Архів автора: Садовий Олексій

МИЛОВАРІННЯ – ЦЕ СПРАВА ДЛЯ ДУШІ

Чарівниця-миловарка Ксенія ЦИБЕНКО з вишуканим букетом мильних квітів

Різноманітністю мила нині нікого не здивуєш, полиці магазинів переповнені величезною кількістю цього надзвичайно потрібного і ароматного продукту. Та останнім часом все більшої популярності набирає виготовлення мила в домашніх умовах, а коли воно зроблене з натуральних інгредієнтів, та ще й власними руками – то воно значно корисніше і безпечніше, ніж те, що виготовляється у промислових масштабах.
Сьогодні мова про майстриню миловаріння, справжню чарівницю Ксенію Іванівну Цибенко, яка мешкає у с.Піщане. Вона – надзвичайно творча особистість, закрійниця за фахом, яка багато років свого життя віддала улюбленій справі на виробництві. А два роки тому вирішила зайнятися миловарінням для себе, адже як нині говорить – це дуже захоплюючий і цікавий процес, що значно урізноманітнює дозвілля та сприяє розвитку фантазії і творчості.
– Мені дуже подобається виготовляти мило власноруч, спостерігати як воно народжується, – говорить Ксенія Іванівна. – Коли я зайнялася цією справою, у мене більше не виникає питання, що подарувати своїм рідним, друзям чи колегам. Особливо це стосується чоловіків, яким чомусь звикли дарувати шкарпетки. Займаючись миловарінням, фантазії просто немає меж.
Цей процес не з дешевих, адже вимагає чималих затрат. Тож, аби займатися миловарінням, заздалегідь слід подбати про інгредієнти – це і базові масла, і ефірні олії, що додадуть продукту аромат і збагатять його потрібним косметичним ефектом, і різноманітні натуральні барвники, формочки і, звичайно ж, посуд. А ще, велике бажання цим займатися та ідеї, які плануєте втілити в процесі миловаріння – у цьому переконана мильна чарівниця Ксенія Цибенко.
Займаючись улюбленою справою, майстриня надає перевагу виготовленню натурального мила з використанням відварів трав та без застосування шкідливих речовин. Найбільше їй до вподоби виготовлення мила для діточок, адже у процесі роботи вона вкладає у свій витвір всю свою любов та неабияку фантазію, щоб порадувати і зацікавити малечу. А ще Ксенія Цибенко неперевершена майстриня з виготовлення неймовірної краси ароматних мильних квітів та букетів, від яких просто погляду не можна відвести. Вони вражають своєю вишуканістю, оригінальністю і неповторністю. Отримати такий чарівний букет у подарунок – про це можна лише мріяти.
Незвичне захоплення Ксенії всіляко підтримує її родина – чоловік В’ячеслав, доньки Ілона і Еліна, мама Ольга Миколаївна, яка є її найпершою помічницею і порадницею.
У найближчих планах Ксенії – відкриття власної майстерні з виготовлення мила та мильної продукції з подальшою реалізацією цього ароматного товару. Сподіваємося, що її заповітна мрія обов’язково здійсниться, адже вона має найголовніше – велике бажання працювати, дарувати людям радість та отримувати неабияке задоволення від свого незвичного заняття.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з особистого
архіву Ксенії ЦИБЕНКО.

У МАНЖЕЛІЇ ТА ЛАМАНОМУ ДБАЮТЬ ПРО ПОРЯДОК НА ТЕРИТОРІЇ ГРОМАДИ

Села Манжелія і Ламане, що віднедавна ввійшли до складу Глобинської ОТГ, вражають своєю чарівністю та мальовничістю. Тут неймовірно гарна природа та неповторні краєвиди, а люди привітні і по-справжньому закохані у свій рідний край. Та найбільше їхнє бажання, аби їхні села процвітали, щоб молодь не залишала рідні місця, аби народжувалася малеча і радувала своєю появою на світ своїх найдорожчих матусь і татусів. Але, на жаль, не все тут так, як мріється місцевим жителям, бо роботу в селах віднайти надзвичайно важко, тому і залишає їх молодь у пошуках кращої долі. Тож аби дізнатися, як живеться жителям Манжелії та Ламаного, завітали до новообраного сільського старости Анатолія Анатолія Пшенишного. На цю надзвичайно відповідальну посаду голову СФГ «Вікторія» було призначено 17 березня ц.р.

Староста сіл Манжелія та Ламане Анатолій ПШЕНИШНИЙ, спеціалісти І категорії виконкому Глобинської міської ради Тетяна МЕЛЬНИКОВА та Валентина ЛИТВИНЕНКО, прибиральниця службових приміщень Валентина ТИМОШЕНКО
Завідувач закладу дошкільної освіти «Калинка» Тетяна ВЕРХОВСЬКА та вихователь Лідія ВІТКО зі своїми маленькими вихованцями


Про чистоту та благоустрій території дбають Анатолій САМОЙЛЕНКО та Назар ГРИГОРУК

