Архів автора: Сусід Вікторія

ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ ДЕПУТАТА –
ПРАЦЮВАТИ НА БЛАГО ГРОМАДИ ТА ЛЮДЕЙ

У цьому переконаний Олександр Дмитрович Мулявка, депутат Піщанської сільської ради, який знає, що задля досягнення будь-якої мети потрібно бути наполегливим та цілеспрямованим. Він – людина активної життєвої позиції, яка всю себе вкладає у роботу. За роки депутатської діяльності досяг чимало, і перелік зроблених справ приємно вражає та викликає повагу. Окрім депутатської діяльності, чоловік займається розвитком сімейного бізнесу, є керівником сімейного фермерського господарства «Агріколе», що веде діяльність у селі Максимівка. Про те, як вдається все поєднувати, за чим болить його душа, що думає про ситуацію в Україні, Олександр Дмитрович розповів під час нашої зустрічі.
У рідній і дорогій серцю Максимівці він народився, тут закінчив школу, після якої вступив до Полтавського педагогічного інституту. Здобувши вищу освіту, 11 років працював вчителем трудового навчання та фізичного виховання у Максимівській середній школі. Разом з дружиною Вітою Іванівною виростили і виховали двох синів Віталія та Сергія, дочекались онуків.
До створення сімейного фермерського господарства Олександра Мулявку підштовхнуло бажання створити гідні умови існування для своєї родини. Господарюють на орендованій землі та паях, сіють пшеницю, кукурудзу, соняшник. Всього в обробітку господарства близько 20 га землі, крім того займаються різноманітними транспортними перевезеннями, вирощують домашню живність.
Фермер розповів, що його надійними помічниками є сини та дружина Віта Іванівна. Працювати зараз дрібним фермерам нелегко, адже малий бізнес всіляко притісняється, обкладається непосильними податками, а допомоги ніякої від держави не отримує…
– На жаль, держава створила такі умови, що розвиватися бізнесу немає змоги. За час існування нашого сімейного фермерського господарства, я не можу дозволити собі взяти бухгалтера, хоча законодавчо створюються такі умови, що без бухгалтера ніяк обійтися. Мене, як фермера, дуже хвилює те, що Верховна Рада України прийняла закон, який зобов’язує всіх українців – власників земельний паїв, сплачувати мінімальний податок в 1,5 тис. грн з кожного гектара. Податком обкладають і власників більше 50 соток землі. Тобто хоч людина і виростила щось для себе, а не для продажу, але податок мусить заплатити державі. В селах люди отримують по 3-7 тисяч гривень у місяць, це у кращому випадку, лише в одиниць заробітні плати вищі. А встановлені штрафи за різні порушення на багато вищі – стартують від 15 тисяч гривень. Таке враження, що ті, хто приймає закони живуть у іншій реальності, – нарікає Олександр Мулявка. – Наша родина, хоч і має невеличкий сімейний бізнес, але економить на всьому. А як вижити в сьогоднішніх умовах тим, у кого бізнесу немає, чи пенсіонерам з їхніми мізерними пенсіями, незрозуміло… Ми, місцеві депутати, не можемо ніяк на це вплинути і щось змінити на краще.
Незважаючи на всі труднощі, намагаємось поступово розвивати наше сімейне фермерське господарство «Агріколе». Техніка у нас вся хоч і стара, але тримаємо її у робочому стані. Працюємо на орендованій землі, бо придбати землю у власність дрібні фермери не в змозі, хіба якісь 1-2 гектари. На мою думку, відкриття ринку землі ще більше збагатить великі корпорації, а для дрібних фермерів це зовсім не райдужна перспектива. Ті податки, які планується сплачувати за земельні паї, лише підштовхнуть людей до їхнього продажу, – ділиться думками фермер.
Олександр Дмитрович обирався депутатом вже не одне скликання. Його обирали депутатом Кременчуцької районної ради, депутатом Максимівської сільської ради, Недогарківської сільської ради, після добровільного створення територіальної громади. У тому, що ця громада створилася у 2015 році, є велика заслуга й Олександра Мулявки. Тоді, на його думку, Максимівка занепадала, тому добровільно об’єднавшись з Недогарками в територіальну громаду, змогли врятувати Будинок культури, зробивши там опалення та відремонтувавши дах. Раніше заклад не функціонував, а після об’єднання, вдалося дати йому життя, ввівши посади директора та художнього керівника. Було зроблено й ремонт у дитячому садку, створено ще одну групу, аби не було черги батьків, які бажають аби їхні діти відвідували заклад дошкільної освіти. У Максимівці багато молодих сімей, де підростають діти, адже Кременчук поряд, там є робота, транспортне сполучення чудове, тож люди живуть у селі, а працюють у місті.
Олександр Дмитрович пишається тим, що не без його активної участі, силами місцевих небайдужих людей до 500-річчя села, в Максимівці спорудили пам’ятний знак козацтву. Одним з активних ініціаторів та організаторів спорудження пам’ятника був великий українолюб, справжній патріот Євген Опанасович Шаблій, на жаль, нині покійний.
Завдяки Недогарківській громаді, активній депутатській ініціативі, підтримці голови Віри Костянтинівни Пащенко у Максимівці було зроблено чимало. За ініціативи Олександра Мулявки, підтримки громадськості розпочалася заміна вікон у школі на енергоефективні. У той час було створене громадське об’єднання «Відродження Максимівки», до якого в повній мірі причетний наш герой. Також були відремонтовані по селу дороги, здійснено ремонт амбулаторії загальної практики сімейної медицини, відремонтовано дах на школі, споруджені паркани на кладовищах, встановлено освітлення переважної частини сільських вулиць, а Максимівка отримала власне приміщення старостату. Олександр Мулявка ініціював і проєкт капітального ремонту водогону по с.Максимівка. Це все фактично втілилось в життя завдяки депутатам сільської ради, старості села Миколі Перешилу та голові сільської ради Вірі Пащенко в період минулої каденції, коли Максимівка входила до Недогарківської ОТГ.
– Мене, у свій час, ледве не виселили з Максимівки за те, що я був активним прихильником створення Недогарківської ОТГ. Але люди побачили скільки всього вдалося зробити та скільки залучити коштів на вирішення потреб села, мабуть, за 50 років не було зроблено скільки, як за час існування об’єднаної громади, тому з часом змінили свої думки, – розповідає депутат. – На мою думку, держава нас обдурила, змусивши об’єднатися з Піщанською громадою, але радує те, що є взаєморозуміння з Піщанським сільським головою Олександром Краплиною, іншими депутатами сільської ради і що за минулий рік зроблено у громаді чимало. Кожний з депутатів відстоює свій округ, тому я, звісно, вболіваю найбільше за Максимівку, але й сусідні села для мене не чужі, як депутат, маю обов’язок дбати про розвиток всієї Піщанської громади. Буває нелегко поєднувати депутатську роботу з фермерською, на все потрібний час, але стараюся все встигати, планувати всі зустрічі і робочі моменти.
За цей рік завдяки Піщанській сільській раді в Максимівці добудовано новий стадіон біля ліцею, встановлено ворота, закладено сосновий парк, який планується весною розширити. Минулоріч працівниками комунального господарства здійснювалися роботи з благоустрою – викошування бур’янів на цвинтарях, в центрі села. У Піщанській громаді ми створили сильне комунальне господарство, і минулого року вже не мали у Максимівці проблем із водою, як раніше. Для потреб комунгоспу придбано нові технічні засоби завдяки сільській раді. Максимівську шкільну машину було передано в комунальне підприємство та обладнано під ритуальні послуги.
У Будинку культури планувалося замінити 6 вікон і вхідні двері, але за час проведення тендерів ціни зросли, тож закладених коштів вистачило лише на 3 вікна. Є плани в цьому році встановити решту вікон та двері. Також плануємо в Максимівському ліцеї зробити ремонт актового залу та їдальні, на це вже передбачені кошти у бюджеті сільської ради.
Наша команда також активно працює в напрямку відродження у селі церкви. Раніше у Максимівці була велика церква. Коли дзвонив церковний дзвін, його було чути у Козельщинському монастирі, але перед Другою світовою війною церкву зруйнували. Нині в селі діє церковна громада, для богослужінь є пристосоване приміщення, але ж хочеться збудувати справжню церкву в центрі села, – розповідає Олександр Дмитрович.
Він обраний депутатом Піщанської сільської ради від партії «Сила і честь». Чоловік переконаний, що люди обирали його не за партійною приналежністю, а за особисті якості і що на місцевих виборах потрібно обирати людей, дивлячись на їхні справи, а не на те, у якій вони партії. А ще він вважає, що великі підприємства, які ведуть свій бізнес на території громади, зобов’язані долучатися до її розвитку, не лише якимись дрібними акціями, а й більш вагомими. Бо чомусь найчастіше плече для вирішення місцевих проблем якраз підставляють дрібні фермери та підприємці, а не ті, хто найбільше має у користуванні земель, і, відповідно, прибутку.
– Я думаю, що ми по собі залишимо чимало добрих справ, хочеться, щоб село жило, тому докладатимемо всі свої сили та енергію заради розвитку сіл громади та їх розбудови. Я щиро вдячний за тісну співпрацю Піщанському сільському голові Олександру Петровичу Краплині, який дуже оперативно реагує на будь-яку проблему і докладає максимум зусиль для її вирішення. Голова активно контактує зі старостами, сам часто буває в населених пунктах громади, тому про всі проблеми і він, і його заступники знають та швидко їх вирішують. А ще мені дуже хочеться, аби молоде покоління було активнішим, адже саме за ним наше майбутнє, – на завершення нашої розмови мовив Олександр Мулявка.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

А ПАМ’ЯТЬ ГОРТАЄ СТОРІНКИ ЖИТТЯ

Героями журналістських нарисів часто стають люди, які у своєму житті зробили чимало добрих справ – сумлінно працювали на благо країни, чесно виконуючи поставлені норми та плани, жили по совісті, допомагаючи слабшим чи нужденним, або виростили і виховали хороших дітей, які успадкували від батьків найкращі риси. Такі люди в більшості своїй не надбали статків, не нажили титулів чи звань, але мають набагато більше – шану та повагу своїх земляків, чесне ім’я і добрі вчинки, за які їм не соромно і не прикро ні перед рідними, ні перед односельцями, ні перед собою.

