Архів рубрики: Світ захоплень

ГАРНО ЖІНКА ВИШИВАЄ, СОНЦЯ ПРОМЕНІ ВПЛІТАЄ

Галина ТУРЕНКО

Вишивати бісером Галина Іванівна Туренко з чудового села Жуки почала п’ять років тому. Тоді на це заняття її надихнула знайома Світлана з Глобиного. Наразі в її колекції вже чимало неперевершених робіт, багато з них майстриня подарувала друзям та рідним, особливо її подарунки дуже радують матусю та сестер.
Всю свою материнську любов і ніжність вкладає Галина Іванівна в вишивані обереги, створені для своїх найдорожчих дітей, Аліни та Олексія. Саме для них з особливою любов’ю вона вишила весільні ікони, які оберігають її діток від проблем та негараздів. У молоденької бабусі Галини є ще одна гарна задумка, сподіваюсь яку довгими осінніми і зимовими вечорами вона втілить у життя, – вишити іменні ікони для своїх маленьких крихіток-онуків: Іллюші та Андрюші, яких вона просто обожнює, бо таким невимовним щастям сяяли її очі, коли вона згадувала про малечу.
В основному пані Галина вишиває ікони, пейзажі, натюрморти.
– Я не можу пояснити чому, але для мене вишивання бісером – це щось таке неймовірне, у вишивці – вся я, адже саме у цій справі я знаходжу розраду і спокій для душі, відпочинок після важкого трудового дня. Коли побачу красиве зображення, то не заспокоюся, доки не знайду схеми й не вишию. Я насолоджуюся процесом, бо це ціле мистецтво, а не просто бісеринка до бісеринки. Це енергетика людини, яка вишиває. Коли не маю настрою, чи втомлена, чи почуваюся погано, у мене є бальзам від таких недуг – вишивання, – зазначає жінка про улюблену справу.
А щоб знайти час для цього заняття, майстриня спершу закінчує всю роботу, а її у неї чимало, бо утримує чималеньке господарство, особливого догляду потребують корівки. Тож, закінчивши всі денні нагальні справи, в задоволення вишиває майстриня ночами. Навіть часу не помічає, який так швидко пролітає за улюбленим заняттям: та ще трішечки, та ще краплиночку, гарно лягають бісеринка до бісериночки…
– Мій час для вишивання – це осінь і зима, коли побутових та городніх робіт менше. Для мене – це не просто хобі, а й спосіб життя, відпочинок, це те, до чого потрібна велика любов. А я люблю те, що роблю. Я цим живу, бо до цього прагне моя душа! Адже всі мої вироби, наче діти, я їх однаково люблю. Багато хто каже, щоб для того, щоб вишивати, треба мати терпіння. Ні, терпіння тут ні до чого. Це треба любити. Якщо людині дано вишивати, вона буде займатися цією справою, а якщо не дано, то ніяке терпіння не допоможе. Якщо, наприклад, є бажання, але немає любові, то нічого не вийде. Тоді виріб не матиме душі, – додала наостанок пані Галина.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ПАСІКА ТА ВИНОГРАД – ЗАХОПЛЕННЯ РОДИНИ ТОПЧІЇВ