Як розповів очільник сільської громади, значну увагу в селах Манжелія та Ламане приділяють благоустрою та впорядкуванню цих населених пунктів. Тут дбайливо скошені бур’яни, прибрані узбіччя, впорядкований центр села – всі ці роботи проводяться, починаючи з весни. На роботах з благоустрою зайняті Анатолій Миколайович Самойленко та Назар Юрійович Григорук, які надзвичайно старанно і добросовісно відносяться до виконання своїх професійних обов’язків. До речі, ці надзвичайно старанні чоловіки трудяться і в місцевому комунгоспі «Промінь», де професійно і без затримок ремонтують сільський водопровід. А.А.Пшенишний дуже вдячний всім, хто не стоїть осторонь життя сільської громади і в міру своїх можливостей допомагає вирішувати проблеми її життєдіяльності. Це ДП «Глобинеагропродукт» (фінансовий директор Сергій Вікторович Коросташов), СФГ «Астрагал» (голова Тетяна Григорівна Магда), ФГ «Колос» (голова Василь Васильович Добжинський), СФГ «Надія» (голова Іван Миколайович Козаченко), одноосібники Віталій Борисович Гаврилець і Валерій Миколайович Босяк. Всім їм Анатолій Анатолійович Пшенишний говорить слова вдячності за розуміння і підтримку, за готовність завжди прийти на допомогу, а ще за постійну підтримку місцевої ФК «Манжелія», адже саме завдяки їхній допомозі сільські спортсмени мають змогу брати участь у змаганнях і здобувати призові місця.
Радує сільського старосту Анатолія Анатолійовича Пшенишного та всіх жителів громади частковий ремонт місцевих доріг загальною протяжністю 6 км 100 м. Про те, в якому жахливому стані вони були донедавна, знає кожен, хто приїздив у справах чи на відпочинок до Манжелії. Звичайно, роботи в цьому плані ще не завершені, вони продовжуватимуться і надалі, аби лише виділялися кошти на їх проведення, а їх потрібно ще чимало.
31 липня у селі Манжелія відбулося гарне і веселе святкове дійство – День села, де люди змогли по-справжньому відпочити, насолодитися концертною програмою та отримати море позитиву. День свого рідного села відсвяткували 7 серпня і мешканці Ламаного, які готувалися до нього заздалегідь, тож воно вдалося на славу!
Перебуваючи у с.Манжелія, відвідали ми і заклад дошкільної освіти «Калинка», де завідуючою працює Тетяна Володимирівна Верховська. Територія садочка надзвичайно простора, дбайливо впорядкована, радують зір з любов’ю висаджені клумби, на яких неймовірне квіткове розмаїття – все це справа турботливих рук всіх працівників дошкільної установи, які постійно дбають, аби діточкам тут було гарно, зручно і безпечно. Це вихователь Лідія Григорівна Вітко, помічник вихователя Світлана Юріївна Козаченко, медична сестра Віра Анатоліївна Гаркавенко, кухар Любов Трохимівна Губрієнко. Малечі в садочку дуже гарно, затишно і комфортно, вона забезпечена всім необхідним і почувається тут ніби вдома. Одне дуже турбує не тільки трудовий колектив закладу дошкільної освіти, а й місцевого навчального закладу – це надзвичайно низька народжуваність діточок у селі. «Калинку» зараз відвідує всього 7 хлопчиків і дівчаток, а розрахований він на 34 маленьких вихованців. Хоча перспективи на майбутнє й невтішні, але працівники садочка все ж таки сподіваються на кращі часи і вірять, що в їхніх селах лунатиме дзвінкий дитячий сміх.
Розповідаючи про трудові будні цієї невеличкої громади, сільський староста Анатолій Пшенишний говорить слова вдячності на адресу своїх колег, які працюють поруч з ним. Це спеціаліст І категорії загального відділу виконавчого комітету Глобинської міської ради Тетяна Михайлівна Мельникова, спеціаліст І категорії відділу по управлінню природними ресурсами та регулюванню земельними відносинами виконавчого комітету Глобинської міської ради Валентина Петрівна Литвиненко. Про належну чистоту і порядок в приміщенні дбає прибиральниця службових приміщень Валентина Миколаївна Тимошенко.
Залишається побажати всьому колективу сільської громади, а також жителям сіл Манжелія та Ламане успіхів у навчанні, праці та в житті, обов’язкової віри та сподівань на кращі часи тепер вже в складі Глобинської об’єднаної територіальної громади.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

МАГАЗИН «МАК» ЗАВЖДИ РАДО ВІТАЄ СВОЇХ ПОКУПЦІВ!

Щороку, в першу неділю вересня, в Україні відзначається День підприємців. Це свято було засноване Указом Президента України №1110/98 від 5 жовтня 1998 року, враховуючи роль підприємництва у здійсненні економічного реформування в Україні, вирішенні соціально-економічних проблем та визначаючи його вплив на формування, становлення та розвиток національної економіки.

Фізичні особи-підприємці, власники магазину «МАК» Микола та Марина КУЛИКИ
Продавці Олена КУЗЬМЕНКО та Світлана ЯРЕМКО


Розвиток малого і середнього бізнесу в країні – це основа її успішної економіки, створення нових робочих місць та наповнення бюджету. Тож щоб стати успішним підприємцем, потрібно багато працювати, мати певний талант, величезне бажання постійно відкривати нові шляхи розвитку, переймати досвід колег та ділитися власним. Та як би складно не було йти цією нелегкою життєвою стежиною, її обирають лише ініціативні, цілеспрямовані, завзяті, наполегливі, сильні духом особистості, які беруть на свої плечі величезну відповідальність за ведення власного бізнесу. Щастить тільки тим, хто не боїться труднощів, а сміливо йде вперед, втілюючи в життя найсміливіші ідеї та плани.
Цим критеріям у повній мірі відповідають фізичні особи-підприємці Микола Вікторович та Марина Юріївна Кулики, власники магазину «МАК», що знаходиться на Центральній вулиці міста. Магазин гостинно відчинив свої двері в 2013 році і за ці вісім років зарекомендував себе якнайкраще, адже пропонує своїм покупцям найрізноманітніший асортимент товару на різі смаки та уподобання. Як говорить Микола Вікторович, до відкриття магазину в Глобиному, він з дружиною займався підприємницькою діяльністю у сусідній Семенівці, звідки родом Марина Юріївна. А потім з’явилося бажання і можливості відкрити власний магазин у нашому місті. Спочатку «МАК» в основному спеціалізувався з продажу шпалер, а згодом асортимент товару поступово розширювався. Тут з’явилися неймовірної краси штори, гардини, постільна білизна, ковдри, подушки, люстри, картини, годинники, а також можна замовити рулонні штори будь-якого кольору і розміру, пошиття ламбрикенів тощо. Вже кілька років, після добудови складських приміщень, у магазині можна придбати високоякісний лінолеум, ламінат, килими на будь-які смаки та уподобання.
Як розповіли Микола Вікторович та Марина Юріївна, вони постійно працюють над поповненням асортименту товарів і завжди закупляють дуже високоякісний і сучасний, адже для них головне – це задоволення потреб найвибагливіших покупців. І їм це вдається, адже той, хто придбав у магазині «МАК» хоча б один товар, незабаром повернеться сюди знову, адже тут не тільки широкий вибір всього необхідного для оселі, а ще й панує приємна затишна атмосфера. І власники магазину Микола і Марина Кулики, і продавці Олена Кузьменко та Світлана Яремко завжди раді кожному, хто переступить поріг їхнього торгового закладу – вони всіх радо зустрінуть, допоможуть у виборі товару, порадять, нададуть професійну консультацію.
Як говорить ФОП Микола Вікторович Кулик, займатися підприємницькою діяльністю ніколи не було легкою справою, а особливо останнім часом, адже у зв’язку з СОVID-19 і введенням карантинних обмежень магазин працював за окремим графіком, та і у людей значно зменшилася купівельна спроможність. Та все ж тут сподіваються, що ми більше не повернемося до червоної зони і всі торгівельні заклади працюватимуть у звичному режимі. У їхніх найближчих планах – продаж облицювальної плитки для внутрішніх робіт, щоб ця мрія стала реальністю, добудували ще одне складське приміщення. Тож незабаром всі, хто планує ремонт у власній оселі, можуть завітати до магазину «МАК», де буде представлено її широкий асортимент. До речі, тут працює бригада майстрів золоті руки – Олексій Ракович та Ігор Ободзинський, які надають послуги зі встановлення натяжних стель, вікон, дверей, укладання лінолеуму та ламінату тощо. Звертайтеся – і тут вам неодмінно допоможуть!
Напередодні Дня підприємців щиро вітаємо всіх, хто пов’язав своє життя із бізнесом, хто не злякався труднощів, а сміливо йде вперед, ставлячи перед собою амбітні плани. Бажаємо вам успішного розвитку, завжди сплачених податків, гнучких умов для ведення своєї підприємницької діяльності та побільше вдячних покупців. Міцного вам здоров’я, щедрої світлої долі, добробуту, злагоди, витримки, оптимізму та невичерпної наснаги у праці. Хай започаткована вами справа буде вдалою і успішною, а ваші покупці задоволеними від придбання високоякісного товару. Зі святом, підприємці!

