Архів автора: Сусід Вікторія

МУЗИКА – ЙОГО СВІТ, ЙОГО НАТХНЕННЯ І ВІДРАДА

Художній керівник Омельницького КСК «Дивограй»
Сергій ЛИТВИНЕНКО з онуком Романом КУЮЖУКЛУ

Люди мають різні таланти, дарування, вміння, проте музика лунає майже в душі кожного. Саме через неї можна щиро і відкрито висловити свої почуття, бо музика – це той інструмент, що грає на струнах серця. Це такий вид мистецтва, який дає поштовх до життя, відкриває друге дихання у людини. Саме музика стала для Сергія Михайловича Литвиненка з с.Омельник тим захопленням на все життя, що надихає, дає творчі сили, без чого він не уявляє свого буття.
Познайомилися з Сергієм Михайловичем Литвиненком на його робочому місці – в Омельницькому культурно-спортивному комплексі «Дивограй», де чоловік трудиться художнім керівником ось вже одинадцятий рік.
Сергій Михайлович розповів, що любов до музики та співу йому прищепили його батьки, Галина Яківна і Михайло Григорович Литвиненки. Батько добре грав на гармошці, запальний, веселий, любив жарти й сміх, був душею будь-якої компанії. Тато пройшов фронтовими дорогами Другої світової війни, мав тяжке поранення, став інвалідом війни І групи. Михайло Григорович прожив життя довжиною у 95 років. Помер в кінці минулого року. Після смерті Михайла Литвиненка в с.Омельник не залишилося учасників бойових дій у Другій світовій війні.

З дружиною Наталією, донькою Тетяною та онуками


Мама Галина Яківна від природи була наділена талантом до співу, мала чудовий голос. Вона розповідала рідним про такий випадок, що колись йшли вони з чоловіком понад Пслом, Михайло грав на гармошці, а Галина співала. Її спів почув один професор з Ленінградської консерваторії (у той час на околицях Омельника на річці Псьол влітку було чимало відпочивальників з Москви та Ленінграду) і запросив її до свого закладу, адже у Галини Яківни було колоратурне оперне сопрано. Це було десь у 60-70 роках минулого століття. Але на той час жінка вже мала власну родину, тому нікуди не поїхала…

Колектив «Горлиця»


Батьки мріяли, аби син Сергій здобув музичну освіту, і все робили для цього. Сергій закінчив Полтавське музичне училище, а згодом – Кіровоградський педагогічний інститут, музично-педагогічне відділення. Після навчання повернувся до рідного села, працював і в місцевому Будинку культури, і в Омельницькій ЗОШ І-ІІІ ступенів з 1983 до 2010 рр. Майже три десятки літ віддав чоловік улюбленій справі. Сергію Михайловичу завжди подобалось розкривати талант юних, навчати їх вокалу та грі на музичних інструментах. Також він вів музичну студію, що діяла при школі і яку відвідувало 16 учнів. Кілька вихованців Сергія Михайловича пов’язали своє майбутнє життя з музикою і в цьому є значна заслуга вчителя.
Сергій Михайлович розповів, що володіє майже всіма музичними інструментами, але професійно грає лише на баяні.
Дружина Наталія Василівна за фахом бухгалтер, чимало років віддала роботі начальника фінансового відділу другого пожежного загону державної пожежної охорони при заводі «Укртатнафта».
Сергій Михайлович говорить, що Наталія Василівна хоч сама і не співає, але тонко відчуває музику, завжди допомагає у підборі репертуару, дає слушні поради, для чоловіка вона – беззаперечний авторитет.
Дочка Тетяна закінчила педагогічний інститут, працювала начальником відділу культури в Омельницькій ОТГ, зараз трудиться у Кременчуцькому педагогічному коледжі. Вона дуже творча людина, працює з дітьми, захоплюється музикою, адже у свій час закінчила музичну школу по класу фортепіано.
У доньки Тетяни є двоє синочків – п’ятикласник Рома і другокласник Даня. Рома успадкував від прабабусі чудовий голос, а від прадідуся, дідуся та мами – хист до музики. Тому зараз дідусь Сергій докладає чимало зусиль аби Рома опанував всі ази музичної премудрості. Саме у Ромі Сергій Михайлович бачить свого творчого спадкоємця, кому він може передати всю свою майстерність і любов до народної творчості, аби вона жила і в наступних поколіннях.
Внук Роман Куюжуклу вже оволодів грою на клавішних інструментах. У майбутньому дідусь сподівається, що він опанує й баян.
– На жаль, зараз багато музикантів не грає наживо, а використовує у своїх виступах мінусовки, фонограми. Ще працюючи у школі, я завжди відстоював живу гру на баяні на різних виступах та конкурсах, але не завжди мав підтримку. Прикро, що зараз хоровий спів, самодіяльні виступи місцевих артистів відходять у минуле… У нас в Омельнику було започатковано регіональний фестиваль народної творчості «Омельницьке розмаїття», що згодом переріс у Всеукраїнський фестиваль «Чарівна симфонія козацтва». Історики дослідили, що коріння роду Чайковських йде з Омельника, саме тут жив дід видатного композитора, – розповідає Сергій Литвиненко. – Сподівають, що ці започатковані традиції житимуть і надалі, а Омельник залишатиметься культурною меккою нашого краю і після розширення меж Кременчуцького району.
Сергій Михайлович Литвиненко з гордістю говорить про свою роботу. Він пишається тим, що Омельницький КСК «Дивограй» оснащений сучасною якісною апаратурою, що тут працюють справжні ентузіасти своєї справи. Він вдячний директору закладу Вікторії Вікторівні Ясінській за розуміння та підтримку, а талановитим землякам – за ентузіазм, творче натхнення на яких і тримається сільська культура.
Як художній керівник чоловік працює з вокальним ансамблем «Горлиця», який є учасником багатьох сільських та районних заходів, також веде роботу з вокальними дуетами та солістами. Звичайно, під час карантинних обмежень в Омельницькому КСК «Дивограй» не проводились масові культурні заходи, але репетиції не припинялися, дотримуючись всіх карантинних вимог, артисти залюбки збиралися щоб підготуватися до майбутніх виступів.
А ще Сергій Литвиненко проявив свій неабиякий композиторський талант і разом з місцевою поетесою Галиною Яременко вони стали авторами чималої кількості чудових пісень. Зокрема, створивши «Гімн Омельника», пісні «Омельничани», «Надвечір’я», «Наш Омельник», «Величальна Кременчуцькому краю» та інші.
Тож нехай не вичерпується енергія та ентузіазм майстрів народного мистецтва, нехай кожен день буття буде світлим, сонячним, щедрим на добро та радість! Сили Вам, шановний маестро, та здоров’я для нових творчих звершень, людської шани та вдячності!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з особистого архіву Сергія ЛИТВИНЕНКА.

ЇХНЯ МІСІЯ – ДБАТИ ПРО ЗДОРОВ’Я і ЖИТТЯ ЛЮДЕЙ

Нещодавно довелося побувати у Кривушівській сільській лікарській амбулаторії загальної практики сімейної медицини Піщанської сільської ради та поспілкуватися з фельдшером закладу Миколою Вікторовичем Кісілем.

Фельдшер Микола КІСІЛЬ

Він розповів, що медпрацівники амбулаторії надають кваліфіковану первинну медичну допомогу пацієнтам при різних захворюваннях. Обслуговує заклад жителів сіл Кривуші і Ковалівка, а це більше двох тисяч осіб. Крім того, чимало жителів мікрорайону Кременчука Реєвка, що межує з Кривушами, сіл Михайленки та Піщане уклали угоди з сімейним лікарем Григорієм Вікторович Нестерчуком, який є завідувачем Кривушівської АЗПСМ. Заклад підпорядковується Комунальному некомерційному підприємству» Центр первинної медико-санітарної допомоги Пришибської сільської ради».
Амбулаторія забезпечена всім необхідним для лікування та обстеження пацієнтів обладнанням, зокрема, дефібрилятором, інгаляторами, кардіографами, глюкометрами, УВЧ апаратом та ін. В амбулаторії працює денний стаціонар на одне ліжко.
Микола Кісіль говорить, що найчастіше люди звертаються до медзакладу з серцево-судинними захворюваннями, цукровим діабетом, бронхіальною астмою. Медперсонал амбулаторії обслуговує доросле і дитяче населення, проводить планові вакцинації (заклад на 98 % забезпечений вакцинами), тож для проведення первинного календаря щеплень тут є всі вакцини у повному обсязі. До речі, народжуваність у Піщанській громаді на високому рівні, тож медики ведуть спостереження як за вагітними, так і за малюками.
Амбулаторія забезпечена тестами на виявлення СОVID-19. Тестування для пацієнтів безкоштовне, але проводиться воно лише за певними медичними показаннями, коли у пацієнта є симптоми, що співпадають з тими, що є у переліку МОЗ України і Всесвітньої організації охорони здоров’я щодо СОVID-19. Зокрема, постійний кашель, підвищена температура, втрата нюху, смаку, загальна слабкість організму.

