Архів автора: Коваленко Ірина

ЖІНКИ І ВІЙНИ – ПЕРЕМОГИ Й ВІДЧАЙ, І ЗНОВ ВОНИ РЯТУЮТЬ ВКОТРЕ СВІТ

76 років віддаляють нас від 8-9 травня 1945 року, від тих днів, коли на теренах Європи закінчилась Друга світова війна, принісши горе і біду багатьом народам, чи не найбільше дісталося й Україні.
Жінка і війна… Про це не можна говорити без хвилювання. Мати, любляча дружина, турботлива сестра чи кохана – вона нарівні з чоловіком рішуче і відважно стала на захист Батьківщини в грізні роки воєнного лихоліття. За офіційними цифрами, загальна чисельність жінок, які брали участь у бойових діях становила 800000, а понад 150 тис. жінок були нагороджені бойовими орденами і медалями.
Жінки, які були на фронті, спростували поширену думку, що у війни не жіноче обличчя. Вони розділили нарівні з чоловіками криваву ношу воєнного лихоліття.
Льотчиці, танкісти, розвідниці, партизанки, зв’язківці, водії, телефоністки, кулеметниці, кухарки, лікарі та санінструктори… А серед них наша землячка Наталя Порфирівна Козел, жителька села Кам’яні Потоки, яка пройшла пекельне горнило війни і залишилась живою. А Всевишній дарував їй довголіття, 96 років прожила Наталя Козел на цій святій і грішній землі, осяваючи навколо себе світ любов’ю і милосердям.
… Всього місяць не дочекалась вона цьогорічного травня, квітневого дня тихо відлетіла її душа разом з білокрилими лебедями у вічність, лишивши по собі лише світлу пам’ять.

Наталя КОЗЕЛ

Прийшла в цей світ Наталочка в 1924 році в селі Перемога, що на Сумщині. Сімнадцять юних, неповторних літ, наповнених дівочими мріями та сподіваннями, стало на її поріг. Тільки б жити та життю радіти, але все це своїм чорним пензлем перекреслила війна, яка торкнулася кожної родини. Тяжкі роки в окупації були просто нестерпними, тож жителі Перемоги свято вірили в перемогу і чекали визволення, що прийшло восени 1943 року.
Тож юна Наталя, маючи палке і милосердне серденько, не могла залишитися байдужою до людських страждань, пішла допомагати в шпиталь. Годинами не відходила від поранених, вчила наново сидіти і ходити, добрим словом піднімала дух та полегшувала страждання і біль.
А згодом, отримавши повістку з військкомату, стала на захист Вітчизни. Разом з такими ж як і сама, юнками, склала присягу і почала опановувати азбуку Морзе на курсах радисток. Та військова наука давалася Наталі легко, бо мала хорошу пам’ять, а тоненькі умілі пальчики вправно працювали з рацією, навіть дівчатам-однокурсницям допомагала. Взвод, у якому навчалася дівчина, був кращим, бо курсантки розуміли, що не мають права бодай на найменшу помилку, адже можуть і життя втратити, і бойове завдання не виконати. Юні радистки вдало здали іспити, курсантів готували за прискореною програмою, і були направлені на Другий Український фронт в окрему роту зв’язку. Уже там їх поділили на групи по 10 осіб, Наталя була старшою групи.
Найстрашнішими були перші дні на фронті, коли починалися обстріли. Здавалося, що небо падає на землю, а вона здригається від тієї непосильної ноші. Та недарма говорять, що людина звикає до всього. Минуло зовсім небагато часу й працювати під час бою вже було Наталі не страшно.
Забезпечуючи зв’язок між штабом та основними діючими військами, мужня і відважна дівчина часто ризикувала своїм життям. Ось її спогади:
– Коли ми перебували в Румунії, довелося рятувати радіостанцію. Головний штаб і наше місце дислокації розділяли гори, через них ми не могли приймати і відправляти радіограми. Тож довелося мені з усією радіостанцією вибиратися на гору, аби прийняти і передати інформацію. Я ледве дісталася до вершини, під’єдналася, прийняла телефонограму з головного штабу та передала її до шифрувального відділу, як почався обстріл, мене засікли фашисти. Потрібно було тікати, але я не могла залишити радіостанцію. Тому швидко все склала, загорнула в брезент, за плече – і покотилася з гори. Коли ж опинилася внизу, біля підніжжя, на мене вже чекали надійні й міцні руки моїх побратимів. Я вся була подряпана, не лишилося жодного живого місця, одяг роздертий на шмаття… Санінструктор змастив мене всю зеленкою – і тоді я розплакалася, наче дитина, а до того я не відчувала страху.
У тій же Румунії, я й контузію отримала, коли чергувала в штабі. Два ворожі літаки зі свастикою на крилах почали скидати снаряди, один з них влучив у підсобне приміщення, неподалік якого я стояла. Мене відкинуло вибуховою хвилею і присипало землею, звідки виглядали мої чоботи, що злетіли з ніг. Мене відкопали зовсім непритомну. Я не могла ходити і говорити, навіть одна рука не функціонувала. За три тижні медсестри поставили мене на ноги, і я повернулася до роботи.
А одного разу Наталя Порфирівна навіть зрадника виявила у своєму оточенні:
– Якось у кабінет, де я працювала, зайшов офіцер з вимогою переслати радіограму. Вона здалася мені підозрілою, бо була закодована. Я ж відмовилась передавати її в ефір, тільки за умови, що начальник шифрувального відділу поставить свій підпис. Зрадник розізлився і приставив до моєї скроні пістолет. Виходу в мене не було, довелося передавати, та замість літер я поставила цифри, а замість цифр – літери, та ще й у хаотичному порядку. Розшифрувати той зміст було неможливо, а ще мене врятувало те, що запроданець не знав азбуки Морзе.
А вже на ранок мене звинуватили в тому, що я передала радіограму на ворожу територію. Та я довела свою правоту, мене відпустили. А що сталося з тим зрадником, я не знаю. Тільки поцікавилася, що з ним, на що мені відповіли: якщо я не хочу потрапити до особливого відділу, то такі запитання щоб більше не ставила.
Саме там, на війні, і кохання своє, єдине на все життя зустріла Наталя, одружившись на фронті. А коли прийшов переможний травень 1945 року, то молода жінка вже й донечку Анну колисала на своїх руках і ніжно пригортала до серденька, та чекала з війни коханого. Та він не повернувся з фронтових доріг, ворожа куля обірвала його молоде життя…
Так і зросла Анечка без татової любові напівсиротою, лише з жовклої від часу фронтової світлини очима вічності дивиться на неї тато, а поряд з ним мама, красива, молода і щаслива. Бо більше ніколи в житті її матуся не зазнає жіночого щастя.
Тож всю свою любов, нерозтрачену ніжність Наталя Порфирівна дарувала своєї єдиній донечці, яку виростила і виховала сама. Здавалося, нічого страшнішого за війну не може бути, та знову біда постукала у двері нещасної вдови: тяжка недуга полонила Аню. Зібравши всі свої сили, наче в бою, мужня жінка відстояла свою дитину у двобої зі смертю, присвятивши їй все своє подальше життя.
Донечка ж зросла справжньою красунею, знайшла своє щастя й оселилася в Кременчуці, а згодом подарувала бабусі онучку, а та, в свою чергу, двох правнуків. Аня, рано втративши чоловіка, переїхала до матусі у Кам’яні Потоки, оточила її любов’ю і турботою. Була з нею до останнього подиху, тільки смерть розлучила їх…
Прилетіли з далеких країв журавлі, принесли на крилах переможний травень, та тільки вже не зустріне їх Наталя Козел – відвоювала… Нехай з миром спочиває її праведна душа у Божому Царстві, де немає журби й печалі. Світла пам’ять світлій людині.

