Архів автора: Сусід Вікторія

НА КИЛИМІ ЖИТТЯ, НЕМОВ ЧАРІВНА М’ЯТА, РОЗКВІТЛА ВАША ЮВІЛЕЙНА ДАТА

Григорій Ус, с. Білецьківка

5 квітня відсвяткував свій 95 день народження Григорій Федорович Ус, житель с. Білецьківка, який був свідком та учасником багатьох історичних подій. Незважаючи на нелегкі життєві випробування, які доводилося долати впродовж життя, Григорій Федорович зумів зберегти в собі вміння радіти життю, інтерес до подій навколо, оптимізм та віру в краще.
Григорій Ус народився у с. Білецьківка, в далекому 1926 році. У цьому чудовому мальовничому селі промайнуло його дитинство. Чоловік пригадує ту «золоту» пору свого життя, коли можна було безтурботно гасати з однолітками курними дорогами, грати в невигадливі ігри, а чи пасти за селом череду. На його дитинство припали й тяжкі голодні роки, коли навколо було багато смертей, горя та відчаю. Вижив, витерпів…
У 1933 році Григорій пішов до 1 класу. Навчався старанно, з величезним інтересом опановував науку. У вільний від навчання час хлопець допомагав батькам по господарству. У 1940 році закінчив 7 класів.
Війна, що увірвалася в мирне життя мільйонів українців, розділила його на до і після… Григорію у той час було лише 15. Він, як і тисячі його ровесників, був вивезений нацистами з окупованої України до Німеччини на примусові роботи. Й досі на очі чоловіка навертаються сльози, коли він пригадує вагони, набиті молодими людьми, яких везли, наче скот, під дулами автоматів, голодних та холодних. Багато з них не вижили у тих жахливих умовах… А далі була тяжка праця у Німеччині.
У березні 1945 року незадовго до Великої Перемоги, Григорій Ус був звільнений з тяжкої неволі нашими воїнами. Його було мобілізовано до діючої армії в танково-десантні війська. Григорій Ус брав участь у бойових діях із ліквідації великих нацистських угрупувань на території Німеччини. За мужність і героїзм, проявлені у боротьбі з ворогом, він нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллю «За мужність» та іншими.
До рідної України Григорій Федорович Ус повернувся лише у грудні 1950 року. Влаштувався працювати токарем на Крюківський вагонобудівний завод. Без відриву від виробництва закінчив машинобудівний технікум. Відповідальному, сумлінному та дисциплінованому працівнику керівництво довірило спочатку посаду майстра, а згодом посаду технолога підприємства. І на цих відповідальних посадах Григорій Ус показав себе з найкращого боку, тож за відмінні результати у роботі неодноразово був нагороджений Почесними грамотами та Подяками від дирекції заводу.
У 1981 році Григорій Федорович вийшов на заслужений відпочинок, завершивши трудову діяльність на Крюківському вагонобудівному заводі. Але всидіти дома, повний сил та енергії чоловік не зміг, тож влаштувався на роботу до місцевого радгоспу «Більшовик», де пропрацював чесно і сумлінно ще 18 років свого життя.
Маючи за плечима чималий трудовий стаж та досить поважний вік, Григорій Ус міг би спокійно відпочивати, займаючись особистими справами, та маючи енергійний, нестримний, непосидючий характер, він багато років віддав активній роботі у первинній ветеранській організації при Білецьківській сільській раді. Будь-яка справа, за яку брався Григорій Федорович завжди вирішувалася успішно. Він завжди стояв на варті інтересів ветеранів, вирішення їхніх проблем. За це завжди користувався величезною повагою серед односельців.
Григорій Ус разом з дружиною Анастасією Іванівною виростили і виховали сина Юрія та доньку Світлану, дочекалися онуків Тараса, Лєну та Юру. У 1992 році тяжке горе спіткало їхню родину – передчасно пішов з життя син Юрій.
Вже більше 10 років минуло, як покинула Григорія Федоровича кохана дружина Анастасія Іванівна, полинувши у далі неземні, залишивши самотнім доживати свого віку. Підтримкою, розрадою та надійною опорою для Григорія Федоровича є донечка Світлана, онуки та правнуки, які оточили старенького своєю любов’ю, увагою та турботою.
Тож шановний Григорію Федоровичу, зустрічайте весни ще багато літ і хай вони приносять Вам здоров’я та радість, нехай тепло рідних та близьких надійно захищає Вас від життєвих негараздів, миру Вам, добра, оптимізму, шани та поваги від друзів та односельців!
Фото з особистого архіву ювіляра.

ХАЙ СЛАВНИХ СВЯТ У ВАС БУДЕ ЩЕ БАГАТО!

Ювілярка Лідія ТРОФІМОВА

1 квітня зустрічає свою 85 весну чудова, привітна жінка зі щирою душею та добрим серцем Лідія Савеліївна Трофімова. На її долю випало чимало життєвих випробувань, але, незважаючи на всі труднощі, які довелося здолати, жінка не втратила своєї доброти, оптимізму, віри в добро та людей.
Її життєва зіронька засяяла у с. Велика Кохнівка 1 квітня далекого 1936 року в багатодітній родині, де крім неї зростало ще троє дітей. Дитинство Ліди, як і тисяч її однолітків, обпалила Друга світова війна. Нелегко було родині виживати у тих непростих умовах, особливо у час німецької окупації та у післявоєнні роки, коли нестатки перекреслювали мрії, плани, сподівання… Та, незважаючи на скрутні умови, Ліда все ж змогла у 1951 році закінчити семирічку, але про подальше навчання не було й мови. У серпні помер батько, її мама одна залишилася з чотирма дітьми, яких потрібно було ставити на ноги. Тож Ліда у свої 15 літ замість навчання пішла працювати, аби хоч якось допомагати своїй матусі.
Спочатку влаштувалася на посаду кур’єра у районний фінансовий відділ, а через деякий час, коли вже набула певного досвіду, тямущу дівчину перевели на посаду рахівника податкового відділу, а згодом – інспектора бюджету.
Лідія Савеліївна заочно закінчила Одеський фінансово-кредитний технікум, здобувши спеціальність фінансиста і більше 13 років віддала роботі у Кременчуцькому районному фінансовому відділі.
А в червні 1965 року Лідія Трофімова перейшла працювати до Кременчуцького районного вузла зв’язку. У той час це була установа надзвичайної стратегічної важливості. Засоби масової інформації такі як газети, журнали та радіо були основними пропагандистами, інформаторами та організаторами, несли в маси ідеї партії та політику держави. У той час без періодичних видань та щоденних радіоефірів люди просто не уявляли свого життя. Роботи було багато, колектив налічував чимало працівників.
Спочатку Лідія Савеліївна трудилася на відповідальній посаді головного бухгалтера. Доводилося готувати звіти, зведення, робити це вчасно і якісно. Своєю сумлінною працею, відповідальністю, чесністю і порядністю Лідія Савеліївна завоювала любов і повагу не тільки своїх колег, а й керівництва. У жовтні 1977 року Лідії Трофімовій довірили ще відповідальнішу посаду – заступника начальника Кременчуцького районного відділу зв’язку. На цій керівній посаді потрібно було контролювати якісну і своєчасну доставку працівниками поштового зв’язку періодичних видань передплатникам, доставку переказів, телеграм, виплату пенсій та соціальних допомог. Робота з людьми – це завжди велика відповідальність, а тим паче у великому колективі у стратегічно важливій установі. Але Лідії Савеліївні завжди вдавалося знаходити підхід до людей, її вроджена тактовність та щирість, професійний досвід, порядність у стосунках допомагали їй завоювати повагу та авторитет серед підлеглих.
Лідія Савеліївна завжди брала активну участь в житті свого колективу, розуміла людей, знала про їхні особисті проблеми і завжди намагалася допомогти у їхньому вирішенні.
На цій неспокійній, відповідальній роботі Лідія Трофімова пропрацювала аж до виходу на заслужений відпочинок, віддавши майже півстоліття свого життя на благо рідного району та його мешканців.
За свою сумлінну працю жінка неодноразово нагороджувалася подяками та почесними грамотами керівництва району та обласного управління зв’язку, користувалася заслуженою шаною та повагою. Лідія Савеліївна має статуси дитини війни, ветерана праці та ветерана зв’язку.
Свою професійну кар’єру жінка змогла збудувати завдяки підтримці своєї родини, яка для неї завжди була на першому плані, незважаючи на напружену та нелегку роботу. З чоловіком Федором Істратовичем, з яким одружилася у 1956 році, Лідія Савеліївна прожила в любові та злагоді майже три десятиліття, народила та разом з чоловіком зростила сина Олега та доньку Ларису. Відлетів її коханий у засвіти в 1985 році, коли жінці було лише 50. Так і лишилася вона вдовою, навіть не думаючи про створення нової родини. А 10 років тому покинув цей свій і син Олег. Єдиною втіхою і розрадою для жінки є донька Лариса, зять Юрій, онука Світлана та правнучка Вероніка, які оточили Лідію Савеліївну своїм теплом та підтримкою. А ще є друзі, колишні колеги по роботі, які телефонують, підтримують, чи заходять у гості.
Шановна Лідіє Савеліївно, зі святом Вас, з Вашим 85-літтям! Нехай не згасає у Вашій душі вогник радості та надії, нехай буде стабільним здоров’я, а любов та підтримка рідних додають Вам натхнення та бадьорості з радістю зустрічати новий прийдешній день. Відмінного Вам самопочуття і ще довгих років життя!

