Архів автора: Сусід Вікторія

ПАСІКА ТА ВИНОГРАД – ЗАХОПЛЕННЯ РОДИНИ ТОПЧІЇВ

Валентина та Олексій ТОПЧІЇ

Олексія Петровича та Валентину Миколаївну Топчіїв добре знають не тільки у с.Манжелія, а й Кременчуці, Глобиному, Горішніх Плавнях, інших населених пунктах району та області, адже вони багато років займаються реалізацією якісного одягу, побутових товарів, а ще саджанців дерев, кущів, винограду, препаратів захисту рослин.
Зустрітися та поспілкуватися з цією родиною нас спонукали позитивні відгуки багатьох людей, які знають Олексія Петровича та Валентину Миколаївну та яким вони надавали професійні консультації з вирощування винограду, та тих, хто придбавши у них саджанці, вже радіють смачним і красивим плодам.
І ось ми у Манжелії біля ошатної садиби родини, нас гостинно зустрічають господарі. Разом йдемо на виноградник, виплеканий та доглянутий вмілими руками Олексія Петровича, Валентини Миколаївни та їхніх рідних.
Господар розповів, що чимало років родина прожила у Кременчуці, там Олексій Топчій трудився на Кременчуцькому м’ясокомбінаті. Родом чоловік з Харківської області, у свій час успішно закінчив Харківський технікум радянської торгівлі, завжди мав чимало захоплень та вподобань, легкий та комунікабельний у спілкуванні. У Манжелії родина мала знайомих, неодноразово приїздила сюди на риболовлю та на відпочинок. А після того як у 2006 році Олексій Петрович переніс інфаркт, подружжя Топчіїв почало задумуватися про будиночок в селі. Довго вибирали різні варіанти, аж доки знайомі не запропонували оглянути дім у Манжелії. Саме він припав до душі найбільше. Крім будинку, тут є простора земельна ділянка, господарські будівлі, чудовий краєвид на ліс та річку, а, найголовніше, як вважає родина – хороші сусіди поруч. Все відремонтували, облаштували, перевезли сюди батьків Валентини Миколаївни і з 2008 року почали господарювати на цій садибі. Хоча у родини Топчіїв є квартира у Кременчуці, син Руслан з невісткою Вікторією й онуком Артемчиком та донька Людмила з зятем Андрієм, онуками Ангелінкою і Марійкою теж живуть у місті, але всі залюбки на вихідні їдуть до Манжелії, аби відпочити від міської суєти та допомогти у догляді саду та городу.
Олексій Петрович говорить, що перші свої саджанці винограду придбав у Кобеляках у свого доброго знайомого, а тепер вже й вчителя Юрія Пантелеймоновича Котляра і саме побувавши у нього в гостях та побачивши його виноградник, Топчії надихнулися створенням власного диво-саду, де чільне місце відвели винограду. Саджанці різних сортів купували у відомих садоводів, знайомлячись з асортиментом через мережу Інтернет. Валентина Миколаївна додає, що жоден виноградар не відмовив їм у консультації чи пораді, можливо тому, що ця непроста справа любить щирих, щедрих, світлих душею людей.
Ось так родина Топчіїв почала вирощувати сонячні ягоди на присадибній ділянці. На сьогоднішній день мають більше 80 кущів винограду більш ніж 50 різноманітних сортів. Спорудили для лози шпалери, освоїли всі етапи догляду – від боротьби з хворобами та шкідниками, до обрізки, формування та вкривання лози на зиму. Розповідають, що є сорти у які закохалися відразу, а є й такі від яких довелося відмовитися з певних причин. Родина постійно експериментує, слідкує за новинками як у сортах, так і в засобах обробітку від хвороб та шкідників. Прийшли до висновку, що міжряддя між шпалерами краще не переорювати, а залишати там траву, яку впродовж літа скошують. Пристовбурові кола кущів та дерев Олексій Топчій рекомендує вкривати шаром мульчі з соломи чи трави, це вберігає рослини від пересихання та робить грунт пухкішим.
Ось кілька порад, якими Олексій Петрович поділився з читачами нашого видання щодо догляду за виноградом.
Восени він радить обробити лозу перед укриванням мідним купоросом, який вбиває грибкові хвороби, і обов’язково добре полити всі виноградні кущі з розрахунку 50-60 літрів води під один кущ. Це вбереже коріння рослин від вимерзання взимку та сприятиме кращому росту весною.
Щоб вберегти лозу від пошкодження мишами, радить у пластикову ємність покласти отруту-приманку від мишей, та розташувати її поряд з кущем.
Лозу вкриває звичайними мішками (білими, як з-під цукру), лозу пригинає до землі, а зверху ще прикриває біг-бегами (які фермери використовують для зберігання зерна).
Рано навесні після зняття укривного матеріалу обробляє лозу 3% розчином залізного купоросу.
Радить проводити три основні обробки винограду. Першу – на початку травня, коли вже є 2-3 листочки, обробивши кущі інсектицидами від кліщів типу «Каліпсо» та фунгіцидами, такими як «Стробі» або «Шавіт» від хвороб.
Другу обробку потрібно проводить перед цвітінням лози від дуже небезпечної для винограду хвороби – оїдіуму фунгіцидами, такими як «Ридоміл Голд» та «Топаз», змішуючи обидва препарати.
Третю обробку Олексій Петрович радить проводити після цвітіння теж фунгіцидами – «Тіовіт Джет» + «Чарівник» або «Ридоміл Голд» чи ін. При кожній обробці виноградар додає ще й добриво «Чистий лист» для винограду.
Всі пізні сорти винограду, які дозрівають у вересні, обробляє препаратом «Квадріс». Цим фунгіцидом нового класу широкого спектру дії, рослини обробляють у липні.
Олексій Топчій не практикує вкорінення черенків у ємностях, а надає перевагу вкоріненню на спеціально відведеній для шкілки ділянці на городі, говорить, що так простіше, особливо коли немає можливості постійного нагляду за рослинами.
– Раджу не купувати садівного матеріалу у випадкових людей чи перекупників. Беріть їх у знайомих чи друзів, або у садівників, яким довіряєте. При купівлі візьміть номер телефону, щоб при потребі запитати про особливості вирощування та догляду за тим чи іншим сортом. Краще відповідально до цього поставитися, придбати один раз і насолоджуватись плодами, ніж розчаруватись покупкою і ще декілька років чекати нових урожаїв з інших кущів. Бережіть свій час і гроші! – мовить Олексій Топчій. – Принісши саджанець додому, його варто на кілька днів поставити в стимулятор росту. Це може бути 2 ст. л. меду на 10 л води, або ж інші промислові стимулятори (гетероауксин, корневін, гумат натрію), розводити їх потрібно відповідно до інструкції. За бажанням, саджанець можна одразу саджати в землю, але після цього добре полити його прогрітою водою. Глибина садіння на чорноземних грунтах складає 25-30 см, а на піщаних глибше – 30-40 см. В яму треба додати трохи перегною, піску, попелу. Після садіння добре втрамбувати землю, – радить Олексій Петрович.
На запитання які сорти найулюбленіші, виноградар говорить, що кожний приваблює по-своєму. Синові найбільше до вподоби «Надія Азос», а от сорти селекції Віктора Крайнова, такі як «Преображення», «Низина», «Благовіст» люблять всі. Є у родини багато мускатних сортів, які мають неперевершений смак, такі як «Ландиш» чи «Ладанний 2», дивують чудовим смаком пізні сорти «Харитон» і велетень «Богатянівський». Так як виноградник дає на багато більше врожаю, ніж потрібно для сім’ї, то чимало сонячних ягід реалізується на ринках чи на замовлення. Олексій Петрович розповідає, що споживачі краще купують великоплідні грона, хоча часто буває, що виноград з дрібнішими ягодами має на багато вишуканіший і кращий смак, тож займаючись виноградарством обов’язково потрібно враховувати запити покупців.
Ще на присадибній ділянці Топчіїв багато різних плодових дерев, що радують господарів смачними плодами. Валентина Миколаївна розповіла, що саджанці дерев, зокрема, персиків, саджали ті, що не продалися на базарі, тобто найгірші. Але навіть слабенькі деревця при грамотному догляді пішли у гарний ріст та вже добре плодоносять. Валентина Миколаївна, хімік за освітою, радить всім садівникам ретельно дотримуватись інструкцій при застосуванні будь-яких хімічних препаратів, наголошуючи на тому, що не завжди більша доза хімзасобу є кращою для рослин і безпечною для людей. Садоводи розповідають, що обрізку персиків краще проводити у березні, коли видно як рослини перезимували і які гілки чи пагони можна видаляти.
Крім догляду за садом та виноградником у родини Топчіїв є ще одне захоплення – пасіка. Кілька десятків вуликів, звичайно, теж потребують неабиякої уваги та роботи. Олексій Петрович говорить, що його батько у свій час теж займався пасікою і після його смерті залишився деякий реманент, який син забрав собі на згадку. І коли прийшла думка завести пасіку, він купив вулики, бджолосім’ї, необхідне обладнання та й розпочав пасічникувати. З усмішкою каже, що без підтримки дружини та дітей було б складніше, а так всі гуртом займаються не тільки городом та виноградником, а й пасікою. Бджіл цукром ніколи не підгодовують, залишаючи їм достатньо меду для харчування взимку. Саме тому мед з пасіки родини Топчіїв смакують не тільки рідні та близькі, а й із задоволенням купують постійні клієнти, які знають цю продукцію.