Антоніна та Микола МУСІЄНКИ вже 57 років разом

Сьогодні на сторінках газети мова піде про Миколу Миколайовича Мусієнка з чудового села Білецьківка Кам’янопотоківської територіальної громади. Його життєва зіронька засяяла на Білецьківському небосхилі 8 березня 1942 року. Він був наймолодшою дитиною своїх батьків Миколи Григоровича та Поліни Стефанівни Мусієнків. Крім Миколки в родині вже виховувалися донька Рая та син Жора.
Батько Микола Григорович пішов на фронт боронити землю від німецьких окупантів і в 1944 році загинув на чернігівській землі, похований у братській могилі. Миколці тоді було лише 2 рочки, тож тата він не пам’ятає, адже став напівсиротою дуже рано.
Мама Поліна Стефанівна трудилася в колгоспі «40-річчя Жовтня». Щоб заробити трудодні та підняти на ноги трійко дітей, доводилося щоденно тяжко працювати. До праці були привчені змалку і діти. Вони допомагали мамі полоти соняшник, кукурудзу на колгоспному полі, аби вона виконувала поставлені норми та плани. А ще ж і дома тримали господарство, яке потребувало уваги та догляду.
Микола Мусієнко пригадує, як зі старшими сестрою та братом доглядали за шовкопрядами, їх в той час давали колгоспникам для вирощування. Вдома плели з рогозу кошики, аби вторгувати якусь копійчину. Мама ходила по болотах, заготовляла рогіз, а вдома діти мали кожний свою частину роботи – Миколка рогіз розчищав та сортував, а бабуся Серафина Тимофіївна йому допомагала. В родині було два верстати і мама готувала на них основу, а старші діти плели кошики. Як Миколка підріс, то теж долучився до сімейної справи – навчився майстерно плести кошики з рогозу.
Микола Миколайович розповідає, що у той час зерно самостійно товкли в ступі чи мололи на млинку, а з отриманого борошна пекли кукурудзяні млинці і їли їх замість хліба. В той час у продажу з’явилося соєве борошно, з якого теж готували млинці, вони смакували гарячими, а як вихолоняли – то ставали твердими, втрачаючи свій смак. Але, незважаючи на ту скруту, яку довелося пережити, на тяжку працю змалку, що була невід’ємною частиною життя, Микола Миколайович вважає, що то були найкращі роки його життя, що гріють теплом його душу й дотепер…
Після закінчення 10 класів Білецьківської середньої школи, Микола Мусієнко влаштувався на роботу на місцевий цегельний завод, керівництво якого послало юнака на курси випалювальників цегли у м.Харків, після закінчення яких він повернувся працювати на Білецьківський цегельний завод. А далі була строкова служба в армії цілих три роки. Перший рік Микола служив у Павлограді, там закінчив школу молодших сержантів, пізніше був направлений у Томську область, де служив на посаді старшини роти. Чоловік пригадує, що, незважаючи на інтернаціональний склад роти, жили тоді вони дружно. Миколі Миколайовичу після закінчення строкової служби пропонували залишитися служити далі, але він відмовився і подався до рідної Білецьківки, де в той час роботу знайти було дуже легко.
Повернувшись додому, Микола деякий час трудився на будівництві Кременчуцького нафтопереробного заводу, а потім брат Георгій запропонував йому перейти на Світловодський державний завод чистих металів, де він сам працював. Це було базове підприємство колишнього СРСР із виробництва напівпровідникових матеріалів. Саме тут виготовлялося нестандартне обладнання для всієї галузі напівпровідникової промисловості СРСР. У Запоріжжі чоловік пройшов підготовчі курси і приступив до роботи. 28 років свого життя віддав Микола Миколайович Мусієнко заводу, пропрацювавши там аж до виходу на пенсію в 50 років.
У свої 50 Микола Миколайович був повний сил та енергії і всидіти вдома просто не міг. Його запросили на роботу в дитячий садок, де він пропрацював ще 14 років.
Надійною підтримкою у житті, вірною супутницею на багато років стала для Миколи Миколайовича його дружина Антоніна Йосипівна, одна-єдина і на все життя! Познайомилися Микола та Антоніна у місцевому клубі, куди обоє ходили у кіно та на танці. А після того як їх звела доля, молоді вирішили більше не розлучатися. Ось так і прямують однією стежиною 57 років, розділяючи навпіл успіхи та невдачі, радощі та печалі.
Син дружини Сергій став для Миколи Миколайовича рідним, адже разом з Антоніною Йосипівною виховували його, підтримували, раділи його успіхам. Сергій закінчив Львівську школу МВД, працював у Пермській області, мав звання капітана. Після розпаду Радянського Союзу він повернувся додому, роботи за фахом не було, тож деякий час працював на Світловодському силікатному заводі. Тяжким ударом для рідних стала раптова смерть Сергія, адже було йому лише 32 роки. Батьки залишилися без сина, дружина Валентина без чоловіка, діти Євген та Вікторія без батька…
Микола Миколайович та Антоніна Йосипівна підтримують зв’язки з невісткою Валентиною, онуками Євгеном та Вікторією, які вже мають власні родини. Вже дочекалися трьох правнуків. У внука Євгена є синок Олександр, у внучки Вікторії є син Віталій, семикласник, і донечка Дар’я, який 4 рочки. Віка з родиною живе недалеко, у с.Чечелеве, що за 5 кілометрів від Білецьківки. Тож бабуся з дідусем часто провідують їх, чекають зустрічей з правнуками. Особливо радіють успіхам наймолодшої Дар’ї, яка відвідує садочок та вже займається танцями і про всі свої успіхи розповідає бабусі з дідусем.
Нині Микола Миколайович Мусієнко не стоїть осторонь життя громади він очолює первинну ветеранську організацію у с.Білецьківка. Його попередник Василь Григорович Коваленко у свій час залучив Миколу Миколайовича до цієї роботи, а коли за станом здоров’я відійшов від справ, то вся відповідальність і всі обов’язки лягли на Миколу Мусієнка.
Завдяки Миколі Миколайовичу в с. Білецьківка чимало пайовиків віддали свої земельні паї в оренду ТОВ «Верес». Тепер чоловік став уповноваженою особою від керівництва господарства. Через нього від керівництва до пайовиків доноситься потрібна інформація, допомагає він і при отриманні пайовиками орендної плати за земельні паї. Чоловік розповів, що в цьому році за 3 га пайової землі люди отримали по 10 000 грн, раніше було 7 800 грн. Пайовики мали можливість брати борошно в рахунок паю по 510 грн за мішок, цукор по 1150 грн за мішок та олію, які розвозяться пайовикам по домівках. Це дуже зручно для жителів села.
А ще Микола Миколайович Мусієнко одним з перших у Білецьківці передплатив Кременчуцьку районну газету «Зоря Придніпров’я». Він цікавиться життям в районі, в області, в країні, вболіває за майбутнє простих людей, особливо пенсіонерів, яким нелегко виживати в умовах сьогодення. Як голова первинної ветеранської організації він стоїть на варті інтересів своїх земляків, намагається допомагати їм та підтримувати.
Шановний Миколо Миколайовичу, нехай кожен день Вашого життя буде наповнений корисними справами і теплом людських відносин, мрії втілюються у життя та приносять бажану радість і задоволення, невичерпної Вам енергії, міцного здоров’я, родинного затишку і добра!
Фото з сімейного архіву Миколи МУСІЄНКА.

КОЛИ РУКИ НЕ ЗНАЮТЬ СПОЧИНКУ, А ДУША ВІДКРИТА ДОБРУ

Тамара ГОЛОБОРОДЬКО біля оздобленої власноруч оселі

Народилася і виросла Тамара Андріївна Голобородько в селі Яроші на Глобинщині. Закінчила філологічний факультет Полтавського державного педагогічного інституту ім. В.Г.Короленка в 1975 році. Працювала вчителькою української мови та літератури, початкових класів. Журналістську діяльність розпочала в районній газеті «Зоря Придніпров’я». Працювала заступником редактора обласної газети «Молода громада», трудилася і в Полтавській міській газеті «Полтавський вісник». Поезії та нариси Тамари Голобородько неодноразово друкувалися у газеті «Зоря Придніпров’я».

