бачимо яка ситуація з COVID-19 у світі. Нас вже зараз націлюють на те, що карантин продовжуватиметься і у вересні на нас та учнів чекатиме дистанційне навчання.
На жаль, ми нічого не можемо тут вдіяти. Як би там не було, а здоров’я дітей для нас – найголовніше! Зараз втішаємося тим, що всі діти здоровими пішли на літні канікули і живемо надією на те, що у вересні все ж вони сядуть за парти. Особисто я дуже підтримую ідею уроків на відкритому повітрі, де можна наглядно все показати, провести цікаву екскурсію і це запам’ятається дітям на все життя. Я вважаю, що за такими уроками майбутнє.
Нещодавно у школі розпочав роботу після карантину заклад дошкільної освіти. Тепер на подвір’ї НВК чути дитячі голоси, тож життя продовжується.
Сьогодні ми всі віримо, що незабаром карантин закінчиться і всі ми повернемось до звичного ритму життя. Переконана, що після таких випробувань ми будемо більше цінувати те, що маємо, особливо особисті зв’язки, які нічим неможливо замінити. Вірю, що й праця вчителів більше цінуватиметься батьками.

ВІТАЛІЙ РЯБЧУН: «РАДІЮ, КОЛИ ВДАЄТЬСЯ ПОДАРУВАТИ ЗЕМЛЯКАМ СВЯТО»

Віталій РЯБЧУН

Сьогодні увазі читачів газети «Зоря Придніпров’я» пропонуємо інтерв’ю з нашим відомим, талановитим земляком, Віталієм Миколайовичем РЯБЧУНОМ, якого жителі багатьох населених пунктів України знають як організатора концертів за участі відомих зірок українського та зарубіжного шоу-бізнесу. До речі, Віталій Миколайович, за його словами, ніколи раніше не розповідав про себе так відверто, а виняток зробив лише для нашого видання, що особливо приємно. Окрім того, що Віталій Рябчун цікавий співрозмовник, володіє вишуканим почуттям гумору та іронією, він тонко відчуває людей та оточуючий світ, близько сприймає суспільні явища та події. Пройшовши життєвий відрізок довжиною у 60 років, він встиг реалізувати чимало своїх планів та мрій. Не так давно відкрив у собі ще й дивовижну грань таланту – писати вірші. На його рахунку вже понад 200 поезій, наповнених змістом та написаних за покликом серця. Понад 50 цих поезій покладені на музику і вже стали піснями. Про сходинки свого життя, про тих, хто допомагав йому на шляху до успіху Віталій Рябчун повідав під час нашої розмови.
– Віталію Миколайовичу, розкажіть, що Вас пов’язує з Пустовійтовим?
– Це моя Батьківщина. Я народився у Пустовійтовому, там пройшли найкращі роки мого дитинства. Адже саме дитинство є тією золотою порою, коли відчуваєш безтурботність, коли мрієш, будуєш плани і знаєш, що у тебе все життя попереду. В дитинстві та юності ми не цінували того, що мали, тоді думалось, що завжди будемо молодими, тільки з роками приходить розуміння того, що час назад не повернеш…
– Розкажіть про найдорожчих для Вас людей – батьків.
– Мої батьки, Микола Пантелеймонович та Галина Іванівна, завжди для мене були прикладом чесності, порядності, відповідальності. Мама багато років хворіла на поліартрит, мала інвалідність. Далася взнаки нелегка праця, якою доводилося займатися в молодості. Я бачив з якою любов’ю та ніжністю батько завжди ставився до мами. Він трудився у тракторній бригаді, і хоча в самого була робота досить напружена, але він завжди старався допомогти мамі в домашніх справах, дбав, аби вона могла пройти санаторно-курортне лікування. У нас, як і в кожній сільській родині, було чималеньке господарство – корова, свині, качки, гуси, кури за якими потрібний був догляд. Тому ми з старшою сестрою Людмилою допомагали батькам по господарству.
– Які найяскравіші спогади дитинства?
– Як у вільний від школи та домашніх справ час збиралися з хлопцями на сільському стадіоні, грали у футбол, інші ігри, спілкувалися. Звичайно, іноді трохи й хуліганили, бігали у колгоспний сад нарвати вишень чи полуниці, але ніколи не робили шкоди, нічого не ламали, не нищили. У той час скільки було різноманітних ігор у які ми грали на вулиці! Тоді у нас не було комп’ютерів та смартфонів, а телевізор, хоча батьки й придбали одні з перших у селі, але дивитися його великого інтересу в дітей не було. На перегляд телепередач до нас сходилися сусіди, хоча тоді було лише два телеканали. А ми, діти, весь свій вільний час проводили з однолітками. Допомігши батькам по господарству, всі виходили гуляти на вулицю.
Який слід у душі лишили шкільні роки?
– Школа як і дитинство – у душі і серці на все життя. Вчився я добре і дуже любив у той час різні розіграші, часто виступав на сцені, брав участь у різних шкільних заходах. Ми з друзями любили пожартувати, але по-доброму, без підлості й образ. Але доля зіграла зі мною злий жарт і сталося так, що мене у 10 класі мало не виключили зі школи за вчинок, якого я не робив. А вийшло це так. Олександру Павловичу Семирядченку, тодішньому директору Пустовійтівської середньої школи, учаснику війни, комуністу і атеїсту хтось із учнів написав перед Великоднем записку з побажанням з’їсти великої паски та купу крашанок. Здавалося б, нічого поганого у такому побажанні не було, але у той час директор сприйняв таке побажання за особисту образу. Викликав мене до кабінету та звинуватив у написанні цієї записки, начебто пару букв у ній схожі на мій почерк. А уявіть, як було мені, 17 – річному юнакові, відчувати себе у тій ситуації, коли мене звинувачують у тому, чого я не робив?! Я звернувся за підтримкою до свого класного керівника Володимира Борисовича Школьного, якого дуже поважав. Але, на жаль, він не повірив у мою невинуватість. Тоді я повний обурення йду додому і повідомляю батькам, що до школи не піду, аж доки директор не вибачиться переді мною за наклеп. А згодом я поїхав у Глобинську прокуратуру і тричі переписав той текст записки з вимогою довести мою невинуватість. Два тижні я не ходив до школи. Батьки мене підтримали, бо вірили мені і були впевнені, що я кажу правду. Не знаю, чи прокуратура якось вплинула на справу, чи моя принциповість, але через тиждень до мене приїхав класний керівник та почав переконувати повернутися до навчання… Зараз, згадуючи той час, розумію, що можна було в чомусь вести себе по-іншому, але тоді душа кричала від несправедливості і я робив саме так, як вважав за потрібне…
Знаєте, через роки я з великою ностальгією згадую ті часи. Я щиро вдячний своїм вчителям за науку та за те, що були життєвим прикладом для нас, за їхню принциповість та гідність. У той час на вчителів молилися… Я з великою радістю зустрічаюся зі своїми колишніми педагогами та однокласниками і вклоняюся перед світлою пам’яттю тих, хто вже покинув цей світ. Всі вони живуть у наших спогадах, у старих світлинах, у добрих справах, зроблених за життя…
– Ви часто зустрічаєтесь з колишніми однокласниками?