«ВСТАВАЙ І ЙДИ», – КАЖУ СОБІ ЩОРАНКУ

Саме ці слова, наче гасло, твердить щодня колишня лікарка з Броварок Марія Миколаївна Безверха, яка більше 30 років свого життя самовіддано лікувала та рятувала життя своїх односельців та мешканців Пелехівщини, Кирияківки, Петрашівки, Бугаївки. Вона присвятила себе людям та медицині. А якщо пам’ятати про те, що кожен виконує у своєму житті певну місію, то хороший лікар проживає своє життя недаремно, адже він робить благородну справу – лікує і тіло, і душу.

Роки молодії


Юною красунею приїхала Марія Миколаївна у село Броварки в далекому вже 1972 році, що з плином часу стало для неї рідним, близьким і дорогим, адже саме тут вона знайшла себе в професії, тут зустріла кохання всього життя, тут народилися і зросли її четверо діток.
Народилася Марійка у мальовничому селі Нижній Булатець, що на Лубенщині, у багатодітній родині. Окрім Марії, у родині зросло ще п’ятеро діток. Дівчинка гарно навчалася, особливо до душі були їй точні науки – математика і фізика. І в майбутньому мріяла присвятити себе фізиці. Але ми плануємо, а Всевишній коректує і направляє наші дороги туди, де ми найбільше потрібні. Тож і Марійчині дороги направив у медицину…
Якось у випускному класі потрапила вона в лікарню, де її терміново прооперували. Допитлива, розумна і кмітлива дівчина сподобалася хірургу, ще тоді він розгледів у ній потужний потенціал, і порадив їй обрати професію лікаря. І не помилився, бо справжнім професіоналом своєї справи стала згодом Марія Миколаївна, врятувавши не одне людське життя. А, може, стала лікарем ще й тому, що від страшної інфекційної хвороби правець у 45-річному віці помер її тато, коли маленькій було всього лиш 2 роки.
Тож у 1965 році за велінням душі і серця Марія вступає до Чернівецького медінституту, який успішно закінчила в 1971 році та пройшла інтернатуру. Молодечий дух, юнацьке завзяття та романтика доріг мало не закинули Марію на БАМ, але за направленням приїхала юна лікарка-терапевт у 1972 році в село, що стало її долею. Злагоджений та професійний колектив лікарні, яка було однією з найкращих у районі, радо прийняв головного лікаря. На той час в Броварківській лікарні налічувалося 40 ліжок, навіть пологове відділення розміщувалося в тих стінах. Завзята, принципова і професійна Марія Миколаївна змогла автомобіль швидкої допомоги «вибити», адже їй потрібно було все і відразу, бо саме в тому, щоб бути потрібною людям вбачала справжній сенс життя. Та й справу, якій присвятила себе, любила понад усе.
А Броварки та прилеглі села на той час розквітали, розвивалося виробництво, народжувалися молоді родини, а лелеки просто «не встигали» приносити в їхні гніздечка діток. Тому роботи вистачало. Було куди втілювати і свій професійний потенціал. Це і щоденні виклики та прийоми, пологи, щеплення, огляди, поради… А іноді, ні дня, ні ночі, адже у сільського медика день ненормований. І ніхто й ніколи не отримував від неї відмови, адже вона, перш за все, лікар – а це на все життя! А ще, це чуйність, відповідальність та самопожертва. Пані Марія завжди йшла туди, де була потрібна її допомога. Тож односельці з вдячністю і любов’ю згадують «нашу лікарку», як називали її, адже ця жінка належить до тих особистостей, яких пам’ятають і шанують. Таку повагу можна заслужити лише надзвичайним професіоналізмом, відповідальністю та людяністю.
Слова: «Пам’ятаєте, Ви врятували мені життя?!», – це найвища нагорода для лікаря! А їх так часто говорять Марії Миколаївні вдячні односельці.
Своє щастя, свою радість, свою долю, кохання всього життя, зустріла Марія саме в цьому благословенному селі в свій перший робочий день.
Андрій Іванович, на той час молодий та вродливий головний інженер та голова профспілки колгоспу «Ленінець», щось трішки занедужав і лежав у лікарні, коли там з’явилася красуня Марія знайомитися з колективом та лікувальним закладом, який мала очолити. Тієї пам’ятної миті їхні погляди мимоволі зустрілися, і дівчина втонула в його променистих бездонних очах… «А ось Вам і жених, Маріє Миколаївно!», – защебетали, наче пташки, веселі медсестри. Ось так воно і сталося, наче в воду дивилися жартівниці, бо в тому ж таки 1972 році і побралися молодята. Все життя вони міцно трималися за руки, прямуючи непростими життєвими дорогами, наповненими трудовим неспокоєм та щасливими сімейними клопотами, адже в родинному гніздечку Безверхих зростало-підростало четверо пташеняток: три донечки-красунечки Людмила, Оксана та Вікторія і синочок Віктор. Батьки просто душі в них не чаяли, вкладали в них часточки своїх палких і люблячих сердець, виховували і навчали, аби вони зросли на радість справжніми людьми.

Щасливі миті родини Безверхих
Марія Миколаївна з сином Віктором
Матуся зі своїми дітьми
Вся родина зібралась докупи
Перший день занять у медінституті


Надзвичайно мало, всього 25 щасливих років у парі, дарував їм Всевишній. Наче сонце погасло, коли розімкнулися їхні руки… Чорного і страшного 1997 року обірвалося на півслові життя Андрія Івановича. Білим лебедем відлетів її коханий у засвіти, лишивши з чотирма дітками. Його останніми словами були: «Я знаю, ти сильна, ти справишся»! І Марія Миколаївна справилася, всіх дітей підняла на ноги, дала вищу освіту, бо жила тільки роботою і найріднішими.
Та ще одне тяжке випробування чекало на цю мужню і сильну жінку. Страшний вирок лікарів: перелом хребта, діагноз ускладнений тим, що в дитинстві Марія перенесла поліомієліт. Впродовж року жінка боролася з тяжкою хворобою, прикована до ліжка. На допомогу прийшла вся велика і дружна родина. Силою волі Марія Миколаївна змусила себе стати на ноги, спочатку пересувалася в інвалідному візочку, згодом за допомогою «ходунців», а потім були перші самостійні радісні кроки.
«Вставай і йди!», – ось моє щоденне гасло, – мовить Марія Безверха, силою думки і надзвичайними зусиллями змушуючи рухатися своє тіло. Марія Миколаївна, хоча і мешкає нині самостійно в своїй спорожнілій оселі, але ніколи не відчуває самотності. Діти є її надійною підтримкою, її радістю і гордістю. Син Віктор щодня навідується до матусі, на вихідні та свята приїздять донечки Людмила та Вікторія. Шкода тільки, що нечастими є зустрічі з донькою Оксаною та її родиною, бо вони мешкають аж у Сполучених Штатах Америки. Два роки не бачилися, а наче ціла вічність пройшла, та матуся щодня спілкується з ними по відеозв’язку. Раніше й сама, коли міцнішим було здоров’я, шість разів побувала в гостях у Оксани та зятя Девіда, тішилася любими онуками Андрієм, Патрісією та Ніколасом. А вдома бабусі не дають засумувати ще п’ятеро найкращих у світі онуків: Руслан, Денис, Максим, Катя та наймолодший першокласник Володимир.
То ж, шановна Маріє Миколаївно, нехай добрі справи повертаються до Вас сторицею. І нехай приносять весни на крилі ще довго-довго журавлі!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Марії БЕЗВЕРХОЇ.