Нещодавно побували у славному селі Романівка Глобинської територіальної громади, яке славиться не тільки мальовничими краєвидами, цілющим повітрям, а й працьовитими та талановитими людьми.
Сьогодні мова піде про колегу-журналіста з багаторічним стажем, літератора Тамару Андріївну Голобородько, яка постане перед читачами у зовсім іншій іпостасі – художника-декоратора.
Зараз Тамара Андріївна перебуває на заслуженому відпочинку і переважно мешкає у с.Романівка у своєму затишному будинку, який потопає у зелені дерев та розмаїтті квітів, і який цього року погарнішав та осучаснився завдяки вмілим рукам господині.
– Як мої сини Олександр й Микола були малими і дивилися мультики, тоді я знала всі мультфільми, які пропонувалися до перегляду. Коли хлопці підросли й почали збирати марки, я почала теж цікавитися філателією, купувала альбоми і разом з ними поповнювала колекції. У більш старшому віці сини почали захоплюватися футболом, а Коля ще й займався єдиноборствами, то й я почала цікавитися їхніми захопленнями, вникати у ці види спорту, знала імена та прізвища відомих футболістів та борців. А коли хлопці мої вже виросли і вивчилися на будівельників у профтехучилищах, а Саша ще й закінчив університет, ставши магістром з цивільного будівництва, я почала цікавитися їхніми професіями, тобто будівництвом.
Кілька років тому сини зробили у моєму будинку ремонт гостьової кімнати і так вийшло, що після ремонту залишилося кілька мішків шпаклівки. Викинути її було шкода, тож вирішила її застосувати у своїй кімнаті, зробивши з неї декоративні елементи, – розповідає Тамара Голобородько.
Тамара Андріївна говорить, що перед тим як приступити до роботи, переглянула величезну кількість відеороликів про застосування шпаклівки у внутрішньому та зовнішньому дизайнах. Потім спробувала отримані знання застосувати на практиці, декоративно оздобивши грубу та стіну в кімнаті. Результатом жінка залишилася задоволена. А згодом майстри утеплили прибудинкову веранду і щоб не руйнувався шар покриття, потрібно було думати як його укріпити. Тамара Андріївна підійшла до справи творчо – оздобивши цоколь приміщення бетонною сумішшю, застосовуючи різні дизайнерські прийоми – імітацію під камінь, дерево, кахлі, яку потрібно класти тонким шаром, щоб вона добре трималася і не перевантажувала поверхню. Також жінка власноруч виготовила лиштви на вікна будинку. Впоравшись з цією роботою, Тамара Андріївна відчула себе переможницею, адже їй вдалося опанувати та підкорити не відому до цього техніку і створити той дизайн будинку, який сама хотіла. Майстриня розповіла, що ця робота дуже захоплююча, особливо коли бачиш її результат і він тебе радує! Тоді й наснага з’являється і творчий запал, і внутрішнє піднесення. А далі Тамара Андріївна грунтувала свої витвори, фарбувала, підбираючи кольори та відтінки.
А ще Тамара Голобородько говорить, що вона дуже великий життєлюб. Любить навколишній світ у всіх його проявах.
– Я всім заповідаю – треба любити життя. А собі потрібно постійно говорити: я жива, я здорова, я люблю цей світ в собі, я люблю себе в цьому світі, я люблю життя в собі, я люблю себе в цьому житті. Не потрібно кликати у своє життя погане. Треба акцентувати свою увагу на хорошому і позитивному, вміти бачити його у звичайних буднях. Треба весь час знаходитися в молитві вдячності, дякувати Господу за те, що ти живеш, шукати щоденні радості в цьому житті, наприклад, випивши запашної кави з подругою, – ділиться думками Тамара Голобородько. – У мене складається враження, що багато людей «переїли» благополуччя в своєму житті. А з ким смерть привіталася за руку, той вміє цінувати життя. Мене онкологія навчила багато чому, саме хвороба підштовхнула до тих кардинальних змін, які зі мною відбулися, в першу чергу у моїй свідомості, у сприйнятті навколишнього світу, у ставленні до Господа.
Якщо раніше, працюючи на відповідальних посадах, у мене було відчуття власної значимості, то, вийшовши на пенсію, воно втратилось. З цим складно змиритися і прийняти себе такою, якою стала. Думаю, що такі відчуття притаманні багатьом людям, хто йде на пенсію чи за віком, чи пропрацювавши ще чимало років після пенсії і коли вже «попросили», ось тоді й здається, що весь світ проти них, злість та агресія виїдають їх з середини. Але ж це не правильно! Не можна носити у серці образу та негатив, вони лише підривають здоров’я, вганяючи людину в депресію. Лише позитив, вміння прощати та почуття гумору рятують у подібних ситуаціях, – мовить Тамара Андріївна.
Коли є час, Тамара Андріївна займається літературною творчістю. Її нових поезій вже назбирається на ціле видання, але для того аби видати таку збірочку, потрібно чимало коштів.
– Зараз я творю поезію в камені, це те, що мене захоплює, надихає і дарує радість, – з усмішкою говорить Тамара Голобородько.
Тож нехай енергія та натхнення не покидають Тамару Андріївну в її творчих задумах, нехай поезія її душі знаходить свої витоки і в рядках слів, і в майстерних дизайнерських витворах, і в розмаїтті квітів та декоративних рослин, які вона так полюбляє. Нехай кожен прийдешній день дарує радість буття, не зраджують витримка та сила духу, не вичерпуються джерела наснаги та оптимізму і повниться сонячним теплом та достатком затишна оселя.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

«У РІДНОМУ КРАЇ І СОНЦЕ СПІВАЄ»

В цьому переконана Наталія Федорівна Микитенко з мальовничого села Липове Градизької територіальної громади. Адже куди не закидала її доля, куди не манила, та ріднішого і милішого серцю місця, ніж її Липове, вона ніде не зустрічала.
Її затишне обійстя потопає у розкоші дерев та квітів, гарний будиночок вирізняється серед інших ошатністю та доглянутістю. Нині в селі чимало покинутих хат, адже знайти для них покупців дуже складно. Ось і виходить, що на сільських вулицях можна на пальцях перерахувати будинки, де є господарі.
Та, не зважаючи ні на що, Липове живе, в першу чергу завдяки таким ентузіастам, як Наталія Микитенко, які люблять його всім серцем і душею. Які вміють організувати, згуртувати людей на добру справу, подарувати їм радість, надихнути енергією та позитивом, розбавити сіру буденність яскравими барвами свята.

ЖІНОЧА ДОЛЯ, ХТО ЇЇ РОЗКАЖЕ?
ЖІНОЧА ДОЛЯ, ХТО ЇЇ ЗБАГНЕ?

Наталія Микитенко народилася і виросла у Липовому. Навчалася спочатку в Липівській початковій, а згодом у Святилівській середній школі. Ще зі шкільних років любила сцену, часто виступала на шкільних та сільських святах. Жінка розповіла, що, ще навчаючись у школі, мріяла про фах юриста, але коли закінчила 10 класів, з’ясувала, що для вступу в омріяний інститут потрібно мати 1,5 роки стажу, а ще – бути кандидатом у члени КПРС. Звісно, після школи нічого подібного дівчина не мала. Спочатку загорілася здобути той стаж, влаштувавшись на роботу в одне з підприємств Кременчука, та згодом облишила цю затію та вирішила вступити до Гадяцького культосвітнього училища на факультет – режисер-постановник масових свят і заходів.
Згодом Наталія вийшла заміж за місцевого парубка Сашка. Чоловіка призвали на строкову військову службу, тож з ним поїхала і Наталія, аж під Нижній Новгород. Після строкової служби Олександру пропонували продовжити службу за кордоном, обіцяли гарне забезпечення, але Наталія була налаштована їхати до любого серцю Липового, адже лише у рідному селі бачила майбутнє для своєї родини.

Наталія Микитенко

22 роки прожило подружжя у парі, виростили і виховали двох синів Олександра та Романа, але вже минуло 16 років як подружні шляхи Наталії та Олександра розійшлися…
Найріднішими і найближчими для Наталії Федорівни є її сини та трійко любимих онуків. Старшій онучці Софії вже 16 років, вона дуже талановита, творчо обдарована, пише патріотичні вірші, які вже вийшли збірочкою у світ, чудово грає на бандурі, середній 12-річний онучок Єгор гарно навчається, має успіхи у спорті, добре грає на гітарі та саксофоні. Наймолодший Тимур живе з батьками у Данії, ходить там до 3 класу, відвідує різні гуртки та секції. Бабуся уважно слідкує за їхніми досягненнями та щиро радіє успіхам.

Із святилівськими гостями
Липівський співочий гурт

СИНИ – МАТЕРИНСЬКА ГОРДІСТЬ,
ОПОРА ТА ПІДТРИМКА

Сини успішно закінчили Національний університет біоресурсів і природокористування України, зараз обоє живуть у Данії. Першим туди поїхав молодший Рома, він самостійно знайшов роботу. Спочатку трудився на фермі, згодом підтвердив свій диплом і зараз працює на виробництві у престижній фірмі, вже отримав посвідку на проживання. Крім основної роботи Роман ще активно займається волонтерством, завдяки йому багато допомоги надходить в Україну. Наталія Федорівна говорить, що її Рома дуже співчутливий, дуже щедрий, він не може пройти мимо людської біди, завжди простягне руку допомоги. Весь свій вільний час він проводить серед волонтерів. Завдяки йому рідна Святилівська школа отримала з Данії парти, а Глобинська лікарня – післяопераційні ліжка. За свій кошт Роман придбав три сучасні дошки для рідної школи. Наталія Федорівна говорить, що неймовірно пишається своїми синами. Вони дуже уважні, хоча й різні за характерами.
– Мій Рома особливий, у хорошому розумінні. Можемо дві години з ним говорить і він напам’ять читає вірші Ліни Костенко, зараз це дуже велика рідкість, коли молодь взагалі цікавиться художнім словом, а тим паче поезією. Мій Рома великий романтик. Ми з ним по духу дуже схожі.
Завдяки синам осучаснено будинок у якому мешкає Наталія Микитенко, добудовано простору кухню, облаштовану за останніми вимогами часу, окрасою якої, крім чудового дизайну, є великий стіл, де може вміститися чимало гостей.
ТРІЙКА У ДИПЛОМІ – ЗАВДЯКИ ЛЕНІНУ
Наталія Федорівна пригадує, як у рідному селі захищала практику, оцінка за яку, мала ввійти до диплому і як їй впаяли трійку. А було це так. На державний іспит-практику приїхав представник із Гадяцького культосвітнього училища. Того дня у Липовому відбувалася й конференція з питань перебудови неперспективних сіл. Липовому пощастило потрапити до цієї програми, завдяки чому в селі заасфальтували дороги, побудували початкову школу та дитячий садочок, ФАП, у клубі зробили капітальний ремонт. І якраз 7 листопада було призначено конференцію, де підбивалися результати зробленого у селі. З’їхалося керівництво області та району. Наталія з працівниками клубу підготувала чудовий концерт, на що пішло чимало сил та енергії. Сцена була оздоблена в дусі того часу, на першому сценічному заднику – зображення В.І.Леніна, на ближчому до глядачів – пейзаж. Для показу було підготовлено виставу «Катерина» за твором Тараса Шевченка. Артисти грали чудово, все йшло за сценарієм, за винятком однієї деталі. Коли закривали задник із зображенням Леніна, завіса з пейзажем до кінця не закрилася, тож вийшло так, що «Катерину» артисти зіграли на фоні Леніна. Ця ситуація дуже не сподобалася представнику училища і він поставив Наталії за іспит трійку. Хоча його тоді вмовляли змінити своє рішення і голова сільської ради, і перший секретар райкому партії Микола Шульженко, яким дуже сподобався і концерт, і вистава, але представник був непохитним. Він вважав, що ідеологічно неправильно показати покритку, яка завагітніла від москаля, на фоні Леніна.
Ця несправедлива трійка не змінила плани Наталії, вона весь свій творчий потенціал віддавала роботі в Липівському клубі, 10 років очолюючи цей заклад. Трудилася з величезним задоволенням та повною віддачею. А потім настали такі часи, що потрібно було думати про фінансовий стан родини, а в культурі ніколи заробітні плати не були високими. От Наталія й подалася в туристичну сферу. Працювала інструктором з туризму на турбазі «Сонячна», водила туристів у походи, організовувала цікаве дозвілля для відпочивальників, а потім 12 років трудилася у місцевому придорожньому кафе і кухарем, і офіціантом, і барменом.
ВЕЛИКА НАСОЛОДА – ОРГАНІЗОВУВАТИ
СВЯТА ДЛЯ ОДНОСЕЛЬЦІВ