Валентина та Олексій ТОПЧІЇ

Олексія Петровича та Валентину Миколаївну Топчіїв добре знають не тільки у с.Манжелія, а й Кременчуці, Глобиному, Горішніх Плавнях, інших населених пунктах району та області, адже вони багато років займаються реалізацією якісного одягу, побутових товарів, а ще саджанців дерев, кущів, винограду, препаратів захисту рослин.
Зустрітися та поспілкуватися з цією родиною нас спонукали позитивні відгуки багатьох людей, які знають Олексія Петровича та Валентину Миколаївну та яким вони надавали професійні консультації з вирощування винограду, та тих, хто придбавши у них саджанці, вже радіють смачним і красивим плодам.
І ось ми у Манжелії біля ошатної садиби родини, нас гостинно зустрічають господарі. Разом йдемо на виноградник, виплеканий та доглянутий вмілими руками Олексія Петровича, Валентини Миколаївни та їхніх рідних.
Господар розповів, що чимало років родина прожила у Кременчуці, там Олексій Топчій трудився на Кременчуцькому м’ясокомбінаті. Родом чоловік з Харківської області, у свій час успішно закінчив Харківський технікум радянської торгівлі, завжди мав чимало захоплень та вподобань, легкий та комунікабельний у спілкуванні. У Манжелії родина мала знайомих, неодноразово приїздила сюди на риболовлю та на відпочинок. А після того як у 2006 році Олексій Петрович переніс інфаркт, подружжя Топчіїв почало задумуватися про будиночок в селі. Довго вибирали різні варіанти, аж доки знайомі не запропонували оглянути дім у Манжелії. Саме він припав до душі найбільше. Крім будинку, тут є простора земельна ділянка, господарські будівлі, чудовий краєвид на ліс та річку, а, найголовніше, як вважає родина – хороші сусіди поруч. Все відремонтували, облаштували, перевезли сюди батьків Валентини Миколаївни і з 2008 року почали господарювати на цій садибі. Хоча у родини Топчіїв є квартира у Кременчуці, син Руслан з невісткою Вікторією й онуком Артемчиком та донька Людмила з зятем Андрієм, онуками Ангелінкою і Марійкою теж живуть у місті, але всі залюбки на вихідні їдуть до Манжелії, аби відпочити від міської суєти та допомогти у догляді саду та городу.
Олексій Петрович говорить, що перші свої саджанці винограду придбав у Кобеляках у свого доброго знайомого, а тепер вже й вчителя Юрія Пантелеймоновича Котляра і саме побувавши у нього в гостях та побачивши його виноградник, Топчії надихнулися створенням власного диво-саду, де чільне місце відвели винограду. Саджанці різних сортів купували у відомих садоводів, знайомлячись з асортиментом через мережу Інтернет. Валентина Миколаївна додає, що жоден виноградар не відмовив їм у консультації чи пораді, можливо тому, що ця непроста справа любить щирих, щедрих, світлих душею людей.
Ось так родина Топчіїв почала вирощувати сонячні ягоди на присадибній ділянці. На сьогоднішній день мають більше 80 кущів винограду більш ніж 50 різноманітних сортів. Спорудили для лози шпалери, освоїли всі етапи догляду – від боротьби з хворобами та шкідниками, до обрізки, формування та вкривання лози на зиму. Розповідають, що є сорти у які закохалися відразу, а є й такі від яких довелося відмовитися з певних причин. Родина постійно експериментує, слідкує за новинками як у сортах, так і в засобах обробітку від хвороб та шкідників. Прийшли до висновку, що міжряддя між шпалерами краще не переорювати, а залишати там траву, яку впродовж літа скошують. Пристовбурові кола кущів та дерев Олексій Топчій рекомендує вкривати шаром мульчі з соломи чи трави, це вберігає рослини від пересихання та робить грунт пухкішим.
Ось кілька порад, якими Олексій Петрович поділився з читачами нашого видання щодо догляду за виноградом.
Восени він радить обробити лозу перед укриванням мідним купоросом, який вбиває грибкові хвороби, і обов’язково добре полити всі виноградні кущі з розрахунку 50-60 літрів води під один кущ. Це вбереже коріння рослин від вимерзання взимку та сприятиме кращому росту весною.
Щоб вберегти лозу від пошкодження мишами, радить у пластикову ємність покласти отруту-приманку від мишей, та розташувати її поряд з кущем.
Лозу вкриває звичайними мішками (білими, як з-під цукру), лозу пригинає до землі, а зверху ще прикриває біг-бегами (які фермери використовують для зберігання зерна).
Рано навесні після зняття укривного матеріалу обробляє лозу 3% розчином залізного купоросу.
Радить проводити три основні обробки винограду. Першу – на початку травня, коли вже є 2-3 листочки, обробивши кущі інсектицидами від кліщів типу «Каліпсо» та фунгіцидами, такими як «Стробі» або «Шавіт» від хвороб.
Другу обробку потрібно проводить перед цвітінням лози від дуже небезпечної для винограду хвороби – оїдіуму фунгіцидами, такими як «Ридоміл Голд» та «Топаз», змішуючи обидва препарати.
Третю обробку Олексій Петрович радить проводити після цвітіння теж фунгіцидами – «Тіовіт Джет» + «Чарівник» або «Ридоміл Голд» чи ін. При кожній обробці виноградар додає ще й добриво «Чистий лист» для винограду.
Всі пізні сорти винограду, які дозрівають у вересні, обробляє препаратом «Квадріс». Цим фунгіцидом нового класу широкого спектру дії, рослини обробляють у липні.
Олексій Топчій не практикує вкорінення черенків у ємностях, а надає перевагу вкоріненню на спеціально відведеній для шкілки ділянці на городі, говорить, що так простіше, особливо коли немає можливості постійного нагляду за рослинами.
– Раджу не купувати садівного матеріалу у випадкових людей чи перекупників. Беріть їх у знайомих чи друзів, або у садівників, яким довіряєте. При купівлі візьміть номер телефону, щоб при потребі запитати про особливості вирощування та догляду за тим чи іншим сортом. Краще відповідально до цього поставитися, придбати один раз і насолоджуватись плодами, ніж розчаруватись покупкою і ще декілька років чекати нових урожаїв з інших кущів. Бережіть свій час і гроші! – мовить Олексій Топчій. – Принісши саджанець додому, його варто на кілька днів поставити в стимулятор росту. Це може бути 2 ст. л. меду на 10 л води, або ж інші промислові стимулятори (гетероауксин, корневін, гумат натрію), розводити їх потрібно відповідно до інструкції. За бажанням, саджанець можна одразу саджати в землю, але після цього добре полити його прогрітою водою. Глибина садіння на чорноземних грунтах складає 25-30 см, а на піщаних глибше – 30-40 см. В яму треба додати трохи перегною, піску, попелу. Після садіння добре втрамбувати землю, – радить Олексій Петрович.
На запитання які сорти найулюбленіші, виноградар говорить, що кожний приваблює по-своєму. Синові найбільше до вподоби «Надія Азос», а от сорти селекції Віктора Крайнова, такі як «Преображення», «Низина», «Благовіст» люблять всі. Є у родини багато мускатних сортів, які мають неперевершений смак, такі як «Ландиш» чи «Ладанний 2», дивують чудовим смаком пізні сорти «Харитон» і велетень «Богатянівський». Так як виноградник дає на багато більше врожаю, ніж потрібно для сім’ї, то чимало сонячних ягід реалізується на ринках чи на замовлення. Олексій Петрович розповідає, що споживачі краще купують великоплідні грона, хоча часто буває, що виноград з дрібнішими ягодами має на багато вишуканіший і кращий смак, тож займаючись виноградарством обов’язково потрібно враховувати запити покупців.
Ще на присадибній ділянці Топчіїв багато різних плодових дерев, що радують господарів смачними плодами. Валентина Миколаївна розповіла, що саджанці дерев, зокрема, персиків, саджали ті, що не продалися на базарі, тобто найгірші. Але навіть слабенькі деревця при грамотному догляді пішли у гарний ріст та вже добре плодоносять. Валентина Миколаївна, хімік за освітою, радить всім садівникам ретельно дотримуватись інструкцій при застосуванні будь-яких хімічних препаратів, наголошуючи на тому, що не завжди більша доза хімзасобу є кращою для рослин і безпечною для людей. Садоводи розповідають, що обрізку персиків краще проводити у березні, коли видно як рослини перезимували і які гілки чи пагони можна видаляти.
Крім догляду за садом та виноградником у родини Топчіїв є ще одне захоплення – пасіка. Кілька десятків вуликів, звичайно, теж потребують неабиякої уваги та роботи. Олексій Петрович говорить, що його батько у свій час теж займався пасікою і після його смерті залишився деякий реманент, який син забрав собі на згадку. І коли прийшла думка завести пасіку, він купив вулики, бджолосім’ї, необхідне обладнання та й розпочав пасічникувати. З усмішкою каже, що без підтримки дружини та дітей було б складніше, а так всі гуртом займаються не тільки городом та виноградником, а й пасікою. Бджіл цукром ніколи не підгодовують, залишаючи їм достатньо меду для харчування взимку. Саме тому мед з пасіки родини Топчіїв смакують не тільки рідні та близькі, а й із задоволенням купують постійні клієнти, які знають цю продукцію.