На пасіці

З вдячністю родина відгукується про виноградарів Олександра Шаповала з Градизька, з яким товаришують багато років, обмінюються досвідом, Ольгу Рясну із Землянок, яка вражає своєю працелюбністю та наполегливістю, про Сергія Гутніка та Віктора Таранця з Кременчука, Андрія Трістана, Юрія Клеманя та Дмитра Омельяненка з Кобеляк, про багатьох інших знавців своєї справи, з якими радяться, консультуються, товаришують.
Олексій Топчій говорить:
– Догляд за садом, виноградником, пасікою, приносить нашій родині не тільки величезне моральне задоволення, а й дає сили, надихає, розширює коло спілкування з цікавими людьми. Мені приємно коли покупці знову і знову приходять до мене на ринок якщо не по нові сорти, то за порадами щодо вирощування. А є й такі, які повертаються через кілька років і дякують за хороший сорт, рекомендацію тощо. По-іншому я не вмію працювати і не хочу. Дуже вдячний за допомогу дружині Валентині, нашим дітям та онукам. Ми у постійному творчому пошуку, у постійних експериментах та реалізації задуманого.
Тож нехай всі плани і задуми родини Топчіїв втілюються в життя, а захоплення, що стали частиною життя, приносять не тільки душевну гармонію, а й матеріальну стабільність.
Всім, хто хоче мати новий врожайний сорт винограду чи фруктових дерев на своїй присадибній ділянці, отримати слушну кваліфіковану пораду, радимо звертатися до Олексія Топчія, якого майже щоп’ятниці можна зустріти на глобинському ринку.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з особистого архіву родини Топчіїв.

ДО ЛЮДЕЙ – З ДОБРОМ І ВІДКРИТОЮ ДУШЕЮ

Лідію Яківну Дорошенко знають у Бугаївці і старші, і молодші за її відкритість, чуйність, небайдужість. Ось вже 2 роки вона – голова ради ветеранів с.Бугаївка.
Жінка розповіла, що коли очолила ветеранську організацію, там налічувалось 363 особи, але за ці два роки померло 68 людей, тож зараз членами організації є 295 осіб. На жаль, вже відійшли у засвіти всі учасники бойових дій Другої світової війни, залишилося кілька тих, хто має статус «дітей війни», а всі решта – ветерани праці.
Лідія Яківна регулярно телефонує до своїх ветеранів, по можливості відвідує. Особливу увагу приділяє одиноким. Проводжаючи людей в останню путь, Лідія Яківна завжди мовить добрі слова про покійного. Це теж її місія, як голови ветеранської організації. Тісна співпраця налагоджена із сільською радою, із соціальними працівниками, які обслуговують одиноких стареньких.
Лідія Яківна говорить, що для людей похилого віку найбільшою проблемою, окрім здоров’я, є самотність. Це найбільше їх хвилює і найбільше їм «болить». У багатьох є рідні, але вони далеко, приїздять рідко, тому й доводиться опікуватися такими людьми Лідії Яківні та сільському голові. Катерина Іванівна Компанієць весь час, доки обіймала посаду сільського голови, приділяла велику увагу людям похилого віку та одиноким, відгукувалася на різні їхні прохання чи то оплатити комунальні послуги, придбати необхідні ліки, або щось смачненьке у місцевому магазині, чи якісь інші товари у райцентрі.
Лідія Яківна Дорошенко народилася у с.Погреби, там промайнуло її дитинство та юність. А далі було навчання в Полтавському сільськогосподарському інституті, який закінчила у 1972 році, здобувши спеціальність бухгалтера. За направленням потрапила у с.Шушвалівка, де пропрацювала 5 років головним бухгалтером у місцевому радгоспі. У цьому мальовничому селі зустріла молода та вродлива дівчина Ліда свого майбутнього чоловіка Івана. Молодята побралися і 5 років мешкали разом у Шушвалівці, у 1974 році у них народився синочок Андрійко. А далі склалося так, що в молодій родині почалися непорозуміння, і коли у с. Погреби з’явилася вакансія головного бухгалтера, жінка переїхала туди працювати. П’ять років так минуло. Чоловік Іван Леонтійович приїздив, просив Ліду знову жити разом та й синочкові потрібний був батько. Вирішила тоді Лідія Яківна переїхати до чоловіка у с.Бугаївка. Так з 1982 року жінка живе у Бугаївці, що стала вже рідною і дорогою серцю. Тут у подружжя Дорошенків народилася донечка Тетянка.

Лідія Дорошенко


Лідія Яківна розповіла, як 8 років жили великою родиною з 8 осіб у батьківській хаті чоловіка з його рідними та зі своїми двома дітьми. Працювала Лідія головою профкому. Згодом від керівництва місцевого господарства отримали власний будинок, в якому мешкали 14 років. Смерть чоловіка багато чого змінила. На той час діти вже повиростали, проживали у Кременчуці. У батьківській хаті лишилася жити чоловікова сестра, інвалід з дитинства, велика майстриня швейної справи. Лідія Яківна продала власний будинок, щоб придбати дітям квартиру в Кременчуці, а сама перейшла жити до чоловікової сестри та доглядала за нею впродовж 15 років.
Син і донька створили власні родини, живуть у Кременчуці. У сина Андрія є двоє власних синів, старший обрав фах військового, молодший Ілля, після закінчення 9 класів, навчається у кулінарному училищі на шеф-кухаря. У Тетяни є донечка Саша, яка, закінчивши 9 класів, вступила на навчання до Кременчуцького медучилища. Лідія Яківна навишивала дітям та онукам картин, рушників, говорить що на згадку.
Поховавши чоловікову сестру, Лідія Яківна зійшлася з таким же одиноким вдівцем Олександром Івановичем. Тепер разом господарюють. Прикро тільки, що Олександр Іванович нещодавно переніс інсульт. Лідія Яківна піклується про нього, хоча і в самої здоров’я вже не таке як колись, очі гірше стали бачити, пальці болять від поліартриту, але душею жінка така ж молода як і колись. Її душа радіє за село, що є тут тепер дитячий садочок, що мешкають в селі молоді родини, в яких народжуються діти, а це дає надію, що Бугаївка житиме, розвиватиметься і матиме майбутнє.
Тож нехай ще багато літ і зим дарує доля Лідії Яківні Дорошенко, аби у здоров’ї та благополуччі стрічати кожний прийдешній день.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ДІТЯМ, ЧИЇ БАТЬКИ ЗАГИНУЛИ НА ВІЙНІ, ВРУЧИЛИ ІМЕННІ КУЛОНИ-ОБЕРЕГИ

Кулон-оберег «Серце батька»

20 жовтня відбулася неординарна подія для Глобинщини – церемонія вшанування пам’яті загиблих героїв російсько-української війни з врученням дітям загиблих іменних кулонів-оберегів «Батьківське серце».
Вручення цих пам’ятних знаків проводилося в рамках започаткованого цьогоріч Всеукраїнського проєкту «Батьківське серце» – іменного кулону у вигляді серця, який отримують діти, чиї батьки загинули під час бойових дій на сході України, захищаючи її незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.
Того пам’ятного дня іменні кулони, цукерки та квіти отримали: син загиблого героя Сергія Вихристюка – Богдан, діти загиблого героя Євгена Клименка – Микола, Олександра та Софія, син загиблого героя Степана Усса – Олександр, донька загиблого героя Євгенія Борильченка – Аміна та син загиблого героя Олександра Кирилюка – Артем.
Нагороди вручали Олександр Товпига, начальник відділу Міністерства у справах ветеранів України у Полтавській області та Артем Тригуб, голова ГО «Спілка ветеранів АТО Глобинщини».
– Кожен із вас по праву має пишатися іменем свого батька. Будьте достойними подвигу своїх рідних. А кулон «Батьківське серце» нехай стане справжнім оберегом, що супроводжуватиме вас упродовж всього життя і надихатиме на добрі справи, — так мовив Артем Тригуб.


