Архів автора: Коваленко Ірина

СЕЛО ТИМОШІВКА, ДЛЯ НИХ – ТИ ЄДИНЕ!

На запитання: «Чому порожніми стають українські села, чому молодь у пошуках кращої долі тікає в міста?», типовою відповіддю є те, що в селах нині немає роботи, побутові умови не на належному рівні, немає найнеобхіднішого, та й з організацією дозвілля не складається. Але там також живуть люди і далеко не всі мріють про втечу до міста. Бо тут жили діди, прадіди, тут корінь їхнього славного роду українського. Це найрідніше місце на землі.

Подружжя Романа та Дарини ЦЕМОХІВ з синочком Михайликом


Невеличке село Тимошівка, яке входить до Гриньківського старостату, що в Градизькій ОТГ, і в якому залишилось зовсім небагато жилих дворів, вразило своєю патріархальністю. Тут спокійно й затишно. Нема міської метушні, зате відчувається близькість природи й чистота повітря. Але про реалії життя в цьому невеличкому шматочку земного раю, повністю відірваному від цивілізації, знають лише ті, хто там мешкає. Стало сумно від почутого і побаченого.
Немає в цьому Богом забутому селі ні школи, ні дитячого садочка, ні пошти, ні магазину, ні автобусного сполучення, ні роботи… Є тільки люди, які намагаються вижити в цих непростих умовах, кинуті на самовиживання.
А серед них молода родина Романа Юрійовича та Дарини Ігорівни Цемохів. У сім’ї зростає-підростає, оточений щирою любов’ю і турботою, дворічний синочок Михайлик, який дуже любить малювати Колобка та «читати» яскраво ілюстровані дитячі книжечки. Наступного року Михайлик збирається до дитячого садочка в сусіднє село Гриньки. Молодші Цемохи мешкають в одному будинку разом з батьками, Катериною Олександрівною та Юрієм Михайловичем. Голова родини працює єгерем, а берегиня родини у свій час трудилася вчителем у початковій школі і пам’ятає ті часи, коли ще в Тимошівці малиново лунав шкільний дзвінок, який скликав малечу на урок. Ті неповторні роки закарбувалися у пам’яті Романа, бо й сам два роки мав щастя бути учнем тієї школи.
– З діда-прадіда живу в селі й дуже люблю його і не проміняю на місто! Хоча й прекрасно розумію, що немає тут майбутнього, бо ми далекі від цивілізації. Ось саме зараз у нашому селі триває боротьба та збір підписів за збереження нашого ФАПу, бо його збираються закрити. А як же залишатися стареньким та немічним людям без медичної допомоги, особливо в цей непростий період пандемії?!
Добре, що є власний транспорт, він здорово виручає, бо в магазин їздимо в сусідню Бугаївку, а щоб розважитися з дитиною, то прямуємо до Кременчука. Ми й дорогу своїми силами латаємо. Та треба сказати, що єдине досягнення в селі – це дитячий майданчик, де любить бавитися наш Михайлик. І лелеки все ж іноді навідуються до нашої Тимошівки, бо є в нас і дві хороші багатодітні родини, де виховуються по п’ятеро діток.
Я одноосібник, працюю на землі, маю вищу технічну освіту. Дружина Дарина родом з сусідніх Гриньок, за професією лаборант хімічного аналізу, нині перебуває в декретній відпустці. Та й вона вже душею і серцем прикипіла до моєї рідної Тимошівки, – говорить Роман Цемох.
– Прикро, що немає стабільності в нашій державі. Стабільність – це коли люди мають роботу, зарплату, є соціально захищеними, а в країні працюють закони. Нині в Україні не просто нестабільність – «балаган», а людина змушена «стабілізувати себе сама». Ми, особливо сільська молодь, звикли виживати самі. Тож нехай, якщо вже держава й не допомагає нам, то хоча б не заважає піклуватися про себе та свої родини, – додає молодий чоловік.
І якби романтично не виглядала Тимошівка, далека від гомінливої цивілізації, коли щодня навкруг стоїть первозданна тиша і ніде не шелесне, а село чарівно виглядає в будь-яку пору року, шкода стає людей, які тут мешкають. Самотніх, полишених, без послуг, без належного забезпечення тими благами, якими володіють інші.
Цинічно виглядають сюжети з новин телебачення про те, що все у нас робиться заради людей. А слова на кшталт «Село – колиска нації! Збережемо село – збережемо Україну!» – звичайним пафосом.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ОНОВЛЕНА БІБЛІОТЕКА СТАНЕ ЦЕНТРОМ КУЛЬТУРНОЇ ТВОРЧОСТІ ГРАДИЗЬКА

Валентина ЯЛОСОВЕТСЬКА, Мирослав НОСА та Марина ЧІП на фоні «Дерева життя»

Про це заявив Мирослав Носа, Градизький селищний голова на урочистостях з нагоди відкриття оновленої Градизької бібліотеки для дорослих після капітального ремонту.
У зональному Будинку культури «Україна» запрацювала бібліотека з сучасним інтер’єром. Змінився не тільки дизайн, переосмислено весь оточуючий простір, враховуючи культурні потреби людини, адже бібліотека — це місце, де сходяться минуле з теперішнім та майбутнім. Це місце розуму і сили! А творчість, креативність, цілеспрямованість та наполегливість завідуючої Валентини Петрівни Ялосоветської та команди однодумців, перетворили книгозбірню у справжнісінький музей.
– Тепер наша бібліотека, дійсно, культовий об’єкт, в якому живе не тільки книга, а й те, що ідентифікує нас, як українців! Тут житимуть народні ремесла, історія рідного краю, українська вишивка. Всіх відвідувачів у цих стінах чекають не просто стелажі з книгами на різні смаки, а дизайнерські куточки, народні ремесла і майстер-класи. Тут будуть відроджуватися забуті народні ремесла і проляже туристична стежина у народні промисли, якою проведе всіх бажаючих Валентина Петрівна Ялосоветська. Бо її зусиллями створена навіть спеціальна кімната-майстерня для проведення майстер-класів. Тож ще один туристичний магніт гарантований!

Майстер-клас від Валентини Петрівни


Мої щирі слова вдячності Валентині Петрівні, господині цього закладу, людині великої любові до книги та всього, що її оточує, за ставлення до роботи, її ідейність та диво, яке вона створює навколо себе. Марині Ніценко, начальнику відділу освіти, молоді і спорту Градизької територіальної громади та всьому колективу, який вона очолює, працівникам виконкому, спеціалістам, які виконували ремонтні роботи, зокрема Станіславу Дорошенку, Юрію Душко, Миколі Норенку та Катерині Козленко за придбання сучасних світильників. З цього знаменного дня ми починаємо писати нові сторінки історії культового об’єкту в нашій громаді, – так мовив Мирослав Носа, який подарував бібліотеці ще й «Wi-Fi» роутер для зручного доступу до мережі Інтернет.
Неповторний подарунок отримала бібліотека та її відвідувачі і від Марини Сергіївни Чіп, викладача декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва Градизької дитячої школи мистецтв – ексклюзивний декоративний настінний розпис «Дерево життя» та раритетне зібрання книг, де представлені художні шедеври українського та світового мистецтва.
Послугами цієї бібліотеки користуються багато читачів різних вікових категорій, адже градижчани люди ерудовані, знаючі та читаючі, справжнісінькі книголюби. Після капітальної реконструкції бібліотеки кількість відвідувачів планують збільшити, створити декілька стелажів дитячої літератури. Нинішній фонд бібліотеки нараховує немало й небагато, а 24 тисячі примірників книг, брошур та періодичних видань. Книгозбірня постійно поповнюється сучасною літературою на різні смаки, особливо цікавить читачів серія книг про незалежність України, про АТО та російську агресію в Україні, спогади учасників тих подій та волонтерів.
Тож нині починається новий етап життя і діяльності Градизької бібліотеки для дорослих . Її, осучаснену, урочисто відкрито для відвідування напередодні прийдешнього 2022 року.
Для мешканців Градизька вона стане справжнім осередком культури, місцем спілкування різних верств населення, масових родинних заходів та відродження забутих народних промислів.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

НОВОРІЧНІ ДИВА ТА СВЯТКОВИЙ НАСТРІЙ ВІД ТАМАРИ КУРІЛОВОЇ

У дитинстві наближення новорічних свят викликало у нашій душі якийсь особливий трепет. Цей період для багатьох із нас був очікуванням дива. Стаючи дорослими, ми не завжди уміємо зберегти у собі ці відчуття, але як би там не було Новорічні та Різдвяні свята для більшості – це дім, тепло та затишок.
А у вирі повсякденної суєти та постійних турбот про наближення Новорічних та Різдвяних свят ще задовго нам красномовно нагадують вітрини магазинів, святкова ілюмінація. І вже мимоволі замислюєшся, якою ж буде домашня ялинка, складаєш святкове меню і плануєш на гостину до рідних та друзів. Ой, а ще ж подарунки! Придбати сувеніри аж ніяк не проблема, але ж завжди хочеться чогось оригінального, бо на те вони й новорічні свята, щоб з кожним з нас, незалежно від віку, траплялись маленькі дива.
Ось такі маленькі дива та справжній новорічний настрій своїми чарівними руками та за допомогою дивовижної фантазії собі, близьким та друзям створює Тамара Миколаївна Курілова, мешканка с. Горби Градизької територівальної громади.


