Архів автора: Садовий Олексій

Є ДОСВІД, КОМАНДА, А, ГОЛОВНЕ, – БАЖАННЯ ПРАЦЮВАТИ!

Святилівська громада, певне одна з найчисельніших в Градизькій ОТГ, бо до її складу входять населені пункти: Липове, Проценки та Струтинівка, де проживає майже 1500 жителів. Тож, територія досить велика і проблем немало, які щодня доводиться вирішувати старості цих сіл Володимиру Олександровичу Вакуленку.
Тож чим живуть ці села тепер, що планують і на що спрямовують ресурси й зусилля, розповів нашому виданню Володимир Олександрович, який був призначений на цю відповідальну посаду 26 грудня 2020 року. І за цей відносно короткий термін встиг вникнути у стан справ і з головою зануритися у роботу, адже нагальні проблеми потребують невідкладного вирішення. Зрозумів, що бути старостою нелегко і надзвичайно відповідально, адже треба дбати про інтереси мешканців сіл, представляти їх у Градизькій територіальній громаді, допомагати у розв’язанні соціальних та побутових питань, ефективно вирішувати всі проблеми місцевого значення… Та й досвід роботи з людьми чималенький має староста, адже за фахом педагог і за його плечима 35 років нелегкої учительської праці в стінах Святилівської ЗОШ I-III ступенів. А нині у Володимира Олександровича є досвід, є команда, а, головне, – бажання працювати і змінювати все на краще.

Дружний колектив Святилівського старостату
Гарно і затишно діткам у дитсадочку «Малятко»
Тривають цікаві заняття у старшій різновіковій групі
Директор КЗ «Центр надання соціальних послуг» Світлана Нижник та
працівники Тетяна ДЗЕНДРОВСЬКА, Людмила БУТКО, Галина ЛИТОВЧЕНКО зі своїми підопічними Олександром ДУНАЄВИМ, Михайлом ЛИМАРЕМ та Федором РІЗНИКОМ
На совість трудяться підсобні працівники Марія МАКСАК,
Світлана КОЛІСНИК та Леся ДІБРІВНА

– Один в полі не воїн! – говорить Володимир Вакуленко. – Староста без команди однодумців, підтримки мешканців громади та співпраці з керівництвом сам по собі нічого не значить! Та й ми прийшли працювати не для себе, а для людей. Кожен на своєму робочому місці повинен виконувати свої обов’язки чесно і добросовісно, викладатися на повну. Тож моя щира подяка, в першу чергу, Мирославу Юрійовичу Носі, Градизькому селищному голові, з яким склалися нормальні робочі відносини, адміністрації ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт», підприємству «Полтаварибгосп» та нашому дружному колективу. Зокрема, діловоду Тетяні Олександрівні Страшненко, землевпоряднику Володимиру Анатолійовичу Шиловському, універсальному водієві Миколі Володимировичу Черевику, який і машину водить, і трактор, і дрова рубає, і косить, Людмилі Петрівні Ганжі, прибиральниці службових приміщень, підсобним робітникам Лесі Іванівні Дібрівній, Марії Іванівні Максак, Світлані Романівні Колісник, колишньому інспектору з благоустрою Андрію Івановичу Рубану та нинішньому Юрію Павловичу Даценку. Старанно трудиться і Валентина Миколаївна Торяник, директор Святилівського Будинку культури.
Коли тільки-но об’єдналися і увійшли до складу Градизької ОТГ, нам прогнозували, що все прийде в занепад. Але ж це не так, як бачите, громада живе і розвивається. І тільки на теренах Святилівського старостату зроблено чимало, – продовжує староста. – Пробили свердловину і незабаром в орендоване нами приміщення у ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт», буде проведено водопостачання. Для потреб старостату придбано трактор МТЗ-80, причіп ПТС-4, 2 бензокосарки, 1 бензопилку, «болгарки» та круги до них, різноманітний реманент та запчастини. Встановлено 6 ліхтарів вуличного освітлення та придбано 130 метрів кабелю, замінено 162 лампочки, відремонтовано автомобіль «Сенс» та плануємо відремонтувати авто «Славута» для пересування підсобних робітників, які працюють від виконкому Градизької селищної ради, до сіл Липове, Проценки та Струтинівка, адже протяжність нашої громади чималенька. За 7 місяців цими старанними людьми зроблено чимало з благоустрою Святилівського старостату: прибиралися кладовища, обкошувалася територія сіл, обпилювалися та кронувалися дерева, розчищалися від порослі узбіччя доріг.
Весною своїми силами ми здійснили ремонт доріг, засипали ями гранвідсівом та жужелицею, заасфальтували центральну вулицю Святилівки. А в жовтні був проведений ямковий ремонт на суму 100 тисяч гривень за кошти Градизької селищної ради.
До 50-річчя нашої рідної Святилівської школи перекрили більшу частину даху НВК. Ці роботи були проведені на умовах співфінансування та соціального партнерства. Матеріали були надані ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» агропромхолдингу «Астарта-Київ», а технічні засоби та бригада будівельників – виконкомом Градизької селищної ради. Перекрили й частину даху приміщення Будинку ветерана, нині його назва Комунальний заклад «Центр надання соціальних послуг» Градизької селищної ради, де вже багато років працює директором відповідальна і професійна Світлана Миколаївна Нижник. Придбали в цей заклад електроплиту та заготовили дрова для опалення 7 груб, наступного року плануємо встановити котел та провести парове опалення.
Працює у нас і заклад дошкільної освіти «Малятко», яким завідує добросовісна і старанна Наталія Анатоліївна Трисячна і трудяться люди, віддані своїй справі. Цей заклад був розрахований на 20 місць, а ми розширили його ще на 4. Установили навіс, щоб за будь-якої погоди малечі було затишно.
Зроблено чимало, а хочеться ще більше, будемо й надалі продовжувати в такому дусі – разом працювати заради добробуту сіл Святилівської громади. На сьогодні ми стараємося, аби кожне наше прийняте рішення було на користь сільським мешканцям. Догодити усім, звичайно, неможливо, але ми і не ставимо цього собі за мету, а просто намагаємося робити все від нас можливе, заради добробуту та процвітання нашої територіальної громади, – на закінчення розмови додав Володимир Вакуленко.
Сподіваюсь, все в цій громаді вдасться, бо є досвід, команда, а, головне, – бажання працювати!
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

«МЕНЕ ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВЛЯЄ: ЖИВУ, БАЧУ, ЧУЮ, ЛИШ СИЛИ БРАКУЄ»

Саме однією вагомою фразою охарактеризував своє життя-буття найповажніший 96-річний житель с. Романівка Глобинської територіальної громади Михайло Дмитрович Михайлець.
І щастя й горе ділить він з тобою,
Романівко, свята його земля

Село живе, як сама Вічність. Десятки поколінь стоптали тисячами босих ніг його дороги. Вони – німі свідки великих і малих подій. Село живе… Не одну сотню літ молитвою зустрічає світанок і проводжає день. У золотавих туманах прокидається воно щоранку, як і багато літ тому. Тут наче час іде повільніше. Тут повітря запашніше та вода солодша. Тут сонце – пахуче, високе, рожеве, тепле, наче матір’ю спечений хліб. Тут люди щирі, привітні, гостинні. Тут промайнули гіркі і солодкі, голодні й хлібні роки його непростого, насиченого подіями життя.
Небагата й непишна хатина, яку охороняють старенькі яблуні та горіхи. Посеред двору, під самісінькою розлогою грушею, що знала кращі часи, стіл гостинно примостився. Тут, певне, колись вечеряла вся родина, а поодаль – справжнісінька тобі клуня, де Михайло Дмитрович зберігає нехитрий реманент та дари городу. Колись Михайлицева хата була багата і хлібом-сіллю, і великим добром, і дітьми, і щирою радістю. А нині спорожніла весела оселя, затих двір, бо сам лишився дідусь Михайло віку вікувати в свої 96 літ.
На Покрову народився –
не раз сльозою умився