Урочистості організували і провели представники відокремленого підрозділу ГО «Сім’ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини в Глобинському районі (керівник Олена Аврамчук) та Громадської спілки «Всеукраїнське військово-цивільне об’єднання «Бойове братерство України».
Участь у заході взяли голова Глобинської РДА Наталія ­Величко, Глобинський районний військовий комісар, підполковник Михайло Осадчук, голова спілки ветеранів АТО Глобинщини Артем Тригуб, представники громадськості.
Ідея створення таких пам’ятних кулонів належить учаснику бойових дій на сході України, голові Денецької військово-цивільної адміністрації з 2015 до 2018 рр. Павлу Жебрівському, бойовому побратиму спілки «Всеукраїнське військово-цивільне об’єднання «Бойове братерство України», офіцеру Сергію Бачуріну, командиру 54 окремого розвідувального батальйону, полковнику Леоніду Климчуку та голові громадської спілки «Дух воїна України».
Такі кулони вже вручені дітям з багатьох областей України, чиї батьки віддали свої життя за Батьківщину.
Благодійниками цього заходу виступили приватний підприємець Валентина Сироватень, керуюча магазину «Маркетопт» Алла Хільчук та Ігор Полонський.

СВЯТА І БУДНІ ІРИНИ КОВАЛЕНКО

Сьогодні читачам газети пропонуємо інтерв’ю з цікавою неординарною особистістю – Іриною Миколаївною КОВАЛЕНКО, жінкою, яка багато досягла у своєму житті лише завдяки особистим якостям та здібностям, яка пройшла нелегкий, але цікавий шлях від звичайного шкільного вчителя – до директора престижної столичної концертної агенції «Садиба мьюзік», що займається організацією виступів зірок шоу-бізнесу на концертних майданчиках України.