А ВЕСНА СТОБАРВНА І СТОЗВУКА ЮВІЛЕЙ ПРИНЕСЛА НА ПОРІГ

Олександр СТЕПАНЕНКО, с.Білецьківка

2 квітня, коли красуня весна вже владно господарює на землі, до колишнього аграрія, мудрого господарника та талановитого керівника, який надзвичайно багато зробив для подніпровського краю і залишив пам’ятний слід в історії Кременчуцького району і просто порядної, щирої, доброзичливої і чуйної людини – Олександра Петровича Степаненка прийшов 70-річний ювілей.
Загорілася життєва зоря ювіляра в 1951 році на Київщині, але вже наступного року родина Степаненків перебралася до Лохвицького району. У мальовничому селищі Сенча промайнули кращі роки безтурботного дитинства та неповторної юності. Скільки стежок-доріжок здолав Сашко разом зі своїми братами Валерієм та Віктором – не злічити! Їхні батьки все своє життя сумлінно працювали на місцевому підприємстві, що носило звучну назву «Заготзерно», батько – начальником дільниці, мама – різноробочою. Тож з самого малечку зростали три брати Степаненки в любові до праці , знали ціну хліба і праці мозолястої, людей цінували і себе на поталу не давали.
Одразу ж після школи пішов Сашко незнаними шляхами в широкий світ – розпочалися його трудові університети. Спочатку, аби заробити свою копійчину, працював робітником у місцевому бурякопункті, а згодом помандрував до бабусі в Рязань, де на заводі «Рязсільмаш» був фрезерувальником.
А в квітні 1969 року покликали Олександра ратні дороги, а ще море неозоре. Свою військову службу юнак з Полтавщини ніс аж у Сєвєродвінську, що в Архангельській області. Довелося Олександру Степаненку стати моряком на довгих три роки, навіть кілька місяців провів на підводному човні. Саме ця служба та море загартували його чоловічий характер, навчили цінувати дружбу, бути відповідальним за свої вчинки та доручену справу.
Коли ж гарний та статний моряк, який борознив неозорий морський простір, повернувся додому, до рідного Полтавського краю, його серце потяглося до землі. Тож, не вагаючись, вступив до Полтавського сільськогосподарського технікуму, де здобув професію агронома-агрохіміка.
Весною становлення Олександра Степаненка став доленосний березень 1975 року. Саме тоді професійні дороги привели молодого агронома у колгосп імені Куйбишева, що в Максимівці. Робота в господарстві виявилася для нього незабутньою школою професіоналізму, досвіду, відповідальності та людяності. Тут він остаточно впевнився у правильності свого вибору, прикипів душею до землі. Й де б не працював, куди б пізніше не закидала його доля – в кам’янопотоківський радгосп імені Щорса, в білецьківський «Більшовик» чи в пронозівський радгосп імені Крупської, на яких би посадах не був – бригадиром, секретарем парткому, директором господарства чи сільським головою, він ніколи не зраджував своїм життєвим принципам, завжди був справедливим і толерантним.
Ще одна знакова весна в його долі – квітень 1998 року, коли депутатський корпус району обрав Олександра Степаненка головою Кременчуцької районної ради. За три скликання керівної діяльності Олександру Петровичу на теренах району довелося зробити чимало в розвитку сільськогосподарської галузі, утриманні об’єктів соціально-культурної сфери та побутового обслуговування, в медицині та освіті, в питаннях газифікації та благоустрою. Керівник не виокремлював для себе питань незначних, другорядних і кожен свій день заповнював турботами про людей.
12 років, наповнених трудовим неспокоєм, присвятив Олександр Петрович служінню громаді на посаді голови районної ради. Навіть, вийшовши на заслужений відпочинок, не залишився осторонь суспільних справ: білецьківські виборці виявили йому високу довіру, обравши депутатом районної ради. Він очолював постійну комісію з питань бюджету, приватизації та підприємницької діяльності, продовжував працювати над вирішенням проблем району, рідного села Білецьківка.
За значний особистий внесок в соціально-економічний розвиток Кременчуцького району рішенням 16 сесії 7 скликання Кременчуцької районної ради від 7 грудня 2017 року Олександру Степаненку присвоєно звання «Почесний громадянин Кременчуччини».
Нині Олександр Петрович вирішив перепочити від постійної громадської напруги та шаленого життєвого темпу. З головою поринув у родинні турботи. Адже сім’я для нього – найголовніше, найрідніше, найдорожче. Кохання всього свого життя, сірооку красуню Ніну, він зустрів, будучи студентом. І так, рука до руки, плече до плеча в любові і злагоді прямує подружжя Степаненків непростими життєвими дорогами багато зим і літ. Виростили гідними людьми своїх двох синів-соколів, Владислава й Андрія, радіють успіхам найкращих у світі онуків Олександра та Ярослава.
Життя прожите недаремно, є ким пишатися, є що згадати.
Тож, шановний ювіляре, здоров’я Вам міцного на многії літа, родинного тепла і затишку! Хай доля й надалі буде щедрою й прихильною до Вас. Осипаються дні пелюстками, непомітно спливають роки. Не сумуйте, пишайтесь літами, бо не марно прожиті вони. Нехай Бог посилає здоров’я і силу, весна дарує молодості цвіт, щоб ви добро на цій землі творили з любов’ю в серці ще багато літ!

ДЗВЕНИТЬ КОЛОССЯМ НИВА ЗОЛОТА – І В СПОГАДИ НАЙКРАЩІ ПОВЕРТА

В борозні, у зерні, у колоссі
я батьківський слід пізнаю.

Микола Сингаївський.

Його життя – невигадана повість… Повість, яку писав щодня, щогодини, щохвилини хлібороб з діда-прадіда, агроном від Бога, заслужений працівник сільського господарства України Микола Іванович Коваленко, возвеличуючи своєю хліборобською працею нашу славну полтавську землю. Ім’я його було відоме не тільки в Кременчуцькому районі чи області, а й в усій Україні, бо до високого визнання своєї праці йшов агроном колишнього колгоспу імені Мічуріна, що в селі Піщане, довгим, непростим, наповненим трудовим неспокоєм і сумлінною працею шляхом, що вготувала йому доля…