Цьогоріч Наталія Микитенко разом зі своїми активними талановитими подругами Валентиною Ващенко, Альоною Дзендровською, Галиною Саванєєвою, Галиною Цируль, Галиною Скребець, Вікторією Стефановською та Наталією Корсун підготували чудовий концерт для односельців на День Покрови, козацтва та захисників і захисниць України. За півтора місяці, що тривали репетиції, самодіяльні артисти викладалися на повну. Наталія Федорівна говорить, що вдень і вночі думала про концерт, про репертуар, про виступ. Вселяла віру і дівчатам в те, що все вийде, адже раніше вони разом не співали. Жінка щиро вдячна дівчатам за підтримку, за віру, за те, що незважаючи на зайнятість знаходили час для зібрань та репетицій.
Цей захід відбувся на голому (в буквальному сенсі) ентузіазмі організаторів. Вони ж і глядацьку залу прикрасили рушниками, овочевими композиціями, живими квітами створивши затишок у давно не ремонтованому клубі, ночами робили квіткові композиції для прикрашування сцени, приготували різноманітні смаколики для частування односельців та гостей з с.Святилівка. Наталія Федорівна спекла запашні короваї, приготувала смачний капусняк. За кошти надані фермерами Валентиною Петрівною Золотаренко, Віталієм Сергійовичем Даценком та підприємцями Надією Петрівною Марченко, Тетяною Володимирівною Марченко, Володимиром Івановичем Литвиненком, Володимиром Володимировичем Головачем, Ларисою Клименченко, Віктором Миколайовичем Бакшуном, керівництвом туристичного комплексу «Липовий рай» та Святилівським старостатом найняли «живу» музику та придбали подарунки дня номінантів різних номінацій. Від імені всіх жителів села Наталія Микитенко щиро дякує спонсорам за їхню щедрість та небайдужість, за те що допомогли подарувати радість людям.
На концерті прозвучало чимало українських пісень і патріотичних, і запальних, і веселих, і жартівливих, які додали гарного настрою присутнім, були тут і троїсті музики із Святилівки. Нагородою артистам стала повна зала глядачів та їхні бурхливі оплески, а ще слова подяки за чудове свято, за те що люди змогли відпочити душею від проблем сьогодення.
Наталія Федорівна розповіла, що в Липовому вже стали традиційними концерти на 8 березня, які теж організовуються небайдужими та творчо обдарованими жінками села. Правда карантинні обмеження, що діють в зв’язку з поширенням COVID-19, вносять свої корективи в творче життя сіл, та артисти вірять у краще і готові дарувати свої виступи глядачам.
– Люблю село. Хоч і важко іноді буває. Будинок опалюю дровами. Сини поставили твердопаливний котел, щоб не залежати від газу, ще 8 років тому. А тепер переконуюсь, що вони були праві. В домі в мене тепло і не потрібно ні за субсидію думати, ні за постачальника.
У затишному домі Наталії Микитенко часто збираються друзі, знайомі, тут вистачає місця, щоб співочим колективом порепетирувати, а заодно і духмяного чаю з фірмовою шарлоткою господині скуштувати.
Тож нехай натхнення не покидає липівських артистів, вистачає здоров’я та снаги для нових чудових концертів. Адже допоки в селі лунають пісні – воно живе, а поки живе село – живе й Україна!
Вікторія СУСІД.
Фото з особистого архіву
Наталії МИКИТЕНКО.

НАТАЛІЯ МАЗУР: «ХОЧЕТЬСЯ ЗРОБИТИ БІЛЬШЕ, ЩОБ ПОКРАЩИТИ ЖИТТЯ НАШИХ ЛЮДЕЙ!»

11 грудня 2020 року Наталія Іванівна Мазур була призначена старостою сіл Майбородівка, Писарщина та Мирне, які нині входять до Майбородівського старостинського округу, кількість жителів якого налічує близько 1035 осіб.
Наталія Мазур народилася у с.Майбородівка, тут успішно закінчила місцеву школу. Вступила до Комсомольського політехнічного технікуму, по закінченні якого отримала спеціальність будівельника. А далі склалося так, що Наталії запропонували посаду землевпорядника Майбородівської сільської ради і вона погодилася. Без відриву від роботи закінчила Кременчуцький національний університет ім. Михайла Остроградского, факультет: землевпорядкування та кадастр і 20 років трудилася за спеціальністю у рідному селі. Тож у земельних питаннях Наталія Іванівна справжній професіонал, адже вздовж і впоперек обійшла всі земельні ділянки, що належали до сільської ради. Ці знання неабияк допомагають нині на відповідальній посаді старости.

Староста сіл Майбородівка, Писарщина, Мирне Наталія МАЗУР

Наталія Іванівна розповіла, що найперше, з чого розпочали роботу староста та керівництво Піщанської громади – це благоустрій. У селах проводилися суботники із залученням громадськості, прибиралися кладовища, облаштовувалися пам’ятники та території навколо них. Так, коштом сільської ради у Майбородівці відреставровано, а в Писарщині реставрується пам’ятник Загиблим воїнам. Участь у благоустрої сіл, крім колективу комунального підприємства, брали працівники старостату, вчителі та учні місцевої загальноосвітньої школи, трудовий колектив закладу дошкільної освіти, небайдужі жителі сіл. Силами громадськості на території Майбородівки було посаджено сосновий бір.
– Коли прибирали кладовища, до цієї справи долучилися односельці, чиї родичі поховані там. Гуртом нам вдалося навести лад на цвинтарях старостинського округу. Я щиро вдячна всім, хто долучився до цієї справи за підтримку і допомогу, – говорить Наталія Мазур.
Староста розповіла, що триває підсипання вулиць сіл Майбородівського старостинського округу дорожньою сумішшю, це відбувається завдяки ініціативі та турботі голови Піщанської сільської ради Олександру Петровичу Краплині. Вже більша частина вулись засипана, а це суттєво покращило стан доріг у селах громади.
Велику допомогу технікою надає депутат сільської ради Євген Володимирович Карпенко (ПСП «Майбородівське»). Керівництво цього господарства ніколи не відмовляє й у вирішенні інших сільських питань, завжди відгукується на прохання про допомогу.

Змагаються шашкісти
Вітання – від наймолодших
Запальний танок від «Азбуки»

Наталія Мазур щиро вдячна всім, хто долучився до організації та проведення Днів села у Майбородівці та Писарщині, а це і ПСП «Майбородівське», і виробниче відділення заводу мінеральних вод ТОВ «Ізумруд ЛТД», фермери та одноосібники, всі, без винятку, внесли свій посильний внесок в цю справу. Особлива подяка Надії Семенівні Кривонос, Петру Івановичу Яцкевичу, Володимиру Вікторовичу Авласку, Вадиму Миколайовичу Тукаленку, Владиславу Миколайовичу Тукаленку, Андрію Андрійовичу Коровніченку, Сергію Васильовичу Лихопуду, Ользі Анатоліївні Лихопуд, Геннадію Анатолійовичу Челуснову.
Смачні та красиві короваї спекла на свята Марія Василівна Микільченко, яка славиться у Майбородівці як неперевершена кулінарка та кондитерка. А якими галушками частували всіх охочих у ті святкові дні! У Майбородівці їх приготували працівники закладу дошкільної освіти «Світанок», а в Писарщині – працівниці місцевого клубу.
На святкуванні днів села була представлена «жива музика», приїздили артисти з Піщаного. Цирковий колектив «Арлекін» викликав море захоплень у глядачів, свій талант дарував і гурт «Барвінок» з Вільної Терешківки. Глядачі з захопленням вітали і юних танцюристів с.Майбородівка, учасників танцювального гуртка «Азбука» (керівник Ольга Коваль, яка завжди допомагає в організації святкових заходів).
На День с. Майбородівка проводилися спортивні змагання з міні-футболу між молодими і старшими футболістами. Для них було придбано перехідний кубок. Спортсмени показали гарну захопливу гру. Видовищними були і змагання з перетягування каната та армреслінгу. Того святкового дня у вправності змагалися й місцеві шашкісти. Наталія Мазур говорить, що дуже хоче аби місцеві жителі мали змогу покращувати свою фізичну форму та тренуватися у гарних умовах. У цьому напрямку вже ведеться робота, але поки ще зарано про неї говорити.
Староста розповіла, що Будинок культури у с.Майбородівка потребує капітального ремонту, тож поки що приймати відвідувачів не може, для потреб закладу тимчасово задіяно приміщення ФАПу. Там проводяться фітнес – заняття, туди ж приходять місцеві ентузіасти аби пограти у малий теніс. До речі, у цьому виді спорту майбородівці мають чималі успіхи та перемоги. У с.Писарщина діє місцевий клуб, там приміщення у задовільному стані, трудяться там ініціативні та активні майстри своєї справи, але людей у селі проживає мало.
У с.Вільна Терешківка розташована дільниця №2 Піщанського комунального господарства «Комунсервіс». Працівники цієї дільниці обслуговують і Майбородівський старостинський округ. Влітку вони розчистили занедбане кладовище, за що їм велика шана і подяка і від старости, і від місцевих жителів.
Поряд зі старостою трудиться на віддаленому місці спеціаліст І категорії Піщанського ЦНАПу Інна Григорівна Коровніченко, яка перемогла у конкурсі на цю посаду і вже зарекомендувала себе як грамотний, професійний фахівець. Вона найкраща помічниця старости, адже саме у старостат люди звертаються за довідками, витягами, оформленням субсидій та різних пільг, їм не потрібно їхати до сільської ради у Піщане, бо майже все необхідне отримують у Майбородівці.
Приміщення старостату потребує ремонту, Наталія Іванівна розповіла, що до неї звернувся місцевий майстер Денис Ігорович Капустинський, який запропонував у фойє закладу безкоштовно зробити підвісну стелю. На час нашого візиту, роботи якраз були у розпалі.
Хоча Наталія Мазур має досвід роботи в органах місцевого самоврядування, бо багато років віддала посаді землевпорядника Майбородівської сільської ради, та говорить, що та посада і нинішня кардинально відрізняються.