Пані Тамара — це уособлення справжньої української жінки: гарна і привітна, надзвичайно гостинна, творча і чиста українська душа, щирі і добрі очі, золоті руки, що все вміють, все можуть. А напередодні Нового року всім хочеться чогось особливого, тож майстриня власноруч створює дивовижні сувеніри. Особливо турботливій матусі подобається творити дива для своєї двадцятирічної донечки-красунечки Яни, дарувати, як колись в дитинстві, справжнісіньку казку, аби та була найщасливішою в світі.
…І постають з тих світлих рук неймовірної краси ялиночки, янголята, олені, різдвяні віночки та народжуються новорічні композиції, які прикрасять найвишуканішу оселю, бо виглядають надзвичайно ошатно і оригінально. Тамара Миколаївна переконана, що речі, які оточують людину у повсякденному житті, мають особливу силу, а гармонія і затишок у домі до певної міри залежить і від краси та поєднання цих речей. Тож майстриня постійно удосконалює свою техніку, вигадуючи собі щоразу нові завдання. Спочатку ідеї для творчості знаходить в Інтернеті, переосмислює їх, додає свою родзинку і бачення – і виходять справжнісінькі шедеври.
Розпочинала фантазувати Тамара Миколаївна, працюючи з пластиком, відмінним матеріалом для творчості. До речі, її креативні роботи, павичі та орел з пластикових пляшок, прикрасили подвір’я кафе «Ковчег», що в Глобиному. Згодом були ексклюзивні вироби з джуту та шпагату. Творчій натурі Тамари Миколаївни завжди цікаві нові напрямки, з шпагату вона виконувала різні декоративні елементи, а також шкатулки, статуетки, кошики, і навіть мініатюрний велосипед.
– Ідей багато, були б кошти для їх втілення, адже задоволення не з дешевих, – говорить майстриня.
Нині Тамара Миколаївна працює над створенням барельєфу (такі собі гіпсові настінні картини), щоб надати своїй оселі особливої індивідуальності та затишку, прикрашає спільний дім, де затишно всім, вкладаючи в свої роботи творчість, натхнення і душу.
Тож такі рукотворні дива, які творить Тамара Миколаївна, послужать чудовою прикрасою оселі на багато років, для рідних і друзів – приємним ексклюзивним подарунком на все життя, а, можливо, й надихнуть когось на створення подібної краси власноруч.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з архіву Тамари КУРІЛОВОЇ.

«ЕЛЕКТРОЛОБЗИК ТА БУДІВЕЛЬНИЙ ФЕН – МОЇ НАЙКРАЩІ ДРУЗІ»

Саме так мовить Зоя Миколаївна Настаченко – майстриня на всі руки з мальовничої Романівки, що в Глобинській ОТГ, в життя якої надійно увійшов апсайклінг.
Що ж то за чудернацьке слово?! Це модне нині слово означає те, чим ще багато років тому назад займалися наші бабусі, зшиваючи клапті для ковдр, штопаючи протерті штани, латаючи дірки та в’яжучи і перев’язуючи шкарпетки і рукавички.
А дослівно апсайклінг (анг. upcycling) – це творче перетворення відходів у цікаві предмети побуту, модний одяг та аксесуари, предмети декору та мистецтва, багато чого іншого. Такий напрямок не потребує якихось величезних витрат і переробки матеріалу, адже основний матеріал — непотрібна річ, яка просто «погано лежить».

З донечкою Варею

Захопилася апсайклінгом пані Зоя чотири роки тому, хоча займалася рукоділлям ще з дитинства, у школі з надзвичайним задоволенням відвідувала гурток м’якої іграшки. Коли ж 3 роки тому Зоя Миколаївна стала мамою найкращої в світі донечки Варвари, в неї наче друге дихання відкрилося. Молодій матусі хотілося творити для донечки-красунечки незвичайні речі, такі, яких не має ніхто. Спочатку Зоя створювала для донечки ляльки, а згодом побачила, що Варі більше до вподоби чудернацькі м’які іграшки. Нині з надзвичайною любов’ю створює матуся аксесуари для своєї маленької панночки: різноманітні прикраси для волосся та сумочки.
Оскільки екологічні ресурси вичерпуються дуже швидкими темпами, світ переосмислив використання таких дорогоцінних тканин, як льон, шовк, вовна, шкіра і особливо джинс. Саме такі матеріали мають дуже гарну фактуру, «доторки часу», їх і використовує в своїй роботі майстриня.
З джинсовою тканиною жінка любить працювати найбільше. Особливо їй вдаються сумки-шопери (це така практична торба для походу в магазин, тобто «на шопінг»). Вже багато модниць з Романівки дефілюють з такими ексклюзивними і зручними новинками від пані Зої. Ця рукотворна краса не зрівняється із штампованими речами, які ми звикли бачити у торгівельній мережі. Адже у кожному виробі ручної роботи залишається частинка душі майстра. Кожен її виріб унікальний, оскільки виготовлений з любов’ю.
Чого тільки не «творять» умілі руки майстрині: і великодні та новорічні віночки, і різні кухонні дрібнички, і домоткані доріжки, і покриття на стільці та крісла, і пледи, і… кімнатні «джинсові» квіти. Ця молода і надзвичайно креативна жінка не просто дає нове життя старим речам, а створює за допомогою своєї багатої уяви та ідей з Інтернету справжнісінькі шедеври. Захоплюється Зоя різними техніками, зокрема, декупажем та брашируванням (штучне старіння дерева). Тому й речі, зроблені її золотими руками, виходять дивовижними.
– Наші бабусі займались перешивом через економічну кризу. Наразі також є вплив кризи, але головна особливість сучасного апсайклінгу, окрім бажання зберегти планету в чистоті, є те, що, переробляючи річ, ми переосмислюємо її, наділяючи певною концепцією, своїм творчим началом. Тому цінність і вартість переробленої речі підвищується в декілька разів. Мої рідні, матуся, чоловік та донечка з розумінням ставляться до мого захоплення, в усьому підтримують. Чоловік Олександр джинси віддає добровільно! А на його запитання: «Кохана, що тобі подарувати?!», відповідаю: «Будівельний фен або газу для портативних газових приладів!», – усміхаючись, говорить Зоя Настаченко.
А ще, Зоя Миколаївна дуже любить свою Романівку, маленьку Батьківщину мами і тата, сама вона народилася на півострові Камчатка, що на Далекому Сході (тато був моряком), і лише коли дівчинці виповнилося 17 років, їхня родина повернулася в це благословенне село, рідне і дороге її серцю нині. Вона активна учасниця фольклорного колективу «Козачки», знаного на всю округу, який дарує свої співочі та танцювальні виступи вдячним землякам. Її роботами можна помилуватися на місцевих виставках народних умільців, або ж придбати в місцевому магазині.

Головним у житті Зої Миколаївни було – знайти себе… І вона себе знайшла в улюбленій справі, яка приносить жінці не лише задоволення, а й певний прибуток. Чарівні, незвичні і оригінальні сувеніри, подарунки користуються надзвичайною популярністю.
То ж браво Вам, шановна майстрине!
Фото з архіву Зої НАСТАЧЕНКО.