На пасіці

З вдячністю родина відгукується про виноградарів Олександра Шаповала з Градизька, з яким товаришують багато років, обмінюються досвідом, Ольгу Рясну із Землянок, яка вражає своєю працелюбністю та наполегливістю, про Сергія Гутніка та Віктора Таранця з Кременчука, Андрія Трістана, Юрія Клеманя та Дмитра Омельяненка з Кобеляк, про багатьох інших знавців своєї справи, з якими радяться, консультуються, товаришують.
Олексій Топчій говорить:
– Догляд за садом, виноградником, пасікою, приносить нашій родині не тільки величезне моральне задоволення, а й дає сили, надихає, розширює коло спілкування з цікавими людьми. Мені приємно коли покупці знову і знову приходять до мене на ринок якщо не по нові сорти, то за порадами щодо вирощування. А є й такі, які повертаються через кілька років і дякують за хороший сорт, рекомендацію тощо. По-іншому я не вмію працювати і не хочу. Дуже вдячний за допомогу дружині Валентині, нашим дітям та онукам. Ми у постійному творчому пошуку, у постійних експериментах та реалізації задуманого.
Тож нехай всі плани і задуми родини Топчіїв втілюються в життя, а захоплення, що стали частиною життя, приносять не тільки душевну гармонію, а й матеріальну стабільність.
Всім, хто хоче мати новий врожайний сорт винограду чи фруктових дерев на своїй присадибній ділянці, отримати слушну кваліфіковану пораду, радимо звертатися до Олексія Топчія, якого майже щоп’ятниці можна зустріти на глобинському ринку.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з особистого архіву родини Топчіїв.

ЕКЗОТИЧНА ПТАХОФЕРМА АНДРІЯ ЦАРЬКОВА

Андрій Леонідович Царьков з с. Горби – людина незвичайна. Господаря з таким нетрадиційним підходом до господарювання та любов’ю до тварин і птахів ще треба пошукати. На обійсті у нього, скажу я вам, справжнісінька екзотична птахоферма.
…У вольєрі пишалися своєю неймовірною красою павичі. Краса цих дивовижних казкових птахів завжди викликає захоплення, як тільки з’являється можливість побачити їх наяву.
Адже павичі – це птахи, які здатні прикрасити своєю присутністю будь-яку садибу, надати їй вишуканості, навіть деякої аристократичності. Їхній величний вигляд та яскраво забарвлене пір’я нікого не залишають байдужим! Ті, хто не знайомий зі специфікою вирощування цих дивовижних птахів, переконані, що утримувати, а тим більш займатись їхнім розведенням – справа надзвичайно складна, яка вимагає створення спеціальних умов, наявності унікальних знань та особливого вміння. Я теж була певна цього, але насправді все виявилось значно простішим, коли поспілкувалася з Андрієм Леонідовичем.
– У цю птицю я закохався 3 роки тому, коли відвідав одну з пташиних виставок, то відразу вирішив розвести їх у своєму господарстві. Скажу, що задоволення не з дешевих, тільки 3000 – 3500 грн коштує самочка цього казкового птаха. Особливу увагу, звісно, звертав на самців, бо, як відомо, саме вони – окраса свого виду. Нині ж у моєму пташиному царстві налічується три різновиди павичів: індійський, чорноплечий і білий, – мовить господар. – При бажанні розводити павичів може будь-який власник приватного господарства як у селі, так, навіть, і в місті. Мабуть, головна перешкода для власників цих птахів – часті несамовиті крики павичів-самців у шлюбний період, які можуть викликати цілком природнє невдоволення сусідів. Та мої сусіди вже звикли… Кричать павичі й справді дуже різко, особливо неприємно чути їхній «спів» у темний час доби. Але треба справедливо зазначити, що це чи не єдина їхня негативна якість. Самка за сезон може знести від 15 до 20 яєць. Яйця зовні нагадують індичі, та й за смаком приблизно такі ж, тільки шкаралупа індичих яєць ряба, а павиних – біла. І коштує таке яйце сьогодні на ринку приблизно 200 гривень.
Доглядати за королівськими птахами, виявляється, неважко. Андрій Леонідович розповідає, що ці красені невибагливі. Їдять відносно мало. Годує їх тим, чим і домашню птицю. Господар каже, що вони в нього досить ручні й готові їсти просто з рук, хоча за характером доволі агресивні, близько до себе не підпускають і випросити чи стимулювати їх, щоб вони розкрили свої хвости, практично неможливо. Але для маленьких любих онучечок-красунечок, Діани та Крістіни, можуть творити дива: і хвостики розкрити, і з рук їсти. Дівчатка допомагають дідусеві годувати і поїти казкових пташок і зовсім не бояться заходити до вольєру, де ті мешкають.
Дуже легко за зовнішніми ознаками розрізнити самця і самку. Самка – менша і хвіст у неї коротший і розкриває вона його рідше, а самець – це той птах, яким захоплюються люди, — він більший, шия у нього синя, оперення кольорове, довжина хвоста сягає метра і він у нього майже постійно розкритий, десь три метри шириною, якщо не брати до уваги період, коли павичі скидають свої хвости. А стається це в серпні. Саме в цей період ми любувалися павичами в обійсті Царькових. Павичі прямо на моїх очах втрачали пір’їнки, що переливалися всіма кольорами веселки. А вже взимку пір’я починає відростати. Навесні довжина пір’їни становить близько одного метра, а подекуди навіть більше. Особливо активні птахи у другій половині весни і в першій половині літа, коли в них шлюбний період. Тоді, усміхається Леонід Царьков, вони кричать, як у джунглях.
Складається враження, що павичів не так-то й просто утримувати на господарстві, проте Леонід Андрійович констатує, що особливого клопоту вони йому не завдають. Навпаки – отримує задоволення від того, що їх доглядає.
А ще на пташиному дворі Царькових привільно мешкають 7 різновидів фазанів та 2 різновиди цесарок. Незабаром планує чоловік розводити ще й королівських фазанів.
Знання з догляду за екзотичними птахами Андрій Царьков черпає з Інтернету та зі спілкування з такими ж пташниками на виставках у Хоролі та Кременчуці. Багато висновків робить і з власних спостережень. І головне, що все це приносить йому неабияке задоволення. Та й справді є в цьому чоловікові щось особливе, що дозволяє йому розуміти мову природи та птахів. Він вміє помічати те, чого не помічають інші. Напевно, і його птахи це відчувають.
– Ми з дружиною, Людмилою Іванівною, відпочиваємо всього чотири години на добу, бо утримуємо, окрім цього пернатого царства ще й корів, свиней, не тільки свійських, а й диких, гусей та качок, а до того ж, ще й на роботу треба вчасно дістатися, та й робота не з простих, бо працюю директором Горбівського СГКП. Та треба крутитися в наш нелегкий час, бо хочеться щоб діти та онуки жили краще за нас, допомогти їм стати на ноги, – мовить Андрій Царьков.
То ж хай щастить Вам, господарю. Нехай збуваються всі плани і задуми та множиться і додається у Вашому пташиному царстві.