ЖИТТЯ – ЦЕ БОРОТЬБА

Стоять солдати на сході України,
Це чийсь синок, чи внук, а, може, брат?!
Та перш за все – це захисник країни,
Хоч не хотів він в руки зброю брать…

Артем Грушецький
Артем з дружиною
На лікуванні
Тато Артем з донечкою

Знову мова піде про випускника моєї школи. Кожен випускник пише свою історію, з якої складається історія школи. Це чудово, так твориться літопис школи. Я розповім про звичайного молодого чоловіка, дитинство якого пройшло у місті Глобине, а шкільні роки – у Глобинській ЗОШ I-III ступенів №5, який проживав у прекрасній родині по вулиці Героїв Чорнобиля. Мова піде про випускника моєї школи Артема Грушецького.
Артем Валерійович Грушецький народився 15 березня 1991 року. Зазначу, що він ровесник незалежної України (1991рік). У незалежній країні народилося і виросло нове покоління, яке має своє бачення та не боїться відстоювати свої переконання – жити у вільній державі. Мама Лариса Григорівна (1969 р.н.) за професією кухар. Тато Валерій Анатолійович (1966 р.н.) апаратник обробітку зерна, теж випускник нашої школи. Сестричка Альона теж наша випускниця. Діти зростали у щирій і люблячій сім’ї. Батьки приділяли велику увагу вихованню своїх дітей і формували хороші людські риси. Артем у 1998 році радо поспішає до школи і сміливо переступає її поріг. Школа відкриває перед хлопчиком всі таємниці знань, уроки фізичного навчання гартують силу волі і фізичну витримку. Артем захоплюється спортом, особливу тягу мав до футболу, був незмінним воротарем. Любов до спорту передалася синові від батька, який у шкільні роки був футболістом. Але особливу тягу мав Артем до техніки. Любив машини, розпізнавав за звуками їхню марку і модель. Не мислив свого життя без керма машини. Кажуть, хто дуже хоче здійснити свою мрію і впевнено іде до неї, то обов’язково все збувається. У 2006 році Артем закінчує дев’ять класів і продовжує навчання у Глобинській філії Кременчуцького ПТНЗ-22. Успішно закінчує навчання у 2008 році і отримує документ водія вантажних автомобілів. У 18 років призваний до лав армії. Служити довелося зовсім поруч, у м. Кременчук, у зенітно-ракетних військах. Служба, як говорять у народі, пройшла успішно. Загартувала юнака і злетіла швидко, у 2010 році повернувся солдат додому. Солдат Артем Валерійович неодноразово нагороджується Грамотою за успіхи в бойовій підготовці, високий професіоналізм, зразкову військову дисципліну, сумлінне виконання службових обов’язків, особистий внесок у підвищення обороноздатності країни. Ось так розпочинався нелегкий життєвий і трудовий шлях випускника моєї школи. Після повернення з армії (2010-2012роки) розпочинає трудову діяльність у ТОВ «Лан -Агро», водієм. А з 2012 до 2015 року працює на елеваторі «КЕРНЕЛ» апаратником з обробітку зерна третього, а згодом і четвертого розряду. Трудиться поряд з батьком, який вміє дати синові хорошу пораду і бути хорошим взірцем для нього. Кажуть, найважча школа – це школа життя. Ніколи не знаєш, в якому ти класі, і коли наступний екзамен. Ти навіть списати не можеш, тому що ні в кого більше немає твого варіанту.
Саме так доля готує сюрпризи індивідуально, для кожного свої. Сюрпризи бувають і в держав. Навіть, і в жахливому сні не приснилося б, що у ХХI столітті на території України буде війна. А вона кровоточить майже 7 років. 12 квітня 2014 року розпочалася війна на сході України – російські загони вторглися на територію українського Донбасу після окупації Криму.
10 березня 2015… Повістка…Виклик до військового комісаріату… Свідоме розуміння – виклик на війну! Не боявся, не ховався, «косити» від служби Артем навіть не намагався. «Косити»? Та тільки, як потім з цим жити? Щоб потім тицяли пальцями, мовляв, злякався, заховався… Якщо треба, то треба, як би тяжко на душі не було. Отримав благословення від батьків у дорогу. Яке воно тяжке і гірке, болюче до запаморочення. Зібрані всі необхідні речі – і в дорогу з надією повернутися додому, а батькам – дочекатися свого сина. На очах виступали сльози, мурашки пронизували наскрізь, серце калатало. Потяглися довгі дні і ночі для батьків. Часто подушка бачила солоні сльози мами і тата. Треба було жити, працювати і сподіватися на ласку Божу. Так воно і було. Артем Валерійович перебував певний час на навчанні у військовому центрі (Яворівський полігон з підготовки гусеничної техніки). Навчався військової справи, витримки і майстерності. Отримав військову професію – механік-водій. А потім було АТО, Костянтинівка (пункт постійного дислокування) і направлення по всіх пунктах Донецької і Луганської областей. Він служив в 122 окремому аеромобільному десантному батальйоні, десантник… Про те, чим доводилося займатися на передовій, Артем воліє не розповідати. Говорить тільки те, що завжди намагався діяти так, щоб у повному об’ємі виконувати поставлені командуванням цілі, бути чесним перед собою та перед бойовими побратимами. А ще він знав, що вдома хвилюються і переживають дорогі батьки та сестричка – Лариса Григорівна, Валерій Анатолійович і Альонка. Тому старався хоч раз вдень зателефонувати, щоб заспокоїти їх, що живий. Це був той час, коли не вистачало бронежилетів, продуктів харчування, води, одягу. Особливо тяжко було вночі, засинаючи, солдати не знали чи прокинуться наступного ранку, тому часто доводилося вартувати, щоб дрімали інші.
Як же рано довелося відчути страхіття війни молодій людині? Бачити задимлене небо, відчути запах крові, крики побратимів від ран, наповнені очі ненавистю до ворога, бажання жити і вижити…
Не можу не згадати прочитаних рядків захисника Донецького аеропорту А.Воробця, простого українця, який захищав свою країну, свою землю: «Вночі не спалося, лежали у наметі. Раптом заговорила рація. Слова ті ж самі, але більш схвильовані, а потім крик – «Гради!». І тут почалося… Навколо нас усе горіло! Здалося, ми потрапили у пекло, тіні і силуети солдатів нагадували духів. Було не просто страшно – тіло охопив жах, оціпеніння, здавалося, що ми лежимо тут вже цілу вічність…».
Війна! Вона ніколи не чує людського горя, вона глуха і німа до біди. У вирі війни збігав час. Сьогодні нова війна і народжені нею нові герої, які живуть серед нас. Артем Валерійович пройшов великий і тяжкий шлях, пекло.
2016 рік, 9 квітня… Цей день тяжкий і незабутній у пам’яті солдата. Населений пункт Новгородське, підрив автомобіля, і водій-боєць вилітає через лобове скло. Пізніше Артем не один раз чутиме у свою адресу такі звичні слова і слова неймовірної сили: «Народився у сорочці, щасливим, народився у камуфляжі, тільки без берців». Не завжди відчуєш і передбачиш біду, вона винирне несподівано. На війні все треба робити швидко, щоб не стати мішенню для ворога. Вправний водій Артем зі своїм командиром швидко їхали на ГАЗ-66, але наскочили переднім колесом на замасковану протитанкову міну. Міна вибухнула по лівій стороні машини і Артем Валерійович отримав тяжке поранення лівої сторони тіла. Командир відбувся легким пораненням і контузією. Машина перетворилася на попіл.