Михайло МИХАЙЛЕЦЬ під старою грушею
Роки молодії…
З дружиною Марією

У родині Михайлеців, Дмитра Миколайовича та Марти Омельківни, одвічних сільських трударів, опівдні на Покрову Пресвятої Богородиці в далекому вже 1925 році народився первісток, якого Михайликом назвали. Зростав Михайлик Михайлець у любові та злагоді, привчався до непростої селянської праці мозолястої, і не знав які випробування чекають його попереду… Доглядав двох молодших братиків, Павлуся та Яшу, і наймолодшу сестричку Марфинку. Батьки від зорі до зорі працювали на своїй земельці, на двох десятинах, мали нехитрий реманент, утримували господарство. Чесно трудились, діток ростили і хліба не просили, бо все здобували працею мозолястою. І ніщо не віщувало біди…
Не лишилося в Михайлицевій хаті ні крихти, ні зернини, лише голодні діти
І все було б нічого, якби не «суцільна колективізація» українських знедолених сіл. Наклали тоді на родину Михайлеців величезний податок – виконав його батько, наклали ще один – з горем пополам і той здолали, а далі – був третій… Не лишилося в Михайлицевій хаті ні крихти, ні зернини, лише голодні діти на печі – малий, мала та ще менший. А вже четвертий податок не було сили конати… Одної темної ночі до обійстя Михайлеців чорна бричка підкотила – і батька, як останнього злодія, заламавши руки за спину, енкавеесники забрали до в’язниці. А потім був суд у м. Полтава і його вирок – за невиконання твердого завдання партії: два роки ув’язнення.
Наче чорні круки налетіли «буксири»
Як тільки забрали тата, наступного ранку, наче чорні круки налетіли у двір «буксири» (були вони всі з місцевих активістів); вергали і штрикали все навколо залізними штирями-піками. Запрягли у воза останню конячину, куди склали все винесене з хати ганчір’я, корову та кабанчика погнали гоном, курей нагаптували в лантухи. Весь той нехитрий скарб та добро інших односельців звозилося до комори магазину. Де краще, «буксири» розбирали по домівках, останнє – за безцінок продавали біднякам. Щодня по чотири рази ті «місцеві бандити-активісти», прикриваючись високою метою, навідувалися до спорожнілої оселі, не цуралися приходити навіть вночі, грюкаючи в усі вікна та двері, щоб перевірити, чи не їдять куркульські діти хліб. Шукали збіжжя всюди: довбали піч і комин, перекопували долівку в хаті, в сінях, порпалися на горищі, в сараї, в клуні, собачій будці, навіть у колодязь заглядали. Та дарма…
Лантух борошна, що врятував від голодної смерті
Батько Дмитро певне душею відчував неладне, дивлячись на оті реформи в селі, ще будучи вдома, сховав лантух борошна у колодязі, випилявши зсередини в зрубові нішу. Ось так і врятував від голодної смерті хоч двох своїх діток – старшенького Михайлика та наймолодшу Марфинку, Павлусь та Яшко – померли.
Вночі, після того, як йшли з двору «буксири», матуся по драбині спускалася в колодязь, відчиняла зрубину – і набирала борошенця. Швиденько змішувала його з подрібненим листячком з берести та порожніх качанів, додавала водиці з криниці, швиденько замішувала. А в печі вже стояла сковорідка, розпечена до червоного. Черпаком наливала на сковорідку оту «шліхту» – і швиденько випікала млинці, що миттєво поїдалися голодними дітьми. Той дивовижний смак млинців не передати, його Михайло Дмитрович пам’ятає й досі…
Як «буксири» наш город скопали
– Якось прийшов я зі школи додому, – пригадує Михайло Дмитрович, – на той час було мені 7 років. Мама копала картопельку, я допомагав їй до самісінького вечора. На грядках лежало стареньке дерев’яне рало з залізними зубцями, довжиною зо два метри. Розуму на той час було, певне, в мене не багато, а сила знайшлася. Тож я, граючись, викопав таку собі ямку, з півметра, вкопав туди рало, тільки держак стирчав, гарно втоптав земельку навколо. Вранці знову до нас прийшли «буксири», повитріщали очі, мовляв, це якийсь орієнтир, щоб знати, де хліб захований. І з новими силами взялися до пошуків. Відміряли від того злополучного стовпчика метрів п’ятдесят вздовж і впоперек – і давай штрикати святу земельку піками. Два тижні кляті бандити «працювали» на нашому городі, до сантиметра все перештрикали та перекопали. Кликали мене у свій штаб: гостинцями пригощали, костюм новий обіцяли, аби я, як Павлик Морозов, зрадив батьків своїх та показав, де хліб закопаний. Все не могли повірити, що то я грався, закопавши оте кляте рало. А потім почали лякати, зачинили мене в комірчині. Ох, я ж і кричав, що аж мама почула. Прибігла з лопатою мене визволяти з холодної. Та на цьому наші страждання не закінчилися.
Як «зустрічали» ми Різдво 1933 року
– У хаті – порожньо, нічогісінько, лиш лантухи, набиті соломою, на яких ми і спали, і сиділи, хліба ні крихти. Холодна зима зазирала крізь вікна убогої хатини лютими морозами. Мама пішла до своїх батьків, на сусідній хутір Олефіри, щоб хоч щось роздобути нам поїсти. А вночі до нашої хати знову вдерлися «буксири», познімали двері, витягли шибки, поскидали нас, малих, голодних і роздягнених на сани – та й повезли на хутір Ропа, де без вікон та дверей стояли п’ять порожніх хат, у яких люди померли від голоду. Одному Богу відомо, як ми пережили ту ніч в страшній і холодній пустці… Ось так зустрічали ми Різдво Христове 7 січня 1933 року. Слава Богу, матуся повернулася вранці, за останні гроші найняла підводу, та й забрала нас звідти напівмертвих, відвезла до своїх батьків. Хату нашу «буксири» продали за пляшку самогонки… Ось таке довелося пережити нам, «куркульським» дітям.
Довгоочікувана весна 1934 року.
Повернувся тато!

– Ось нарешті прийшла довгоочікувана весна 1934 року, повернувся з в’язниці тато, а згодом наша дорога пролягла до рідної хати, до дорогої серцю Романівки. Хоч хата та стала не наша, та все ж стіни рідні… Скільки ж доріг здолав тато, щоб оселю нашу відвоювати! Скільки порогів владних кабінетів оббив – не злічити. Згодом трішки почали ставати ми на ноги, а з нами, знищене голодом, село. Батьки без вихідних, від зорі до зорі працювали в колгоспі, тато – конюхом, мама – в ланці. Заробляли трудодні, на які нараховували хліб. Народилася сестричка Вустя. Було вже що і поїсти, і в що одягтися, і помріяти про краще життя. Та не так сталося, як гадалося…
«Вороги народу»
– На порозі стояв 1937 рік. Холодної осінньої ночі, 22 листопада, татка знову арештували, вже як ворога народу. За доносом недоброзичливців-односельців, нібито він агітував проти колгоспу. Цієї ж страшної ночі матуся народила наймолодшого мого братика Олексійка.
Особлива трійка Управління НКВС засудила батька до 10 років примусових робіт на Далекому Сході. З далекого Хабаровська, хоч зрідка, ще до війни прилітали звісточки від нього, а потім все обірвалося. Певне, загинув рідненький на чужині. Де ж його могилка не знаю й досі… Аж у 1960 році його реабілітували.
Маму, як дружину ворога народу, вигнали з колгоспу. Тож лишилася моя ластівочка з чотирма дітьми, хвора, вбита горем, без засобів для існування. Нелегко було й мені, сину ворога народу, навчатися в школі. Дітлахи шпиняли та докоряли, мовби я в чомусь був винен. Та все ж семирічку я закінчив на «відмінно». Тільки-но отримав документ про освіту, а на другий день…
Почалася війна
У вересні в Романівці вже були фашисти… Довелося юнакові нелегко і в роки війни. Тяжко працював разом з матусею в, так званій, «десятидворці», під пильним наглядом коменданта та перекладача. Тож не раз комендантова нагайка «гуляла» по селянських спинах. А тут ще одне лихо прийшло в село, почали забирати молодь на примусові роботи в Німеччину. Михайло ж був зросту невеличкого, тож розумні люди напоумили зменшити собі років. Тож хоч тут пощастило, повірили німці, й біда оминула хлопчину.
А у вересні 1943 року, коли радянські війська визволили район, і до лав стали і старі, й молодші, Михайла теж призвали до війська. Справно ніс нелегку військову службу Михайло Михайлець довгі сім років. Повернувся до любої серцю Романівки аж у 1950 році.
Життя-буття, як воно є…
І почалися його нелегкі, вже трудові будні. Майже пів століття трудового стажу за його плечима, більше 20 років пропрацював обліковцем у колгоспі, потім на цегельному заводі, згодом фуражиром. Де б не працював Михайло Дмитрович Михайлець, всього себе віддавав роботі, бо він з роду чесного, роботящого, з самого малечку знав ціну шматочку хліба, що діставався його родині нелегко.
Зустрів на життєвій дорозі і красуню Марію Іванівну, з якою в любові та злагоді прожили нелегке трудове життя, виростили двох хороших донечок Марію та Ніну, діждалися чотирьох онуків, раділи правнукам. Та 16 років тому покинула свого коханого Марія, залишила протоптану в дворі стежину, рідну хату та й відійшла у засвіти.
Тож сумно і важко тепер дідусеві Михайлу в спорожнілій оселі віку коротати, де все говорить про прожиті у парі щасливі роки. Лише альбоми зі світлинами, які Михайло Дмитрович переглядає щодня, нагадують про незабутні щасливі дні, коли всі були живі.
Нині ж Михайлом Дмитровичем старанно опікується соціальний робітник Марія Сергіївна Дзигарь, дарує старенькому свою турботу.
Романівка кличе
Коли ж у Романівку приходить пізня осінь, а за нею зима зі своїми віхолами та заметілями, дідусь Михайло їде зимувати до своєї донечки в Манжелію.
– Добре мені в донечки живеться, наче на найкращому курорті, а мене Романівка кличе… Навіть у снах приходить. Тільки заплющу очі, а переді мною – мій двір споришевий, клуня, хата моя, біла хата, розлога груша, під якою колись збиралася вся родина за столом… Так і защемить серце. Тож тільки сніг з землі, а я вже додому лечу, мов на крилах, – мовить старенький.
У свої 96 дрова рубає, спогади пише,
на дівчат поглядає

– Ось, бачите, синець на руці, це я вчора дровця рубав, а цурка відлетіла та й приклалася гарненько. Я намагаюся не сидіти без діла, тому пишу спогади про прожите-пережите, про рідних, односельців, а для приваблення читачів у свої мемуари фото гарних дівчат поміщаю, – говорить, усміхаючись, Михайло Михайлець.
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архіву Михайла МИХАЙЛЕЦЯ.