– Ірино Миколаївно, розкажіть нашим читачам про себе, де пройшло дитинство, юність, про найрідніших Вам людей.
– Я народилася у селищі міського типу Велика Багачка. Дитинство до 6 років пройшло в селі Шушвалівка. Пізніше мого батька, Миколу Григоровича Тарасова, призначили спочатку на посаду парторга, а згодом директора Пустовійтівського бурякорадгоспу і наша родина переїхала до села Пустовійтове. На той час я почала навчатися у другому класі, тож шкільні роки провела у цьому чудовому селі. Там минуло дитинство і моїх молодших на шість років братів-близнюків Сергія та Юрія, з якими ми завжди були дуже близькими і такими ж рідними ми залишаємося й дотепер. Я дуже люблю їхніх дітей, товаришую з невістками. Дякую Богу, що маю таких чудових батьків, тата, Миколу Григоровича, та маму, Ольгу Василівну Тарасових, які зараз перебувають на заслуженому відпочинку. Цьогоріч нашим мамі і татові виповнилося по 72 роки. Тато продовжує займатися фермерством, а мама крім домашніх справ впродовж 5 років працювала над книгою «Домашня кухня та консервування основи і мільйони дрібниць», яка нещодавно вийшла у світ на 350 сторінках. Мама за фахом медик, трудилася у лікарні та була завідуючою дитячого садка. Вона грамотний фахівець своєї справи і вправна господиня та кулінарка. Всіма своїми рецептами та масою корисних порад вона поділилася у своїй книзі.
Як Вас виховували батьки?
– Я дуже вдячна своїм батькам за те, що з самого дитинства вони направляли нашу з братами свідомість на те, що, якщо хочеш чогось у житті досягти – потрібно працювати. Саме завдяки батькам ми розвивалися різносторонньо і весь час трудилися. Ми добре навчалися, постійно читали, обговорювали різні ситуації, а після школи займалися розвитком інших нахилів. Я навчалася у Глобинській музичній школі, клас баяну. З вдячністю згадую Григорія Леонтійовича Плиску, свого мудрого наставника. Здобута музична освіта мені дуже знадобилася у житті. І я щиро вдячна батькам за те, що саме вони настояли, щоб ми з братами навчалися музиці та іншим видам мистецтв. У дитинстві ще не розумієш, які знання дають нові життєві можливості, а тому не завжди хотілося після уроків два рази на тиждень їхати до Глобиного на заняття, а потім вже пізно ввечері о 19 чи 20 годині повертатися додому. Ще я займалася танцями, відвідуючи заняття у районному Будинку культури. Разом зі своїми подругами-однокласницями співали в ансамблі «Любисток», під керівництвом Станіслава Купріяновича Семіняченка. З роками я зрозуміла, що саме завдяки батькам, у мене з’явилася любов до прекрасного, а навички отримані в дитинстві, дуже допомогли мені в майбутньому.
– Ірино Миколаївно, що чи хто вплинув на вибір Вашої професії? Який слід залишили у душі роки навчання?
– Перша моя вища освіта – педагогічна. Це був мій особистий вибір, я мріяла про цю професію ще з дитинства. Часто ще зовсім юною я влаштовувала «уроки» для своїх молодших братів та бабусі, вони писали диктанти, а я потім перевіряла написане та ставила оцінки. Як згадують мої рідні, ще в дитинстві у мене почали проявлятися лідерські якості. У дитячому садочку я організовувала виступи дітей, вдома збирала рідних та сусідів і влаштовувала їм концерти – розповідала вірші, співала пісні. Занавіска печі у дідуся та бабусі слугувала тоді сценічними кулісами, а оплески сусідських дідусів і бабусь надихали на нові творчі ідеї (сміється). Ще тоді мені почали пророчити майбутнє, пов’язане зі сценою.
Середню школу я закінчила з медаллю, а музичну школу – з відзнакою. Для вступу до Полтавського педагогічного інституту обрала один з найпрестижніших на той час факультетів – російська філологія, куди був конкурс абітурієнтів до 10 чоловік на місце. Батьки дуже хвилювалися за мене, але жодного їхнього сприяння у моєму вступі до вузу не було. Я зробила це самостійно, чим викликала неабияку гордість батьків. До речі, інститут я закінчила з «червоним» дипломом, тобто з відзнакою!
Отримала я і другу вищу музичну освіту, яку здобувала паралельно з філологічною. У той час музичне училище ім.М.Лисенка організувало при педінституті музичний факультет, на який теж було потрапити досить складно через великі вимоги. Але я була активною учасницею хору «Калина», мала вже деякі творчі досягнення, тому без проблем вступила на цей факультет.
– Мабуть, Ваше студентське життя було насичене цікавими справами та подіями? Розкажіть про це.
– Окрім виступів у хоровому колективі та будучи ведучою багатьох заходів, я ще була редактором студентської газети «Гарт», старостою найбільшого гуртожитку (в якому проживало більше тисячі студентів) та комсоргом факультету. І хоча все це забирало чимало часу, громадські обов’язки давали мені авторитет серед друзів, студентів, викладачів і мені це подобалось. Цікавою подією у моєму житті стала участь у Всесвітньому фестивалі молоді та студентів, що проводився у м.Ташкент (Узбекистан) в 1992 році. Представниками від усього студентства міста Полтава були я і Оксана Азізова. Десять днів ми жили в Ташкенті, брали участь у творчих конкурсах фестивалю та цікавих зустрічах. Після повернення на Батьківщину, нас зустрічало Полтавське телебачення, ми стали місцевими знаменитостями, провели прес-конференцію для полтавських студентів та викладачів, дали кілька інтерв’ю відомим виданням, адже ми ввійшли в трійку переможців, виконуючи українські пісні. Окрім того, ми виконали на конкурсі ще й мою авторську пісню і теж здобули перемогу. Про нас написали в газетах. Те, що тоді ми відчували, важко передати словами! Ми стали відомими студентами – нас знала вся Полтава! А це по-юначому надихало на інші проєкти! Саме в той час мені запропонували роботу диктора на Полтавському телеканалі «Лтава». Я пройшла відбір і мала всі перспективи збудувати власну кар’єру на телебаченні, але тоді на перший план вийшло особисте життя – я вийшла заміж і доля розпорядилася трішки по-іншому! Але значить, так було на той час потрібно!
– А тепер кілька слів про Вашу родину.
– З чоловіком, Олександром Коваленком, ми разом вже 28 років. Познайомилася з ним, ще навчаючись у школі. Він родом з Пустовійтового. До речі, своїх, на жаль нині покійних свекрів, Миколу Макаровича та Ніну Андріївну, згадую завжди лише добрими словами. Разом з чоловіком виростили і виховали сина Олега, який закінчив Полтавську аграрну академію, агрономічний факультет, отримав диплом магістра і зараз робить перші кроки в аграрному бізнесі. Я пишаюся, що він виріс хорошою людиною, багато трудиться, не палить і не п’є. У нього є певна мета та плани і ми з чоловіком спостерігаємо, як він цілеспрямовано втілює їх у життя. Звичайно, в нашій державі зараз всім нелегко! Але потрібно трудитись і вірити в краще! Олег ще з 19 років почав робити перші кроки в освоєнні аграрного бізнесу, хоча скажу відверто, такої необхідності не було. Ми з чоловіком завжди старалися всім забезпечити єдиного сина. Але він самостійно вирощував часник, мріяв про власну справу пов’язану із землеробством. Хоча зізнаюсь, я хотіла, щоб він жив і працював у місті. Та, дивлячись, як він любить свою справу, я задоволена, що він себе знайшов і його робота йому до вподоби! Звичайно, я рада, що у сина є надійна друга половинка Юля, яку любимо як рідну доньку. Діти живуть у місті Глобине, Юля там і працює, а син господарює на землі в Пустовійтовому. Чоловік Олександр трудиться поруч зі мною у ТОВ «Агенція івентів «Садиба мьюзік».
– Після закінчення навчання у вузі Ви повернулися до Пустовійтового?
– Так. Працювала у Пустовійтівській загальноосвітній школі спочатку вчителем російської мови та літератури і музики, згодом заступником директора школи, здобула вищу кваліфікаційну категорію. Саме тоді я відчула в собі потенціал до написання не тільки поезії, а й гуморесок. Я створила колектив «Витівки» Пустовійтівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, який п’ять років поспіль ставав переможцем конкурсів гумору різних рівнів, в тому числі Всеукраїнських. Це стало початком мого повернення на сцену. Мені запропонували стати членом Спілки письменників України, мої твори почали зацікавлювати людей. Отримала запрошення бути ведучою Всеукраїнського конкурсу гумору в м.Київ. А потім, саме в Києві ми зустрілися з генеральним директором агропромхолдингу «Астарта-Київ» Віктором Петровичем Іванчиком. Побачивши мене в ролі ведучої на новорічному корпоративі агропромхолдингу « Астарта-Київ», куди я теж приїхала зі своїм колективом. На тому корпоративі було більше двохсот керівників холдингу різних рівнів. По закінченні заходу Віктор Петрович Іванчик публічно подякував за майстерно виконану роботу та запропонував мені роботу в Києві , на посаді заступника директора Всеукраїнського Благодійного Фонду» Повір у себе». Так я стала членом прекрасного колективу, яким керувало подружжя Віктора Петровича та Ірини Вікторівни Іванчиків! Ми разом робили добру справу – надавали можливість талановитим дітям сільської місцевості здобувати вищу освіту! Фонд допоміг більше 500 абітурієнтів здобути освіту. Майже 10 років свого життя я віддала роботі в Фонді та сприяла тому, що багато абітурієнтів з Полтавської області, в тому числі й з нашого району, вступили у вищі навчальні заклади України та зарубіжжя. Переважно абітурієнтами ставали діти з незаможних родин сільської місцевості, для яких фонд став єдиною надією на отримання вищої освіти. Більше ніж 53 вищі навчальні заклади співпрацювали з Фондом! Багато з них я теж відвідала, тісно співпрацювала з ректоратами та деканатами і тому більше 200 абітурієнтів з Полтавщини стали студентами цих навчальних закладів завдяки фінансовій підтримці Фонду.
Студенти мали можливість навчаючись, отримувати стипендію, оплату за гуртожиток теж здійснював Фонд. Мені особливо приємно усвідомлювати свою причетність до цієї доброї справи, яку надавав і надає благодійний фонд «Повір у себе» молоді України. Тим паче, що якогось зиску для себе засновники фонду не мають, а випускники вишів обирають свій власний шлях у житті, не пов’язаний з роботою в агропромхолдингу «Астарта-Київ». Я і зараз продовжую спілкуватись з Віктором Петровичем, Іриною Вікторівною та моїми колегами з Фонду! У нас дуже теплі стосунки! І я рада, що мала таку гарну сторінку у своєму житті!
– Ірино Миколаївно, Ви певний час працювали заступником генерального директора із соціальних питань ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» агропромхолдингу «Астарта- Київ». Ця посада дуже відповідальна і, мабуть, теж потребувала багато особистого часу, як вдавалося справлятися?
– Обійняти цю посаду мені запропонував особисто Віктор Петрович Іванчик, провівши зі мною розмову. Я пишаюся, що стала на той час першим у холдингу заступником генерального директора із соціальних питань, раніше такої посади не було. Але крок за кроком ми починали соціальні проєкти холдингу, я була і редактором першої газети в Астарті. Також я є автором та співавтором багатьох соціальних проєктів та програм холдингу, стояла у витоків програми соціального партнерства. Моя робота була пов’язана з працівниками та пайовиками холдингу, з вирішенням їхніх питань та проблем. А ще у той час ми започаткували проведення Днів сіл, де «Астарта» орендує землі. Тоді багато часу доводилось проводити на роботі, щодня з 7 .30 ранку на планірці адміністрації і так цілий день у шаленому темпі. Але мені і тут пощастило з керівництвом та колективом! Як багато ми разом зробили! Зараз часто пригадуємо ( бо продовжую спілкуватись і товаришувати зі своїми колегами) як було тоді … Не соромно згадувати ті часи! Є чим пишатися! І я вдячна Віктору Петровичу Іванчику, Юрію Івановичу Мацаку, Олександру Івановичу Яковенку, а також всьому колективу, що ми разом могли тримати таку високу марку в своїй роботі і допомагати людям! Це була ще одна яскрава сторінка мого життя! І я згадую її лише з позитивом!
– Саме тоді, за активного Вашого сприяння та підтримки Віталія Рябчуна, до нашого району почали приїздити відомі артисти театру та кіно, зірки шоу-бізнесу. Розкажіть, з чого і як все починалося?
– Почалося все з того, що Віталій Миколайович Рябчун, який був першопроходцем у справі роботи з артистами, запропонував мені, як його землячці, співпрацю щодо організації виступів відомих артистів у маленьких містах. Раніше така практика була хіба що в радянський період, а в часи незалежності України відомі артисти виступали переважно у великих містах і їхати у райцентри багато хто вважав не престижним. Нам з Віталієм Миколайовичем вдалося зробити «міні-революцію» в українському шоу-бізнесі та зламати ці стереотипи. Почалася наша співпраця з організації Дня села Пустовійтове та Футбольного турніру, пам’яті Миколи Пантелеймоновича Рябчуна, а згодом переросла у плідну роботу впродовж багатьох років. За що я щиро вдячна Віталію Миколайовичу! Разом ми вже провели більше 3000 проєктів по всій Україні! І я пишаюся тим, що можу чесно подивитися в очі будь-якому артистові чи керівнику міста, району, підприємства, тощо з ким працювали і працюємо, адже на перше місце і Віталій Миколайович, і я завжди ставили і ставимо чесність та порядність по відношенню до всіх, з ким працюємо. На сьогоднішній день Віталій Рябчун є власником і засновником ТОВ «Агенція івентів «Садиба мьюзік», а я є її директором. З нашою агенцією розпочинали свій творчий шлях багато відомих артистів. Ось і улюбленець мільйонів українців Олег Винник у свій час виступав на глобинській сцені. Та скільки знаменитостей побувало у Глобиному, що й не перелічити! Мабуть, жоден район України не зможе повторити подібне! Я вдячна Олександру Івановичу Поповичуку та його колективу за багаторічну співпрацю, а місцевій владі – за підтримку! Дуже приємно відчувати вдячність земляків, це надихає на нові проєкти, на бажання працювати далі, даруючи людям радість зустрічей з прекрасним, адже в наш нелегкий час, культурно-масові заходи заряджають позитивною енергією, додають наснаги!
– Незважаючи на свою успішну кар’єру, Ви залишилися такою ж привітною, простою в спілкуванні, як і раніше. Як це вдалося?
– Мені іноді трохи смішно спостерігати за тими людьми, які досягши чогось, навіть невеликого, стають пихатими та зверхніми. Мені життя дало чимало можливостей та успіхів, але я ніколи не ставила себе вище інших і переконана, чим людина щиріша та простіша, тим вона має вищу людську цінність.
– Ірино Миколаївно, можливо Ваші деякі «зіркові» знайомства вже переросли у дружбу?
– Так, за 15 років цієї цікавої роботи, у мене вже є дуже близькі друзі серед наших «зірок» шоу-бізнесу, з якими спілкуємося дуже часто. Це люди, з якими я знайома впродовж багатьох років, вони стали мені рідними та близькими духовно і без яких я вже не уявляю свого життя.
– У цьому році Віталій Рябчун відзначив свій ювілейний день народження. Знаю, що організація святкування лежала на Ваших плечах. Чи легко організовувати такі заходи і в чому полягала Ваша робота?
– Так, у цьому році, 27 січня, Віталій Миколайович відзначив свій 60-річний ювілей. У нього таке величезне коло друзів та однодумців, що йому доводиться святкувати свої дні народження більше двох тижнів (посміхаться). Тому ідея проведення його творчого вечора належить його друзям. Адже ми ледве умовили Віталія Миколайовича на цей захід та телезйомку. Мені довелося взяти в цій організації активну участь і хочу сказати, що для того, аби свято відбулося, потрібно було задіяти велику кількість людей – близько двохсот осіб! Допомагали і земляки, як могли, це і обласний відділ культури, і канал «Центральний», газети «Полтавський вісник», «Село Полтавське», «Зоря Придніпров’я», «Кременчуцька газета», добре попрацювали і артисти. Ми такі вдячні всім їм за те, що допомогли створити таке прекрасне свято! Творчий вечір «Сходинками життя» тривав більше чотирьох годин, у ньому взяли участь більше 40 відомих артистів. Так як у творчому доробку Віталія Рябчуна вже більше 200 віршів і більше 50 пісень, просто було не реально, щоб всі вони прозвучали того дня на сцені. Я вдячна всім артистам, які відгукнулися, які приїхали до Полтави, незважаючи на погодні умови і зробили гарний подарунок Віталію Миколайовичу! До речі, думаю, що багато хто мав змогу вже бачити цей концерт на телеканалах.
– Карантин та ситуація з COVID-19, мабуть, внесла свої корективи в роботу концертної агенції?
– У шоу-бізнесі є таке поняття, як сезон. Якраз лютий, березень, квітень і вересень, жовтень, листопад це шість місяців коли відбувається найбільша кількість різноманітних культурних заходів. Буває, що відбувається по кілька концертів за день. У цьому році через карантин довелося скасувати всі культурні програми, а це неабиякі проблеми і, звичайно, збитки. Тим паче, що підготовку до сезону ми розпочали ще взимку, вже були вкладені кошти в рекламу та реалізацію квитків. Нам, як організаторам, ця ситуація особливо болюча, адже саме організатори вкладають кошти у рекламу. Але, слава Богу, працюємо, шукаємо інші форми роботи, весь колектив збережено, люди отримують заробітну плату. Як і що буде далі? Звичайно, ніхто не знає! Але ми знаходимо різні шляхи виходу з цієї складної ситуації, бо головне – не втрачати оптимізму! Адже це проблема всього світу, тому з розумінням чекаємо на кращі часи! Цьогоріч ми не змогли провести День села у травні в селі Пустовійтове та 19-ий футбольний турнір, пам’яті Миколи Пантелеймоновича Рябчуна через карантин. Але я вважаю, що навіть такі непрості часи ми всі повинні використовувати для переосмислення власного життя та для того, аби «цінувати кожен день і мить», як написав в одному зі своїх віршів Віталій Миколайович Рябчун.
– Ірино Миколаївно, підсумовуючи нашу розмову, про що ще хотіли б повідати нашим читачам?
– Найяскравіші сторінки мого життя пов‘язані з рідними, яких я дуже люблю! Я вдячна Богу, що маю таку велику і таку дружну родину. Жоден день мого життя не проходить без спілкування з ними. Родина – це найбільший і найцінніший скарб, який я бережу і ціную. На другому місці після родини у мене робота. Взагалі то я трудоголік (посміхається). Без роботи не можу всидіти! І отримую від неї величезне задоволення! Хоча доля подарувала мені багато яскравих подій, зустрічей, проєктів, можливість мати подорожі у різні країни – Францію, Німеччину, Люксембург, Ізраїль, Польщу, Єгипет та ін., але я намагаюся знаходити позитив як у селі, так і в місті, як вдома, так і на роботі. Люблю життя, люблю спілкування, маю багато друзів. Вдячна всім, хто поруч зі мною багато років!
– Дякую за цікаву розповідь, Ірино Миколаївно, та бажаю Вам нових успіхів та творчих досягнень!
– А я, користуючись нагодою, дякую колективу ПП «Редакція газети «Зоря Придніпров’я» за тісну співпрацю впродовж багатьох років, за те, що завжди відгукуєтесь на наші прохання. Працівникам редакції та всім читачам газети щиро бажаю міцного здоров’я, успіхів, особистого щастя та віри у краще! Можливо в цій розмові щось упустила, за когось не згадала, але я вдячна всім, хто зробив мені добро і намагаюсь робити добро іншим. Це і є девізом мого життя. Бо саме добро і порядність ціную в людях понад усе, незалежно від того, хто ти і де ти!
Фото з особистого архіву
Ірини КОВАЛЕНКО.

