Архів рубрики: Світ захоплень

ВІДКРИТИЙ ШАХОВИЙ ТУРНІР ПАМ’ЯТІ Олександра ГОЛОВКА

Учасники ІІІ відкритого шахового турніру пам’яті Олександра Головка

Кажуть, що людина живе доти, доки її пам’ятають…
Цю світлу і мудру людину важко забути. 15 лютого 2021 року святкував би свій 67-й день народження багаторазовий чемпіон Глобинського району з шахів, один із ініціаторів та організаторів проведення шахових турнірів у Глобинському районі та в селищі Градизьк Олександр Олександрович Головко, проте невблаганна смерть передчасно 19 грудня 2018 року забрала його в інший світ…
Звичайно ж, найсильнішого шахіста за всю історію селища Градизька та Глобинського району, людину виховану та інтелігентну, вчителя та наставника багатьох поколінь шахістів, знаного майстра шахової справи О.О. Головка ми не забудемо ніколи… Олександр Олександрович не лише сам добре грав у шахи та перемагав своїх суперників, але й передавав свій багатий спортивний досвід молодим шахістам, організовував шахові турніри і завжди при цьому залишався порядним і спокійним, готовим у будь-яку хвилину прийти на допомогу, провести розбір партії, підказати, навчити тонкощам цієї гри…
Зі щирою повагою та світлими спогадами про Олександра Головка за спонсорської підтримки О.В.Смірнова, Є.Г.Шестидесятного та голови місцевого осередку ГО ВФСТ «Колос» С.О.Мороза за ініціативи градижчан Е.В.Чіпа та Ю.Г.Лихопуда було традиційно проведено ІІІ відкритий шаховий турнір пам’яті О. Головка, на який запрошувалися всі шанувальники шахів Градизької та Глобинської ОТГ.
І ось суботнього ранку, 13 лютого, у Градизькій бібліотеці-філії для дорослих друзі-суперники зустрілися за шаховими дошками, щоб вшанувати славного шашіста. Через зимову негоду та замети на дорогах не змогли прибути на шаховий турнір мозоліївські шахісти-аматори А.Є.Андрусь та О.Л.Улановський, які завжди беруть участь у всіх шахових турнірах, що проводяться в Градизьку.

Гостинні господарі – бібліотекарі Т.Г.Федченко, Н.В.Нечай і О.В.Корогід.


Цього разу у ІІІ відкритому шаховому турнірі взяли участь семеро шахістів-градижчан: ветерани Ю.К.Долгоненко, О.І.Коровайний, Ю.Г.Лихопуд, О.М.Лисенко та молоді шахісти Р.А.Литовченко, К.І.Тичук та Р.І.Тичук. Турнір розпочався вшануванням Олександра Головка хвилиною мовчання. Присутні учасники турніру мали змогу ознайомитися з виставкою літератури, присвяченої шахам та пам’яті О.О.Головка. Книги Олександра Олександровича після його смерті передала для читачів бібліотеки його донька Ірина. Завідуюча бібліотеки Н.В.Нечай та бібліотекарі Т.Г.Федченко і О.В.Корогід запропонували учасникам турніру цікаву літературу про шахи. Головний суддя змагань Е.В.Чіп ознайомив шахістів з Положенням про проведення ІІІ шахового турніру, присвяченого пам’яті О.О.Головка. Було вирішено, що турнір проводитиметься за коловою системою, а відведений час на кожну шахову партію становитиме 30 хвилин.

Роман Литовченко –
переможець шахового турніру


Після жеребкування перший тур розпочався о 9.30. Забігаючи наперед, скажу, що шаховий турнір був багатим на несподіванки. Яскравим моментом першого туру стала перемога дебютанта Р.І.Тичука над досвідченим молодим шахістом О.М.Лисенком. Передбачуваними були впевнені перемоги учнів О.О.Головка Р.А.Литовченка та Ю.Г.Лихопуда над Ю.К.Долгоненком та К.І.Тичуком. Другий тур теж вніс свої несподівані корективи у турнірну таблицю – Ю.Г.Лихопуд, граючи білими фігурами, програв Р.А. Литовченку. У «битві ветеранів» О.І.Коровайного та Ю.К.Долгоненка перемогу святкував Олександр Іванович, а О.М.Лисенко переміг К.І.Тичука.
В третьому турі розійшлися «миром» О.М.Лисенко і Р.А.Литовченко. Як згодом виявиться, для лідера турніру Романа Анатолійовича Литовченка це будуть перші втрачені пів очка. Ю.Г.Лихопуд у запеклій партії переміг амбіційного шахіста О.І.Коровайного. У двобої між братами Тичуками переможцем вийшов Руслан Іванович Тичук. Результати четвертого туру: Р.А.Литовченко – Р.І.Тичук 1:0; О.І.Коровайний – О.М.Лисенко 1:0; Ю.К.Долгоненко – Ю.Г.Лихопуд 0:1.
У п’ятому турі досвідчений О.І.Коровайний зіграв внічию з дебютантом турніру Р.І.Тичуком. Р.А.Литовченко впевнено переміг К.І.Тичука, а О.М.Лисенко отримав таке бажане очко у парті з Ю.К.Долгоненком. Шостий тур поховав всі надії на перемогу в турнірі відразу двох шахістів – О.І.Коровайного, який програв К.І.Тичуку, та Ю.Г.Лихопуда, який програв О.М.Лисенку. Переможцем турніру достроково (вже вдруге) став Роман Анатолійович Литовченко.
Сьомий тур визначав долю другого місця у турнірній таблиці. Теоретично на срібло претендували відразу троє шахістів – Ю.Г.Лихопуд, О.І.Коровайний та Р.І.Тичук. Але у двобої Р.І.Тичук – Ю.Г.Лихопуд перемогу святкував більш досвідчений Юрій Григорович, а лідер змагань Р.А.Литовченко не залишив шансів О.І.Коровайному. Перемога К.І.Тичука над Ю.К.Долгоненком позбавила останнього здобути бодай очко у цьому турнірі. Місця у турнірній таблиці були розподілені таким чином:
1 місце – Р.А.Литовченко (5,5 очок);
2 місце – Ю.Г.Лихопуд (4 очки);
3 місце – Р.І.Тичук (3,5 очки);
4 місце – О.М.Лисенко (3,5 очки);
5 місце – О.І.Коровайний (2,5 очки);
6 місце – К.І.Тичук (2 очки);
7 місце – Ю.К.Долгоненко (0 очок).

Після нагородження переможців грамотами та медалями, а всіх учасників турніру – пам’ятними фотографіями, організатори змагань висловили слова подяки спонсорам О.В.Смірнову, Є.Г.Шестидесятному, Ю.Г.Лихопуду та голові місцевого осередку ГО ВФСТ «Колос» С.О.Морозу, які підтримують аматорський спорт у Градизьку, а також бібліотекарям Градизької бібліотеки-філії для дорослих Н.В.Нечай, Т.Г.Федченко та О.В.Корогід, які не лише гостинно надають приміщення бібліотеки для проведення змагань, а й кожного разу організовують тематичні виставки літератури.
Шаховим турнірам, започаткованим Олександром Головком, бути! До нових зустрічей, шановні любителі шахів!
Едуард Чіп,
головний суддя змагань,
с-ще Градизьк.

