Архів автора: Коваленко Ірина

ЛЮДИНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ДОБРА, ЛЮДИНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ЛЮБОВІ…

Родина МУЗИКІВ

Великою моральною силою, що ушляхетнює нас, є вміння робити добро, вміння співпереживати чужій біді, любити людей, допомагати їм у горі, і в радості. Адже навколо нас знаходяться ті, хто потребує допомоги, піклування, уваги, щиросердності, особливо в нашій сучасній Україні, коли люди просто кинуті напризволяще і нікому не потрібні, особливо в умовах пандемії. Коли кожного з нас оточує байдужість, невміння співчувати один одному, то й сам стаєш таким як усі. Тож, як не прикро, такий негуманний світ творимо ми самі.
Що ж сталося з нами? Адже з уваги до духовного світу людини, із здатності відгукуватися на чуже нещастя починається вища людська радість, без якої неможлива краса душі. На жаль, коли з’являється людина чуйна, добра, ми чомусь говоримо про неї: «Не від світу цього», тобто милосердна, добра, сповнена почуття любові до ближнього, зовсім не схожа на навколишній світ – лихий, жорстокий, негуманний. І світ би змінився на краще, і сонце засяяло б яскравіше, якби нас оточували люди «не від світу цього», які готові співчувати і творити добро безкорисно.
І все ж вони живуть серед нас, небайдужі, милосердні, готові допомогти кожному, хто того потребує. Прикладом може бути родина Руслана Олексійовича та Євгенії Геннадіївни Музиків, яка 4 роки тому оселилася в Шепелівці, переїхавши з далекої Рівненщини. Молоду родину просто полонило тихе село і привітні люди. Купили стареньку хатинку, в якій мешкають нині, а поряд власноруч зводять, світлий і просторий будинок, де буде затишно всім, де в любові і радості та з Богом у серці зростатимуть їхні маленькі синочки-соколята Руслан, Веніамін та Денис. І на досягнутому родина Музиків вирішила не зупинятися, адже і самі молодята з багатодітних родин. У кожного з них чималенька сімейка, в Руслана дев’ятеро братиків і сестричок, в Жені також. Батькам Руслана Олексійовича, 52-річному татові Олексію Сергійовичу і 50-річній матусі Ользі Леонтіївні Господь подарував не тільки десятеро добрих, щирих, працьовитих і розумних дітей, а й уже 17 онуків! Вони виховали своїх дітей у вірі та в любові до Бога, бо й самі глибоко віруючі, належать до Української церкви християн віри Євангельської.
Коли ж постала потреба звести оселю для Руслана, з Рівненщини приїхали його рідні та близькі, цілісінька будівельна бригада, і за короткий час звели стіни та дах майбутньої оселі, адже вони всі за професією будівельники. Будівельник і сам Руслан Музика, і хоча йому всього 23 роки, але все вміють, все можуть його натруджені працьовиті руки, тож внутрішні роботи проводить уже самостійно.
А ще з приїздом у Шепелівку цієї молодої родини, життя сільської громади заграло новими веселковими барвами. Музики допомагають стареньким та малозабезпеченим продуктовими наборами та одягом, працюють на благоустрій села: «воюють» з бур’янами. Влітку створюють дитячий табір відпочинку, де мають змогу відпочити, розважитися, пострибати на батуті всі сільські діти, а також ті, які завітали на канікули до дідусів і бабусь. За їхньої участі незабутнім у минулому році був і День села. Скільки ж задумів було у Музиків на це літо, один з них, побудувати ігровий дитячий майданчик, та, на жаль, все перекреслив карантин…
Ще слід сказати, що Руслан Олексійович просто обожнює футбол, і є одним з найактивніших учасників сільської футбольної команди «Сокіл» (Шепелівка). Пишається тим, що їхня команда в жорстокій боротьбі здобула 4 почесне місце серед десяти футбольних команд району.
– Ми намагаємося працювати з людьми нелегкої життєвої долі, які втратили віру в себе, вже більше 10 осіб змогли наставити на шлях істинний, працюємо з дітьми, відвідуємо реабілітаційні центри та місця позбавлення волі. Вважаю, що саме любов до людей, турбота про ближнього повинні стати невід’ємною рисою духовного життя кожного. Кожен з нас повинен співпереживати почуттям інших людей, ставити себе на місце того, хто потребує піклування. Якщо в людини горе, неприємності, вона схожа на натягнуту струну: доторкнешся необережно – завдаси болю. Треба вміти берегти хворе серце, не завдавати людині нового горя, не торкаючись ран її душі, допомогти, розрадити. І потрібно пам’ятати: сумні очі, туга, самотність завжди потребують милосердя і нашої любові. Чим більше людина віддає свої духовні сили ближньому, у котрого горе, тим більш чуйним стає її серце, – так говорить Руслан Музика.
Тож пам’ятаймо: добра справа завжди залишає слід у душі! І нехай більше буде людей «не від світу цього», адже коли твориш добро, то й світ стає добрішим.



Фото з сімейного архіву родини Музиків.

ГАРНО ЖІНКА ВИШИВАЄ, СОНЦЯ ПРОМЕНІ ВПЛІТАЄ

Галина ТУРЕНКО

Вишивати бісером Галина Іванівна Туренко з чудового села Жуки почала п’ять років тому. Тоді на це заняття її надихнула знайома Світлана з Глобиного. Наразі в її колекції вже чимало неперевершених робіт, багато з них майстриня подарувала друзям та рідним, особливо її подарунки дуже радують матусю та сестер.
Всю свою материнську любов і ніжність вкладає Галина Іванівна в вишивані обереги, створені для своїх найдорожчих дітей, Аліни та Олексія. Саме для них з особливою любов’ю вона вишила весільні ікони, які оберігають її діток від проблем та негараздів. У молоденької бабусі Галини є ще одна гарна задумка, сподіваюсь яку довгими осінніми і зимовими вечорами вона втілить у життя, – вишити іменні ікони для своїх маленьких крихіток-онуків: Іллюші та Андрюші, яких вона просто обожнює, бо таким невимовним щастям сяяли її очі, коли вона згадувала про малечу.
В основному пані Галина вишиває ікони, пейзажі, натюрморти.
– Я не можу пояснити чому, але для мене вишивання бісером – це щось таке неймовірне, у вишивці – вся я, адже саме у цій справі я знаходжу розраду і спокій для душі, відпочинок після важкого трудового дня. Коли побачу красиве зображення, то не заспокоюся, доки не знайду схеми й не вишию. Я насолоджуюся процесом, бо це ціле мистецтво, а не просто бісеринка до бісеринки. Це енергетика людини, яка вишиває. Коли не маю настрою, чи втомлена, чи почуваюся погано, у мене є бальзам від таких недуг – вишивання, – зазначає жінка про улюблену справу.
А щоб знайти час для цього заняття, майстриня спершу закінчує всю роботу, а її у неї чимало, бо утримує чималеньке господарство, особливого догляду потребують корівки. Тож, закінчивши всі денні нагальні справи, в задоволення вишиває майстриня ночами. Навіть часу не помічає, який так швидко пролітає за улюбленим заняттям: та ще трішечки, та ще краплиночку, гарно лягають бісеринка до бісериночки…
– Мій час для вишивання – це осінь і зима, коли побутових та городніх робіт менше. Для мене – це не просто хобі, а й спосіб життя, відпочинок, це те, до чого потрібна велика любов. А я люблю те, що роблю. Я цим живу, бо до цього прагне моя душа! Адже всі мої вироби, наче діти, я їх однаково люблю. Багато хто каже, щоб для того, щоб вишивати, треба мати терпіння. Ні, терпіння тут ні до чого. Це треба любити. Якщо людині дано вишивати, вона буде займатися цією справою, а якщо не дано, то ніяке терпіння не допоможе. Якщо, наприклад, є бажання, але немає любові, то нічого не вийде. Тоді виріб не матиме душі, – додала наостанок пані Галина.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