ЇХНЯ ПРАЦЯ ВКРАЙ ПОТРІБНА ЛЮДЯМ

Напередодні професійного свята Дня працівників житлово-комунального господарства і побутового обслуговування населення ми завітали до працівників комунальних підприємств селища Градизьк, аби дізнатися про їхню роботу, про колективи, та про те, чи збільшився обсяг їхніх обов’язків зі створенням об’єднаної територіальної громади.
У комунальному підприємстві «Благоустрій» Градизької селищної ради, яке очолює Тетяна Юріївна Кулинич, після реорганізації, проведеної у 2019 році, виконують роботи пов’язані лише з благоустроєм. За словами Тетяни Кулинич, яка виконує обов’язки і директора, і бухгалтера, і механіка, на підприємстві трудяться касир Катерина Юріївна Колтович, трактористи Павло Іванович Кучер, Юрій Григорович Соколовський та Станіслав Олександрович Шабанов, водії Іван Петрович Замогильний і Валерій Іванович Орлянський. Колектив хоч і невеликий, але дружний, старанний, відповідальний.

Директор КП «Благоустрій» Тетяна КУЛИНИЧ з
касиром Катериною КОЛТОВИЧ
Чоловіча команда КП «Благоустрій»


Тетяна Юріївна розповіла, що головним замовником послуг підприємства є Градизька селищна рада, з якою налагоджена тісна співпраця. Селищний голова Мирослав Юрійович Носа і заступник Володимир Васильович Гетало допомагають в усьому та підтримують.
У розпорядженні підприємства є спеціальна вишка, за допомогою якої проводяться ремонтні роботи електроопор та освітлення на території не тільки Градизька, а й старостатів громади, ці роботи виконує електрик, який є у штаті селищної ради. За допомогою вишки проводиться й спилювання аварійних дерев як на території селища, так і сіл громади. Також є трактор з причіпом та тракторна косарка, якою здійснюється обкошування узбіч доріг місцевого значення, спортивних майданчиків та ін.
КП «Благоустрій» здійснює збір та вивіз сміття від приватних садиб та багатоквартирних будинків. Люди укладають з підприємством угоди на вивіз побутових відходів або купують мішки з логотипом підприємства, вартість якого становить 10 грн. Для тих, хто користується послугами, сміття вивозиться раз у тиждень на санкціоноване сміттєзвалище. Проблема стихійних сміттєзвалищ у Градизькій громаді існує, адже не всі громадяни хочуть платити за вивіз сміття, а воліють краще винести непотріб у найближчу посадку чи деінде. З такими несвідомими громадянами керівництвом громади ведеться постійна боротьба.
Тетяна Кулинич розповідає, що якби у підприємства був екскаватор, можна було б ним навантажувати сміття, що зараз здійснюють вручну. Директор говорить і про те, що на підприємстві не вистачає робочих рук, але через брак коштів, поки що розширювати штат немає можливостей.
Підприємство займається і розгортанням снігу взимку. Цьогоріч було придбано спеціальну техніку для посипання доріг піщаною сумішшю від ожеледиці, яку було успішно випробувано.
У розпорядженні підприємства є два грейдери і два трактори, які використовують для розгортання снігових заметів та розчищення доріг взимку на території селища Градизьк. По селах громади такі роботи проводили місцеві господарства та фермери.
В цьому році працівникам КП «Благоустрій» довелося займатися й похованням безхатьків, які їдуть до Градизька з Кременчука чи інших міст. Часто це хворі люди, які мають алкогольну чи наркотичну залежність, які потрапили у складні життєві обставини. Ця зима для кількох із них виявилася фатальною. Поховання таких людей здійснювало КП «Благоустрій» за кошти селищної ради.
Запитую у Тетяни Юріївни як їй працюється у колективі, де більшість складають чоловіки, якими доводиться керувати.
– Вони у мене хороші! Спочатку було важкувато на керівній посаді, але за роки що працюю, набула досвіду, звикла до такої роботи. Спочатку було таке що й плакала, коли щось не виходило, але згодом все ввійшло в колію, працівники мене слухають, – розповідає Тетяна Кулинич. – Я щиро вітаю свій маленький, дружний колектив з професійним святом! Бажаю нашому підприємству успіхів і процвітання, а колегам – міцного здоров’я, особистого щастя та гідної заробітної плати за свою роботу! Нехай наша праця робить наше рідне селище та населені пункти громади кращими, чистішими, облаштованішими.


У КП Градизьк «Комунсервіс» директором трудиться Лариса Григорівна Святелик. Це підприємство займається водозабором, водопостачанням та водовідведенням по селищу Градизьк. Обслуговує 3000 абонентів та три водонапірні вежі (дві центральні й одна допоміжна у літній період на Пивисі).
Лариса Григорівна розповіла, що підприємство забезпечене всіма необхідними технічними засобами для ремонту труб водопостачання.

Директор КП Градизьк «Комунсервіс» Лариса СВЯТЕЛИК та
економіст Валентина ШЕВЧЕНКО
Слюсарі аварійно-відновлювальних робіт
Андрій СКРИЛЬ та Сергій ГЛУШКО
Оператор хлораторної Андрій СОБКО


Крім директора на підприємстві трудяться слюсарі Сергій Григорович Глушко, Валерій Ярославович Мельник та Андрій Скриль, екскаваторник Віктор Григорович Авраменко, оператори хлораторної Андрій Дмитрович Собко, Віталій Валерійович Оністрат, Володимир Леонідович Чорнуха, Володимир Олександрович Помуран, Микола Олексійович Бурбига, економіст Валентина Миколаївна Шевченко, головний бухгалтер Людмила Михайлівна Компанієць, контролери Ольга Василівна Землякова і Любов Павлівна Федорченко, електрик Олег Миколайович Бондаренко.
Вся мережа водопостачання стара, тому доводиться часто ремонтувати пориви. Всі працівники трудяться за мінімальну заробітну плату від директора до слюсаря. Молодь йти на таку роботу не хоче, тому у колективі більшість працівників або передпенсійного віку, або пенсіонери.
Директор підприємства сподівається, що з об’єднанням у територіальну громаду всім буде краще. Хоча й розуміє, що великих субвенцій чекати не доводиться, бо у громади немає на це коштів, та все ж вірить, що з часом ситуація наладиться і КП Градизьк «Комунсервіс» зможе не тільки триматися на плаву, а й розвиватися.
У Лариси Григорівни вища технічна освіта за спеціальністю вона «інженер-гідротехнік». Жінка має чималий стаж роботи у меліорації, ПМК-70, колишньому комунгоспі.
Нелегко доводиться підприємству виживати в умовах сьогодення, але його працівники стараються виконувати свою роботу якісно та добросовісно, бо добре розуміють, що від них залежить добробут жителів селища.
Лариса Григорівна говорить, що селищна рада дуже допомагає вирішувати проблеми з насосами, коли такі виникають, виділяє чималі кошти на придбання необхідного, тому директор КП Градизьк «Комунсервіс» щиро вдячна Градизькому селищному голові Мирославу Носі, його заступникам та депутатському корпусу ради за розуміння та підтримку. Лариса Святелик шле щирі вітання всім працівникам КП Градизьк «Комунсервіс» напередодні професійного свята, зичить своїм колегам радості, щастя, сімейного затишку, віри та надії у краще майбутнє.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ВІТАЛІЙ МАЗУР: «ЛЮБЛЮ ПЕРЕМАГАТИ У БОРОТЬБІ!»