«ХОЧУ ЩЕ НА БІЛОМУ СВІТІ ПОЖИТИ,ЩОБ ПРАВНУКІВ ОДРУЖИТИ»

Саме так мовить поважна 83-річна Ганна Максимівна Авраменко з с. Радочини Омельницької територіальної громади.
– Тут я й народилася, і виросла, і семирічку закінчила. Та й пішла працювати в колгосп. Рік працювала на цегельному заводі в сусідній Обізнівці. А згодом пішла на молочнотоварну ферму: молодою дівчиною опинилося не в теплій конторі у лакованих босоніжках на ногах, а обрала професію звичайної доярки, часто взуваючи натомість гумові чоботи. А нерідко й кирзові, бо доводилося іноді по самі стегна в загонах у багнюці бродити! Трудилася у ті непрості часи доярки від зорі до зорі, тричі на добу тоді корівок доїли, та все в ручну: і корми роздавали, і гній тягали, і солому підстилали, і бідони повні вергали, і в холодній воді їх мили.
У професії доярки, особливо у ті часи, не було ніякої романтики. Хіба на сторінках газет про цю важку роботу писалося пафосно та патетично…
Понад тридцять літ Ганна Максимівна доїла корів: і вручну, і за допомогою доїльних апаратів, однак у неї і гадки не було плюнути на все й покинути ферму. А до своїх «берізок, ромашок, липок, волошок» потрібен особливий підхід – ці істини вона добре знала. Недарма кажуть, що у корови молоко на язиці, отож скільки треба набігатися, щоби наповнити пінистим білим молочком відро. Тим паче, коли за дві-три години слід здоїти усю групу, напоїти теляток, почухати-поніжити та пригорнути корівок, бо вони також потребують людської ласки, уваги, ніжності. А ще підкинути корму, напоїти їх, винести на вилах чи лопаті гній тощо. І подбати, зрештою, аби за ніч молоко не скисло, бо тоді шкереберть піде вечірня праця. І часто самим доярочкам доводилося вантажити на машину бідони з молоком. Хіба ж це жіноча справа?! Тут потрібна чоловіча сила, а вона й була у Ганниних семижильних руках, а вони вміли і витримували все.
Тепер бідолашна вже й голки в руках не втримає. А які дивовижні вишивані узори раніше лягали на полотно: і гладдю, і хрестиком. Шила-вишивала непросту долю жіночу!
Після тридцяти років непосильної праці дояркою, ще 5 завідувала фермою, бо такого досвіду, терпіння та вміння як у Ганни Авраменко – треба було пошукати. А, перебуваючи на заслуженому відпочинку, ще 5 літ і на свинофермі відпрацювала.
Трапився на шляху Ганни Максимівни і добрий чоловік, Віктор Петрович, з яким і на весільний рушничок стала у листопаді далекого вже 1958 року. Прожили непросте трудове життя, але хороше і світле, щиро один одного кохали, дві хати збудували. Віктор теж був з роду працьовитого, як і його люба Ганнуся. Все життя працював, був і бригадиром, і фермою завідував, і сільським клубом. Легкокрилий лелека приніс у їхню хату, на щастя багату, двох донечок-красунечок Валентину та Наталію, яких тато з мамою ростили в любові і радості. Здавалося б, тільки жити та життю радіти… Та донечку Наталочку, наймолодшу кровиночку, в 16 ніжних літ забрали небеса! Ось тоді і втратив білий світ свої барви, наче серце вирвалося з материнських грудей, бо несила пережити таке непоправне горе. Тож і намагалася Ганна отой нестерпний біль втрати притупити в роботі, та щоб до сьомого поту. А ще, поряд був коханий Віктор, з яким і в горі, і в радості були разом.
… Та чорний 1999 рік забрав у Ганни чоловіка, її надію, опору і підтримку, 22 роки тому пішов у засвіти її Віктор Петрович. Ганна Максимівна доглянула й чоловікову матір, яка на два роки пережила сина. Мала ця жінка янгольське терпіння, проживши з свекрухою 43 роки.
Завжди поруч з матусею була старша доня Валентина, яка підтримувала її завжди і в усьому. І нині щодня летить на допомогу, немов на крилах, до рідненької, адже болять матусині ніжки, що стільки доріг сходили, пересувається старенька по хаті за допомогою табуретки.
Та найбільшою радістю переповнюється зболене серденько Ганни Максимівни, коли в її оселі дзвенить веселий дитячий сміх, то на гостину до прабабусеньки прилітають її маленькі пташенята – правнучки Поліна і Маргарита зі своєю мамою Мариною, найдорожчою в світі онучкою.
Ось так і живе нині бабуся Галя в спогадах про прожите-пережите, мріє ще трішечки пожити, аби правнуків одружити, купається в любові своїх найрідніших.
Тож здоров’я Вам, шановна Ганно Максимівно, ясного розуму, тепла від родини, життєвої енергії. І нехай здійсниться Ваша мрія.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Ганни АВРАМЕНКО.

Є ДОСВІД, КОМАНДА, А, ГОЛОВНЕ, – БАЖАННЯ ПРАЦЮВАТИ!

Святилівська громада, певне одна з найчисельніших в Градизькій ОТГ, бо до її складу входять населені пункти: Липове, Проценки та Струтинівка, де проживає майже 1500 жителів. Тож, територія досить велика і проблем немало, які щодня доводиться вирішувати старості цих сіл Володимиру Олександровичу Вакуленку.
Тож чим живуть ці села тепер, що планують і на що спрямовують ресурси й зусилля, розповів нашому виданню Володимир Олександрович, який був призначений на цю відповідальну посаду 26 грудня 2020 року. І за цей відносно короткий термін встиг вникнути у стан справ і з головою зануритися у роботу, адже нагальні проблеми потребують невідкладного вирішення. Зрозумів, що бути старостою нелегко і надзвичайно відповідально, адже треба дбати про інтереси мешканців сіл, представляти їх у Градизькій територіальній громаді, допомагати у розв’язанні соціальних та побутових питань, ефективно вирішувати всі проблеми місцевого значення… Та й досвід роботи з людьми чималенький має староста, адже за фахом педагог і за його плечима 35 років нелегкої учительської праці в стінах Святилівської ЗОШ I-III ступенів. А нині у Володимира Олександровича є досвід, є команда, а, головне, – бажання працювати і змінювати все на краще.

Дружний колектив Святилівського старостату
Гарно і затишно діткам у дитсадочку «Малятко»
Тривають цікаві заняття у старшій різновіковій групі
Директор КЗ «Центр надання соціальних послуг» Світлана Нижник та
працівники Тетяна ДЗЕНДРОВСЬКА, Людмила БУТКО, Галина ЛИТОВЧЕНКО зі своїми підопічними Олександром ДУНАЄВИМ, Михайлом ЛИМАРЕМ та Федором РІЗНИКОМ
На совість трудяться підсобні працівники Марія МАКСАК,
Світлана КОЛІСНИК та Леся ДІБРІВНА

– Один в полі не воїн! – говорить Володимир Вакуленко. – Староста без команди однодумців, підтримки мешканців громади та співпраці з керівництвом сам по собі нічого не значить! Та й ми прийшли працювати не для себе, а для людей. Кожен на своєму робочому місці повинен виконувати свої обов’язки чесно і добросовісно, викладатися на повну. Тож моя щира подяка, в першу чергу, Мирославу Юрійовичу Носі, Градизькому селищному голові, з яким склалися нормальні робочі відносини, адміністрації ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт», підприємству «Полтаварибгосп» та нашому дружному колективу. Зокрема, діловоду Тетяні Олександрівні Страшненко, землевпоряднику Володимиру Анатолійовичу Шиловському, універсальному водієві Миколі Володимировичу Черевику, який і машину водить, і трактор, і дрова рубає, і косить, Людмилі Петрівні Ганжі, прибиральниці службових приміщень, підсобним робітникам Лесі Іванівні Дібрівній, Марії Іванівні Максак, Світлані Романівні Колісник, колишньому інспектору з благоустрою Андрію Івановичу Рубану та нинішньому Юрію Павловичу Даценку. Старанно трудиться і Валентина Миколаївна Торяник, директор Святилівського Будинку культури.
Коли тільки-но об’єдналися і увійшли до складу Градизької ОТГ, нам прогнозували, що все прийде в занепад. Але ж це не так, як бачите, громада живе і розвивається. І тільки на теренах Святилівського старостату зроблено чимало, – продовжує староста. – Пробили свердловину і незабаром в орендоване нами приміщення у ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт», буде проведено водопостачання. Для потреб старостату придбано трактор МТЗ-80, причіп ПТС-4, 2 бензокосарки, 1 бензопилку, «болгарки» та круги до них, різноманітний реманент та запчастини. Встановлено 6 ліхтарів вуличного освітлення та придбано 130 метрів кабелю, замінено 162 лампочки, відремонтовано автомобіль «Сенс» та плануємо відремонтувати авто «Славута» для пересування підсобних робітників, які працюють від виконкому Градизької селищної ради, до сіл Липове, Проценки та Струтинівка, адже протяжність нашої громади чималенька. За 7 місяців цими старанними людьми зроблено чимало з благоустрою Святилівського старостату: прибиралися кладовища, обкошувалася територія сіл, обпилювалися та кронувалися дерева, розчищалися від порослі узбіччя доріг.
Весною своїми силами ми здійснили ремонт доріг, засипали ями гранвідсівом та жужелицею, заасфальтували центральну вулицю Святилівки. А в жовтні був проведений ямковий ремонт на суму 100 тисяч гривень за кошти Градизької селищної ради.
До 50-річчя нашої рідної Святилівської школи перекрили більшу частину даху НВК. Ці роботи були проведені на умовах співфінансування та соціального партнерства. Матеріали були надані ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» агропромхолдингу «Астарта-Київ», а технічні засоби та бригада будівельників – виконкомом Градизької селищної ради. Перекрили й частину даху приміщення Будинку ветерана, нині його назва Комунальний заклад «Центр надання соціальних послуг» Градизької селищної ради, де вже багато років працює директором відповідальна і професійна Світлана Миколаївна Нижник. Придбали в цей заклад електроплиту та заготовили дрова для опалення 7 груб, наступного року плануємо встановити котел та провести парове опалення.
Працює у нас і заклад дошкільної освіти «Малятко», яким завідує добросовісна і старанна Наталія Анатоліївна Трисячна і трудяться люди, віддані своїй справі. Цей заклад був розрахований на 20 місць, а ми розширили його ще на 4. Установили навіс, щоб за будь-якої погоди малечі було затишно.
Зроблено чимало, а хочеться ще більше, будемо й надалі продовжувати в такому дусі – разом працювати заради добробуту сіл Святилівської громади. На сьогодні ми стараємося, аби кожне наше прийняте рішення було на користь сільським мешканцям. Догодити усім, звичайно, неможливо, але ми і не ставимо цього собі за мету, а просто намагаємося робити все від нас можливе, заради добробуту та процвітання нашої територіальної громади, – на закінчення розмови додав Володимир Вакуленко.
Сподіваюсь, все в цій громаді вдасться, бо є досвід, команда, а, головне, – бажання працювати!
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