НАШ ДОСВІД І ЛЮБОВ ТОБІ, ЗАЛІЗНИЦЕ

Дружний і професійний колектив залізничників

У чудовий осінній день, коли над Україною кружляє листопад, відзначають своє професійне свято працівники однієї з найбільш необхідних і цікавих професій – залізничники.
Станція Глобине Південної залізниці належить до тих підрозділів Полтавської дирекції залізничних перевезень, де завжди і обсяги навантажень досить значні, і рух поїздів пожвавлений. У підпорядкуванні одна головна залізнична колія та три приймальновідправні. Тільки за 10 місяців 2020 року тут відвантажено 4,5 тис. вагонів, а вивантажено 1000 вагонів.
Хто ж забезпечує надійну роботу станції, співпрацю з вантажовідправниками? – поцікавились ми, побувавши нещодавно в цьому великому, дружному і професійному колективі, який ось уже 11 років очолює начальник станції Олена Олексіївна Таран – людина з династії залізничників, адже її матуся, дідусі і бабусі, навіть прадід присвятили свої життя залізничній магістралі. А нещодавно, 22 жовтня, Олена Олексіївна зустріла свій 15-річний професійний ювілей.
Сьогодні на станції Глобине працює багато справжніх майстрів своєї справи, які у свята й будні, вдень і вночі забезпечують чітке функціонування залізничних артерій. Тож у цьому колективі поєдналися досвід і молодість. А ритм роботи залізничників надзвичайно напружений, та й робота на транспорті потребує посиленої відповідальності.
37 років роботи на залізниці черговою по станції за плечима Ірини Михайлівни Горбенко. Мамину професійну магістраль продовжує і її донька Юлія Миколаївна Ковіта, яка працює квитковим касиром. 22 роки віддав професії залізничника і змінний черговий по станції Валерій Юрійович Гелеверя. Зовсім юною, у свої 18 літ, прийшла працювати на залізничну станцію Глобине прийомоздавачем вантажу та багажу і Ірина Віталіївна Романко, нині вона здобуває вищу освіту в Харківській державній академії залізничного транспорту.
Багато теплих і щирих слів на адресу кваліфікованих спеціалістів прозвучало з вуст Олени Таран, зокрема, молодого і цілеспрямованого заступника начальника станції Ігоря Володимировича Логвина, відповідальних і старанних чергових по станції Максима Васильовича Приймака, Лариси Андріївни Клаптенко, Катерини Вікторівни Романенко, професійних комерційних агентів Віталіни Вікторівни Трошиної, Лілії Костянтинівни Товстої, Альбіни Чарикуліївни Хоніної, Наталії Олегівни Котляр, Тетяни Володимирівни Бріжко, уважного та комунікабельного квиткового касира Вікторії Валентинівни Стасенко, досвідченого механіка СЦБ (сигналізація, централізація, блокування) Олега Леонідовича Котляра, майстрів своєї справи – зв’язківців Віталія Володимировича Мацака, Миколи Полівка, Сергія Шалімова.

Олена ТАРАН, начальник станції Глобине
Максим ПРИЙМАК, черговий залізничної станції
Вікторія СТАСЕНКО, квитковий касир
Лариса КЛАПТЕНКО та Валерій ГЕЛЕВЕРЯ, чергові залізничної станції
Ігор ОРЕЛ, вагонник
Тетяна БРІЖКО, Ірина РОМАНКО, Альбіна ХОНІНА – фахівці товарної контори
Наталія КОТЛЯР, комерційний агент
Олег КОТЛЯР, механік СЦБ


Згадали в розмові добрим словом і ветеранів залізничної станції Глобине, які присвятили своє трудове життя, знання і вміння її Величності Залізниці та заслуговують найщиріших слів подяки. Серед них – Валерій Олександрович та Світлана Петрівна Калініни, Наталія Павлівна Романенко, Тетяна Михайлівна Бахмат, Любов Іванівна Омельченко, Лідія Федорівна Селезень, Ольга Іванівна Абрамова, Тамара Олександрівна Філоненко, Ольга Володимирівна Краснопольська, Василь Васильович та Антоніна Василівна Савлюки, Олена Іванівна Шпорта.
Тож, започатковані десятки років тому славні традиції залізничної станції Глобине продовжуються нині новими поколіннями, а всі здобутки й напрацювання надалі будуть примножуватися, адже тут працюють справжні професіонали.
– Дорогі мої залізничники, шановні ветерани, я щиро вітаю вас з професійним святом!
Незважаючи на непрості часи та зміни в нашому суспільстві, ви завжди залишаєтеся вірними своїй професії. І ніякі складнощі не здатні змінити головного – безмежної відданості та любові до свого ремесла, гордості за славну історію залізничної справи. Зі святом вас, володарі колій і відстаней! Бажаю вам щастя, здоров’я і благополуччя, добробуту, родинного затишку вам та вашим близьким. Нехай на всіх життєвих і професійних перехрестях вас супроводжує тільки зелене світло! Нехай робота не доставляє незручностей і клопоту, нехай в житті завжди буде можливість реалізовувати свої плани та ідеї, –
говорить Олена Таран.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ПОБАЧИВ СВІТ АЛЬМАНАХ «КЛАРНЕТИ ГЛОБИНСЬКОГО КРАЮ»