У дитинстві кожен з нас захоплювався казковими героями, які володіли неабиякою силою – Котигорошком, Кирилом Кожум’якою чи Іллею Муромцем, про яких народ склав чимало легенд та переказів, оповивши їх таємничістю та героїзмом у боротьбі зі злими силами. У сучасному світі не потрібно спрямовувати свої фізичні якості на боротьбу зі Змієм Гориничем, але й продемонструвати власні можливості на змагальних турнірах – під силу не кожному.

Віталій МАЗУР

У Глобинській громаді є свій титулований богатир, який став переможцем багатьох спортивних змагань з пауерліфтингу та підняття штанги на біцепс, довівши суддям, вболівальникам і, в першу чергу, собі самому що він – у числі найкращих! Мова йде про Віталія Федоровича Мазура, чемпіона Європи, багаторазового абсолютного чемпіона України з підняття штанги на біцепс, майстра спорту міжнародного класу з пауерліфтингу та майстра спорту міжнародного класу з підняття штанги на біцепс комітету пауерліфтингу України.
Віталій Мазур народився у с.Устимівка, а коли хлопцеві було 12 років, родина переїхала у с.Бабичівка. Віталій у той час, як і всі його однолітки, був рухливим, захоплювався різними спортивними іграми, але у 8 класі хлопець впав з висоти, отримавши тяжку травму – компресійний перелом хребта зі струсом мозку та іншими неприємними наслідками. Лікарі говорили Віталію, що, можливо, він не зможе відновитися і ходити. Але наполегливість хлопця зробила диво, він не тільки відновився після тяжкої травми, а й став професійним спортсменом.


Віталій розповідає, що з дитинства його кумирами були Арнольд Шварценеггер та Сильвестр Сталлоне, хлопець мріяв бути схожим на них статурою, розуміючи, що для того, аби мати таке тіло, потрібно дуже багато працювати. Після травми Віталій навчився наново ходити і поступово почав тренуватся.Вступивши до Кременчуцького медичного коледжу, Віталій Мазур став активним гравцем за збірну закладу з баскетболу і паралельно почав займатися у тренажерній залі аби підтримувати себе у формі. Сталося так, що під час гри він знову травмувався, тому з баскетболом хлопцеві довелося попрощатися.
Робота у полтавській стоматологічній клініці, де працював певний час Віталій, не залишала часу на заняття спортом, а далі було навчання у Нікопольському медичному коледжі на факультеті «лікувальна справа». Серед 700 дівчат, тут навчалося лише 30 хлопців, серед яких був і Віталій Мазур. Заняття спортом Віталій продовжив, навіть їздив на змагання з армреслінгу та показав непоганий результат. У той час він почав займатися бодібілдингом, про який мріяв з юнацьких років. Набирав форму, брав участь у змаганнях, але, на жаль, показував не ті результати, яких йому хотілося.
Потім обставини склалися так, що Віталій повернувся у рідну Бабичівку і влаштувався на посаду інструктора зі спорту Бабичівського старостату. У той час він вже заочно навчався на тренера у Міжнародному науково-технічному університеті імені академіка Юрія Бугая, що у м.Київ, плануючи в подальшому займатися реабілітацією та фізичним здоров’ям людей. Інструкторська робота Віталію дуже подобалася, за його сприяння було відкрито волейбольну секцію на базі Бабичівської ЗОШ, також охочі мали змогу грати у футбол та настільний теніс.
Згодом Віталію запропонували взяти участь в конкурсі на посаду начальника сектора охорони здоров’я Глобинської міської ради. Він виграв конкурс. Два роки пропрацював на цій посаді. Перевівся з київського вузу в м.Черкаси за спеціальністю «менеджмент в охороні здоров’я».
Коли з’явилася вакантна посада спеціаліста зі спорту в Глобинському міському відділі культури, Віталій Мазур перевівся туди. На той момент він вже був чемпіоном України, мав посвідчення майстра спорту з пауерліфтингу, був організатором спортивних змагань Глобинської громади «Pawer Show» та «Глоба Pawer», в яких взяли участь спортсмени з різних куточків України. Працюючи у відділі культури, Віталій Мазур займається не тільки питаннями спорту, а й питаннями молоді. Розповідає, що зараз триває процес реєстрації молодіжної організації громади, яка вже налічує 56 осіб. Це активна молодь, яка хоче змін на краще і докладає до цього всі свої можливості та енергію. А ще Віталій Мазур відкрив у собі акторські здібності, він активний учасник театрального колективу «Твоя тінь». Нещодавно, на концертній програмі присвяченій дню 8 березня, глядачі мали змогу оцінити акторську майстерність Віталія.
Віталій Мазур розповів, що, працюючи на посаді спеціаліста зі спорту, допомагав відкривати тренажерні зали у с.Жуки, с.Устимівка та с.Бориси, підшукував необхідний спортивний інвентар. За два роки було повністю укомплектовано Жуківський і Устимівський тренажерні зали. В Устимівському залі чимало особистих тренажерів Віталія, які він, до речі, купує з власної заробітної плати, хоча вона у нього не така й велика. Саме там Віталій Мазур тренує своїх учнів, яким 14-15 років і які вже радують свого тренера неабиякими успіхами. Так, Іван Скапа нещодавно взяв участь у Всеукраїнсьму турнірі з пауерліфтингу та окремих вправ серед аматорів та професіоналів «Кубок Спарти ІІ», що проводився у м.Київ. Хлопець показав високий результат, ставши першим у своїй категорії, виборовши Кубок і медаль та виконавши норматив майстра спорту серед професіоналів. Віталій також взяв участь у цьому турнірі, де посів абсолютну першість з підйому штанги на біцепс, при вазі 89,7 кг він підняв 92,5 кг.
В Устимівці у Віталія Мазура є ще учні, які вже виконують нормативи майстра спорту міжнародного класу, вони чекають своєї черги аби поїхати на аматорські змагання, що проводитимуться в травні у м.Полтава. Добре, що юних спортсменів підтримують місцеві спонсори.
Хоча Віталію лише 30 років, але він прийняв для себе рішення піти з великого спорту і займатися лише тренерською діяльністю. Розповідає, що вже досить складно входити у форму та відновлюватися після змагань. Звичайно, спорт він не планує кидати, буде займатися для себе, а брати участь у професійних змаганнях більше не планує, тим паче, що він підкорив всі вершини, про які мріяв.