Заслужений працівник сільського господарства України
Микола Коваленко

Загорілася його життєва зоря неповторної весняної днини в одвічній хліборобській родині, де завжди знали ціну хліба, 19 березня 1936 року в мальовничому селі Попельнасте, що на Кіровоградщині. Батьки з раннього ранку і до пізнього вечора працювали за трудодні в колгоспі, тож перед хлопчиною були відкриті всі курні сільські дороги й шляхи, що відміряв і сходив з ватагою таких босоногих хлопчаків, як і сам. Та особливо манив його степ, широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий, золотаві лани пшениці, що медами пахли й колоссям грали, і пісня жайворонка линула в небесній блакиті.
Здавалося б, тільки жити та життю радіти, мріяти, рости, купатися у батьківській любові, та все це своїм чорним крилом перекреслила війна. З перших буремних днів його батька-хлібороба Івана Коваленка забрали на фронт – боронити рідну Україну, дружину та сина, які лишилися там, на окупованій території.
Коли звільнили Україну, Миколка вперше переступив поріг рідної школи, навчався охоче, наче одразу хотів пізнати весь світ. Після закінчення десятирічки, його шлях проліг до Білоцерківського сільськогосподарського інституту – на факультет агрономії. Та це й не дивно, бо з молоком матері увібрав хлопчина любов до землі, до праці хліборобської, та велику повагу до батьківських натруджених і мозолястих рук. А ще, агрономом у колгоспі працювала його тьотя. Тож Миколка часто спостерігав за її роботою, дивувався, з яким благоговінням вдивлялася вона у перші сходи, як їх чекала, як раділа щедрим врожаям.
А згодом професійна стежина молодого агронома Миколи Коваленка перетнулася зі шляхом знаного в ті часи аграрія Володимира Волошина, який очолював колгоспне господарство в селі Дмитрівка, що в Кременчуцькому районі. Тож завзятого та знаючого спеціаліста щиро прийняли в дружній хліборобській родині. І так з дня у день, з року в рік, від засіву до жнив Микола Іванович робив свою щоденну непросту хліборобську справу. Він був з людьми і серед людей, це було його покликанням, а його робочим кабінетом було поле – під чистим небом і без даху.
І якою б нелегкою, напруженою не була ця робота, часто — в негоду і холоди, у Миколи Івановича ніколи навіть думки не з’являлося зрадити обраній професії, шукати легшої долі. Ростити хліб — його покликання, бо й рід його весь споконвіку землеробський.
На посаді головного агронома господарства навчився і рослини розуміти; знав особливості обробітку грунту, терміни та способи сівби; особливості догляду за посівами й посадками; «секрети» ефективної боротьби з бур’янами, хворобами та шкідниками.
Важка праця у полі, недоспані ночі, постійні переживання щодо погоди, одвічні думи про те, чи зійдуть рівномірно сходи, чи спрацюють отрутохімікати, чи вдасться вчасно вийти у поле комбайнам, і що ж, зрештою, покаже бункер. Ще можна довго перелічувати всі «переваги» професії агронома…
Коли ж Володимир Волошин очолив колгосп імені Мічуріна в Піщаному, то й запросив до себе талановитого, знаного вже на той час агронома. То ж через деякий час слава про «мічурінців» з Піщаного линула вже не тільки по всій області, а й по Україні, а була в тому й чимала заслуга головного агронома колгоспу Миколи Коваленка. Адже щедрі намолоти зернових і бобових культур, небувалі врожаї городини – то справа рук мудрої аграрної політики нашого агронома.
За успіхи на хлібній ниві, за сумління і відповідальність у роботі, за високий професіоналізм і значні виробничі досягнення Микола Коваленко нагороджений медаллю «За трудову доблесть», а в 1996 йому було присвоєне почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України».
Таку особистість і її роль в житті нашого Полтавського краю, яким є Микола Коваленко, важко переоцінити. Його життя є прикладом не слів, а конкретних справ, не показного патріотизму, а справжньої любові до землі, людей.
Господарем хлібних ланів без перебільшення можна назвати Миколу Коваленка. Його палке серце завжди широко відкрите для людей. У цій добрій і щирій, надзвичайно працьовитій і талановитій людині втілилися найкращі риси – висока порядність, прагнення зробити цей світ кращим, а землю нашу – багатшою і родючішою.
Щасливим був Микола Іванович не тільки в роботі, а й в особистому житті. На своєму життєвому шляху зустрів він і справжнє кохання, свою Валентину Павлівну, справжню Берегиню родини Коваленків, з якою в злагоді і любові пройшли одною життєвою дорогою більше ніж півстоліття. Виростили справжніми і порядними людьми двох синів-соколів: Сергія та Володимира. Тішилися найкращою в світі онучкою Яночкою. І правнука Платона на світ благословили, якому вже виповнилося 5 рочків.
Чорної осені 2020 року відлетіла сивою пташкою у засвіти дружина Валентина, лишивши свого лебедя летіти з одним крилом… Та не дають засумувати татові сини, його міцна надія і підтримка, що додає сили до життя.
Вже багато зим і літ Микола Іванович на заслуженому відпочинку, але кожного дня зранку-ранесенько зустрічає сонечко, радіє прожитому дню і згадує наповнені славною працею роки. Хоч і здоров’ячко підводить, і натруджені руки не такі вправні як колись, але вони не знають втоми і нині. Ось і недавно до початку городніх робіт боріночку і сівалочку змайстрував, бо ж весна-красна прийшла!
Та не сама прийшла, а ще й ювілей до господи Миколи Івановича привела!
19 березня до цієї славної працею людини завітає на поріг 85-й день народження. То ж з роси і води Вам, шановний ювіляре, літ до ста – та щоб без старості, та при здоров’ї!
А наостанок додам, що народ існує доти, доки жива його історія, поки жива пам’ять нащадків. А пам’ятати тих, хто творив історію держави, хто сіяв хліб та до хліба – то є свята справа.
Фото з сімейного архіву Миколи Коваленка.

ПРО ВЧИТЕЛЯ МОЄ НАЙКРАЩЕ СЛОВО

Валентина Кармазіна (1964 рік).
Саме такою прийшла вона працювати піонервожатою до Обознівської середньої школи
З донької Русланою
Дідусь Вітіслав з правнучкою Міланочкою