– Намагаємося частіше. На 40 років після випуску ми зібралися з однокласниками та привезли на зустріч своїх вчителів, які ще залишилися. Ми зібралися у «Версальському дворику», я запросив на захід артистів і вийшло чудове свято. Як щеміла душа, коли бачив сльози своїх вчителів, які були вдячні за цю зустріч, адже таких свят у їхньому житті дуже мало. Ми всі поверталися спогадами в роки молодості, згадували, молоділи душами… На жаль, вже померло чимало колишніх вчителів, немає серед живих і багатьох наших однокласників, вже більше 10 чоловік відійшли за межу вічності…
– Віталію Миколайовичу, як склалася Ваша доля після закінчення школи?
– Коли постало питання про обрання майбутньої професії, вирішив спробувати вступити до Київського естрадно-циркового училища. Батьки підтримали моє рішення. Сам поїхав до Києва. Було дуже важко у великому місті, адже в той час я навіть не знав, що таке метро, бо до 17 років бував лише у Глобиному, Кременчуці та Полтаві. Доля мене звела з одним із викладачів естрадно-циркового училища, який викладав у студії при заводі «Арсенал», де професійно займалися артисти. Я показав йому кілька реприз і він пообіцяв взяти мене до своєї групи. Я здав іспити, а на творчому конкурсі, пам’ятаю, мені випали завдання показати дощ та як веде себе рибалка на риболовлі, з якими успішно впорався. Навчання було цікавим та насиченим, буквально через пару місяців занять наш виступ вже показували на центральному телебаченні. Але склалося так, що через рік я пішов служити строкову військову службу. Служив у Прибалтиці в десантних військах. Після служби виявив бажання працювати і до навчання не повернувся.
Віталію Миколайовичу, близько 20 років свого життя Ви віддали роботі у правоохоронних органах. Можете щось розповісти про цей період?
– Ті роки – то досить значна частина мого життя, то величезний досвід і класна школа. Службі в системі карного розшуку я віддав два десятиліття і за вислугою пішов у відставку в 38 років, щоб розпочати власну справу, перегорнувши попередню життєву сторінку…
Тоді розкажіть про цю нову життєву сторінку у Вашому житті.
– Перші кроки у власній справі були нелегкими, але поступово приходив досвід і задумане втілювалося у життя. Придбали під Києвом власну оселю, спорудили великі теплиці і почали вирощувати квіти, готувати добрива для них, землесуміші. З роками розширили масштаби, взяли на роботу найманих працівників. Довгий час у нас працювали люди з Пустовійтового, хотілося дати можливість заробітку саме своїм землякам, бо у той час дуже нелегко було знайти нормальну роботу. Для працівників створили комфортні умови проживання. Згодом почали займатися оптовою торгівлею квітами, придбали власну крамницю «Квіткова садиба», ресторан «Три криниці».
Я так розумію, що власний бізнес – це сімейна справа. Розкажіть про свою родину.
– З дружиною, Раїсою Василівною, ми разом вже 39 років. Познайомилися, до речі, у рідному мені Пустовійтовому, куди я приїздив зі столиці на гостину до батьків, а вона у той час приїхала туди на практику вихователем у місцевий дитячий садок. От так і йдемо всі ці роки по життю разом. Я вдячний їй за витримку, взаєморозуміння та підтримку, за те що «терпить» мене багато років, що допомагає в усьому та надихає. Зараз дружина займається підприємництвом. Разом виростили сина Святослава, у якого теж є власна справа – станція технічного обслуговування автомобілів та автомийка.
Віталію Миколайовичу, Ваша поезія глибока і змістовна. Коли вперше відчули поклик до поетичного слова, можливо, щось пробували писати ще в юності?
– Перший свій вірш я написав у лютому 2014 року. До цього ніколи не писав. Я не був активним учасником подій на Майдані, але активно надавав волонтерську допомогу протестувальникам. Мій товариш ходив туди постійно. Перший мій вірш називався «Пам’яті Майдану»:
Ти бачив паради, ти бачив салюти,
Тепер ти побачив і горе, і муки,
І смерть ти побачив, прострілені груди,
Відірвані кисті, скалічені долі,
Як люди горіли в нестерпному болі.
За тебе, за мене загинули люди,
А як же з цим жити, як соромно буде?!

У той час було багато співчуваючих, але не всі хотіли туди йти, багато спостерігали за подіями, сидячи на диванах. І тоді у мене народився вірш «Пасивним майданівцям». У березні 2014 написав вірш «Зупинись, Росіє!», де є такі рядки: «Боже, хіба ти не бачиш, що робиться на землі? Не може сусід зі зброєю вбивать за шматок землі…».