Нещодавно, багряної осінньої пори, у районному Будинку культури відбулася хвилююча і довгоочікувана подія – члени Глобинської міської літературно-мистецької громадської організації «Квітка натхнення» презентували перше видання альманаху «Кларнети Глобинського краю». Народився «первісток», такий жаданий і бажаний, виплеканий і вимріяний його творцями.
І хоч це неповторне дійство відбувалося у непростий час, пов’язаний з пандемією короновірусу, а всім присутнім довелося дотримуватися правил перебування в громадських місцях під час карантину – все це не затьмарило радість від події видання творчих доробків спілчан.
Присутніх авторів альманаху, який нещодавно побачив світ, щиро привітав голова Глобинського осередку партії «Сила і честь» Олександр Артюшенко, за сприяння якого побачив світ альманах. Зі словами вітань до присутніх звернулися голова Градизької спілки літераторів «Цвіт чебрецевий» ім. І.Білика Світлана Солона, поетеса і майстриня декоративно-прикладного мистецтва, куратор Загальнонаціонального проєкту «Слово Кобзаря у вишивці», одна з творців альманаху Катерина Калініченко з Полтави.
Під час проведення заходу лауреатам XXI Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» Володимиру Ринденку, Марії Підубній та Любові Таборовець Світлана Солона вручила почесні відзнаки.
Того незабутнього дня всіх цих талановитих людей об’єднала спільна мета – відкривати неповторний мистецький світ, радувати поціновувачів поетичного та прозового слова новими творчими доробками.
До різножанрового альманаху увійшли поезії наших талановитих земляків: Ніни Полівко, керівника ГО «Квітка натхнення», Лілії Білоус, Івана Бугая, Віктора Прикіпєлова, Валентини Циган, Марії Ковтун, Тетяни Починок, Олексія Демішева, Євгена Шкірка, Валентини Ярошенко, Миколи Шеверди, Валентини Кравченко, Галини Главан, Лариси Перчик, Марії Піддубної, Любові Таборовець, Лідії Слюсар, Ганни Потабрик, Валентини Заїченко. Більшість доробків вирізняються тонкою ліричністю, любов’ю до природи, людини, рідного краю.
Альманах пропонує читачам і неперевершені прозові твори Марії Ковтун, Ніни Полівко, Ганни Потабрик, Володимира Ринденка, Лілії Білоус; представлені на його сторінках і краєзнавчі надбання Сергія Харсуна, Ростислави Романюк, Олександра Логвина, Олександра Матвійця. В одному з розділів представлені ілюстрації декоративно-прикладного й образотворчого мистецтва, народної творчості Надії Мацулевич, Марії Курченко, Віри Ляшенко, Валентини Гаєвської, Надії Ключки, Рози Окань, Надії Крюк, Людмили Дзюби, Володимира Ринденка, Оксани Тюрєвої, Валентини Кравченко, Марії Піддубної, Катерини Калініченко. Чільне місце в альманаху відведене й талановитим гостям, зокрема, Надії Зиковій, Людмилі Костиренко, Лідії Синягівській, Світлані Солоній, Світлані Червенко, Оляні Тарапатовій.
На сторінках збірки знайшла своє відображення й творчість незабутньої Надії Миколаївни Чорноволенко, життєва свіча якої згасла два роки тому, але її поетичне слово продовжує жити в серцях тих, хто її знав, захоплювався її поезією, що йшла від самісінького серця.
– Нарешті здійснилася наша спільна багаторічна мрія бути разом та творити разом. І разом відкривати для світу неперевершену красу нашого рідного краю, його правдиву історію, і ті трепетні почуття, що лягають на папір віршами та прозою, або розкриваються у витворах образотворчого чи декоративного мистецтва. Сьогодні на суд читацького загалу ми виносимо наш перший спільний творчий доробок «Кларнети Глобинського краю». «Кларнети» – тому, що всі автори нашого спільного творення є аматорами, для яких процес творення є розкриттям граней власної душі. Свою різнопланову творчість ми пов’язуємо з Глобинщиною, бо саме вона є невичерпним джерелом нашого натхнення, нашою спільною музою, що поєднала нас, надала можливість такої трепетної зустрічі з вами – першими поціновувачами нашої творчості. Ми щиро сподіваємося, що наше творче надбання знайде шлях до душ і сердець людей, бо в свої творіння ми вклали найщиріші почуття – любов до України, до рідного краю, – так у вступному слові звертається до майбутніх читачів Ніна Полівко, керівник ГО «Квітка натхнення».
А на завершення цього творчого заходу учасники мали змогу посмакувати смачним величезним тортиком, прикрашеним символікою «Квітки натхнення», що приготувала для спілчан донька талановитої Валентини Циган – Людмила Юременко.
Віримо і сподіваємося, що це неперевершене видання буде тільки початком, першою сходинкою на творчий Олімп і розпочне цілу серію творчих альманахів, що відкриють для нас багатогранну Глобинщину, край самобутніх талантів та славної історії.

До Дня працівників освіти

УЧИТЕЛЬ, ПЕРЕД ІМЕНЕМ ТВОЇМ!

Пливуть павутинки бабиного літа в небесній жовтневій блакиті під подихом вітру, легкі і прозорі. У вальсі осіннім, немов у нескінченній круговерті, кружляє багряно-золотаве листя і тихо лягає під ноги Вчителя. Сумно шелестить під ногами, ніби шепоче пісню прощання з молодістю, з роками, що пролетіли-промайнули, наче уроки, у вічних вчительських турботах і клопотах. Є щось неповторне, чарівне у тих журливих ритмах музики осені.

Віра МАЛЬКО


Віра Григорівна Малько замріяно вдивляється в далечінь і згадує свою першу вчительську осінь, далекий, але такий пам’ятний 1975 рік, коли вона зовсім юною після закінчення Полтавського педагогічного інституту приїхала у с. Пустовійтове, таке колись чуже і далеке. Розбита грунтівка, по обидва боки якої непролазними хащами тягнулася дереза, обабіч розкинулися «шевченківські» хатини… І школа серед степу, і її перший директор: вимогливий, але справедливий і свято відданий освітянській справі Олександр Павлович Семерядченко, і її перший колектив, де її тепло зустріли і прийняли, наче рідну дитину старші колеги. А згодом це село і школа, дружний колектив і найкращі та найталановитіші учні стали для неї найріднішими в світі, невід’ємною частинкою її насиченого, неспокійного, але такого щасливого трудового життя.
Чи думала Віра Григорівна тоді, 44 роки тому, що діти і навіть онуки її колишніх учнів, з захопленням і світлою радістю навчатимуться премудрості української мови і літератури на її уроках, адже не одне покоління пустовійтівців випустила вчителька в самостійне життя. Вдень навчала дітей, а ввечері їхніх батьків, бо в ті часи в селах працювали вечірні і заочні школи.
Ніколи в житті не забуде вчителька свій перший урок української мови в 7 класі, того хвилювання, що переповнювало все її єство, коли на неї з цікавістю дивилися допитливі сірі, карі, блакитні оченята. А її тіпало, наче в лихоманці, підкошувалися ноги, і вона, така ніжна й тендітна, стала близенько біля столу, щоб ненароком не втратити свідомість. І тут її тремтячу руку накрив своєю долонькою Сергійко, який сидів на першій парті, і тримав доти, поки вона не заспокоїлася. Тож з учнями у Віри Григорівни якось склалося відразу, вона знайшла свій ключик до їхніх сердець, адже діти, як ніхто інший, відчувають коли їх люблять, розуміють і ставляться з повагою. А любові в палкому серці вчительки, терпіння, мудрості і доброти вистачало на всіх, енергії і творчого натхнення – не позичати.
Її уроки рідної мови були, наче пісня. Вона ж щодня допомагала своїм галасливим, але таким рідним пташенятам, пізнавати світ, людей навколо, навчала бачити і добро, і зло, цінувати незабутні миті шкільного життя. Кожного дня її учні були наче вмиті теплом і ніжністю, адже у її серці на всіх вистачало добра і душевності, що зігрівають їх і зараз, через роки, через десятиліття. Адже скільки цікавих екскурсій, незабутніх поїздок, походів, виховних годин і концертів, шкільних вечорів і святкових ранків, спільної праці на полях радгоспу та фермах було в їхньому житті і завжди поруч була їхня рідна і незабутня Віра Григорівна.
А з Вірою Григорівною завжди поруч, рука до руки, плече до плеча нелегкими життєвими дорогами прямує її коханий чоловік Анатолій Тимофійович, який в усьому і завжди підтримує свою дружину, оберігає наче тендітну квіточку від всіх вітрів, намагається завжди бути потрібним, бо знає не з розмов, яка ж вона нелегка вчительська праця.
Анатолій та Віра знають одне одного змалечку, бо однією стежиною бігали до рідної Броварківської школи, зростали й мужніли в найкращому в світі селі дитинства, де зорі падали для них зорепадами і котилися у траву, бо саме там їхні палкі юні серця поєднало одне-єдине кохання на все життя, бо й до цього часу вони дивляться одне на одного закоханими очима. Вірно чекала красуня Віра з війська свого статного чорнявого легеня, а коли дочекалася, зразу ж і забрала його в Пустовійтове. Та він поїхав би за своєю Вірочкою, хоч на край світу. Насичена трудова біографія і в Анатолія Тимофійовича, він також знайшов себе в Пустовійтовому. Його знають і поважають в селі за принциповість, справедливість, людяність, бо працював і водієм, і завгаром, і керуючим відділку, і головою сільської ради.
Це вже зараз, через роки і десятиліття, рідним стало для Мальків село, де писали вони свою трудову повість, але й досі манять і кличуть до себе неповторні Броварки. Бо саме Броварки будував тато Віри Григорівни, Григорій Нестерович, зводив житлові будинки, магазини, контору, заклав ялинкову алею, яка є нині найбільшою окрасою цього села. Й до цього часу згадують добрим словом броварківці будівничого Григорія Шайногу.
Зі світлим смутком пригадує нині Віра Григорівна людей, завдяки яким вона обрала нелегку, але найблагороднішу на землі професію, педагогів від Бога, зокрема, директора Броварківської школи Михайла Антоновича Пальоного та його дружину Марію Михайлівну, Івана Кузьмича Магду та багатьох-багатьох інших, які вплинули на її вибір професії.
У школі зростали-підростали і її донечки, Ольга та Галина, бо така вже вона нелегка і непроста доля вчительських дітей, бути завжди в центрі уваги учнівського колективу і в той же час обділеними матусиною увагою, бо вона повинна виховувати чужих дітей. Донечки зросли хорошими людьми, здобули вищу освіту, створили міцні родини і подарували щасливим дідусеві з бабусею двох онуків.
Сьогодні Віра Григорівна разом з Анатолієм Тимофійовичем радіють успіхам своїх доньок, найрідніших у світі онуків Владислава та Едуарда, які постійно піклуються про їхнє здоров’я, а також при змозі приїжджають до рідного будиночка в Балабушиних Вербах (село підпорядковане Пустовійтівській сільській раді), де їх завжди чекають. Владислав навчається в Полтавському університеті економіки і торгівлі, а Едуард – в Полтавському коледжі економіки і права. Напевне, ніде в світі вони не куштували такого смачного пирога, яким з любов’ю завжди пригощають їх дідусь з бабусею. До речі, подружжя Мальків й готують завжди удвох.
Усім у Пустовійтовому відомо, яка чудова господиня Віра Григорівна. Все вміє і знає, і з радістю ділиться з усіма своїми смачними рецептами. А до того ж, створює надзвичайно красиві і вишукані вишивані картини, де на полотні ніби оживають пейзажі, квіти, лики святих.