МУЗИКА – ЙОГО СВІТ, ЙОГО НАТХНЕННЯ І ВІДРАДА

Художній керівник Омельницького КСК «Дивограй»
Сергій ЛИТВИНЕНКО з онуком Романом КУЮЖУКЛУ

Люди мають різні таланти, дарування, вміння, проте музика лунає майже в душі кожного. Саме через неї можна щиро і відкрито висловити свої почуття, бо музика – це той інструмент, що грає на струнах серця. Це такий вид мистецтва, який дає поштовх до життя, відкриває друге дихання у людини. Саме музика стала для Сергія Михайловича Литвиненка з с.Омельник тим захопленням на все життя, що надихає, дає творчі сили, без чого він не уявляє свого буття.
Познайомилися з Сергієм Михайловичем Литвиненком на його робочому місці – в Омельницькому культурно-спортивному комплексі «Дивограй», де чоловік трудиться художнім керівником ось вже одинадцятий рік.
Сергій Михайлович розповів, що любов до музики та співу йому прищепили його батьки, Галина Яківна і Михайло Григорович Литвиненки. Батько добре грав на гармошці, запальний, веселий, любив жарти й сміх, був душею будь-якої компанії. Тато пройшов фронтовими дорогами Другої світової війни, мав тяжке поранення, став інвалідом війни І групи. Михайло Григорович прожив життя довжиною у 95 років. Помер в кінці минулого року. Після смерті Михайла Литвиненка в с.Омельник не залишилося учасників бойових дій у Другій світовій війні.

З дружиною Наталією, донькою Тетяною та онуками


Мама Галина Яківна від природи була наділена талантом до співу, мала чудовий голос. Вона розповідала рідним про такий випадок, що колись йшли вони з чоловіком понад Пслом, Михайло грав на гармошці, а Галина співала. Її спів почув один професор з Ленінградської консерваторії (у той час на околицях Омельника на річці Псьол влітку було чимало відпочивальників з Москви та Ленінграду) і запросив її до свого закладу, адже у Галини Яківни було колоратурне оперне сопрано. Це було десь у 60-70 роках минулого століття. Але на той час жінка вже мала власну родину, тому нікуди не поїхала…

Колектив «Горлиця»


Батьки мріяли, аби син Сергій здобув музичну освіту, і все робили для цього. Сергій закінчив Полтавське музичне училище, а згодом – Кіровоградський педагогічний інститут, музично-педагогічне відділення. Після навчання повернувся до рідного села, працював і в місцевому Будинку культури, і в Омельницькій ЗОШ І-ІІІ ступенів з 1983 до 2010 рр. Майже три десятки літ віддав чоловік улюбленій справі. Сергію Михайловичу завжди подобалось розкривати талант юних, навчати їх вокалу та грі на музичних інструментах. Також він вів музичну студію, що діяла при школі і яку відвідувало 16 учнів. Кілька вихованців Сергія Михайловича пов’язали своє майбутнє життя з музикою і в цьому є значна заслуга вчителя.
Сергій Михайлович розповів, що володіє майже всіма музичними інструментами, але професійно грає лише на баяні.
Дружина Наталія Василівна за фахом бухгалтер, чимало років віддала роботі начальника фінансового відділу другого пожежного загону державної пожежної охорони при заводі «Укртатнафта».
Сергій Михайлович говорить, що Наталія Василівна хоч сама і не співає, але тонко відчуває музику, завжди допомагає у підборі репертуару, дає слушні поради, для чоловіка вона – беззаперечний авторитет.
Дочка Тетяна закінчила педагогічний інститут, працювала начальником відділу культури в Омельницькій ОТГ, зараз трудиться у Кременчуцькому педагогічному коледжі. Вона дуже творча людина, працює з дітьми, захоплюється музикою, адже у свій час закінчила музичну школу по класу фортепіано.
У доньки Тетяни є двоє синочків – п’ятикласник Рома і другокласник Даня. Рома успадкував від прабабусі чудовий голос, а від прадідуся, дідуся та мами – хист до музики. Тому зараз дідусь Сергій докладає чимало зусиль аби Рома опанував всі ази музичної премудрості. Саме у Ромі Сергій Михайлович бачить свого творчого спадкоємця, кому він може передати всю свою майстерність і любов до народної творчості, аби вона жила і в наступних поколіннях.
Внук Роман Куюжуклу вже оволодів грою на клавішних інструментах. У майбутньому дідусь сподівається, що він опанує й баян.
– На жаль, зараз багато музикантів не грає наживо, а використовує у своїх виступах мінусовки, фонограми. Ще працюючи у школі, я завжди відстоював живу гру на баяні на різних виступах та конкурсах, але не завжди мав підтримку. Прикро, що зараз хоровий спів, самодіяльні виступи місцевих артистів відходять у минуле… У нас в Омельнику було започатковано регіональний фестиваль народної творчості «Омельницьке розмаїття», що згодом переріс у Всеукраїнський фестиваль «Чарівна симфонія козацтва». Історики дослідили, що коріння роду Чайковських йде з Омельника, саме тут жив дід видатного композитора, – розповідає Сергій Литвиненко. – Сподівають, що ці започатковані традиції житимуть і надалі, а Омельник залишатиметься культурною меккою нашого краю і після розширення меж Кременчуцького району.
Сергій Михайлович Литвиненко з гордістю говорить про свою роботу. Він пишається тим, що Омельницький КСК «Дивограй» оснащений сучасною якісною апаратурою, що тут працюють справжні ентузіасти своєї справи. Він вдячний директору закладу Вікторії Вікторівні Ясінській за розуміння та підтримку, а талановитим землякам – за ентузіазм, творче натхнення на яких і тримається сільська культура.
Як художній керівник чоловік працює з вокальним ансамблем «Горлиця», який є учасником багатьох сільських та районних заходів, також веде роботу з вокальними дуетами та солістами. Звичайно, під час карантинних обмежень в Омельницькому КСК «Дивограй» не проводились масові культурні заходи, але репетиції не припинялися, дотримуючись всіх карантинних вимог, артисти залюбки збиралися щоб підготуватися до майбутніх виступів.
А ще Сергій Литвиненко проявив свій неабиякий композиторський талант і разом з місцевою поетесою Галиною Яременко вони стали авторами чималої кількості чудових пісень. Зокрема, створивши «Гімн Омельника», пісні «Омельничани», «Надвечір’я», «Наш Омельник», «Величальна Кременчуцькому краю» та інші.
Тож нехай не вичерпується енергія та ентузіазм майстрів народного мистецтва, нехай кожен день буття буде світлим, сонячним, щедрим на добро та радість! Сили Вам, шановний маестро, та здоров’я для нових творчих звершень, людської шани та вдячності!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з особистого архіву Сергія ЛИТВИНЕНКА.

МОЯ СІМ’Я – МОЯ ФОРТЕЦЯ, МІЙ ДІМ, МІЙ ЗАМОК, СПОКІЙ МІЙ

Вся родина за столом – відчиняє янгол двері й обіймає всіх крилом

Сім’я — це цілий світ. Та ні, це — Всесвіт, у якому, народившись, живеш і вбираєш у себе все, мов губка, і вчишся любити своїх найрідніших… Це особливий і найдорожчий світ, без якого ти нічого не важиш у цьому житті, почуваєшся сиротою. І з яким, навпаки, ти найсильніший і найщасливіший. Це те святе місце, де батьки наче «із глини ліплять» свою дитину. А дитина, на прикладі тієї родини в якій зросла, змужніла, дійшла свого зросту і сили, буде створювати власну, користуватиметься моделлю виховання своїх батьків.
Один філософ стверджував, що сім’я – це місце, де народжується життя і ніколи не згасає любов…
Саме така, світла, дружна і любляча родина Поделів мешкає в благословенному селі Бориси: тато Валерій Леонідович, матуся Світлана Олександрівна, 14-річна донечка Валерія та 9-річний синок Матвійко.
Неймовірно дружня і тепла атмосфера панує в домі Поделів, наче зіткана з сонячних промінчиків добра. Розумні, талановиті, щирі і гарні діти, зігріті неймовірною батьківською любов’ю і турботою і самі випромінюють любов, якою наповнені їхні маленькі серденька.
Мама Світлана – надзвичайно гостинна, щира і відкрита, вона, наче сонечко, навколо якого обертаються всі інші планети дружної родини. Вона не тільки прекрасна господиня та любляча мама, а й надзвичайно талановита жінка, яка пише вірші і гарно співає. А ще Світлана Олександрівна дуже смачно готує. У 2007 році їхнє родинне фото за столом прикрасило обкладинку журналу «Люблю готувати».
Коли ж мама перед якимось сімейним святом чаклує на кухні, і Валерія, і Матвійко поспішають рідненькій на допомогу, навіть тато Валерій намагається внести свій посильний внесок – чистить картопельку та моркву.