Чому з роками до нас, дорослих, все частіше й частіше прилітають, наче ластівки з весною, спогади про школу, своїх дорогих учителів, однокласників, про незабутні роки дитинства і юності?! Мабуть тому, що з висоти прожитих років вони здаються наймилішими. А може тому, що у країну дитинства немає вороття. І тільки у снах чи спогадах можна заново пережити почуття, які так хвилювали колись, а тепер здаються наївними, до болю простими, але так тривожать серце і душу.
Оті святі й незабутні спогади дитинства для кожного з нас є опорою та життєдайним джерелом у дорослому житті. Батьки дарують нам життя, а вчителі вчать розуміти його, виводять нас у широкий непізнаний світ, у якому ми повинні бути не глядачами, а творцями.
Саме такими творцями, сіячами усіх людських чеснот у дитячих душах були мої дорогі незабутні, святі і вічні вчителі Обознівської середньої школи. У пору нашого дитинства і юності вчителі були вихідцями з простих селянських і робітничих сімей, пережили голодомори, воєнні та післявоєнні лихоліття, зазнали нестатків і бідувань, нужди і голоду.
Тому їхні серця і вчинки були наповнені добротою, людяністю, доброзичливістю, співчуттям до скривджених, вони завжди намагалися допомогти тому, хто цього потребував. Наші вчителі надзвичайно відповідально ставилися до своїх професійних обов’язків, виконання громадських доручень. Намагалися дати учням міцні знання, виховати їх справжніми людьми. Не дивлячись на мізерну зарплату, тоді педагоги майже щодня проводили з учнями додаткові заняття, залишали після уроків, працювали з нами на перервах, щоб кожен зрозумів і виконав завдання. Як же ми сердилися на них за це, адже так хотілося після уроків з ватагою хлопчаків і дівчаток швидше закинути портфелики і мчати в свої дитячі ігри, в безтурботність, в щасливе дитинство.
Прикро і боляче, що відлітають у вічність, наче птахи, наші дорогі вчителі, лишаючи по собі лише світлі та щемні спогади…
У благословенному селі Майбородівка, в затишному будиночку, що наче очима-вікнами виглядає на дорогу, з ранньої весни і до пізньої осені в обрамленні квітів, в справжнісінькому виноградному Царстві (нині ж все зима накрила білим пухнастим покривалом) – мешкає моя дорога вчителька Валентина Олександрівна Кармазіна. Людина надзвичайної душі та золотого й люблячого серця, в якому перетинаються всі дороги, шляхи й стежки її учнів.
А свій вчительський шлях розпочала Валентина Олександрівна піонервожатою у далекому вже 1964 році у найкращій, неповторній, рідній і дорогій Обознівській школі.
Пригадуються її незабутні уроки хімії, коли малиновою піснею линув шкільний дзвінок, відчинялися двері й наша Валентина Олександрівна легкокрилою пташечкою впурхувала до класу, завжди привітна і усміхнена, надзвичайно толерантна, завжди зі смаком одягнена і надзвичайно красива. Прониклива і щира, вона відчувала настрій кожного учня, ніби тримала якийсь міцний емоційний зв’язок. А в її голосі, якого вона на нас ніколи не підвищувала, ні крихти роздратування чи невдоволеності. З дивовижною легкістю і гарним настроєм, надзвичайно дохідливо кожному осягали ми разом з нею ази дивовижної і часом чудернацької науки. Адже хімія – це наше життя, це все, що ми відчуваємо, бачимо навколо, та й самі складаємося з хімічних речовин, які постійно реагують між собою. Віруси, мурашки, люди, планети, зірки, галактики – все у світі складається з хімічних елементів. По суті, увесь Всесвіт є дуже великим і дуже складним хімічним реактором. Тож Валентина Олександрівна не тільки сама захоплювалася цією наукою, а змогла зацікавити нею і своїх учнів.
А як вона любила і любить квіти, і вони, певне, це відчували, бо найрозкішніші, найкращі, найекзотичніші вони пишалися своєю вродою і росли, наче з води, саме у кабінеті хімії, немов у справжнісінькій оранжереї, доглянуті дбайливими руками нашої дорогої вчительки.
Вона захоплювалась сама і вміла своє захоплення передати кожному, бо мала золоті руки, які просто творили дива. Уміла майстриня надзвичайно прекрасно володіла гачком та спицями, віртуозно освоїла техніку макраме і цьому мистецтву після уроків та на перервах навчала нас. З усмішкою пригадую, як навіть хлопчаки, найбільші шибайголови та пустуни, вже не говорю про дівчаток, чинно та зосереджено, висівшись на лавці на шкільному подвір’ї зі спицями в руках, в’язали свої перші шкарпетки та шарфики. Вона ніколи не сиділа на перервах у вчительській, а завжди була з дітьми – спілкувалася чи гралася з ними, допомагала освоювати непокірні лицьові та зворотні петлі, опановувати вузлики макраме. Вона, як тепер мовлять, була з учнями на одній хвилі. Поважали і цінували її і колеги-вчителі за професійність, людяність, порядність, адже тодішній колектив учителів був наче одна велика і дружна родина, і горе, і радість, всі сімейні та інші свята – завжди разом. Тож таких вчителів, як вона, не забувають ніколи, згадують добрим словом її колишні учні, телефонують та приїздять на гостину до Майбородівки, куди родина Кармазіних переїхала 18 років тому, поближче до донечки Інни та її родини.
Але їхні серця навіки належать Обознівці, тим стежкам, що сходили в юності разом з Вітіславом Федоровичем – коханням всього життя Валентини Олександрівни, тим солов’ям, які співали для них серенади, тим людям, близьким і дорогим, з якими жили, працювали, дружили та дорожили.
П’ятдесят сім років, наповнених життєвими турботами та клопотами, прямує подружжя Кармазіних непростими життєвими дорогами, разом долаючи всі перепони, як кажуть: і в горі, і в радості – разом. Виростили та виховали двох донечок-красунечок: Руслану та Інну, які збудували свої родини та подарували щасливим дідусеві з бабусею найкращих у світі онуків: Ігоря, Максима, Марину та Анну і вже тішаться не натішаться правнучкою Міланочкою. Для Валентини Олександрівни та Вітіслава Федоровича їхня дружна і міцна родина – це найцінніше та найсвятіше, що дарував їм Всевишній. Прикро тільки, що здоров’я підводить, і руки вже не такі вправні, і ніжки не такі прудкі, як раніше, але подружжя завжди підтримує один одного і радіє кожному прожитому дню.
Як тільки пригріє весняне сонечко і почне оживати природа від зимового сну, дядя Славик, як зовуть його в селі, береться за свою улюблену справу – виноградарство, якому присвятив уже багато років. Це справа для душі, якою займається на заслуженому відпочинку, бо все своє нелегке трудове життя працював водієм у племзаводі «Жовтень» (с.Обознівка), з них тільки 18 років щодня забезпечував односельців свіжим хлібом. Щороку виноград дяді Славика радує його родину, хороших друзів, сусідів та знайомих високим урожаєм та запашними плодами, які вирощує саме для частування, а не для продажу.
Тож з роси і води, дорогі мої Валентино Олександрівно та Вітіславе Федоровичу! Нехай Бог вам здоров’я дає, а виноградна лоза сили додає.
Фото з сімейного архіву Кармазіних.

А ЖІНКА БУВАЄ НА ВЕСНУ ТАК СХОЖА…

Талановита людина – талановита в усьому, саме цей вислів яскраво і точно підходить до чарівної і неповторної пані, керівника зразкового танцювального колективу «Родзинка» та дорослого танцювального колективу «Позитив» Градизького Будинку культури «Україна», молодої, активної, завзятої, креативної Ірини Леонідівни Компанієць.
Ірина Леонідівна народилася в мальовничому Градизьку, увібравши в себе всю його красу і таланти. Ще, ледве зіп’явшись на ніжки, юна красуня полонила своїм співом та любов’ю до танців всіх рідних, сусідів, друзів, знайомих. Тож вердикт був одностайним: бути Іринці артисткою.

Синочок Макар з матусею
Ірина КОМПАНІЄЦЬ зі своїми вихованцями
Юні танцюристи зі своєю наставницею
Градизькі аматори сцени – найкращі
На сцені – вихованці Ірини КОМПАНІЄЦЬ


Але не так сталося, як комусь бажалося, Ірина вирішила обрати непросту вчительську дорогу, закінчивши у 2012 році Глухівський педагогічний університет ім. Довженка. І цей досвід згодом дуже пригодився їй у подальшій роботі.
Всього 4 роки як працює пані Ірина на посаді керівника танцювальних колективів, та за цей короткий час з легкістю завоювала повагу та розуміння колег, любов своїх підопічних танцюристів, зовсім юних і «не зовсім», адже у її підпорядкуванні 4 вікові танцювальні групи (молодша: з 5 до 8 років, середня: з 8 до 12 років, старша: з 12 до 15 років) і доросла, де свої хореографічні таланти та можливості може продемонструвати кожен, хто небайдужий до мистецтва танцю.
Навіть сам Градизький селищний голова Мирослав Носа є активним і надзвичайно талановитим учасником танцювального колективу «Позитив».
Виступи танцювальних колективів, якими керує Ірина Компанієць, завжди викликають великий інтерес у глядачів та шалені оплески, тому що кожен з них – це не просто танець, а театральна постановка, магія, що заворожує, справжня казкова феєрія. А секрет успіху колективів полягає у майстерності кожного виконавця, копіткій і нелегкій праці їхнього керівника, яка допомагає опановувати мистецтво і грацію танцю, вміння триматися на сцені.
Ірина Леонідівна надзвичайно вимоглива не тільки до своїх танцюристів, а й до себе. Для того, щоб тримати себе у гарній формі, вона захопилася ще й йогою, з цією системою знайомить і своїх вихованців, які в усьому намагаються бути схожими на свого керівника. Це людина, яка постійно розвиває свої творчі навички, удосконалює, розширює, опановує все нове, незвичайне, цікаве. Вона – індивідуальність, особистість, в якої душа прагне до прекрасного, руки не знають спокою, а її мозок – невичерпне джерело ідей та задумів.
Жінка своїми руками створює сценічні костюми, оформляє сцену та фотозони до кожного заходу в Будинку культури чи селищі, бо має неабиякі дизайнерські здібності.
Артистична, харизматична, людина свого слова, пані Ірина все встигає, із світлою думкою дивиться у майбутнє. Ірина Леонідівна просто живе своєю цікавою роботою, надихає на творчість інших. Скільки гарних задумів і планів має, які так хочеться втілити в життя. От тільки ота клята пандемія коронавірусу внесла свої відчутні корективи, перекресливши всю роботу закладів культури.
Тепер лише світлі спогади лишилися про насичене, неповторне, цікаве, наповнене аплодисментами життя, що вирувало і квітло в Будинку культури, про те, як сама вперше взяла участь у сімейному конкурсі «Жінка-весна» і посіла перше місце, полонивши глядачів своїми талантами та харизмою.
Ірина Леонідівна, до всього переліченого, ще й прекрасна дружина і любляча матуся. Разом з чоловіком Олександром Валерійовичем виховують двох синочків-красенів: семирічного Макара та дворічного Мишка.
Матуся й синам своїм передала любов до танцювального мистецтва, то ж Макар вже підкоряє градизьку сцену, а в Мишка ще все попереду.
Тільки нехай швидше закінчуються всі локдауни, підуть у безвість пандемії, і тоді широко відчиняться двері закладів культури, заграє музика, зберуться глядачі, аби насолодитися святковим дійством у кожному селищі, селі чи місті.
На час виходу статті Ірина Компанієць змінила місце роботи. Тож побажаємо їй успіхів і благополуччя й на освітянській ниві!
Фото з особистого архіву Ірини КОМПАНІЄЦЬ.