Кажуть, що справжнім вчителем треба вродитися, і що вчитель – це не професія, а велике покликання, бо не народившись вчителем, ним стати неможливо. Саме ці слова про Віру Григорівну Малько, скромну і надзвичайно красиву жінку зі щирим і відкритим серцем, де сходяться дороги всіх її вихованців.
Ніхто не заперечуватиме, що у наш час бути простим учителем – життєвий подвиг. А присвятити себе не тільки своїм, а й чужим дітям, ділитися з ними своєю любов’ю, ласкою, знаннями, вміннями – це дарунок долі, ласка від Бога.
– Я прожила своє життя недаремно! Не було жодного разу, щоб мої учні пройшли повз мене, не привітавшись, не обізвавшись добрим словом, завжди телефонують, приходять і приїздять на гостину. А мені завжди щастило на хороших людей, найкращими були мої учні, хорошими і розуміючими були і їхні батьки, і найдружнішим та найщирішим вчительський колектив незабутньої Пустовійтівської школи, – так мовить Віра Малько.

Хай буде все у них гаразд, незабутній, найрідніший її останній 11-й клас


У першу неділю жовтня всі освітяни святкують професійне свято, а для Віри Григорівни Малько початок жовтня пов’язаний і з особистим святом, адже 6 жовтня вона відзначає свій день народження. Тож, з роси й води Вам, Вчителю! Хай творчий вогонь в Вашiм серцi не гасне, хай сили невичерпнi Вашi цвiтуть, пишайтесь по праву за свiтлий, прекрасний, великий, почесний учительський труд. Хай серце не знає печалi й розлуки, хай радiсть приносять вам дiти й онуки.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з архіву Віри МАЛЬКО.

ЕКЗОТИЧНА ПТАХОФЕРМА АНДРІЯ ЦАРЬКОВА

Андрій Леонідович Царьков з с. Горби – людина незвичайна. Господаря з таким нетрадиційним підходом до господарювання та любов’ю до тварин і птахів ще треба пошукати. На обійсті у нього, скажу я вам, справжнісінька екзотична птахоферма.
…У вольєрі пишалися своєю неймовірною красою павичі. Краса цих дивовижних казкових птахів завжди викликає захоплення, як тільки з’являється можливість побачити їх наяву.
Адже павичі – це птахи, які здатні прикрасити своєю присутністю будь-яку садибу, надати їй вишуканості, навіть деякої аристократичності. Їхній величний вигляд та яскраво забарвлене пір’я нікого не залишають байдужим! Ті, хто не знайомий зі специфікою вирощування цих дивовижних птахів, переконані, що утримувати, а тим більш займатись їхнім розведенням – справа надзвичайно складна, яка вимагає створення спеціальних умов, наявності унікальних знань та особливого вміння. Я теж була певна цього, але насправді все виявилось значно простішим, коли поспілкувалася з Андрієм Леонідовичем.
– У цю птицю я закохався 3 роки тому, коли відвідав одну з пташиних виставок, то відразу вирішив розвести їх у своєму господарстві. Скажу, що задоволення не з дешевих, тільки 3000 – 3500 грн коштує самочка цього казкового птаха. Особливу увагу, звісно, звертав на самців, бо, як відомо, саме вони – окраса свого виду. Нині ж у моєму пташиному царстві налічується три різновиди павичів: індійський, чорноплечий і білий, – мовить господар. – При бажанні розводити павичів може будь-який власник приватного господарства як у селі, так, навіть, і в місті. Мабуть, головна перешкода для власників цих птахів – часті несамовиті крики павичів-самців у шлюбний період, які можуть викликати цілком природнє невдоволення сусідів. Та мої сусіди вже звикли… Кричать павичі й справді дуже різко, особливо неприємно чути їхній «спів» у темний час доби. Але треба справедливо зазначити, що це чи не єдина їхня негативна якість. Самка за сезон може знести від 15 до 20 яєць. Яйця зовні нагадують індичі, та й за смаком приблизно такі ж, тільки шкаралупа індичих яєць ряба, а павиних – біла. І коштує таке яйце сьогодні на ринку приблизно 200 гривень.
Доглядати за королівськими птахами, виявляється, неважко. Андрій Леонідович розповідає, що ці красені невибагливі. Їдять відносно мало. Годує їх тим, чим і домашню птицю. Господар каже, що вони в нього досить ручні й готові їсти просто з рук, хоча за характером доволі агресивні, близько до себе не підпускають і випросити чи стимулювати їх, щоб вони розкрили свої хвости, практично неможливо. Але для маленьких любих онучечок-красунечок, Діани та Крістіни, можуть творити дива: і хвостики розкрити, і з рук їсти. Дівчатка допомагають дідусеві годувати і поїти казкових пташок і зовсім не бояться заходити до вольєру, де ті мешкають.
Дуже легко за зовнішніми ознаками розрізнити самця і самку. Самка – менша і хвіст у неї коротший і розкриває вона його рідше, а самець – це той птах, яким захоплюються люди, — він більший, шия у нього синя, оперення кольорове, довжина хвоста сягає метра і він у нього майже постійно розкритий, десь три метри шириною, якщо не брати до уваги період, коли павичі скидають свої хвости. А стається це в серпні. Саме в цей період ми любувалися павичами в обійсті Царькових. Павичі прямо на моїх очах втрачали пір’їнки, що переливалися всіма кольорами веселки. А вже взимку пір’я починає відростати. Навесні довжина пір’їни становить близько одного метра, а подекуди навіть більше. Особливо активні птахи у другій половині весни і в першій половині літа, коли в них шлюбний період. Тоді, усміхається Леонід Царьков, вони кричать, як у джунглях.
Складається враження, що павичів не так-то й просто утримувати на господарстві, проте Леонід Андрійович констатує, що особливого клопоту вони йому не завдають. Навпаки – отримує задоволення від того, що їх доглядає.
А ще на пташиному дворі Царькових привільно мешкають 7 різновидів фазанів та 2 різновиди цесарок. Незабаром планує чоловік розводити ще й королівських фазанів.
Знання з догляду за екзотичними птахами Андрій Царьков черпає з Інтернету та зі спілкування з такими ж пташниками на виставках у Хоролі та Кременчуці. Багато висновків робить і з власних спостережень. І головне, що все це приносить йому неабияке задоволення. Та й справді є в цьому чоловікові щось особливе, що дозволяє йому розуміти мову природи та птахів. Він вміє помічати те, чого не помічають інші. Напевно, і його птахи це відчувають.
– Ми з дружиною, Людмилою Іванівною, відпочиваємо всього чотири години на добу, бо утримуємо, окрім цього пернатого царства ще й корів, свиней, не тільки свійських, а й диких, гусей та качок, а до того ж, ще й на роботу треба вчасно дістатися, та й робота не з простих, бо працюю директором Горбівського СГКП. Та треба крутитися в наш нелегкий час, бо хочеться щоб діти та онуки жили краще за нас, допомогти їм стати на ноги, – мовить Андрій Царьков.
То ж хай щастить Вам, господарю. Нехай збуваються всі плани і задуми та множиться і додається у Вашому пташиному царстві.