ВАСИЛЬ КРАВЧЕНКО: «В АГРАРНОМУ БІЗНЕСІ ­ЗУПИНЯТИСЯ НЕ МОЖНА, ТУТ ПОТРІБНО БУТИ У ПОСТІЙНОМУ РУСІ»

У третю неділю листопада ми відзначаємо особливе свято – свято людей, без яких неможливе життя на землі, адже саме вони вирощують хліб і до хліба, докладаючи для цього неабияких зусиль. У переддень професійного свята працівників полів і ферм, чиє життя сповнене трудового неспокою, мова піде про людину, сповна віддану праці на землі. Василь Анатолійович Кравченко, директор С(ф)г «Атланта», аграрій з діда-прадіда, якому щоденна праця на землі приносить не лише прибуток, а й неабияке задоволення. За 20 років господарство «Атланта» стало успішним аграрним підприємством, в обробітку якого нині налічується 6,5 тисяч гектарів орних земель. Крім С(ф)г “Атланта” Василь Кравченко створив ТОВ “Декор Агро”, де діє готельно-ресторанний комплекс «ВК» та закладено сад фруктово-ягідних культур, площею близько 100 га. Все це активно розвивається, радує зір і викликає захоплення тих, хто хоча б один раз тут побував. Але про все це по порядку…

Директор С(ф)г «Атланта»
Василь КРАВЧЕНКО

ЛЮБОВ ДО ПРАЦІ НА ЗЕМЛІ
ЗАКЛАДЕНА З ДИТИНСТВА

Згадуючи сьогодні свої неповторні дитячі роки, які пройшли в Кіровоградській області, з великою любов’ю Василь Кравченко говорить про своїх найдорожчих батьків, одвічних сільських трударів, для яких праця на землі була сенсом всього їхнього життя. Він, разом зі старшою сестричкою Марійкою, ще з дитинства знали справжню ціну хліба, адже доводилося допомагати батькам у всьому.
– Я був щасливий з того, що допомагав батькові прополювати коріандр та соняшник на колгоспних полях. Він брав мене в поле, і, щоб зацікавити мене, малого хлопчака, довіряв кермо автомобіля, тому з радістю мчав з ним у поле! Я і до цього часу пам’ятаю аромат коріандру!.. По дорозі додому купалися у сільському ставку, тож, повірте, це були найяскравіші моменти мого далекого дитинства.
Доводилося з бабусею продавати вирощену городину, домашню птицю та інше збіжжя. Після продажу вона обов’язково купляла необхідні речі та різні смаколики. Тож, крім незабутніх дитячих вражень, що збереглися в моїй пам’яті, я побачив і економічну складову – аби щось мати, потрібно працювати.

Комбайнер Олексій ГУНЬКО
Комбайнер Сергій ШИЛО
Тракторист Іван МАЗУР
Комбайнер Микола МОКІЄНКО
Щедрий урожай з саду «ВК»

ПЕРША ПРОФЕСІЯ І ПЕРША ОСВІТА
Говорячи про свої життєві стежини, Василь Анатолійович не міг не розповісти про свою першу професію, яку здобув ще в навчально-виробничому комбінаті. Це найголовніша професія у сільському господарстві – тракторист. Перший запис у трудовій книжці з’явився ще до служби в лавах Радянської Армії – тракторист колгоспу ім.Ватутіна. Демобілізувавшись, він твердо знав, що обов’язково буде здобувати вищу освіту. Вступив на навчання до Кіровоградського державного педагогічного інституту, який успішно закінчив. За фахом Василь Кравченко – учитель історії. Сіяв розумне, добре, вічне, даючи своїм учням міцні знання та прищеплюючи їм любов до свого предмета. Працюючи учителем у школі села Надлак, Новоархангельського району, Кіровоградської області, не забував про сільське господарство, яке все більше і більше манило до себе.
ПЕРЕЇЗД ДО ОМЕЛЬНИКА
Згодом Василь Кравченко переїхав до с.Омельник Кременчуцького району, Полтавської області, де вже на той час проживала його сестра Марія Анатоліївна. Довелося йому тут трудитися і вчителем, і сільським головою, і навіть заступником директора тодішнього радгоспу «Кременчуцький». Це було гарною школою для його майбутньої трудової сільськогосподарської біографії, адже поряд працював досвідчений аграрій і мудрий керівник Олександр Хрисанович Яроменок, у якого багато чому можна було повчитися.
Далі була реорганізація колгоспів та радгоспів, реформування АПК, розпаювання. У цей час Василь Анатолійович і розпочинає свій аграрний бізнес.
ЗАРОДЖЕННЯ ВЛАСНОГО БІЗНЕСУ
2000-й став роком створення Селянського (фермерського) господарства «Атланта». Земельні паї орендувались у селах Рокитне та Запсілля. Як говорить сьогодні голова С(ф)г, розпочинаючи аграрний бізнес, багато людей не вірили у те, що у нього щось вийде. Деякі скептики відкрито говорили: «Куди ти поліз, учителю?»… А вчорашній учитель історії з головою занурився в не нову вже для себе справу і пройшов тривалий шлях до успіху, який здобув сам зі своєю згуртованою і професійною командою. Аби опанувати аграрну науку, об’їздив численні семінари, спілкувався з досвідченими аграріями. Сказати про те, що було дуже важко, – це нічого не сказати! Доводилося брати численні кредити, вислуховувати різні негативні думки, зносити недовірливі погляди… Це все давно позаду. Зараз С(ф)г «Атланта» – потужне сільгосппідприємство, яке обробляє 6,5 тисяч гектарів орних земель, забезпечує людей робочими місцями та сплачує чималі надходження до місцевих бюджетів. На даний час до вищеназваних сіл додалась оренда землі у селах Йосипівка, Піски, Бондарі та Піщане. За всі роки роботи підприємства головним критерієм були люди. Як би важко не було, тут жодного разу не затримали виплати заробітної плати працюючим, дотримуючись принципу, що кожен повинен вчасно отримувати гроші за виконану роботу.
ДБАЙЛИВЕ СТАВЛЕННЯ ДО ЗЕМЛІ
Приступаючи до роботи, ретельно опановували технологію обробітку землі. Застосовували систему нульового обробітку, але невдовзі від неї відмовилися і почали працювати за класичною і перевіреною системою. Як говорить Василь Кравченко, одними з перших в області займались вирощуванням ріпака, під посів якого було відведено 800 гектарів, а нині перевагу тут віддають озимій пшениці, соняшнику та кукурудзі.
– Сьогодні ми не говоримо, що є найкращими, адже поряд безліч господарств, фермерів, які професійно працюють і мають вагомі трудові здобутки. Просто ми зайняли свою нішу, знайшли себе і реально оцінюємо можливості в тих умовах, в яких працюємо, – говорить досвідчений аграрій Василь Кравченко.
У фермерському господарстві достатньо сучасних тракторів, комбайнів, сівалок для обробітку наявних земель та збору врожаю. За словами керівника, перевагу тут надають техніці виробництва John Deere і цінують її за надійність та ефективність.
Звичайно, усі ці здобутки без колективу були б неможливі!
Велику вдячність Василь Анатолійович висловлює керівникам підрозділів, які вміло організовують виробничий процес на місцях, це: Юрій Васильович Хомутенко, заступник директора з виробництва, Віталій Миколайович Бугай, начальник виробничого відділу, Віталій Борисович Шаповалов, заступник директора з технічних питань та охорони праці, Юрій Іванович Разно, інженер-механік, Ірина Павлівна Мироненко, начальник виробничого відділу та молодий і перспективний інженер з механізації Юрій Олександрович Бабич.