«Мій «Дальнобій», моя улюблена машина розлетілася, автівка, яка після реанімації пройшла не одну тисячу кілометрів Донеччини», – пригадує Артем. Перша допомога Артему Валерійовичу була надана в ЦРЛ м.Артемівськ, звідти терміново був доставлений до ВМКЦ Північного регіону у м.Харків. Перебував там з 10 до 27 квітня 2016 року. Лише у реанімації боєць прийшов до свідомості. Для подальшого лікування, за згодою з головним хірургом МО України, переводиться в НВМКЦ «ГВКГ» Центральний клінічний військовий шпиталь м.Київ. І потяглися довгі дні лікування у столиці. Переглядаю історію лікування – і серце стискається від болю і хвилювання, скільки треба було пережити молодій людині, воїну, борцеві… Так, борцеві, боротьба ішла за життя під загрозою ампутації кінцівки. А взагалі – ми, певне, ніколи не дізнаємося, що відчував боєць Артем, і що відчувають бійці на війні. Напевно, потрібно мати велику силу волі, щоб все це пережити.
А наші славні лікарі! Скільки випало на їхню долю: операції, обробки ран, накладання швів, встановлення правильного діагнозу, правильне медикаментозне лікування і т. д. Можна від такого навантаження посивіти в одну мить, адже у їхніх руках перебувало найцінніше, що має людина – життя! А треба було боротися за кожного пораненого бійця, за його життя. Скільки недоспаних ночей!? Скільки годин проведено за операційним столом!? Щира дяка вам, наші лікарі!
Велику допомогу бійцям на війні і під час лікування надавали волонтери. Як же можна обійтися без їхньої допомоги? Саме волонтери принесли у палату для Артема нову гітару. Він грав і співав, підтримував бойовий дух своїх побратимів. Не розлучався з гітарою і піснею протягом всього лікування, навіть лежачи, майстерно грав на гітарі. Артем наділений природним музичним даром, гарно співає і грає на гітарі. Він самоучка, сам опанував це мистецтво. Я була вражена до сліз, побачивши ролик, як у палаті, лежачи, грає і співає Артем, а поряд співає Наталя Лисиченко. Хіба це не героїзм, хіба це не злет духовної підтримки? Дивуюся, які корені героїзму закладені пращурами в українських синах і доньках.
Зі спогадів Наталії Лисиченко: «Цікава музична зустріч. На цій ноті музичний супровід я вільно передала в надійні чоловічі руки. Артем зовсім мало рухається, оскільки має складну травму хребта і ноги. Нога болить, стоїть апарат ВАК, що постійно відкачує рідину. Але навіть лежачи, він постійно грає на гітарі. В цій палаті я майже не грала, а просто співала під його акомпанемент. Я отримувала задоволення. Дякую, Тьомо». Так, Артем розумів, що завдяки гарній музиці та пісні можна усміхнутися і відволіктись від тривожних думок. Адже пісня – це крок до одужання, бо музика несе в собі емоційний заряд, здатна викликати емоції, піднімати настрій і кликати до життя. Артему Валерійовичу вдавалося у Київському госпіталі складати свої пісні (авторські) і підбирати музику. Спілкуючись з Артемом, я все більше ним захоплююся – виважений, спокійний, ввічливий, вихований, володіє приємним голосом. Я пишаюся кожним чоловіком і жінкою, які захищали нас і наше майбутнє. Я пишаюся випускниками моєї рідної школи, які вони всі неповторні і особливі. І пригадуються слова неперевершеної Ліни Костенко: «Життя – така велика ковзаниця… Кому вдалось, не падавши, пройти? Після Києва було закордонне лікування. П’ять бійців з Києва були направлені у Німеччину (німецькі лікарі самі відбирали хворих). Артем Валерійович лікувався у м. Кобленц.
Проведено протезування, лікування, реабілітація. 24 січня 2017 року Артем повернувся додому уже без інвалідного візка, але на милицях, а згодом і їх позбувся. Тамуючи біль, Артем вчився ходити. Звичайно, здоровій людині важко уявити, як зробити перші кроки, як пройти сотню метрів, а тоді триста, дев’ятсот. Дякую Богові, що Україна багата такими неймовірно чудовими героями. Велику підтримку і допомогу у лікуванні Артема Валерійовича надавало керівництво елеватора компанії «КЕРНЕЛ». Це була всебічна і безвідмовна допомога. Щира дяка щирим людям. Раділи і батьки, коли бачили сина, який він духом сильний, співає пісні своєю рідною українською мовою, прагне жити і радіти життю. Лариса Григорівна з материнською любов’ю підкреслювала доброту свого синочка, його жалісливість, любов до природи, а Валерій Анатолійович відмітив, що син допоможе у будь-якій справі. Треба було лише бачити гордість батьків за свого сина.
За особисті мужність і героїзм, проявлені при виконанні військового обов’язку Артем Грушецький нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, медалями «За незламність духу», «За жертовність і любов до України», «Учасник АТО», також відзначений почесним значком начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі» III ступеня.
Спілкуючись з Артемом, я зрозуміла, що він мало розповідає про війну. Повернувшись додому та отримавши інвалідність, потрібно було звикати до мирного життя, будувати плани на майбутнє. На даний момент Артем Валерійович працює на СТО міста Кременчук. Займається ремонтом та діагностикою машин, має золоті руки. Тяга до машин, до техніки з дитинства перетворилася в улюблену професію. А мама Лариса Григорівна підказує, що ця любов передалася внукові від дідуся Григорія Івановича, який був механіком і дуже любив машини.
Артему Валерійовичу лише 30 років, а скільки випробувань довелося пройти і пережити? Можна написати книгу. Отак випускники моєї школи №5 творять історію, пишуть літопис. Дуже хочу, щоб у Артема Грушецького щасливо склалося особисте життя, була наснага на втілення у життя планів та мрій, і, головне, щоб було мирне небо над головою. Хочу, щоб його донечки дуже любили свого тата і пишалися ним. Хочу, щоб золотисті промінчики сонечка обігрівали його мозолясті руки, щоб був спокійним сон. Батькам низький уклін за сина.
Артем Грушецький висловлює щиру вдячність районним волонтерам та щедрим землякам за підтримку у тяжкі хвилини життя та лікування. Він цінує кожен день, бо розуміє, що повинен гідно прожити своє життя не лише за себе, а й за тих, хто не повернувся з війни.
Артем Валерійович у спілкуванні мовив: «Моє життя після АТО змінилося. Я навчився радіти дрібницям, почав уважніше спостерігати, що відбувається навколо. Наприклад, мені подобається дивитися у небо, як летять лелеки, неповторні птахи природи. «Ой лелеченьки, лелеки, заберіть війну далеко. Понесіть за синє море з України біль і горе». А люди, зазвичай, цього не помічають. Я почав по-справжньому любити життя, бо зрозумів, що це найважливіше. Там, на війні, ми ділилися останнім: віддавали їжу, дорогоцінну воду, поважали один одного».
А від себе додам, і ніколи не забувати, як писав Мирослав Дочинець: «…Життя дивовижне – якщо дивуватися. Життя любе – якщо любити. Життя неймовірне – якщо вірити. Життя вдячне – якщо дякувати за нього. Життя вічне – якщо жити. Я говорю від щирого серця: «Земний тобі уклін, Герою!». Звичайні українські хлопці, які виросли в мирний час, були далекі від думок, що їм теж, як дідам і прадідам, доведеться брати в руки зброю. Нехай швидше закінчиться війна і ніхто не страждає: ні родини, ні матері, ні дружини, ні діти…
Ростислава РОМАНЮК,
учитель-пенсіонер Глобинської ЗОШ І-ІІІ ст. №5.