– Зараз мені треба бути напоготові 24 години на добу, адже різні ситуації трапляються, буває, що люди не в робочий час, чи навіть вночі звертаються за допомогою чи з якихось інших важливих питань. І мені потрібно ці питання вирішувати. Переконана, якщо йдеш до людей з відкритою душею, то вони підуть тобі назустріч. Мені багато хто підказує, радить, особливо люди старші, які вже мають чималий життєвий досвід. Для мене такі поради дуже цінні, хоча іноді це звучить як критика, але, обдумавши, розумію, що люди праві, тож враховую їхні думки у наступних своїх кроках та справах, і вдячна їм за це, – мовить Наталія Мазур.
Староста розповіла, що у старостинському окрузі проживає п’ятеро воїнів учасників АТО/ООС. Двоє воїнів-захисників загинули, їхню пам’ять свято бережуть у громаді.Підтримують тут і тих, хто опинився у складних життєвих обставинах через хворобу чи з інших причин.
Наталія Іванівна говорить, що у старостинському окрузі переважна більшість людей працевлаштовані як у місцевих господарствах, так і в м.Кременчук, з яким досить зручне автобусне сполучення. Саме тому тут чимало молодих сімей, а, відповідно, й дітей дошкільного та шкільного віку. Хоча староста мріє аби таких родин було ще більше, аби села жили, розвивалися і у них було перспективне майбутнє.
Велика підтримка і співпраця у старости склалася з головою первинної ветеранської організації Любов’ю Федорівною Савутою, жінкою активною, небайдужою до долі ветеранів. Є співпраця у старости із закладом дошкільної освіти «Світанок» (директор Лідія Григорівна Підварчанська) та з дирекцією Майбородівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Наталія Іванівна розповіла, що директор школи Василь Іванович Давиденко її вчитель, людина дуже розумна, щира, відповідальна та принципова, з ним приємно спілкуватися та працювати, він і порадить, і підкаже, і допоможе.
Того дня ми завітали й до Майбородівської ЗОШ І-ІІ ступенів, яка вразила чистотою та ошатністю. Нині у закладі навчається 72 учні. Ми потрапили до закладу напередодні Дня працівників освіти, тож мали нагоду побувати на чудовій розважальній програмі «Хто зверху», яку підготували для вчителів учні.
На початку заходу директор Василь Давиденко привітав колег з професійним святом, подякував учням за успішне проведення дня місцевого самоврядування, коли старшокласники самостійно проводили уроки, у повній мірі відчуваючи себе в іпостасі вчителя. Ми отримали масу позитивних емоцій від цікавих конкурсів, вікторин, виступів і учнів, і педагогів. Саме такі цікаві, насичені подіями та емоціями виїзди запам’ятовуються надовго, додаючи натхнення та гарного настрою.

Фото Олексія САДОВОГО.

ТУТ ДАРУЮТЬ НАДІЮ БАТЬКАМ НА ПОВНОЦІННЕ СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ ДІТЕЙ

Нещодавно ми завітали до Комунального закладу інклюзивно-ресурсного центру «Надія» відділу освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Омельницької сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, що розташований у с.Демидівка. У затишному приміщенні, у якому кожний куточок облаштовано з фантазією та любов’ю до маленьких вихованців, пристосованому для дітей з особливими освітніми потребами, відповідно до вимог законодавства, проводять роботу фахівці центру.
Як розповіла директор закладу Наталія Юріївна Пирог, урочисте відкриття центру відбулося 31 жовтня 2018 року за участі багатьох поважних гостей. З того часу інклюзивно-ресурсний центр «Надія» надає корекційну та психологічну допомогу дітям з особливими освітніми потребами від 2 до 18 років. На сьогоднішній день на обліку в центрі перебуває 150 діток.

Директор інклюзивно-ресурсного центру «Надія» Наталія ПИРОГ та вчитель-реабілітолог Інна ГОДУНОВА

– Наш центр обслуговує Омельницьку громаду, також співпрацюємо з Новогалещинською та Пришибською територіальними громадами, з якими укладені міжмуніципальні угоди. Ми маємо свій транспорт, відповідний мобільний інвентар, тому спеціалісти центру проводять виїзні заняття, – розповідає Наталія Пирог. – Ми не навчаємо дітей за шкільними програмами, ми – корекційний центр, який надає корекційно-розвиткові заняття для покращення фізичного та психологічного стану дітей. У нас на обліку перебувають дітки з порушенням опорно-рухового апарату, з тяжкими порушеннями мовлення, аутистичним спектром, затримкою психічного розвитку, порушеннями зору, слуху. До кожної дитинки у нас індивідуальний підхід, відповідно програм Міністерства освіти. Але найголовніше у нашій роботі – це довіра дитини. Якщо цього вдалося досягти, то тоді можна сподіватися на успіх.
На посаді вчителя-реабілітолога ІРЦ «Надія» трудиться Інна Антонівна Годунова, практичним психологом – Юрій Володимирович Солод. Нещодавно вчитель-логопед звільнився, тому ця посада на час нашого візиту була вакантною.

Навколо закладу територія доглянута та облаштована руками його працівників
Пучок фіброоптичного волокна для психологічного розвантаження дітей з особливими освітніми потребами
Бульбашкова колона
Кімната соціалізації

У закладі є спортивна зала, де проводить роботу з дітьми вчитель-реабілітолог, є світла й темна сенсорні кімнати, де з дітками проводяться заняття для адаптації їх у навколишньому просторі та навчання, є тут бульбашкова колона, пучок фіброоптичного волокна для психологічного розвантаження дітей з особливими освітніми потребами. Є кабінет логопеда та кімната для соціалізації вихованців, у ній розташовано й сухий басейн, обладнано куточок для піскотерапії. Такі спеціально обладнані кімнати допомагають гармонійному сенсорному розвитку дитини, а також формуванню цілісного відчуття тіла, сприйняття власних рухів, полегшують подолання бар’єру тілесного контакту з іншими людьми тощо. Як пояснила Наталія Юріївна, до ІРЦ «Надія» приходять діти з порушенням моторики рук, які не можуть брати ложку, виделку, поставити тарілку, тож їх всьому цьому навчають у центрі.

– Ми забезпечені усім, що потрібно, у нас створені прекрасні умови для роботи з дітками з особливими освітніми потребами. Ми вдячні за це, в першу чергу, Омельницькій сільській раді – депутатському корпусу та керівництву попереднього та теперішнього скликань. На облаштування нашого центру виділялися кошти і з обласного та державного бюджетів, тому й маємо все найсучасніше та найкраще обладнання для занять, для розвитку та психологічної підтримки, – наголошує директор ІРЦ «Надія». – Наші спеціалісти постійно вдосконалюють свої знання та вміння на спеціалізованих курсах, займаються саморозвитком.
Наталія Юріївна говорить, що найбільшою радістю для працівників центру є ті позитивні зміни, які вони спостерігають у своїх вихованців. Наприклад, коли дитинку привозили до центру у візочку, бо вона не могла самостійно ходити, а після серії занять з реабілітологом, вона вже самостійно почала ставати на ніжки. Центр відвідують діти, які не розрізняють кольорів, не можуть взяти у ручки якийсь предмет, але після занять із спеціалістами у них є суттєві покращення.
Спеціалісти інклюзивно-ресурсного центру «Надія» проводять комплексну психолого-педагогічну оцінку розвитку дитини, надають психолого-педагогічні та корекційно-розвиткові послуги, забезпечують системний та кваліфікований супровід дитини з особливими освітніми потребами. Хоча у роботі вони й керуються міністерськими програмами, але на практиці враховують потреби кожної дитини, її можливості та здібності.
Наталія Юріївна розповідає, що діти з особливими освітніми проблемами часто такі ж допитливі, як і звичайні, їм так само хочеться бавитися, малювати, гратися. Тому дуже важливо аби такі дітки розвивалися разом зі своїми однолітками, вчилися один в одного якимсь навичкам чи вмінням, а не були ізольованими в домашніх умовах. Важливою складовою суспільства є ставлення дорослих до дітей з особливими освітніми потребами, налаштування батьків до стосунків їхніх дітей з такими дітьми.
Наталія Юріївна говорить, що, на жаль, багато батьків не хочуть визнавати, що їхній дитині потрібна допомога і не звертаються вчасно до спеціалістів, які можуть корекційно-розвитковими заняттями відкорегувати фізичний і психологічний стан дитини. Звісно, кожній мамі чи батькові психологічно та морально важко усвідомити, що їхня дитина потребує спеціалізованої допомоги. Великий вплив на нас має і думка оточуючих, але фахівець радить батькам в першу чергу сконцентровувати увагу на здоров’ї власної дитини, її майбутньому, а не на тому, хто що скаже, чи подумає.
Вчитель-реабілітолог Інна Антонівна Годунова розповіла, як працюючи з дітками, які мають особливі освітні проблеми, змінюються їхні мами. Коли жінка вперше приводить свою дитину до центру, вона виснажена і зморена, з погаслим поглядом. А після кількох занять, коли дитинка робить перші успіхи, мами веселішають, у них з’являється настрій, якась впевненість. Ще згодом вони змінюються зовні, роблять зачіски, макіяж, одним словом – оживають! І це дуже мотивує працівників центру викладатися на повну у своїх заняттях. Інна Антонівна говорить, що аби досягти позитивних результатів у корекційно-розвиткових заняттях з дітьми, фахівці центру працюють у тандемі з батьками. Батьки вдома закріплюють ті результати, яких вдається досягти спеціалістам центру. Там де батьки йдуть назустріч і виконують всі рекомендації фахівців часто є 100% покращення, як у емоційному стані дитини, так і в психологічному стані батьків та стосунках у сім’ї загалом. Саме тому інклюзивно-ресурсні центри для багатьох родин стають тими закладами, що дарують надію на повноцінне суспільне життя дітей з особливими освітніми проблемами.
Вікторія СУСІД.
Фото Ірини КОВАЛЕНКО.