Коли помер батько, тільки тоді я зрозумів, скільки багато я втратив! Адже коли батьки живі, у нас є ілюзія, що ми добре до них ставимося, хоча часто ігноруємо їхні поради, нас іноді дратує їхня надмірна турбота. Лише коли сам стаєш старшим, тільки тоді приходить усвідомлення, що не так потрібно ставитися до батьків. Кожна мати і кожен батько хочуть лише добра для своєї дитини, мріють, щоб її доля була кращою, ніж у них самих. 19 років тому помер тато і я написав вірш, у якому є такі слова: «Чому ми добрими стаєм, коли батьків втрачаєм? Знаходим час, на цвинтар приїжджаєм. Чому коли батьки живі немає для них часу?…». Коли тата не стало, я взяв до рук його сорочку, з очей покотилися сльзи… І тоді в душі народився вірш «Татова сорочка». Музику до нього написав дуже талановитий композитор і співак Павло Мрежук, так з’явилася на світ пісня «Татова сорочка».
Колись Олег Гаврилюк мені сказав дуже хорошу фразу: «Приїдь до мами, стань на коліна перед нею, вона тебе обійме, пригорне і це для неї буде такий бальзам, що ти навіть не уявляєш». І от одного разу мені випала можливість заїхати до мами на півгодинки. Ми поговорили і вона вийшла мене провести, перехрестила автомобіль, на якому я збирався їхати, стоїть і плаче… Це так запало мені в душу, що дорогою я написав поезію «Сльози матерів», а коли приїхав у Миргород, де якраз ми проводили концерт з Павлом Мрежуком, прочитав йому рядки свого вірша, а він награв на роялі мелодію, яку записали на телефон і до вечора була народжена пісня «Сльози матерів».
Для мене написання віршів довгий час було своєрідним хобі, виливанням на папері стану моєї душі та моїх емоцій, але одного разу мій хороший товариш Петро Чорний та відома українська співачка, народна артистка України Марічка Бурмака побачили мої поетичні тексти і запитали, чому я не створюю пісень. Саме тоді я по-іншому подивився на свої вірші, впорядкував їх і звернувся до композитора-земляка Ростислава Галагана з Градизька. Ми з ним написали більше 20 пісень, які вже знайшли відгуки в душах слухачів. Також співпрацюю з талановитими композиторами Ніколо Петрашем, Іво Бобулом, Павлом Мрежуком, Михайлом Березутським, Андрієм Щаповим, Олегом Шаком. Виконують пісні Іво Бобул, Ніколо Петраш, гурт «Фрістайл», Анатолій Гнатюк, Анатолій Демчук, Тетяна Піскарьова, Петро Чорний, Михайло Грицкан, Ніна Мирвода, Олег Шак, Павло Мрежук, Олексій Похвала, Іван Ганзера, Олександр Кварта, Шиван, Дмитро Соколов та інші.
Буває таке, що вночі прийдуть якісь слова чи в дорозі. У мене біля ліжка лежить ручка, папір, тому стараюся записати хоча б кілька рядків, щоб пізніше відтворити всю поезію. Буває щось приходить спонтанно. З Ніколо Петрашем ми написали вже не одну пісню, зокрема, «Я щаслива», яку зараз виконує Ніна Мирвода, у якій передано стан жіночої душі. Є пісні, з якими пов’язані різні життєві історії, зокрема, «Одинокая» та «Я просто люблю».
Вже вийшли у світ кілька видань книги «Сходинками життя» з Вашими власними творами, розкажіть про це.
– Перша збірка поезій «Сходинками життя» була надрукована у видавництві «Полтавський літератор» у 2016 році, друге доповнене видання побачило світ у 2017 році, а третє доповнене видання – у 2018 році. Ці книги вийшли у світ завдяки старанню моїх друзів, зокрема, Ірини Миколаївни Коваленко, яка доклала багато зусиль для цього. Скажу більше – вже майже готове до друку четверте доповнене видання збірки поезій «Сходинками життя», яке довелося відкласти через карантинні заходи.
– Віталію Миколайовичу, цьогоріч Ви відзначили ювілейний день народження, святкування якого відбулося в Палаці дозвілля «Листопад», що у м.Полтава. Чому саме це місце було обране?
– Скажу відверто, ідея святкування мого ювілею належить моїм друзям. Раніше свій день народження я святкував більше місяця, бо маю багато друзів та товаришів з якими одночасно немає змоги зустрітися. А цього року я не хотів таких масштабних урочистостей, але друзі наполягли на тому, щоб зробити свято саме у Полтаві через величезну кількість запланованих гостей. Чотири з половиною години йшов цей концерт, у ньому взяло участь понад 40 артистів і колективів. І який був кайф, коли глядачі не хотіли відпускати артистів, оваціями зустрічали кожний виступ! Я отримав у той день масу позитиву, гарні вітання і щиро вдячний всім, хто долучився до організації мого ювілею!
Ви започаткували у Пустовійтовому футбольні турніри імені свого батька – Миколи Пантелеймоновича. Як виникла ця ідея?
– Іноді мене запитують, навіщо я це роблю. Мабуть тому, що відчуваю свій синівський борг перед батьком, який був справжнім сільським трудівником, як і ті люди, які зараз живуть у Пустовійтовому. Сільські люди, хоча й багато сили та часу віддають роботі, але не мають великих статків, які могли б витратити на концерт чи інший якісний відпочинок. Тому мені захотілося зробити так, щоб люди в селі мали змогу добре відпочити. У мене багато друзів серед зірок футболу – київського «Динамо», «Шахтаря», от і виникла така ідея – привозити на футбольний турнір заслужених ветеранів футболу, які колись були відомими спортсменами та зірками телеекрану. Тим паче, що умови в селі дозволяють це зробити. Гордість Пустовійтового – чудовий стадіон, який допоміг облаштувати Віктор Петрович Іванчик, генеральний директор агропромхолдингу «Астарта-Київ». Там є прекрасний спортивний майданчик зі штучним покриттям, де займаються спортом як молодь села, так і люди старшого віку. Приємно, що мої друзі, ветерани київського «Динамо», які активно займаються благодійною діяльністю, подарували три дитячі розважальні майданчики «Макдональдс» для малечі сіл Пустовійтове, Гриньки та Святилівка Глобинського району.
До Пустовійтового приїздили футболісти Безсонов, Саленко, Дем’яненко, Яремчук, Леоненко, Хлус та багато інших. Були у нас і відома гімнастка, олімпійська чемпіонка Стелла Захарова та баскетболіст, бронзовий призер олімпійських ігор Олександр Сальников, який, на жаль, у 2017 році помер.