Крім сімейного лікаря Григорія Нестерчука та фельдшера Миколи Кісіля, в амбулаторії працюють лікар-стоматолог Олена Вікторівна Погорєлова, медична сестра загальної практики сімейної медицини Ольга Олексіївна Ткачова та молодша медична сестра Юлія Іванівна Скакун.
Кривушівська АЗПСМ повністю забезпечена необхідними захисними засобами від СОVID-19 – одноразовими костюмами, бахілами, рукавичками, масками, захисними щитками, окулярами.
Фельдшер Микола Кісіль розповів, що закінчив Кременчуцький медичний коледж, факультет «лікувальна справа», отримавши спеціальність фельдшера. Родом він із смт.Козельщина. Після закінчення коледжу отримав направлення у Білецьківку, там працював 4 роки, а в Кривушівській АЗПСМ трудиться вже 6 років. Робота подобається, говорить, що це саме той фах, про який він мріяв з дитинства.
У Кривушах вже збудоване приміщення нової амбулаторії ЗПСМ за президентською програмою «Сільська медицина». Її планується ввести в експлуатацію після корегування проєктно-кошторисної документації. Тож незабаром кривушівські медики переїдуть у новеньке, сучасне приміщення європейського зразка, яке відповідатиме всім стандартам МОЗ України, де буде комфортно і затишно як медичним працівникам, так і пацієнтам.
Вікторія СУСІД.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ПІЩАНСЬКІ БІБЛІОТЕКИ – ЦЕ СУЧАСНІ ІНФОРМАЦІЙНІ ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ, ДЕ ВІДВІДУВАЧАМ ЦІКАВО ТА ЗАТИШНО

Працівники Піщанської бібліотеки для дорослих – бібліотекар
Лариса ШОЛОХ, завідуюча Інна ВОЙТЕНКО, бібліограф Людмила РАДОЧИН
Завідуюча Піщанської бібліотеки для дітей Ольга СЛЬОТА
демонструє ляльковий театр

За останній період довелося побувати в кількох бібліотеках Кременчуцького району, зокрема, й Піщанській сільській бібліотеці для дорослих та Піщанській сільській бібліотеці для дітей. І скажу відверто, те, що ми там побачили – вражає! В першу чергу звернули увагу на сучасне оздоблення приміщень. Інша разюча відмінність від бібліотек Глобинської та Градизької ОТГ – комп’ютерне забезпечення та велика кількість новеньких книжок.
Завідуюча Піщанської сільської бібліотеки для дорослих Інна Анатоліївна Войтенко розповіла, що бібліотечний фонд налічує 13,5 тисяч книг. Частина їх знаходиться в одній кімнаті, а інша частина фонду – в книгосховищі, що розташоване на другому поверсі, в приміщенні дитячої бібліотеки.
Бібліотека обслуговує переважно жителів села Піщане, так як в інших населених пунктах громади є свої бібліотечні заклади, до речі, всі вони збережені після створення об’єднаної територіальної громади й активно працюють та поповнюють свої фонди.
У бібліотеці, крім завідуючої, трудяться досвідчені бібліотекарі – Лариса Миколаївна Шолох, яка обслуговує читачів у читальному залі, бібліограф Людмила Анатоліївна Радочин та інженер комп’ютерних систем Юлія Йосипівна Головко, яка обслуговує комп’ютерну техніку по всій громаді.
Бібліотека налічує 700 користувачів. Найбільшим попитом у закладі користуються книги сучасних українських авторів. Минулоріч бібліотеці подарували 230 прекрасних книг жителі с.Піщаного, суттєво поповнивши бібліотечні фонди.
Інна Анатоліївна розповіла, що кошти на придбання нових книг для бібліотеки виділялися Піщанською сільською радою, тому книжкові фонди закладу задовольняють читацький попит, кожен тут може знайти літературу за власним смаком та вподобаннями.
Заклад брав участь у проєкті місцевого самоврядування, завдяки якому вдалося придбати книжкові стійки, екран, деякі меблі.
У 2012 році завдяки програмі «Бібліо­міст», для бібліотеки було придбано 5 комп’ютерів, кольоровий принтер, обладнано Wi-Fi зону. Все це посприяло тому, що бібліотека перетворилася на сучасний інформаційний заклад.
За словами завідуючої, бібліотеку відвідують переважно літні люди. Під час карантину читачі брали книги, періодичні видання додому. Всі з нетерпінням чекали закінчення карантинних обмежень, аби навідатися до бібліотеки, поспілкуватися, підібрати щось для душі, а молодь йде сюди аби попрацювати за комп’ютерами, доступ до яких безкоштовний.
У бібліотеці регулярно (за винятком карантину) працює клуб за інтересами, відбуваються цікаві зустрічі, проводяться тематичні виставки. Сюди люди йдуть аби віднайти душевний спокій, морально відновитися та відкрити для себе величезну скарбницю знань, що схована в літерах, сторінках та томах.
Піщанською сільською бібліотекою для дітей завідує Ольга Іванівна Сльота. Заклад розташовано у просторому, світлому, минулоріч відремонтованому приміщенні, у якому виділено куточок дитячого дозвілля, де діти можуть не тільки читати цікаві книги, а й проводити вільний час у іграх та розвагах. Відпочиваючи після уроків, діти охоче грають у шашки, шахи, дитяче доміно, складають конструктори, пазли, мозаїку, малюють, спілкуються з однолітками.
Для наймолодших відвідувачів створено куточок казки та м’яких іграшок, де малюки залюбки граються. Дитяча бібліотека теж оснащена комп’ютерною технікою.
Щороку дітьми перечитується більше 11000 книг. Ольга Іванівна говорить, що сюди часто приходять учні школи, аби взяти необхідну літературу. Майже всі художні твори, що вивчаються учнями за шкільною програмою, є у бібліотеці. Завдяки коштам, виділеним Піщанською сільською радою, було придбано за останні роки 800 екземплярів книг, які, до речі, бібліотекар самостійно підбирала для бібліотеки, попередньо провівши опитування серед своїх читачів та учнів місцевої школи. Тож асортимент літератури тут на всі смаки – є чимало дитячих енциклопедій, казок, оповідань, книг про природу, автомобілі та ін.
Гордістю бібліотеки є ляльковий театр, який діє тут з вересня 2019 року. Учні 5-7 класів охоче беруть участь у лялькових виставах. За кошти громади для театру придбано сценічне оснащення та ляльки.
Проводяться тут виставки творчих робіт дітей, вікторини, інтелектуальні ігри. Тож бібліотека для піщанської дітвори стала тим інформаційним та культурним простором, який надихає, виховує, розвиває творчий потенціал, навчає новому, прищеплює любов до читання.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

СВІТ ЗАХОПЛЕНЬ СВІТЛАНИ КУЛЯВІНОЇ

Світлана КУЛЯВІНА

Іскорка таланту у кожному з нас присутня від народження. Від того, як її плекатимуть, який вона отримає поштовх для розвитку, залежить чи людина розвине цей свій талант, а чи він згасне, так і не перетворившись у яскраве полум’я. Різні бувають життєві ситуації, що дають поштовх для прояву власних здібностей, реалізації мрій, пошуку занять, що надихають та відкривають нові можливості. Саме так сталося із Світланою Петрівною Кулявіною, вчителем початкових класів Ялинцівського НВК.
Народилася Світлана у с.Піщане, там милуло її дитинство та шкільні роки. Батьки трудилися на Кременчуцькому автомобільному заводі і зовсім не були пов’язані з мистецтвом. Світлана ж виявила бажання здобути фах учителя, тому вступила до Кременчуцького педучилища.
Вона пригадує, як у 1994 році проходила педагогічну практику в дитячому спортивно-оздоровчому центрі «Горизонт». Працюючи вожатою, Світлана познайомилася з Олегом Юрійовичем Рябо, скульптором з м. Горішні Плавні. У «Горизонті» він проводив заняття для дітей, які там відпочивали. Світлані так було це цікаво, що під час обіднього сну своїх вихованців, вона бігала до скульптора в імпровізовану майстерню, щоб подивитися як він працює. Почала щось пробувати ліпити, Олега Юрійовича здивувала Світланина техніка. Він подумав, що вона десь навчалась, адже її почерк був схожий на техніку відомої майстрині, але 18-річна Світлана не знала нікого з майстрів і ліпила вироби з глини вперше у житті. Там вона виготовила три свої перші роботи з глини, які зберігає вдома до цього часу.
Світланиним батькам Олег Рябо порадив відправити доньку на навчання до Миргорода, щоб розвивала свій талант. Але мама не підтримала майстра, вона була переконана, що доля Світлани бути вчителем, адже на той час дівчина вже 4 роки опановувала цей фах. А далі було навчання у Полтавському педагогічному інституті на філологічному факультеті, після навчання – життя закрутилось, завирувало…