ЛЮБОВ’Ю СЛУЖИТИ ОДИН ОДНОМУ

Для віруючої людини неможливо відділити любов до Бога від любові до ближнього. Той, хто щиро допомагає ближнім, нічого не втрачає, але здобуває і отримує від Господа незрівнянно більше. За словами апостола Павла: «Хто скупо сіє, скупо буде жати, хто ж щедро сіє, той щедро жатиме». Саме ці постулати застосовує у своєму житті Олександр Миколайович Батва, депутат Піщанської сільської ради, який нині проживає з дружиною Оксаною Олександрівною та шістьма діточками у мальовничому селі Олефірівка.
Добрі слова на адресу Олександра Батви почула від старости сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка Піщанської сільської ради Володимира Миколайовича Гудзя, який розповів про небайдужість Олександра Миколайовича до життя громади та його активну життєву позицію, про його добрі справи на благо інших. Олександр, не шкодуючи власних сил, коштів і часу облагороджує територію с.Олефірівка, дбає про дозвілля молоді, разом зі старостою активно відстоює інтереси своєї громади на сесіях Піщанської сільської ради.

Олександр та Оксана БАТВИ з дітьми Захаром, Натаном, Амалією, Сабіною та Аміром, с. Олефірівка

– Коли не звернешся до Олександра, завжди відгукується та допомагає і фізично, і матеріально. Спасибі Богу, що я зустрів його на своєму шляху. Він завжди цікавиться справами громади та тим, чим можна допомогти. Працюємо з ним єдиною командою, відстоюємо інтереси нашої сільської громади, будуємо плани та мріємо про їх втілення. Знаєте, коли є така підтримка, то себе набагато впевненіше почуваєш, – мовить сільський староста.
Олександр Миколайович Батва виявився дуже цікавим співрозмовником, людиною з широким світоглядом та вірою у серці. Він розповів, що його родина переїхала до с.Олефірівка 5 років тому. До цього 12 років мешкали у Кременчуці, переїжджаючи з однієї орендованої квартири на іншу. А потім одного разу Олександр потрапив у с.Олефірівка, йому там дуже сподобалася сільська тиша, неймовірної краси пейзажі, чисте повітря. Порадившись з дружиною Оксаною, вирішили тут оселитися. У цьому мальовничому селі придбали найстарішу хату, якій більше 100 років і яка має свою цікаву історію, вона така єдина зі старих сільських будівель. Облаштували житло та садибу, висадили біля 70 дерев у молоденькому саду та заклали виноградник з 30 кущів. Цьогоріч вже ласуватимуть фруктами з власного саду.
Олександр родом із с.Богданівка, колишнього Семенівського району. Дружина Оксана Олександрівна народилася в м.Знам’янка Кіровоградської області. Познайомилися молоді люди у Кременчуці, куди обоє приїхали на навчання. Олександр навчався у Кременчуцькому педагогічному училищі (коледжі), а Оксана – у Кременчуцькому інституті економіки і нових технологій. Чоловік розповідає, що з майбутньою дружиною зустрілися у гуртожитку педагогічного коледжу випадково. А коли з’ясували, що обоє народилися в один рік і в один день, вирішили, що це знак долі… Згодом Олександр і Оксана створили міцну родину. З нетерпінням чекали на народження первістка. Оксану Олександрівну дуже хвилювало питання виховання своєї дитини та прищеплення їй високих моральних принципів, і молода жінка активно почала шукати модель виховання. Саме у той період розпочався шлях молодого подружжя до Бога. Олександр говорить, що саме завдяки дружині він теж став віруючою людиною.
– Мій шлях до Бога був через мою дружину Оксану. Коли дружина народила першого сина, дуже хвилювалася яким він виросте. Вона почала самостійно шукати моделі виховання дітей, як краще це робить. Сусідка порадила читати Біблію і не дивитися на людей, адже Бог все відкриє. Оксана так і зробила. Господь відкрив нам очі не тільки на виховання дітей, а й на власну поведінку. Ми поступово почали шукати людей-однодумців з якими можна було мати спільні погляди та інтереси. До свого покаяння я був іншим, мої вчинки не приносили ніякої користі для суспільства. А вже коли Бог ввійшов у моє серце, тоді я почав жити і мислити по-іншому. Я розумію так, якщо не ми будемо нести світло та добро, то хто? До цього нас закликає сам Господь, – говорить Олександр. – Дружина Оксана є моїм натхненником і порадником. Якби у мене не було такого надійного тилу, то не було б і того фронту справ, якими займаюся зараз.
Олександр Миколайович розповів, що і в його родині, і в родині його дружини було по двоє дітей. І сказати, що мрія про велику родину плекалась з дитинства він не може. Але коли на світ з’явилися їхні власні діти, – це була велика радість.
– Наші дітки всі бажані й очікувані. Ми люди віруючі, тому приймаємо всіх діток, яких нам дає Господь. Нашому найстаршому синочку Захару незабаром буде 14 років. Після нього народився синок Натан, доньки Амалія та Сабіна, після них ще двоє хлопчиків – Амір і Стефан. Наймолодшому Стефану нещодавно виповнилося місяць, – розповідає Олександр Батва. – Ми товаришуємо з родинами Музиків з села Шепелівка та Кротових з Глобиного, які теж належать до релігійної громади Української Церкви Християн Віри Євангельської, щотижня відвідуємо церковні богослужіння.
Основне місце роботи Олександра Миколайовича – склад готової продукції ТОВ «Інсталпласт», що у с.Піщане, де реалізовуються водопровідні, каналізаційні труби та інша продукція підприємства.
Олександр Батва – депутат Піщанської сільської ради, він входить до складу бюджетної комісії. Чоловік став ініціатором проєкту бюджету участі з освітлення села Олефірівка, який вже втілився у життя.
Олександр переконаний – якщо щось робиш добре, то результат обов’язково буде хорошим, а коли нічого не робити, то й результату ніякого не буде. Своїм прикладом він мріє надихнути інших, аби гуртом змінювати на краще місце, де живеш. У цьому році до громадської роботи вже долучилися небайдужі жителі села, допомогли покосити узбіччя.
Разом із сільським старостою Володимиром Гудзем Олександр веде активну боротьбу зі стихійними сміттєзвалищами. Проводить агітаційну роботу серед місцевого населення щодо укладання угод на вивіз побутових відходів, що регулярно здійснюється транспортом Піщанського комунального підприємства «Комунсервіс». Сміття забирається щотижня прямо біля дворів мешканців сіл, вартість вивезення з одного домоволодіння становить 25 грн у місяць.
Прикро, що деякі люди й досі вивозять сміття у лісосмуги чи ярки, не думаючи про те, що буде завтра, яке довкілля дістанеться їхнім дітям та онукам. Аналізуючи цю ситуацію, Олександр прийшов до висновку, що на свідомість людей великий негативний вплив мала радянська система. У людей, які жили у той період, не сформувалась самосвідомість, вони звикли до того, що ними хтось керує і направляє. Їм важко приймати якісь рішення самостійно та вдосконалюватися духовно. Вийшло так, що після розпаду Союзу, після того, як залізна рука перестала вказувати та направляти, пішов розвал та занепад, хоча люди залишилися ті ж самі. Вони й почали валяти та розтягувати те, що самі ж у свій час будували…
Олександр Батва переконаний, що потрібно любов’ю служити один одному, робити кращим себе, тоді й люди навколо стануть кращими, у цьому він впевнився на власному досвіді, цьому прагне навчити й інших.
Цьогоріч Олександр вирішив практично показати своїм дітям звідки беруться гроші та що потрібно зробити, аби їх заробити, щоб діти розуміли весь процес маленького бізнесу від початку і до кінця. Зі старшими хлопцями провели розмову щодо започаткування такого бізнес-проєкту. Разом прорахували всі затрати та майбутні прибутки. І хлопці погодилися цим зайнятися. Зробили невеличку тепличку, що зайнята площу 1 сотку, посіяли огірки і хлопці в цьому році заробили вже свої перші кошти. Натхненниками цієї справи для родини стали друзі – родина Кротових з Глобиного та родина Слободів з Великих Кринок, вони поділилися досвідом, дали цінні поради.
Коли родина Батвів переїхала у село, там не було місця для дитячого дозвілля. В Олефірівці діти влаштовували ігри прямо на дорозі. Тому Олександр з церковною молоддю розчистили місце під стадіон, поставили там ворота, і тепер діти можуть тут ганяти у футбол, влаштовувати інші розваги. В селі є ще дві багатодітні родини, тож на стадіоні є кому займатися та гратися. Місцева дітвора мріє про встановлення дитячого майданчика в Олефірівці. Тож, можливо, незабаром такі майданчики з’являться і в Гориславцях, і в Олефірівці.
В цьому році за сприяння Олександра Батви та допомоги його друзів, для місцевої дітвори було організовано безкоштовні розваги на батуті, а ще не тільки діти, а й дорослі мали можливість посмакувати солодкою ватою. Це додало настрою та позитиву і дітям, і їхнім батькам.
Олександр говорить, що в цьому році хотів би запросити команду, яка проводить для дітей християнські табори. У них теж є батути, дитячі гірки, підготовлена команда, яка забезпечує цікаве дозвілля для малечі.
Олександра Миколайовича, як депутата сільської ради, дуже хвилює стан Гориславського НВК. Чоловік розповідає, що в інших навчально-виховних закладах громади і ремонти зроблені, і про благоустрій дбалося краще, і про розвиток освіти та спорту. А в Гориславцях повний занепад, куди не кинься, все як 30 років тому, таке враження що весь цей час тут нічого не робилося…
– Коли я вперше переступив поріг місцевої школи був шокований станом закладу. Вже тоді я почав стукати в усі двері та вимагати якихось змін на краще. На мою думку, проблеми в освітньому секторі першочергові і їх потрібно негайно вирішувати. Наша школа потребує дуже багато. Якщо порівняти те, що є у Гориславському НВК та інших схожих закладах громади, – то між ними прірва. Інші школи утеплені, по-сучасному облаштовані, обладнані новими меблями, а наша нічого цього не має. Те ж саме і в дитячому садочку. Я не розумію, чому батьки, чиї діти всі ці роки відвідували дитсадок та школу, не піднімали питань щодо осучаснення цих закладів. Дуже сподіваюся, що ситуація зміниться найближчим часом. Особисто я, як депутат, буду докладати до цього максимум зусиль.
Я переконаний, якщо кожний з нас мав би активну життєву позицію, творив добро навколо себе, то й життя наше стало б кращим, тим більше, що багато чого можна робити, не потребуючи великих фінансових затрат, головне – лише бажання.
Мені ще раз хочеться наголосити, що чим більше віддаєш, тим більше отримуєш, причому у більшому об’ємі. Віддавати можна власний час, власні сили, власні кошти. Спочатку у це важко повірити, але відчувши хоча б один раз цю силу, ти вже по-іншому сприймаєш світ, свої вчинки і своє місце в цьому світі, – говорить Олександр Батва. – Користуючись нагодою, висловлюю слова вдячності Піщанському сільському голові Олександру Краплині, виконкому сільської ради, старості Володимиру Гудзю, депутатському корпусу за активність та небайдужість. Сподіваюся, що спільною командою нам вдасться багато зробити на благо сільських громад.
Тож нехай всі плани і задуми Олександра Миколайовича з Божою поміччю втілюються у життя, його надійною підтримкою, джерелом любові та натхнення буде його міцна родина, вірні друзі та однодумці. І нехай винагородою за громадські справи буде людська шана та повага.
Вікторія СУСІД.
Фото з особистого архіву
Олександра БАТВИ.