ВОНИ ПОЄДНАЛИ ДОРОГИ, ВОНИ ПОЄДНАЛИ СЕРЦЯ, ДОЛІ ЇХНІ ЗЛИЛИСЯ НА ЦІЛЕ ЯСКРАВЕ ЖИТТЯ

50 років крокують по життю разом Микола та Ганна МОТУЗЕНКИ, м.Глобине

5 січня у глобинців Миколи Савича та Ганни Олександрівни Мотузенків подвійне свято – цього зимового дня 85 літ тому народився голова родини, і того ж таки дня, 50 років тому, стали вони на весільний рушник, аби в любові та злагоді йти разом по життю.
Микола Савич народився у с.Пироги, там навчався у школі, після закінчення якої ніс службу в лавах Радянської армії. Після армії повернувся до рідного дому, розпочавши свою трудову діяльність. Його умілі руки не цуралися ніякої роботи, тому ще з молоду Микола Савич користувався неабияким авторитетом та повагою серед друзів, односельців, колег по роботі. Беручкого до роботи юнака доля привела до Кременчука, на місцевий молокозавод. Саме там Микола і стрів свою Ганнусю.
Наче зовсім недавно те було, коли молоді, красиві, завзяті Ганна та Микола, мабуть, зовсім не випадково стрілися, зупинивши свої погляди один на одному. Зустрілися раз, вдруге… Саме тоді щось «тьохнуло» у грудях, бо обоє зрозуміли, що знайшли свою долю.
– Галя мені відразу до душі припала, красива, статна, з косою такою, що очей не відвести! З першого погляду закохався! Спочатку сам шукав зустрічей, запрошував у кіно. А коли зрозумів, що і я їй не байдужий, серце від радості аж «співало»! – розповідає Микола Савич.
А сніжної зимової пори, якраз на день народження Миколи Савича, вирішили вони з Галею навік свої долі поєднати, створивши міцну родину.
У 1970 році переїхали до Глобиного. Микола Савич працював у Глобинській райсільгосптехніці, а Ганна Олександрівна – кухарем у дитячому садочку. 24 роки свого життя Микола Савич віддав роботі у Кременчуцькому льотному училищі (нині льотний коледж), звідти і пішов на заслужений відпочинок, маючи за плечима більше сорока років трудового стажу. Ганна Олександрівна чимало років віддала роботі кухаря у дошкільних закладах Глобиного, її смачні страви, приготовлені з любов’ю для малечі, й досі згадують вихованці садочків. Перед виходом на пенсію Ганна Олександрівна трудилася у Глобинській райсільгосптехніці.
Микола Савич розповів, що має трьох доньок Наталію, Ларису, Людмилу, сина Сергія, 8 внуків, вже й правнуків благословив на світ. Наймолодша донька Люда живе з родиною у далекому Владивостоці, все кличе батьків до себе. Онучка Настуня теж запрошує, радіє розмовам по телефону, розповідаючи дідусеві з бабусею про свої шкільні справи та успіхи. Але так далеко Микола Савич та Ганна Олександрівна поки що не хочуть їхати з рідної України, зі свого будинку, який будували разом, вкладаючи у нього не тільки власні сили, а й енергію своїх душ для щасливого життя великої родини. А ще тут все рідне і дороге серцю, чимало друзів, сусідів, з якими можна поговорити, порадіти чи посумувати.
Мотузенків завжди поважали, цінували за працьовитість, за цінні поради, за те що завжди були готові підставити дружнє плече допомоги. Микола Савич ніколи не терпів несправедливості, боровся за права інших, саме тому люди у свій час й довірили йому очолити вуличний комітет.
Коли російські агресори розпочали військові дії на сході України, Микола Савич та Ганна Олександрівна Мотузенки прийняли рішення підтримувати наших воїнів. Вони неодноразово передавали для військових кошти на придбання необхідного, теплі речі, які волонтер Анатолій Бабенко доставляв за призначенням.
На жаль, нині здоров’я вже підводить, у Ганни Олександрівни зовсім ніжки ослабли, не може вона звестися на них, тож Микола Савич всю домашню роботу робить самотужки. І їсти готує, і прибирає, і за дружинною доглядає, бо вона для нього як і багато літ тому найдобріша, найкрасивіша, хоча роки й посріблили її колись пишні коси… Якщо потрібно кудись добратися, то Микола Савич сідає за кермо свого старенького автомобіля і хвацько кермує, як і колись, бо душею він залишився молодий і енергійний, а от сили вже не ті…
Шановні Миколо Савичу та Ганно Олександрівно, нехай ці славні ювілеї, які ви відзначаєте цього року, додадуть вам радості та святкового настрою, родинного затишку, поваги та любові дітей, онуків, правнуків. Нехай ваша затишна оселя збере найрідніших вам людей, які подарують усмішки та обійми, теплі слова та щирі побажання. Нехай кожний прийдешній день додає снаги вам гарними новинами, увагою та підтримкою найрідніших.