Також Василь Анатолійович дякує усім працівникам С(ф)г “Атланта” та власникам паїв, які повірили в нього, надавши в оренду свої земельні наділи.
МАЛЕНЬКА ЄВРОПА У ПІЩАНОМУ
У с.Піщане ще з 1859 року діяв розсадник декоративних культур. За часи різних історичних подій, що мали місце в країні, він то занепадав, то знову відроджувався, будівлі руйнувалися і ставали непридатними для користування. У 90-х роках ХХ століття ця територія знову зазнала чергового занепаду. У 2004 році створюється підприємство ТОВ “Декор Агро” та розпочинається період відродження занедбаної території. Уже за 10 років це місце перетворилося у справжнісінький райський куточок! Усі занедбані будівлі не зруйнували, а відродили і подарували їм нове життя. Із колишнього приміщення контори та актової зали збудували готель та ресторан, із котельні – сауну, з підсобного приміщення – ще один ресторан. Зараз тут діє розкішний готельно-ресторанний комплекс «ВК», де завжди багато бажаючих відпочити, відсвяткувати весілля, дні народження тощо.
А ще на території комплексу «ВК» дбайливі господарі заклали сад. Перші насадження з’явилися у рік революції Гідності, а з кожним наступним роком територія саду збільшувалася і на даний час займає площу близько 100 гектарів. Роботу ТОВ «Декор- Агро» контролює і вміло організовує надзвичайно мудра людина, досвідчений керівник Василь Петрович Камський, який багато сил і енергії віддає улюбленому дітищу, бо по-справжньому закоханий у справу. Під його керівництвом працює чудовий колектив однодумців! Особливо варто відзначити молодих спеціалістів, агрономів-садоводів Валерія Скрипніченка та Юрія Литвиненка, які працюють після закінчення Уманського національно університету садівництва. Завдяки їхній професійній майстерності підприємство має значні успіхи у вирощуванні яблук та черешень різних сортів.
Як згадує нині Василь Анатолійович, аби набратися досвіду господарювати по-європейськи, відвідали чимало країн Європи, зокрема, Польщу, Німеччину, Францію, були на численних виставках і семінарах. Багато скептиків знову ж таки не вірили, що у Піщаному може бути своя маленька Європа. Але тут доклали надзвичайних зусиль, аби довести всім, що ми, у своїй рідній країні, на своїй землі можемо і повинні жити красиво! Європа – це ми, і вона починається з кожного з нас!
ТУРБОТА ПРО СОЦІАЛЬНУ СФЕРУ
С(ф)г «Атланта» тісно співпрацює із сільськими радами, на території яких орендує землі, та з людьми, які живуть і працюють поруч. На першому місці – це, звичайно, пайовики, які повірили Василю Кравченку та віддали йому в оренду свої земельні частки (паї).
– Я вважаю, що для людей дуже важливо, коли керівник підприємства, яке орендує земельні частки (паї), проживає поряд, а не десь там, в столиці чи за кордоном, і до нього можна звернутися в будь-який час зі своїми проблемами, – переконаний досвідчений аграрій.
С(ф)г «Атланта» допомагає також навчальним закладам, медичним установам, пенсіонерам, ветеранам війни, про яких тут ніколи не забувають, надає допомогу у проведенні днів села та різних святкових урочистостей.
У переддень професійного свята аграріїв Василь Анатолійович Кравченко говорить найщиріші і найтепліші слова вдячності людям, які трудяться поруч, за їхню наполегливу і сумлінну працю, зичить міцного здоров’я, сімейного затишку, добра і злагоди, успіхів у всіх починаннях та всього найкращого в житті.
Тетяна ПОПСУЙ.
Фото з архіву С(ф)г «Атланта».

«У РІДНОМУ КРАЇ І СОНЦЕ СПІВАЄ»

В цьому переконана Наталія Федорівна Микитенко з мальовничого села Липове Градизької територіальної громади. Адже куди не закидала її доля, куди не манила, та ріднішого і милішого серцю місця, ніж її Липове, вона ніде не зустрічала.
Її затишне обійстя потопає у розкоші дерев та квітів, гарний будиночок вирізняється серед інших ошатністю та доглянутістю. Нині в селі чимало покинутих хат, адже знайти для них покупців дуже складно. Ось і виходить, що на сільських вулицях можна на пальцях перерахувати будинки, де є господарі.
Та, не зважаючи ні на що, Липове живе, в першу чергу завдяки таким ентузіастам, як Наталія Микитенко, які люблять його всім серцем і душею. Які вміють організувати, згуртувати людей на добру справу, подарувати їм радість, надихнути енергією та позитивом, розбавити сіру буденність яскравими барвами свята.

ЖІНОЧА ДОЛЯ, ХТО ЇЇ РОЗКАЖЕ?
ЖІНОЧА ДОЛЯ, ХТО ЇЇ ЗБАГНЕ?

Наталія Микитенко народилася і виросла у Липовому. Навчалася спочатку в Липівській початковій, а згодом у Святилівській середній школі. Ще зі шкільних років любила сцену, часто виступала на шкільних та сільських святах. Жінка розповіла, що, ще навчаючись у школі, мріяла про фах юриста, але коли закінчила 10 класів, з’ясувала, що для вступу в омріяний інститут потрібно мати 1,5 роки стажу, а ще – бути кандидатом у члени КПРС. Звісно, після школи нічого подібного дівчина не мала. Спочатку загорілася здобути той стаж, влаштувавшись на роботу в одне з підприємств Кременчука, та згодом облишила цю затію та вирішила вступити до Гадяцького культосвітнього училища на факультет – режисер-постановник масових свят і заходів.
Згодом Наталія вийшла заміж за місцевого парубка Сашка. Чоловіка призвали на строкову військову службу, тож з ним поїхала і Наталія, аж під Нижній Новгород. Після строкової служби Олександру пропонували продовжити службу за кордоном, обіцяли гарне забезпечення, але Наталія була налаштована їхати до любого серцю Липового, адже лише у рідному селі бачила майбутнє для своєї родини.

Наталія Микитенко

22 роки прожило подружжя у парі, виростили і виховали двох синів Олександра та Романа, але вже минуло 16 років як подружні шляхи Наталії та Олександра розійшлися…
Найріднішими і найближчими для Наталії Федорівни є її сини та трійко любимих онуків. Старшій онучці Софії вже 16 років, вона дуже талановита, творчо обдарована, пише патріотичні вірші, які вже вийшли збірочкою у світ, чудово грає на бандурі, середній 12-річний онучок Єгор гарно навчається, має успіхи у спорті, добре грає на гітарі та саксофоні. Наймолодший Тимур живе з батьками у Данії, ходить там до 3 класу, відвідує різні гуртки та секції. Бабуся уважно слідкує за їхніми досягненнями та щиро радіє успіхам.

Із святилівськими гостями
Липівський співочий гурт

СИНИ – МАТЕРИНСЬКА ГОРДІСТЬ,
ОПОРА ТА ПІДТРИМКА

Сини успішно закінчили Національний університет біоресурсів і природокористування України, зараз обоє живуть у Данії. Першим туди поїхав молодший Рома, він самостійно знайшов роботу. Спочатку трудився на фермі, згодом підтвердив свій диплом і зараз працює на виробництві у престижній фірмі, вже отримав посвідку на проживання. Крім основної роботи Роман ще активно займається волонтерством, завдяки йому багато допомоги надходить в Україну. Наталія Федорівна говорить, що її Рома дуже співчутливий, дуже щедрий, він не може пройти мимо людської біди, завжди простягне руку допомоги. Весь свій вільний час він проводить серед волонтерів. Завдяки йому рідна Святилівська школа отримала з Данії парти, а Глобинська лікарня – післяопераційні ліжка. За свій кошт Роман придбав три сучасні дошки для рідної школи. Наталія Федорівна говорить, що неймовірно пишається своїми синами. Вони дуже уважні, хоча й різні за характерами.
– Мій Рома особливий, у хорошому розумінні. Можемо дві години з ним говорить і він напам’ять читає вірші Ліни Костенко, зараз це дуже велика рідкість, коли молодь взагалі цікавиться художнім словом, а тим паче поезією. Мій Рома великий романтик. Ми з ним по духу дуже схожі.
Завдяки синам осучаснено будинок у якому мешкає Наталія Микитенко, добудовано простору кухню, облаштовану за останніми вимогами часу, окрасою якої, крім чудового дизайну, є великий стіл, де може вміститися чимало гостей.
ТРІЙКА У ДИПЛОМІ – ЗАВДЯКИ ЛЕНІНУ
Наталія Федорівна пригадує, як у рідному селі захищала практику, оцінка за яку, мала ввійти до диплому і як їй впаяли трійку. А було це так. На державний іспит-практику приїхав представник із Гадяцького культосвітнього училища. Того дня у Липовому відбувалася й конференція з питань перебудови неперспективних сіл. Липовому пощастило потрапити до цієї програми, завдяки чому в селі заасфальтували дороги, побудували початкову школу та дитячий садочок, ФАП, у клубі зробили капітальний ремонт. І якраз 7 листопада було призначено конференцію, де підбивалися результати зробленого у селі. З’їхалося керівництво області та району. Наталія з працівниками клубу підготувала чудовий концерт, на що пішло чимало сил та енергії. Сцена була оздоблена в дусі того часу, на першому сценічному заднику – зображення В.І.Леніна, на ближчому до глядачів – пейзаж. Для показу було підготовлено виставу «Катерина» за твором Тараса Шевченка. Артисти грали чудово, все йшло за сценарієм, за винятком однієї деталі. Коли закривали задник із зображенням Леніна, завіса з пейзажем до кінця не закрилася, тож вийшло так, що «Катерину» артисти зіграли на фоні Леніна. Ця ситуація дуже не сподобалася представнику училища і він поставив Наталії за іспит трійку. Хоча його тоді вмовляли змінити своє рішення і голова сільської ради, і перший секретар райкому партії Микола Шульженко, яким дуже сподобався і концерт, і вистава, але представник був непохитним. Він вважав, що ідеологічно неправильно показати покритку, яка завагітніла від москаля, на фоні Леніна.
Ця несправедлива трійка не змінила плани Наталії, вона весь свій творчий потенціал віддавала роботі в Липівському клубі, 10 років очолюючи цей заклад. Трудилася з величезним задоволенням та повною віддачею. А потім настали такі часи, що потрібно було думати про фінансовий стан родини, а в культурі ніколи заробітні плати не були високими. От Наталія й подалася в туристичну сферу. Працювала інструктором з туризму на турбазі «Сонячна», водила туристів у походи, організовувала цікаве дозвілля для відпочивальників, а потім 12 років трудилася у місцевому придорожньому кафе і кухарем, і офіціантом, і барменом.
ВЕЛИКА НАСОЛОДА – ОРГАНІЗОВУВАТИ
СВЯТА ДЛЯ ОДНОСЕЛЬЦІВ