«Я ТАК ЛЮБЛЮ ЗДОРОВИЙ СМІХ, ВЕСЕЛИЙ СМІХ, ЩО ГРІЄ ВСІХ!»

Ці слова славнозвісного і неповторного Павла Глазового сказані ніби саме про Віктора Васильовича Панасенка, відомого в Кагамлику та й в усій окрузі незвичайного чоловіка, який з усмішкою і гумором крокує життям.
Адже саме гумор у будь-яких життєвих ситуаціях дозволяє нам залишатися людьми. Упродовж століть – пісня і сміх були для українців тією силою і стихією, що наснажувала, підтримувала й об’єднувала. Саме так, як у Шевченка: «Грає кобзар, виспівує – аж лихо сміється»!

Людмила та Віктор Панасенки з сином Олексієм та внучкою Оленою
Подружжя ПАНАСЕНКІВ (молоді роки)
Віктор ПанасенкО зі своїм вірним другом баяном

Тож Віктор Васильович – сільська знаменитість, людина-позитив, людина-прекрасний настрій! Там де Віктор Панасенко – там жарти, радісний сміх, чи хоча б щирі усмішки. Бо хто сміється, тому здоров’я додається! Знають і поважають його в селі за веселу вдачу і натуру неледачу, бо й пиляє, й підстригає, й на баяні віртуозно грає, пісню гарну заспіває, сапи й коси гострить та клепає.
– Я сільський, капустяний, забитий музикант, – так зі щирою усмішкою мовить про себе гуморист із Кагамлика. – Світ мій був споконвіку хліборобський, настояний та утверджений на глибинних народних традиціях шанування свого роду, домівки, бережливого догляду городу, садочка біля хати і всього того, що проростає. А народна пісня, що лунала в нашій хаті, на сільській вулиці, навіть у полі, збудила ліричні струни в моїй душі. Мій рід увесь співочий і творчий. Тато Василь Васильович був гармоністом знаним на все село, а брати мої як грали-вигравали, ще й акордеони ремонтували. Кохана дружина Людмила Трохимівна такий дужий та гарний голос має, що всі струни серця оживають, коли вона було співає. А як на бубоні вигравала та вибивала, що ноги на місці не стояли, просилися до танців. Бо саме бубон підкреслює весь смак у музиці, додає такту і підказує ногам, що танцювати. Тож не одне весілля не тільки в рідному селі, а й в районі ми з нею звеселяли, музиками вигравали, на підмостках районної сцени виступали. Прожили дружно в злагоді та любові ми з моєю пташиною співочою більше 60 років у парі, 24 вересня – річниця нашого весілля: 63 роки разом! Прожили гарне і насичене життя: зростили двох синів-соколів, Олексія та Сергія, які здобули музичну освіту, діждалися онуків: Олександра, Олену, Юлію та Аллу, тішимося правнуками: Поліною, Михайлом, Андрієм та Міланою.
Здавалося, б тільки жити та життю радіти, пишатися успіхами найрідніших, так ні, рік тому помер наш синочок Сергій. Після тяжких випробувань, бо страшнішого у світі не буває, коли батьки хоронять своїх дітей, дружина втратила зір, а я вже не беру до рук свого баяна, бо душа схолола, змовкла, не співає… Та все ж намагаюся підтримувати дружину та себе гумором, бо з ним якось і жити можна, розраду знайти, душу зболену підлікувати, морально себе та інших підтримати. А сміх людський – цікава штука, найкращі пігулки для здоров’я, – так мовить Віктор Панасенко.
А ще ж зовсім недавно життя сільського дотепника та гумориста буяло-вигравало іскрометним гумором, заряджаючи позитивом всіх навколо, він мріяв взяти участь у програмі «Розсміши коміка» і готувався до цього. Та прикро, що не всі мрії збуваються, а життя вносить свої корективи…
Його гумор свіжий, неординарний, взятий з життя й миттєво народжується з огляду на ситуацію. До речі свої гумористичні перлинки цей чоловік ніколи не записує, а тримає в пам’яті. Тож на будь-який випадок у Віктора Васильовича знайдеться свіженький жарт, а то й ціла гумористична тирада.
« Де ж мої сімнадцять років і вісімнадцять кінських сил»?! – скрушно хитає головою сивочолий чоловік.
А наче ж вчора те було, коли талановитий хлопчина, сільський соловейко з відзнакою закінчив музичне училище ім. Лисенка, як пророкували йому там велике майбутнє, бо мав надзвичайний талант і хист до музики та співу, хотіли залишити на викладацькій роботі. Та не судилося, батьки настояли, щоб повертався до села… Ось на тому і скінчилося його навчання. І став він баяністом-хормейстером у сільському клубі, згодом викладав музику та співи у місцевій школі. Та дорога серцю музика в селі не нагодує, тож має цей чоловік ще й руки золоті, які все можуть, все вміють. Багато зим і літ Віктор Панасенко сумлінно працював на цегельному заводі ПВП «Будматеріали». Тож його й досі згадують колеги з особливою любов’ю і вдячністю, легкий характер та дотепне й щире слово, що піднімало настрій, допомагало працювати і жити.
Тож літ до ста Вам, Вікторе Васильовичу, та щоб без старості, в любові й радості. І нехай Вам гумор допоможе!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архіву Панасенків.

ОБПАЛЕНЕ ЖИТТЯ

Слідами наших випускників

Життя переходить у пам’ять
Чорнобильський вітер по душах мете,
Чорнобильський пил на виски опадає.
Годинник життя безупинно іде.
Лиш пам’ять, лиш пам’ять про все пам’ятає…

О. Матушек.
Чорнобиль… Минуло 35 років з тієї пам’ятно-трагічної днини. Чорнобиль – це трагедія, це подвиг, це пам’ять, це наш нестерпний біль… Чорний біль нашої землі. Скільки б не минуло років, все одно це слово полум’янітиме чорним вогнищем скорботи.
Чорнобильський хрест, страшний і чорний, ліг на плечі кожного українця. Не обминула ця стихія випускників Глобинської ЗОШ №5. Дорогі випускники моєї рідної школи, ви були на передовій зі страшним ворогом. АТОМ – холодний, обпалюючий, безжальний, пронизуючий… Ви вистояли. Завдяки вам ми живемо на цій землі. Через роки розумієш зміст тих квітневих подій, тієї загрози, яка нависла над людьми. Згадуючи сьогодні про ту страшну катастрофу, ми повинні доземно вклонитися тим, хто своїм життям заплатив за те, щоб біда не набула ще більшого розмаху, хто і нині розплачується своїм здоров’ям.
Особливо з великою повагою хочеться говорити про випускника нашої школи 1955 року випуску – Миколу Петровича Лаціса, 1937 року народження. Він народився у багатодітній сім’ї глобинського робітника, вже давно посріблилися його скроні сивиною, багато корисних справ зроблено ним у житті, адже пройшов він життєвою стежиною довжиною більше 80 років. Це енергійна та доброзичлива людина, життєлюб, працелюб, оптиміст, відповідальний, виважений та розсудливий.

Микола ЛАЦІС
Зустріч колишніх чорнобильців на подвір’ї Глобинської ЗОШ І-ІІІ ст. №5


Подружжя Марії та Миколи ЛАЦІСІВ
Гіркі наслідки Чорнобильської трагедії…
«Цвіте черешня в мене коло хати…»
Микола Петрович з дружиною Марією Якимівною