Обкладинка журналу «Люблю готувати» (2007 рік)


За освітою Світлана медик, працювала у бактеріологічній лабораторії м. Кременчук.
Тато Валерій – стриманий, виважений і дуже надійний – справжній голова дружної родини. А ще має «золоті» руки, які можуть і вміють все, особливо йому добре вдається ремонт автомобілів та іншої сільськогосподарської техніки, зварні роботи.
Донечка Валерія – скромна і ніжна, наче квіточка, вже справжня красуня, прекрасно співає, танцює і декламує, а ще малює. Дівчинка створює неймовірно красиві пейзажі, натюрморти, квіткові композиції, портретні замальовки. Невгамовна фантазія дитини та умілі руки творять на папері справжні дива. Юна художниця обожнює малювати навколишній світ, звеличуючи красу природи та рідного села. Подекуди реалістичні сюжети просякнуті фантастичними нотками, які дитяча уява втілює на папері. Домашні улюбленці, кошенята Венера і Аполлон (так назвала їх мама Світлана), вигадані лісові жителі постають перед нами у звичайних та незвичайних образах водночас. Наділені казковими рисами, вони ніби оживають на малюнках, передаючи у такий спосіб і характер самобутньої художниці.

Малюнки Валерії


Матвійко – надзвичайно комунікабельний, непосидючий, грайливий і веселий, наче Петрик П’яточкін з відомого радянського мультика. Він має прекрасний голос і чудовий слух, разом з татом займається спортом і мріє стати блогером. А ще, вони з татом народилися з різницею в один прекрасний літній день: Матвійко – 14 липня, а тато Валерій – 15. Прекрасний подаруночок для щасливого батька!

Мама й тато – молодята


… А народилася ця щаслива родина ось так! Валерій, молодий та гарний парубок, завітав якось на весілля до брата у Кременчук та й зустрів на тих урочистостях чарівну незнайомку Світлану. Це було кохання з першого погляду! А вже через 5 місяців молодята і на весільний рушничок стали, створили свою міцну і надійну родину у неповторний весняний день 25 квітня 2005 року. Спочатку молода сім’я мешкала у Кременчуці, а вже 10 років, як оселилася в Борисах, адже діткам потрібне свіже повітря, а незагазована атмосфера міста.
– Я можу пристосуватися до чого завгодно і жити де завгодно, якби всім було добре і затишно, а мої дітки були здоровими. І більшого щастя мені не треба, – так мовить Світлана Олександрівна.
– Я народилася і виросла у місті, і сільського життя просто не уявляла, а тепер зрозуміла, мій дім там, де моя найдорожча в світі родина. Саме тут я й знайшла себе, завдяки колишньому завідуючому Борисівського сільського Будинку культури Володимиру Арсентійовичу Підцерковному, я зрозуміла, що можу співати не тільки вдома, а й на сцені, співають зі мною і мої діти. Колись я закінчила музичну школу по класу фортепіано, і це мені стало в нагоді.
Тож, дорога родино, щасливих вам ранків і затишних вечорів, теплих ночей і налитих сонцем та ласкою днів! Нехай ваше сімейне вогнище сяє іскорками радості та доброти. Рум’яних пирогів та смачних тортиків на столі, ніжних обіймів рідних, ласкавих слів і красивих вчинків. Здоров’я вам міцного і щастя рясного. Нехай вірність, любов і взаєморозуміння супроводжують вашу сім’ю ще довгі роки, а сімейний фотоальбом наповнюється світлинами щасливих миттєвостей!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини ПОДЕЛІВ.

«ГРОТЕСК» ОБ’ЄДНАВ НАЙТАЛАНОВИТІШИХ

Творчі і талановиті Оксана УЖИЩЕНКО, Ірина СЛИВА, Віра МИРОНЕНКО,
директор Землянківського СБК Іван ЧЕРЕП, Лілія ЖОВТЯК та Валентина ГМИРЯ

Багата неперевершеними талантами щедра українська земля! У кожному селі, навіть зовсім маленькому, знайдуться аматори народного мистецтва, які не просто гарно співають, танцюють чи декламують, а вміють організувати та згуртувати навколо себе не менш талановитих односельців, які здатні подарувати гарний святковий настрій.
То ж сьогодні розповідь про надзвичайно талановитих, обдарованих, креативних, сповнених неперевершених творчих ідей учасників народного аматорського театрального колективу «Гротеск», що у с.Радалівка. Хоча і діють зараз суворі карантинні обмеження, та це не стало на заваді поспілкуватися з творчими людьми, найбільшою мрією яких є якомога швидше повернення до звичного життя. Учасники колективу дуже сумують за сценою, за святковими виступами, гучними аплодисментами та вигуками: «Браво!», якими їх щедро нагороджували глядачі.
З самобутніми народними артистами зустрілися у Радалівському сільському Будинку культури, де директором працює Іван Вікторович Череп. Художній керівник «Гротеску» – надзвичайно творча і талановита Ірина Миколаївна Слива, яка зуміла згуртувати навколо себе не менш талановитих односельців. Це Віра Анатоліївна Мироненко, Лілія Михайлівна Жовтяк, Оксана Василівна Ужищенко, Валентина Миколаївна Гмиря, Єлизавета Олександрівна Ситник, Роман Васильович Ситник, Наталія Іванівна Лісняк, Тетяна Іванівна Ситник, Юлія Петрівна Шпорта, Ірина Василівна Ковтун та директор Радалівського СБК Іван Вікторович Череп. Всі вони різні за віком і за професіями, але їх об’єднала неабияка любов до творчості, до сцени і велике бажання дарувати своїм землякам неповторні миті зустрічі з прекрасним.
Як розповіла художній керівник Ірина Слива, спочатку працювали як драматичний колектив, а згодом – у жанрі естрадних мініатюр. На основі народного колективу було створено театр пісні «Василина», художній керівник Оксана Ужищенко, вона ж разом із Вірою Мироненко є і його солісткою.