Цьогоріч Наталія Микитенко разом зі своїми активними талановитими подругами Валентиною Ващенко, Альоною Дзендровською, Галиною Саванєєвою, Галиною Цируль, Галиною Скребець, Вікторією Стефановською та Наталією Корсун підготували чудовий концерт для односельців на День Покрови, козацтва та захисників і захисниць України. За півтора місяці, що тривали репетиції, самодіяльні артисти викладалися на повну. Наталія Федорівна говорить, що вдень і вночі думала про концерт, про репертуар, про виступ. Вселяла віру і дівчатам в те, що все вийде, адже раніше вони разом не співали. Жінка щиро вдячна дівчатам за підтримку, за віру, за те, що незважаючи на зайнятість знаходили час для зібрань та репетицій.
Цей захід відбувся на голому (в буквальному сенсі) ентузіазмі організаторів. Вони ж і глядацьку залу прикрасили рушниками, овочевими композиціями, живими квітами створивши затишок у давно не ремонтованому клубі, ночами робили квіткові композиції для прикрашування сцени, приготували різноманітні смаколики для частування односельців та гостей з с.Святилівка. Наталія Федорівна спекла запашні короваї, приготувала смачний капусняк. За кошти надані фермерами Валентиною Петрівною Золотаренко, Віталієм Сергійовичем Даценком та підприємцями Надією Петрівною Марченко, Тетяною Володимирівною Марченко, Володимиром Івановичем Литвиненком, Володимиром Володимировичем Головачем, Ларисою Клименченко, Віктором Миколайовичем Бакшуном, керівництвом туристичного комплексу «Липовий рай» та Святилівським старостатом найняли «живу» музику та придбали подарунки дня номінантів різних номінацій. Від імені всіх жителів села Наталія Микитенко щиро дякує спонсорам за їхню щедрість та небайдужість, за те що допомогли подарувати радість людям.
На концерті прозвучало чимало українських пісень і патріотичних, і запальних, і веселих, і жартівливих, які додали гарного настрою присутнім, були тут і троїсті музики із Святилівки. Нагородою артистам стала повна зала глядачів та їхні бурхливі оплески, а ще слова подяки за чудове свято, за те що люди змогли відпочити душею від проблем сьогодення.
Наталія Федорівна розповіла, що в Липовому вже стали традиційними концерти на 8 березня, які теж організовуються небайдужими та творчо обдарованими жінками села. Правда карантинні обмеження, що діють в зв’язку з поширенням COVID-19, вносять свої корективи в творче життя сіл, та артисти вірять у краще і готові дарувати свої виступи глядачам.
– Люблю село. Хоч і важко іноді буває. Будинок опалюю дровами. Сини поставили твердопаливний котел, щоб не залежати від газу, ще 8 років тому. А тепер переконуюсь, що вони були праві. В домі в мене тепло і не потрібно ні за субсидію думати, ні за постачальника.
У затишному домі Наталії Микитенко часто збираються друзі, знайомі, тут вистачає місця, щоб співочим колективом порепетирувати, а заодно і духмяного чаю з фірмовою шарлоткою господині скуштувати.
Тож нехай натхнення не покидає липівських артистів, вистачає здоров’я та снаги для нових чудових концертів. Адже допоки в селі лунають пісні – воно живе, а поки живе село – живе й Україна!
Вікторія СУСІД.
Фото з особистого архіву
Наталії МИКИТЕНКО.

У РУКАХ МАЙСТРА НАРОДЖУЄТЬСЯ ДИВО

Хто і що б не говорив, а люди теж здатні творити неймовірні рукотворні дива. І в цьому переконалися, коли познайомилися зі справжнісіньким митцем художньої обробки дерева, майстром-різьбярем Віктором Дмитровичем Роговим, який мешкає в с. Недогарки.

Віктор Роговий

Педагог – за освітою, але митець – у душі, ці слова саме про нього, Віктора Рогового, славного майстра з Недогарок, для якого робота з деревом — це покликання, краса і щирість, які він втілює в неповторні речі. Його вироби з дерева несуть дивовижну цілющу енергетику, багатократно підсилену знаками і символами, які він використовує у своїй творчості. А його багата уява допомагає створювати неймовірної краси і витонченості ексклюзивні дерев’яні шедеври.
Тож у світ творчості, яка манила його ще з дитинства, поринув у непрості 90-і роки. Першою з його доробків була красуня норка, яку жваво намалювала уява в одній з коряг. І пішло, і поїхало! Все вдавалося, творилося і працювалося, адже поряд була його кохана дружина Лариса Дмитрівна – його муза, його любов.
Ось тоді надбав додому усіляких необхідних інструментів для столярства. І почав втілювати ідеї в життя. Люди побачили його вироби, оцінили, почали цікавитися і замовляти. Адже є у майстра одна родзинка: усі речі, які робить, не повторюються. Немає жодного виробу однакового – усе різниться. Працювати за шаблоном йому не цікаво, а замовники отримують ексклюзив, такі речі, яких немає ні в кого. У ході роботи Віктор Дмитрович придумує цікаві деталі, фантазує, одним словом, виношує роботу в голові, лягає спати з думкою про майбутній витвір, «прокручує», «вимальовує», як то має бути. І коли повністю постало в уяві, приступає до роботи.
Любить працювати Віктор Дмитрович з деревиною різних порід, та найбільше подобаються йому липа, вільха й груша. Матеріал для різьблення шукає повсюди, де доводиться бувати в природі. Надзвичайно цінує майстер ручну роботу, адже вкладає у виріб всю свою душу і вміння, бо різьблення з дерева – заняття філігранне, що вимагає від людини і творчості, і терпіння, і рук золотих. Не надто довіряє різноманітним сучасним електричним інструментам, які полегшують роботу майстра-різьбяра, вважає, що саме руки найбільш тонко відчувають дерево.

Рукотворні шедеври Віктора РОГОВОГО

Багато в творчому доробку майстра неповторних рукотворних виробів з дерева, від мініатюрних сувенірів до гігантських творінь. Коли ж Віктор Роговий демонстрував світлини своїх доробків, здивуванню не було меж, в колекції майстра були справжнісінькі моделі мотоциклів в повному розмірі, де кожна деталь, кожен гвинтик та гаєчка були на своєму місці, навіть крилаті літаки доводилося йому майструвати.
А з мотоциклами справжнісінька оказія трапилася. Якось з дружиною вирушили на Сорочинський ярмарок, прихопили з собою й дерев’яну мототехніку. Здивували ярмаркуючих зівак надзвичайно, від бажаючих сфотографуватися біля тої диво-техніки не можна було «відбитися». За символічну платню, 5 гривень, всі бажаючі могли зробити світлини на згадку. дружина зраділа, коли за день вторгували аж тисячу гривень. А коли поверталися вже додому, то прямісінько в дорозі вдалося й мотоцикли вдало продати.
У будинку майстра, наче в музеї, витала якась особлива аура! Дерев’яні меблі, камін, сходи з перилами, арки, люстри, годинники, чудернацькі різьблені мініатюри створювали особливий затишок, адже зроблені вони з особливою любов’ю руками господаря.
І на обійсті Рогових, ніби в справжнісінькій казці, є тут і чарівна хатинка, де живуть дерев’яні звірі та риби, і альтанка, де на міцному дубовому столі пивні келихи, об’ємом з величезні відра, чекають гостей, і гойдалка, і місточок, і млиночок, і візочок, навіть справжнісінька електрифікована Ейфелева вежа біля хати примостилася…
Тож у мистецькому доробку Віктора Рогового безліч неповторних і надзвичайно вишуканих робіт, багато було й творчих задумів, але…
Але життя, як завжди, внесло свої корективи. Зміліло джерело натхнення майстра, опустилися руки, п’ять років минуло, як пішла у засвіти його кохана дружина Лариса Дмитрівна, яка наче зіронька осявала його життя, додавала сили і натхнення творити.
Та все ж, тримайтеся, майстре, життя продовжується, нехай не знають втоми Ваші чарівні руки!
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з архіву Віктора РОГОВОГО.

В’ЯЗАННЯ – ЦЕ ЖИТТЯ, ЦЕ ПОДИХ, СЕРЦЕ, ЧАСТОЧКА ДУШІ

Талановита людина – талановита у в усьому, – з цим твердженням ми погоджуємося кожного разу, коли відкриваємо для себе черговий талант певної людини. Валентина Іванівна Гришачкіна з мальовничого села Гориславці не тільки гарна жінка, прекрасна дружина, найкраща матуся та бабуся, дбайлива господиня та справ кулінарних майстриня, вогнища сімейного берегиня, володарка дивовижного голосу, який просто заворожує, місцевий творчий самородок, жоден концерт чи театралізоване дійство на сцені місцевого Будинку культури не відбувається без її участі, а ще й майстриня – золоті руки, яка має багатий внутрішній світ, гарний смак та Божий дар.
Ця красуня, з породи тих українських жінок, яким все по плечу, навіть залізного коня змогла приборкати, багато років свого життя Валентина на рівні з чоловіками працювала трактористкою в місцевому колгоспі.
Щедра природа наділила її ще одним неоціненним скарбом – Валентина Іванівна створює неповторні в’язані картини, наповнені сонячним сяйвом та позитивною енергетикою. Всі ці шедеври носять у собі тепло рук та безмежну любов жінки, адже всі вони зроблені з душею, з насолодою. А ось в’язання для неї – лікувальна панацея, свого роду «бальзам» для душі і тіла.