БИЛА ЇЇ МАТИ БЕРЕЗОВИМ ПРУТОМ, ЩОБИ НЕ СТОЯЛА З ОТИМ БАЛАМУТОМ

Тамара та Володимир КОВАЛЕНКИ, с. Бориси
Біжать роки, летять літа – так швидко молодість минає…
Подружжя КОВАЛЕНКІВ – у верхньому ряду

Саме так починалася історія кохання подружньої пари з села Бориси – Володимира Миколайовича та Тамари Сергіївни Коваленків, які пройшли разом непростими життєвими дорогами в любові та злагоді 56 літ.
Переступивши поріг затишної оселі Коваленків, відчувається якась особлива аура душевності та спокою. Наші «молодята» раді непроханим гостям – привітні і гостинні, усміхнені і комунікабельні, відверті та щирі, а в їхніх очах – турбота і любов.
На теплій лежанці зручно вмостився домашній улюбленець кіт Мікі, який обсихав щойно після купелі, бо постраждав у вуличних баталіях за серце сусідської кішки. Тож Тамара Сергіївна влаштувала вусатому красеню «велике прання».
«Дідусю, бабусю», – лагідно і мелодійно лине в оселі, це вони так звертаються один до одного. Перед фотосесією Тамара Сергіївна ніжно прихорошує свого сивочолого лебедика, аби гарно виглядав на фото, а він, ніби обіймаючи її поглядом, мовить жартома: «Бачите, як добре, коли жінка молода, так вже біля мене припадає та жаліє». «Та отож всі дідусеві забаганки та замовлення виконую», – в тон господареві відповідає господиня.
– А було ж, були й ми молоді та красиві! Тепер лише красиві, – мовить жартома Тамара Сергіївна.
… І линуть спогади, приємні, яскраві, соковиті, наче кадри кінострічки спливали у пам’яті картини юнацьких щирих літ.
– Ох, і лупцювала ж мене мама за нього, аби не женихалася з дорослим парубійком, адже йому на той час вже 20 літ було, а мені всього 15. Ходили під зорями степовими дорогами та шляхами, солов’їв слухали, пісні удвох співали та дзвінко так виводили під його гармошку. І чути було нас за версту, бо коли ми до мого двору підходимо, то мама з лозинякою вже в кущах, у засідці – нас чекає… Я ж прожогом мчу до хати, закутуюся у ватну ковдру і падаю на ліжко, аби матусина лозина менше дошкуляла. А Володя благально заглядає у віконечко і просить-причитає з надвір’я: «Ой, тітонько Галько, ой, дорогенька, не бийте доньку, я ж її люблю!»… Майбутня теща, Галина Прокопівна, зачувши Володину промову, не випускаючи дрина з рук, мчить доганяти бідолаху. А в того тільки п’яти з двору мелькали, лише гармошка, його постійна супутниця: «циги-циги-циги», – жалібно стинала, коли з Володькою чимдуж утікала. І так 5 років!
Та й хіба можна було не любити мого Коваленка, гарний, дотепний, жартівливий, кращий танцюрист у селі, а як заграє на гармошці, так ноги самі й просяться до танцю, – щасливо усміхаючись, пригадує дружина.
І дійсно так, гортаю сторінки альбомів, сімейні реліквії Коваленків, а з чорно–білих світлин не Володимир Коваленко усміхається, а справжнісінький тобі відомий радянський актор Микола Рибніков. Така неймовірна схожість, то ж як не полюбити такого красеня в 15 літ!
А ось на світлині – красуня писана, справжня тобі цариця Грузії – Тамара! Як не закохатися?! А до того ж, дійсно грузинська й українська кров тече у її венах…
Не можу не розповісти ще одну неймовірну історію щирого і палкого кохання на все життя – зворушливого кохання батьків Тамари Сергіївни: полоненого грузинського юнака Сергія та української красуні Галини.
Зустрілися молодий солдат з сонячної Грузії, якому пощастило втекти з німецького табору військовополонених, та українка Галина у горнилі Другої світової війни на глобинській землі, у с. Бориси. Сергій прибився в село, де його й прихистили Галині сусіди. Це було кохання з першого погляду. Молодята відразу ж вирішили одружитися. Та Галин батько був категорично проти цього шлюбу. Та що може стати на заваді справжньому коханню?! Галя та Сергій таємно зареєстрували свій шлюб аж у Глобиному. Батько ж не міг змиритися з тим, що доня не підкорилася його волі і, не довго думаючи, відправив обох на примусові роботи до Німеччини.
Там у 1944 році їхня донечка Тамара вперше побачила світ, народилася у неволі, під холодними німецькими зорями, далеко від рідної України. Недовгим було сімейне щастя Галини та Сергія, молодих розлучили, Сергія відправили в невідомому напрямку, Галя ж лишилася сама з дитиною на руках. Скільки шляхів пройшла Галина, скільки доріг, в пошуках коханого, скільки листів написала з запитами в різні інстанції, Сергій, наче в воду канув… Все своє життя чекала Галина Прокопівна чоловіка, все вірила, що живий. Заміж так і не вийшла, жила для донечки та сподівалася, що одного дня відчиняться двері і зайде до хати її Сергійко, її єдиний, її бажаний.
Та йшли роки за роками, дні за днями, вже й Тамара стала на порі, писаною красунею зросла і так схожа на свого тата…
А 4 травня 1964 року й побралися молодята, на весільний рушничок стали Володя з Тамарою, та й стали жити-поживати з мамою в одній хаті. Змирилася Галина Прокопівна з зятем, та й прийняла, наче рідного сина. Адже Володі теж довелося в житті несолодко. Коли німці палили село, згоріла дотла і їхня хата. Двоє малих діток (Володя з сестричкою) та матуся лишилися без даху над головою. Тож викопали разом з сусідами землянку на городі, та там і перезимували. Його тато, Микола Коваленко, колишній секретар сільської ради, переховуючись від фашистів, підірвав здоров’я і в 1945 році помер. То ж рано хлопчині довелося зазнати праці мозолястої, ще зовсім малим пішов до колгоспу – заробляти трудодні.
За плечима Володимира Миколайовича, небагато й немало, а 45 років водійського стажу! Скільки ж кілометрів шляхів намотувалося на колеса його автомобіля, просто не злічити, адже душа шофера – широчінь доріг. А вдома на свого водія вірно чекала Тамара Сергіївна, яка теж сумлінно, на совість працювала у сільпо, віддавши цій професії 30 років життя.
– Прожили, як всі люди, працювали, дітей зростили, внуків діждалися, правнука на світ благословили. А як співали, танцювали, на весіллях гуляли, жодного не минали, – додає Володимир Миколайович.
Найбільшим досягненням у житті, найсвітлішою радістю Володимира Миколайовича та Тамари Сергіївни є їхня дружна і міцна родина: хороші й дбайливі діти – син Микола з дружиною Оксаною та донька Валентина з чоловіком Григорієм, найкращі у світі онуки Юрій, Яна та Алла, а ще хлоп’ятко-янголятко – чотирирічний правнучок Данилко.
– Я безмежно люблю свою родину, ними живу, ними дихаю. Як тільки прокинуся зранку – зразу ж за телефон, аби дізнатися, чи все гаразд у моїх рідненьких. І тільки тоді спокійно починаю вже вештатися, дідусеві замовлення виконую, щось смачненьке готую йому, тиск вимірюю, бо він у мене гіпертонік. Я вже як справжня лікарка, ось бачите, у мене на столі, наче в аптеці, все тут розписано, знаю які ліки при яких симптомах дідусеві давати. А ні, то швиденько телефоную донечці, вона у нас медик і мешкає в Градизьку. Отак і живемо, підтримуючи один одного, розуміючи з напівслова та погляду, – мовить Тамара Сергіївна.
То ж нехай Господь береже цю достойну родину, а спільний їхній шлях хай довго ще цвіте.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву КОВАЛЕНКІВ.