Працює гурток художньої кераміки Ялинцівського НВК
За творчим процесом


16 років свого життя Світлана Петрівна віддала роботі вчителя української мови у Піщанській гімназії. Чимало років жінка не брала до рук ні глини, ні пензлів. А в 2015 році вона відвідала заняття у Кременчуцькій студії живопису й кераміки Be.Pottery, де знову попробувала ліпити глиняні вироби. Відвідавши лише кілька занять, надихнулася процесом, отримавши колосальне задоволення.
А коли Світлана Петрівна Кулявіна у 2016 році розпочала свою роботу в Ялинцівському навчально-виховному комплексі на посаді вчителя початкових класів, їй прийшла ідея створити в закладі гурток художньої кераміки. Цією ідеєю захопила батьків учнів, дирекцію закладу і поступово почала втілювати плани у життя. Дітям дуже сподобався новий гурток, вони із задоволенням почали його відвідувати. Їхніми першими роботами були дзвіночки. І нехай вони були ще не зовсім досконалими, але дітей ця робота неймовірно захопила.
Світлана Петрівна говорить, що з перших занять намагалася зацікавити своїх учнів. І це їй вдалося. Більше половини вихованців закладу почали відвідувати цей гурток. Сюди ходили різні діти, були й такі, які не відрізнялися старанністю у навчанні та зразковою поведінкою, але під час ліплення з глини такі учні демонстрували дивовижну посидючість та творчий підхід до справи. Ліплення з глини не тільки заспокоює, розвиває уяву та фантазію, а й виробляє такі риси як наполегливість, точність, старанність, спонукає дітей створювати під час роботи дружну сприятливу атмосферу, не сваритися, щоб «глинка не тріснула». На глиняні вироби впливає аура майстра, його енергетика та настрій.
– Поступово наш гурток розвивався, ми вдосконалювали свою майстерність, учні, які відвідували уроки ліплення з глини, встигали наробити чимало цікавих виробів, які прикрашали не тільки клас, а й домашню оселю. У гуртку діти працюють за двома рівнями, за розробленою програмою.
Завдяки підтримці директора закладу Романа Володимировича Назаренка ми придбали гончарне коло. Глину виписуємо по пошті, переважно з м.Слов’янськ, у рік її йде близько 100 кг. Мої учні брали участь у багатьох творчих конкурсах. Так Валерія Білокриницька, яка зараз навчається у 6 класі, брала участь у щорічній обласній виставці-конкурсі «Знай і люби свій рідний край», її роботи завжди займали призові місця. На Всеукраїнському творчому конкурсі вона стала лауреатом, зайнявши 1 місце,
– говорить Світлана Кулявіна.
Її вихованці кожного року беруть участь у районному фестивалі мистецтв «Веселкові береги Дніпра», отримують призові місця. Світлана Петрівна, як керівник гуртка, щороку теж бере участь у творчих показах робіт. Вона – учасник обласних конкурсів робіт-мініатюр керівників гуртків, де цьогоріч зайняла ІІІ місце, а минулоріч – перше.
Кілька років тому на місцевому святі у с.Омельник демонструвала свою та дитячу невеличку виставку робіт. Саме там познайомилася з чудовими майстрами гончарно-керамічного мистецтва Юрієм та Світланою Нечаями. Юрій був здивований Світланиною технікою, йому спочатку здалося, що роботи не з глини, а з дерева. Згодом Світлана Петрівна потоваришувала з подружжям, вони допомагають у випалюванні глиняних виробів, адже мають у власній майстерні спеціальну піч.


Світлана Кулявіна розповіла, що разом із знайомою Наталією Трушевською у Кременчуці проводила заняття з ліплення глиною для всіх охочих, які відвідували в основному мами з дітьми. Говорить, що три роки тому проводили двічі на тиждень безкоштовні заняття для дітей інвалідів та їхніх мам. Це була чудова релаксація для всіх, хто відвідував заняття, але, на жаль, це був нетривалий період.
У Ялинцівському НВК заняття гуртка проводяться на постійній основі ось вже майже 4 роки. І хоча робота з глиною заняття цікаве і захоплююче, але після цих занять лишається чимало бруду і щоразу потрібно все ретельно мити та прибирати. Та, незважаючи ні на що, гурток працює і його із задоволенням відвідують учні закладу.
Про гурток дізналися батьки дітей з м. Кременчук і привели їх до 1 класу Ялинцівського НВК. У класі Світлани Петрівни шестеро дітей з Кременчука і Піщаного, четверо учнів приїхало навчатися з Кременчука після садочка з вальдорфським направленням, він такий єдиний у місті, але, на жаль, шкіл таких немає, тому батьки шукають заклади, де дітям буде комфортно, затишно і цікаво продовжити навчання. Адже навчальний заклад знаходиться віддалено від міста, поблизу сосновий ліс. У теплу пору року заняття проводяться вчителями на свіжому повітрі у шкільному саду, наповнюваність класів невелика.
Світлана Кулявіна – представник нової української школи, але вона радо йде назустріч всім батькам і намагається створити затишну та творчу атмосферу для своїх вихованців, аби вони отримали тут саме те, що їм потрібно. А ще мріє, аби у закладі обладналася майстерня для занять гуртка, говорить, що таке приміщення є, але його потрібно ще утеплювати та ремонтувати, щоб воно стало придатним для творчості. Мріє, аби там вистачило місця і для гончарного кола, і для об’ємних стелажів для дитячих виробів.
Крім чудових доробків з глини у Світлани Кулявіної є чимало й інших творчих робіт, зокрема, в олійному живописі, вишивці бісером та нитками. За що б не бралася ця талановита жінка, все їй вдається. А як вона чудово читає поезію! Своє художнє читання неодноразово демонструвала на шкільних та інших урочистостях. А які гарні світлини знімає! Вона бачить і сприймає навколишню красу по-особливому – тонко і чуттєво, мабуть, тому що мала власні життєві уроки, які навчили її цінувати кожну мить, робити світ навколо себе кращим, яскравішим, наповнювати його добром, світлом та радістю.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з особистого архіву Світлани КУЛЯВІНОЇ.