Майстриня Валентина ГРИШАЧКІНА
З коханим чоловіком Володимиром

За словами майстрині, в’язання заспокоює, розслабляє, дозволяє забути про всі проблеми та турботи, навіть хвороби. Бо саме завдяки своєму ремеслу, вона піднялася на ноги після тяжкого мікро-інсульту. В’яже жінка з дитинства, цьому навчив її татусь Іван Никифорович, у якого після травми, на руці не було чотирьох пальців. Та за допомогою сили слова він навчив донечку в’язати. Тож цю любов до в’язання Валентина Іванівна несе через все своє життя. Починала з шкарпеток та рукавичок, светриків та спідниць… А згодом, петелька за петелькою – і в руках вже цілий витвір мистецтва. Як з-під пензля художника, зі спиць та гачків один за одним почали з’являтись на світ справжні вив’язані шедеври. Треба обов’язково додати, що надихає пані Валентину на творчість її коханий чоловік Володимир Григорович, в усьому підтримує, є перевізником на різноманітні виставки всіх в’язаних скарбів, створених дружиною.

Перша її картина – «Троянди», яка надзвичайно сподобалася чоловікові, тому Володимир Григорович замовив для душі полотно «Соняшники». І пішло, і поїхало, і в’залося, і гаптувалося! І так п’ять років активної творчості, в основному майстриня любить втілювати свої в’язані фантазії вночі, бо вдень, як і в кожної сільської жінки, клопотів у неї вистачає. А в’язання приносить їй спокій, задоволення та допомагає розкрити творчий потенціал. Так з-під спиць чи гачка, клубок за клубком з’являється об’ємно просторові роботи, картини з реального життя, вигадані міфічні персонажі, казкові звірі та дивовижні квіти, навіть постають красуні зі звабливими формами. Відчуття кольору, охайність та акуратність, які притаманні Валентині Іванівні, допомагають перетворити кожну її роботу на справжній витвір мистецтва.
Навіть свій гурт «Калинове намисто», учасницею якого ця творча жінка є вже багато років, відобразила на полотні. А ще вдягла в ексклюзивні в’язані сценічні костюми всіх учасників колективу.
Особливість її плетених робіт – жодних схем. Майстриня покладається виключно на свої відчуття, бо обрала заняття, яке зігріває душу, несе радість їй і тим людям, які споглядають її роботи. Хто бачив її сюжетні полотна, той зміг оцінити красу витончених барв. Тож помилуйтесь і ви, шановні наші читачі, цікавими роботами пані Валентини. Вона не любить ординарності, а тому кожна картина – це справжній витвір мистецтва, від якого віє рідною українською ментальністю,її колоритом.
Роботи Валентини Іванівни не можуть не дивувати, бо створені з любов’ю. Їх вона охоче дарує своїм найріднішим, синочкам Олегові та Олександру, жаданим онукам Марині, Карині, Валерії та Валерію, своїм друзям, а їх у неї чимало! Надає для представлення на виставках з нагоди обласних та районних свят, неодноразово була учасницею еко-фестивалю «Лель», її навіть запрошують на байкерські з’їзди. Ось така вона майстриня Валентина з Гориславців, яка своєю дивовижною творчістю вносить у наше життя ті яскраві барви, що розфарбовують буденність в справжне свято.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

НАТАЛІЯ МАЗУР: «ХОЧЕТЬСЯ ЗРОБИТИ БІЛЬШЕ, ЩОБ ПОКРАЩИТИ ЖИТТЯ НАШИХ ЛЮДЕЙ!»

11 грудня 2020 року Наталія Іванівна Мазур була призначена старостою сіл Майбородівка, Писарщина та Мирне, які нині входять до Майбородівського старостинського округу, кількість жителів якого налічує близько 1035 осіб.
Наталія Мазур народилася у с.Майбородівка, тут успішно закінчила місцеву школу. Вступила до Комсомольського політехнічного технікуму, по закінченні якого отримала спеціальність будівельника. А далі склалося так, що Наталії запропонували посаду землевпорядника Майбородівської сільської ради і вона погодилася. Без відриву від роботи закінчила Кременчуцький національний університет ім. Михайла Остроградского, факультет: землевпорядкування та кадастр і 20 років трудилася за спеціальністю у рідному селі. Тож у земельних питаннях Наталія Іванівна справжній професіонал, адже вздовж і впоперек обійшла всі земельні ділянки, що належали до сільської ради. Ці знання неабияк допомагають нині на відповідальній посаді старости.

Староста сіл Майбородівка, Писарщина, Мирне Наталія МАЗУР

Наталія Іванівна розповіла, що найперше, з чого розпочали роботу староста та керівництво Піщанської громади – це благоустрій. У селах проводилися суботники із залученням громадськості, прибиралися кладовища, облаштовувалися пам’ятники та території навколо них. Так, коштом сільської ради у Майбородівці відреставровано, а в Писарщині реставрується пам’ятник Загиблим воїнам. Участь у благоустрої сіл, крім колективу комунального підприємства, брали працівники старостату, вчителі та учні місцевої загальноосвітньої школи, трудовий колектив закладу дошкільної освіти, небайдужі жителі сіл. Силами громадськості на території Майбородівки було посаджено сосновий бір.
– Коли прибирали кладовища, до цієї справи долучилися односельці, чиї родичі поховані там. Гуртом нам вдалося навести лад на цвинтарях старостинського округу. Я щиро вдячна всім, хто долучився до цієї справи за підтримку і допомогу, – говорить Наталія Мазур.
Староста розповіла, що триває підсипання вулиць сіл Майбородівського старостинського округу дорожньою сумішшю, це відбувається завдяки ініціативі та турботі голови Піщанської сільської ради Олександру Петровичу Краплині. Вже більша частина вулись засипана, а це суттєво покращило стан доріг у селах громади.
Велику допомогу технікою надає депутат сільської ради Євген Володимирович Карпенко (ПСП «Майбородівське»). Керівництво цього господарства ніколи не відмовляє й у вирішенні інших сільських питань, завжди відгукується на прохання про допомогу.

Змагаються шашкісти
Вітання – від наймолодших
Запальний танок від «Азбуки»

Наталія Мазур щиро вдячна всім, хто долучився до організації та проведення Днів села у Майбородівці та Писарщині, а це і ПСП «Майбородівське», і виробниче відділення заводу мінеральних вод ТОВ «Ізумруд ЛТД», фермери та одноосібники, всі, без винятку, внесли свій посильний внесок в цю справу. Особлива подяка Надії Семенівні Кривонос, Петру Івановичу Яцкевичу, Володимиру Вікторовичу Авласку, Вадиму Миколайовичу Тукаленку, Владиславу Миколайовичу Тукаленку, Андрію Андрійовичу Коровніченку, Сергію Васильовичу Лихопуду, Ользі Анатоліївні Лихопуд, Геннадію Анатолійовичу Челуснову.
Смачні та красиві короваї спекла на свята Марія Василівна Микільченко, яка славиться у Майбородівці як неперевершена кулінарка та кондитерка. А якими галушками частували всіх охочих у ті святкові дні! У Майбородівці їх приготували працівники закладу дошкільної освіти «Світанок», а в Писарщині – працівниці місцевого клубу.
На святкуванні днів села була представлена «жива музика», приїздили артисти з Піщаного. Цирковий колектив «Арлекін» викликав море захоплень у глядачів, свій талант дарував і гурт «Барвінок» з Вільної Терешківки. Глядачі з захопленням вітали і юних танцюристів с.Майбородівка, учасників танцювального гуртка «Азбука» (керівник Ольга Коваль, яка завжди допомагає в організації святкових заходів).
На День с. Майбородівка проводилися спортивні змагання з міні-футболу між молодими і старшими футболістами. Для них було придбано перехідний кубок. Спортсмени показали гарну захопливу гру. Видовищними були і змагання з перетягування каната та армреслінгу. Того святкового дня у вправності змагалися й місцеві шашкісти. Наталія Мазур говорить, що дуже хоче аби місцеві жителі мали змогу покращувати свою фізичну форму та тренуватися у гарних умовах. У цьому напрямку вже ведеться робота, але поки ще зарано про неї говорити.
Староста розповіла, що Будинок культури у с.Майбородівка потребує капітального ремонту, тож поки що приймати відвідувачів не може, для потреб закладу тимчасово задіяно приміщення ФАПу. Там проводяться фітнес – заняття, туди ж приходять місцеві ентузіасти аби пограти у малий теніс. До речі, у цьому виді спорту майбородівці мають чималі успіхи та перемоги. У с.Писарщина діє місцевий клуб, там приміщення у задовільному стані, трудяться там ініціативні та активні майстри своєї справи, але людей у селі проживає мало.
У с.Вільна Терешківка розташована дільниця №2 Піщанського комунального господарства «Комунсервіс». Працівники цієї дільниці обслуговують і Майбородівський старостинський округ. Влітку вони розчистили занедбане кладовище, за що їм велика шана і подяка і від старости, і від місцевих жителів.
Поряд зі старостою трудиться на віддаленому місці спеціаліст І категорії Піщанського ЦНАПу Інна Григорівна Коровніченко, яка перемогла у конкурсі на цю посаду і вже зарекомендувала себе як грамотний, професійний фахівець. Вона найкраща помічниця старости, адже саме у старостат люди звертаються за довідками, витягами, оформленням субсидій та різних пільг, їм не потрібно їхати до сільської ради у Піщане, бо майже все необхідне отримують у Майбородівці.
Приміщення старостату потребує ремонту, Наталія Іванівна розповіла, що до неї звернувся місцевий майстер Денис Ігорович Капустинський, який запропонував у фойє закладу безкоштовно зробити підвісну стелю. На час нашого візиту, роботи якраз були у розпалі.
Хоча Наталія Мазур має досвід роботи в органах місцевого самоврядування, бо багато років віддала посаді землевпорядника Майбородівської сільської ради, та говорить, що та посада і нинішня кардинально відрізняються.