ЯК ПРАЦЮЄТЬСЯ ФЕЛЬДШЕРУ У СЕЛІ

Завідуючою Івановоселищенського ФАПу працює Ніна Миколаївна Череп, поряд з нею трудиться молодша медична сестра Мирослава Михайлівна Колісніченко, яка дбає про чистоту та порядок у закладі.
Ніна Миколаївна розповіла, що у свій час закінчила Лубенське медичне училище і вже 33 роки трудиться за фахом, надаючи першу медичну допомогу майже 500 жителям с.Іванове Селище, під наглядом медика перебувають і четверо діток до року. Фельдшера дуже тішить той факт, що у Івановому Селищі щорічно народжуються малюки, а це значить, що село живе і у нього є майбутнє.
Завдяки ПСМД заклад забезпечений найнеобхіднішим обладнанням та медикаментами для надання першої медичної допомоги. Тут можна зміряти тиск, є глюкометр для визначення рівня цукру в крові, є кардіоргаф, є ваги для зважування малюків та дорослих, пеленальний столик.

Завідуюча Івановоселищенського ФАПу Ніна ЧЕРЕП

Швидкі тести на COVID-19 беруться у Зубанівській амбулаторії загальної практики сімейної медицини, там веде прийом і сімейний лікар. Тому за наявності відповідних симптомів жителі Іванового Селища звертаються саме у цей медичний заклад або у с.Великі Кринки.
Фельдшер забезпечена захисним багаторазовим костюмом від COVID-19. Завідуюча ФАПу говорить, що завдяки сільській раді, для закладу було придбано холодильник, регулярно виділялися кошти, за підтримки місцевих землекористувачів, на придбання ліків для надання першої медичної допомоги. Також завдяки тому, що у свій час сільською радою було перераховано на ПМСД 6 тис грн, для ФАПу було закуплено у достатній кількості захисні маски, рукавички, шапочки, бахили, дезінфікуючі засоби для рук та поверхонь, тому поки що потреб у захисних засобах немає.
Ніна Миколаївна сподівається, що коли закінчаться запаси наявних захисних засобів, ПСМД подбає про їхнє поповнення.
– Я вдячна керівництву КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Градизької селищної ради, якому підпорядковується наш заклад, за уважність та турботу. І головний лікар Валентина Юріївна Хавронюк, і заступник головного лікаря з медичного обслуговування населення Людмила Леонідівна Василенко, і заступник головного лікаря по охороні дитинства та материнства Надія Андріївна Безверха завжди цікавляться нашими справами, у разі потреби надають посильну допомогу.
Зараз триває вакцинація. У Зубанівську АЗПСМ приїздять медики з Градизька, які пройшли спеціальні курси та мають дозвіл на вакцинацію. Я проводжу роботу серед населення, складаю список бажаючих вакцинуватися, і люди отримують вакцину. Зараз є в наявності вакцина CoronaVac.
Мрію, аби нам хоч трішки виділили фінансування на ремонт кабінетів. Потрібно двері підлагодити, підлогу перефарбувати. Років з десять тому за власний кошт придбала шпалери, які разом з Мирославою Михайлівною і наклеїли, придбаною фарбою перефарбували підлогу. Але час іде, вже не завадило б і освіжити наше приміщення, аби людям було приємніше сюди заходити. На виклики доводиться добиратися на власному велосипеді, камери зношуються і за сезон потрібно їх змінювати кілька разів. Все це купується за власний кошт, а дуже хочеться, аби хоч якесь було забезпечення у цьому напрямку, щоб хоч раз на п’ять років нам видавали для потреб велосипед чи виділяли медичні халати, які теж доводиться купувати за власні кошти, швабру, відра, віники, інший інвентар для прибирання теж купуємо самі, – розповідає про те, що хвилює Ніна Миколаївна Череп.
Звісно, у сільського фельдшера набагато більше проблем, ніж у міського, адже село розкидане на кілька кілометрів, і дістатися швидко до пацієнта не завжди виходить. Але Ніна Миколаївна налаштована і надалі виконувати свою роботу якісно, з повною віддачею, адже розуміє, що її покликання – стояти на варті людського здоров’я, а іноді й життя.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЇХНЄ ПОКЛИКАННЯ – ЗВОДИТИ ФУНДАМЕНТ КОМФОРТУ ТА НАДІЙНОСТІ

Справу рук будівельників завжди видно, адже саме завдяки їхній праці наші села та міста змінюються, розбудовуються, стають красивішими та комфортнішими для життя, будуються промислові об’єкти, нові дороги, здійснюється реконструкція та ремонт старих приміщень.
Щорічно, у другу неділю серпня, будівельники відзначають своє професійне свято. В незалежній Україні святкування Дня будівельника передбачено президентським указом від 22 липня 1993 року на підтримку ініціативи працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів.

Сьогодні мова піде про підприємство, відоме не тільки на теренах Кременчуцького району, а й далеко за його межами – ПП «Райагробуд». Вже понад 30 років очолює це підприємство Віктор Ілліч Лєднік, досвідчений майстер своєї справи, який пройшов нелегкий шлях від звичайного виконроба до директора успішного підприємства. За плечима Віктора Ілліча 49 років трудового стажу і один-єдиний запис у трудовій книжці, адже з 1972 року і по сьогоднішній день він трудиться на одному підприємстві. Того авторитету, що мають зараз, підприємству та його керівнику вдалося досягти нелегкою працею, особистими професійними якостями директора, вмінням комунікувати та шукати шляхи вирішення проблем. Віктор Лєднік не тільки успішний керівник будівельного підпримства, він активний громадський діяч, обирався депутатом Глобинської районної ради. На минулорічних місцевих виборах був обраний депутатом Глобинської міської ради, але прийняв рішення відійти від депутатської роботи, поступившись місцем молодшим колегам.

Директор ПП «Райагробуд» Віктор ЛЄДНІК
Іван ВЕРТЕБНИЙ, бухгалтер, Лариса РОМАН, Лідія РОМАН та Інна ВЕРТЕБНА, головний бухгалтер

Приватне підприємство «Райагробуд» неодноразово нагороджувалось подяками та грамотами за успішну діяльність. У кабінеті директора серед численних нагород, на почесному місці – Грамота Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства за сумлінну та якісну роботу.
Віктор Ілліч розповів, що цьогоріч підприємство має велике замовлення від ТОВ «Глобинський м’ясокомбінат». Працівниками ПП «Райагробуд» ведуться реконструкційні роботи на ТОВ НВП «Глобинський свинокомплекс» та споруджуються нові корпуси на ТОВ НВП «Глобинський м’ясо-молочний комплекс». Також є замовлення від Лубенської міської ради. Директор говорить, що до кінця року підприємство забезпечене роботою. А коли є робота, то є й заробітна плата у працівників, а вона, до слова сказати, досить пристойна. Тож на підприємстві практично плину кадрів немає. Люди тримаються своїх посад, сумлінно працюють, а, відповідно, мають гідну винагороду за свою працю. Завдяки якісній роботі бригад, підприємство має хорошу репутацію і тому браку замовлень у нього немає, графік робіт розписаний до кінця поточного року.
На території підприємства працюють бетонний, зварний, столярний та меблевий цехи, в яких трудяться досвідчені працівники з багаторічним стажем роботи.
Директор розповів, що всією необхідною технікою та обладнанням підприємство забезпечене. Цьогоріч було придбано новенький екскаватор JCB, міні екскаватор-навантажувач Bobcat, чимало сучасних ручних інструментів та обладнання. Вимоги до якості будівельних робіт зараз дуже високі, тому аби працювати відповідно до вимог і стандартів, потрібно мати сучасну техніку, обладнання та інструменти. Саме тому дирекція ПП «Райагробуд» приділяє цьому питанню велику увагу, а також забезпечує гідні умови праці та відпочинку для своїх працівників. На підприємстві впродовж багатьох років працює їдальня, де можна комфортно, по-домашньому посмакувати різними стравами, приготованими вмілими руками Олени Кручиненко та Світлани Жадан.
Віктор Лєднік переконаний, що якісну роботу працівників можна простимулювати лише гідною зарплатою та хорошими умовами праці, тільки тоді люди триматимуться своїх посад та працюватимуть із повною віддачею.
Бути енергійним, триматися в тонусі Віктору Іллічу допомагає здоровий спосіб життя, заняття спортом, зокрема, плавання та щоденні фізичні вправи. Саме в цьому він вбачає секрет своєї молодості, тож всім радить дбати про своє здоров’я, мати якесь захоплення та інтерес до життя і тоді роки стануть непідвладними часові, а сила та бадьорість збережуться до поважних літ.