«МЕНЕ ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВЛЯЄ: ЖИВУ, БАЧУ, ЧУЮ, ЛИШ СИЛИ БРАКУЄ»

Саме однією вагомою фразою охарактеризував своє життя-буття найповажніший 96-річний житель с. Романівка Глобинської територіальної громади Михайло Дмитрович Михайлець.
І щастя й горе ділить він з тобою,
Романівко, свята його земля

Село живе, як сама Вічність. Десятки поколінь стоптали тисячами босих ніг його дороги. Вони – німі свідки великих і малих подій. Село живе… Не одну сотню літ молитвою зустрічає світанок і проводжає день. У золотавих туманах прокидається воно щоранку, як і багато літ тому. Тут наче час іде повільніше. Тут повітря запашніше та вода солодша. Тут сонце – пахуче, високе, рожеве, тепле, наче матір’ю спечений хліб. Тут люди щирі, привітні, гостинні. Тут промайнули гіркі і солодкі, голодні й хлібні роки його непростого, насиченого подіями життя.
Небагата й непишна хатина, яку охороняють старенькі яблуні та горіхи. Посеред двору, під самісінькою розлогою грушею, що знала кращі часи, стіл гостинно примостився. Тут, певне, колись вечеряла вся родина, а поодаль – справжнісінька тобі клуня, де Михайло Дмитрович зберігає нехитрий реманент та дари городу. Колись Михайлицева хата була багата і хлібом-сіллю, і великим добром, і дітьми, і щирою радістю. А нині спорожніла весела оселя, затих двір, бо сам лишився дідусь Михайло віку вікувати в свої 96 літ.
На Покрову народився –
не раз сльозою умився

Михайло МИХАЙЛЕЦЬ під старою грушею
Роки молодії…
З дружиною Марією

У родині Михайлеців, Дмитра Миколайовича та Марти Омельківни, одвічних сільських трударів, опівдні на Покрову Пресвятої Богородиці в далекому вже 1925 році народився первісток, якого Михайликом назвали. Зростав Михайлик Михайлець у любові та злагоді, привчався до непростої селянської праці мозолястої, і не знав які випробування чекають його попереду… Доглядав двох молодших братиків, Павлуся та Яшу, і наймолодшу сестричку Марфинку. Батьки від зорі до зорі працювали на своїй земельці, на двох десятинах, мали нехитрий реманент, утримували господарство. Чесно трудились, діток ростили і хліба не просили, бо все здобували працею мозолястою. І ніщо не віщувало біди…
Не лишилося в Михайлицевій хаті ні крихти, ні зернини, лише голодні діти
І все було б нічого, якби не «суцільна колективізація» українських знедолених сіл. Наклали тоді на родину Михайлеців величезний податок – виконав його батько, наклали ще один – з горем пополам і той здолали, а далі – був третій… Не лишилося в Михайлицевій хаті ні крихти, ні зернини, лише голодні діти на печі – малий, мала та ще менший. А вже четвертий податок не було сили конати… Одної темної ночі до обійстя Михайлеців чорна бричка підкотила – і батька, як останнього злодія, заламавши руки за спину, енкавеесники забрали до в’язниці. А потім був суд у м. Полтава і його вирок – за невиконання твердого завдання партії: два роки ув’язнення.
Наче чорні круки налетіли «буксири»
Як тільки забрали тата, наступного ранку, наче чорні круки налетіли у двір «буксири» (були вони всі з місцевих активістів); вергали і штрикали все навколо залізними штирями-піками. Запрягли у воза останню конячину, куди склали все винесене з хати ганчір’я, корову та кабанчика погнали гоном, курей нагаптували в лантухи. Весь той нехитрий скарб та добро інших односельців звозилося до комори магазину. Де краще, «буксири» розбирали по домівках, останнє – за безцінок продавали біднякам. Щодня по чотири рази ті «місцеві бандити-активісти», прикриваючись високою метою, навідувалися до спорожнілої оселі, не цуралися приходити навіть вночі, грюкаючи в усі вікна та двері, щоб перевірити, чи не їдять куркульські діти хліб. Шукали збіжжя всюди: довбали піч і комин, перекопували долівку в хаті, в сінях, порпалися на горищі, в сараї, в клуні, собачій будці, навіть у колодязь заглядали. Та дарма…
Лантух борошна, що врятував від голодної смерті
Батько Дмитро певне душею відчував неладне, дивлячись на оті реформи в селі, ще будучи вдома, сховав лантух борошна у колодязі, випилявши зсередини в зрубові нішу. Ось так і врятував від голодної смерті хоч двох своїх діток – старшенького Михайлика та наймолодшу Марфинку, Павлусь та Яшко – померли.
Вночі, після того, як йшли з двору «буксири», матуся по драбині спускалася в колодязь, відчиняла зрубину – і набирала борошенця. Швиденько змішувала його з подрібненим листячком з берести та порожніх качанів, додавала водиці з криниці, швиденько замішувала. А в печі вже стояла сковорідка, розпечена до червоного. Черпаком наливала на сковорідку оту «шліхту» – і швиденько випікала млинці, що миттєво поїдалися голодними дітьми. Той дивовижний смак млинців не передати, його Михайло Дмитрович пам’ятає й досі…
Як «буксири» наш город скопали
– Якось прийшов я зі школи додому, – пригадує Михайло Дмитрович, – на той час було мені 7 років. Мама копала картопельку, я допомагав їй до самісінького вечора. На грядках лежало стареньке дерев’яне рало з залізними зубцями, довжиною зо два метри. Розуму на той час було, певне, в мене не багато, а сила знайшлася. Тож я, граючись, викопав таку собі ямку, з півметра, вкопав туди рало, тільки держак стирчав, гарно втоптав земельку навколо. Вранці знову до нас прийшли «буксири», повитріщали очі, мовляв, це якийсь орієнтир, щоб знати, де хліб захований. І з новими силами взялися до пошуків. Відміряли від того злополучного стовпчика метрів п’ятдесят вздовж і впоперек – і давай штрикати святу земельку піками. Два тижні кляті бандити «працювали» на нашому городі, до сантиметра все перештрикали та перекопали. Кликали мене у свій штаб: гостинцями пригощали, костюм новий обіцяли, аби я, як Павлик Морозов, зрадив батьків своїх та показав, де хліб закопаний. Все не могли повірити, що то я грався, закопавши оте кляте рало. А потім почали лякати, зачинили мене в комірчині. Ох, я ж і кричав, що аж мама почула. Прибігла з лопатою мене визволяти з холодної. Та на цьому наші страждання не закінчилися.
Як «зустрічали» ми Різдво 1933 року
– У хаті – порожньо, нічогісінько, лиш лантухи, набиті соломою, на яких ми і спали, і сиділи, хліба ні крихти. Холодна зима зазирала крізь вікна убогої хатини лютими морозами. Мама пішла до своїх батьків, на сусідній хутір Олефіри, щоб хоч щось роздобути нам поїсти. А вночі до нашої хати знову вдерлися «буксири», познімали двері, витягли шибки, поскидали нас, малих, голодних і роздягнених на сани – та й повезли на хутір Ропа, де без вікон та дверей стояли п’ять порожніх хат, у яких люди померли від голоду. Одному Богу відомо, як ми пережили ту ніч в страшній і холодній пустці… Ось так зустрічали ми Різдво Христове 7 січня 1933 року. Слава Богу, матуся повернулася вранці, за останні гроші найняла підводу, та й забрала нас звідти напівмертвих, відвезла до своїх батьків. Хату нашу «буксири» продали за пляшку самогонки… Ось таке довелося пережити нам, «куркульським» дітям.
Довгоочікувана весна 1934 року.
Повернувся тато!