Андрій ЦАРЬКОВ з донечкою Юлею та онучками Діаною і Крістіною

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини Царькових.

СЬОГОДНІ ОСІНЬ ПАХНЕ ВИНОГРАДОМ, ЗІРВЕШ – ВІДЧУЄШ П’ЯНКИЙ АРОМАТ

Катерина та Олександр ТЕРЕЩЕНКИ

Нинішній рік видався не дуже вдалим для наших виноградарів, весняні холоди затримали ріст лози, а літня спека не дала вчасно достигнути сонячним ягодам… Але попри всі негаразди це аж ніяк не завадило знаному в Глобинському районі виноградарю, мешканцю с. Горби Олександру Миколайовичу Терещенку виростити гарний урожай. І в цьому немає ніякого секрету, єдине, що чоловік всією душею і серцем любить справу, якій присвятив 21 рік свого життя.
Культура вирощування винограду, з одного боку, є досить цікавою, а з іншого – складною наукою, що потребує часу, терпіння, любові та… натруджених рук.
– Я б порівняв виноградарство з вищою математикою, – мовить Олександр Терещенко. – Адже з-поміж усіх плодових культур вирощувати ці ягоди найскладніше. Попри те, що виноград є найменш вибагливим, він вельми чутливий до людського втручання. Потребує сумлінного догляду: регулярні «зелені» операції, пасинкування, нормування грон тощо. І, звісно ж, треба вкласти всю душу в справу та рук прикласти, ось і весь секрет і вся вища математика.
Хороші сорти необхідно обов’язково накривати в холодну пору року, бо вони є досить чутливими до морозів, вимагають особливої уваги. Уже 6 разів довелося проводити обробку. Поділюся секретом, обробка винограду содою, йодом і марганцівкою – відмінний профілактичний засіб. Також ці речовини допомагають впоратися з ранніми ознаками захворювань. Зокрема, сіра гниль – хвороба, яка вражає молоді грона, листя і пагони. Сіра гниль активно розвивається при підвищеній вологості і низьких температурах. Справитися з цим захворюванням допомагає звичайна харчова сода. Вона оздоровлює та очищає листя рослини.
Застосовується цей розчин найчастіше в період дозрівання ягід, коли інші види обробки застосовувати не можна. Прикро, що в цьому сезоні винограду катастрофічно не вистачає вологи, тож дуже багато часу і зусиль іде на полив, – ділиться своїми клопотами виноградар.
На затишному доглянутому обійсті Олександра Миколайовича рівними рядами простяглися шпалери, де дозрівають сонячні ягоди найрізноманітніших сортів, всього 85 кущів.
Олександр Миколайович надає перевагу саме перевіреним часом сортам, зокрема, Преображення, Ювілей Новочеркаська, Ксенія, Єлизавета, Монарх, Слава Україні, Анюта, Смарагд, Княгиня Ольга, Подарунок Ірині, Дашуня, Кубань, Надія АЗОС, Парижанка, Тасон, Аркадія, Кеша, Рубіновий ювілей, Філена, Кардішас, Самбо, Левадійський чорний, Антоній великий, Ландиш, Лорано, Благовіст, Подарунок Україні, Божена, Находка, Лівія, Фавор, Монблан та ін.
Тож роботи у виноградаря вистачає, аби тільки встигав, починаючи з квітня (з періоду розкриття лози – і до накривання) – аж до кінця грудня. Та на допомогу чоловікові завжди приходить його вірна дружина, Катерина Юхимівна.
Тож і доглядають удвох, завжди разом, як і в житті, своє виноградне царство, аби було чим посмакувати дітям та онукам, почастувати знайомих, а то й продати, щоб якусь копійчину до мізерної пенсії додати.
– Виноградарство корисне не лише для душі, але й для здоров’я. Крім цукру, в ягодах сонця міститься багато органічних кислот, які поліпшують апетит і травлення, запобігають утворенню каменів у нирках. Виноград багатий вітамінами групи В, С, а також солями, що насичують організм важливими макроелементами. Лікування виноградом дає добрі результати при шлункових, ниркових, легеневих захворюваннях та порушенні серцево-судинної діяльності. Виноградні кісточки треба розжовувати і ковтати, бо вони містять чимало корисних речовин. Та й взагалі, людина має з’їдати за рік 50 кг цієї ягоди! – на завершення розмови мовить Олександр Миколайович.
Тож смакуйте ним на здоров’я, саме так, як радить Олександр Терещенко. Бо вже осінь на порі і пахне виноградом…
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ТАЛАНТ – ПРОКИНУВСЯ, ЖИТТЯ – НАВЧИЛО