Андрій ЦАРЬКОВ з донечкою Юлею та онучками Діаною і Крістіною

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини Царькових.

СЬОГОДНІ ОСІНЬ ПАХНЕ ВИНОГРАДОМ, ЗІРВЕШ – ВІДЧУЄШ П’ЯНКИЙ АРОМАТ

Катерина та Олександр ТЕРЕЩЕНКИ

Нинішній рік видався не дуже вдалим для наших виноградарів, весняні холоди затримали ріст лози, а літня спека не дала вчасно достигнути сонячним ягодам… Але попри всі негаразди це аж ніяк не завадило знаному в Глобинському районі виноградарю, мешканцю с. Горби Олександру Миколайовичу Терещенку виростити гарний урожай. І в цьому немає ніякого секрету, єдине, що чоловік всією душею і серцем любить справу, якій присвятив 21 рік свого життя.
Культура вирощування винограду, з одного боку, є досить цікавою, а з іншого – складною наукою, що потребує часу, терпіння, любові та… натруджених рук.
– Я б порівняв виноградарство з вищою математикою, – мовить Олександр Терещенко. – Адже з-поміж усіх плодових культур вирощувати ці ягоди найскладніше. Попри те, що виноград є найменш вибагливим, він вельми чутливий до людського втручання. Потребує сумлінного догляду: регулярні «зелені» операції, пасинкування, нормування грон тощо. І, звісно ж, треба вкласти всю душу в справу та рук прикласти, ось і весь секрет і вся вища математика.
Хороші сорти необхідно обов’язково накривати в холодну пору року, бо вони є досить чутливими до морозів, вимагають особливої уваги. Уже 6 разів довелося проводити обробку. Поділюся секретом, обробка винограду содою, йодом і марганцівкою – відмінний профілактичний засіб. Також ці речовини допомагають впоратися з ранніми ознаками захворювань. Зокрема, сіра гниль – хвороба, яка вражає молоді грона, листя і пагони. Сіра гниль активно розвивається при підвищеній вологості і низьких температурах. Справитися з цим захворюванням допомагає звичайна харчова сода. Вона оздоровлює та очищає листя рослини.
Застосовується цей розчин найчастіше в період дозрівання ягід, коли інші види обробки застосовувати не можна. Прикро, що в цьому сезоні винограду катастрофічно не вистачає вологи, тож дуже багато часу і зусиль іде на полив, – ділиться своїми клопотами виноградар.
На затишному доглянутому обійсті Олександра Миколайовича рівними рядами простяглися шпалери, де дозрівають сонячні ягоди найрізноманітніших сортів, всього 85 кущів.
Олександр Миколайович надає перевагу саме перевіреним часом сортам, зокрема, Преображення, Ювілей Новочеркаська, Ксенія, Єлизавета, Монарх, Слава Україні, Анюта, Смарагд, Княгиня Ольга, Подарунок Ірині, Дашуня, Кубань, Надія АЗОС, Парижанка, Тасон, Аркадія, Кеша, Рубіновий ювілей, Філена, Кардішас, Самбо, Левадійський чорний, Антоній великий, Ландиш, Лорано, Благовіст, Подарунок Україні, Божена, Находка, Лівія, Фавор, Монблан та ін.
Тож роботи у виноградаря вистачає, аби тільки встигав, починаючи з квітня (з періоду розкриття лози – і до накривання) – аж до кінця грудня. Та на допомогу чоловікові завжди приходить його вірна дружина, Катерина Юхимівна.
Тож і доглядають удвох, завжди разом, як і в житті, своє виноградне царство, аби було чим посмакувати дітям та онукам, почастувати знайомих, а то й продати, щоб якусь копійчину до мізерної пенсії додати.
– Виноградарство корисне не лише для душі, але й для здоров’я. Крім цукру, в ягодах сонця міститься багато органічних кислот, які поліпшують апетит і травлення, запобігають утворенню каменів у нирках. Виноград багатий вітамінами групи В, С, а також солями, що насичують організм важливими макроелементами. Лікування виноградом дає добрі результати при шлункових, ниркових, легеневих захворюваннях та порушенні серцево-судинної діяльності. Виноградні кісточки треба розжовувати і ковтати, бо вони містять чимало корисних речовин. Та й взагалі, людина має з’їдати за рік 50 кг цієї ягоди! – на завершення розмови мовить Олександр Миколайович.
Тож смакуйте ним на здоров’я, саме так, як радить Олександр Терещенко. Бо вже осінь на порі і пахне виноградом…
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЗА КЕРМОМ СВОЄЇ ДОЛІ

Майже півстоліття водійського стажу за плечима легендарного в Устимівці водія Михайла Олексійовича Карпенка. Тисячі кілометрів доріг у його послужному списку краще від будь-яких слів розповідають про рівень професійної майстерності Михайла Олексійовича. Водій він відмінний – справжній професіонал і людина справжня, тому й поважають його в селі від малого до великого, бо завжди безвідмовний. Свою водійську справу знає на «відмінно» і завжди впевнено тримається за кермом. Тож скільки милей і кілометрів здолав наш водій, просто не злічити!