Віталій зі своїми вихованцями

У нього – два рекорди, він – чемпіон Європи, багаторазовий абсолютний чемпіон України з підняття штанги на біцепс і з пауерліфтингу. Має рекорд на кубку Мирона, де при власній вазі 82,3 кг він підняв вагу 82,5 кг. Наступний рекорд був на чемпіонаті Києва, при власній вазі 88 кг він підняв 87,5 кг – це також був рекорд в категорії до 90 кг. Нещодавно Віталій показав неймовірний результат в категорії до 90 кг з власною вагою до 89 кг він підійняв 97,5 кг. Це рекорд всіх рекордів по всьому світу! Молодий чоловік зробив все для цього досягнення і, незважаючи на те, що перед змаганнями він перехворів застудою, все ж зумів досягти бажаного.
Віталій розповів, що професійний спорт це ще й чималі фінансові затрати. Так, на чемпіонаті Європи потрібно було заплатити внесок за участь у сумі 2400 грн, до цього потрібно додати ще вартість проїзду, плату за житло, харчування. Тож один такий виступ обходиться спортсмену близько 5000 грн. На харчування у період підготовки до змагань, що займає 1-2 місяці спортсмен витрачає 4000-4500 грн., а ще потрібно відповідний одяг та взуття.
Віталій говорить що вдячний спонсорам, які допомгли йому взяти участь у чемпіонаті Європи з підняття штанги на біцепс – це Кернел груп, які оплатили дорогу і проживання, та Глобинський міський голова Станіслав Джусь, який повністю оплатив внесок за участь у змаганнях і харчування спортсмена. Міський голова попрохав Віталія аби той не розповідав нікому про цю допомогу, щоб не сказали, що він це зробив заради власного піару перед виборами.
Сталося так, що перед чемпіонатоми Віталію довелося перехворіти COVID-19, втративши чимало сил, але, незважаючи на це, він дотримав обіцянки – повернутися з перемогою і став абсолютним чемпіоном Європи серед професіоналів та привіз додому медаль.
Молодий чоловік розповідає, що навіть не рахував всіх своїх перемог та нагород. На його переконання, головне – не нагороди, а досягнення мети, коли доводиться цю перемогу виборювати у сильного суперника, докладаючи максимум сил. Саме такі перемоги запам’ятовуються. А коли береш участь у змаганнях і перемагаєш без жодних зусиль, через те що сильніший своїх суперників на кілька позицій, це не приносить особливої радості. Так як Віталій має медичну та тренерську освіти, його тренувальний план та фізична підготовка зачасту перевершує рівень суперників. Він розповідає, що кращий результат у категорії 90 кг це 82-85 кг, а Віталій планує підняти більше 90 кг. Перша вага, яку він замовляє це 87,5 кг, друга – 90 кг, третя – 92,5 кг. Тобто відрив такий, що суперники не можуть і близько наблизитися до результатів Віталія Мазура. На Всеукраїнському турнірі з пауерліфтингу та окремих вправ серед професіоналів «Кубок Спарти ІІ» Віталій встановив світовий рекорд, побивши попередній власний рекорд та встановлений росіянами, піднявши вагу 92,5 кг.
Віталій Федорович розповідає, що вдома має надійну підтримку від коханої дружини Міли та синочка Максимка. Саме в родині він щасливий чоловік і тато, тут він черпає натхнення, силу і позитивні емоції. Розповідає, що Міла дуже творча особистість, професійно займається фотографією, вже має своїх шанувальників, які із задоволенням замовляють у неї портретні фотосесії.
До речі, Віталій Мазур на спортивних змаганнях не тільки демонструє власну силу та витривалість, а й прославляє рідну громаду. На його футболці, яку чоловік замовив спеціально для таких заходів, красується напис «Глобинська громада» та герб громади.

Під час вручення нагород на чемпіонаті Європи

Сподіваюся, що і після завершення блискучої професійної спортивної кар’єри Віталій Мазур буде показувати чудові результати в тренуванні своїх послідовників – юних спортсменів Глобинської громади, які теж вкарбують свої імена в історію розвитку спорту рідного краю, будуть гордістю не тільки громади, а й України, як їхній тренер.

Фото Олени Замикули та з особистого архіву Віталія МАЗУРА.

УСПІХИ, ТУРБОТИ ТА СПОДІВАННЯ СІЛЬСЬКИХ МЕДИКІВ

Нещодавно мали нагоду відвідати село Недогарки Піщанської ОТГ та завітати до місцевої амбулаторії загальної практики сімейної медицини, завідувачем якої трудиться Сергій Васильович Гулий сімейний лікар І категорії, зі стажем роботи 35 років.

Сергій ГУЛИЙ, завідувач Недогарківської АЗПСМ

Запитую у Сергія Васильовича про ситуацію із захворюваннями на COVID-19 на території, яку обслуговує АЗПСМ, про забезпечення необхідними ліками, засобами та обладнанням.
Сімейний лікар говорить, що нині ситуація із захворювання на COVID-19, пік яких припав на листопад-грудень минулого року, задовільна. Ковідні хворі, які перебувають на амбулаторному лікуванні, консультуються з лікарями за телефоном, не відвідуючи амбулаторію. У заклад приходять пацієнти із загостренням хвороб, або ті, кому потрібно оформляти лікарняний.
Недогарківська АЗПСМ обслуговує села Рокитнодонівка, Панівка, Пащенівка, Недогарки і, частково, Маскимівка. У Максимівці є власна амбулаторія загальної практики сімейної медицини, у якій зроблено добротний ремонт, там був свій лікар, який перевівся на інше місце роботи, тому Сергій Гулий обслуговує і цей заклад. Він говорить, що це робити непросто, адже зараз лікар прив’язаний до комп’ютера, в якому знаходиться вся потрібна йому база, тому виїзди в інші населені пункти створюють певні проблеми і для медика, і для пацієнтів. Якщо людина потребує лікування у стаціонарі, хворому потрібно надати електронне направлення, а без комп’ютерного обладнання це неможливо зробити. Заклад використовує електронну медичну систему Хелсі, що забезпечує якісну роботу медиків та відкриває чимало можливостей для пацієнтів.
З сімейним лікарем Сергієм Васильовичем Гулим уклали угоди і жителі с.Ялинці, де теж є хороша амбулаторія, але немає постійного медика. У певні дні туди приїздить фахівець з районної лікарні.
Недогарківська АЗПСМ забезпечена швидкими тестами на COVID-19, які показують результат через 15 хвилин.
– У Полтавській області є лише 2 лабораторії, які проводять ПЛР тестування – у Полтаві та Кременчуці. У нас була бригада, яка займалася забором аналізів у хворих на проведення ПЛР-тестування. У Кременчуці ці аналізи сортували і відвозили на Полтаву, на результат доводилось чекати до 10 днів. Зараз забір аналізів здійснюється в Кременчуцькій районній лікарні, а потім їх відправляють до Полтави на тестування. Процедура ця ще не досконало відпрацьована, на жаль, – говорить Сергій Гулий.
Найбільшою проблемою лікар вважає низьку заробітну плату медичного персоналу амбулаторії. Якщо лікарям зарплату трохи підвищили, то медсестрам доводиться отримувати мізер за свою працю. А враховуючи те, що ковідні хворі найперше звертаються саме до амбулаторії, то медики, ризикуючи власним здоров’ям, надають допомогу таким хворим, не отримуючи за свою роботу ніякої обіцяної державою надбавки.

Колектив Недогарківської АЗПСМ

– Медичним працівникам, які обслуговували і ковідних хворих минулого року доплачували обіцяні 300% до заробітної плати і то лише на початку пандемії. Коли прийняли бюджет на цей рік, було озвучено, що всім медикам на 30% зросте зарплата, а ковідні доплати були відмінені. Але практично ми цієї доплати не відчули, – розповідає Сергій Гулий.
Сімейний лікар говорить, що амбулаторія повністю забезпечена засобами індивідуального захисту медиків. Є маски, рукавички, захисні костюми, окуляри, щитки для обличчя. Тут обов’язково дотримуються дистанції та особистої гігієни, але, незважаючи на дотримання всіх санітарних вимог, більшість медиків перехворіли на пневмонію та респіраторні хвороби.
Для надання першої допомоги мають: дефібрилятор, традекс, моніторинг АТ, електрокардіографи, сучасні вимірювальні ваги для дорослих та дітей. Для транспортування та збереження холодового ланцюга мають термоконтейнери та новий холодильник. Заклад забезпечений і хорошим автомобілем Toyota Land Cruiser, придбаним коштом спонсорів, тому у медиків є можливість виїздити до пацієнтів та на термінові виклики.
Сергій Висильович Гулий з 1988 року працює в цій амбулаторії. Закінчив Дніпропетровський медичний інститут у 1984 році за спеціальністю «лікувальна справа». Вже має загальний стаж медичної практики 34 роки та першу кваліфікаційну категорію зі спеціальності «загальна практика-сімейна медицина».
Розповідає, що 4 роки відпрацював у Сумській області, а потім повернувся ближче до батьків, які проживали у Кременчуці, і розпочав роботу в с.Недогарки.
З 2008 року заклад розпочав роботу, як сімейна амбулаторія, надаючи медичну допомогу населенню на первинному рівні.