ПАСІКА ТА ВИНОГРАД – ЗАХОПЛЕННЯ РОДИНИ ТОПЧІЇВ

Валентина та Олексій ТОПЧІЇ

Олексія Петровича та Валентину Миколаївну Топчіїв добре знають не тільки у с.Манжелія, а й Кременчуці, Глобиному, Горішніх Плавнях, інших населених пунктах району та області, адже вони багато років займаються реалізацією якісного одягу, побутових товарів, а ще саджанців дерев, кущів, винограду, препаратів захисту рослин.
Зустрітися та поспілкуватися з цією родиною нас спонукали позитивні відгуки багатьох людей, які знають Олексія Петровича та Валентину Миколаївну та яким вони надавали професійні консультації з вирощування винограду, та тих, хто придбавши у них саджанці, вже радіють смачним і красивим плодам.
І ось ми у Манжелії біля ошатної садиби родини, нас гостинно зустрічають господарі. Разом йдемо на виноградник, виплеканий та доглянутий вмілими руками Олексія Петровича, Валентини Миколаївни та їхніх рідних.
Господар розповів, що чимало років родина прожила у Кременчуці, там Олексій Топчій трудився на Кременчуцькому м’ясокомбінаті. Родом чоловік з Харківської області, у свій час успішно закінчив Харківський технікум радянської торгівлі, завжди мав чимало захоплень та вподобань, легкий та комунікабельний у спілкуванні. У Манжелії родина мала знайомих, неодноразово приїздила сюди на риболовлю та на відпочинок. А після того як у 2006 році Олексій Петрович переніс інфаркт, подружжя Топчіїв почало задумуватися про будиночок в селі. Довго вибирали різні варіанти, аж доки знайомі не запропонували оглянути дім у Манжелії. Саме він припав до душі найбільше. Крім будинку, тут є простора земельна ділянка, господарські будівлі, чудовий краєвид на ліс та річку, а, найголовніше, як вважає родина – хороші сусіди поруч. Все відремонтували, облаштували, перевезли сюди батьків Валентини Миколаївни і з 2008 року почали господарювати на цій садибі. Хоча у родини Топчіїв є квартира у Кременчуці, син Руслан з невісткою Вікторією й онуком Артемчиком та донька Людмила з зятем Андрієм, онуками Ангелінкою і Марійкою теж живуть у місті, але всі залюбки на вихідні їдуть до Манжелії, аби відпочити від міської суєти та допомогти у догляді саду та городу.
Олексій Петрович говорить, що перші свої саджанці винограду придбав у Кобеляках у свого доброго знайомого, а тепер вже й вчителя Юрія Пантелеймоновича Котляра і саме побувавши у нього в гостях та побачивши його виноградник, Топчії надихнулися створенням власного диво-саду, де чільне місце відвели винограду. Саджанці різних сортів купували у відомих садоводів, знайомлячись з асортиментом через мережу Інтернет. Валентина Миколаївна додає, що жоден виноградар не відмовив їм у консультації чи пораді, можливо тому, що ця непроста справа любить щирих, щедрих, світлих душею людей.
Ось так родина Топчіїв почала вирощувати сонячні ягоди на присадибній ділянці. На сьогоднішній день мають більше 80 кущів винограду більш ніж 50 різноманітних сортів. Спорудили для лози шпалери, освоїли всі етапи догляду – від боротьби з хворобами та шкідниками, до обрізки, формування та вкривання лози на зиму. Розповідають, що є сорти у які закохалися відразу, а є й такі від яких довелося відмовитися з певних причин. Родина постійно експериментує, слідкує за новинками як у сортах, так і в засобах обробітку від хвороб та шкідників. Прийшли до висновку, що міжряддя між шпалерами краще не переорювати, а залишати там траву, яку впродовж літа скошують. Пристовбурові кола кущів та дерев Олексій Топчій рекомендує вкривати шаром мульчі з соломи чи трави, це вберігає рослини від пересихання та робить грунт пухкішим.
Ось кілька порад, якими Олексій Петрович поділився з читачами нашого видання щодо догляду за виноградом.
Восени він радить обробити лозу перед укриванням мідним купоросом, який вбиває грибкові хвороби, і обов’язково добре полити всі виноградні кущі з розрахунку 50-60 літрів води під один кущ. Це вбереже коріння рослин від вимерзання взимку та сприятиме кращому росту весною.
Щоб вберегти лозу від пошкодження мишами, радить у пластикову ємність покласти отруту-приманку від мишей, та розташувати її поряд з кущем.
Лозу вкриває звичайними мішками (білими, як з-під цукру), лозу пригинає до землі, а зверху ще прикриває біг-бегами (які фермери використовують для зберігання зерна).
Рано навесні після зняття укривного матеріалу обробляє лозу 3% розчином залізного купоросу.
Радить проводити три основні обробки винограду. Першу – на початку травня, коли вже є 2-3 листочки, обробивши кущі інсектицидами від кліщів типу «Каліпсо» та фунгіцидами, такими як «Стробі» або «Шавіт» від хвороб.
Другу обробку потрібно проводить перед цвітінням лози від дуже небезпечної для винограду хвороби – оїдіуму фунгіцидами, такими як «Ридоміл Голд» та «Топаз», змішуючи обидва препарати.
Третю обробку Олексій Петрович радить проводити після цвітіння теж фунгіцидами – «Тіовіт Джет» + «Чарівник» або «Ридоміл Голд» чи ін. При кожній обробці виноградар додає ще й добриво «Чистий лист» для винограду.
Всі пізні сорти винограду, які дозрівають у вересні, обробляє препаратом «Квадріс». Цим фунгіцидом нового класу широкого спектру дії, рослини обробляють у липні.
Олексій Топчій не практикує вкорінення черенків у ємностях, а надає перевагу вкоріненню на спеціально відведеній для шкілки ділянці на городі, говорить, що так простіше, особливо коли немає можливості постійного нагляду за рослинами.
– Раджу не купувати садівного матеріалу у випадкових людей чи перекупників. Беріть їх у знайомих чи друзів, або у садівників, яким довіряєте. При купівлі візьміть номер телефону, щоб при потребі запитати про особливості вирощування та догляду за тим чи іншим сортом. Краще відповідально до цього поставитися, придбати один раз і насолоджуватись плодами, ніж розчаруватись покупкою і ще декілька років чекати нових урожаїв з інших кущів. Бережіть свій час і гроші! – мовить Олексій Топчій. – Принісши саджанець додому, його варто на кілька днів поставити в стимулятор росту. Це може бути 2 ст. л. меду на 10 л води, або ж інші промислові стимулятори (гетероауксин, корневін, гумат натрію), розводити їх потрібно відповідно до інструкції. За бажанням, саджанець можна одразу саджати в землю, але після цього добре полити його прогрітою водою. Глибина садіння на чорноземних грунтах складає 25-30 см, а на піщаних глибше – 30-40 см. В яму треба додати трохи перегною, піску, попелу. Після садіння добре втрамбувати землю, – радить Олексій Петрович.
На запитання які сорти найулюбленіші, виноградар говорить, що кожний приваблює по-своєму. Синові найбільше до вподоби «Надія Азос», а от сорти селекції Віктора Крайнова, такі як «Преображення», «Низина», «Благовіст» люблять всі. Є у родини багато мускатних сортів, які мають неперевершений смак, такі як «Ландиш» чи «Ладанний 2», дивують чудовим смаком пізні сорти «Харитон» і велетень «Богатянівський». Так як виноградник дає на багато більше врожаю, ніж потрібно для сім’ї, то чимало сонячних ягід реалізується на ринках чи на замовлення. Олексій Петрович розповідає, що споживачі краще купують великоплідні грона, хоча часто буває, що виноград з дрібнішими ягодами має на багато вишуканіший і кращий смак, тож займаючись виноградарством обов’язково потрібно враховувати запити покупців.
Ще на присадибній ділянці Топчіїв багато різних плодових дерев, що радують господарів смачними плодами. Валентина Миколаївна розповіла, що саджанці дерев, зокрема, персиків, саджали ті, що не продалися на базарі, тобто найгірші. Але навіть слабенькі деревця при грамотному догляді пішли у гарний ріст та вже добре плодоносять. Валентина Миколаївна, хімік за освітою, радить всім садівникам ретельно дотримуватись інструкцій при застосуванні будь-яких хімічних препаратів, наголошуючи на тому, що не завжди більша доза хімзасобу є кращою для рослин і безпечною для людей. Садоводи розповідають, що обрізку персиків краще проводити у березні, коли видно як рослини перезимували і які гілки чи пагони можна видаляти.
Крім догляду за садом та виноградником у родини Топчіїв є ще одне захоплення – пасіка. Кілька десятків вуликів, звичайно, теж потребують неабиякої уваги та роботи. Олексій Петрович говорить, що його батько у свій час теж займався пасікою і після його смерті залишився деякий реманент, який син забрав собі на згадку. І коли прийшла думка завести пасіку, він купив вулики, бджолосім’ї, необхідне обладнання та й розпочав пасічникувати. З усмішкою каже, що без підтримки дружини та дітей було б складніше, а так всі гуртом займаються не тільки городом та виноградником, а й пасікою. Бджіл цукром ніколи не підгодовують, залишаючи їм достатньо меду для харчування взимку. Саме тому мед з пасіки родини Топчіїв смакують не тільки рідні та близькі, а й із задоволенням купують постійні клієнти, які знають цю продукцію.

На пасіці

З вдячністю родина відгукується про виноградарів Олександра Шаповала з Градизька, з яким товаришують багато років, обмінюються досвідом, Ольгу Рясну із Землянок, яка вражає своєю працелюбністю та наполегливістю, про Сергія Гутніка та Віктора Таранця з Кременчука, Андрія Трістана, Юрія Клеманя та Дмитра Омельяненка з Кобеляк, про багатьох інших знавців своєї справи, з якими радяться, консультуються, товаришують.
Олексій Топчій говорить:
– Догляд за садом, виноградником, пасікою, приносить нашій родині не тільки величезне моральне задоволення, а й дає сили, надихає, розширює коло спілкування з цікавими людьми. Мені приємно коли покупці знову і знову приходять до мене на ринок якщо не по нові сорти, то за порадами щодо вирощування. А є й такі, які повертаються через кілька років і дякують за хороший сорт, рекомендацію тощо. По-іншому я не вмію працювати і не хочу. Дуже вдячний за допомогу дружині Валентині, нашим дітям та онукам. Ми у постійному творчому пошуку, у постійних експериментах та реалізації задуманого.
Тож нехай всі плани і задуми родини Топчіїв втілюються в життя, а захоплення, що стали частиною життя, приносять не тільки душевну гармонію, а й матеріальну стабільність.
Всім, хто хоче мати новий врожайний сорт винограду чи фруктових дерев на своїй присадибній ділянці, отримати слушну кваліфіковану пораду, радимо звертатися до Олексія Топчія, якого майже щоп’ятниці можна зустріти на глобинському ринку.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з особистого архіву родини Топчіїв.

ДО ЛЮДЕЙ – З ДОБРОМ І ВІДКРИТОЮ ДУШЕЮ

Лідію Яківну Дорошенко знають у Бугаївці і старші, і молодші за її відкритість, чуйність, небайдужість. Ось вже 2 роки вона – голова ради ветеранів с.Бугаївка.
Жінка розповіла, що коли очолила ветеранську організацію, там налічувалось 363 особи, але за ці два роки померло 68 людей, тож зараз членами організації є 295 осіб. На жаль, вже відійшли у засвіти всі учасники бойових дій Другої світової війни, залишилося кілька тих, хто має статус «дітей війни», а всі решта – ветерани праці.
Лідія Яківна регулярно телефонує до своїх ветеранів, по можливості відвідує. Особливу увагу приділяє одиноким. Проводжаючи людей в останню путь, Лідія Яківна завжди мовить добрі слова про покійного. Це теж її місія, як голови ветеранської організації. Тісна співпраця налагоджена із сільською радою, із соціальними працівниками, які обслуговують одиноких стареньких.
Лідія Яківна говорить, що для людей похилого віку найбільшою проблемою, окрім здоров’я, є самотність. Це найбільше їх хвилює і найбільше їм «болить». У багатьох є рідні, але вони далеко, приїздять рідко, тому й доводиться опікуватися такими людьми Лідії Яківні та сільському голові. Катерина Іванівна Компанієць весь час, доки обіймала посаду сільського голови, приділяла велику увагу людям похилого віку та одиноким, відгукувалася на різні їхні прохання чи то оплатити комунальні послуги, придбати необхідні ліки, або щось смачненьке у місцевому магазині, чи якісь інші товари у райцентрі.
Лідія Яківна Дорошенко народилася у с.Погреби, там промайнуло її дитинство та юність. А далі було навчання в Полтавському сільськогосподарському інституті, який закінчила у 1972 році, здобувши спеціальність бухгалтера. За направленням потрапила у с.Шушвалівка, де пропрацювала 5 років головним бухгалтером у місцевому радгоспі. У цьому мальовничому селі зустріла молода та вродлива дівчина Ліда свого майбутнього чоловіка Івана. Молодята побралися і 5 років мешкали разом у Шушвалівці, у 1974 році у них народився синочок Андрійко. А далі склалося так, що в молодій родині почалися непорозуміння, і коли у с. Погреби з’явилася вакансія головного бухгалтера, жінка переїхала туди працювати. П’ять років так минуло. Чоловік Іван Леонтійович приїздив, просив Ліду знову жити разом та й синочкові потрібний був батько. Вирішила тоді Лідія Яківна переїхати до чоловіка у с.Бугаївка. Так з 1982 року жінка живе у Бугаївці, що стала вже рідною і дорогою серцю. Тут у подружжя Дорошенків народилася донечка Тетянка.