ТАК ЗОРІ ЗІЙШЛИСЯ

Петро і Таїсія Базавлуки
Ось так 50 літ тому молодята серця поєднали –
на весільний рушник стали

Уже пів століття пліч-о-пліч у взаємоповазі, розумінні однин одного та щирій любові топчуть життєвий ряст Петро Петрович і Таїсія Леонтіївна Базавлуки з мальовничого села Демидівка Омельницької ОТГ.
І хоча відтоді, як стали на весільний рушник, уже минуло цілих 50 років, у їхніх очах, як і раніше, — щирість, на вустах — теплі усмішки, а в серцях — добро і любов.
Золоте весілля – найкращий доказ, що справжнє, щасливе і вірне кохання насправді існує. Спільно прожиті 50 років, мабуть, і назвали золотим ювілеєм, тому що цей благородний метал витримує багато, так і подружжя Базавлуків змогло пройти крізь труднощі життя разом 50 зим і літ. І, головне, на життєвих дорогах, попри всі випробування, вони зуміли зберегти іскру любові, що спалахнула багато років тому прекрасної осінньої пори, що на дивну казку схожа.
Далекий вже 1969 рік. Петро Базавлук – молодий агроном, гарний, стрункий, завзятий, після закінчення Полтавського сільськогосподарського інституту прибув працювати у Демидівку – вирощувати високі врожаї в колгоспі «Дружба».
Стрімко мчить степовими дорогами агроном на своєму мотоциклі, переганяючи прудкий вітерець, адже кругом треба встигнути, всьому лад дати, бо осінні жнива в розпалі. Та й не звик він сидіти в кабінеті, бо його робочим кабінетом було поле – під небом блакитним, бездонним, без даху.
І ось такої неспокійної осінньої днини, коли ввечері повертався з поля, й красуню Таїсію зустрів, яка поспішала додому, з клубу поверталася. Дівчина працювала в конторі бухгалтером і дуже припала до серця агроному. То ж частенько шукав привід, аби навідатися у справах до контори, і поглянути бодай одним оком на місцеву красуню. А тут і нагода трапилася. Запропонував підвезти, відмовилася, сором’язливо потупивши очі до землі.
«Нічого, сміливість міста бере, все одно моєю буде, не втече», – подумав парубок, та й помчав собі курною дорогою. Іншого разу на запрошення Петра, Таїсія не відмовила. Спочатку сором’язливо ледь трималася за його стан, але швидка їзда все більше зближувала і перехоплювала подих. Коли ж затих двигун, він міцно і лагідно взяв її руки в свої долоні, щоб більше не відпускати…
Тож восени познайомилися ближче, а січневої неділеньки 30 числа 1971 року вже й одружилися молодята. І було в них перше показове комсомольське весілля, коли гуляло, гуло, веселилось все село. Розписувалися урочисто, в самому Омельнику, у колгоспній конторі, куди прибули голова сільської ради та секретар. Усміхаючись, Петро Петрович пригадує, як перевозив посаг молодої та й саму молоду на санях та гусеничним трактором, бо зима того року була зовсім безсніжною. 30 січня відгуляли Базавлуки весілля в Демидівці, а наступного тижня у рідному Петру Петровичу селі Сари, що в Гадяцькому районі.
А далі закружляло й понесло життя у майбуття. Петро Базавлук натхненно працював, лани засівав, урожаї небувалі збирав, культуру землеробства підіймав, людей шанував і себе на поталу не давав. І так сім довгих літ, а згодом, побачивши старання, любов і хист до хліборобської справи, довірили йому і колгоспом керувати. Пізніше працював і головою профкому колгоспу, і головою сільської ради. Таїсія Леонтіївна ж заочно закінчила Полтавський сільськогосподарський інститут та сумлінно і чесно трудилася колгоспним бухгалтером.
Лелека здалека приніс на своїх дужих крилах подружжю Базавлуків двох донечок-красунечок – Ірину та Оксану. Робота керівника, звичайно, потребувала більше часу, тому дітьми та домашнім господарством здебільшого займалася дружина. А коли випадала нагода провести вихідний чи святковий день разом з татом, то щастю родини не було меж. У тяжкі 90-і, коли довелося ставити на ноги донечок, дати їм належну освіту – тримали Базавлуки чималеньке господарство, було й по чотири корови, бичків та свиней вирощували.
Виховали батьки своїх дітей порядними й добрими людьми, які нині в усьому є їхньою надійною опорою і гідною підтримкою.
Подарував Господь щасливим дідусеві з бабусею і трьох найкращих у світі онуків: Лєну, Максима та Романа. Сьогодні вони для них – гордість і втіха та продовження роду славного, хліборобського.
Півстоліття разом, рука до руки, плече до плеча, крокують наші «молодята» в майбуття, переживши разом сумні та щасливі миті, пройшовши, міцно тримаючись за руки, більшу частину життя. А в їхніх добрих і променистих очах і досі живе любов…
На запитання, в чому секрет щасливого подружнього життя Петро Петрович, усміхаючись, мовить: «Так зорі зійшлися»! А дружина, ніби обіймаючи свого сивочолого лебедика поглядом, зізнається: «У сім’ї чоловік — голова, а дружина – шия. Куди шия поверне, туди голова подивиться. Проте, між ними обов’язково має бути взаєморозуміння. А ще, потрібно довіряти один одному, йти на поступки, бо в подружніх стосунках – це найголовніше, це запорука щасливого шлюбу.
Тож, шановні ювіляри, радості, добра вам і здоров’я на щодень міцного, як граніт. Світ завжди сприймайте із любов’ю, хай щастить вам! Многая вам літ!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Базавлуків.

БІБЛІОТЕКИ БУЛИ, Є І ЗАВЖДИ БУДУТЬ ПОТРІБНІ ЛЮДЯМ

Наталія Підгорна, директор КЗ «Омельницька сільська
публічна бібліотека» та Альона Москаленко, бібліотекар