Подружжя Михайла та Валентини КАРПЕНКІВ


Про те, що свою життєву дорогу долатиме за кермом автівки, Михайло у дитинстві не здогадувався. Мріяв здобути вищу сільськогосподарську освіту, як і його батьки, тато, Олексій Кіндратович, працював агрономом, матуся, Катерина Йосипівна, – лаборантом з вирощування картоплі в Устимівській дослідній станції. Коли ж Михайло не пройшов за конкурсом до вузу, то його хист до техніки допоміг визначитися з вибором професії. Юнак закінчив Крюківську автошколу і зрозумів, що ця робота припала йому до душі. Хлопчину покликала до себе романтика доріг. Тож коли ратна служба стала на порі, то й в далекому Краснодарському краї довелося йому крутити баранку, під час служби в ракетних військах, бо від водійської долі не втечеш. Коли ж повернувся додому, то два роки працював у колгоспі і теж водієм. А далі у незапам’ятному 1974 році на Михайла Олексійовича чекала улюблена робота в Устимівській дослідній станції, де небагато й немало, а 34 роки колесив дорогами СРСР, тому що ця наукова установа була підпорядкована Всесоюзному науково-дослідного інституту рослинництва ім. М.І. Вавілова (м. Ленінград). То ж Михайлу Карпенку іноді тричі в місяць доводилося прямувати у відрядження в місто на Неві.
З веселою усмішкою пригадує, які замовлення від односельців доводилося йому виконувати, адже в ті часи все було в дефіциті. Тож привозив Михайло з Пітера і одяг, і взуття, і кришталь, і килими, і… навіть нижню білизну. Бо якось дружині Олександрі привіз на замовлення бюстгальтер, а та мала необачність перед кумою похвалитися обновкою. Тож від того дня довелося Михайлу Олексійовичу всіх устимівських дівчат і молодиць «одягати» в такі потрібні обновки. У Вітебську в одному з жіночих магазинів його вже знали добре, тож зустрічали, наче свого і отоварювали по списку.
А скільки непередбачуваних ситуацій та «сюрпризів» готували нашому водію дороги та погоди. Пам’ятає, наче вчора те було, як замело снігом в дорозі серед степу широкого нову автівку ГАЗ-53, по того самоскида для дослідної станції їздили разом з батьком аж до міста Фрунзе, що в далекій Киргизії. Ледве відкопалися від снігу, спасибі військовий тягач трапився на їхньому шляху. А в 1980 році знову зимою довелося йому курсувати по тому ж маршруту за новим самоскидом, та, слава Богу, обійшлося без пригод.
З далеких доріг свого шофера, чоловіка і татуся вірно чекала дружина Олександра Василівна та двоє синочків, Станіслав і Олег, адже його повернення було завжди святом у їхній сім’ї.
Та недовгим було сімейне щастя родини Карпенків: у 1982 році померла дружина, лишивши свого Михайла з малими дітьми на руках. Важко було, нестерпно – та справився наш водій з бідою, що випала на його долю. Зросли сини, наче соколи, стали справжніми людьми. Та доля знову відібрала в Михайла Олексійовича найдорожче, 10 років тому смерть забрала життя сина Олега, пішла за межу вічності і друга дружина. Важко, як важко птахові летіти з одним крилом…
Та Михайло Олексійович завжди знаходив себе в роботі і тільки за кермом автомобіля, в дорозі, яка завжди заспокоювала його і давала сили жити. Тож і зараз Михайло Олексійович працює на автомобілі швидкої допомоги в СФГ «Златопіль», як завжди, за першим покликом комусь поспішає на допомогу. Довелося йому, в далекому вже 1986 році, рятувати країну і світ від радіаційного забруднення, спочатку возив дроти, а вже згодом робочих на ЧАЕС.
На запитання хто ж кого обрав: професія його чи він професію, лише усміхається. І зізнається, що робота хоча і не з легких, проте йому припала до душі.
– Як день не поїжджу – то вже й на роботу хочеться. Тягне до керма. Вже як той кінь без упряжки – звик до техніки. Адже стільки живу – скільки й працюю водієм, – розповідає Михайло Карпенко.
То ж, у кожного в житті своя дорога. І, мабуть, дуже важливо не помилитися з її вибором і не загубити її у безмежжі інших перехресть і шляхів. Коли людина займається справою до якої має хист – вона приречена на успіх.
П’ять років тому доля все ж усміхнулася Михайлу Олексійовичу, коли на життєвому шляху йому зустрілася добра і щира жінка Валентина Павлівна. Зустрілися два одинокі серця, щоб в любові та турботах один про одного прожити відпущені Богом роки. Треба сказати, що пощастило чоловікові, тому що дружина в нього не тільки прекрасна господиня, а й на всі руки майстриня.
Її золоті руки можуть творити дива, бо все вміють, все можуть. Неперевершені ікони, де ніби оживають лики святих, пейзажі, натюрморти, вишиті бісером. Ці дивовижні полотна просто вражають глибиною позитивної енергетики, адже у кожен свій виріб Валентина Павлівна вкладає душу і серце, а ще щиру молитву. Ця творча жінка бачить натхнення у всьому і може знайти його у найрізноманітніших місцях, а нові враження та емоції відкривають для неї нове дихання. І народжуються з тих світлих рук нові шедеври: прикраси з бісеру та в стилі фріволіте, вироби з паперу орігамі. А від вишуканих нарядів, сплетених спицями й гачком, просто неможливо відвести очей. І все це зроблене з особливою любов’ю. Бо тільки той щасливий, хто любов’ю сяє, у світі без любові і життя немає!
То ж, шановні Михайле Олексійовичу та Валентино Павлівно, нехай ваш спільний шлях завжди осяває любов.

Водій Михайло КАРПЕНКО завжди поспішає на допомогу
Рукотворні вироби пані Валентини

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архівуМихайла КАРПЕНКА.

ПІВСТОЛІТТЯ В ЗЛАГОДІ Й ЛЮБОВІ ТА 65 ЛІТ ДУШІ РАДУЄ БДЖІЛ ПОЛІТ

Подружжя Івана Никифоровича та Зінаїди Михайлівни Покотилів з Броварок вже разом 50 років крокують в злагоді й любові непростими життєвими дорогами. Вони збудували гарний дім, де затишно всім, виростили трьох донечок, онуків діждалися і шестеро правнуків благословили на світ. А ще займається бджолярством.
Іван Никифорович та Зінаїда Михайлівна вважають себе дуже щасливими людьми, бо об’єднані любов’ю один до одного, до життя, оточуючого світу, Бога і… бджолярства.
– 65 років я дружу з бджілками, яких недарма називають «божими комахами», а більше 30 з них був пасічником у колгоспі «Ленінець». Ця любов до пасічництва в мене з дитинства і вона переважає усілякі життєві труднощі. Від бджіл не тільки матеріальний зиск, а й мудрість, бо усе у них навдивовижу організовано. Тут тобі й неймовірна працелюбність, взаємодопомога, унікальна організованість, розподіл обов’язків, турбота про потомство. Саме так хотілося, щоб було і в кожній нашій родині, та, на жаль, у людей не все так гарно виходить, – мовить Іван Никифорович.
Свою родину Зіна та Іван намагалися теж будувати так, як «божі комашки», адже недарма разом рука до руки пройшли 50 літ. Всього було на їхньому шляху: і радощі, і печалі, і постійні турботи про дітей, онуків, а тепер уже й правнуків, про хліб насущний, та щоб не просто, а з медом, щоб солодко було. Одружилися молодята в далекому вже 1970 році, саме в той день, коли Іванові виповнилося 28 років, Зіна ж на 6 років була молодшою за свого обранця. Обоє статні, вродливі. Ох, і гарна ж була пара, очей не відвести.