Аварія на ЧАЕС застала Миколу Лаціса на посаді редактора Чорнобильської районної газети «Прапор перемоги». З 26 квітня до 5 травня 1986 року він виконував різні доручення урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на атомній станції, зокрема, займався питаннями переселення мешканців села Машево та вивезенням худоби з радгоспу «Прип’ятський», контролював розселення людей з чорнобильського села Засілля в Бродянському районі Київщини. Наш земляк проявив мужність у критичну годину і як журналіст активно висвітлював події, що були пов’язані з жахливою катастрофою. У своїх спогадах відомий журналіст, наш випускник розповідає про події, очевидцем яких був сам, відтворює в деталях хід ліквідації наслідків аварії, участь у ній тисяч людей різних професій.
У 1960 році Микола Петрович закінчив педагогічний інститут ім. В.Г.Короленка. Проявив себе старанним і талановитим студентом. Він пригадує: «На розподільній комісії мені було надано право вибору. Із трьох запропонованих областей обрав Київську, а в ній район із загадковою назвою – Чорнобильський. Уперше цю назву я почув у квітні 1960 року».
Наш випускник, закоханий у цей чарівний український куточок, пригадує: «Чорнобиль та його околиці з чудовою подільською природою були казковим краєм. В останні десять років перед аварією на ЧАЕС весь берег Прип’яті і до впадіння її в Дніпро був усіяний наметами відпочивальників з Москви, Ленінграда, Мурманська, Воркути та інших північних районів Росії. Їх вабили сюди чарівна природа, багаті рибою ріки та озера, щедрі на гриби та ягоди поліські ліси, дешеві продукти харчування, доброзичливе ставлення мирних і щирих міських жителів». Так говорити про свій край може лише людина глибокої душі і щиро закохана у свою землю.
Я з великим захопленням прочитала книгу Миколи Петровича Лаціса «Чорнобиляни». Скільки почерпнула для себе – не передати словами. Я переживала з автором і пройшла його страшними стежками, відчула його хвилювання. Не раз були такі моменти, що стискало груди і ніби серце зупинялося, а кров холола в жилах… Все треба було пропустити крізь душу і задуматись над прочитаним.
Я захоплююсь автором! Шановний Миколо Петровичу, Ви зробили неоціненний внесок, вклавши душу і серце у свою справу – Ви сподвижник. Цілком розумію, що Ви виконували свій людський обов’язок, не стояли осторонь, були у вирі подій. У Вас невичерпно багата душа, здоров’я Вам, тримайтеся на цій чудовій українській землі!
Не можу не зупинитися на сторінці 27.
Зустріч людини зі своїм рідним дворищем через роки… Читаю одним подихом: «Цвіте черешня в мене коло хати. Росте черешня на найвищому місці біля моєї хати. І тому її не заглушили нахаби-клени, які окупували весь сад. Лише кущ жасмину обхопив черешню майже до половини її висоти. Та не всихає вона, а пнеться до сонця, виривається з обіймів сусіда. І щоразу 26 квітня зустрічає мене вітами-руками, всипаними білими пелюстками квітів. Щоразу і я вітаю її: «Здрастуй, черешенько! Квітуй і тримайся далі». В цьому описі щедрість душі автора і невимовна туга про величезну втрату… А як же будинок? «Крізь квітневу зелень дерев ще видно контури будинку, а влітку густе листя дерев повністю затуляє його. У двір не можна зайти крізь щільні зарості дерев. У середині нічого «живого» не залишилося. Усе зірвано, виламано, вкрадено, спаплюжено… Така доля усіх осель, в яких після евакуації жителів побували мародери».
Боже, і не боялися тебе ті, хто ліз і крав, нищив роками нажите людьми. Не боялися гріха… Як на мене, все повинно було стояти цілим, як музейна цінність і людська пам’ять. Який же жорстокий світ.
І ще один опис, який запав у душу, і про що раніше я не знала… «Будинок товариша наскільки був заражений радіоактивним брудом, що його довелося поховати у землю. Як людину. Заритих у землю хатин в Чорнобилі майже цілі вулиці. Є цілі будинки, у яких мешкають їхні жителі, таких в Чорнобилі і селах району чимало».