– Ось нарешті прийшла довгоочікувана весна 1934 року, повернувся з в’язниці тато, а згодом наша дорога пролягла до рідної хати, до дорогої серцю Романівки. Хоч хата та стала не наша, та все ж стіни рідні… Скільки ж доріг здолав тато, щоб оселю нашу відвоювати! Скільки порогів владних кабінетів оббив – не злічити. Згодом трішки почали ставати ми на ноги, а з нами, знищене голодом, село. Батьки без вихідних, від зорі до зорі працювали в колгоспі, тато – конюхом, мама – в ланці. Заробляли трудодні, на які нараховували хліб. Народилася сестричка Вустя. Було вже що і поїсти, і в що одягтися, і помріяти про краще життя. Та не так сталося, як гадалося…
«Вороги народу»
– На порозі стояв 1937 рік. Холодної осінньої ночі, 22 листопада, татка знову арештували, вже як ворога народу. За доносом недоброзичливців-односельців, нібито він агітував проти колгоспу. Цієї ж страшної ночі матуся народила наймолодшого мого братика Олексійка.
Особлива трійка Управління НКВС засудила батька до 10 років примусових робіт на Далекому Сході. З далекого Хабаровська, хоч зрідка, ще до війни прилітали звісточки від нього, а потім все обірвалося. Певне, загинув рідненький на чужині. Де ж його могилка не знаю й досі… Аж у 1960 році його реабілітували.
Маму, як дружину ворога народу, вигнали з колгоспу. Тож лишилася моя ластівочка з чотирма дітьми, хвора, вбита горем, без засобів для існування. Нелегко було й мені, сину ворога народу, навчатися в школі. Дітлахи шпиняли та докоряли, мовби я в чомусь був винен. Та все ж семирічку я закінчив на «відмінно». Тільки-но отримав документ про освіту, а на другий день…
Почалася війна
У вересні в Романівці вже були фашисти… Довелося юнакові нелегко і в роки війни. Тяжко працював разом з матусею в, так званій, «десятидворці», під пильним наглядом коменданта та перекладача. Тож не раз комендантова нагайка «гуляла» по селянських спинах. А тут ще одне лихо прийшло в село, почали забирати молодь на примусові роботи в Німеччину. Михайло ж був зросту невеличкого, тож розумні люди напоумили зменшити собі років. Тож хоч тут пощастило, повірили німці, й біда оминула хлопчину.
А у вересні 1943 року, коли радянські війська визволили район, і до лав стали і старі, й молодші, Михайла теж призвали до війська. Справно ніс нелегку військову службу Михайло Михайлець довгі сім років. Повернувся до любої серцю Романівки аж у 1950 році.
Життя-буття, як воно є…
І почалися його нелегкі, вже трудові будні. Майже пів століття трудового стажу за його плечима, більше 20 років пропрацював обліковцем у колгоспі, потім на цегельному заводі, згодом фуражиром. Де б не працював Михайло Дмитрович Михайлець, всього себе віддавав роботі, бо він з роду чесного, роботящого, з самого малечку знав ціну шматочку хліба, що діставався його родині нелегко.
Зустрів на життєвій дорозі і красуню Марію Іванівну, з якою в любові та злагоді прожили нелегке трудове життя, виростили двох хороших донечок Марію та Ніну, діждалися чотирьох онуків, раділи правнукам. Та 16 років тому покинула свого коханого Марія, залишила протоптану в дворі стежину, рідну хату та й відійшла у засвіти.
Тож сумно і важко тепер дідусеві Михайлу в спорожнілій оселі віку коротати, де все говорить про прожиті у парі щасливі роки. Лише альбоми зі світлинами, які Михайло Дмитрович переглядає щодня, нагадують про незабутні щасливі дні, коли всі були живі.
Нині ж Михайлом Дмитровичем старанно опікується соціальний робітник Марія Сергіївна Дзигарь, дарує старенькому свою турботу.
Романівка кличе
Коли ж у Романівку приходить пізня осінь, а за нею зима зі своїми віхолами та заметілями, дідусь Михайло їде зимувати до своєї донечки в Манжелію.
– Добре мені в донечки живеться, наче на найкращому курорті, а мене Романівка кличе… Навіть у снах приходить. Тільки заплющу очі, а переді мною – мій двір споришевий, клуня, хата моя, біла хата, розлога груша, під якою колись збиралася вся родина за столом… Так і защемить серце. Тож тільки сніг з землі, а я вже додому лечу, мов на крилах, – мовить старенький.
У свої 96 дрова рубає, спогади пише,
на дівчат поглядає

– Ось, бачите, синець на руці, це я вчора дровця рубав, а цурка відлетіла та й приклалася гарненько. Я намагаюся не сидіти без діла, тому пишу спогади про прожите-пережите, про рідних, односельців, а для приваблення читачів у свої мемуари фото гарних дівчат поміщаю, – говорить, усміхаючись, Михайло Михайлець.
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архіву Михайла МИХАЙЛЕЦЯ.

У РУКАХ МАЙСТРА НАРОДЖУЄТЬСЯ ДИВО

Хто і що б не говорив, а люди теж здатні творити неймовірні рукотворні дива. І в цьому переконалися, коли познайомилися зі справжнісіньким митцем художньої обробки дерева, майстром-різьбярем Віктором Дмитровичем Роговим, який мешкає в с. Недогарки.

Віктор Роговий

Педагог – за освітою, але митець – у душі, ці слова саме про нього, Віктора Рогового, славного майстра з Недогарок, для якого робота з деревом — це покликання, краса і щирість, які він втілює в неповторні речі. Його вироби з дерева несуть дивовижну цілющу енергетику, багатократно підсилену знаками і символами, які він використовує у своїй творчості. А його багата уява допомагає створювати неймовірної краси і витонченості ексклюзивні дерев’яні шедеври.
Тож у світ творчості, яка манила його ще з дитинства, поринув у непрості 90-і роки. Першою з його доробків була красуня норка, яку жваво намалювала уява в одній з коряг. І пішло, і поїхало! Все вдавалося, творилося і працювалося, адже поряд була його кохана дружина Лариса Дмитрівна – його муза, його любов.
Ось тоді надбав додому усіляких необхідних інструментів для столярства. І почав втілювати ідеї в життя. Люди побачили його вироби, оцінили, почали цікавитися і замовляти. Адже є у майстра одна родзинка: усі речі, які робить, не повторюються. Немає жодного виробу однакового – усе різниться. Працювати за шаблоном йому не цікаво, а замовники отримують ексклюзив, такі речі, яких немає ні в кого. У ході роботи Віктор Дмитрович придумує цікаві деталі, фантазує, одним словом, виношує роботу в голові, лягає спати з думкою про майбутній витвір, «прокручує», «вимальовує», як то має бути. І коли повністю постало в уяві, приступає до роботи.
Любить працювати Віктор Дмитрович з деревиною різних порід, та найбільше подобаються йому липа, вільха й груша. Матеріал для різьблення шукає повсюди, де доводиться бувати в природі. Надзвичайно цінує майстер ручну роботу, адже вкладає у виріб всю свою душу і вміння, бо різьблення з дерева – заняття філігранне, що вимагає від людини і творчості, і терпіння, і рук золотих. Не надто довіряє різноманітним сучасним електричним інструментам, які полегшують роботу майстра-різьбяра, вважає, що саме руки найбільш тонко відчувають дерево.