Лідія Дорошенко


Лідія Яківна розповіла, як 8 років жили великою родиною з 8 осіб у батьківській хаті чоловіка з його рідними та зі своїми двома дітьми. Працювала Лідія головою профкому. Згодом від керівництва місцевого господарства отримали власний будинок, в якому мешкали 14 років. Смерть чоловіка багато чого змінила. На той час діти вже повиростали, проживали у Кременчуці. У батьківській хаті лишилася жити чоловікова сестра, інвалід з дитинства, велика майстриня швейної справи. Лідія Яківна продала власний будинок, щоб придбати дітям квартиру в Кременчуці, а сама перейшла жити до чоловікової сестри та доглядала за нею впродовж 15 років.
Син і донька створили власні родини, живуть у Кременчуці. У сина Андрія є двоє власних синів, старший обрав фах військового, молодший Ілля, після закінчення 9 класів, навчається у кулінарному училищі на шеф-кухаря. У Тетяни є донечка Саша, яка, закінчивши 9 класів, вступила на навчання до Кременчуцького медучилища. Лідія Яківна навишивала дітям та онукам картин, рушників, говорить що на згадку.
Поховавши чоловікову сестру, Лідія Яківна зійшлася з таким же одиноким вдівцем Олександром Івановичем. Тепер разом господарюють. Прикро тільки, що Олександр Іванович нещодавно переніс інсульт. Лідія Яківна піклується про нього, хоча і в самої здоров’я вже не таке як колись, очі гірше стали бачити, пальці болять від поліартриту, але душею жінка така ж молода як і колись. Її душа радіє за село, що є тут тепер дитячий садочок, що мешкають в селі молоді родини, в яких народжуються діти, а це дає надію, що Бугаївка житиме, розвиватиметься і матиме майбутнє.
Тож нехай ще багато літ і зим дарує доля Лідії Яківні Дорошенко, аби у здоров’ї та благополуччі стрічати кожний прийдешній день.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ДІТЯМ, ЧИЇ БАТЬКИ ЗАГИНУЛИ НА ВІЙНІ, ВРУЧИЛИ ІМЕННІ КУЛОНИ-ОБЕРЕГИ

Кулон-оберег «Серце батька»

20 жовтня відбулася неординарна подія для Глобинщини – церемонія вшанування пам’яті загиблих героїв російсько-української війни з врученням дітям загиблих іменних кулонів-оберегів «Батьківське серце».
Вручення цих пам’ятних знаків проводилося в рамках започаткованого цьогоріч Всеукраїнського проєкту «Батьківське серце» – іменного кулону у вигляді серця, який отримують діти, чиї батьки загинули під час бойових дій на сході України, захищаючи її незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.
Того пам’ятного дня іменні кулони, цукерки та квіти отримали: син загиблого героя Сергія Вихристюка – Богдан, діти загиблого героя Євгена Клименка – Микола, Олександра та Софія, син загиблого героя Степана Усса – Олександр, донька загиблого героя Євгенія Борильченка – Аміна та син загиблого героя Олександра Кирилюка – Артем.
Нагороди вручали Олександр Товпига, начальник відділу Міністерства у справах ветеранів України у Полтавській області та Артем Тригуб, голова ГО «Спілка ветеранів АТО Глобинщини».
– Кожен із вас по праву має пишатися іменем свого батька. Будьте достойними подвигу своїх рідних. А кулон «Батьківське серце» нехай стане справжнім оберегом, що супроводжуватиме вас упродовж всього життя і надихатиме на добрі справи, — так мовив Артем Тригуб.


Урочистості організували і провели представники відокремленого підрозділу ГО «Сім’ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини в Глобинському районі (керівник Олена Аврамчук) та Громадської спілки «Всеукраїнське військово-цивільне об’єднання «Бойове братерство України».
Участь у заході взяли голова Глобинської РДА Наталія ­Величко, Глобинський районний військовий комісар, підполковник Михайло Осадчук, голова спілки ветеранів АТО Глобинщини Артем Тригуб, представники громадськості.
Ідея створення таких пам’ятних кулонів належить учаснику бойових дій на сході України, голові Денецької військово-цивільної адміністрації з 2015 до 2018 рр. Павлу Жебрівському, бойовому побратиму спілки «Всеукраїнське військово-цивільне об’єднання «Бойове братерство України», офіцеру Сергію Бачуріну, командиру 54 окремого розвідувального батальйону, полковнику Леоніду Климчуку та голові громадської спілки «Дух воїна України».
Такі кулони вже вручені дітям з багатьох областей України, чиї батьки віддали свої життя за Батьківщину.
Благодійниками цього заходу виступили приватний підприємець Валентина Сироватень, керуюча магазину «Маркетопт» Алла Хільчук та Ігор Полонський.

СВЯТА І БУДНІ ІРИНИ КОВАЛЕНКО

Сьогодні читачам газети пропонуємо інтерв’ю з цікавою неординарною особистістю – Іриною Миколаївною КОВАЛЕНКО, жінкою, яка багато досягла у своєму житті лише завдяки особистим якостям та здібностям, яка пройшла нелегкий, але цікавий шлях від звичайного шкільного вчителя – до директора престижної столичної концертної агенції «Садиба мьюзік», що займається організацією виступів зірок шоу-бізнесу на концертних майданчиках України.