А познайомилися на танцях, у місцевому клубі, коли молодший сержант, помічник командира взводу Іван Покотило прибув у відпустку в рідне село з самої Московії, де справно ніс військову службу та ще й у духовому оркестрі грав. Як взяв Іван баян та розтягнув міхи, а той плакав і сміявся в його умілих руках, а ще кликав до нестримного танцю дівчат з парубками. Закохані пари кружляли у вальсі, вибивали «цок-цок-цок» полечку і гопачок. А красуня Зіна, яка нещодавно з родиною переїхала до Броварок з Білорусі, очей просто не могла відвести від того баяніста – першого парубка в селі. Тож і зустрілися очима! І втонув Іван навіки у безодні її очей…
Іван Никифорович, після закінчення курсів пасічників у 1971 році, став господарювати на колгоспній пасіці, дружина Зіна була його вірною і дбайливою помічницею. А вже згодом Зінаїда Михайлівна багато років працювала листоношею, радувала вісточками та свіжими газетами й журналами односельців. Іван Никифорович, окрім того що вправлявся на пасіці колгоспу «Ленінець» ще й багато літ керував сільським духовим оркестром. Тож Покотили жили чесно, працювали, людей шанували та й себе на поталу не давали.
Бог дав їм трьох донечок, Юлію, Людмилу та Світлану, – їхню радість, гордість і втіху, яких виростили хорошими і працьовитими людьми, як і тато з мамою. А дівчата подарували дідусеві й бабусі четверо, знову ж таки, дівчаток-онучаток: Валю, Альону, Яну та Віку. А вже правнуками потішили найбільше, бо благословили прадідусь з прабабусею четверо хлопчиків: Артема, Ваню, Дениса, Льва та двох дівчаток Настуню та Єву. Тож не буде переводу трудолюбивому роду!
Сподіваюсь, що зростають у роду Покотилів і знані пасічники, яким дідусь і прадідусь передасть свою бджолярську справу, якій присвятив все своє життя.
А Іван Никифорович усміхається ласкаво, а очі такі мрійні та теплі, і линуть спогади…
Ось пригадується йому рідний хутір Покотилівка, що десь собі спочиває тихо під темними водами могучого Дніпра. Матуся, Уляна Григорівна, краща ланкова колгоспу на той час, порається собі біля господарства, корівку доїть. Одній їй, сердешній, довелося дітей на ноги піднімати, бо чоловік Никифор пропав безвісти ще в 1941 році. А на городі квітують соняшники, гарбузи, озвучені веселими непосидючими бджолами. Гарбузи в’ються поміж картоплею, спинаються на вишні, завзято перелазять через тин, прикріпившись чіпкими своїми вусиками, просочуються, пробиваються скрізь, де тільки можуть знайти краплинку сонця. Та цвітуть так, що здається, наче то жовті великі метелики присіли спочити у зеленому листі. А бджілок, бджілок там скільки – п’ють нектар з квіток! Малий Іванко було примоститься собі зручнесенько на межі та й любується ними, бо скільки себе пам’ятає, все життя обожнював тих непосидючих трудівниць. А то якось збив ящичка, схожого на вулика, та й давай ловити та саджати в нього бджілок, бо вже тоді мріяв мати свою пасіку.
А перший вулик з’явився у хлопчика тоді, коли разом з братом Гришею виміняли роя, що примостився у Василя Івановича Покотила на вишні, на радіоприймач (Гриша був великим радіолюбителем, але не пошкодував для брата найціннішого зі своїх дитячих скарбів). Ось так у Іванка і з’явився свій перший вулик. І пішло-поїхало! Частенько за досвідом заходив і до знаного на всю округу пасічника Білобаби, щоб навчитися поратися біля бджіл. А коли братова дружина Валентина подарувала йому книгу «Посібник для пасічника», Івановим радощам не було меж. Ось так, крупинка за крупинкою, набував Іван Покотило досвіду медівника (це так пасічників називають у Броварках). А коли вже закінчив курси пасічників у Гадячі, то й справжнім майстром медової справи став. Все вміють, все можуть його натруджені золоті руки у медовому господарстві, весь пасічницький реманент та обладнання сам виготовляв. Працював на колгоспній пасіці аж до 2002 року, 102 бджолосім’ї здав, коли йшов на заслужений відпочинок.
Але заслужений відпочинок справжньому пасічнику тільки сниться. За словами мого співбесідника, неспокійне господарство потребує неабияких знань і працьовитості, адже бджоли ледарів не люблять, вони їх навіть цураються. Бо ж здавна відомо, що той, хто ходить біля божих комашок, має бути миролюбним, працьовитим, мати м’яке серце та непорушний душевний стан. А Іван Никифорович Покотило саме такий…
– На пасіці треба все робити вчасно, якщо хочеш, щоб у тебе був мед. Запізнишся з чимось – втратиш медозбір. Але й лізти до бджіл часто не можна, бо процес творення меду – то таїнство. Жаль тільки, що здоров’я підводить та сили тікають. І руки вже не такі вправні, як раніше, і ноги погано тримають, але ми вдвох з бабусею якось справляємося удвох, бо ще 15 вуликів маємо. У нас велика родина, то ж всіх хочеться почастувати медом, особливо малечу, – мовить Іван Никифорович.
То ж, шановні Іване Никифоровичу та Зінаїдою Михайлівно, хай доля вас щедро добром зігріває, на пасіку й в дім ваш добро посилає. А щастя – це добре здоров’я у тілі, нехай вам несуть його бджілки умілі! Адже там, де меди, не буде біди…

Я козачка твоя, я дружина твоя…
Грай, баян, душа моя…

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з сімейного архіву родини Покотилів.