Рукотворні шедеври Віктора РОГОВОГО

Багато в творчому доробку майстра неповторних рукотворних виробів з дерева, від мініатюрних сувенірів до гігантських творінь. Коли ж Віктор Роговий демонстрував світлини своїх доробків, здивуванню не було меж, в колекції майстра були справжнісінькі моделі мотоциклів в повному розмірі, де кожна деталь, кожен гвинтик та гаєчка були на своєму місці, навіть крилаті літаки доводилося йому майструвати.
А з мотоциклами справжнісінька оказія трапилася. Якось з дружиною вирушили на Сорочинський ярмарок, прихопили з собою й дерев’яну мототехніку. Здивували ярмаркуючих зівак надзвичайно, від бажаючих сфотографуватися біля тої диво-техніки не можна було «відбитися». За символічну платню, 5 гривень, всі бажаючі могли зробити світлини на згадку. дружина зраділа, коли за день вторгували аж тисячу гривень. А коли поверталися вже додому, то прямісінько в дорозі вдалося й мотоцикли вдало продати.
У будинку майстра, наче в музеї, витала якась особлива аура! Дерев’яні меблі, камін, сходи з перилами, арки, люстри, годинники, чудернацькі різьблені мініатюри створювали особливий затишок, адже зроблені вони з особливою любов’ю руками господаря.
І на обійсті Рогових, ніби в справжнісінькій казці, є тут і чарівна хатинка, де живуть дерев’яні звірі та риби, і альтанка, де на міцному дубовому столі пивні келихи, об’ємом з величезні відра, чекають гостей, і гойдалка, і місточок, і млиночок, і візочок, навіть справжнісінька електрифікована Ейфелева вежа біля хати примостилася…
Тож у мистецькому доробку Віктора Рогового безліч неповторних і надзвичайно вишуканих робіт, багато було й творчих задумів, але…
Але життя, як завжди, внесло свої корективи. Зміліло джерело натхнення майстра, опустилися руки, п’ять років минуло, як пішла у засвіти його кохана дружина Лариса Дмитрівна, яка наче зіронька осявала його життя, додавала сили і натхнення творити.
Та все ж, тримайтеся, майстре, життя продовжується, нехай не знають втоми Ваші чарівні руки!
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з архіву Віктора РОГОВОГО.

МИРОСЛАВ НОСА: «ПОПРИ ВСІ ПРОГНОЗИ СКЕПТИКІВ, ГРАДИЗЬКА ГРОМАДА ЖИВЕ І РОЗВИВАЄТЬСЯ!»

Градизька об’єднана територіальна громада утворена шляхом об’єднання навколо Градизької селищної ради колишніх Броварківської, Бугаївської, Горбівської, ­Гриньківської, Погребівської, Пронозівської та Святилівської сільських рад. Населення громади становить близько 18900 осіб, територіальна площа – 1 257,9 квадратних кілометрів.
Нещодавно ми зустрілися з Градизьким селищним головою Мирославом ­Юрійовичем Носою, аби він розповів читачам нашого видання про те, що зроблено в територіальній громаді з часу об’єднання та які плани будуються на майбутнє.

Колектив виконавчого комітету Градизької селищної ради
Велика увага в громаді приділяється прибиранню на г.Пивиха
Вже стало традицією співпрацювати з ТОВ СП «Нібулон» Градизька філія та ТОВ «РостАгро» в рамках соціального партнерства
Цьогоріч частково перекрито дах будівлі КЗ «Центр надання соціальних послуг» Градизької селищної ради у с. Святилівка
Відділ освіти Градизької селищної ради закупив і вже передав
для потреб освітніх закладів 17 багатофункціональних пристроїв та 78 індивідуальних, 4 інклюзивні комплекти меблів

– Мирославе Юрійовичу, чи вдалося виконати основні завдання, що ставили перед собою після місцевих виборів та створення Градизької об’єднаної територіальної громади?
– Перед виборами мої опоненти анонсували те, що коли наша команда прийде до влади, то в селах все закриється і все відключиться. Тому ми розпочали свою роботу зі збереження всієї існуючої мережі. Для цього потрібне було фінансування, а у нас на той час був прихований дефіцит бюджету 3,5 млн грн. І це враховуючи те, що у нас і так дотаційна та дефіцитна громада. Але враховуючи те, що ми почали роботу по зміні відсоткової ставки оренди сільськогосподарських земель, бюджет вирівняли, гарантоване перевиконання вже було на І квартал і кожний наступний квартал у нас йде перевиконання бюджету. Ми вже перекрили існуючий дефіцит і маємо кошти на роботу. Тобто, попри всі прогнози скептиків, Градизька громада живе і розвивається! Цьогоріч ми не ставили якихось грандіозних планів по будівництву чи ремонтах. Ми ставили мету – зрозуміти які фактичні витрати потрібні для того, аби платити людям зарплату, покривати витрати на енергоносії.
Де шукаєте додаткові джерела наповнення бюджету?
– Зараз проводиться інвентаризація землі у Градизьку, Пронозівському і Святилівському старостатах, тобто формування земельних ділянок в натурі на місцевості. Прийнято на черговій сесії рішення, що будемо передавати землі запасу на конкурентних засадах через аукціон в оренду. Це теж буде одна зі статей наповнення бюджету. Ми зберегли всі пасовища, хоча мали чимало заяв від громадян на виділення до 2 га землі. Зараз там, де йде інвентаризація землі, ніяких нових виділень земельних ділянок не відбувається. Земля виділяється лише тим, хто має архівну довідку, що вони мали попереднє рішення сесії про розробку проєкта. Тобто, якщо рішення 90-х – 2000-х років, вони отримають наше нове рішення на приватизацію.
В цьому році нас суттєво врятувала непопулярна політика запровадження 12% податкової ставки за оренду землі. Всі корпорації пішли нам на зустріч і погодили цю ставку, а це дало нам додаткові надходження до бюджету.
На сьогодні, громада має 66,8 млн грн власних доходів плюс субвенцію на освіту 49,8 млн грн, плюс дотація вирівнювання 8,1 млн грн, тож у нас сумарно виходить 124,7 млн грн. бюджету. Маємо невеликі штати, невеликі зарплати і за рахунок цього виживаємо.
Ми вже розуміємо який об’єкт у що нам обійдеться, але потрібно спочатку завершити другий етап опалювального сезону. Щоб зрозуміти де енергоефективність краща, а де гірша і куди вкладати кошти.
Ті роботи, які зараз ведуться у громаді, здійснюються або на умовах співпраці чи партнерства, або йде завершення розпочатих раніше об’єктів.
– Розкажіть детальніше про ці об’єкти.
– Ми дофінансовуємо утеплення Гриньківської ЗОШ І-ІІІ ступенів, яке було розпочате ще у 2019-2020 роках. Цьогоріч ми виділили 80 тис. грн на завершення цих робіт. З великих амбулаторій громади найпроблемнішою була Броварківська, бо вона отоплюється газом. На сьогоднішній день там змонтовано електричне опалення Білюкс, вартість якого склала близько 180 тис грн.Тобто, ми в першу чергу вирішуємо питання там, де є велика проблема.
На Святилівському НВК перекриття даху відбулося на умовах співфінансування та соціального партнерства. Матеріали були надані ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» агропромхолдингу «Астарта-Київ», а технічні засоби та працівники – виконкомом селищної ради.
Разом з Гриньками минулоріч ми виграли проєкт бюджету участі на облаштування ЦНАПу, це 800 тис. грн. Зараз тривають ремонтні роботи у приміщенні колишнього дитсадка, який ми розселили між двома іншими, у цьому приміщенні діятиме центр надання адміністративних послуг громади.
За кошти, які залучає депутат обласної ради Тетяна Олександрівна Чорнуха, в цьому році плануємо від партії ОПЗЖ отримати гроші, на які будуть придбані та замінені вікна і двері у Градизькому Будинку культури ім. Героїв Дніпра. За депутатські кошти плануємо заміну вікон й у ЗБК «Україна».
У Градизьку на Будинках культури «Україна» та Героїв Дніпра встановлено меморіальні дошки відомим землякам – Івану Білику та Борису Мартосу.
Нині триває капітальний ремонт приміщення бібліотеки. Там планується крім бібліотеки розмістити ще й фітнес-залу. До речі, всі бібліотеки громади, які дійсно працювали, залишилися працювати й далі. Трохи довелося скоротити штати працівників, але загалом ці заклади повністю збережені і функціонують.
По вуличному освітленню збільшено мережу. Зараз розробляємо три проєкти за кошти партії «Довіра», а саме, Олега Івановича Кулініча. Два проєки по Градизьку і один по Броварках, це найменш освітлені населені пункти громади.
Ще один проєкт у нас є від Олега Кулініча, це – реконструкція котельні в лікарні, там де у нас є найбільші енерговитрати. Там стоїть мегаватний газовий котел, на якому виставлено великий коефіцієнт, тому за користування доводиться сплачувати у тричі дорожче реальної ціни. За проєктом планується перенесення котельні та заміна одного мегаватного котла на чотири сотих. У результаті отримаємо суттєву економію і ресурсів, і коштів.
Також, від Олега Кулініча маємо проєкт на реконструкцію пішохідної доріжки по вул. Київській від поста ДАЇ до магазину «Перлина».
Цьогоріч у Будинку ветерана ми поставили твердопаливний котел, тож використовуємо його як джерело альтернативного опалення.
Подали цьогоріч проєкт на закупівлю екскаватора теж для потреб комунгоспу. У старостатах є проблеми з водопроводами, особливо у Пронозівському. ТОВ СГП «Надія» обслуговує водопостачальну мережу, бо там стоять їхні водонапірні башти. Через зниження рівня води часто виходять з ладу насоси, які подають воду у с.Мозоліївка.
Зроблено ремонт у швидкій. Ми змінили маршрут пацієнта. Тобто тепер всі, хто після виклику швидкої потребує госпіталізації, відвозяться швидкою в медичні заклади м.Кременчук, а не до Глобинської лікарні, як це було раніше. Таке рішення було прийняте тому, що медичне обслуговування та оснащення медзакладів Кременчука на кращому рівні, ці заклади прибуткові, а, отже, не потребують співфінансування з бюджету громади.
У закладі дошкільної освіти №3 було зроблено ремонт та відкрито нову групу, яка не працювала з 1991 року. Більшість закладів дошкільної освіти громади опалюються електрикою або дровами, але у Пронозівці, Градизьку і Горбах заклади отоплюються газом.
Для комунального підприємства на умовах співфінансування була придбана автовишка Mercedes Sprinter, яка сьогодні обслуговує старостати громади. Участь у її придбанні взяли ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт», компанія «Кернел», ТОВ СГП «Надія» і ТОВ «Рост-Агро», які виділили по 100 тис. грн, Віталій Кабачок з Гриньок– 50 тис. грн і 90 тис. грн – Градизька селищна рада. Ця автовишка придбана виключно для обслуговування вуличного освітлення у населених пунктах громади.
– Мирославе Юрійовичу, я так розумію, що ця автовишка не єдиний новенький технічний засіб у Градизькій ОТГ?