Виявляється, такі холодні та бездушні матеріали, як залізо та металобрухт, звичайнісінький стальний дріт, авто – та велозапчастини в умілих руках майстра та при польоті фантазії можуть отримувати нові неочікувані форми та перетворюватися на справжнісінькі витвори мистецтва. У Бугаївці мешкає унікальний чоловік, зварник-художник Микола Олександрович Ротко, який здатний творити з заліза неймовірні та унікальні речі. Такого мистецтва, скажу відверто, бачити ще не доводилося.
А Микола Олександрович з дитинства був закоханий у техніку, тож коли виріс, змужнів, дійшов свого зросту та сили, почав працювати водієм в об’єднанні «Полтаварибгосп». До душі була йому ця робота, бо що може бути кращим за романтику доріг, коли на колеса твого автомобіля намотуються милі та кілометри, коли мчиш польовими шляхами наввипередки з вітром…
Та 20 років тому вирішив пан Микола зайнятися власною справою – ремонтом автомобілів, тим що вміє робити професійно, бо руки має золоті і в техніці – справжній дока. Та й як там не крути, на життя треба було заробляти, бо в родині Ротків зростали-підростали дві донечки-красунечки, Лариса та Юлія, і яких з дружиною Ларисою Іванівною треба було підіймати на ноги.
І так робота-робота до сьомого поту, ні відпочинку, ні відпустки, перед очима кожен день «залізяччя», запчастини, металобрухт – і о, Боже, в душі майстра проснувся талант, що дрімав десь собі глибоко, а потім три роки тому прокинувся і заявив про себе голосно і вагомо. Та ще й здивував усю Бугаївку, бо вперше Микола Олександрович представив свої творчі доробки на Дні села у 2018 році. Що то вже багата наша глобинська земля талантами!
Першим шедевром у творчій скарбничці сільського майстра були гаражні ворота, які просто вражають красою. Вперше на просторах Інтернету познайомився з таким видом мистецтва, як ковка, і зрозумів, як говорить сам майстер: «Оце моє!». А потім був і підсвічник зі старої коробки передач, і дивовижні панно з романтичними назвами «Зустріч», «Прощання», «Чарівна незнайомка», різноманітні інсталяції… І пішло, і поїхало, – неймовірний творчий розгул фантазії, аби тільки встигав втілювати в життя несподівані ідеї.
Кохана дружина Лариса в усьому підтримує захоплення свого талановитого чоловіка і радіє кожному його новому виробу.
– Я щаслива бачити, як у його руках метал, звичайнісінький дріт перетворюється на шедеври, а він від цього отримує задоволення. Він у мене найкращий: і чоловік хороший, і господар гарний, і батько та дідусь чудовий, а що вже додільний, то й говорити не доводиться, – так мовить про Миколу його дружина, ніби обіймаючи його очима.
До речі, 29 січня виповнилося вже небагато й немало, а 36 років, як подружжя Ротків на весільний рушничок стало, аби йти однією стежиною.
– Вона в мене, – лагідно поглядаючи на дружину, жартує майстер, – і старший помічник, і консультант, і муза. Лариса з жіночої точки зору дивиться на мої поробки і обов’язково радить мені додати родзинку чи маленький штрих, помітний тільки їй, разом даємо і наймення моїм «творінням». Ох, лише б часу вистачало – робити для душі. А замовлень у мене на роки вперед: дружині – лавочку, зятеві – альтанку, онукам, Женечці та Сашуні, – гойдалку!
Тож, нехай щастить Вам, майстре, а всі Ваші плани здійсняться!

Подружжя Миколи та Лариси РОТКІВ
Подружжя Миколи та Лариси РОТКІВ

ДИВОСВІТ МАЙСТРИНІ ІННИ

Інна СЕРЕДА, майстриня, яка має руки золоті

Чарівна жінка Інна Миколаївна Середа належить до тієї когорти жінок, які встигають усе і є майстринями на всі руки. Недарма кажуть, що талановита людина талановита у всьому. То це твердження саме про неї, мешканку села Пузикове, вихователя дошкільного підрозділу Пузиківського НВК, хорошу донечку, прекрасну дружину, чудову матусю двох діток, Михайлика та Юлечки, і на всі руки майстриню.
Ексклюзивні хенд-мейд шедеври пані Інни не перестають дивувати оточуючих. Здається, ця жінка може зробити будь-який виріб зі звичайнісіньких матеріалів, на котрі ми, зазвичай, навіть уваги не звертаємо. Та ще й так майстерно скомпонувати всі елементи – вдається тільки їй, бо одним словом, фантазії цій майстрині-золоті руки – не позичати!