– Ірино Миколаївно, розкажіть нашим читачам про себе, де пройшло дитинство, юність, про найрідніших Вам людей.
– Я народилася у селищі міського типу Велика Багачка. Дитинство до 6 років пройшло в селі Шушвалівка. Пізніше мого батька, Миколу Григоровича Тарасова, призначили спочатку на посаду парторга, а згодом директора Пустовійтівського бурякорадгоспу і наша родина переїхала до села Пустовійтове. На той час я почала навчатися у другому класі, тож шкільні роки провела у цьому чудовому селі. Там минуло дитинство і моїх молодших на шість років братів-близнюків Сергія та Юрія, з якими ми завжди були дуже близькими і такими ж рідними ми залишаємося й дотепер. Я дуже люблю їхніх дітей, товаришую з невістками. Дякую Богу, що маю таких чудових батьків, тата, Миколу Григоровича, та маму, Ольгу Василівну Тарасових, які зараз перебувають на заслуженому відпочинку. Цьогоріч нашим мамі і татові виповнилося по 72 роки. Тато продовжує займатися фермерством, а мама крім домашніх справ впродовж 5 років працювала над книгою «Домашня кухня та консервування основи і мільйони дрібниць», яка нещодавно вийшла у світ на 350 сторінках. Мама за фахом медик, трудилася у лікарні та була завідуючою дитячого садка. Вона грамотний фахівець своєї справи і вправна господиня та кулінарка. Всіма своїми рецептами та масою корисних порад вона поділилася у своїй книзі.
Як Вас виховували батьки?
– Я дуже вдячна своїм батькам за те, що з самого дитинства вони направляли нашу з братами свідомість на те, що, якщо хочеш чогось у житті досягти – потрібно працювати. Саме завдяки батькам ми розвивалися різносторонньо і весь час трудилися. Ми добре навчалися, постійно читали, обговорювали різні ситуації, а після школи займалися розвитком інших нахилів. Я навчалася у Глобинській музичній школі, клас баяну. З вдячністю згадую Григорія Леонтійовича Плиску, свого мудрого наставника. Здобута музична освіта мені дуже знадобилася у житті. І я щиро вдячна батькам за те, що саме вони настояли, щоб ми з братами навчалися музиці та іншим видам мистецтв. У дитинстві ще не розумієш, які знання дають нові життєві можливості, а тому не завжди хотілося після уроків два рази на тиждень їхати до Глобиного на заняття, а потім вже пізно ввечері о 19 чи 20 годині повертатися додому. Ще я займалася танцями, відвідуючи заняття у районному Будинку культури. Разом зі своїми подругами-однокласницями співали в ансамблі «Любисток», під керівництвом Станіслава Купріяновича Семіняченка. З роками я зрозуміла, що саме завдяки батькам, у мене з’явилася любов до прекрасного, а навички отримані в дитинстві, дуже допомогли мені в майбутньому.
– Ірино Миколаївно, що чи хто вплинув на вибір Вашої професії? Який слід залишили у душі роки навчання?
– Перша моя вища освіта – педагогічна. Це був мій особистий вибір, я мріяла про цю професію ще з дитинства. Часто ще зовсім юною я влаштовувала «уроки» для своїх молодших братів та бабусі, вони писали диктанти, а я потім перевіряла написане та ставила оцінки. Як згадують мої рідні, ще в дитинстві у мене почали проявлятися лідерські якості. У дитячому садочку я організовувала виступи дітей, вдома збирала рідних та сусідів і влаштовувала їм концерти – розповідала вірші, співала пісні. Занавіска печі у дідуся та бабусі слугувала тоді сценічними кулісами, а оплески сусідських дідусів і бабусь надихали на нові творчі ідеї (сміється). Ще тоді мені почали пророчити майбутнє, пов’язане зі сценою.
Середню школу я закінчила з медаллю, а музичну школу – з відзнакою. Для вступу до Полтавського педагогічного інституту обрала один з найпрестижніших на той час факультетів – російська філологія, куди був конкурс абітурієнтів до 10 чоловік на місце. Батьки дуже хвилювалися за мене, але жодного їхнього сприяння у моєму вступі до вузу не було. Я зробила це самостійно, чим викликала неабияку гордість батьків. До речі, інститут я закінчила з «червоним» дипломом, тобто з відзнакою!
Отримала я і другу вищу музичну освіту, яку здобувала паралельно з філологічною. У той час музичне училище ім.М.Лисенка організувало при педінституті музичний факультет, на який теж було потрапити досить складно через великі вимоги. Але я була активною учасницею хору «Калина», мала вже деякі творчі досягнення, тому без проблем вступила на цей факультет.
– Мабуть, Ваше студентське життя було насичене цікавими справами та подіями? Розкажіть про це.
– Окрім виступів у хоровому колективі та будучи ведучою багатьох заходів, я ще була редактором студентської газети «Гарт», старостою найбільшого гуртожитку (в якому проживало більше тисячі студентів) та комсоргом факультету. І хоча все це забирало чимало часу, громадські обов’язки давали мені авторитет серед друзів, студентів, викладачів і мені це подобалось. Цікавою подією у моєму житті стала участь у Всесвітньому фестивалі молоді та студентів, що проводився у м.Ташкент (Узбекистан) в 1992 році. Представниками від усього студентства міста Полтава були я і Оксана Азізова. Десять днів ми жили в Ташкенті, брали участь у творчих конкурсах фестивалю та цікавих зустрічах. Після повернення на Батьківщину, нас зустрічало Полтавське телебачення, ми стали місцевими знаменитостями, провели прес-конференцію для полтавських студентів та викладачів, дали кілька інтерв’ю відомим виданням, адже ми ввійшли в трійку переможців, виконуючи українські пісні. Окрім того, ми виконали на конкурсі ще й мою авторську пісню і теж здобули перемогу. Про нас написали в газетах. Те, що тоді ми відчували, важко передати словами! Ми стали відомими студентами – нас знала вся Полтава! А це по-юначому надихало на інші проєкти! Саме в той час мені запропонували роботу диктора на Полтавському телеканалі «Лтава». Я пройшла відбір і мала всі перспективи збудувати власну кар’єру на телебаченні, але тоді на перший план вийшло особисте життя – я вийшла заміж і доля розпорядилася трішки по-іншому! Але значить, так було на той час потрібно!
– А тепер кілька слів про Вашу родину.
– З чоловіком, Олександром Коваленком, ми разом вже 28 років. Познайомилася з ним, ще навчаючись у школі. Він родом з Пустовійтового. До речі, своїх, на жаль нині покійних свекрів, Миколу Макаровича та Ніну Андріївну, згадую завжди лише добрими словами. Разом з чоловіком виростили і виховали сина Олега, який закінчив Полтавську аграрну академію, агрономічний факультет, отримав диплом магістра і зараз робить перші кроки в аграрному бізнесі. Я пишаюся, що він виріс хорошою людиною, багато трудиться, не палить і не п’є. У нього є певна мета та плани і ми з чоловіком спостерігаємо, як він цілеспрямовано втілює їх у життя. Звичайно, в нашій державі зараз всім нелегко! Але потрібно трудитись і вірити в краще! Олег ще з 19 років почав робити перші кроки в освоєнні аграрного бізнесу, хоча скажу відверто, такої необхідності не було. Ми з чоловіком завжди старалися всім забезпечити єдиного сина. Але він самостійно вирощував часник, мріяв про власну справу пов’язану із землеробством. Хоча зізнаюсь, я хотіла, щоб він жив і працював у місті. Та, дивлячись, як він любить свою справу, я задоволена, що він себе знайшов і його робота йому до вподоби! Звичайно, я рада, що у сина є надійна друга половинка Юля, яку любимо як рідну доньку. Діти живуть у місті Глобине, Юля там і працює, а син господарює на землі в Пустовійтовому. Чоловік Олександр трудиться поруч зі мною у ТОВ «Агенція івентів «Садиба мьюзік».
– Після закінчення навчання у вузі Ви повернулися до Пустовійтового?
– Так. Працювала у Пустовійтівській загальноосвітній школі спочатку вчителем російської мови та літератури і музики, згодом заступником директора школи, здобула вищу кваліфікаційну категорію. Саме тоді я відчула в собі потенціал до написання не тільки поезії, а й гуморесок. Я створила колектив «Витівки» Пустовійтівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, який п’ять років поспіль ставав переможцем конкурсів гумору різних рівнів, в тому числі Всеукраїнських. Це стало початком мого повернення на сцену. Мені запропонували стати членом Спілки письменників України, мої твори почали зацікавлювати людей. Отримала запрошення бути ведучою Всеукраїнського конкурсу гумору в м.Київ. А потім, саме в Києві ми зустрілися з генеральним директором агропромхолдингу «Астарта-Київ» Віктором Петровичем Іванчиком. Побачивши мене в ролі ведучої на новорічному корпоративі агропромхолдингу « Астарта-Київ», куди я теж приїхала зі своїм колективом. На тому корпоративі було більше двохсот керівників холдингу різних рівнів. По закінченні заходу Віктор Петрович Іванчик публічно подякував за майстерно виконану роботу та запропонував мені роботу в Києві , на посаді заступника директора Всеукраїнського Благодійного Фонду» Повір у себе». Так я стала членом прекрасного колективу, яким керувало подружжя Віктора Петровича та Ірини Вікторівни Іванчиків! Ми разом робили добру справу – надавали можливість талановитим дітям сільської місцевості здобувати вищу освіту! Фонд допоміг більше 500 абітурієнтів здобути освіту. Майже 10 років свого життя я віддала роботі в Фонді та сприяла тому, що багато абітурієнтів з Полтавської області, в тому числі й з нашого району, вступили у вищі навчальні заклади України та зарубіжжя. Переважно абітурієнтами ставали діти з незаможних родин сільської місцевості, для яких фонд став єдиною надією на отримання вищої освіти. Більше ніж 53 вищі навчальні заклади співпрацювали з Фондом! Багато з них я теж відвідала, тісно співпрацювала з ректоратами та деканатами і тому більше 200 абітурієнтів з Полтавщини стали студентами цих навчальних закладів завдяки фінансовій підтримці Фонду.