– У нас у громаді є три минулорічні проєкти бюджету участі, які ми виграли. На кожен з них йде по 100 тис. грн фінансування з обласного бюджету. В рамках одного проєкту ми закупили косарку-мульчувач та подрібнювач для гілок, по іншому проєкту – ми забезпечили господарським устаткуванням комунальників с.Гриньки та частково Градизька, придбавши бензинобприскувач SHTIL, висоторізи SHTIL, бензинові повітродувки SHTIL та будівельну вежу-тура. В рамках третього проєкту ми закуповуємо дитячі майданчики, одним з них ми доукомплектуємо майданчик у Середпіллі, іншим – у Шушвалівці, два нових буде встановлено у Градизьку.
Із залишку екологічного фонду ми оголосили тендер на придбання асенізатора MERCEDES для обслуговування в першу чергу комунальних об’єктів, ця технічна одиниця не нова, її вартість становитиме близько 600 тис. грн. За власні кошти придбали – фронтальний навантажувач для комунального господарства. За залишок освітньої субвенції, що перейшов нам від районного відділу освіти, ми придбали Mercedes Sprinter для підвозу учнів, вартістю 528 тис. грн. Тендери вже відбулися, тож очікуємо цю техніку, щоб задіяти її для потреб громади.
Для Гриньківського старостату було придбано генератор для електроопалення дитячого садка, подрібнювач для гілок. Для всіх старостатів придбали косарки, бензопилки у достатній кількості.
За соціально-економічні кошти з обласного бюджету у сумі 800 тис. грн плануємо придбати трактор МТЗ-82 для потреб комунгоспу і новий трактор для обслуговування Пронозівського старостату.
За умовами соціального партнерства з агропромхолдингом «Астарта-Київ» маємо до кінця року отримати 2 трактори МТЗ-82 і 2 причепи ПТС-4 для потреб Святилівського і Бугаївського старостатів, а в с.Броварки за підтримки компанії «Кернел» облаштували алею в центрі села.
– Градизьке комунальне господарство стало базовим на території об’єднаної громади?
– Так,Градизьке комунальне господарство забезпечує технічне обслуговування сіл громади. Це й робота автовишки і вивезення побутових відходів у с.Погреби. Саме там встановлені сміттєві баки, що були закуплені минулоріч.
У цьому році чимала робота з благоустрою проведена у старостатах. На кожний старостат було виділено по 5 сезонних працівників, тобто 35 осіб на всю громаду, які були офіційно працевлаштовані. Заготівля дров для комунальних об’єктів, благоустрій, боротьба з бур’янами, прибирання сміття, наведення ладу на цвинтарях, спилювання аварійних дерев, скошування трави, всі роботи, які доручає староста, вони виконували. У с.Гриньки працівники з благоустрою трудилися на утепленні приміщення школи.
І працівниками комунального господарства, і небайдужими жителями громади ведеться боротьба зі стихійними сміттєзвалищами у Градизьку та селах, прибираються пляжі, зони відпочинку, велика увага приділяється горі Пивиха, де теж проводяться регулярні прибирання. Активно ведеться озеленення територій, насаджуються нові парки.

У старому парку селища Градизьк проведено благоустрій силами громадськості, облаштовано зону відпочинку, насаджено квіти, кущі, дерева.
У Гриньках та Горбах завершили роботи з укладання тротуарної плитки в центрах сіл. У Горбах вперше в історії було проведено День села, староста Олексій Кобеляцький чимало вкладає особистих фінансів у благоустрій.
– Я так розумію, що контроль виконаних робіт на місцях здійснюють старости. Ви задоволені їхньою роботою?
– На сьогоднішній день, так. Звичайно, до декого є якісь питання, але вони не настільки суттєві, щоб я сказав, що не хочу працювати з цією людиною. У нашій громаді не були призначені на посади старост колишні голови сільських рад, за виключенням Людмили Оксанчук.
Всі старости ініціативні, саме на них лежить відповідальність за роботу в старостаті, вони подають пропозиції по різних напрямках роботи, вони відповідають і за співпрацю з місцевими підприємствами та агроформуваннями.
– Мирославе Юрійовичу, Градизька ОТГ не відчуває кадрового дефіциту, адже до виборів багато хто прогнозував, що у громаді бракуватиме спеціалістів?
– Дефіцит із грамотними спеціалістами трохи відчувається, але не критично. Юристом у нас працює Ольга Миколаївна Голушко з Глобиного, у відділі освіти головний бухгалтер теж з Глобиного, начальником служби у справах дітей нещодавно призначено Наталію Вікторівну Шушвал, яка раніше трудилася у Глобинській РДА. До нас на роботу їздять люди з Петрашівки, Пронозівки, Погребів. ЦНАП теж укомплектовується фахівцями, тому дуже хвилюватися з цих питань поки що немає підстав.
– Градизька громада стала учасником пілотного проєкту «Поліцейський офіцер громади», розкажіть про це детальніше.
– Так, наша громада взяла участь у пілотному проєкті «Поліцейський офіцер громади», направленому на забезпечення порядку та безпеки в окремій громаді, на умовах партнерства з національною поліцією, та отримала в користування два новенькі автомобілі Renault Duster, укомплектовані всім необхідним. Троє поліцейських вже приступили до виконання службових обов’язків – підтримувати порядок та безпеку в нашій громаді і на них у мене великі надії.
З метою безпеки громадян в цьому році ми суттєво розширили мережу відеоспостереження у селищі Градизьк. Почали застосовувати практику державно-приватного партнерства, залучаючи до співпраці громадян, які встановили біля своїх приватних садиб відеокамери, в поле зору яких потрапляють громадські дороги та різні об’єкти. Ми виводимо ці камери на наш сервер і у разі потреби можемо відслідкувати якісь події чи правопорушення, рух транспорту та інше. Всі службові кабінети відділів Градизької селищної ради теж охоплені відеоспостереженням. У моєму кабінеті стоїть великий монітор, на який виведені всі камери. Я можу в будь-який час їх переглядати. Велику допомогу у виявленні різних правопорушень надають місцеві жителі, які швидко реагують на будь-яку позаштатну ситуацію, це допомагає оперативно виявити правопорушників чи злочинців.
– Які зміни відбулися у громаді в рамках освітньої реформи?
– На базі Градизької гімназії ім. Олександра Білаша ми зробили опорний заклад, єдиний у громаді. Там навчається 424 дитини. Заклад потребує капітального ремонту даху, ми вже замовили проєкт на ці роботи.
У громаді є 11 загально-освітніх закладів різних ступенів та одна музична школа. Три заклади освіти у громаді працюють у плюс, є нейтральні заклади і є мінусові. Всі школи громади мають перспективи на життя у майбутньому, на сьогоднішній день проблеми із наповненням класів немає. У нас повний розмір освітньої субвенції йде на оплату заробітних плат вчителів, ще є й економія.
В цьому році відділ освіти закупив різну цифрову техніку та меблі для освітніх закладів громади. Планується співфінансування з обласного бюджету на придбання для кожної школи від 5 до 8 ноутбуків для дистанційного навчання учнів.
– Мирославе Юрійовичу, є така інформація, що в приміщенні Градизької школи-інтернат розміститься військовий ліцей. Чи дійсно це так?
– Вже починається процес приєднання Градизької школи-інтернат до Кременчуцької школи-інтернат з метою раціональнішого використання бюджету. Більшість вихованців інтернату це діти з особливими освітніми потребами, тож у Кременчуці вони навчатимуться у спеціалізованих інклюзивно-освітніх закладах чи класах. А військовий ліцей для селища – це непогана перспектива. Територія школи-інтернат чимала, там можна розмістити і казарму, і навчальні класи, і плац для занять. Цей заклад матиме державне чи обласне фінансування, і лише покращить інфраструктуру Градизька. У жителів і Градизької громади, і сусідніх, буде можливість віддати свою дитину на навчання до ліцею чи до іншого навчального закладу. Тому я радий такій перспективі і дуже хочу аби військовий ліцей функціонував саме у нашому селищі.
– Мирославе Юрійовичу, розкажіть про найближчі плани.
– Є у нас амбітний план – провести реконструкцію парку, де розташована стела пам’яті Героїв Небесної Сотні, виключно за спонсорські кошти. У нас склалася тісна співпраця з керівництвом «Астарта-Київ», «Кернел», ТОВ «Рост-Агро», ТОВ СГП «Надія», ТОВ СП «Нібулон».
Дороги по Градизькій громаді більш-менш у задовільному стані, за виключенням ділянки Гриньки-Горби, але ремонт цієї дороги стоїть у плані на 2023 рік Агенцією місцевих доріг. Завершення ремонту Липівського мосту планується влітку наступного року. На сьогоднішній час транспорті перевезення по трасі Н-08 майже не здійснюються.
За кошти, виділені як субвенція на соціально-економічний розвиток територій з депутатського фонду народного депутата України Олексія Мовчана, планується придбати для Градизької лікарні цифровий флюорограф. Центр первинної медико-санітарної допомоги Градизької селищної ради вже розпочав процедуру його закупівлі для обладнання кабінету флюорографії.Це кошти в розмірі 2.4 млн. гривень. Проєктом передбачено капітальний ремонт кімнати на першому поверсі в центрі ПМСД селища Градизьк та придбання медичного обладнання. Ці роботи планується завершити до кінця грудня поточного року.
Зараз тривають роботи з укріплення труби, що поблизу приміщення селищної ради, де розташується передавальна антена оператора стільникового зв’язку «Lifecell». Ці роботи тривають за кошти оператора, який за оренду сплачуватиме до місцевого бюджету кошти.
Планів у нас багато і, сподіваюся, що у перспективі всі вони обов’язково здійсняться.
– Дякую за розмову. Успіхів Вам та процвітання Градизькій громаді!
Розмову вела Вікторія СУСІД.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з соцмереж Градизької
територіальної громади.