Святковий настрій дарує творчий колектив


У зв’язку з епідемією COVID-19 минулий рік видався надзвичайно складним для кожного з нас, та найбільше, звичайно, постраждали заклади культури та спорту, бо жорсткі карантинні обмеження торкнулися їх найбільше. Говорячи про роботу в умовах карантину, Ірина Слива розповіла, що репетиції артисти проводили то в полі, то на вулиці з обов’язковим дотриманням дистанції, але аж ніяк не в сільському Будинку культури. Такий тісний контакт з природою, тренування на свіжому повітрі дали гарний результат, адже вони дистанційно брали участь у різноманітних конкурсах, і не просто були його учасниками, а й здобували призові місця! Так, народний аматорський театральний колектив «Гротеск» здобув три почесні перші місця на Міжнародному фестивалі-конкурсі «Україна єднає світ». Ділячись враженнями від онлайн-конкурсів, Ірина Миколаївна наголосила, що так журі значно прискіпливіше оцінює учасників, ніж живі виступи конкурсантів, адже має змогу переглядати їх по кілька разів. А головою журі цього надзвичайно престижного конкурсу була народна артистка України Ада Роговцева.
Крім народного аматорського театрального колективу «Гротеск» та театру пісні «Василина», при сільському Будинку культури діє ще і тріо «Радаляночка» у складі Віри Мироненко, Оксани Ужищенко та Ірини Сливи. У репертуарі цього талановитого творчого колективу народні та естрадні пісні.
Про кожного зі своїх самобутніх артистів натхненник і організатор всіх радалівських творчих колективів та святкових дійств Ірина Миколаївна Слива говорила лише теплі і щирі слова, адже всі вони надзвичайно талановиті і працьовиті, у кожного з них багато ідей і велике бажання працювати. Всі костюми артисти створюють і шиють самі, або замовляють у майстрів з пошиття одягу. Постійно підтримувала талановитих земляків і Землянківська сільська рада, адже ці творчі колективи, що відомі далеко за межами району, її справжня гордість. Сільські артисти сподіваються, що підтримка тепер вже Землянківського старостинського округу продовжуватиметься і надалі та буде не менш плідною.
Спілкуючись, Ірина Слива поділилася планами на майбутнє: аматори народного мистецтва почали підготовку вистави за повістю Т.Шевченка «Катерина»; у серпні нинішнього року відбудеться творчий звіт колективу на підтвердження звання «народний», то ж до цієї надзвичайно важливої події теж потрібно готуватися. Але це їх аж ніяк не лякає, бо вони вміють і люблять працювати і готувати нові концертні програми для них лише в радість. За словами Ірини Сливи, за тиждень ці талановиті і надзвичайно творчі люди можуть напрочуд легко підготувати два святкові дійства, бо дуже люблять радувати і дивувати своїх глядачів. Тож залишається побажати їм нових творчих успіхів, здобутків і перемог, якнайшвидшого завершення всіх карантинних обмежень та переповнених глядацьких залів.

Заслужені нагороди творчого колективу



Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з архіву Ірини СЛИВИ.

ПОДАРУНОК СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Майстер – клас. 2020 рік
З учнями Пирогівської ЗОШ І-ІІІ ст. 2012 рік

18 грудня 2020 року, в переддень свята, у Полтавському краєзнавчому музеї імені В. Кричевського відбулося відкриття виставки «Народна іграшка Полтавщини. Історія. Мистецька традиція. Сучасність». На ній були представлені роботи 60 авторів з усієї Полтавщини. Це глиняні іграшки, іграшки з дерева, соломи, цікаві роботи з витинання, картини і, навіть,пряники. Але найбільшу кількість експонатів представляє лялькарство. Це давнє мистецтво виготовлення вузлової ляльки, так званої, мотанки. Роботи майстрів дуже різноманітні. Тут представлені і прості маленькі лялечки, від яких віє старовиною, і надзвичайно вишукані роботи в народному, національному стилі. Але всі вони вражають своєю образністю, змістовним наповненням, національним колоритом. Народна лялька, безумовно, це витвір мистецтва, це наша історія, традиція, спадщина.
На цій виставці представлені і мої роботи. Це п’ять ляльок: Маруся Богуславка, Леля, Чураївна, Уляна-Літо та панянка Пирогівчанка. Лялькарством захоплююся вже понад 10 років. Це вже не просто хобі, це – моя сутність, те, без чого не можу жити. У кожну ляльку вкладаю свою душу, вони ніколи не бувають схожими одна на одну. За цей час виготовила багато ляльок. З великою радістю дарую ляльки рідним, колегам, знайомим, учням. Іноді продаю на ярмарках за символічну ціну. На виставці такого рівня мої ляльки побачили світ уперше. Саме так, бо вони живі, вони, як мої діти, і я дуже рада, що мої ляльки потрапили «у люди». Коли вони «народжувалися», не знала для чого їх роблю, до мене просто прийшло натхнення, і навіть вночі вставала, щоб подивитися, помилуватися ними.
Зазначу, що виставка «Народна іграшка Полтавщини. Історія. Мистецька традиція. Сучасність» буде подорожувати Україною – Полтавська Національна спілка майстрів України розпочала роботу, яка має на меті визнання вузлової ляльки духовною спадщиною Полтавщини.

Лялька на Масницю


Я дуже люблю свою справу і залучаю до неї своїх онучок, учнів. Ми виготовляємо різні ляльки: традиційні мотанки-обереги, сучасні каркасні ляльки, ляльки для лялькового театру, пласкі ляльки з фоамірану, африканки-Доли…
Лялькарство – цікава захоплююча справа, яка розвиває уяву, фантазію і дає змогу повернутися в дитинство. Я дуже щаслива і дякую всім, хто допомагає мені і підтримує.


Світлана Д’яченко,
с. Пироги.

СВІТ ЗАХОПЛЕНЬ СВІТЛАНИ КУЛЯВІНОЇ

Світлана КУЛЯВІНА

Іскорка таланту у кожному з нас присутня від народження. Від того, як її плекатимуть, який вона отримає поштовх для розвитку, залежить чи людина розвине цей свій талант, а чи він згасне, так і не перетворившись у яскраве полум’я. Різні бувають життєві ситуації, що дають поштовх для прояву власних здібностей, реалізації мрій, пошуку занять, що надихають та відкривають нові можливості. Саме так сталося із Світланою Петрівною Кулявіною, вчителем початкових класів Ялинцівського НВК.
Народилася Світлана у с.Піщане, там милуло її дитинство та шкільні роки. Батьки трудилися на Кременчуцькому автомобільному заводі і зовсім не були пов’язані з мистецтвом. Світлана ж виявила бажання здобути фах учителя, тому вступила до Кременчуцького педучилища.
Вона пригадує, як у 1994 році проходила педагогічну практику в дитячому спортивно-оздоровчому центрі «Горизонт». Працюючи вожатою, Світлана познайомилася з Олегом Юрійовичем Рябо, скульптором з м. Горішні Плавні. У «Горизонті» він проводив заняття для дітей, які там відпочивали. Світлані так було це цікаво, що під час обіднього сну своїх вихованців, вона бігала до скульптора в імпровізовану майстерню, щоб подивитися як він працює. Почала щось пробувати ліпити, Олега Юрійовича здивувала Світланина техніка. Він подумав, що вона десь навчалась, адже її почерк був схожий на техніку відомої майстрині, але 18-річна Світлана не знала нікого з майстрів і ліпила вироби з глини вперше у житті. Там вона виготовила три свої перші роботи з глини, які зберігає вдома до цього часу.
Світланиним батькам Олег Рябо порадив відправити доньку на навчання до Миргорода, щоб розвивала свій талант. Але мама не підтримала майстра, вона була переконана, що доля Світлани бути вчителем, адже на той час дівчина вже 4 роки опановувала цей фах. А далі було навчання у Полтавському педагогічному інституті на філологічному факультеті, після навчання – життя закрутилось, завирувало…