Дивовижні творіння пані Інни

Натхнення Інна Миколаївна черпає в Інтернеті, дивлячись на роботи інших майстрів. А після того, як лелеки на своїх дужих крилах принесли в родину щасливого подружжя Володимира та Інни Середів донечку-перлинку, весняну краплинку Юлію, у матусі з’явилося багато власних ідей створення прикрас для волосся з атласних стрічок та бісеру, різноманітних браслетів, українських віночків та корон для дев’ятирічної принцеси. А скільки неймовірно дивовижних ялинкових прикрас та різдвяних віночків створили невтомні руки цієї талановитої жінки.
Та найбільше Інна Середа любить дарувати свої роботи рідним, друзям, знайомим, колегам по роботі, аби додати трішки позитиву та радості в сіру буденність.
Поспілкувавшись з Інною, розумію, що світу не вистачає саме таких людей, креативних, цілеспрямованих, надзвичайно працелюбних і творчих. Саме цим якостям, дарованим їй Богом, майстриня завдячує своїй матусі Марії Михайлівні, яка створює дивовижні вишивані узори на полотні. Цьому мистецтву бабуся з задоволенням навчила і своїх дорогих онуків, Михайла та Юлію, які під умілим бабусиним керівництвом вишили для себе янголяток-охоронців.
Тож нехай не міліє джерело Вашої творчості, майстрине Інно!

ЇЇ ДУШІ ВІДРАДА І НАТХНЕННЯ

Вишиванка рідна, ну хіба не диво?
В ній ходити модно, стильно і красиво.
Це мистецький витвір, це краса і казка,
В ній душі наснага, материнська ласка.

Вишивальниця Ніна ЮШИНА


Як би складно не жили в різні часи українці, але натхнення до вишивання у них ніколи не згасало, адже українська вишивка – це символ нашої державності, нашої країни! Саме вишивка вирізняє українця з-поміж інших націй! За допомогою нитки та голки українські жінки творили і творять унікальні зразки вишуканого вбрання та неповторних хатніх оберегів. Наші предки вірили, що як вишитий рушник оберігає кожну хату, так і вишита сорочка оберігає саму людину від недобрих очей, заздрісних думок та поганих людей.
Цю науку і мистецтво вишивання з самого малечку добре засвоїла Ніна Анатоліївна Юшина, 80-річна вишивальниця з неповторного і мальовничого села Сиротенки.
Зимова сірість і холоднеча, сирість проймала до самісіньких кісток. Сонечко, певне в той день взяло перепочинок та пішло собі у відпустку і не балувало нас своїм теплом. А в затишній та теплій оселі Ніни Анатоліївни, куди ми завітали, вирувало літо. Розмаїття вишиваних квітів на полотні просто вабило своїм теплом і колоритом та додавало душевної гармонії і позитивних емоцій. Лики святих та вишивані пейзажі випромінювали любов, радість, жагу до життя. Адже справжньою любов’ю Ніни Юшиної, її життям, її піснею є – вишивання.
Щира, добра, милосердна людина, яка захоплюється вишивкою з дитинства. Любов до вишивання передалася від матусі Тетяни Федорівни, яка була великою рукодільницею. А хіба можна забути ті найкращі в житті часи, коли разом з мамою та сестричками, Надією та Людмилою, обліпивши лампу з усіх боків на теплій печі, мережила мала Ніна свої перші узори на полотні. Стібок до стібка – ось і квіточка! Стібок до стібка – ось і мережечка!

За роки життя безліч вишивок вийшло з-під чарівної голки невтомної трудівниці. Вишивала дитячі та жіночі сорочки, рушники, серветки, скатертини, а картини – справжній її витвір мистецтва! І всі ці шедеври носять у собі тепло рук та безмежну любов жінки, адже всі вони створені з душею, з насолодою. Адже вишивання – це творчість. Майстрині-вишивальниці самі не здогадуються, що вони – люди творчі, серця яких сповненні добром, любов’ю, щедрістю. Інакше й бути не може. Холодне серце не здатне до творчості, йому просто не дано дарувати радість іншим.
А в серденьку майстрині Ніни вистачає любові для всіх: для сина Володимира і донечки Марини, любих онуків, Артема, Антона та Тетяни, найдорожчих у світі правнуків, Максимка та Міланочки, яких вона просто обожнює і створює для них справжні дива своїми золотими руками.
Вічною раною для Ніни Анатоліївни та й всієї їхньої дружної родини стала смерть чоловіка, Валерія Івановича, з яким в любові і злагоді прожили півстоліття. Все в затишній оселі Юшиних нагадує про нього та його умілі руки, які не знали спокою: і різьблені карнизи, і рамки для вишиваних шедеврів дружини і дивовижний обідній стіл, і просто царські стільці. І ось уже 4 роки Ніна Анатоліївна живе світлими спогадами про свого Валерія Івановича та ще вишиванням, яке заспокоює її та відволікає від сумних думок.
Тож нехай Ваші руки, шановна вишивальнице, не знають втоми, а доля стелиться барвистими рушниками на многії і благії літа в здоров’ї та в колі Вашої дружної люблячої родини!