У цьому твердо переконана Наталія Олександрівна Підгорна, директор комунального закладу «Омельницька сільська публічна бібліотека». Бо, попри найновітніші інформаційні технології, попри найнеймовірніші можливості Інтернету, ніщо не зрівняється з насолодою погортати сторінки справжньої книжки, посидіти на зручних стільцях у напруженій тиші читального залу, поділитися враженнями від прочитаного чи подискутувати, а то й поговорити про наболіле. Бібліотека в кожному селі чи не єдиний безплатний культурно-просвітницький центр. А в Омельнику особливо, його завсідниками є і дорослі, і діти, небагато й немало, а 500 читачів, і до кожного тут підхід індивідуальний.
– Ми і психологи, і лікарі душі, і актори, і вчителі водночас. Як-то кажуть: місце нашої роботи — аптека душі, – говорять Наталія Підгірна та її професійна помічниця – бібліотекар Альона Москаленко.
Цей комунальний заклад, що знаходиться в мальовничому селі Омельник, створений у 2016 році і в нього входять ще 6 бібліотек: Запсільська, Демидівська, Варакутівська, Рокитненська, Пришибська та Кобелячківська.
Бібліотечний фонд книгозбірні налічує 9 тисяч 800 книг – на різні смаки і вподобання, особливо багато представлена дитяча література. Тільки у минулому році вона поповнилася на 183 книги: 28 – за державною програмою, 85 придбані за кошти Омельницької ОТГ, 70 – подаровані. За кошти громади здійснюється й передплата багатьох періодичних видань.
Затишне й сучасне приміщення Омельницької бібліотеки – чудове місце з прекрасним інтер’єром, що надихає і мотивує до навчання та творчості. Особливо вражає своєю охайністю і продуманістю, аби тут було зручно всім: акуратні стелажі, де кожна книга знає своє місце, прекрасно оформлені тематичні виставки, чудовий дитячий куточок з м’якою канапкою та іграшками, зручні столики та стільці для малечі, де можна почитати книжку, погортати журнал, навіть помалювати чи розфарбувати малюнки.
А ще на базі бібліотеки працює Університет III віку, де за сучасними ноутбуками навчаються комп’ютерної грамотності більш поважні мешканці села, адже тут є і доступ до мережі Інтернет.
Надзвичайно багато зусиль прикладають і Наталія Олександрівна, і Альона Сергіївна, аби в стінах бібліотеки кожен, хто переступив її поріг, відчував себе комфортно і захищено. Вони радують своїх відвідувачів яскравими книжковими виставками, новинками літератури і теплотою творчих зустрічей, проводять майстер-класи та онлайн-конкурси, цікаві заходи до всіх державних свят, навіть вечори поезії для літніх людей. У минулому році брали участь у Луганському обласному відкритому рок-фестивалі «Зі Сходу до Заходу», були учасниками конкурсу «Творчі канікули», проводили гру-вікторину «Українському роду – нема переводу».
Тож, на моє переконання, сучасною бібліотеку роблять не назва, і навіть не супер ремонт, хоча і це важливо. Бібліотеку роблять люди, які обожнюють книги, а ще, свято віддані своїй справі, такі як Наталія Підгорна та Альона Москаленко, які живуть інтересами своїх читачів, відвідувачів, користувачів, аби КЗ «Омельницька сільська публічна бібліотека» стала сучасною і потрібною, місцем перетину людей, цікавих зустрічей, неформального спілкування.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

МОЯ СІМ’Я – МОЯ ФОРТЕЦЯ, МІЙ ДІМ, МІЙ ЗАМОК, СПОКІЙ МІЙ

Вся родина за столом – відчиняє янгол двері й обіймає всіх крилом

Сім’я — це цілий світ. Та ні, це — Всесвіт, у якому, народившись, живеш і вбираєш у себе все, мов губка, і вчишся любити своїх найрідніших… Це особливий і найдорожчий світ, без якого ти нічого не важиш у цьому житті, почуваєшся сиротою. І з яким, навпаки, ти найсильніший і найщасливіший. Це те святе місце, де батьки наче «із глини ліплять» свою дитину. А дитина, на прикладі тієї родини в якій зросла, змужніла, дійшла свого зросту і сили, буде створювати власну, користуватиметься моделлю виховання своїх батьків.
Один філософ стверджував, що сім’я – це місце, де народжується життя і ніколи не згасає любов…
Саме така, світла, дружна і любляча родина Поделів мешкає в благословенному селі Бориси: тато Валерій Леонідович, матуся Світлана Олександрівна, 14-річна донечка Валерія та 9-річний синок Матвійко.
Неймовірно дружня і тепла атмосфера панує в домі Поделів, наче зіткана з сонячних промінчиків добра. Розумні, талановиті, щирі і гарні діти, зігріті неймовірною батьківською любов’ю і турботою і самі випромінюють любов, якою наповнені їхні маленькі серденька.
Мама Світлана – надзвичайно гостинна, щира і відкрита, вона, наче сонечко, навколо якого обертаються всі інші планети дружної родини. Вона не тільки прекрасна господиня та любляча мама, а й надзвичайно талановита жінка, яка пише вірші і гарно співає. А ще Світлана Олександрівна дуже смачно готує. У 2007 році їхнє родинне фото за столом прикрасило обкладинку журналу «Люблю готувати».
Коли ж мама перед якимось сімейним святом чаклує на кухні, і Валерія, і Матвійко поспішають рідненькій на допомогу, навіть тато Валерій намагається внести свій посильний внесок – чистить картопельку та моркву.

Обкладинка журналу «Люблю готувати» (2007 рік)


За освітою Світлана медик, працювала у бактеріологічній лабораторії м. Кременчук.
Тато Валерій – стриманий, виважений і дуже надійний – справжній голова дружної родини. А ще має «золоті» руки, які можуть і вміють все, особливо йому добре вдається ремонт автомобілів та іншої сільськогосподарської техніки, зварні роботи.
Донечка Валерія – скромна і ніжна, наче квіточка, вже справжня красуня, прекрасно співає, танцює і декламує, а ще малює. Дівчинка створює неймовірно красиві пейзажі, натюрморти, квіткові композиції, портретні замальовки. Невгамовна фантазія дитини та умілі руки творять на папері справжні дива. Юна художниця обожнює малювати навколишній світ, звеличуючи красу природи та рідного села. Подекуди реалістичні сюжети просякнуті фантастичними нотками, які дитяча уява втілює на папері. Домашні улюбленці, кошенята Венера і Аполлон (так назвала їх мама Світлана), вигадані лісові жителі постають перед нами у звичайних та незвичайних образах водночас. Наділені казковими рисами, вони ніби оживають на малюнках, передаючи у такий спосіб і характер самобутньої художниці.

Малюнки Валерії


Матвійко – надзвичайно комунікабельний, непосидючий, грайливий і веселий, наче Петрик П’яточкін з відомого радянського мультика. Він має прекрасний голос і чудовий слух, разом з татом займається спортом і мріє стати блогером. А ще, вони з татом народилися з різницею в один прекрасний літній день: Матвійко – 14 липня, а тато Валерій – 15. Прекрасний подаруночок для щасливого батька!

Мама й тато – молодята


… А народилася ця щаслива родина ось так! Валерій, молодий та гарний парубок, завітав якось на весілля до брата у Кременчук та й зустрів на тих урочистостях чарівну незнайомку Світлану. Це було кохання з першого погляду! А вже через 5 місяців молодята і на весільний рушничок стали, створили свою міцну і надійну родину у неповторний весняний день 25 квітня 2005 року. Спочатку молода сім’я мешкала у Кременчуці, а вже 10 років, як оселилася в Борисах, адже діткам потрібне свіже повітря, а незагазована атмосфера міста.
– Я можу пристосуватися до чого завгодно і жити де завгодно, якби всім було добре і затишно, а мої дітки були здоровими. І більшого щастя мені не треба, – так мовить Світлана Олександрівна.
– Я народилася і виросла у місті, і сільського життя просто не уявляла, а тепер зрозуміла, мій дім там, де моя найдорожча в світі родина. Саме тут я й знайшла себе, завдяки колишньому завідуючому Борисівського сільського Будинку культури Володимиру Арсентійовичу Підцерковному, я зрозуміла, що можу співати не тільки вдома, а й на сцені, співають зі мною і мої діти. Колись я закінчила музичну школу по класу фортепіано, і це мені стало в нагоді.
Тож, дорога родино, щасливих вам ранків і затишних вечорів, теплих ночей і налитих сонцем та ласкою днів! Нехай ваше сімейне вогнище сяє іскорками радості та доброти. Рум’яних пирогів та смачних тортиків на столі, ніжних обіймів рідних, ласкавих слів і красивих вчинків. Здоров’я вам міцного і щастя рясного. Нехай вірність, любов і взаєморозуміння супроводжують вашу сім’ю ще довгі роки, а сімейний фотоальбом наповнюється світлинами щасливих миттєвостей!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини ПОДЕЛІВ.

1 2 3 5