Працює гурток художньої кераміки Ялинцівського НВК
За творчим процесом


16 років свого життя Світлана Петрівна віддала роботі вчителя української мови у Піщанській гімназії. Чимало років жінка не брала до рук ні глини, ні пензлів. А в 2015 році вона відвідала заняття у Кременчуцькій студії живопису й кераміки Be.Pottery, де знову попробувала ліпити глиняні вироби. Відвідавши лише кілька занять, надихнулася процесом, отримавши колосальне задоволення.
А коли Світлана Петрівна Кулявіна у 2016 році розпочала свою роботу в Ялинцівському навчально-виховному комплексі на посаді вчителя початкових класів, їй прийшла ідея створити в закладі гурток художньої кераміки. Цією ідеєю захопила батьків учнів, дирекцію закладу і поступово почала втілювати плани у життя. Дітям дуже сподобався новий гурток, вони із задоволенням почали його відвідувати. Їхніми першими роботами були дзвіночки. І нехай вони були ще не зовсім досконалими, але дітей ця робота неймовірно захопила.
Світлана Петрівна говорить, що з перших занять намагалася зацікавити своїх учнів. І це їй вдалося. Більше половини вихованців закладу почали відвідувати цей гурток. Сюди ходили різні діти, були й такі, які не відрізнялися старанністю у навчанні та зразковою поведінкою, але під час ліплення з глини такі учні демонстрували дивовижну посидючість та творчий підхід до справи. Ліплення з глини не тільки заспокоює, розвиває уяву та фантазію, а й виробляє такі риси як наполегливість, точність, старанність, спонукає дітей створювати під час роботи дружну сприятливу атмосферу, не сваритися, щоб «глинка не тріснула». На глиняні вироби впливає аура майстра, його енергетика та настрій.
– Поступово наш гурток розвивався, ми вдосконалювали свою майстерність, учні, які відвідували уроки ліплення з глини, встигали наробити чимало цікавих виробів, які прикрашали не тільки клас, а й домашню оселю. У гуртку діти працюють за двома рівнями, за розробленою програмою.
Завдяки підтримці директора закладу Романа Володимировича Назаренка ми придбали гончарне коло. Глину виписуємо по пошті, переважно з м.Слов’янськ, у рік її йде близько 100 кг. Мої учні брали участь у багатьох творчих конкурсах. Так Валерія Білокриницька, яка зараз навчається у 6 класі, брала участь у щорічній обласній виставці-конкурсі «Знай і люби свій рідний край», її роботи завжди займали призові місця. На Всеукраїнському творчому конкурсі вона стала лауреатом, зайнявши 1 місце,
– говорить Світлана Кулявіна.
Її вихованці кожного року беруть участь у районному фестивалі мистецтв «Веселкові береги Дніпра», отримують призові місця. Світлана Петрівна, як керівник гуртка, щороку теж бере участь у творчих показах робіт. Вона – учасник обласних конкурсів робіт-мініатюр керівників гуртків, де цьогоріч зайняла ІІІ місце, а минулоріч – перше.
Кілька років тому на місцевому святі у с.Омельник демонструвала свою та дитячу невеличку виставку робіт. Саме там познайомилася з чудовими майстрами гончарно-керамічного мистецтва Юрієм та Світланою Нечаями. Юрій був здивований Світланиною технікою, йому спочатку здалося, що роботи не з глини, а з дерева. Згодом Світлана Петрівна потоваришувала з подружжям, вони допомагають у випалюванні глиняних виробів, адже мають у власній майстерні спеціальну піч.


Світлана Кулявіна розповіла, що разом із знайомою Наталією Трушевською у Кременчуці проводила заняття з ліплення глиною для всіх охочих, які відвідували в основному мами з дітьми. Говорить, що три роки тому проводили двічі на тиждень безкоштовні заняття для дітей інвалідів та їхніх мам. Це була чудова релаксація для всіх, хто відвідував заняття, але, на жаль, це був нетривалий період.
У Ялинцівському НВК заняття гуртка проводяться на постійній основі ось вже майже 4 роки. І хоча робота з глиною заняття цікаве і захоплююче, але після цих занять лишається чимало бруду і щоразу потрібно все ретельно мити та прибирати. Та, незважаючи ні на що, гурток працює і його із задоволенням відвідують учні закладу.
Про гурток дізналися батьки дітей з м. Кременчук і привели їх до 1 класу Ялинцівського НВК. У класі Світлани Петрівни шестеро дітей з Кременчука і Піщаного, четверо учнів приїхало навчатися з Кременчука після садочка з вальдорфським направленням, він такий єдиний у місті, але, на жаль, шкіл таких немає, тому батьки шукають заклади, де дітям буде комфортно, затишно і цікаво продовжити навчання. Адже навчальний заклад знаходиться віддалено від міста, поблизу сосновий ліс. У теплу пору року заняття проводяться вчителями на свіжому повітрі у шкільному саду, наповнюваність класів невелика.
Світлана Кулявіна – представник нової української школи, але вона радо йде назустріч всім батькам і намагається створити затишну та творчу атмосферу для своїх вихованців, аби вони отримали тут саме те, що їм потрібно. А ще мріє, аби у закладі обладналася майстерня для занять гуртка, говорить, що таке приміщення є, але його потрібно ще утеплювати та ремонтувати, щоб воно стало придатним для творчості. Мріє, аби там вистачило місця і для гончарного кола, і для об’ємних стелажів для дитячих виробів.
Крім чудових доробків з глини у Світлани Кулявіної є чимало й інших творчих робіт, зокрема, в олійному живописі, вишивці бісером та нитками. За що б не бралася ця талановита жінка, все їй вдається. А як вона чудово читає поезію! Своє художнє читання неодноразово демонструвала на шкільних та інших урочистостях. А які гарні світлини знімає! Вона бачить і сприймає навколишню красу по-особливому – тонко і чуттєво, мабуть, тому що мала власні життєві уроки, які навчили її цінувати кожну мить, робити світ навколо себе кращим, яскравішим, наповнювати його добром, світлом та радістю.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з особистого архіву Світлани КУЛЯВІНОЇ.