Студенти мали можливість навчаючись, отримувати стипендію, оплату за гуртожиток теж здійснював Фонд. Мені особливо приємно усвідомлювати свою причетність до цієї доброї справи, яку надавав і надає благодійний фонд «Повір у себе» молоді України. Тим паче, що якогось зиску для себе засновники фонду не мають, а випускники вишів обирають свій власний шлях у житті, не пов’язаний з роботою в агропромхолдингу «Астарта-Київ». Я і зараз продовжую спілкуватись з Віктором Петровичем, Іриною Вікторівною та моїми колегами з Фонду! У нас дуже теплі стосунки! І я рада, що мала таку гарну сторінку у своєму житті!
– Ірино Миколаївно, Ви певний час працювали заступником генерального директора із соціальних питань ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» агропромхолдингу «Астарта- Київ». Ця посада дуже відповідальна і, мабуть, теж потребувала багато особистого часу, як вдавалося справлятися?
– Обійняти цю посаду мені запропонував особисто Віктор Петрович Іванчик, провівши зі мною розмову. Я пишаюся, що стала на той час першим у холдингу заступником генерального директора із соціальних питань, раніше такої посади не було. Але крок за кроком ми починали соціальні проєкти холдингу, я була і редактором першої газети в Астарті. Також я є автором та співавтором багатьох соціальних проєктів та програм холдингу, стояла у витоків програми соціального партнерства. Моя робота була пов’язана з працівниками та пайовиками холдингу, з вирішенням їхніх питань та проблем. А ще у той час ми започаткували проведення Днів сіл, де «Астарта» орендує землі. Тоді багато часу доводилось проводити на роботі, щодня з 7 .30 ранку на планірці адміністрації і так цілий день у шаленому темпі. Але мені і тут пощастило з керівництвом та колективом! Як багато ми разом зробили! Зараз часто пригадуємо ( бо продовжую спілкуватись і товаришувати зі своїми колегами) як було тоді … Не соромно згадувати ті часи! Є чим пишатися! І я вдячна Віктору Петровичу Іванчику, Юрію Івановичу Мацаку, Олександру Івановичу Яковенку, а також всьому колективу, що ми разом могли тримати таку високу марку в своїй роботі і допомагати людям! Це була ще одна яскрава сторінка мого життя! І я згадую її лише з позитивом!
– Саме тоді, за активного Вашого сприяння та підтримки Віталія Рябчуна, до нашого району почали приїздити відомі артисти театру та кіно, зірки шоу-бізнесу. Розкажіть, з чого і як все починалося?
– Почалося все з того, що Віталій Миколайович Рябчун, який був першопроходцем у справі роботи з артистами, запропонував мені, як його землячці, співпрацю щодо організації виступів відомих артистів у маленьких містах. Раніше така практика була хіба що в радянський період, а в часи незалежності України відомі артисти виступали переважно у великих містах і їхати у райцентри багато хто вважав не престижним. Нам з Віталієм Миколайовичем вдалося зробити «міні-революцію» в українському шоу-бізнесі та зламати ці стереотипи. Почалася наша співпраця з організації Дня села Пустовійтове та Футбольного турніру, пам’яті Миколи Пантелеймоновича Рябчуна, а згодом переросла у плідну роботу впродовж багатьох років. За що я щиро вдячна Віталію Миколайовичу! Разом ми вже провели більше 3000 проєктів по всій Україні! І я пишаюся тим, що можу чесно подивитися в очі будь-якому артистові чи керівнику міста, району, підприємства, тощо з ким працювали і працюємо, адже на перше місце і Віталій Миколайович, і я завжди ставили і ставимо чесність та порядність по відношенню до всіх, з ким працюємо. На сьогоднішній день Віталій Рябчун є власником і засновником ТОВ «Агенція івентів «Садиба мьюзік», а я є її директором. З нашою агенцією розпочинали свій творчий шлях багато відомих артистів. Ось і улюбленець мільйонів українців Олег Винник у свій час виступав на глобинській сцені. Та скільки знаменитостей побувало у Глобиному, що й не перелічити! Мабуть, жоден район України не зможе повторити подібне! Я вдячна Олександру Івановичу Поповичуку та його колективу за багаторічну співпрацю, а місцевій владі – за підтримку! Дуже приємно відчувати вдячність земляків, це надихає на нові проєкти, на бажання працювати далі, даруючи людям радість зустрічей з прекрасним, адже в наш нелегкий час, культурно-масові заходи заряджають позитивною енергією, додають наснаги!
– Незважаючи на свою успішну кар’єру, Ви залишилися такою ж привітною, простою в спілкуванні, як і раніше. Як це вдалося?
– Мені іноді трохи смішно спостерігати за тими людьми, які досягши чогось, навіть невеликого, стають пихатими та зверхніми. Мені життя дало чимало можливостей та успіхів, але я ніколи не ставила себе вище інших і переконана, чим людина щиріша та простіша, тим вона має вищу людську цінність.
– Ірино Миколаївно, можливо Ваші деякі «зіркові» знайомства вже переросли у дружбу?
– Так, за 15 років цієї цікавої роботи, у мене вже є дуже близькі друзі серед наших «зірок» шоу-бізнесу, з якими спілкуємося дуже часто. Це люди, з якими я знайома впродовж багатьох років, вони стали мені рідними та близькими духовно і без яких я вже не уявляю свого життя.
– У цьому році Віталій Рябчун відзначив свій ювілейний день народження. Знаю, що організація святкування лежала на Ваших плечах. Чи легко організовувати такі заходи і в чому полягала Ваша робота?
– Так, у цьому році, 27 січня, Віталій Миколайович відзначив свій 60-річний ювілей. У нього таке величезне коло друзів та однодумців, що йому доводиться святкувати свої дні народження більше двох тижнів (посміхаться). Тому ідея проведення його творчого вечора належить його друзям. Адже ми ледве умовили Віталія Миколайовича на цей захід та телезйомку. Мені довелося взяти в цій організації активну участь і хочу сказати, що для того, аби свято відбулося, потрібно було задіяти велику кількість людей – близько двохсот осіб! Допомагали і земляки, як могли, це і обласний відділ культури, і канал «Центральний», газети «Полтавський вісник», «Село Полтавське», «Зоря Придніпров’я», «Кременчуцька газета», добре попрацювали і артисти. Ми такі вдячні всім їм за те, що допомогли створити таке прекрасне свято! Творчий вечір «Сходинками життя» тривав більше чотирьох годин, у ньому взяли участь більше 40 відомих артистів. Так як у творчому доробку Віталія Рябчуна вже більше 200 віршів і більше 50 пісень, просто було не реально, щоб всі вони прозвучали того дня на сцені. Я вдячна всім артистам, які відгукнулися, які приїхали до Полтави, незважаючи на погодні умови і зробили гарний подарунок Віталію Миколайовичу! До речі, думаю, що багато хто мав змогу вже бачити цей концерт на телеканалах.
– Карантин та ситуація з COVID-19, мабуть, внесла свої корективи в роботу концертної агенції?
– У шоу-бізнесі є таке поняття, як сезон. Якраз лютий, березень, квітень і вересень, жовтень, листопад це шість місяців коли відбувається найбільша кількість різноманітних культурних заходів. Буває, що відбувається по кілька концертів за день. У цьому році через карантин довелося скасувати всі культурні програми, а це неабиякі проблеми і, звичайно, збитки. Тим паче, що підготовку до сезону ми розпочали ще взимку, вже були вкладені кошти в рекламу та реалізацію квитків. Нам, як організаторам, ця ситуація особливо болюча, адже саме організатори вкладають кошти у рекламу. Але, слава Богу, працюємо, шукаємо інші форми роботи, весь колектив збережено, люди отримують заробітну плату. Як і що буде далі? Звичайно, ніхто не знає! Але ми знаходимо різні шляхи виходу з цієї складної ситуації, бо головне – не втрачати оптимізму! Адже це проблема всього світу, тому з розумінням чекаємо на кращі часи! Цьогоріч ми не змогли провести День села у травні в селі Пустовійтове та 19-ий футбольний турнір, пам’яті Миколи Пантелеймоновича Рябчуна через карантин. Але я вважаю, що навіть такі непрості часи ми всі повинні використовувати для переосмислення власного життя та для того, аби «цінувати кожен день і мить», як написав в одному зі своїх віршів Віталій Миколайович Рябчун.
– Ірино Миколаївно, підсумовуючи нашу розмову, про що ще хотіли б повідати нашим читачам?
– Найяскравіші сторінки мого життя пов‘язані з рідними, яких я дуже люблю! Я вдячна Богу, що маю таку велику і таку дружну родину. Жоден день мого життя не проходить без спілкування з ними. Родина – це найбільший і найцінніший скарб, який я бережу і ціную. На другому місці після родини у мене робота. Взагалі то я трудоголік (посміхається). Без роботи не можу всидіти! І отримую від неї величезне задоволення! Хоча доля подарувала мені багато яскравих подій, зустрічей, проєктів, можливість мати подорожі у різні країни – Францію, Німеччину, Люксембург, Ізраїль, Польщу, Єгипет та ін., але я намагаюся знаходити позитив як у селі, так і в місті, як вдома, так і на роботі. Люблю життя, люблю спілкування, маю багато друзів. Вдячна всім, хто поруч зі мною багато років!
– Дякую за цікаву розповідь, Ірино Миколаївно, та бажаю Вам нових успіхів та творчих досягнень!
– А я, користуючись нагодою, дякую колективу ПП «Редакція газети «Зоря Придніпров’я» за тісну співпрацю впродовж багатьох років, за те, що завжди відгукуєтесь на наші прохання. Працівникам редакції та всім читачам газети щиро бажаю міцного здоров’я, успіхів, особистого щастя та віри у краще! Можливо в цій розмові щось упустила, за когось не згадала, але я вдячна всім, хто зробив мені добро і намагаюсь робити добро іншим. Це і є девізом мого життя. Бо саме добро і порядність ціную в людях понад усе, незалежно від того, хто ти і де ти!
Фото з особистого архіву
Ірини КОВАЛЕНКО.