Окрім відомих футболістів до мого рідного села приїздило багато зірок шоу-бізнесу та знаменитих артистів, які дарували людям радість та святковий настрій. Саме у Пустовійтовому було започатковано проведення Днів села. Ми разом із колишнім директором агрофірми «Пустовійтове» Володимиром Замикулою, сільським головою Миколою Ставним, моєю землячкою Іриною Коваленко започаткували 19 років тому проведення Дня села у Пустовійтовому. Великий особистий внесок в організацію цих свят зробили Олександр Яковенко, Юрій Мацак, Ірина Коваленко, Олександр Шкуренко, Олександр Лесин, Володимир Мигович, Віктор Отрода, Любов Тарасюк та інші. До проведення свят впродовж всіх цих років активно долучається сільська громада, місцеві спортсмени, керівництво та колектив ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» агоропромхолдингу «Астарта-Київ», «Глобинський цукровий завод», вчителі та учні Пустовійтівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, заклад дошкільної освіти, бібліотека, працівники виробничого підрозділу агрофірми «Пустовійтове», мої однокласники, земляки та друзі. За це я всім щиро вдячний! Адже одна справа привезти артистів, а інша – підготувати все належним чином для їхнього прийому, зустріти, нагодувати. І мої земляки з цим чудово справляються! Як я радію, коли в’їжджаю у рідне Пустовійтове, а там дерева підбілені, узбіччя доріг впорядковані, на стадіоні чистота і порядок, все доглянуте та збережене. І коли бачиш таке ставлення людей до того, що для них робиться, то хочеться їхати ще і ще, привозити спортсменів, артистів, які, до речі, теж з великим задоволенням їдуть до нашого мальовничого села, за що я їм теж безмежно вдячний! Мабуть, зараз простіше перерахувати тих, хто до нас не приїздив, ніж тих, хто був у селі. Навіть Юрій Євгенійович Рибчинський, поет, продюсер, автор пісень, людина-легенда, якого лише слухати величезна радість, також був у нашому Пустовійтовому, спілкувався з людьми, ділився думками.
Дарувати людям таку можливість – доторкнутися до прекрасного, послухати та побачити якісний концерт, поспілкуватися чи сфотографуватися зі знаменитостями – ось те, що мені хочеться дарувати своїм землякам. І поки у мене є можливість це робити, я буду цим займатися! Пустовійтівський стадіон збирав на такі свята 4,5-5 тисяч, а іноді й більше глядачів, не вистачало місця для паркування автівок, їх було близько 200 і це було класно! Люди мали змогу побувати на професійному концерті та чудово відпочити.
На жаль, цьогоріч через карантинні заходи довелося скасувати святкування Дня села, яке зазвичай відбувається 9 травня. Сподіваюся ситуація стабілізується і ми зможемо подарувати землякам радість зустрічі з прекрасним, а до того ризикувати здоров’ям людей ніхто, звичайно, не буде.
Віталію Миколайовичу, що стало поштовхом для того, щоб професійно займатися організацією концертів, заходів, виступів артистів?
– Ще коли я працював у правоохоронних органах, тісно познайомився та подружився з Ярославом Гаврилюком, актором Молодого театру, який зіграв у фільмі «Грачі» роль молодшого брата. Ми товаришували, я бував на всіх спектаклях Ярослава. Саме на 50-річному ювілеї Ярослава я познайомився з Леонідом Філатовим, який теж грав у картині. Пам’ятаю тост Леоніда, який тоді сказав, що дуже багато людей, в тому числі відомих артистів, такі як Андрій Миронов, Олег Даль не дожили до 50 років, а Ярославу Бог дав прожити ці роки і прожити творчо, тож потрібно цінувати це, берегти тих, хто дав можливість прожити ці роки, хто підтримував, допомагав, був поруч – рідних, друзів. Я завжди пам’ятаю ці слова, хоча вони були сказані й не на мою адресу, та намагаюся робити те, що мені до душі, від чого отримую колосальне задоволення.
У той час познайомився та подружився з Адою Роговцевою, Костянтином Степанковим, Бориславом Брондуковим, іншими артистами. А розпочав займатися організацією концертів, мабуть, з легкої руки директора центральних театральних кас Ольги Миронової, яка познайомила мене з Олегом Гаврилюком, майстром шансону, поетом, філософом. І я почав проводити його концерти по Україні.
У 2008 році доля мене звела з групою «Фрістайл», а наступного року, 9 травня, ця зіркова група вже виступала на сцені Глобинського районного Будинку культури та у моєму рідному Пустовійтовому. Ми з Ніною Кірсо написали пісню «Коли ти поряд», яку вона виконувала на своїх концертах. На жаль, зараз Ніна хворіє і не має вже можливості працювати…
Нашим колективом було проведено тисячі концертів по Україні. З появою досвіду з’явилися нові пропозиції, зокрема, про проведення концертів у Київському Палаці культури «Україна» чи за кордоном. Тому постало питання про створення серйозної музичної агенції. Тоді я запросив до роботи Ірину Миколаївну Коваленко, творчу, креативну землячку, вона дала згоду і у 2017 році ми відкрили ТОВ «Агенція івентів «Садиба мьюзік». Назва «садиба» – це своєрідний бренд, адже є магазин «Квіткова садиба», ми проводимо фестивалі «Пісенна садиба». Зараз працюємо на майданчиках різних рівнів – від столичних Палаців культури «Україна», «Жовтневий» чи Палацу спорту до сцен невеличких міст та селищ. Нині працювати у цій галузі нелегко, адже люди багатшими, на жаль, не стають і не кожен може дозволити витратити немалі кошти, щоб потрапити на концерт. А виступ хорошого артиста коштує дорого. Ось тому ми й робимо такі Дні села, щоб люди могли безкоштовно доторкнутися до прекрасного, побувати на концерті, поспілкуватися та сфотографуватися зі знаменитостями. Я дуже радію, коли вдається подарувати землякам свято, коли вони отримують можливість гарно відпочити, поспілкуватися, обійняти один одного, усміхнутися і отримати великий заряд позитиву, що допомагає долати труднощі сьогодення.
– Проведення концертів у маленьких містах, мабуть, не завжди покриває затрати на їхню організацію, адже ціни на квитки у Глобиному на порядок нижчі столичних?