Я намагаюся донести сучасному читачу газети той біль, який пережили чорнобильці. Хочу уявити, як стоять німі і колись рідні хати. Кожна людина має своє рідне гніздо, яке її завжди манить до себе, де б вона не була. «Плаче серце, плачуть очі, спокою немає». І знову звертаюся до сторінок книги Миколи Лаціса: «Щороку, 26 квітня і 9 травня, тисячі чорнобилян з’їжджаються до свого міста на побачення (може, хто й востаннє) з рідними вулицями, з рідними домівками (якщо вони вціліли), з могилами батьків і дідів, друзів і знайомих. Групами і поодинці, з квітами і вінками прямуємо на кладовище. Сьогодні тут центр тяжіння нашої любові і нашої туги, нашої пам’яті. Тут зустрічаємо чорнобилян з Києва, Дніпра, Білої Церкви, Вінниці, Калинівки і Хмільника. Тут зроблю невеличкий відступ. Якось під час медичної комісії один лікар запитав мене: «І чого вас несе в той Чорнобиль? Там же радіація»? У запитанні відчувалося і нерозуміння, і осуд. Довелося йому повідати, що в Чорнобильському районі я розпочав свій трудовий шлях, там я одружився з місцевою вчителькою Марією Якимівною. Там виростили ми двох синів. Там, на міському кладовищі, похований мій тесть, його (а отже, й мої) близькі і далекі родичі. Там, у Чорнобилі, на вулиці Богдана Хмельницького, ми своїми руками звели собі будинок. Отже, Чорнобиль – наше рідне місто, а район – наш рідний край. Найкраще відповів на запитання, чому «несе» нас у «той Чорнобиль, мій сусід, Микола Карпович Дробот у своєму вірші:
Ми йдем у Зону у річницю
(Хоч є тривога на чолі),
Ми йдемо горем поділиться,
Святій вклонитися землі.
Зустріти друзів і родину,
Змахнуть сльозу в скорботний час,
Земельки взяти у хустину –
Хай буде поряд, біля нас.
Ще довго їздить будуть люди,
Ніхто не змінить шлях сюди.
Хто зна, що завтра з нами буде,
А тут поховані діди.

З кладовища йдемо до своїх домівок. Будинки позаростали тонкостовбурними, ніби бамбук, кленками, березами, здичавілими сливами, бур’янами. Несила на все це дивитися… Перед аварією Чорнобиль займав по чистоті і благоустрою одне з призових місць серед подібних міст Київщини. З гірким серцем прощаємося з рідними оселями».
Намагаюся сама уявити стан цих людей – вони приїжджають, ідуть на кладовище, відвідують свої колишні житла… Скажу відверто – серце крається, коли уявляю, як вони заходять у свої хати, плачуть, цілують рідні стіни, виходячи, прощаються і вклоняються їм. Адже не дивно, бо тут лишилася частина їхнього життя: дитинство, кохання, народження дітей. І всього, що було таким дорогим для них, вони позбавилися в одну мить. Такого не могло наснитися навіть у найжахливіших снах. Недаремно народна мудрість говорить – щоб зрозуміти іншого, потрібно себе поставити на його місце.
Микола Петрович закінчив Вищу партійну школу при ЦК Компартії, здобув фах журналіста і пройшов шлях від літературного працівника до редактора.
З 1991 до 1996 року Микола Лаціс працював редактором Вінницької обласної газети «Земля Подільська», нині він на заслуженому відпочинку.
За мужність, вірність своєму обов’язку, самовідданість, високу професійну майстерність він удостоєний звання лауреата премії Спілки журналістів СРСР з врученням Почесного диплома і Золотої медалі.
Автор книжок «Чорнобильські спомини» (2000 р.), «Чорнобиляни» (2004 р.), співавтор книг «Вінничани в Чорнобилі», статей у книгах «Открытая зона», «Чорнобиль».
М.П. Лаціс – член Національної спілки журналістів України, член правління міської організації «Союз Чорнобиль України», ліквідатор першої категорії.
Пишаються своїми синами, радіють внукам і правнукам Микола Петрович з дружиною Марією Якимівною. Дай, Боже, ще прожити їм не один десяток літ у радості, здоров’ї і злагоді.
Серед ліквідаторів Чорнобильської катастрофи було багато інших випускників нашої школи: С. М. Давидов, В. І. Кондраш, О. Є. Мойсеєв (випускники 1977 року після 8 класу), В. І. Семенюк (випускник 1969 року), Володимир Стасенко (випускник 1980 року), В. Л. Степовий (випускник 1974 року), Ю. А. Хомайко, М. М. Ярош (випускники 1970 року), І. Л. Богушенко (випускник 1975 року), В. П. Діброва (випускник 1973 року), О.М. Косенко (випускник 1976 року), А. А. Поривай (випускник 1974 року), Віктор Стасенко (випускник 1974 року), В.М.Таран (випускник 1978 року), В. М. Клімов (випускник 1977 року), В. М. Кабачок (випускник 1971 року), М. Г. Наконечний, В. І. Захарченко (випускники 1973 року), А. О. Денисов (випускник 1967 року після 8 класу), С. Бражник (випускник 1974 року), В. І. Терентєв (випускник 1968 року після 8 класу), С.В. Кушніренко (випускник 1976 року після 8 класу), Р. А. Солоний (випускник 1975 року), М. Ф. Тоцький (випускник 1969 року), Л. І. Шушвал (випускник 1968 року), В. В. Тишко (випускник 1966 року після 8 класу), В. І. Хвостенко (випускник 1973 року), М. М. Кулініч, М.Г. Затуливітер (випускники 1974 року), С. В. Захаров (випускник 1976 року), Ю. Ю. Хоруженко (випускник 1976 року), М. О. Щербина, П. В. Гулак (випускники 1975 року).
Найбільшими «донорами» для Чорнобиля з колишнього Глобинського району були люди з Глобинського цукрозаводу та «Полтаварибгоспу», а також з колгоспів і радгоспів. Людей забирали терміново, даючи 2-3 години на збір з речами першої необхідності.