ВОНИ ПОЄДНАЛИ ДОРОГИ, ВОНИ ПОЄДНАЛИ СЕРЦЯ, ДОЛІ ЇХНІ ЗЛИЛИСЯ НА ЦІЛЕ ЯСКРАВЕ ЖИТТЯ

50 років крокують по життю разом Микола та Ганна МОТУЗЕНКИ, м.Глобине

5 січня у глобинців Миколи Савича та Ганни Олександрівни Мотузенків подвійне свято – цього зимового дня 85 літ тому народився голова родини, і того ж таки дня, 50 років тому, стали вони на весільний рушник, аби в любові та злагоді йти разом по життю.
Микола Савич народився у с.Пироги, там навчався у школі, після закінчення якої ніс службу в лавах Радянської армії. Після армії повернувся до рідного дому, розпочавши свою трудову діяльність. Його умілі руки не цуралися ніякої роботи, тому ще з молоду Микола Савич користувався неабияким авторитетом та повагою серед друзів, односельців, колег по роботі. Беручкого до роботи юнака доля привела до Кременчука, на місцевий молокозавод. Саме там Микола і стрів свою Ганнусю.
Наче зовсім недавно те було, коли молоді, красиві, завзяті Ганна та Микола, мабуть, зовсім не випадково стрілися, зупинивши свої погляди один на одному. Зустрілися раз, вдруге… Саме тоді щось «тьохнуло» у грудях, бо обоє зрозуміли, що знайшли свою долю.
– Галя мені відразу до душі припала, красива, статна, з косою такою, що очей не відвести! З першого погляду закохався! Спочатку сам шукав зустрічей, запрошував у кіно. А коли зрозумів, що і я їй не байдужий, серце від радості аж «співало»! – розповідає Микола Савич.
А сніжної зимової пори, якраз на день народження Миколи Савича, вирішили вони з Галею навік свої долі поєднати, створивши міцну родину.
У 1970 році переїхали до Глобиного. Микола Савич працював у Глобинській райсільгосптехніці, а Ганна Олександрівна – кухарем у дитячому садочку. 24 роки свого життя Микола Савич віддав роботі у Кременчуцькому льотному училищі (нині льотний коледж), звідти і пішов на заслужений відпочинок, маючи за плечима більше сорока років трудового стажу. Ганна Олександрівна чимало років віддала роботі кухаря у дошкільних закладах Глобиного, її смачні страви, приготовлені з любов’ю для малечі, й досі згадують вихованці садочків. Перед виходом на пенсію Ганна Олександрівна трудилася у Глобинській райсільгосптехніці.
Микола Савич розповів, що має трьох доньок Наталію, Ларису, Людмилу, сина Сергія, 8 внуків, вже й правнуків благословив на світ. Наймолодша донька Люда живе з родиною у далекому Владивостоці, все кличе батьків до себе. Онучка Настуня теж запрошує, радіє розмовам по телефону, розповідаючи дідусеві з бабусею про свої шкільні справи та успіхи. Але так далеко Микола Савич та Ганна Олександрівна поки що не хочуть їхати з рідної України, зі свого будинку, який будували разом, вкладаючи у нього не тільки власні сили, а й енергію своїх душ для щасливого життя великої родини. А ще тут все рідне і дороге серцю, чимало друзів, сусідів, з якими можна поговорити, порадіти чи посумувати.
Мотузенків завжди поважали, цінували за працьовитість, за цінні поради, за те що завжди були готові підставити дружнє плече допомоги. Микола Савич ніколи не терпів несправедливості, боровся за права інших, саме тому люди у свій час й довірили йому очолити вуличний комітет.
Коли російські агресори розпочали військові дії на сході України, Микола Савич та Ганна Олександрівна Мотузенки прийняли рішення підтримувати наших воїнів. Вони неодноразово передавали для військових кошти на придбання необхідного, теплі речі, які волонтер Анатолій Бабенко доставляв за призначенням.
На жаль, нині здоров’я вже підводить, у Ганни Олександрівни зовсім ніжки ослабли, не може вона звестися на них, тож Микола Савич всю домашню роботу робить самотужки. І їсти готує, і прибирає, і за дружинною доглядає, бо вона для нього як і багато літ тому найдобріша, найкрасивіша, хоча роки й посріблили її колись пишні коси… Якщо потрібно кудись добратися, то Микола Савич сідає за кермо свого старенького автомобіля і хвацько кермує, як і колись, бо душею він залишився молодий і енергійний, а от сили вже не ті…
Шановні Миколо Савичу та Ганно Олександрівно, нехай ці славні ювілеї, які ви відзначаєте цього року, додадуть вам радості та святкового настрою, родинного затишку, поваги та любові дітей, онуків, правнуків. Нехай ваша затишна оселя збере найрідніших вам людей, які подарують усмішки та обійми, теплі слова та щирі побажання. Нехай кожний прийдешній день додає снаги вам гарними новинами, увагою та підтримкою найрідніших.

ВСЕ ЖИТТЯ – У РІДНОМУ СЕЛІ

Живе у с.Радалівка непосидючий, роботящий чоловік, добрий, щирий, чуйний, хороший господар Михайло Григорович Кіндратенко. Саме у Радалівці зійшла його життєва зоря, тут промайнуло босоноге дитинство, шкільні роки, юність, зрілість, час трудової звитяги, тут він мешкає і до нині, господарюючи на своєму доглянутому обійсті, відсвяткувавши цьогоріч свій 80-літній ювілей.
Народився Михайло Григорович 17 червня 1940 року в багатодітній родині Григорія Трифоновича та Олександри Полікарпівни Кіндратенків. Склалося так, що батьки Михайла Григоровича зійшлися, коли у кожного вже був попередній шлюб і були діти, у батька – 4 дітей, у матері – один син, а згодом, вже у спільному шлюбі, народилося у подружжя Кіндратенків ще 5 дітей.
– У нас була дуже дружна родина, батьки виховали нас так, щоб ми не ділили хто рідніший. Моя найстарша сестра 1915 року народження, а я, наймолодший, народився у 1940 році, всього у нашій родині було 10 дітей – розповідає Михайло Кіндратенко.
Все життя чоловік прожив у селі Радалівка, мальовничому куточку нашої Батьківщини, серед щирих і привітних односельців. Лише на три роки покинув Михайло Кіндратенко рідне село, коли довелося проходити строкову військову службу.
Повернувшись у Радалівку після армії, пішов трудитися у місцевий колгосп «Дружба». Працював за трудодні, розповідає, що тільки в кінці 1960-х почали платити заробітну плату грошима.
Свою майбутню дружину теж зустрів у Радалівці. Припала до душі молодому красеню Михайлу метка, весела дівчина Софія, родом із Закарпаття, яка приїхала працювати на Радалівську молочнотоварну ферму. У той час Михайло повернувся зі служби в армії, як і всі молоді люди того часу ходив до місцевого будинку культури на танці, у кіно, там і познайомився із майбутньою дружиною. Майже рік молодята зустрічалися. Через рік знайомства Михайло і Софія вирішили долі свої поєднати.
Чоловік розповідає, що у той час молоді в селі було дуже багато. Весело було – працювали гуртом і веселилися гуртом після роботи.
Побував Михайло Григорович на батьківщині дружини Софії Іванівни на Закарпатті, подивився як там люди живуть, та й вирішив, що вдома – найкраще! На Глобинщину переїхали сестра та брат Софії Іванівни, вони займалися будівництвом, чимало будинків та громадських споруд звели їхні вправні, майстровиті руки, в тому числі й хату Кіндратенків – світлу, простору, затишну.
Софія Іванівна весь вік трудилася дояркою, а Михайло Григорович – механізатором, на підвозі кормів тваринам, у колгоспі «Дружба». Обоє не пасли задніх. Портрет Михайла Кіндратенка неодноразово прикрашав сільську та районну Дошки пошани. За плечима чоловіка 38 років трудового стажу.
Троє дітей виростило і виховало подружжя Кіндратенків – дочку Галину та синів Василя і Григорія.
Діти виросли, вивчилися, стали самостійними. Донька Галя проживає з родиною у Кривому Розі, своє трудове життя пов’язала з поштовим зв’язком. З чоловіком Анатолієм виростили двох синів – Максима і Антона. Максим вже створив власну родину, де підростає маленький синочок Юрчик, правнучок дідуся Михайла.
Син Василь здобув спеціальність автослюсаря, має сина Ярослава, а Григорій кухарює, обоє проживають у м.Кременчук.
У 2001 році покинула цей світ та своїх найрідніших Софія Іванівна Кіндратенко, мабуть, тяжка робота, яку доводилося виконувати з молодих років, підірвала її здоров’я…
Щоб скрасити якось свою самотність, Михайло Григорович намагався побудувати інші стосунки, але якось не склалося… Тепер він живе сподіваннями, що незабаром приїде до його самотньої оселі донька з чоловіком, будуть разом господарювати. До слова сказати, будинок у Михайла Григоровича добротний, великий, є всі господарчі будівлі, садок, город більше 80 соток, який чоловік самостійно доглядає, є й невеличке господарство – гуси, кури, качки-шипуни. Чоловік сам куховарить, заготовляє консервацію. Говорить, що у нього є і м’ясо, і до м’яса. Раніше було ще й дві корови, бик, свині, все це утримувалось, аби допомогти дітям облаштуватися у місті.
Бідкається чоловік, що немає транспортного сполучення між Радалівкою та райцентром, такого необхідного для жителів села. Адже у Глобиному районна лікарня, там і сімейний лікар Михайла Григоровича працює. Дуже сподівається чоловік, що коли село ввійде до Глобинської ОТГ, це питання вирішиться.
Тож нехай ще багато літ і зим зустрічає у своєму затишному обійсті Михайло Григорович Кіндратенко, нехай здоров’я не покидає, а спілкування з найріднішими додає сили та оптимізму!

Михайло КІНДРАТЕНКО,
с.Радалівка
Колись цей портрет кращого
механізатора колгоспу прикрашав районну Дошку пошани
1 2