ВСЕ ЖИТТЯ – У РІДНОМУ СЕЛІ

Живе у с.Радалівка непосидючий, роботящий чоловік, добрий, щирий, чуйний, хороший господар Михайло Григорович Кіндратенко. Саме у Радалівці зійшла його життєва зоря, тут промайнуло босоноге дитинство, шкільні роки, юність, зрілість, час трудової звитяги, тут він мешкає і до нині, господарюючи на своєму доглянутому обійсті, відсвяткувавши цьогоріч свій 80-літній ювілей.
Народився Михайло Григорович 17 червня 1940 року в багатодітній родині Григорія Трифоновича та Олександри Полікарпівни Кіндратенків. Склалося так, що батьки Михайла Григоровича зійшлися, коли у кожного вже був попередній шлюб і були діти, у батька – 4 дітей, у матері – один син, а згодом, вже у спільному шлюбі, народилося у подружжя Кіндратенків ще 5 дітей.
– У нас була дуже дружна родина, батьки виховали нас так, щоб ми не ділили хто рідніший. Моя найстарша сестра 1915 року народження, а я, наймолодший, народився у 1940 році, всього у нашій родині було 10 дітей – розповідає Михайло Кіндратенко.
Все життя чоловік прожив у селі Радалівка, мальовничому куточку нашої Батьківщини, серед щирих і привітних односельців. Лише на три роки покинув Михайло Кіндратенко рідне село, коли довелося проходити строкову військову службу.
Повернувшись у Радалівку після армії, пішов трудитися у місцевий колгосп «Дружба». Працював за трудодні, розповідає, що тільки в кінці 1960-х почали платити заробітну плату грошима.
Свою майбутню дружину теж зустрів у Радалівці. Припала до душі молодому красеню Михайлу метка, весела дівчина Софія, родом із Закарпаття, яка приїхала працювати на Радалівську молочнотоварну ферму. У той час Михайло повернувся зі служби в армії, як і всі молоді люди того часу ходив до місцевого будинку культури на танці, у кіно, там і познайомився із майбутньою дружиною. Майже рік молодята зустрічалися. Через рік знайомства Михайло і Софія вирішили долі свої поєднати.
Чоловік розповідає, що у той час молоді в селі було дуже багато. Весело було – працювали гуртом і веселилися гуртом після роботи.
Побував Михайло Григорович на батьківщині дружини Софії Іванівни на Закарпатті, подивився як там люди живуть, та й вирішив, що вдома – найкраще! На Глобинщину переїхали сестра та брат Софії Іванівни, вони займалися будівництвом, чимало будинків та громадських споруд звели їхні вправні, майстровиті руки, в тому числі й хату Кіндратенків – світлу, простору, затишну.
Софія Іванівна весь вік трудилася дояркою, а Михайло Григорович – механізатором, на підвозі кормів тваринам, у колгоспі «Дружба». Обоє не пасли задніх. Портрет Михайла Кіндратенка неодноразово прикрашав сільську та районну Дошки пошани. За плечима чоловіка 38 років трудового стажу.
Троє дітей виростило і виховало подружжя Кіндратенків – дочку Галину та синів Василя і Григорія.
Діти виросли, вивчилися, стали самостійними. Донька Галя проживає з родиною у Кривому Розі, своє трудове життя пов’язала з поштовим зв’язком. З чоловіком Анатолієм виростили двох синів – Максима і Антона. Максим вже створив власну родину, де підростає маленький синочок Юрчик, правнучок дідуся Михайла.
Син Василь здобув спеціальність автослюсаря, має сина Ярослава, а Григорій кухарює, обоє проживають у м.Кременчук.
У 2001 році покинула цей світ та своїх найрідніших Софія Іванівна Кіндратенко, мабуть, тяжка робота, яку доводилося виконувати з молодих років, підірвала її здоров’я…
Щоб скрасити якось свою самотність, Михайло Григорович намагався побудувати інші стосунки, але якось не склалося… Тепер він живе сподіваннями, що незабаром приїде до його самотньої оселі донька з чоловіком, будуть разом господарювати. До слова сказати, будинок у Михайла Григоровича добротний, великий, є всі господарчі будівлі, садок, город більше 80 соток, який чоловік самостійно доглядає, є й невеличке господарство – гуси, кури, качки-шипуни. Чоловік сам куховарить, заготовляє консервацію. Говорить, що у нього є і м’ясо, і до м’яса. Раніше було ще й дві корови, бик, свині, все це утримувалось, аби допомогти дітям облаштуватися у місті.
Бідкається чоловік, що немає транспортного сполучення між Радалівкою та райцентром, такого необхідного для жителів села. Адже у Глобиному районна лікарня, там і сімейний лікар Михайла Григоровича працює. Дуже сподівається чоловік, що коли село ввійде до Глобинської ОТГ, це питання вирішиться.
Тож нехай ще багато літ і зим зустрічає у своєму затишному обійсті Михайло Григорович Кіндратенко, нехай здоров’я не покидає, а спілкування з найріднішими додає сили та оптимізму!

Михайло КІНДРАТЕНКО,
с.Радалівка
Колись цей портрет кращого
механізатора колгоспу прикрашав районну Дошку пошани

А ДНІ ІДУТЬ, ЛІТА МИНАЮТЬ, ДУМКИ В МИНУЛЕ ПОВЕРТАЮТЬ

Анастасія ТУР, с.Радалівка

У мальовичому селі Радалівка проживає добра, привітна, гостинна жінка Анастасія Петрівна Тур, за плечима якої майже 85 років, наповнених неспокоєм, тяжкою працею, нестатками, але в той же час радістю та коханням, теплом стосунків та щирою дружбою. На її долю випало чимало випробувань – війна, окупація, післявоєнна розруха, бідність, тяжка праця, втрата найрідніших. Але Анастасія Петрівна зберегла світло своєї душі та щедрість серця, добру пам’ять та почуття гумору. Вона радо вітає гостей та ділиться спогадами про часи давно минулі, розповідає про тих, хто гріє її серце, кого любить і кого завжди чекає у своєму гостинному домі.
Анастасія Петрівна Тур народилася і виросла у мальовничому селі Романівка. Батьки, Євдокія Антонівна та Петро Петрович, пережили страшний голодомор і у 1934 році одружилися, а 1 грудня 1935 року в молодого подружжя Гречків народилася донечка Анастасія. А далі діти пішли, як грибочки після дощу. Тата Петра на війну не взяли через інвалідність. У 1943 році його забрали відбудовувати шахти на Донбасі, після того як визволили ті території від німецької окупації. Мама, Євдокія Антонівна, залишилася в Романівці з чотирма дітьми.
Анастасія Петрівна пригадує, як у травні 1945 року, коли їй було 9,5 років допомагала мамі саджати картоплю, як носила величезне відро та клала в лунки бульби. Говорить, що тепер дітей у такому віці не заставиш працювати, а тоді доводилося.
У 1945 році, перед новим роком, батько повернувся додому, вже стало родині легше виживати.
4 класи початкової школи Настя Гречка закінчила у Романівці, а 5-7 класи навчалася у с.Зубані. Після 7 класу постало питання – куди далі. До Кринківської школи було далеко, щоб навчатись, треба було квартиру винаймати, щоб кожного дня додому не добиратися, а в той час у родини ні грошей, ні одягу та взуття для Насті не було. Поплакала дівчина, потужила, дуже хотілось їй далі вчитися, але що вдієш… У неповні 15 років пішла працювати, розпочавши свою трудову діяльність у 1950 році. Спочатку з волами управлялась, волочила посіви. Згодом почала працювати на фермі.
У батьків Насті у той час вже було 8 дітей, всі потребували уваги. Виїхати із села було практично неможливо. Вступити на навчання після семирічки теж було досить складно. Єдиний шлях – у колгосп на роботу.
У 17 років познайомилася Настя зі своїм судженим. Пригадує, як вперше побачила красивого моряка Луку, який приїхав додому у відпустку, полонив він її серце і душу. У той час у морфлоті служили 5 років, тож Лука Тур поїхав дослужувати, залишивши дівчині надію на скору зустріч та віру у світле кохання. Два роки молодята листувалися, а коли Лука Григорович приїхав у чергову відпустку, запропонував Насті розписатися і стати його дружиною, боявся, що поки служитиме, таку красуню хтось інший забере.
Привіз Лука молоду дружину до своєї матері у с.Радалівку, а сам поїхав далі служити. Настя і свекрусі допомагала, і в колгоспі працювала. Спочатку деякий час у місцевій бригаді, а далі – на фермі.
Після служби повернувся додому чоловік, почали господарювати. Лука теж пішов трудитися у місцевий колгосп, різні роботи доводилося виконувати, але ніякої праці не цурався. Бідність тоді була неймовірна. Та подружжя Турів було роботяще, збудували у Радалівці власний дім. Тоді з будівельних матеріалів були лише глина та солома, але молодята раділи тому, що мають власну оселю. У 1955 році народився у подружжя Турів первісток – Григорій. Анастасія Петрівна розповідає, що аж 17 років чекала на народження другої дитини і в 1973 році доля послала їй синочка Михайла.
Діти виросли, вивчились, створили власні родини. Четверо онуків тішать серце люблячої бабусі – Наталія, Дмитро, Владислав і Михайлик.
10 років минає як немає поруч з Анастасією Петрівною її опори, її коханого чоловіка Луки Григоровича. Болить, обливається жалем серце матері від того, що минулоріч пішов у засвіти і старший її синочок Григорій, смерть якого дуже підкосила здоров’я Анастасії Петрівни. Її підтримує молодший син, внуки, брати та сестри, з якими зберігають щирі, теплі родинні стосунки.
Жінка розповідає як у 2012 році приїздили на гостину всі брати і сестри, як зустрічалися, спілкувалися, разом відвідували батьківські могили. З 8 чоловік дітей всі живі-здорові. Анастасія Петрівна говорить, що окрім неї всі брати і сестри мають спеціальності. Брат Микола здобув вищу освіту, проживає у Києві, має ступінь кандидата технічних наук, Михайло живе у Глобиному, а Григорій – у Зубанях. Наймолодший брат Анатолій проживав з родиною у Полтаві, а після смерті тестя та дружини мешкає у с.Романівка. Сестра Марія закінчила Харківський фінансово-економічний інститут, живе зараз на окупованих територіях у Донецькій області, Наталія – у Миколаївській області, а наймолодша сестра Люба мешкає у Глобиному.
Анастасія Петрівна з великою любов’ю розповідає про своїх рідних, за кожного з онуків, братів-сестер чи племінників вона знає все, може годинами цікаво розповідати про своє життя та життя своїх близьких. Говорить, що брати і сестри хотіли її переселити у Зубані, придбавши там газифікований будиночок поблизу садиби брата Григорія. Але вона не захотіла переїздити з Радалівки, бо тут багато друзів у її синів. Ради Григорія та Михайла вирішила залишитися у Радалівці. Тепер, на жаль, Гриша вже не порадує матусю своїм візитом…
У Анастасії Петрівни Тур 41 рік трудового стажу у місцевому колгоспі. Хоча працювала тяжко, але пенсію заробила невелику. У свій час жінка була активним учасником художньої самодіяльності Радалівського сільського Будинку культури, адже мала чудовий голос. Все встигала – і в домі лад навести, господарство та город попорати, дітям та чоловіку увагу приділити, і у складі колективу художньої самодіяльності об’їхати всі ферми, всі бригади, щоб людям настрою та життєвого позитиву додати.
Тож нехай ще довго-довго привітна оселя Анастасії Петрівни Тур радо вітає гостей, а господиня буде енергійною, здоровою та бадьорою на радість усій своїй великій родині. З роси і води Вам, шановна Анастасіє Петрівно, позитиву та радості від кожного прийдешнього дня!