Реконструкція медичного закладу з капітальним ремонтом розпочалася у 2012 році, а закінчилася у 2015 році за допомогою Недогарківської сільської ради, яку очолювала Віра Костянтинівна Пащенко та спонсорів села. Зараз медики працюють у затишному, по-сучасному відремонтованому приміщенні. Єдиною проблемою є те, що будівля не утеплена, а має чималу площу, тому доводиться використовувати багато газу, яким опалюється заклад (проєкт на ці роботи вже виготовлено). Тому Сергій Гулий сподівається на підтримку керівництва громади у цьому питанні та на розуміння як з боку голови Піщанської сільської ради Олександра Краплини, так і з боку старости Володимира Шахмана.
Поряд із Сергієм Гулим у закладі працюють лікар-педіатр Валентина Олексіївна Носенко, лікар вищої категорії зі стажем роботи 32 роки, яка є і директором Пришибської ПСМД, куди відноситься і Недогарківська АЗПСМ, медичні сестри загальної практики сімейної медицини: Лариса Іванівна Данилейко, Марія Миколаївна Супрун, Любов Михайлівна Супрун, які мають вищу кваліфікаційну категорію та Ірина Миколаївна Кунцевич, яка має першу кваліфікаційну категорію. Світлана Євгеніївна Кошулько трудиться молодшою медичною сестрою. Водієм працює Андрій Пантелеймонович Носенко.

Лікар-педіатр Валентина НОСЕНКО

Недогарківська АЗПСМ має нові окремі просторі кабінети з сучасним медичним обладнанням, яке відповідає сучасним вимогам. Кабінет сімейного лікаря, лікаря-педіатра, кабінет щеплення, денний стаціонар на кілька ліжок, кабінет онко­огляду, лабораторію, кабінет стоматолога, реєстратуру, аптечний пункт.
Сергій Васильович говорить, що медичні заклади вкрай потребують молодих спеціалістів, але вони не хочуть йти працювати у село, бо існує проблема із житлом. Раніше були програми підтримки молодих спеціалістів, для яких вводилися пільги, доплати, будувалося житло. Зараз нічого подібного немає. Тому молоді медики воліють знайти роботу у місті, щоб не потрібно було виїздити по бездоріжжю до пацієнтів та й житло у місті простіше знайти. Тому, щоб мати хорошого спеціаліста у селі, очільники громад вдаються до різних методів – купують та облаштовують для них житло коштом громади, інші – впроваджують доплати, аби у молодого спеціаліста дійсно був якийсь стимул залишитися у селі.
В багатьох медичних закладах району в амбулаторіях загальної практики сімейної медицини та ФАПах трудяться медики-пенсіонери, які б вже й раді піти на заслужений відпочинок, та замінити їх нікому. До того ж на пенсію, яку вони заробили своєю багаторічною працею, гідно не проживеш. Але, незважаючи на всі труднощі, сільські медики стоять на варті здоров’я своїх пацієнтів та вірять, що держава незабаром краще цінуватиме їхню нелегку працю, збільшивши фінансування заробітних плат.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

НАЙБІЛЬШЕ БАГАТСТВО – ДІТИ, ОНУКИ ТА ПРАВНУКИ

Мати-героїня Олександра СІРОМАХА з донькою Валентиною
Володимир Васильович та
Олександра Андріївна СІРОМАХИ з онуком Іллею
Сини Василь, Віктор, Анатолій та Григорій
Юна Шурочка з мамою Оляною Пилипівною. 1960 рік

Олександра Андріївна Сіромаха з села Гриньки має почесне звання «Мати-героїня», бо народила і разом з чоловіком виростила та виховала п’ятеро дітей.
Народилася жінка у с.Гриньки, там промайнуло її нелегке післявоєнне дитинство. Виховували Шурочку мама, Оляна Пилипівна Тарарака, та бабуся, Мар’я Юхимівна, адже батько загинув на фронтах Другої світової війни. Мати тяжко працювала у колгоспі за копійки, тож дівчинку доглядала переважно бабуся, про яку в Олександри Андріївни залишилися добрі, світлі спогади.
Ходила Шурочка, як звали дівчину рідні, у Гриньківську школу, ту, що колись була в селі. Закінчивши 8 класів, подалася у дев’ятий клас у с.Крива Руда, трохи походила, та й покинула. Пішла на роботу у колгосп ім.Лисенка на ферму дояркою. Важко було неймовірно, жінка пригадує як пухли руки після доїння корів, тому мама приходила на підмогу. З часом звикла до тяжкої праці, хоча зараз та непосильна, не жіноча робота відгукується болями в суглобах…
Олександра Андріївна розповідає, що з майбутнім чоловіком Володимиром ходили в один клас, сиділи за однією партою. А потім склалося так, що обоє почали на фермі працювати, Олександра – дояркою, а Володимир – фуражиром. Між молодими людьми давно зародилася іскра симпатії, що з часом розгорілася полум’ям кохання. Отак і долі свої поєднали – стали жити разом.
У 1965 році у них народився первісток Григорій. А через рік молодому батькові прийшла повістка на строкову військову службу в лави Радянської Армії. Тож перед тим, у 1966 році, Олександра і Володимир розписалися, хоча весілля й не святкували. А далі були роки чекання коханого зі служби. Майже три роки служив Володимир Васильович Сіромаха в далекій Німеччині, жодного разу не приїздив у відпустку. Єдиною ниточкою, що поєднувала подружжя – були листи, які виглядала Олександра щодня, та й маленький Гриша чекав на них, бо знав, що вони від тата.
Коли чоловік повернувся зі служби, знову пішов працювати на ферму. Олександра Андріївна поралася й біля свиней, а останні роки перед заслуженим відпочинком обоє доглядали колгоспних телят.
У подружжя Сіромахів після Григорія народилося ще четверо дітей – у 1970 році Василь, у 1972 році Валентина, у 1974 році Анатолій і в 1975 році – Віктор. Про велику родину завжди мріяла Олександра Андріївна, хоча вона була єдиною дитиною у батьків. Коли померли її мама та бабуся, в Олександри нікого не лишилося з найрідніших, найближчою була сестра чоловіка, з якою підтримували хороші стосунки. Саме тому вирішила, що у неї буде багато дітей. Про своє рішення жінка жодного разу не пошкодувала, бо вважає своїх дітей найбільшим своїм скарбом.
Велика родина потребувала і чималого догляду, тому Сіромахи тримали велике господарство – корову, коней, свиней, птицю, обробляли город. Діти завжди в усьому допомагали батькам, ніякої роботи не цуралися, тому виросли вмілими, роботящими, хорошими людьми.
Олександра Андріївна розповіла, що всі її діти живуть поруч – Валя з родиною через дорогу, вона директор місцевого Будинку культури, у свій час закінчила Гадяцьке культосвітнє училище. Анатолій теж живе недалеко від мами, через хату, працює охоронником у школі.
Григорій і Василь також проживають з родинами у Гриньках на іншому краю села, а наймолодший Віктор – у Горбах, трудяться сини в агрофірмі «Гриньки».
Всі діти мають родини. На 15 онуків та 17 правнуків багата Олександра Андріївна. Розповідає, що її діти, невістки та зять, онуки і правнуки завжди піклуються про неї, в усьому допомагають, часто приходять провідати, а якщо не виходить навідатись, то обов’язково телефонують, запитуючи про здоров’я.
12 серпня 2019 року покинув свою велику люблячу родину голова сімейства Володимир Васильович, після тяжкої хвороби зупинилося його зболене серденько.
Тож діти, онуки та правнуки оточили ще більшою увагою свою рідну матусю та бабусю Олександру Андріївну, дбають та піклуються про неї. Гуртом і город посадять, прополють та урожай зберуть, аби матуся зайвий раз не турбувалася. Звичайно, здоров’я у матері-героїні вже не те, що колись, але по дому потихеньку вештається, домашню роботу самостійно виконує. Нарікає тільки, що працюючи тяжко у колгоспі, заробила 2600 грн пенсії, правда нещодавно добавили їй ще 400 грн, але цих грошей вистачає лише на оплату комунальних послуг, а на щось інше вже й не викроїш…
Тож нехай Господь дарує Вам, шановна Олександро Андріївно, ще багато літ і зим, в радості та здоров’ї, у колі Вашої великої люблячої родини!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного альбому родини СІРОМАХІВ.