ПЕРЕМОЖНІ ШЛЯХИ ВОЇНІВ БУ-ДО

16 жовтня у Харкові, в Палаці Спорту «Локомотив», пройшов Відкритий чемпіонат світу з Кемпо-Карате і Кобудо та фестиваль Бойових мистецтв, присвячений «30 років Кемпо-Карате України».
Учасниками Відкритого Чемпіонату Світу стали понад 500 найкращих спортсменів з Азербайджану, Ірану, Білорусії, Іраку та України. Славну перемогу в цьому чемпіонаті здобула й наша юна землячка – 10-річна Поліна Мороз, учениця 5-Б класу Градизької гімназії імені О. Білаша, вихованка Олега Чернецького, президента Всеукраїнської федерації БУ-ДО. Поліна здобула III почесне місце і бронзову медаль у своїй ваговій категорії. Юна спортсменка достойно виступила в цих змаганнях сили, волі та духу і прославила не тільки своє ім’я, а й ім’я свого тренера Олега Валентиновича Чернецького, президента Всеукраїнської федерації БУ-ДО, голови правління Полтавської обласної громадської організації «Всеукраїнська федерація бойових мистецтв БУ-ДО», володаря чорного поясу третього дану традиційного карате та четвертого дану з бойового мистецтва БУ-ДО. А ще, майстра, сенсея, як називають свого шанованого і любимого тренера його вихованці, а їх у нього чимало. Багато з них стали майстрами спорту, чемпіонами Європи і просто хорошими людьми, які готові прийти на допомогу тим, хто її потребує.

Олег Чернецький з юною спортивною «зірочкою» с-ща Градизьк Поліною Мороз
Щаслива мить перемоги!
Так тримати, Полінко! Грамота від Мирослава Носи, Градизького селищного голови

До речі, сенсе́й з японської перекладається дослівно як «народжений раніше», це шанобливе звертання до наставників, учителів, лікарів і загалом людей старших за віком чи положенням.
БУ-ДО (з японської «шлях воїна») — кодекс честі самурая. Назва походить зі сполучення слів бущі, тобто «воїн», і до́ — «шлях».
Треба сказати, що Олег Валентинович ось уже рік навчає цьому бойовому мистецтву змішаних єдиноборств мешканців Градизька завдяки підтримці і допомозі Мирослава Носи, Градизького селищного голови. Тренування проходять у спортивній залі ЗБК «Україна», для занять придбаний мат татамі, де градижчани опановують бойове мистецтво БУ-ДО. Група налічує 15 чоловік, віком від 5 до 41 року. Як повідомив Мирослав Носа, який вітав Олега Чернецького та його вихованку з перемогою, вирішується питання, аби в майбутньому тренер отримував зарплату від Градизького відділу освіти.
Тож хочу познайомити ближче наших читачів з постаттю Олега Чернецького, з цією звичайною і, в той же час, незвичайною людиною.
Олег Чернецький, незважаючи на свої титули й звання, дуже скромна та порядна людина.
– Що про мене можна писати, коли я такий, як і всі: просто живу своєю роботою і наполегливо працюю. Адже, щоб чомусь навчитись, треба цим жити! Колись батьки мені говорили: якщо маєш можливість допомогти іншим людям – допоможи, і це повернеться тобі сторицею, – мовить тренер.
Кожне тренування майстер розпочинає з кодексу воїна, який включає в себе ось такі складові: будь чесним і справедливим у своїх діях, ніколи не обманюй; стався до людей так, як хочеш щоб ставилися до тебе; поважай батьків своїх; щоб перемогти когось, треба перемогти самого себе, тож стань чистішим, добрішим і співчутливішим; будь шляхетним, все вирішуй мирним шляхом, захищай слабших.
І ось так все своє життя Олег Валентинович допомагає іншим, захищає слабших. 35 років свого життя він присвятив нелегкій і відповідальній тренерській роботі. Активно підтримує юних спортсменів, адже з кожним роком кількість його добре підготовлених і талановитих учнів зростає, а також у міру можливостей допомагає всім, хто до нього звертається, бо має активну життєву позицію, був депутатом Полтавської обласної ради, членом громадської ради при Полтавській ОДА, часто бере участь у судових засіданнях в якості присяжного.
Народився Олег Валентинович 26 листопада 1965 року в родині військового в рідній Полтаві. Почав займатися карате з 9 років у знаменитого тренера Тадеуша Касьянова, а вже в 1981 році став чемпіоном СРСР з карате серед юніорів. Довелося пройти юнакові й непростими афганськими дорогами, бо з 1983 до 1985 служив у розвідувальній роті м. Кандагар. Тільки дивом вижив у тих непростих умовах, де на кожному кроці чатувала смерть. Можливо, саме бойове мистецтво й стало в нагоді, бо не раз рятувало життя хороброму юнакові та його побратимам.
Далекий 1990 рік став знаковим для Олега Чернецького. Він став чемпіоном міжнародних командних ігор в Чехословаччині, чемпіоном СРСР з карате та майстром спорту міжнародного класу.
У 1999 році успішно закінчив Ужгородський національний університет за фахом фізичне виховання та методика викладання східної боротьби. Довелося працювати і командиром оперативної групи при міському відділі МВС, і командиром відділення 9-го управління КДБ, і завідувати відділом міськкому комсомолу, і генеральним директором ООО «Танден ЛТД», і викладачем фізичного виховання Полтавського філіалу Європейського університету. Але, де б не працював, завжди всього себе віддає роботі, особливо з підростаючим поколінням. Бо живе за принципом, нічого не виходить в того, хто нічого не робить.
Має наш тренер і почесні нагороди, зокрема, медаль «За заслуги» ІІІ ступеня; медаль «Учасник бойових дій», Відзнаку Президента України – пам’ятну медаль «25 років виведення військ з Афганістану».
Надійною підтримкою, опорою в житті майстра є його міцна, дружна і любляча родина: кохана дружина Ірина, донечка Мілана та синочки: 5-річний Ростислав і 2-річний Світозар, які в усьому підтримують чоловіка і любого татуся. Сини вже мають свої перші спортивні успіхи на татамі.
Тож нехай буде переможним шлях воїнів БУ-ДО! Успіхів Вам, сенсею, та Вашим учням!
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з архіву Олега ЧЕРНЕЦЬКОГО.

1 2 3 8