Роки молоді
Анастасія Петрівна (четверта зліва) з братами та сестрами біля
могили батьків. 2012 рік

ЖИВІТЬ У ЗДОРОВ’Ї І В ЩАСТІ, І В СИЛІ, ЩОБ ВИ ЩЕ Й ПРАВНУКІВ СВОЇХ ОДРУЖИЛИ!

Володимир та Євдокія ЧЕРЕВИКИ з сином Миколою

У селі Струтинівка Святилівської сільської ради, колись веселому, гомінкому та людному, а нині зовсім спорожнілому, мешкає чудове подружжя Черевиків – Євдокія Тимофіївна та Володимир Васильович, щирі, привітні, гостинні люди. У їхньому обійсті наче у віночку – чистота та порядок, так же затишно та охайно й у будинку. За плечима поважного подружжя вже по 81 рокові. Обоє народилися у серпні 1938 року, Євдокія Тимофіївна 9, а Володимир Васильович 14 числа.
Згадуючи роки дитинства, юності, поринаючи в спогади про ті далекі роки, не покидає їх відчуття, що було це зовсім недавно… Як бігала босонога Дуня своїм рідним хутором Галаганівка, як ходила до школи, а, закінчивши лише кілька класів, пішла працювати.
Володимир народився і виріс у Струтинівці, теж рано почав трудитися, адже в той час ніхто не міг собі дозволити без діла сидіти, потрібно було на життя заробляти нелегкою працею.
Жінка розповідає, що колись у сільських людей не було таких можливостей, як зараз, вони мало де їздили, про якісь подорожі й говорити нічого, бо переважно ходили скрізь пішки. Бували лише у найближчих селах, тому й одружувались переважно або з односельцями, або обирали пару з сусіднього села. Свого Володю стріла у Проценках, коли ходила до клубу. А коли познайомились, хлопцю відразу припала до душі метка та говірлива дівчина, тому й запевнив її: «Нікуди ти від мене не дінешся!». Побралися, коли обом було по 20. Отак і йдуть вже 62-й рік однією життєвою стежиною Володимир Васильович та Євдокія Тимофіївна. Хоча довелося всього в житті зазнати – й тяжкої праці, й нестатків, але завжди вони знаходили підхід один до одного, вирішували всі труднощі разом.
Коли їм було по 25, ввійшли у свій новенький будинок, у якому мешкають й по сьогоднішній день. Чимало сили, здоров’я та коштів пішло на його облаштування. Євдокія Тимофіївна пригадує, як їй хотілося в той час, щоб будинок мав сучасний вигляд – дерев’яну підлогу, а не долівку, добудовану веранду, а ще й про літню кухню мріялось, де можна куховарити влітку. Тому жінка й втілювала свої мрії в життя, не завжди маючи підтримку чоловіка, бо власних коштів на все це не вистачало, доводилося їх позичати. А Володимир Васильович був прихильником того, що треба жити за своїми можливостями, а не влазити в борги. У 1960-ті роки несправедливо мало платили у колгоспі, от і виживали родини, утримуючи велике власне господарство. З вдячністю та повагою згадує Євдокія Тимофіївна колишніх голів колгоспу Бублика та Погрібняка, які були справжніми господарниками, дбали не тільки про ввірений колгосп, а й про людей, які там працювали.
Згадують Євдокія Тимофіївна та Володимир Васильович, як син порадив стати на чергу на автомобіль і вони стали, не вірячи, що його можна буде отримати. І як через кілька місяців у їхньому дворі вже красувалася новенька автівка.
Розповідаючи про своє трудове життя, Євдокія Тимофіївна повідала, що якої тільки праці вона не виконувала – пасинкувала тютюн, доглядала за кіньми, за телятами, працювала дояркою на фермі. Тварин дуже любила, тому й дбала про них дуже ретельно. Були, звичайно, й кумедні ситуації, наприклад, як одного разу довелося старших телят аж під Липовим шукати.
А коли вийшла заміж і переїхала до Струтинівки, довелося більше 20 років працювати у ланці колгоспу ім.Суворова. Той час Євдокія Тимофіївна згадує так: «не жила, а тліла». Особливо важко було робити гуртом, бо одні старанно працювали, а інші байдикували. Тож коли жінку послали працювати до телят, на постійну роботу, була рада цьому неймовірно. Згодом її перевели у вівчарню та призначили завідуючою. Днювала і ночувала там Тимофіївна, дбала про тварин так, як ніхто до неї, тому і розвелися вівці у колгоспі до небачених раніше масштабів із 600 голів до 2000. А всіх потрібно було сито нагодувати, щоб і вовна була, і м’ясо. Поралося біля тих овець лише троє людей, а тварин потрібно було і напасти, і напоїти, і взимку прогодувати. Пригадує Євдокія Тимофіївна як одного разу згоріла скирта просяниці, яку заготовили для зимової годівлі овець. Тож довелося жінці випрошувати у голови колгоспу дозволу на випасання тварин на озимій пшениці. Окотів було багато, ягнята велися гарно, то було і смушків, і вовни, які здавали в рахунок плану заготівлі, ще й сусідам допомагали. А ще у той час рахували прирости тварин, від цього залежала й заробітна плата тваринників. Євдокія Тимофіївна завжди була в передовиках, трудилася добросовісно, тому й користувалася великою повагою та авторитетом у керівництва, її портрет прикрашав Дошку пошани, мала і грамоти, і подяки, і премії за свою нелегку працю. А ще ж дома лад наводила, готувала смачні страви, пекла хліб, порала велике господарство та знаходила час для вишивання! Вишила Євдокія Тимофіївна для своїх найрідніших сорочки, серветки та рушники, вміють її вправні руки й гарні валянки пошити. Пече та готує жінка вміло та смачно, її духмяний, пухкий хліб і близько не порівняти із магазинним, а борщ у печі чи картопелька тушкована які смачнючі виходять!
Володимир Васильович з 16 років вже косив з косарями сіножаті. У полінці коней поганяв, біля молотарки вправлявся, волокушами тягаючи солому. А пізніше став поратися біля телят та корівок. Керівництво колгоспу побачило, що трудиться Володимир Васильович на совість, то й відправило його на курси зі штучного осіменіння тварин. 26 років пропрацював Володимир Черевик на посаді техніка зі штучного осіменіння тварин у колгоспі ім. Суворова, поки була у господарстві велика рогата худоба.
Разом подружжя Черевиків виростило і виховало двох дітей – доньку Надію та сина Миколу, мають трьох онучок – Іру, Альонку та Світланку. Вже й правнука та правнучку дочекалися. Син Коля та невістка Люда живуть у Святилівці, часто навідують батьків, допомагають. Донька мешкає в місті, приїздить до батьків не так часто, як би їм хотілося. Добре, що тепер є мобільний зв’язок, то ж можна спілкуватися з рідними щоденно.
Тож шановні Євдокіє Тимофіївно і Володимире Васильовичу, здоров’я вам міцного на багато років, поваги та любові від рідних, радості від кожного прожитого дня, світлих спогадів про минуле. Хай вас зігріває людська доброта за все, що зробили за свої літа!