МУЗИКА – ЙОГО СВІТ, ЙОГО НАТХНЕННЯ І ВІДРАДА

Художній керівник Омельницького КСК «Дивограй»
Сергій ЛИТВИНЕНКО з онуком Романом КУЮЖУКЛУ

Люди мають різні таланти, дарування, вміння, проте музика лунає майже в душі кожного. Саме через неї можна щиро і відкрито висловити свої почуття, бо музика – це той інструмент, що грає на струнах серця. Це такий вид мистецтва, який дає поштовх до життя, відкриває друге дихання у людини. Саме музика стала для Сергія Михайловича Литвиненка з с.Омельник тим захопленням на все життя, що надихає, дає творчі сили, без чого він не уявляє свого буття.
Познайомилися з Сергієм Михайловичем Литвиненком на його робочому місці – в Омельницькому культурно-спортивному комплексі «Дивограй», де чоловік трудиться художнім керівником ось вже одинадцятий рік.
Сергій Михайлович розповів, що любов до музики та співу йому прищепили його батьки, Галина Яківна і Михайло Григорович Литвиненки. Батько добре грав на гармошці, запальний, веселий, любив жарти й сміх, був душею будь-якої компанії. Тато пройшов фронтовими дорогами Другої світової війни, мав тяжке поранення, став інвалідом війни І групи. Михайло Григорович прожив життя довжиною у 95 років. Помер в кінці минулого року. Після смерті Михайла Литвиненка в с.Омельник не залишилося учасників бойових дій у Другій світовій війні.

З дружиною Наталією, донькою Тетяною та онуками


Мама Галина Яківна від природи була наділена талантом до співу, мала чудовий голос. Вона розповідала рідним про такий випадок, що колись йшли вони з чоловіком понад Пслом, Михайло грав на гармошці, а Галина співала. Її спів почув один професор з Ленінградської консерваторії (у той час на околицях Омельника на річці Псьол влітку було чимало відпочивальників з Москви та Ленінграду) і запросив її до свого закладу, адже у Галини Яківни було колоратурне оперне сопрано. Це було десь у 60-70 роках минулого століття. Але на той час жінка вже мала власну родину, тому нікуди не поїхала…

Колектив «Горлиця»


Батьки мріяли, аби син Сергій здобув музичну освіту, і все робили для цього. Сергій закінчив Полтавське музичне училище, а згодом – Кіровоградський педагогічний інститут, музично-педагогічне відділення. Після навчання повернувся до рідного села, працював і в місцевому Будинку культури, і в Омельницькій ЗОШ І-ІІІ ступенів з 1983 до 2010 рр. Майже три десятки літ віддав чоловік улюбленій справі. Сергію Михайловичу завжди подобалось розкривати талант юних, навчати їх вокалу та грі на музичних інструментах. Також він вів музичну студію, що діяла при школі і яку відвідувало 16 учнів. Кілька вихованців Сергія Михайловича пов’язали своє майбутнє життя з музикою і в цьому є значна заслуга вчителя.
Сергій Михайлович розповів, що володіє майже всіма музичними інструментами, але професійно грає лише на баяні.
Дружина Наталія Василівна за фахом бухгалтер, чимало років віддала роботі начальника фінансового відділу другого пожежного загону державної пожежної охорони при заводі «Укртатнафта».
Сергій Михайлович говорить, що Наталія Василівна хоч сама і не співає, але тонко відчуває музику, завжди допомагає у підборі репертуару, дає слушні поради, для чоловіка вона – беззаперечний авторитет.
Дочка Тетяна закінчила педагогічний інститут, працювала начальником відділу культури в Омельницькій ОТГ, зараз трудиться у Кременчуцькому педагогічному коледжі. Вона дуже творча людина, працює з дітьми, захоплюється музикою, адже у свій час закінчила музичну школу по класу фортепіано.
У доньки Тетяни є двоє синочків – п’ятикласник Рома і другокласник Даня. Рома успадкував від прабабусі чудовий голос, а від прадідуся, дідуся та мами – хист до музики. Тому зараз дідусь Сергій докладає чимало зусиль аби Рома опанував всі ази музичної премудрості. Саме у Ромі Сергій Михайлович бачить свого творчого спадкоємця, кому він може передати всю свою майстерність і любов до народної творчості, аби вона жила і в наступних поколіннях.
Внук Роман Куюжуклу вже оволодів грою на клавішних інструментах. У майбутньому дідусь сподівається, що він опанує й баян.
– На жаль, зараз багато музикантів не грає наживо, а використовує у своїх виступах мінусовки, фонограми. Ще працюючи у школі, я завжди відстоював живу гру на баяні на різних виступах та конкурсах, але не завжди мав підтримку. Прикро, що зараз хоровий спів, самодіяльні виступи місцевих артистів відходять у минуле… У нас в Омельнику було започатковано регіональний фестиваль народної творчості «Омельницьке розмаїття», що згодом переріс у Всеукраїнський фестиваль «Чарівна симфонія козацтва». Історики дослідили, що коріння роду Чайковських йде з Омельника, саме тут жив дід видатного композитора, – розповідає Сергій Литвиненко. – Сподівають, що ці започатковані традиції житимуть і надалі, а Омельник залишатиметься культурною меккою нашого краю і після розширення меж Кременчуцького району.
Сергій Михайлович Литвиненко з гордістю говорить про свою роботу. Він пишається тим, що Омельницький КСК «Дивограй» оснащений сучасною якісною апаратурою, що тут працюють справжні ентузіасти своєї справи. Він вдячний директору закладу Вікторії Вікторівні Ясінській за розуміння та підтримку, а талановитим землякам – за ентузіазм, творче натхнення на яких і тримається сільська культура.
Як художній керівник чоловік працює з вокальним ансамблем «Горлиця», який є учасником багатьох сільських та районних заходів, також веде роботу з вокальними дуетами та солістами. Звичайно, під час карантинних обмежень в Омельницькому КСК «Дивограй» не проводились масові культурні заходи, але репетиції не припинялися, дотримуючись всіх карантинних вимог, артисти залюбки збиралися щоб підготуватися до майбутніх виступів.
А ще Сергій Литвиненко проявив свій неабиякий композиторський талант і разом з місцевою поетесою Галиною Яременко вони стали авторами чималої кількості чудових пісень. Зокрема, створивши «Гімн Омельника», пісні «Омельничани», «Надвечір’я», «Наш Омельник», «Величальна Кременчуцькому краю» та інші.
Тож нехай не вичерпується енергія та ентузіазм майстрів народного мистецтва, нехай кожен день буття буде світлим, сонячним, щедрим на добро та радість! Сили Вам, шановний маестро, та здоров’я для нових творчих звершень, людської шани та вдячності!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з особистого архіву Сергія ЛИТВИНЕНКА.

ЇХНЯ МІСІЯ – ДБАТИ ПРО ЗДОРОВ’Я і ЖИТТЯ ЛЮДЕЙ

Нещодавно довелося побувати у Кривушівській сільській лікарській амбулаторії загальної практики сімейної медицини Піщанської сільської ради та поспілкуватися з фельдшером закладу Миколою Вікторовичем Кісілем.