– При проведенні таких заходів планується певний бюджет. Артистів потрібно десь поселити, нагодувати, забезпечити їхній проїзд, потрібно зробити все можливе, щоб їм було комфортно, ну, а все решта – турбота організаторів. Знаєте як приємно, коли глядачі в захваті від гарного концерту, коли кілька годин вони активно підтримують артистів, а по закінченні не хочуть покидати залу. Я добре розумію, що для багатьох людей віддати кілька сотень гривень за концерт не завжди покишені, але все одно аби порадувати глядачів, ми організовуємо концерти і в маленьких містах, навіть коли іноді вони й не покривають затрат на їхню організацію.
За роки діяльності ми провели багато благодійних концертів у різних областях України в підтримку воїнів учасників антитерористичної операції та операції об’єднаних сил. Також ми провели благодійні концерти зі збору коштів на будівництво церкви для ветеранів війни у м. Кременчук, для допомоги на лікування Ніни Кірсо.
Я вдячний очільникам району та міста за постійну підтримку заходів, дякую директору Глобинського районного Будинку культури Олександру Поповичуку та колективу РБК за багаторічну співпрацю, а також газеті «Зоря Придніпров’я» – за рекламну підтримку. У Глобиному нас завжди гостинно приймають готелі «Версальський дворик» та «На висоті», за це величезна подяка їхнім власникам – родинам Цмокаленків та Коваленків!
– Віталію Миколайовичу, роки, проведені у столиці, якось позначилися на Вашому сприйнятті села?
– Мої батьки останні роки свого життя проживали у Лохвицькому районі. Я купив їм там будинок і вони оселилися поблизу садиби сестри, яка рано залишилася вдовою з двома дітками і якій потрібна була підтримка та допомога. Зараз будинок, у якому жили батьки, купили інші люди. Коли я приїжджаю туди, згадую своїх батьків, скільки всього зроблено їхніми руками. Саме від тих спогадів народилося кілька пісень про село, які виконують наші земляки, гурт «Сусіди» із селища Градизьк.
Мене завжди тягне в рідне село Пустовійтове, я отримую там такий заряд енергії та позитиву, що не передати! Там і повітря не таке, і дерева шумлять по–іншому, і вода смачніша, і трава зеленіша, все там рідне і дороге серцю. Люди там щедріші та добріші, у них немає фальші. Мені хочеться з ними спілкуватися, щось згадати, про щось розпитати. Хоча у Пустовійтовому вже не лишилось родичів, у мене там багато друзів, однокласників, просто добрих знайомих, до яких мені хочеться їхати, з якими хочеться говорити. З трепетом у серці я завжди заходжу у стіни рідної школи, вдихаю ті запахи фарби, класів, що нагадують мені дитинство. Мене тягне у село, наче магнітом. Тому зараз з нетерпінням чекаю, коли закінчаться всі карантинні заходи, щоб знову приїхати у рідне село.
Моя мама колись казала: «Синку, ніколи не відмовляйся, коли тебе запрошують на день народження чи весілля. Нехай важко, є якісь справи, але все відклади і їдь, тебе люди запрошують!». Я намагаюся так робити, їду до своїх друзів, однокласників. Адже з роками приходить розуміння швидкоплинності часу і те, що ми не знаємо скільки нам ще відведено бути на цьому світі, тому потрібно цінувати кожну мить і кожен прожитий день. У мене є вірш: «Якби роки я зупинити зміг»:
Якби роки я зупинити зміг
Побув ще трішечки в дитинстві,
А потім в юність – хоч на мить,
А потім – в зрілі роки…
Так швидко молодість пройшла,
Вже осінь стукає в віконце,
Поблискує на скронях сивина
І зморшки вже вітають сонце.
Якби роки я зупинити міг…

– Щиро дякую, Віталію Миколайовичу, за цікаву розмову. Нехай Ваше життя і надалі буде насичене яскравими подіями, добрими справами та цікавими знайомствами. Здоров’я Вам, особистого щастя, творчого натхнення на багато років і з нетерпінням чекатимемо нових зустрічей та концертів на рідній Глобинщині!
Розмову вела Вікторія СУСІД.

З дружиною Раїсою і сином Святославом
Віталій РЯБЧУН молоді роки
Батьки Микола Пантелеймонович та Галина Іванівна РЯБЧУНИ
З Ніколо ПЕТРАШЕМ, Михайлом ГРИЦКАНОМ та Петром ЧОРНИМ
З Русланою ПИСАНКОЮ та Анатолієм ГНАТЮКОМ

ВОНИ БОРОНЯТЬ УКРАЇНУ І ВИХОВУЮТЬ ПАТРІОТІВ

Ми живемо в особливий час, коли прийшла пора відстоювати свою свободу і незалежність. Ми пережили криваві події на Майдані, вшановуємо Героїв Небесної сотні, стали свідками неоголошеної війни на сході України і в повній мірі відчули всю глибину непоправних втрат. То ж саме зараз повертаємося до споконвічних моральних цінностей: утвердження любові до рідної Вітчизни та готовність стати на її захист. Нинішня ситуація в країні сколихнула всю націю, підняла на особливий рівень національно-патріотичну свідомість, коли гостро постало питання захисту своєї країни, своєї родини. Величезну роль у справі національно-патріотичного виховання відіграють військові комісаріати, основними завданнями яких є: підготовка та проведення мобілізації; підготовка молоді до несення військової служби; організація проведення призову громадян на військову службу та навчальні збори; організація прийому громадян на військову службу за контрактом та здійснення інших оборонних заходів.

Михайло ОСАДЧУК

З 2017 року Глобинський районний військовий комісаріат очолив майор, а нині підполковник Михайло Володимирович Осадчук. Свого часу він чітко і цілеспрямовано обирав свою життєву стежину. У 2001 році, закінчивши з відзнакою Полтавський військовий інститут зв’язку, у званні лейтенант, молодий офіцер був направлений на посаду командира радіовзводу 177 окремого полку зв’язку, що дислокувався у м.Біляївка Одеської області, де прослужив більше чотирьох років.