«ВАЛЕРІЯ» – АТЕЛЬЄ ДЛЯ ВСІЄЇ РОДИНИ

Власниця ательє «Валерія» Антоніна ДУБИНА з чоловіком Валерієм, швачками Мариною Губочкіною-СІДОРЕНКО та Оксаною Сніжко

Вже шість років у центрі м.Глобине працює ательє «Валерія». Його власниця Антоніна Петрівна Дубина розповіла чим доводиться займатися, який асортимент швейних виробів та послуг надають майстри цього закладу.
У Антоніни Петрівни стаж швейної справи понад 40 років. У власному ательє вона і закрійниця, і швачка, і адміністратор. Окрім неї тут трудиться швачка Марина Губочкіна-Сідоренко, за словами власниці дуже старанна, відповідальна та акуратна працівниця, на яку Антоніна Петрівна покладає великі надії. Вже близько місяця тут проходить стажування випускниця Кременчуцького професійного ліцею ім. А.С.Макаренка Оксана Сніжко, яка має диплом кравця-закрійника. Антоніна Петрівна говорить, що дівчина вже опанувала все, що потрібно для роботи і незабаром стане повноправним членом трудового колективу.
Люди звертаються в ательє з різними потребами, в основному приносять одяг для ремонту, щось підрубити чи перешити. Антоніна Петрівна з усмішкою розповідає, що ательє хіба що не ремонтує нижню білизну, а решту і вшивають, і розшивають, збільшуючи чи зменшуючи речі, перелицьовують, доточують, даруючи речам друге дихання. Клієнти несуть майстрам штани, спідниці, сорочки, блузи, сукні, жакети, костюми, верхній одяг від курток та пальт до хутряних шуб і дублянок. Багато доводиться перешивати речей, які були придбані через мережу Інтернет. Також в ательє «Валерія» можна пошити і нову річ під замовлення за виключенням чоловічих костюмів. Власниця закладу говорить, що зараз немає у неї такого майстра. А все інше – будь ласка! Тканину можна принести з собою, або вибрати прямо в ательє. Асортимент тут чималенький на будь-який смак. Жінка розповіла, що нещодавно завезла тканину для спортивних костюмів, вже кілька комплектів цього зручного одягу пошила. Перший був для доньки Валерії, а коли отримала від неї схвальний відгук, Антоніна Петрівна почала шити спортивні костюми під замовлення.
Є в ательє чималий вибір трикотажних тканин, з яких можна шити найрізноманітніший одяг – футболки, сукні, халати, шорти, лосини чи ін.
Окрім одягу, в ательє можна замовити пошив постільної білизни з якісної тканини. В наявності дивовижні тканини для дитячої постільної білизни, особливо яскравою та привабливою є тканина з малюнками ляльки Лол, з якої замовляють постільну білизну для дівчаток.
Антоніна Петрівна шиє дитячі анімаційні костюми. Яких тільки героїв не доводилося втілювати у життя! Переважно замовляють костюми мультяшних персонажів для проведення вечірок, виступів, святкових заходів. Багато пошили й українських національних та інших костюмів на новорічні свята для вихованців дитсадків та учнів шкіл.
У ательє можна замовити і оздобу для сцени. Не один сільський клуб району та й не тільки, причепурився та оновив сценічні облаштунки завдяки майстрам з ательє «Валерія».
Антоніна Петрівна розповідає, що вибором тканин займається особисто, закуповує їх переважно на гуртових ринках м.Харків. Звикла до того, що тканину потрібно побачить та відчути на дотик, аби потім не нарікати на якість. Там же закуповує й нитки та фурнітуру. Трикотаж купує у Горішніх Плавнях, вибираючи його теж особисто.
В ательє є вибір портьєрної тканини, тюлі.
Цьогоріч, з початком карантинних заходів, ательє «Валерія» пошило більше 2400 штук масок. Замовляли і організації, і приватні особи. Пошили чимало масок для дітей.
Антоніна Дубина говорить, що її натхненником і надійним помічним у роботі є чоловік Валерій Вікторович.
– Він у мене як двигун непосидючий. Завдяки його контактності та комунікативності люди дізнаються про наше ательє, та про те, який асортимент виробів ми виготовляємо. Бути менеджером у швейних справах дуже не просто, але Валерій Вікторович справляється, рухає наш маленький сімейний бізнес у правильному напрямку, саме завдяки його зусиллям про нас знають не тільки у Глобинському районі, а й у інших областях України. Він вміє домовлятися, показує людям каталоги виробів та зразки тканин, так збільшується кількість наших замовників. По тканини ми їздимо разом, він допомагає при їх виборі. Я ціную його думку та слушні поради, адже від якості матеріалів залежить кінцевий результат та успіх нашого ательє, – розповідає Антоніна Дубина.
Нещодавно ательє оновило своє технічне оснащення, було придбано новий професійний оверлок для роботи з трикотажем та нову швейну машину.
Ательє працює у будні з 8.00 до 17.00 год. без обідньої перерви, у суботу – з 8.00 до 12.00 год.
Тому якщо вам потрібно пошити якусь обнову, відремонтувати щось, перешити, чи обновити дизайн власного помешкання, завітайте в ательє «Валерія», що у м.Глобине, там вам допоможуть втілити в життя всі бажання і задуми!

ГОЛУБИ ТУРКОЧУТЬ – РАДІСТЬ ПРОРОЧАТЬ

Коли на сторінках газети ми розповідаємо про цікавих особистостей, про їхні вподобання, то іноді й самі дивуємося з якою наполегливістю люди освоюють різні ремесла, вдосконалюють свою майстерність чи віддаються сповна якомусь захопленню, що вимагає часу, сили, а іноді й чималих коштів. Але, захопившись чимось, можна багато років поспіль не зраджувати цій справі, отримувати море позитиву, радості та натхнення. Саме так сталося і з героєм цієї публікації. Мова піде про Миколу Вікторовича Куполова з с.Петрівка, знаного голубівника не тільки у нашому районі, а й далеко за його межами.
Захоплення голубами Микола Вікторович перейняв від свого батька, Віктора Івановича Куполова, який теж розводив цих пернатих, дбав про них та мав на своєму подвір’ї велику голуб’ятню. Миколка з дитинства проявляв інтерес до птахів, вчився у батька за ними доглядати, уважно слухав батькові підказки та поради щодо розведення та утримання цих пернатих красенів. А коли створив власну родину і разом з дружиною Ліною облаштували своє обійстя, звів Микола Вікторович серед двору і чималеньку голуб’ятню. Яких тільки красенів тут немає! Різні за статурою, забарвленням, оперенням та величиною, птахи такі несхожі, але кожен з них по-своєму чудовий. На них хочеться дивитися, слідкувати за поведінкою та діями. А голуби, відчуваючи, що ними милуються, сідають перед нами на жердину, туркочуть, надуваються, ніби хизуючись своєю вродою. Господар бере своїх улюбленців на руки, вони аніскілечки не бояться, бо звикли до людської турботи та піклування.
Цікаву інформацію про голубів, про догляд за ними та про селекційну роботу чоловік знаходить у книгах та мережі Інтернет. Має багато друзів та знайомих, з таким же захопленням як і в самого, серед земляків та з інших регіонів України. Разом їздять на різноманітні виставки голубів, там чоловік і купує пернатих красенів для поповнення – своєї колекції. Микола Вікторович говорить, що це захоплення для душі, а не для якоїсь наживи. Голуби дарують радість, настрій та особливу романтику, за ними спостерігати то велике задоволення, адже у кожного птаха свій характер і своя поведінка. Одні голуби тягнуться більше до людей, інших складніше приручити. Займається Микола Вікторович і розведенням своїх улюбленців, тому у всіх голубів є пара, кожного птаха він знає «в обличчя», його характер та особливості. Голуби потребують ретельного догляду, якісного харчування, підтримування їхнього здоров’я вітамінними добавками.
Микола Куполов трудиться начальником охорони ТОВ «НВП «Глобинський м’ясо-молочний комплекс», але завжди знаходить час для догляду за своїми улюбленцями. Дружина Ліна та доньки Наталія, Сніжана і Євгенія розділяють захоплення Миколи Вікторовича, в усьому підтримують та допомагають.
Тож нехай голуби, символи миру та любові, несуть родині Куполових радість буття, щирість у стосунках, родинну злагоду та добробут.

Микола КУПОЛОВ
1 2