ЩАСЛИВА СВОЄЮ РОДИНОЮ

Саме так говорить про своїх найдорожчих і найрідніших людей жителька с.Шепелівка Валентина Анатоліївна Петраченко. Її родина – це її гордість, її багатство, її надія і опора.
Шепелівка – рідне село Валентини Анатоліївни, де промайнуло її дитинство і юність. То ж, здобувши освіту культпрацівника у Гадяцькому культосвітньому училищі (нині Гадяцький коледж культури і мистецтв ім.І.П.Котляревського), хоча і отримала направлення до Решетилівського районного Будинку культури, душею і серцем завжди линула до рідного отчого села, де на неї з нетерпінням чекали матуся Марія Петрівна та батько Анатолій Іванович, одвічні сільські трударі. Саме їм вона завдячує любов’ю до рідного краю, до людей праці, які живуть поруч і завжди готові прийти на допомогу. Цю любов і повагу до своїх односельців Валентина Анатоліївна пронесла через все своє життя, такою ж виховала і свою єдину доньку Лесю, а зараз допомагає виховувати любих онучат Ромчика і Андрійка.
Валентина Анатоліївна Петраченко надзвичайно талановита і творча особистість. Була душею Шепелівського сільського клубу, який очолила після повернення із Решетилівки. Її очі випромінюють особливе тепло, а на обличчі з’являється щира усмішка, коли вона пригадує неповторні роки праці у сільському закладі культури.
– Як весело і гарно жилося нам у Шепелівці! У клубі постійно відбувалися концерти, приурочені до державних та професійних свят, дискотеки для молоді, постійні репетиції святкових заходів. А скільки талановитих людей тут проживає, по-справжньому закоханих в українську пісню та запальний танок!, – розповідає Валентина Анатоліївна. – Була я і художнім керівником фольклорного ансамблю, який постійно займав призові місця та завжди радував глядачів своїм виступом, і незмінною ведучою всіх заходів. Та зараз, на жаль, нічого цього немає, бо близько 15 років тому сталося непередбачуване – у нашому закладі культури виникла пожежа і відтоді він вже більше не відчинив своїх дверей. Для мене особисто це була велика трагедія, адже я втратила не просто роботу, а улюблену справу, що була сенсом всього мого життя.
Довелося Валентині Анатоліївні працювати завгоспом у місцевому ПСП «Мрія» (нині ВП АФ «Мрія» ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт»), а згодом інженером з охорони праці, а зараз вже більше п’яти років трудиться соціальним робітником. На неї з нетерпінням чекають п’ятеро одиноких стареньких, які без своєї Валі аж ніяк не можуть обійтися, адже вона надає їм цілий спектр послуг в залежності від їхньої групи активності.
В.А.Петраченко надзвичайно активна і цілеспрямована особистість, якій небайдужа доля рідного села і людей, які в ньому проживають. Вона була депутатом Глобинської міської ради минулого скликання і завжди активно відстоювала інтереси своїх односельців. І сьогодні, згадуючи свої депутатські справи, Валентина Анатоліївна підсумовує, що ж вдалося зробити за ці роки. Особливо похвалитися немає чим, та вона радіє з того, що хоча б центральна вулиця Незалежності освітлюється нічної пори, а от жителям інших вулиць доведеться почекати, доки на ці роботи будуть виділені відповідні кошти. Всі ці роки Валентина Петраченко як могла відстоювала право на існування місцевої школи, яка нині є філією Глобинської ЗОШ І-ІІІ ступенів №5, бо вважає, що навчальний заклад у селі має обов’язково бути. «Не буде школи – то і село перестане існувати», – переконливо мовить тепер вже колишній депутат Глобинської міської ради. Та найбільш болючим для Валентини Анатоліївни залишається питання відбудови сільського закладу культури, хоча й розуміє, що на це потрібні чималі кошти. Вона сподівається, що все ж таки настане час і культурне життя в селі оживе, а талановиті його мешканці поспішатимуть на репетиції, аби згодом радувати своїх працьовитих земляків святковими концертами.
І, насамкінець, Валентина Анатоліївна Петраченко говорить теплі і щирі слова поваги та подяки своїм дорогим односельцям за їхню небайдужість, доброту та милосердя:
– Жителі Шепелівки – це особливі люди, які завжди готові прийти на допомогу тим, хто проживає поруч. Коли в когось трапиться якась біда, вони обов’язково підтримають і морально, і матеріально. Велике спасибі всім вам, адже у нашому нелегкому житті дуже важливо не зачерствіти душею і не втратити найкращі людські якості, що мають найвищу цінність, – говорить Валентина Петраченко. А ще вона сподівається, що новообраний депутатський склад Глобинської міської ради більше уваги приділятиме її рідній Шепелівці, аби її жителям краще жилося, бо вони того варті.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву
Валентини ПЕТРАЧЕНКО.

ГАРНО ЖІНКА ВИШИВАЄ, СОНЦЯ ПРОМЕНІ ВПЛІТАЄ

Галина ТУРЕНКО

Вишивати бісером Галина Іванівна Туренко з чудового села Жуки почала п’ять років тому. Тоді на це заняття її надихнула знайома Світлана з Глобиного. Наразі в її колекції вже чимало неперевершених робіт, багато з них майстриня подарувала друзям та рідним, особливо її подарунки дуже радують матусю та сестер.
Всю свою материнську любов і ніжність вкладає Галина Іванівна в вишивані обереги, створені для своїх найдорожчих дітей, Аліни та Олексія. Саме для них з особливою любов’ю вона вишила весільні ікони, які оберігають її діток від проблем та негараздів. У молоденької бабусі Галини є ще одна гарна задумка, сподіваюсь яку довгими осінніми і зимовими вечорами вона втілить у життя, – вишити іменні ікони для своїх маленьких крихіток-онуків: Іллюші та Андрюші, яких вона просто обожнює, бо таким невимовним щастям сяяли її очі, коли вона згадувала про малечу.
В основному пані Галина вишиває ікони, пейзажі, натюрморти.
– Я не можу пояснити чому, але для мене вишивання бісером – це щось таке неймовірне, у вишивці – вся я, адже саме у цій справі я знаходжу розраду і спокій для душі, відпочинок після важкого трудового дня. Коли побачу красиве зображення, то не заспокоюся, доки не знайду схеми й не вишию. Я насолоджуюся процесом, бо це ціле мистецтво, а не просто бісеринка до бісеринки. Це енергетика людини, яка вишиває. Коли не маю настрою, чи втомлена, чи почуваюся погано, у мене є бальзам від таких недуг – вишивання, – зазначає жінка про улюблену справу.
А щоб знайти час для цього заняття, майстриня спершу закінчує всю роботу, а її у неї чимало, бо утримує чималеньке господарство, особливого догляду потребують корівки. Тож, закінчивши всі денні нагальні справи, в задоволення вишиває майстриня ночами. Навіть часу не помічає, який так швидко пролітає за улюбленим заняттям: та ще трішечки, та ще краплиночку, гарно лягають бісеринка до бісериночки…
– Мій час для вишивання – це осінь і зима, коли побутових та городніх робіт менше. Для мене – це не просто хобі, а й спосіб життя, відпочинок, це те, до чого потрібна велика любов. А я люблю те, що роблю. Я цим живу, бо до цього прагне моя душа! Адже всі мої вироби, наче діти, я їх однаково люблю. Багато хто каже, щоб для того, щоб вишивати, треба мати терпіння. Ні, терпіння тут ні до чого. Це треба любити. Якщо людині дано вишивати, вона буде займатися цією справою, а якщо не дано, то ніяке терпіння не допоможе. Якщо, наприклад, є бажання, але немає любові, то нічого не вийде. Тоді виріб не матиме душі, – додала наостанок пані Галина.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ПАСІКА ТА ВИНОГРАД – ЗАХОПЛЕННЯ РОДИНИ ТОПЧІЇВ