Фельдшер Микола КІСІЛЬ

Він розповів, що медпрацівники амбулаторії надають кваліфіковану первинну медичну допомогу пацієнтам при різних захворюваннях. Обслуговує заклад жителів сіл Кривуші і Ковалівка, а це більше двох тисяч осіб. Крім того, чимало жителів мікрорайону Кременчука Реєвка, що межує з Кривушами, сіл Михайленки та Піщане уклали угоди з сімейним лікарем Григорієм Вікторович Нестерчуком, який є завідувачем Кривушівської АЗПСМ. Заклад підпорядковується Комунальному некомерційному підприємству» Центр первинної медико-санітарної допомоги Пришибської сільської ради».
Амбулаторія забезпечена всім необхідним для лікування та обстеження пацієнтів обладнанням, зокрема, дефібрилятором, інгаляторами, кардіографами, глюкометрами, УВЧ апаратом та ін. В амбулаторії працює денний стаціонар на одне ліжко.
Микола Кісіль говорить, що найчастіше люди звертаються до медзакладу з серцево-судинними захворюваннями, цукровим діабетом, бронхіальною астмою. Медперсонал амбулаторії обслуговує доросле і дитяче населення, проводить планові вакцинації (заклад на 98 % забезпечений вакцинами), тож для проведення первинного календаря щеплень тут є всі вакцини у повному обсязі. До речі, народжуваність у Піщанській громаді на високому рівні, тож медики ведуть спостереження як за вагітними, так і за малюками.
Амбулаторія забезпечена тестами на виявлення СОVID-19. Тестування для пацієнтів безкоштовне, але проводиться воно лише за певними медичними показаннями, коли у пацієнта є симптоми, що співпадають з тими, що є у переліку МОЗ України і Всесвітньої організації охорони здоров’я щодо СОVID-19. Зокрема, постійний кашель, підвищена температура, втрата нюху, смаку, загальна слабкість організму.

Крім сімейного лікаря Григорія Нестерчука та фельдшера Миколи Кісіля, в амбулаторії працюють лікар-стоматолог Олена Вікторівна Погорєлова, медична сестра загальної практики сімейної медицини Ольга Олексіївна Ткачова та молодша медична сестра Юлія Іванівна Скакун.
Кривушівська АЗПСМ повністю забезпечена необхідними захисними засобами від СОVID-19 – одноразовими костюмами, бахілами, рукавичками, масками, захисними щитками, окулярами.
Фельдшер Микола Кісіль розповів, що закінчив Кременчуцький медичний коледж, факультет «лікувальна справа», отримавши спеціальність фельдшера. Родом він із смт.Козельщина. Після закінчення коледжу отримав направлення у Білецьківку, там працював 4 роки, а в Кривушівській АЗПСМ трудиться вже 6 років. Робота подобається, говорить, що це саме той фах, про який він мріяв з дитинства.
У Кривушах вже збудоване приміщення нової амбулаторії ЗПСМ за президентською програмою «Сільська медицина». Її планується ввести в експлуатацію після корегування проєктно-кошторисної документації. Тож незабаром кривушівські медики переїдуть у новеньке, сучасне приміщення європейського зразка, яке відповідатиме всім стандартам МОЗ України, де буде комфортно і затишно як медичним працівникам, так і пацієнтам.
Вікторія СУСІД.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ПІЩАНСЬКІ БІБЛІОТЕКИ – ЦЕ СУЧАСНІ ІНФОРМАЦІЙНІ ОСВІТНІ ЗАКЛАДИ, ДЕ ВІДВІДУВАЧАМ ЦІКАВО ТА ЗАТИШНО

Працівники Піщанської бібліотеки для дорослих – бібліотекар
Лариса ШОЛОХ, завідуюча Інна ВОЙТЕНКО, бібліограф Людмила РАДОЧИН
Завідуюча Піщанської бібліотеки для дітей Ольга СЛЬОТА
демонструє ляльковий театр

За останній період довелося побувати в кількох бібліотеках Кременчуцького району, зокрема, й Піщанській сільській бібліотеці для дорослих та Піщанській сільській бібліотеці для дітей. І скажу відверто, те, що ми там побачили – вражає! В першу чергу звернули увагу на сучасне оздоблення приміщень. Інша разюча відмінність від бібліотек Глобинської та Градизької ОТГ – комп’ютерне забезпечення та велика кількість новеньких книжок.
Завідуюча Піщанської сільської бібліотеки для дорослих Інна Анатоліївна Войтенко розповіла, що бібліотечний фонд налічує 13,5 тисяч книг. Частина їх знаходиться в одній кімнаті, а інша частина фонду – в книгосховищі, що розташоване на другому поверсі, в приміщенні дитячої бібліотеки.
Бібліотека обслуговує переважно жителів села Піщане, так як в інших населених пунктах громади є свої бібліотечні заклади, до речі, всі вони збережені після створення об’єднаної територіальної громади й активно працюють та поповнюють свої фонди.
У бібліотеці, крім завідуючої, трудяться досвідчені бібліотекарі – Лариса Миколаївна Шолох, яка обслуговує читачів у читальному залі, бібліограф Людмила Анатоліївна Радочин та інженер комп’ютерних систем Юлія Йосипівна Головко, яка обслуговує комп’ютерну техніку по всій громаді.
Бібліотека налічує 700 користувачів. Найбільшим попитом у закладі користуються книги сучасних українських авторів. Минулоріч бібліотеці подарували 230 прекрасних книг жителі с.Піщаного, суттєво поповнивши бібліотечні фонди.
Інна Анатоліївна розповіла, що кошти на придбання нових книг для бібліотеки виділялися Піщанською сільською радою, тому книжкові фонди закладу задовольняють читацький попит, кожен тут може знайти літературу за власним смаком та вподобаннями.
Заклад брав участь у проєкті місцевого самоврядування, завдяки якому вдалося придбати книжкові стійки, екран, деякі меблі.
У 2012 році завдяки програмі «Бібліо­міст», для бібліотеки було придбано 5 комп’ютерів, кольоровий принтер, обладнано Wi-Fi зону. Все це посприяло тому, що бібліотека перетворилася на сучасний інформаційний заклад.
За словами завідуючої, бібліотеку відвідують переважно літні люди. Під час карантину читачі брали книги, періодичні видання додому. Всі з нетерпінням чекали закінчення карантинних обмежень, аби навідатися до бібліотеки, поспілкуватися, підібрати щось для душі, а молодь йде сюди аби попрацювати за комп’ютерами, доступ до яких безкоштовний.
У бібліотеці регулярно (за винятком карантину) працює клуб за інтересами, відбуваються цікаві зустрічі, проводяться тематичні виставки. Сюди люди йдуть аби віднайти душевний спокій, морально відновитися та відкрити для себе величезну скарбницю знань, що схована в літерах, сторінках та томах.
Піщанською сільською бібліотекою для дітей завідує Ольга Іванівна Сльота. Заклад розташовано у просторому, світлому, минулоріч відремонтованому приміщенні, у якому виділено куточок дитячого дозвілля, де діти можуть не тільки читати цікаві книги, а й проводити вільний час у іграх та розвагах. Відпочиваючи після уроків, діти охоче грають у шашки, шахи, дитяче доміно, складають конструктори, пазли, мозаїку, малюють, спілкуються з однолітками.
Для наймолодших відвідувачів створено куточок казки та м’яких іграшок, де малюки залюбки граються. Дитяча бібліотека теж оснащена комп’ютерною технікою.
Щороку дітьми перечитується більше 11000 книг. Ольга Іванівна говорить, що сюди часто приходять учні школи, аби взяти необхідну літературу. Майже всі художні твори, що вивчаються учнями за шкільною програмою, є у бібліотеці. Завдяки коштам, виділеним Піщанською сільською радою, було придбано за останні роки 800 екземплярів книг, які, до речі, бібліотекар самостійно підбирала для бібліотеки, попередньо провівши опитування серед своїх читачів та учнів місцевої школи. Тож асортимент літератури тут на всі смаки – є чимало дитячих енциклопедій, казок, оповідань, книг про природу, автомобілі та ін.
Гордістю бібліотеки є ляльковий театр, який діє тут з вересня 2019 року. Учні 5-7 класів охоче беруть участь у лялькових виставах. За кошти громади для театру придбано сценічне оснащення та ляльки.
Проводяться тут виставки творчих робіт дітей, вікторини, інтелектуальні ігри. Тож бібліотека для піщанської дітвори стала тим інформаційним та культурним простором, який надихає, виховує, розвиває творчий потенціал, навчає новому, прищеплює любов до читання.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