– Зараз мені треба бути напоготові 24 години на добу, адже різні ситуації трапляються, буває, що люди не в робочий час, чи навіть вночі звертаються за допомогою чи з якихось інших важливих питань. І мені потрібно ці питання вирішувати. Переконана, якщо йдеш до людей з відкритою душею, то вони підуть тобі назустріч. Мені багато хто підказує, радить, особливо люди старші, які вже мають чималий життєвий досвід. Для мене такі поради дуже цінні, хоча іноді це звучить як критика, але, обдумавши, розумію, що люди праві, тож враховую їхні думки у наступних своїх кроках та справах, і вдячна їм за це, – мовить Наталія Мазур.
Староста розповіла, що у старостинському окрузі проживає п’ятеро воїнів учасників АТО/ООС. Двоє воїнів-захисників загинули, їхню пам’ять свято бережуть у громаді.Підтримують тут і тих, хто опинився у складних життєвих обставинах через хворобу чи з інших причин.
Наталія Іванівна говорить, що у старостинському окрузі переважна більшість людей працевлаштовані як у місцевих господарствах, так і в м.Кременчук, з яким досить зручне автобусне сполучення. Саме тому тут чимало молодих сімей, а, відповідно, й дітей дошкільного та шкільного віку. Хоча староста мріє аби таких родин було ще більше, аби села жили, розвивалися і у них було перспективне майбутнє.
Велика підтримка і співпраця у старости склалася з головою первинної ветеранської організації Любов’ю Федорівною Савутою, жінкою активною, небайдужою до долі ветеранів. Є співпраця у старости із закладом дошкільної освіти «Світанок» (директор Лідія Григорівна Підварчанська) та з дирекцією Майбородівської ЗОШ І-ІІ ступенів. Наталія Іванівна розповіла, що директор школи Василь Іванович Давиденко її вчитель, людина дуже розумна, щира, відповідальна та принципова, з ним приємно спілкуватися та працювати, він і порадить, і підкаже, і допоможе.
Того дня ми завітали й до Майбородівської ЗОШ І-ІІ ступенів, яка вразила чистотою та ошатністю. Нині у закладі навчається 72 учні. Ми потрапили до закладу напередодні Дня працівників освіти, тож мали нагоду побувати на чудовій розважальній програмі «Хто зверху», яку підготували для вчителів учні.
На початку заходу директор Василь Давиденко привітав колег з професійним святом, подякував учням за успішне проведення дня місцевого самоврядування, коли старшокласники самостійно проводили уроки, у повній мірі відчуваючи себе в іпостасі вчителя. Ми отримали масу позитивних емоцій від цікавих конкурсів, вікторин, виступів і учнів, і педагогів. Саме такі цікаві, насичені подіями та емоціями виїзди запам’ятовуються надовго, додаючи натхнення та гарного настрою.

Фото Олексія САДОВОГО.

ЯК СКАЖЕШ, ЛЮБОВЕ МОЯ, ТОМУ Й БУТИ…

Любов ТАРАТУТА

У мальовничому селі Малинівка мешкає звичайна і в той же час незвичайна жінка – Любов Миколаївна Таратута, лагідна і ніжна матуся 5 дітей, найкраща бабуся 11 внуків і 7 правнуків.
Ще 8 місяців тому вона була найщасливішою жінкою в світі, бо була коханою, єдиною, бажаною. 21 лютого відійшов у засвіти її Іванко, її коханий чоловік Іван Петрович. Наробилася, засіяла землю добром та й відлетіла його добра душа туди, звідки не повертаються, до тих, хто зачинав його родовід. Та й лишив на землі, в спорожнілій оселі, де все дихає ним та його працею, свою Любов. А вдовина доля тяжка і гірка, як та полин-трава… Тільки в пам’яті, наче хмаринки на глибокому небі, спливають світлі та радісні спогади про те, як зустрілися, як побралися, як жилося і як судилося, як сонечко життя його до заходу закотилося!

Сестри Віра, Надія, Любов
Щаслива родина Таратутів
Іван та Любов – молоді роки

– Сорок років разом прожили ми душа в душу, наче один день. Це була любов з першого погляду. Пам’ятаю, як вперше зустрілися ми з ним у сільському клубі, яким я завідувала. Іван, тільки-но повернувся з військової служби та й зайшов подивитися на нову завідуючу. Гарний, молодий з пишною копицею кучерявого волосся на голові та сонцесяйною усмішкою на вустах – морячок просто полонив моє серце. Мій здоровий глузд волав і зупиняв, адже в мене позаду – невдале сімейне життя, а на руках лишилося троє діток, – говорить Любов Миколаївна.
– Я народилася на велике свято, Благовіщення, 7 квітня 1952 року в благословенному селі Землянки – в родині одвічних сільських трударів, продовжує Любов Таратута. – Було нас у батьків четверо: Любов, Надія, Віра і Олександр. Батько, повернувшись з війни (7 років довелося йому воювати), працював у колгоспі, потім односельці обрали його головою сільської ради. Матуся все життя трудилася на фермі та так сумлінно, що за свою невтомну працю була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Я ж після закінчення Полтавського геологорозвідувального технікуму поїхала служити у одну з військових частин міста Ленінакан, що у Вірменії. Поїхали за романтикою разом зі мною ще 25 дівчат з Полтавської області, заагітовані бравим капітаном тієї військової частини. Там зі своїм першим чоловіком, прапорщиком Миколою, й познайомилися. Та сімейне життя не складалося, горілка стала на заваді, тож з трьома дітками та чемоданом повернулася я до батьківської оселі… І ось у цей нелегкий для мене час на моєму життєвому шляху зустрівся мій Іван, мій незабутній і дорогий Іван Петрович. Я ж опиралася, як могла, адже він парубок, а в мене троє діток підростали. Та він силою свого кохання зумів мене переконати – і фортеця здалася на милість переможця, але з однією умовою, щоб діток моїх і пальцем не чіпав. А Іванко мій на те, хитро примружився і мовив: «І в мене умова – сина мені подаруєш»! Ось на таких умовах стали ми жити-поживати, дітей на ноги піднімати. Вони ж прийняли його в свої серденька, наче рідного. Мов весняна повінь, плинув час, а в нашій дружній родині зростало вже п’ятеро наших найкращих у світі дітлахів: Юліана, Павло, Оксана, Тарас і Леся.
Ми ж з Іваном ніколи один одному слова накриво не сказали. Бувало щось собі побурчу, чимось незадоволена, а він усміхнеться ніжно, в очі мої загляне і промовить: «Як скажеш, Любове моя, тому й бути»… Іван Петрович мій був веселий, говірливий, людина-душа, як кажуть. Двері нашого гостинного дому були відчинені для всіх. «Дорогенький, золотенький, заходь – гостем будеш!», – ось звична його примовка. А що вже руки мав золоті! Він все життя електриком працював, на підводному човні, де служив свого часу, здобув і відшліфував цю спеціальність. Був мій Петрович і автоелектриком вправним, про це вся округа знала, з усієї області до нього зверталися, нікому не відмовляв у допомозі, – мовить Любов Миколаївна.
Нині ж її коханий, її Іван Петрович, лише сумно поглядає на свою Любов з портрета, оповитого чорною стрічкою… І живе у її світлих спогадах . А вона щаслива тим, що він був у її житті.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ТУТ ДАРУЮТЬ НАДІЮ БАТЬКАМ НА ПОВНОЦІННЕ СУСПІЛЬНЕ ЖИТТЯ ДІТЕЙ

Нещодавно ми завітали до Комунального закладу інклюзивно-ресурсного центру «Надія» відділу освіти, молоді та спорту виконавчого комітету Омельницької сільської ради Кременчуцького району Полтавської області, що розташований у с.Демидівка. У затишному приміщенні, у якому кожний куточок облаштовано з фантазією та любов’ю до маленьких вихованців, пристосованому для дітей з особливими освітніми потребами, відповідно до вимог законодавства, проводять роботу фахівці центру.
Як розповіла директор закладу Наталія Юріївна Пирог, урочисте відкриття центру відбулося 31 жовтня 2018 року за участі багатьох поважних гостей. З того часу інклюзивно-ресурсний центр «Надія» надає корекційну та психологічну допомогу дітям з особливими освітніми потребами від 2 до 18 років. На сьогоднішній день на обліку в центрі перебуває 150 діток.