Валентина та Олексій ТОПЧІЇ

Олексія Петровича та Валентину Миколаївну Топчіїв добре знають не тільки у с.Манжелія, а й Кременчуці, Глобиному, Горішніх Плавнях, інших населених пунктах району та області, адже вони багато років займаються реалізацією якісного одягу, побутових товарів, а ще саджанців дерев, кущів, винограду, препаратів захисту рослин.
Зустрітися та поспілкуватися з цією родиною нас спонукали позитивні відгуки багатьох людей, які знають Олексія Петровича та Валентину Миколаївну та яким вони надавали професійні консультації з вирощування винограду, та тих, хто придбавши у них саджанці, вже радіють смачним і красивим плодам.
І ось ми у Манжелії біля ошатної садиби родини, нас гостинно зустрічають господарі. Разом йдемо на виноградник, виплеканий та доглянутий вмілими руками Олексія Петровича, Валентини Миколаївни та їхніх рідних.
Господар розповів, що чимало років родина прожила у Кременчуці, там Олексій Топчій трудився на Кременчуцькому м’ясокомбінаті. Родом чоловік з Харківської області, у свій час успішно закінчив Харківський технікум радянської торгівлі, завжди мав чимало захоплень та вподобань, легкий та комунікабельний у спілкуванні. У Манжелії родина мала знайомих, неодноразово приїздила сюди на риболовлю та на відпочинок. А після того як у 2006 році Олексій Петрович переніс інфаркт, подружжя Топчіїв почало задумуватися про будиночок в селі. Довго вибирали різні варіанти, аж доки знайомі не запропонували оглянути дім у Манжелії. Саме він припав до душі найбільше. Крім будинку, тут є простора земельна ділянка, господарські будівлі, чудовий краєвид на ліс та річку, а, найголовніше, як вважає родина – хороші сусіди поруч. Все відремонтували, облаштували, перевезли сюди батьків Валентини Миколаївни і з 2008 року почали господарювати на цій садибі. Хоча у родини Топчіїв є квартира у Кременчуці, син Руслан з невісткою Вікторією й онуком Артемчиком та донька Людмила з зятем Андрієм, онуками Ангелінкою і Марійкою теж живуть у місті, але всі залюбки на вихідні їдуть до Манжелії, аби відпочити від міської суєти та допомогти у догляді саду та городу.
Олексій Петрович говорить, що перші свої саджанці винограду придбав у Кобеляках у свого доброго знайомого, а тепер вже й вчителя Юрія Пантелеймоновича Котляра і саме побувавши у нього в гостях та побачивши його виноградник, Топчії надихнулися створенням власного диво-саду, де чільне місце відвели винограду. Саджанці різних сортів купували у відомих садоводів, знайомлячись з асортиментом через мережу Інтернет. Валентина Миколаївна додає, що жоден виноградар не відмовив їм у консультації чи пораді, можливо тому, що ця непроста справа любить щирих, щедрих, світлих душею людей.
Ось так родина Топчіїв почала вирощувати сонячні ягоди на присадибній ділянці. На сьогоднішній день мають більше 80 кущів винограду більш ніж 50 різноманітних сортів. Спорудили для лози шпалери, освоїли всі етапи догляду – від боротьби з хворобами та шкідниками, до обрізки, формування та вкривання лози на зиму. Розповідають, що є сорти у які закохалися відразу, а є й такі від яких довелося відмовитися з певних причин. Родина постійно експериментує, слідкує за новинками як у сортах, так і в засобах обробітку від хвороб та шкідників. Прийшли до висновку, що міжряддя між шпалерами краще не переорювати, а залишати там траву, яку впродовж літа скошують. Пристовбурові кола кущів та дерев Олексій Топчій рекомендує вкривати шаром мульчі з соломи чи трави, це вберігає рослини від пересихання та робить грунт пухкішим.
Ось кілька порад, якими Олексій Петрович поділився з читачами нашого видання щодо догляду за виноградом.
Восени він радить обробити лозу перед укриванням мідним купоросом, який вбиває грибкові хвороби, і обов’язково добре полити всі виноградні кущі з розрахунку 50-60 літрів води під один кущ. Це вбереже коріння рослин від вимерзання взимку та сприятиме кращому росту весною.
Щоб вберегти лозу від пошкодження мишами, радить у пластикову ємність покласти отруту-приманку від мишей, та розташувати її поряд з кущем.
Лозу вкриває звичайними мішками (білими, як з-під цукру), лозу пригинає до землі, а зверху ще прикриває біг-бегами (які фермери використовують для зберігання зерна).
Рано навесні після зняття укривного матеріалу обробляє лозу 3% розчином залізного купоросу.
Радить проводити три основні обробки винограду. Першу – на початку травня, коли вже є 2-3 листочки, обробивши кущі інсектицидами від кліщів типу «Каліпсо» та фунгіцидами, такими як «Стробі» або «Шавіт» від хвороб.
Другу обробку потрібно проводить перед цвітінням лози від дуже небезпечної для винограду хвороби – оїдіуму фунгіцидами, такими як «Ридоміл Голд» та «Топаз», змішуючи обидва препарати.
Третю обробку Олексій Петрович радить проводити після цвітіння теж фунгіцидами – «Тіовіт Джет» + «Чарівник» або «Ридоміл Голд» чи ін. При кожній обробці виноградар додає ще й добриво «Чистий лист» для винограду.
Всі пізні сорти винограду, які дозрівають у вересні, обробляє препаратом «Квадріс». Цим фунгіцидом нового класу широкого спектру дії, рослини обробляють у липні.
Олексій Топчій не практикує вкорінення черенків у ємностях, а надає перевагу вкоріненню на спеціально відведеній для шкілки ділянці на городі, говорить, що так простіше, особливо коли немає можливості постійного нагляду за рослинами.
– Раджу не купувати садівного матеріалу у випадкових людей чи перекупників. Беріть їх у знайомих чи друзів, або у садівників, яким довіряєте. При купівлі візьміть номер телефону, щоб при потребі запитати про особливості вирощування та догляду за тим чи іншим сортом. Краще відповідально до цього поставитися, придбати один раз і насолоджуватись плодами, ніж розчаруватись покупкою і ще декілька років чекати нових урожаїв з інших кущів. Бережіть свій час і гроші! – мовить Олексій Топчій. – Принісши саджанець додому, його варто на кілька днів поставити в стимулятор росту. Це може бути 2 ст. л. меду на 10 л води, або ж інші промислові стимулятори (гетероауксин, корневін, гумат натрію), розводити їх потрібно відповідно до інструкції. За бажанням, саджанець можна одразу саджати в землю, але після цього добре полити його прогрітою водою. Глибина садіння на чорноземних грунтах складає 25-30 см, а на піщаних глибше – 30-40 см. В яму треба додати трохи перегною, піску, попелу. Після садіння добре втрамбувати землю, – радить Олексій Петрович.
На запитання які сорти найулюбленіші, виноградар говорить, що кожний приваблює по-своєму. Синові найбільше до вподоби «Надія Азос», а от сорти селекції Віктора Крайнова, такі як «Преображення», «Низина», «Благовіст» люблять всі. Є у родини багато мускатних сортів, які мають неперевершений смак, такі як «Ландиш» чи «Ладанний 2», дивують чудовим смаком пізні сорти «Харитон» і велетень «Богатянівський». Так як виноградник дає на багато більше врожаю, ніж потрібно для сім’ї, то чимало сонячних ягід реалізується на ринках чи на замовлення. Олексій Петрович розповідає, що споживачі краще купують великоплідні грона, хоча часто буває, що виноград з дрібнішими ягодами має на багато вишуканіший і кращий смак, тож займаючись виноградарством обов’язково потрібно враховувати запити покупців.
Ще на присадибній ділянці Топчіїв багато різних плодових дерев, що радують господарів смачними плодами. Валентина Миколаївна розповіла, що саджанці дерев, зокрема, персиків, саджали ті, що не продалися на базарі, тобто найгірші. Але навіть слабенькі деревця при грамотному догляді пішли у гарний ріст та вже добре плодоносять. Валентина Миколаївна, хімік за освітою, радить всім садівникам ретельно дотримуватись інструкцій при застосуванні будь-яких хімічних препаратів, наголошуючи на тому, що не завжди більша доза хімзасобу є кращою для рослин і безпечною для людей. Садоводи розповідають, що обрізку персиків краще проводити у березні, коли видно як рослини перезимували і які гілки чи пагони можна видаляти.
Крім догляду за садом та виноградником у родини Топчіїв є ще одне захоплення – пасіка. Кілька десятків вуликів, звичайно, теж потребують неабиякої уваги та роботи. Олексій Петрович говорить, що його батько у свій час теж займався пасікою і після його смерті залишився деякий реманент, який син забрав собі на згадку. І коли прийшла думка завести пасіку, він купив вулики, бджолосім’ї, необхідне обладнання та й розпочав пасічникувати. З усмішкою каже, що без підтримки дружини та дітей було б складніше, а так всі гуртом займаються не тільки городом та виноградником, а й пасікою. Бджіл цукром ніколи не підгодовують, залишаючи їм достатньо меду для харчування взимку. Саме тому мед з пасіки родини Топчіїв смакують не тільки рідні та близькі, а й із задоволенням купують постійні клієнти, які знають цю продукцію.