СВІТ ЗАХОПЛЕНЬ СВІТЛАНИ КУЛЯВІНОЇ

Світлана КУЛЯВІНА

Іскорка таланту у кожному з нас присутня від народження. Від того, як її плекатимуть, який вона отримає поштовх для розвитку, залежить чи людина розвине цей свій талант, а чи він згасне, так і не перетворившись у яскраве полум’я. Різні бувають життєві ситуації, що дають поштовх для прояву власних здібностей, реалізації мрій, пошуку занять, що надихають та відкривають нові можливості. Саме так сталося із Світланою Петрівною Кулявіною, вчителем початкових класів Ялинцівського НВК.
Народилася Світлана у с.Піщане, там милуло її дитинство та шкільні роки. Батьки трудилися на Кременчуцькому автомобільному заводі і зовсім не були пов’язані з мистецтвом. Світлана ж виявила бажання здобути фах учителя, тому вступила до Кременчуцького педучилища.
Вона пригадує, як у 1994 році проходила педагогічну практику в дитячому спортивно-оздоровчому центрі «Горизонт». Працюючи вожатою, Світлана познайомилася з Олегом Юрійовичем Рябо, скульптором з м. Горішні Плавні. У «Горизонті» він проводив заняття для дітей, які там відпочивали. Світлані так було це цікаво, що під час обіднього сну своїх вихованців, вона бігала до скульптора в імпровізовану майстерню, щоб подивитися як він працює. Почала щось пробувати ліпити, Олега Юрійовича здивувала Світланина техніка. Він подумав, що вона десь навчалась, адже її почерк був схожий на техніку відомої майстрині, але 18-річна Світлана не знала нікого з майстрів і ліпила вироби з глини вперше у житті. Там вона виготовила три свої перші роботи з глини, які зберігає вдома до цього часу.
Світланиним батькам Олег Рябо порадив відправити доньку на навчання до Миргорода, щоб розвивала свій талант. Але мама не підтримала майстра, вона була переконана, що доля Світлани бути вчителем, адже на той час дівчина вже 4 роки опановувала цей фах. А далі було навчання у Полтавському педагогічному інституті на філологічному факультеті, після навчання – життя закрутилось, завирувало…

Працює гурток художньої кераміки Ялинцівського НВК
За творчим процесом


16 років свого життя Світлана Петрівна віддала роботі вчителя української мови у Піщанській гімназії. Чимало років жінка не брала до рук ні глини, ні пензлів. А в 2015 році вона відвідала заняття у Кременчуцькій студії живопису й кераміки Be.Pottery, де знову попробувала ліпити глиняні вироби. Відвідавши лише кілька занять, надихнулася процесом, отримавши колосальне задоволення.
А коли Світлана Петрівна Кулявіна у 2016 році розпочала свою роботу в Ялинцівському навчально-виховному комплексі на посаді вчителя початкових класів, їй прийшла ідея створити в закладі гурток художньої кераміки. Цією ідеєю захопила батьків учнів, дирекцію закладу і поступово почала втілювати плани у життя. Дітям дуже сподобався новий гурток, вони із задоволенням почали його відвідувати. Їхніми першими роботами були дзвіночки. І нехай вони були ще не зовсім досконалими, але дітей ця робота неймовірно захопила.
Світлана Петрівна говорить, що з перших занять намагалася зацікавити своїх учнів. І це їй вдалося. Більше половини вихованців закладу почали відвідувати цей гурток. Сюди ходили різні діти, були й такі, які не відрізнялися старанністю у навчанні та зразковою поведінкою, але під час ліплення з глини такі учні демонстрували дивовижну посидючість та творчий підхід до справи. Ліплення з глини не тільки заспокоює, розвиває уяву та фантазію, а й виробляє такі риси як наполегливість, точність, старанність, спонукає дітей створювати під час роботи дружну сприятливу атмосферу, не сваритися, щоб «глинка не тріснула». На глиняні вироби впливає аура майстра, його енергетика та настрій.
– Поступово наш гурток розвивався, ми вдосконалювали свою майстерність, учні, які відвідували уроки ліплення з глини, встигали наробити чимало цікавих виробів, які прикрашали не тільки клас, а й домашню оселю. У гуртку діти працюють за двома рівнями, за розробленою програмою.
Завдяки підтримці директора закладу Романа Володимировича Назаренка ми придбали гончарне коло. Глину виписуємо по пошті, переважно з м.Слов’янськ, у рік її йде близько 100 кг. Мої учні брали участь у багатьох творчих конкурсах. Так Валерія Білокриницька, яка зараз навчається у 6 класі, брала участь у щорічній обласній виставці-конкурсі «Знай і люби свій рідний край», її роботи завжди займали призові місця. На Всеукраїнському творчому конкурсі вона стала лауреатом, зайнявши 1 місце,
– говорить Світлана Кулявіна.
Її вихованці кожного року беруть участь у районному фестивалі мистецтв «Веселкові береги Дніпра», отримують призові місця. Світлана Петрівна, як керівник гуртка, щороку теж бере участь у творчих показах робіт. Вона – учасник обласних конкурсів робіт-мініатюр керівників гуртків, де цьогоріч зайняла ІІІ місце, а минулоріч – перше.
Кілька років тому на місцевому святі у с.Омельник демонструвала свою та дитячу невеличку виставку робіт. Саме там познайомилася з чудовими майстрами гончарно-керамічного мистецтва Юрієм та Світланою Нечаями. Юрій був здивований Світланиною технікою, йому спочатку здалося, що роботи не з глини, а з дерева. Згодом Світлана Петрівна потоваришувала з подружжям, вони допомагають у випалюванні глиняних виробів, адже мають у власній майстерні спеціальну піч.


Світлана Кулявіна розповіла, що разом із знайомою Наталією Трушевською у Кременчуці проводила заняття з ліплення глиною для всіх охочих, які відвідували в основному мами з дітьми. Говорить, що три роки тому проводили двічі на тиждень безкоштовні заняття для дітей інвалідів та їхніх мам. Це була чудова релаксація для всіх, хто відвідував заняття, але, на жаль, це був нетривалий період.
У Ялинцівському НВК заняття гуртка проводяться на постійній основі ось вже майже 4 роки. І хоча робота з глиною заняття цікаве і захоплююче, але після цих занять лишається чимало бруду і щоразу потрібно все ретельно мити та прибирати. Та, незважаючи ні на що, гурток працює і його із задоволенням відвідують учні закладу.
Про гурток дізналися батьки дітей з м. Кременчук і привели їх до 1 класу Ялинцівського НВК. У класі Світлани Петрівни шестеро дітей з Кременчука і Піщаного, четверо учнів приїхало навчатися з Кременчука після садочка з вальдорфським направленням, він такий єдиний у місті, але, на жаль, шкіл таких немає, тому батьки шукають заклади, де дітям буде комфортно, затишно і цікаво продовжити навчання. Адже навчальний заклад знаходиться віддалено від міста, поблизу сосновий ліс. У теплу пору року заняття проводяться вчителями на свіжому повітрі у шкільному саду, наповнюваність класів невелика.
Світлана Кулявіна – представник нової української школи, але вона радо йде назустріч всім батькам і намагається створити затишну та творчу атмосферу для своїх вихованців, аби вони отримали тут саме те, що їм потрібно. А ще мріє, аби у закладі обладналася майстерня для занять гуртка, говорить, що таке приміщення є, але його потрібно ще утеплювати та ремонтувати, щоб воно стало придатним для творчості. Мріє, аби там вистачило місця і для гончарного кола, і для об’ємних стелажів для дитячих виробів.
Крім чудових доробків з глини у Світлани Кулявіної є чимало й інших творчих робіт, зокрема, в олійному живописі, вишивці бісером та нитками. За що б не бралася ця талановита жінка, все їй вдається. А як вона чудово читає поезію! Своє художнє читання неодноразово демонструвала на шкільних та інших урочистостях. А які гарні світлини знімає! Вона бачить і сприймає навколишню красу по-особливому – тонко і чуттєво, мабуть, тому що мала власні життєві уроки, які навчили її цінувати кожну мить, робити світ навколо себе кращим, яскравішим, наповнювати його добром, світлом та радістю.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з особистого архіву Світлани КУЛЯВІНОЇ.

1 2 3