Микола РУБАН, виконроб та Сергій КУЛИК, майстер
Олександр КОНДРАТЕНКО, екскаваторник та Валерій ГОНЧАРЕНКО, шофер
Володимир ПОЛТАВЕЦЬ, кранівник, Олександр ЗАТУЛИВІТЕР, виконроб,
Андрій ШУВАЛОВ, бригадир-монтажник та Георгій ДЕМЕНКО, монтажник
Кухарі Світлана ЖАДАН та Олена КРУЧИНЕНКО
Валентин ГАЙДАР, диспетчер, Сергій ШМАТКО, інженер та Олег ГРИЦЮК, майстер виробництва
Професійні столяри, брати Петро та Василь ЯКИМ’ЮКИ
Працівники меблевого цехуОлександр ХВОСТЕНКО та Олександр ОРЕНДАРЕНКО

У переддень професійного свята директор ПП «Райагробуд» щиро зичить всім своїм колегам та працівникам підприємства міцного здоров’я, особистого щастя, здійснення планів та мрій.
Шановні будівельники району, своїми руками ви закладаєте майбутнє нашої країни, розмуровуєте обличчя наших сіл, селищ та міст, ставите фундамент комфорту та надійності для українців, зводите мости у безхмарне майбутнє. Тож нехай трудові будні радують успіхами та досягненнями, а свята – щирими усмішками, радістю та приємними хвилюваннями. Зі святом!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЛЕГКО ПРАЦЮЄТЬСЯ, КОЛИ Є КОМАНДНА ПІДТРИМКА ТА ПОВНЕ ВЗАЄМОРОЗУМІННЯ

Староста сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка Володимир ГУДЗЬ

У грудні 2020 року на посаду старости сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка Піщанської сільської ради було призначено 34-річного Володимира Миколайовича Гудзя, наймолодшого серед старост громади. Нещодавно ми зустрілися з Володимиром Миколайовичем аби поговорити про його роботу на цій відповідальній посаді, про те, що зроблено, що планується та з якими проблемами доводиться стикатися.
Перше питання, яке почав вирішувати староста сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка – це впорядкування чотирьох занедбаних кладовищ, що розташовані у кожному з сіл. Максимально довелося докласти зусиль аби вичистити, вирубати там все та вивезти накопичене роками сміття. Староста особисто брав участь у вирубуванні порослі та прибираннях на цвинтарях. З кожного кладовища було вивезено по 5 КамАЗів різного непотребу. Допомогу в цьому надали працівники Піщанського комунального господарства, за сприяння Піщанського сільського голови Олександра Петровича Краплини, який оперативно вирішував питання із забезпечення технікою, тож всі заплановані роботи були здійснені успішно.
Володимир Миколайович розповів, що на території сіл Гориславці, Миловидівка, Олефірівка та Коржівка від комунального підприємства Піщанської сільської ради «Комунсервіс» на посаді робітника з благоустрою старанно трудиться 27-річний Євгеній Юшко, який проживає у с.Ялинці і щоденно, крім вихідних, добирається велосипедом до місця роботи. Євгеній трудиться сумлінно, він відповідальний, його не потрібно постійно контролювати, адже сам бачить де і що потрібно зробити.
3000 тонн дорожньої суміші в цьому році було завезено на відсипку грунтових доріг населених пунктів Миловидівка та Коржівка. Володимир Гудзь говорить, що планується повністю завершити роботи з грейдерування та відсипки грунтових доріг й сіл Гориславці та Олефірівка. Впродовж багатьох років таких робіт не проводилось, дороги були у жахливому стані. Тож Володимир Миколайович щиро вдячний Піщанському сільському голові Олександру Краплині за допомогу у вирішенні й цього важливого для жителів сіл питання.
Староста розповів, що цьогоріч весною у Гориславцях висадили молодий парк, організувавши грандіозний суботник. Висадили біля 1000 молодих саджанців сосни, подарованих лісництвом, біля дитсадка, школи, Будинку культури. Зараз за саджанцями ведеться догляд – полив, обкошування від порослі та бур’янів. Завдяки дощовій весні є надія що саджанці добре приживуться та підуть в ріст.
У червні цього року на території с.Гориславці облаштовано природну зону відпочинку для місцевого населення, бо раніше люди не мали змоги відпочивати вдома, доводилося їздити у Піщане чи Недогарки. Володимир Гудзь разом з Євгенієм Юшком вирубали хащі, викосили бур’яни. За сприяння Піщанського сільського голови було вирівняно територію майбутнього пляжу та завезено 90 тонн піску, почищено водорості у річці, споруджено вбиральню. Тож зараз чимало охочих комфортно відпочивають на облаштованій території, засмагають, купаються у чистій річковій воді.
Звісно, як і скрізь, проблем у сільської громади вистачає. Пріоритетним, на думку старости, є вирішення питання з облаштування та ремонту Гориславського навчально-виховного комплексу, що складається з загальноосвітнього закладу, де навчається 54 учні та закладу дошкільної освіти. Директором НВК трудиться досвідчений педагог Олена Григорівна Фільченко. Заклад дошкільної освіти цьогоріч відвідувало 17 дітей дошкільного віку, завідувачем тут працює Лариса Олександрівна Сіра. Староста розповідає, що сподівається на виділення в цьому році фінансової підтримки на здійснення зовнішнього косметичного ремонту школи та дитсадка. Володимир Миколайович мріє осучаснити ці приміщення, відповідно до вимог часу, утеплити, створивши для дітей зручні та затишні умови для навчання, розвитку та дозвілля. Школа також потребує обладнання їдальні.
Після закінчення 9 класів Гориславського НВК учні продовжують навчання у Піщанській гімназії, куди здійснюється підвіз шкільним автобусом.
На території с.Гориславці діє фельдшерсько-акушерський пункт, яким завідує Наталія Анатоліївна Гуцу. У планах старости – організувати раз у тиждень у приміщенні закладу прийом пацієнтів сімейним лікарем. З цих питань вже ведуться перемовини із завідуючим Піщанської АЗПСМ Антоном Усачовим.
Є у Гориславцях Будинок культури, директором якого трудиться енергійна та креативна Олена Вікторівна Погорілець. Цей заклад потребує капітального ремонту даху, який протікає, ремонту глядацької зали, кабінетів та фойє. Староста говорить, що прекрасно знає про ці нагальні проблеми і буде докладати максимум зусиль для їхнього вирішення.
У приміщенні Будинку культури працює бібліотека, завідує якою Ірина Володимирівна Корзун.
Володимир Миколайович розповів, що на території підпорядкованих йому, як старості, сіл зареєстровано 903 особи. Так як у селах роботи немає, молоді люди виїздять у міста в пошуках заробітків, тому тенденція щодо зменшення вихованців дитсадка та учнів школи продовжується.
У селах Миловидівка, Олефірівка та Коржівка немає магазинів, хліб туди завозиться раз у тиждень. Хоча ці села не дуже віддалені від Гориславців, але там переважно мешкають люди старшого віку і їм би було зручніше купувати найнеобхідніше на місці. До старости вже звертався підприємець, який бажає на межі сіл Миловидівка та Коржівка поставити торгівельний МАФ хоча б на літній період. Йому вже надали дозвіл та виділили місце.
Централізованого водопостачання у Гориславцях та прилеглих селах немає, місцеві мешканці самостійно забезпечують себе водою, одні мають колодязі, інші пробурили водяні свердловини.
У селах налагоджено вивіз побутових відходів автомобілем Піщанського КП «Комунсервіс». Щовівторка спеціалізований автомобіль забирає сміття від тих домоволодінь, які уклали відповідні угоди з комунгоспом, та вивозить його на санкціоноване сміттєзвалище. Вартість таких послуг становить 25 грн. на місяць з одного домоволодіння. Укладено близько 60% договорів з населенням на вивіз побутових відходів. З рештою громадян проводиться роз’яснювальна робота, аби максимально залучити жителів сіл до централізованого вивозу сміття.
Володимир Гудзь зазначає:
– Мені часто люди говорять: «Ти сюди прийшов, значить ти повинен і зобов’язаний все робити сам і рубати, і косити, і сипати». А я й не відмовляюся – і кошу, і рубаю, хватаюся за все, що у моїх силах. Доповідаю голові що плануємо зробити та що для цього потрібно з техніки, а він допомагає у вирішенні цих питань.
На мою думку, у громаді багато чого можна зробити фізичною працею та мінімальним коштом і це те, що люди побачать та оцінять. Для цього не потрібні мільйони, а лише бажання і власні зусилля. Звісно, якби були фінанси, можна було б скільки планів та ідей втілити у життя! Але ж я розумію, що наша ОТГ велика й у всіх є свої фінансові потреби та плани, тому втілюватимемо свої задуми поступово, у межах можливостей нашої громади. Керівництвом сільської ради прийнято рішення цьогоріч завершити проєкти, що були розпочаті у минулі роки, а вже після цього будуть плануватися масштабні роботи по селах громади та втілюватися в життя нові ідеї.
Володимир Миколайович Гудзь бере на себе вирішення різних нагальних проблем громади в тому числі й фінансових, адже часто потрібно щось терміново придбати чи оплатити, тож староста і допомагає. Раніше Володимир Миколайович займався підприємницькою діяльністю, нині сімейний бізнес повністю на дружині Яні Вікторівні.
Поруч із Володимиром Миколайовичем трудяться Лідія Андріївна Старик, фахівець із соціальної роботи, та Наталія Василівна Гориславець, спеціаліст І категорії загального відділу виконкому сільської ради (віддалене робоче місце ЦНАПу). Саме вони допомагають місцевим жителям, надаючи різноманітні соціальні послуги.
Цьогоріч в Гориславцях після тривалої перерви, пов’язаної з карантинними обмеженнями, масово відзначали День молоді та День Конституції України, свято Івана Купала та сольний концерт уродженця Гориславців, який нині проживає у Гадячі Юрія Москаленка. Глядачі вже засумували за святковими дійствами, тож щиро і тепло зустрічали кожний виступ артистів.
Староста розповів, що на території сільської громади є кілька землевласників та орендарів. Серед тих, хто надає підтримку – брати Геннадій Леонідович та Вадим Леонідович Коровніченки, за що їм велика шана і подяка. Володимир Миколайович мріє аби й інші землекористувачі проявляли більше уваги до вирішення місцевих проблем.
– У нас підібралася хороша команда старост на чолі з головою ради та його заступниками Романом Володимировичем Назаренком і Олександром Анатолійовичем Сукмановим. Таке відчуття – наче ми знайомі багато років, розуміємо один одного з напівслова. Дуже хочеться, щоб наша громада мала достатнє фінансування і ми змогли втілити всі плани та задуми, щоб люди відчули зміни на краще. Зі старостами ми постійно підтримуємо зв’язок, консультуємось та радимось, в усьому знаходимо взаєморозуміння з головою. Переконаний, що коли є командна підтримка та повне розуміння один одного, – то все заплановане можна втілити у життя, – так мовив на завершення нашої розмови Володимир Гудзь.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

1 2 3 5