ПРО НАЙКРАЩУ МАТУСЮ, ГАРНУ ГОСПОДИНЮ, НА ВСІ РУКИ МАЙСТРИНЮ

Для Вікторії Вікторівни Токар з Глобиного найщасливішими є ті життєві миті, коли вона може віддати час улюбленій справі та спілкуванню зі своїм синочком Назарчиком. Прекрасна жінка, найкраща у світі матуся, неперевершена майстриня, яка має золоті руки – це все про глобинку Вікторію Токар, яка з усмішкою іде непростими життєвими дорогами і творить справжнісінькі дива своїми золотими руками.

У моєї мами очі, наче зорі. У моєї мами руки золоті.
Вікторія ТОКАР з сином Назаром


Руки цієї жінки по-справжньому золоті, і їм підвладна будь-яка робота. Вишивання бісером та гачкування – це її стихія, її творчість, її натхнення, її відпочинок від непростої роботи на залізниці, яка потребує підвищеної уваги, миттєвої реакції, недоспаних ночей та наповнених трудовим неспокоєм буднів. Вікторія по праву продовжує сімейну династію залізничників, її батьки, Віктор Григорович та Ольга Іванівна, дідусь, Микола Афанасійович, та бабуся, Катерина Сидорівна – не одне десятиліття віддали служінню її Величності – Залізниці. Тож Вікторія зростала-виростала під чарівну мелодію перестуку коліс потягів, ця ж загадкова симфонія щодня заколисує й малого Назарчика.
Переступивши поріг її світлого будинку, неначе потрапляєш в інший світ. Все навколо заквітчано надзвичайної краси роботами: скатерками, серветками, килимками, сплетеними гачком, а стіни прикрашають ікони, картини, вишиті бісером, в які вона вклала часточку своєї палкої душі. Від її творінь важко відірвати погляд. Про кожне з них пані Вікторія розповідає, як про власну дитину: з любов’ю, ніжністю, трепетом.
На рахунку майстрині стільки вишуканих робіт, що й перелічити важко, не одна глобинська модниця з задоволенням носить вишукані, сплетені гачком вбрання від пані Вікторії. Адже її вироби – гарні, цікаві та ексклюзивні. Особливо вдаються Вікторії неповторні модельні сукні, сарафани, різноманітні кардигани, туніки, светрики та топи. У виробах відчувається любов та теплота, з якою вона їх створює, особливо, коли плете вбрання для своєї матусі. Ольга Іванівна з особливим відчуттям гордості за свою дитину відчиняє шафу і демонструє одяг, який створила для неї з любов’ю донечка, і зауважує: «То Назарчикові плете, то мені, то татові, то на замовлення, а для себе в неї все часу не вистачає».
Ще з дитинства Вікторія почала захоплюватись плетінням гачком та спицями і цьому завдячує своїй вчительці з трудового навчання Галині Яківні.
За голку, нитки та бісер серйозно взялася Вікторія Вікторівна, коли синочок мав піти до школи і їй захотілося вишити синові сорочку. І Вікторії все вдалося, вміло підбирала кольори, бісеринка до бісеринки – утворювалися дивовижні узори, адже вклала в те вишивання всю свою материнську любов та ніжність, аби щастило сину на шкільних дорогах. А нині з-під її умілих рук виходять уже справжнісінькі вишивані шедеври, де з надзвичайним смаком поєднуються кольори та відтінки.
Свої вироби любить дарувати друзям і знайомим, адже кожна річ зроблена з любов’ю. Дивлячись на цю рукотворну красу, створену золотими руками жінки, дивуєшся, де береться стільки енергії та терпіння, адже ця робота вимагає багато часу та копіткої праці. Та запалу, вміння, енергії цій чарівній жінці не позичати, адже вона має весну у серці, яка зігріває і приносить радість усім, хто навколо.

ХРЕСТИК ЗА ХРЕСТИКОМ НА ПОЛОТНІ – ДИВНІ ЛЯГАЮТЬ УЗОРИ! ХРЕСТИК ЗА ХРЕСТИКОМ – ТАК НАШІ ДНІ В ЩАСТІ ПРОХОДЯТЬ І В ГОРІ

Вишивальниця Марія САВКО за роботою

Живе в мальовничому селі Троїцьке, багатому на чудові та неповторні краєвиди і талановитих людей, така собі звичайна і в той же час незвичайна жінка Марія Федорівна Савко – майстриня, яка вишиває долю червоними і чорними нитками. Адже на полотнах, вишитих цією жінкою, з журбою радість обнялась.
Марія Федорівна – одвічна сільська трудівниця, яка 24 роки свого життя трудилася на молочнотоварній фермі, а ще сапала цукрові буряки в ланці, разом з чоловіком Михайлом виростили трьох прекрасних дітей – Людмилу, Михайла та Марію.
Колись, давно це вже було, коли ще дітки були маленькими, за запрошенням кращої подруги, Марії Петрівни Найди, перебралася родина Савків з села Малий Раковець Іршавського району Закарпатської області с село, що стало рідним на все життя, близькими й зрозумілими турботи його мешканців. Бо саме тут, на сумному сільському кладовищі, три роки тому знайшов свій останній прихисток її чоловік Михайло. Нелегка вона, вдовина доля…
Тож, щоб трішки забути про пережите та не відчувати самотності, що так і виглядає з кожного кутка спорожнілої оселі, що була колись гамірливою і веселою, – жінка знайшла себе у вишиванні. Вишивала змалечку, відтоді, скільки себе пам’ятає. А навчила донечку цьому ремеслу її матуся, Єлизавета Василівна, яка вміла не тільки вишивати, а й ткати та шити. Все це прекрасно вміє робити і Марія Федорівна, навіть зараз до неї звертаються односельці пошити те чи інше вбрання, чи дати нове життя старій речі.
Тож Марія Савко – справжня майстриня голки і нитки, і вже багато років чаклує над полотном, на якому її узори виграють всіма барвами кольорів, бо у вишивання вкладає всю свою душу, не шкодує ні часу, ні сил. Та найбільше, за словами майстрині, їй подобається гаптувати ікони бісером. Немало значить у цій роботі правильний підбір кольорів та якість матеріалу, перевагу надає бісеру чеського виробництва, тоді вишивка виходить просто неперевершеною.
У кожну свою роботу, а їх у неї чимало, майстриня вкладає позитивну енергію, теплоту, любов і душевність, частинку себе. Для неї це найголовніше, бо вишиває в основному для своїх дітей та найрідніших і найкращих в усьому світі онуків – Діаночки, Іллюші, Іринки та Михайлика. Всім своїм онукам вже вимережила дбайлива бабусенька весільні рушники та ікони.