Володимир Ілліч Семенюк, випускник школи 1969 року випуску. Працював у зоні відчуження на дезактивації адміністративних приміщень, де пробув два місяці. Ліквідатор першої категорії, очолював районну спілку чорнобильців.
Валерій Іванович Терентєв, випускник школи 1968 року випуску (після 8 класу) і Володимир Михайлович Клімов перебували у Чорнобилі з першого дня виклику цілих два місяці. Вони – ліквідатори першої категорії. Протягом першого місяця будували огорожу навколо зони відчуження, прокладали колючий дріт.
Спогад: «Якби дріт витягнути в одну нитку, то його вистачило б до Далекого Сходу». А протягом другого місяця працювали на 55-й відмітці по хвилині (розчищаючи завали), а також робили лісову просіку для доріг, щоб ставити бурові вишки для відкачування грунтових вод. Ліс називали «Рудим лісом», він миттю згорів від високого рівня радіоактивності. Виривали траншеї і закопували порубане гілля дерев. «Там згоріли гнізда і гніздечка, поржавіла хвоя і трава».
Випускник школи 1974 року випуску Андрій Андрійович Поривай, як офіцер запасу у званні старший лейтенант потрапляє командиром взводу в Чорнобиль, де пробув 1,5 місяці. Основне завдання, що виконував – обгородження 30-кілометрової зони відчуження та проведення дезактивації забрудненої зони. Ліквідатор першої категорії.
Якщо у статті не згадано прізвище когось із учасників ліквідації Чорнобильської трагедії, випускників школи №5, – вибачте. Всі, хто був причетний до ліквідації Чорнобильської катастрофи – ви герої, ви рятували життя мільйонів людей у той час.
Болять рани Чорнобиля, печуть гіркі спогади. Наш святий обов’язок – пам’ятати, згадувати і бути вдячними за приборкання катастрофи всесвітнього масштабу. Хай ніколи не повториться жах Чорнобиля, а пам’ять про ті події навчить нас відповідальності за людські життя та екологічну безпеку країни.
Чорнобильська трагедія зробила виклик людству. Не раз доводилося чути розповіді та бачити кадри хроніки, що «при відсутності людини оживає природа». Чорнобильська зона є цьому підтвердженням.
Людина відбирає у природи те, що їй належить, безжально, не знаючи міри, а потім дивується, чому природа їй мстить. Помста природи часом страшна: цунамі, землетруси, виверження вулканів, масштабні пожежі, атомні вибухи. Чиясь людська необережність, чи то легковажність – і стається катастрофа, коли люди вимушені покидати обжиті місця, щоб природа крок за кроком повернула своє. Так з вини людини виникло мертве місто Прип’ять і 30-кілометрова зона відчуження. Чорнобиль продемонстрував могутність і, водночас, безсилля людини, ще раз довів, що можливості людського розуму великі, але за умови великої відповідальності за дії і вчинки.
Чорнобиль – український біль, трагедія, яку пам’ятає весь світ…
Традиційно склалося, що у квітневі дні учні Глобинської ЗОШ І-ІІІ ст. №5 щорічно згадують і вшановують учасників та ліквідаторів аварії на ЧАЕС. З глибокою пошаною вклоняються та схиляють голови перед світлою пам’яттю героїв, які, ризикуючи здоров’ям і життям, рятували людство від підступної радіації.
І на завершення пропоную вашій увазі вірш випускника нашої школи Миколи Бугая присвячений випускникам-чорнобильцям.
БУЗКОВИЙ ЦВІТ
Як гнівний монстр, зірвався атом,
І скільки вже промчалось літ,
А ти все пахнеш ароматом,
Бузковий цвіт, бузковий цвіт!
Ліквідували – рвали жили,
Але від лиха світ спасли.
Та в забутті ваші могили,
Давно травою проросли…
Вам всім від нас глибока шана,
У хоч життя у нас «нове»,
Але в душі скорботи рана,
У часі тім не заживе…
Забути це – немає сили,
Пам’ять відтворює усе,
Весняний вітер на могили
Бузковий запах принесе!
Роки проходять, дні і ночі,
Йде безкінечна боротьба,
За вами плачуть рідні очі,
І сліз не висушить журба.
Та тихо знов, неначе атом,
У нас з’явилось на межі,
Ваші онуки з автоматом
Тут захищають рубежі…
Ми завжди будем пам’ятати, –
Ви захистили цілий світ,
Про нас не дасть нам забувати
Бузковий цвіт, бузковий цвіт!
Це наші друзі-побратими,
Вас будемо ми шанувать.
Пішли стежками непростими
Випускники із школи п’ять…
Вони Чорнобильці-Герої
Микола Лаціс, Поривай, Терентєв,
Й багато інших в цьому строю,
Ніколи їх не забувай!
Ви в героїчній іпостасі
На Слави постамент зійшли,
Але навічно в цьому часі
Бузковим цвітом проросли!

Ростислава РОМАНЮК,
вчитель-пенсіонер Глобинської ЗОШ І-ІІІ ст. №5.