На пасіці

З вдячністю родина відгукується про виноградарів Олександра Шаповала з Градизька, з яким товаришують багато років, обмінюються досвідом, Ольгу Рясну із Землянок, яка вражає своєю працелюбністю та наполегливістю, про Сергія Гутніка та Віктора Таранця з Кременчука, Андрія Трістана, Юрія Клеманя та Дмитра Омельяненка з Кобеляк, про багатьох інших знавців своєї справи, з якими радяться, консультуються, товаришують.
Олексій Топчій говорить:
– Догляд за садом, виноградником, пасікою, приносить нашій родині не тільки величезне моральне задоволення, а й дає сили, надихає, розширює коло спілкування з цікавими людьми. Мені приємно коли покупці знову і знову приходять до мене на ринок якщо не по нові сорти, то за порадами щодо вирощування. А є й такі, які повертаються через кілька років і дякують за хороший сорт, рекомендацію тощо. По-іншому я не вмію працювати і не хочу. Дуже вдячний за допомогу дружині Валентині, нашим дітям та онукам. Ми у постійному творчому пошуку, у постійних експериментах та реалізації задуманого.
Тож нехай всі плани і задуми родини Топчіїв втілюються в життя, а захоплення, що стали частиною життя, приносять не тільки душевну гармонію, а й матеріальну стабільність.
Всім, хто хоче мати новий врожайний сорт винограду чи фруктових дерев на своїй присадибній ділянці, отримати слушну кваліфіковану пораду, радимо звертатися до Олексія Топчія, якого майже щоп’ятниці можна зустріти на глобинському ринку.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з особистого архіву родини Топчіїв.

ЕКЗОТИЧНА ПТАХОФЕРМА АНДРІЯ ЦАРЬКОВА

Андрій Леонідович Царьков з с. Горби – людина незвичайна. Господаря з таким нетрадиційним підходом до господарювання та любов’ю до тварин і птахів ще треба пошукати. На обійсті у нього, скажу я вам, справжнісінька екзотична птахоферма.
…У вольєрі пишалися своєю неймовірною красою павичі. Краса цих дивовижних казкових птахів завжди викликає захоплення, як тільки з’являється можливість побачити їх наяву.
Адже павичі – це птахи, які здатні прикрасити своєю присутністю будь-яку садибу, надати їй вишуканості, навіть деякої аристократичності. Їхній величний вигляд та яскраво забарвлене пір’я нікого не залишають байдужим! Ті, хто не знайомий зі специфікою вирощування цих дивовижних птахів, переконані, що утримувати, а тим більш займатись їхнім розведенням – справа надзвичайно складна, яка вимагає створення спеціальних умов, наявності унікальних знань та особливого вміння. Я теж була певна цього, але насправді все виявилось значно простішим, коли поспілкувалася з Андрієм Леонідовичем.
– У цю птицю я закохався 3 роки тому, коли відвідав одну з пташиних виставок, то відразу вирішив розвести їх у своєму господарстві. Скажу, що задоволення не з дешевих, тільки 3000 – 3500 грн коштує самочка цього казкового птаха. Особливу увагу, звісно, звертав на самців, бо, як відомо, саме вони – окраса свого виду. Нині ж у моєму пташиному царстві налічується три різновиди павичів: індійський, чорноплечий і білий, – мовить господар. – При бажанні розводити павичів може будь-який власник приватного господарства як у селі, так, навіть, і в місті. Мабуть, головна перешкода для власників цих птахів – часті несамовиті крики павичів-самців у шлюбний період, які можуть викликати цілком природнє невдоволення сусідів. Та мої сусіди вже звикли… Кричать павичі й справді дуже різко, особливо неприємно чути їхній «спів» у темний час доби. Але треба справедливо зазначити, що це чи не єдина їхня негативна якість. Самка за сезон може знести від 15 до 20 яєць. Яйця зовні нагадують індичі, та й за смаком приблизно такі ж, тільки шкаралупа індичих яєць ряба, а павиних – біла. І коштує таке яйце сьогодні на ринку приблизно 200 гривень.
Доглядати за королівськими птахами, виявляється, неважко. Андрій Леонідович розповідає, що ці красені невибагливі. Їдять відносно мало. Годує їх тим, чим і домашню птицю. Господар каже, що вони в нього досить ручні й готові їсти просто з рук, хоча за характером доволі агресивні, близько до себе не підпускають і випросити чи стимулювати їх, щоб вони розкрили свої хвости, практично неможливо. Але для маленьких любих онучечок-красунечок, Діани та Крістіни, можуть творити дива: і хвостики розкрити, і з рук їсти. Дівчатка допомагають дідусеві годувати і поїти казкових пташок і зовсім не бояться заходити до вольєру, де ті мешкають.
Дуже легко за зовнішніми ознаками розрізнити самця і самку. Самка – менша і хвіст у неї коротший і розкриває вона його рідше, а самець – це той птах, яким захоплюються люди, — він більший, шия у нього синя, оперення кольорове, довжина хвоста сягає метра і він у нього майже постійно розкритий, десь три метри шириною, якщо не брати до уваги період, коли павичі скидають свої хвости. А стається це в серпні. Саме в цей період ми любувалися павичами в обійсті Царькових. Павичі прямо на моїх очах втрачали пір’їнки, що переливалися всіма кольорами веселки. А вже взимку пір’я починає відростати. Навесні довжина пір’їни становить близько одного метра, а подекуди навіть більше. Особливо активні птахи у другій половині весни і в першій половині літа, коли в них шлюбний період. Тоді, усміхається Леонід Царьков, вони кричать, як у джунглях.
Складається враження, що павичів не так-то й просто утримувати на господарстві, проте Леонід Андрійович констатує, що особливого клопоту вони йому не завдають. Навпаки – отримує задоволення від того, що їх доглядає.
А ще на пташиному дворі Царькових привільно мешкають 7 різновидів фазанів та 2 різновиди цесарок. Незабаром планує чоловік розводити ще й королівських фазанів.
Знання з догляду за екзотичними птахами Андрій Царьков черпає з Інтернету та зі спілкування з такими ж пташниками на виставках у Хоролі та Кременчуці. Багато висновків робить і з власних спостережень. І головне, що все це приносить йому неабияке задоволення. Та й справді є в цьому чоловікові щось особливе, що дозволяє йому розуміти мову природи та птахів. Він вміє помічати те, чого не помічають інші. Напевно, і його птахи це відчувають.
– Ми з дружиною, Людмилою Іванівною, відпочиваємо всього чотири години на добу, бо утримуємо, окрім цього пернатого царства ще й корів, свиней, не тільки свійських, а й диких, гусей та качок, а до того ж, ще й на роботу треба вчасно дістатися, та й робота не з простих, бо працюю директором Горбівського СГКП. Та треба крутитися в наш нелегкий час, бо хочеться щоб діти та онуки жили краще за нас, допомогти їм стати на ноги, – мовить Андрій Царьков.
То ж хай щастить Вам, господарю. Нехай збуваються всі плани і задуми та множиться і додається у Вашому пташиному царстві.

Андрій ЦАРЬКОВ з донечкою Юлею та онучками Діаною і Крістіною

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини Царькових.

1 2 3