З 2006 до 2009 року М.В.Осадчук проходив службу в 93 окремому лінійно-вузловому полку зв’язку.
2014 рік вніс неабиякі корективи у його життя. У березні він був призваний за частковою мобілізацією і призначений на посаду заступника Глобинського військового комісара з мобілізації. У тому, що Глобинським райвійськкоматом було виконано план проведення шести хвиль мобілізації, є неабияка заслуга Михайла Осадчука.
19 грудня 2016 року він був направлений у зону проведення АТО, де проходив службу у 72 окремій механізованій бригаді ім.Чорних Запорожців на посаді начальника зв’язку танкового батальйону. Служив поблизу м.Авдіївка Донецької області.
24 травня 2017 року Михайло Осадчук був відкликаний із зони проведення АТО, а 1 червня він був призначений на посаду Глобинського районного військового комісара.
Нагороджений медаллю «10 років бездоганної служби», багатьма подяками та грамотами Полтавського обласного військового комісаріату, Полтавської облдержадміністрації та обласної ради, Глобинської райдержадміністрації та районної ради, а також відзнакою Генерального штабу Збройних Сил України «Учасник АТО».
Про те, чим живе Глобинський райвійськкомат і як виконують його працівники покладені на них функції, розповідає Глобинський військовий комісар підполковник Михайло Осадчук:
– Діяльність військових комісаріатів обумовлена Постановою Кабміну України «Про затвердження Положення про військові комісаріати», в якому говориться, що вони є місцевими органами військового управління, які забезпечують виконання законодавства з питань військового обов’язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації в особливий період людських і транспортних ресурсів на відповідній території. У своїй діяльності вони керуються Конституцією та Законами України, наказами Міністерства оборони та іншими правовими актами.
– Який штат налічує Глобинський районний військовий комісаріат?
– У Глобинському райвійськкоматі працюють близько 20 осіб – це військовослужбовці та держслужбовці. Зазначу, що третина військовослужбовців постійно знаходиться у зоні проведення операції об’єднаних сил. Так, на даний час у складі 72 окремої механізованої бригади перебувають майор Олександр Валентинович Гордійчук, капітан Віктор Миколайович Кухарчук та старшина Олексій Васильович Місікевич. У складі 1 танкової бригади успішно несуть службу старший солдат Олександр Олександрович Купенко, солдат Артем Олександрович Тригуб та солдат Олег Володимирович Костиренко. Мені дуже приємно відмітити, що службу вони несуть «на відмінно», з честю виконують свій військовий обов’язок, за що нагороджені численними відзнаками та грамотами командування.
З особливою гордістю відзначу, що мені дуже пощастило працювати з відповідальними, сумлінними людьми, справжніми патріотами України. Це заступник військового комісара-начальник мобілізаційного відділення підполковник Олександр Олександрович Гусарин, заступник військового комісара з територіальної оборони майор Олександр Валентинович Гордійчук, заступник військового комісара–начальник відділення комплектування майор Ігор Васильович Коваленко. Це справжні офіцери, на яких можна покластися і які ніколи не підведуть. Додам, що всі військовослужбовці-чоловіки, які нині несуть службу у Глобинському райвійськкоматі, мають статус учасника бойових дій у зоні проведення антитерористичної операції та операції об’єднаних сил. Деякі з них вже втретє виконують свій військовий обов’язок у зоні бойових дій на сході України, при цьому хлопці жартують, що у них досвіду буде значно більше, ніж у кадрових військових.
– У яких ще бригадах несуть службу військовослужбовці Глобинського райвійськкомату?
– Крім вищеперелічених, наші військовослужбовці гідно несуть службу в 57 окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Кості Гордієнка та 30 окремій механізованій бригаді імені князя Костянтина Острозького, за що мають відзнаки від командування. Нам не соромно за своїх колег.
– Михайле Володимировичу, донедавна вважалося, що військова справа – це суто чоловіча робота. Та події останніх років зламали цей стереотип. Сучасні жінки довели, що вони не лише вправно господарюють на кухні, а й успішно освоюють чоловічу професію. Чи є у Глобинському райвійськкоматі жінки-військовослужбовці і хто ці чарівні пані?
– Складні реалії сьогодення, тривала неоголошена війна на сході України дійсно зламали стереотип про сучасну жінку як берегиню домашнього вогнища, яка займається виключно вихованням дітей та повсякденними життєвими турботами. У сучасної війни – жіноче обличчя. У зоні проведення антитерористичної операції та операції об’єднаних сил жінки-воїни демонструють неабиякий професіоналізм, мужність, витримку і нарівні з чоловіками виконують всі поставлені завдання, боронячи рідну українську землю. У повному військовому обмундируванні та амуніції вони стали справжніми борцями за свободу і незалежність України. У Глобинському райвійськкоматі успішно працює єдина жінка-військовослужбовець, старший солдат Інна Миколаївна Подовіннікова. Тривалий час вона працювала державним службовцем, згодом успішно пройшла військову службу за контрактом, а нині працює оператором відділення військового обліку та бронювання солдат і сержантів запасу. У роботі надзвичайно відповідальна та цілеспрямована. А, взагалі, коли вже зайшла мова про жінок, зазначу, що значний об’єм паперової документації виконують жінки-держслужбовці, за що їм окремі слова вдячності за сумлінну працю. Це Оксана Вікторівна Ковтун, Тетяна Василівна Вдовіченко, Галина Юріївна Словцова, Людмила Валентинівна Збираник, Євгенія В’ячеславівна Попсуй, Юлія Миколаївна Отрішко та Світлана Володимирівна Яценко.
Як розповів далі Михайло Володимирович, у Глобинському РВК працюють відділення командування – головний спеціаліст Оксана Вікторівна Ковтун; відділення захисту держтаємниці – начальник відділення старший солдат Олександр Сергійович Голощапов; відділення мобілізації – начальник підполковник Олександр Олександрович Гусарин; відділення військового обліку та бронювання солдатів і сержантів запасу – начальник капітан Віктор Миколайович Кухарчук; відділення офіцерів запасу і кадрів – начальник майор Сергій Анатолійович Сіренко; відділення комплектування – начальник майор Ігор Васильович Коваленко; відділення зв’язку та інформатизації – начальник сержант Олег Миколайович Стрижак та відділення забезпечення – водій молодший сержант Володимир Євгенович Волошко. Успіх роботи всього райвійськкомату залежить від чіткої, злагодженої та тісної спів­праці всіх відділень, адже тут всі трудяться на виконання функцій і завдань, покладених на військові комісаріати.