– Кожна людина має віднайти позитив у своєму житті і якнайдовше перебувати у ньому, ніколи не впадати у відчай. Я, як і кожна людина, не завжди у позитиві. Але ніколи не треба опускати руки, а треба знаходити себе в чомусь. Я ж не тільки вишиваю, а ще й співаю у церковній півчій, спілкуюся там з близькими мені по духу людьми. Не кожен має вишивати, але кожен має знайти те, що до душі, що даруватиме радість собі та навколишнім. Ми ж всі маємо випромінювати добро й позитив. Бувають різні моменти в житті, але я одразу беру до рук голку з ниткою та полотно – і все минає, – саме так мовить про свої захоплення Марія Савко.

ЦЯ ЖІНКА ВИШИВАЄ НАШУ ЗЕМЛЮ: БАРВІНОК СТЕЛЕ, СІЄ МАКІВ ЦВІТ… ЦЯ ЖІНКА ВИШИВАЄ СВОЮ ДОЛЮ – ЧЕРВОНА ГЛАДЬ І ЧОРНА ОБНЯЛИСЬ …

Вишивальниця Надія ЗАЇЧЕНКО за роботою

Надія Григорівна Заїченко – знана в Броварках вишивальниця. Вона – майстриня голки і нитки, і вже понад 60 років чаклує над полотном, на якому її узори виграють всіма барвами кольорів.
Вишивати ж почала маленька Надійка дуже рано, ледве голочку з нитками навчилася тримати в крихітних рученятах, адже їй так хотілося «допомогти» своїм найріднішим – матусі Уляні та бабусі Веклі, які, схилившись над каганцем, створювали барвисті узори на полотні, плели мережива та пісень співали про свою нелегку жіночу долю.
Спочиває десь рідне Надійчине село Шушвалівка під важкими водами Кременчуцького водосховища, там лишилися її перші стежки, її перші доріжки, рідна нова хата, яку тільки-но збудували, бо коли дівчинці виповнилося 9 років, перебралися вони з мамою й бабусею та багатьма іншими такими ж обездоленими переселенцями до Броварок.
Після закінчення школи, вступила дівчинка до Кременчуцького профтехучилища, довгий час працювала в торгівлі. А коли ж разом з чоловіком Віктором Володимировичем перебралися в село її дитинства Броварки, трудилася Надія Григорівна соціальним робітником.
Але, як би там не було, завжди знаходила час для улюбленої справи – для вишивання.
Ні хатня робота, ні маленькі діти, ні щоденні клопоти не перешкоджали творити майстрині прекрасне. В часи тотального дефіциту, коли зростали її дітки, Оленка, Тетянка та Юра, матуся, не покладаючи рук, в’язала спицями та плела гачком одяг для своєї малечі.
І хоч зараз є трохи більше часу, адже діти повиростали, зросли на радість та втіху бабусеньки й п’ятеро онуків, Лєра, Діма, Саша, Аня та Аліна, підростають маленькі правнуки, Андрійко та Даша, натруджені руки Надії Григорівни і нині не знають спочинку.
З раннього-ранку й до пізньої ніченьки чи навіть до світанку – голка з ниткою у руках майстрині перетворюють біле полотно у яскраві пейзажі та вимережані квіти, дивовижні лики святих.
– Іноді так захоплюся роботою, що навіть забуваю: чи пила, чи їла, чи спала. Ця справа мене заспокоює, відволікає від сумних та тяжких думок, навіває лише світлі спогади про прожиті в любові разом з чоловіком роки. І ось вже півтора року минуло, як немає на білому світі мого Віктора Володимировича. Тож нині вишивання для мене – єдина втіха і душі розрада. Спочатку гаптувала нитками, нині вже 3 роки освоїла вишивку бісером.
Як поїду на гостину до дітей у Кременчук, то обов’язково до рукодільної крамниці загляну, а там просто очі розбігаються, аби лише моєї мізерної пенсії вистачало на заполоч та бісер, – мовить майстриня-вишивальниця.
В оселі пані Надії, наче в церкві, затишно та гарно, стіни прикрашають вишивані натюрморти, дивовижні лебеді та небачені квіти, а на іконах оживають лики святих, чиї очі ніби випромінюють вселенську любов. У кожну з цих робіт вона вкладає всю свою душу, кожна річ створена з любов’ю. Скільки ж прекрасних вишиванок вимережили її невтомні руки для своїх найрідніших дітей, онуків, правнуків. Особливо любить дарувати свої вишивані доробки друзям та знайомим. Односельці ж захоплюються її талантом, коли милуються вишиваними шедеврами майстрині на виставках в місцевому Будинку культури.
Такими людьми, як Надія Григорівна, неможливо не захоплюватись. Адже вона цілковито й повністю закохана у вишивку. Ця справа стала не просто захопленням, а й способом вираження внутрішнього світу талановитої майстрині.

Вишивані доробки пані Надії
1 2