ДВІ ВАШІ ДОЛІ – НЕ ШОВКОВА ВИШИВКА, ДВІ ВАШІ СТЕЖКИ – ПО ОДНІЙ СТЕРНІ…

Павло і Тамара Козіни
Молоді роки

– Ми прожили нелегке, але душевне життя, ніколи й нікому не заздрили, – так мовлять Павло Федорович і Тамара Михайлівна Козіни, – прекрасна, така ж щаслива і гарна пара, як і 50 літ тому, з затишного села Балабушині Верби. І, споглядаючи їхні зворушливі стосунки, теплі і вдячні погляди, направлені в самісіньке серце, розумієш, кохання не старіє…
Якщо в молодості було кохання, – то це на все життя, – виносить свій вердикт Тамара Михайлівна.
Павло та Тамара Козіни не просто разом пройшла вогонь і воду – вони прожили одне повноцінне життя на двох. У сучасному світі, де, здавалося б, вже давно всім правлять гроші і вигода, замасковані під красиві слова «любов», «дружба» і «повага», ці двоє літніх людей – немов оазис серед пустелі – неймовірна концентрація непідробного, щирого, справжнього.
Півстоліття минуло, як зустрілися молодята поглядами і серцями не розминулися, а наче вчора те було, бо й до цього часу пам’ятають незабутні миті доленосної зустрічі в містечку Комунарськ (нині Алчевськ). Тамара, писана красуня, струнка, чорнява, гожа – працювала касиром в одному з місцевих кафе, що знаходилося навпроти профтехучилища №19, де навчався Павло. Хлопці з профтехучилища часто навідувалися пообідати до того харчового закладу радянської торгівлі. Якось Павло відстав від ватаги своїх друзів, бо був на тренуваннях (юнак професійно займався велосипедним спортом) і зайшов вже пізненько до кафе з запитанням: «Дівчатка, а чи не погодуєте мене?!» Тамара, як побачила того красеня з очима-зорями та такими глибокими, то так і втонула в них на все життя. Вирішила твердо: «Буде мій!». А в сніжно-синьому грудні далекого вже 1969 року – і побралися наші молодята, аби в любові і радості, підтримуючи один одного, іти непростими життєвими дорогами.
…А доріг тих, стежок звивистих було чимало! Спочатку молоде подружжя оселилося в Кременчуці: Тамара працювала в їдальні, а Павло – зварником на Кременчуцькому сталеливарному заводі. Де б не працювали Козіни, завжди намагалися віддаватися роботі сповна, бути попереду. У ті часи Павло Федорович навіть виборов II місце у обласному змаганні молодих спеціалістів.
Всевишній подарував подружжю двох донечок-красунечок, Людмилу й Тетяну. Коли ж у дружини тяжко захворіла матуся, Надія Селіверстівна, не вагаючись поспішили на допомогу в рідне Тамарине село, та так там і залишилися на все життя, на всі подальші роки, насичені повсякденними турботами і клопотами, радощами і печалями, непоправними втратами рідних людей і народженням найдорожчих у світі онуків. Павло Федорович і Тамара Михайлівна в селі теж реалізувалися сповна, знайшли своє справжнє призначення в цьому житті, своє місце під сонцем. Дружина доглядала малюків у Пустовійтівському дитячому садочку. А чоловік…
– Його ніколи не було вдома… Мій чоловік був на роботі! Після закінчення Полтавського технікуму керівних кадрів став працювати агрономом, відповідальним за зернові культури, керуючим відділку імені Кірова. Він знайшов для себе творчу професію, де можна обирати, експериментувати, впливати і бути з полем на «ти». Він всім своїм серцем любить весну, любить землю, оте безкрає поле. Завжди мав завзяття до праці й неабияке терпіння. Для нього професія агронома – це творчість. А ще, його завжди захоплювало те, що можна вплинути на показник врожайності. Саме тут і був творчий початок, адже він сам обирав схеми, докладав винахідливості, помноженої на наукове обгрунтування, — то й результат завжди радував, коли з маленької зернинки виростало справжнє диво, те, що приносило користь людям. А колись мій Павло Федорович виростив небувалий урожай сої, що навіть японці та американці приїздили подивитися на те диво. Насіння було закуплене в однієї канадської фірми, і з тої далекої країни приїхав фахівець Артур, аби перейняти досвід вирощування культури і подивитися як почуває себе соя на українській землі. І був приємно вражений, адже такого врожаю їхня експериментальна соя не дала ніде, як на полях мого чоловіка.
І взагалі, такого чоловіка, як у мене, не знайти на всьому білому світі, він у мене – найкращий, а я за ним, наче за кам’яною стіною, – з гордістю мовить Тамара Михайлівна, обіймаючи поглядом свого коханого.
– Та годі тобі мене вже розхвалювати, – сором’язливо мовить Павло Федорович, – намагався завжди жити чесно. Красти не вмів, та й не було коли за роботою… Сам я родом з прекрасного історичного села Старі Бобани, що недалечко біля Умані, заснованого ще в XIII столітті. Це Тамарочка привезла мене сюди. Та я й не жалкую, Балабушині Верби стали для мене рідними й дорогими, тут пройшли найкращі миттєвості нашого життя, саме тут доживали віку й мої батьки, Федора Микитівна та Федір Антонович. Багато випробувань випало на їхню долю… Тато пройшов і радянсько-фінську війну, і Другу світову, був тяжко пораненим. А ще, і йому, і мамі довелося пережити й нелюдські випробування в концентраційних таборах Австрії. Мій тесть, Михайло Терентійович, був тяжко поранений у боях під Сталінградом, це на все життя підірвало йому здоров’я. Він також проживав у нашій дружній родині, оточений турботою і любов’ю.
Сумною, трагічною сторінкою життя родини Козіних була смерть донечки Людмили. Незагойною раною ятрить душі батьків ця непоправна втрата. Але донечка повторилася і живе у своїх дітях, Лілі і Льоні, яких виростили і виховали дідусь з бабусею, віддаючи маленьким крихіткам всю свою любов і ласку. Лілечку забрали вони прямісінько з пологового будинку.
– Воно просто вросло в мене те безпомічне дитя, коли я взяв вперше свою онучечку на руки й пригорнув до серця, – пригадує схвильований дідусь. – У ті часи було дуже скрутно з дитячим харчуванням, а нашій крихітці потрібна була дефіцитна суха молочна суміш «Детолакт». Я ж всю область сколесив, аби дістати маляті дитяче харчування. Виросла з малої крихітки справжня красуня нам на радість та втіху. А колись, ще будучи школярочкою, написала про нас з бабусею нарис «Два крила», який опублікували в обласній газеті. Ми пишаємося своїми онуками, Лілечкою, Льонею та найменшим Владиком, нашим кіберполіцейським, який навчається в Харківському національному університету МВС. Владик – це син нашої донечки Тані, а його тато В’ячеслав – колишній оперуповноважений з особливо важливих справ. Тому онук наш пішов батьковою стежиною.
В оселі Павла Федоровича та Тамари Михайлівни було затишно і спокійно, неспішно пливла задушевна бесіда, смачно пахло борщем, здавалося, що знаю цих привітних і щирих людей дуже давно, навіть якось не хотілося полишати їх. На вікнах у контейнерах і лоточках вже виднілися маленькі паросточки розсади перцю та томатів, ще якихось чудернацьких рослинок.
– То мій господар уже чаклує над розсадою, перевіряє на схожість. У нього першого в селі дозріває розсада томатів, для внучки Лілечки вирощує дідусь різноманітні лікарські рослини. Вона займається в нас органічною косметикою. Ох, і любить він у нас цю справу, з ранньої весни і до пізньої осені щось експериментує, насаджує-пересаджує, леліє-доглядає, все в нього наче з води проростає, бо віддається цьому захопленню всією душею. А до того ж, ще й готує смачно, мені зараз не можна перебувати біля плити, тож мій чоловік поклав на свої мужні плечі і цю важку ношу. Я б усім жінкам у світі побажала б такого чоловіка, – мовить берегиня родини.
Коли ж дійшла справа зробити фото на згадку. Павло Федорович, турботливо поглянувши на дружину, мовив: «Ану, Томочко, давай я тебе причешу, трішки поправлю зачіску». І так приємно було спостерігати за такими зворушливими стосунками, неначе в юності, і відчувати, що в тому домі живе любов, яку пронесли через роки, через півстоліття два люблячі серця, що б’ються в унісон.
Тож літ до ста вам без старості в любові та радості, шановні Павле Федоровичу та Тамаро Михайлівно!

1 2 3