Директор інклюзивно-ресурсного центру «Надія» Наталія ПИРОГ та вчитель-реабілітолог Інна ГОДУНОВА

– Наш центр обслуговує Омельницьку громаду, також співпрацюємо з Новогалещинською та Пришибською територіальними громадами, з якими укладені міжмуніципальні угоди. Ми маємо свій транспорт, відповідний мобільний інвентар, тому спеціалісти центру проводять виїзні заняття, – розповідає Наталія Пирог. – Ми не навчаємо дітей за шкільними програмами, ми – корекційний центр, який надає корекційно-розвиткові заняття для покращення фізичного та психологічного стану дітей. У нас на обліку перебувають дітки з порушенням опорно-рухового апарату, з тяжкими порушеннями мовлення, аутистичним спектром, затримкою психічного розвитку, порушеннями зору, слуху. До кожної дитинки у нас індивідуальний підхід, відповідно програм Міністерства освіти. Але найголовніше у нашій роботі – це довіра дитини. Якщо цього вдалося досягти, то тоді можна сподіватися на успіх.
На посаді вчителя-реабілітолога ІРЦ «Надія» трудиться Інна Антонівна Годунова, практичним психологом – Юрій Володимирович Солод. Нещодавно вчитель-логопед звільнився, тому ця посада на час нашого візиту була вакантною.

Навколо закладу територія доглянута та облаштована руками його працівників
Пучок фіброоптичного волокна для психологічного розвантаження дітей з особливими освітніми потребами
Бульбашкова колона
Кімната соціалізації

У закладі є спортивна зала, де проводить роботу з дітьми вчитель-реабілітолог, є світла й темна сенсорні кімнати, де з дітками проводяться заняття для адаптації їх у навколишньому просторі та навчання, є тут бульбашкова колона, пучок фіброоптичного волокна для психологічного розвантаження дітей з особливими освітніми потребами. Є кабінет логопеда та кімната для соціалізації вихованців, у ній розташовано й сухий басейн, обладнано куточок для піскотерапії. Такі спеціально обладнані кімнати допомагають гармонійному сенсорному розвитку дитини, а також формуванню цілісного відчуття тіла, сприйняття власних рухів, полегшують подолання бар’єру тілесного контакту з іншими людьми тощо. Як пояснила Наталія Юріївна, до ІРЦ «Надія» приходять діти з порушенням моторики рук, які не можуть брати ложку, виделку, поставити тарілку, тож їх всьому цьому навчають у центрі.

– Ми забезпечені усім, що потрібно, у нас створені прекрасні умови для роботи з дітками з особливими освітніми потребами. Ми вдячні за це, в першу чергу, Омельницькій сільській раді – депутатському корпусу та керівництву попереднього та теперішнього скликань. На облаштування нашого центру виділялися кошти і з обласного та державного бюджетів, тому й маємо все найсучасніше та найкраще обладнання для занять, для розвитку та психологічної підтримки, – наголошує директор ІРЦ «Надія». – Наші спеціалісти постійно вдосконалюють свої знання та вміння на спеціалізованих курсах, займаються саморозвитком.
Наталія Юріївна говорить, що найбільшою радістю для працівників центру є ті позитивні зміни, які вони спостерігають у своїх вихованців. Наприклад, коли дитинку привозили до центру у візочку, бо вона не могла самостійно ходити, а після серії занять з реабілітологом, вона вже самостійно почала ставати на ніжки. Центр відвідують діти, які не розрізняють кольорів, не можуть взяти у ручки якийсь предмет, але після занять із спеціалістами у них є суттєві покращення.
Спеціалісти інклюзивно-ресурсного центру «Надія» проводять комплексну психолого-педагогічну оцінку розвитку дитини, надають психолого-педагогічні та корекційно-розвиткові послуги, забезпечують системний та кваліфікований супровід дитини з особливими освітніми потребами. Хоча у роботі вони й керуються міністерськими програмами, але на практиці враховують потреби кожної дитини, її можливості та здібності.
Наталія Юріївна розповідає, що діти з особливими освітніми проблемами часто такі ж допитливі, як і звичайні, їм так само хочеться бавитися, малювати, гратися. Тому дуже важливо аби такі дітки розвивалися разом зі своїми однолітками, вчилися один в одного якимсь навичкам чи вмінням, а не були ізольованими в домашніх умовах. Важливою складовою суспільства є ставлення дорослих до дітей з особливими освітніми потребами, налаштування батьків до стосунків їхніх дітей з такими дітьми.
Наталія Юріївна говорить, що, на жаль, багато батьків не хочуть визнавати, що їхній дитині потрібна допомога і не звертаються вчасно до спеціалістів, які можуть корекційно-розвитковими заняттями відкорегувати фізичний і психологічний стан дитини. Звісно, кожній мамі чи батькові психологічно та морально важко усвідомити, що їхня дитина потребує спеціалізованої допомоги. Великий вплив на нас має і думка оточуючих, але фахівець радить батькам в першу чергу сконцентровувати увагу на здоров’ї власної дитини, її майбутньому, а не на тому, хто що скаже, чи подумає.
Вчитель-реабілітолог Інна Антонівна Годунова розповіла, як працюючи з дітками, які мають особливі освітні проблеми, змінюються їхні мами. Коли жінка вперше приводить свою дитину до центру, вона виснажена і зморена, з погаслим поглядом. А після кількох занять, коли дитинка робить перші успіхи, мами веселішають, у них з’являється настрій, якась впевненість. Ще згодом вони змінюються зовні, роблять зачіски, макіяж, одним словом – оживають! І це дуже мотивує працівників центру викладатися на повну у своїх заняттях. Інна Антонівна говорить, що аби досягти позитивних результатів у корекційно-розвиткових заняттях з дітьми, фахівці центру працюють у тандемі з батьками. Батьки вдома закріплюють ті результати, яких вдається досягти спеціалістам центру. Там де батьки йдуть назустріч і виконують всі рекомендації фахівців часто є 100% покращення, як у емоційному стані дитини, так і в психологічному стані батьків та стосунках у сім’ї загалом. Саме тому інклюзивно-ресурсні центри для багатьох родин стають тими закладами, що дарують надію на повноцінне суспільне життя дітей з особливими освітніми проблемами.
Вікторія СУСІД.
Фото Ірини КОВАЛЕНКО.

МІЦНОГО ЗДОРОВ’Я З РОСИ І ВОДИ, ХАЙ ЩЕДРІСТЬ Й ДОБРО БУДУТЬ З ВАМИ ЗАВЖДИ!

Володимир і Віра ДАНИЛЬЧЕНКИ з донькою Світланою,
зятем Іваном та правнуками Аміною і Даніелем

54 роки йдуть однією життєвою стежиною подружжя Володимира Миколайовича та Віри Костянтинівни Данильченків, які мешкають в Пронозівці, одному із найгарніших і наймальовничіших населених пунктів Градизької територіальної громади. Тут і природа чарівна, і краєвиди неповторні, і люди особливі – щирі, привітні і надзвичайно працьовиті. Далекого вже 11 лютого 1967 року стали вони на весільний рушничок, аби не розлучатися, бути все життя разом і в радості, і в горі.
Володимир Миколайович родом із с.Чигрин-Діброва, що колись мальовничо розкинулось на лівому березі Дніпра, а нині покоїться під водами Кременчуцького водосховища. Так склалося, що його матуся Анастасія Федорівна, одвічна сільська трудівниця, виховувала синочка сама, віддаючи дитині всю свою любов і ніжність. Маленький Володя закінчив початкову школу в Чигрин-Діброві, згодом – Мозоліївську семирічку, середню освіту здобув у вечірній школі с.Пронозівка. Все своє життя він присвятив водійській справі, працюючи 42 роки шофером у колишньому колгоспі, а згодом радгоспі ім.Крупської, а нині – ТОВ СГП «Надія».
Віра Костянтинівна з’явилася на світ у Пронозівці, в родині Костянтина Михайловича та Феодосії Андріївни Капусти, які все своє життя трудилися у місцевому колгоспі. Семирічну освіту здобула в Пронозівській школі, згодом продовжила навчання у Градизькій середній школі. Здобула освіту бібліотекаря у Гадяцькому культурно-освітньому училищі. 11 років пропрацювала за обраним фахом, прищеплюючи своїм землякам любов до книги та друкованого слова. 22 роки свого життя Віра Костянтинівна присвятила цифрам і рахункам, працюючи бухгалтером у колишній Пронозівській сільській раді.
Володимир і Віра були знайомі давно, ще зі шкільних років, та ніби не помічали один одного. Та згодом, зустрівшись поглядами, більше не розлучалися ні на мить. Збудували затишний, світлий і просторий будинок, у якому тепло і гарно було всім – і батькам, і їхнім двом донечкам Валентині та Світлані. Сьогодні Володимир Миколайович та Віра Костянтинівна щасливі своєю великою родиною, яку люблять понад усе. Вони мають трьох любих онуків Віталія, Володимира та Софію, а також трьох найдорожчих у світі правнучат Даніеля, Юлію і Аміну. Все своє подружнє життя вони прожили у великій любові та повазі до своєї другої половинки, за яку роботу не бралися б, все робили разом, допомагаючи і підтримуючи один одного.
Тож щиро бажаю цій щасливій і люблячій родині міцного здоров’я на довгі роки, злагоди, добра і благополуччя, радісних і сонячних днів, любові та поваги від дітей, онуків і правнуків, бо вони цього по праву заслужили.
Тетяна ПОПСУЙ.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

1 2