– Михайле Володимировичу, вже не один рік ведеться мова про реформування військових комісаріатів. Що включатиме в себе процес реформування і з чим це пов’язано?
– Реформування військових комісаріатів передбачає їх перейменування в територіальні центри комплектування і соціальної підтримки (ТЦК та СП. – Авт.). Це пов’язано з тими змінами, що відбулися в країні з початком російсько-української війни. Основною метою таких територіальних центрів є створення прозорої системи надання сервісних адміністративних послуг стосовно соціального і правового захисту військовозобов’язаних, резервістів, ветеранів війни та військової служби, пенсіонерів із числа військовослужбовців Збройних Сил України та членів їхніх сімей. Також буде створено електронний реєстр всіх військовозобов’язаних. Такі центри мають стати доступними для людей з обмеженими фізичними можливостями, що передбачає встановлення пандусів. При цьому, територіальні центри як і військові комісаріати будуть місцевими органами військового управління, що забезпечуватимуть виконання законодавства з питань військового обов’язку і військової служби. Додам, що у пілотному режимі такі центри вже створені в Чернігівській, Одеській та Рівненській областях і нині успішно діють.
– Яка робота у цьому плані проводиться у Глобинському райвійськкоматі?
– Для того, аби якісно виконувати весь комплекс поставлених перед нами завдань, нам всім потрібно постійно вдосконалюватися і розвиватися. Завдяки підтримці депутатів районної ради, субвенції з районного бюджету деяких сільських рад у 2018 році в приміщенні райвійськкомату було зроблено капітальний ремонт: замінено всі двері на прозорі металопластикові, придбано нові меблі, комп’ютер, два ноутбуки та три принтери, оновлено стенди. Значну підтримку нам надають ТОВ «Глобинський м’ясокомбінат», агропромхолдинг «Астарта-Київ», ТОВ «Лан-Агро». Завдяки їм ми постійно забезпечені відповідним транспортом для перевезення військовозобов’язаних на збори резервістів, а також відновлено пункт попереднього збору військовослужбовців Глобинського РВК. За фінансової підтримки ТОВ «Лан-Агро» у минулому році була збудована нова відмостка. За рахунок субвенції з бюджету Погребівської сільської ради зараз проводяться роботи з монтажу спортивного комплексу, що дозволить військовослужбовцям Глобинського райвійськкомату підтримувати гарну фізичну форму відповідно до нових вимог.
– Михайле Володимировичу, чи все із запланованого Вами вдалося вирішити?
– Хоча за останні два роки нами багато було зроблено, але, на жаль, є важливі питання, які поки що залишаються невирішеними. Ми зверталися із проханням до Глобинської міської ради стосовно перекриття даху райвійськкомату, що перебуває в експлуатації більше 60 років, але отримали відмову. Також зверталися знову ж таки до міської ради з проханням передати у користування військового комісаріату частину нашого приміщення, де нині знаходиться територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг) Глобинської райдержадміністрації з метою проведення там медичного огляду, як це було раніше. Позитивне вирішення даного питання дало б змогу створити зручні умови для медичних працівників, працівників райвійськкомату та громадян, які проходять медогляд. Але, на жаль, ми знову отримали відмову, то ж питання залишається відкритим, хоча ми дуже сподіваємося, що нас почують і підтримають. Також у наших найближчих планах капітальний ремонт двох фасадів – центрального і запасного, встановлення пандусів та облаштування прилеглої території. Ми – єдине військове формування в районі, то ж дуже хотілося б створити зручні умови для всіх – і працівників, і громадян, які до нас звертаються.
– У зв’язку з подіями, які останнім часом відбуваються в Україні, дуже гостро постало питання національно-патріотичного виховання молоді. Яка Ваша думка з цього приводу?

– В основу патріотичного виховання сучасної молоді мають бути покладені принципи гуманізму, формування національної гідності та гордості за свою Батьківщину, єдності сім’ї та школи, наступності та спадкоємності поколінь. Події останніх років в Україні, неоголошена війна на сході держави, поява героїв, здатних на самопожертву заради своєї Вітчизни підняли на новий, значно вищий рівень національно-патріотичне виховання, якому дуже мало приділялося уваги до 2014 року. Сучасному молодому поколінню є з кого брати приклад: це герої Майдану, військовослужбовці Збройних Сил України, бійці добровольчих батальйонів, волонтери, які зробили значний внесок у зміцнення обороноздатності нашої країни. На жаль, сучасне військово-патріотичне виховання школярів є більш формальним, ніж практичним. Потрібно більше уваги приділяти саме викладанню навчального предмета «Захист Вітчизни» і залучати до цього справжніх фахівців, адже є непоодинокі випадки, коли його викладають люди, які навіть не проходили військову службу. Виникає питання: «Чому і як вони можуть навчити дітей?». А має бути якраз навпаки – викладачі даного предмета повинні вчити дітей на власному прикладі, передавати їм військовий і життєвий досвід. (До речі, 26 лютого ц.р. Кабмін ухвалив Постанову, згідно з якою старшокласники вивчатимуть оновлений предмет «Захист України» замість «Захисту Вітчизни». Його вивчатимуть на уроках та під час навчально-польових і навчально-тренувальних занять. – Авт.). Аби юнаки допризовного віку засвоїли хоча б ази військової підготовки, ми залучали спеціалістів спецпідрозділу ГО «Гвардія» з міста Кременчук, бійці якого безкоштовно проводили заняття зі школярами. Особливо їм сподобалася гра «Лезертаг». Якби фінансування таких заходів було більш суттєвим, то їх можна було б запровадити на постійній основі. Додам, що результатом недостатньої роботи саме у плані військово-патріотичного виховання є небажання юнаків йти на військову службу до лав Збройних Сил України. На мою думку, кожен громадянин України сильної статі має вирішити для себе – захисник він чи ні. Кожен чоловік повинен мати навички володіння зброєю, аби у кризовій ситуації вміти захистити себе і своїх близьких. Приємно відмітити, що багато призовників, які відслужили строкову військову службу, йдуть на військову службу за контрактом. Відрадно те, що військова служба змінює юнаків на краще. Результатом цього є слова вдячності від батьків призовників, які говорять, що саме служба у війську змінила ставлення їхніх синів до самих батьків, які до цього були просто «стара» і «старий», а, виявляється, їх можна назвати мамою і татом.
Ми всі хочемо змін на краще, то ж починати потрібно з себе. і тому запитання: «Чому я?», повинно звучати інакше: «А хто, якщо не я?».

ПРО ВИВІЗ СМІТТЯ НА ТЕРИТОРІЇ ГЛОБИНОГО

Нещодавно заступник Глобинського міського голови Олександр Артюшенко розповів нашому кореспонденту про важливість централізованого вивезення твердих побутових відходів, про ситуацію в місті щодо укладання договорів на вивезення сміття. Але є ще чимало питань, які турбують жителів Глобиного і на які хотілося б мати вичерпні відповіді. Тому за роз’ясненнями звернулася до начальника КП «Глобинське» Анатолія Шаповала.

Анатолію Леонідовичу, у розмові нашого кореспондента із заступником Глобинського міського голови, мова йшла про вивіз сміття з пластикових контейнерів, придбаних міською радою та розданих споживачам у користування, тим, які уклали відповідні угоди із комунальним підприємством на вивіз твердих побутових відходів. Але є чимала категорія населення міста, яка користується поліетиленовими пакетами, придбаними у КП «Глобинське». Що робити цим людям? Чи буде примусове переведення їх на користування пластиковими контейнерами, чи вони і надалі можуть купувати пакети у комунгоспі?
– Пакетна форма вивезення сміття буде існувати, але лише у тих частинах міста, де ще не запроваджено вивезення сміття із пластикових контейнерів. Зараз вартість пакета з логотипом КП «Глобинське» становить 20 грн. У цю ціну закладено вартість самого пакета, ціну на вивезення сміття та на його розміщення на сміттєзвалищі. На сьогоднішній день мікрорайони Росія та Грабарка вже охоплені вивезенням сміття з пластикових контейнерів, тому там використання поліетиленових пакетів вже не діє. Коли людина приходить у комунгосп для придбання цих пакетів, у неї запитується адреса проживання і тим, хто проживає на вулицях, де діє вивіз сміття з контейнерів, пакети не продаються.
– Тобто змішаного вивезення сміття не існує?
– Так, не існує. Це пов’язано із транспортом і з оновленою формою збору твердих побутових відходів.
– Анатолію Леонідовичу, як вираховується вартість вивезення сміття з пластикових контейнерів, від їхнього об’єму, чи від кількості людей, прописаних у домогосподарстві?
– Об’єм пластикового контейнера 120 літрів, сьогодні норма утворення твердих побутових відходів по Глобинській ОТГ на одну людину в місяць становить 0,13 м куб. сміття для мешканців багатоквартирних будинків і 0,15 м куб. для жителів приватного сектора. Сміття вивозиться двічі на місяць, що відповідає нормі на 2 особи. Якщо в домогосподарстві, з яким укладено договір на вивезення твердих побутових відходів, прописана більша кількість мешканців, ми не забороняємо таким родинам підставляти до сміттєвого бака ще додаткові пакети чи мішки із сміттям. У таких випадках заяв ніяких писати не потрібно. Все побутове сміття, наголошую, що саме побутове, а не будівельне чи інше, забирається працівниками комунгоспу і вивозиться в належне місце.
– Якщо у листопаді минулого року за вивезення побутових відходів з пластикового контейнера з однієї особи бралося 6,39 грн, то в грудні стало 21,15 грн. З чим пов’язаний такий, досить відчутний для людей, стрибок ціни на вивезення сміття?
– Ціна 6,39 грн діяла з урахуванням дотації Глобинської міської ради, яка покривала ту різницю, що була між фактичною вартістю послуг і ціною для населення. Хочу зауважити, що комунальне підприємство з 2014 року не змінювало тарифи. За цей час вартість пального зросла в три рази, мінімальна заробітна плата була закладена на рівні 1218 грн, а нині вона становить вже 4723 грн. Тобто довгий час підприємство працювало збитково. З грудня 2019 р. міська рада вже не надає комунальному підприємству жодної дотації на послуги, в тому числі й на вивезення каналізаційних стоків. Зараз маємо реальні ціни на послуги.
– Анатолію Леонідовичу, а такий стрибок цін не відлякав споживачів? Бо зараз чути чимало нарікань з цього приводу.
– Звичайно, що відлякав. Але треба бути реалістами і розуміти, що на все є свої розцінки. Раніше хліб теж коштував кілька гривень, а тепер більше десяти, газ теж недешевий, але ж купуємо, споживаємо. 21,15 грн у місяць це не така недоступна ціна, тим більше, коли машина під’їжджає прямо до двору двічі у місяць, забираючи всі тверді побутові відходи. Для тих, хто користується контейнерами біля багатоквартирних будинків, вартість вивозу сміття на одного мешканця становить 18,33 грн.
Розкажіть як планується викорінювати таке явище, як безоплатне користування деякими жителями міста громадськими сміттєвими баками чи тими, що встановлені біля багатоквартирних будинків?
– Вже є розпорядження міської ради щодо створення спеціальних груп, які будуть виїжджати на об’єкти за певним графіком та контролювати місця встановлення контейнерів для сміття та тих, хто ними користується. Не можна жити, не утворюючи сміття. Тому виникає питання, якщо у громадян не укладено угоду на вивіз побутових відходів з КП «Глобинське», то куди вони його дівають? Якщо самостійно вивозять на санкціоноване сміттєзвалище, повинні показати квитанцію про оплату. З громадянами, які не мають договорів на вивезення побутових відходів, але користуються безоплатно баками, буде проведена певна роз’яснювальна робота. Сподіваюсь, що це дасть позитивний результат, адже за послуги повинні платити всі, а не користуватися ними за рахунок інших.