Архів автора: Коваленко Ірина

В’ЯЗАННЯ, ТО МОЄ ЖИТТЯ

У цьому твердо переконана майстриня-золоті руки, володарка чарівних спиць Ганна Михайлівна Шутка з квітучого та сонячного села Манжелія.
У доробку майстрині цілі стоси в’язаних виробів, ними заповнені всі шафи для одягу в затишній оселі. Коли майстриня почала дивувати нас в’язаними доробками, захопленню не було меж. Наче в бутику хендмейд побували! А господиня все виносила й виносила свої рукотворні сукні, кардигани, костюми та спідниці, блузки та жилети, зв’язані різноманітними вишуканими узорами.
Нитки різних кольорів і відтінків, спиці, натхнення і багато часу – це все, що потрібно пані Ганні для творення.
Здавалося б, в’язанням на сьогодні вже нікого не здивуєш. Адже, майже кожна з нас тримала у руках спиці, багато хто вміє в’язати гачком. Але… Кожна річ зв’язана майстерно, сама по собі викликає захоплення, адже є неповторною, індивідуальною, рукотворною, ексклюзивною. І нехай там кажуть, «та готові схеми», але в’яжеться по них з різними думками, з різним сприйняттям і, зазвичай, кожна майстриня під час роботи додає до готової схеми щось своє – через що й результат вже є неповторним.
Не секрет, що під час в’язання приходить заспокоєння, цей терапевтичний ефект підтвердить кожна жінка, яка захоплюється таким рукоділлям. Ідуть тривожні думки, вся увага направлена на створення візерунка. Умиротворений стан людини, зайнятої цікавою справою, дає можливість привести в порядок нервову систему, що важливо для здоров’я всього організму.

Ганна Шутка, с. Манжелія


– Ця робота мені приносить велике моральне та естетичне задоволення, я цим живу! У день вишиваю, а ввечері в’яжу. Здавалося б, в магазинах зараз величезний вибір одягу для дітей і дорослих, і витрачати час на в’язання не має сенсу… Але наскільки приємно носити те, що зв’язала сама! І приємним є захоплення людей, коли звертають увагу на твоє вбрання, створене власноруч. Я ж, в основному, в’яжу для себе та для свахи, бо ми приблизно однієї статури, тож найкраще знаю свої мірки. Нитки для в’язання купую в магазині на центральному ринку Кременчука, продавці мене там добре знають, тому часто телефонують, коли з’являються якісь цікаві новинки. А ще, діти дарують ниточки на всі свята, бо знають чому я найбільше буду рада.
Ми з чоловіком Анатолієм Івановичем виростили трьох чудових дітей Наталію, Миколу та Олександра, радіємо нашим найкращим у світі онукам, а їх у нас шестеро: Дмитро, Олександр, Іван, Максим, Даша і Маша. Тож є для кого бабусі старатися: в’язати та вишивати. Ось і зараз в’яжу для наймолодшої Машунечки тепленького кардигана, аби моїй крихітці було тепленько восени, – так мовить Ганна Михайлівна про своє захоплення.
Та майстриня не тільки в’яже спицями, а ще й напрочуд гарно вишиває бісером. Оживають на її картинах лики святих, мальовнича природа, неповторні квіти та натюрморти, які вона з задоволенням дарує своїм найріднішим та друзям. Усі її шедеври несуть у собі тепло рук та безмежну любов жінки, адже вони створені з душею, насолодою та натхненням.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ВСІМ ДОЛЮ ВИШИЛА ВОНА, ВСІХ НА ДОБРО БЛАГОСЛОВИЛА, В ЇЇ ДУШІ ЛЮБОВ ОДНА, В ЇЇ РУКАХ – ТАЛАНТУ СИЛА!

У мальовничій Пронозівці, де люди привітні й хороші, господарі славні й господині гарні, мешкає талановита майстриня-вишивальниця Марія Григорівна Скрипник.
Коли завітали до оселі пані Марії, то скрізь милували очі вишиті подушки, серветки, рушники, картини, навіть вигаптуваний годинник… Видно, що в хаті живе майстриня. Нитка за ниткою, акуратно покладені хрестиком, оживають на білосніжному полотні то жовтогарячими соняхами, то ніжними пелюстками троянд, то пейзажами в різні пори року.

Марія Скрипник, с. Пронозівка
Вишивані доробки пані Марії

Майстриня розповідає, що вишивання для неї, наче бальзам на душу:
– Коли важко на душі, сум лежить на серці, беру в руки полотно, голку з ниткою і сную на ньому хрестики. А хрестик до хрестика – ось і кавіточка, а ось – і мережечка. Тоді заспокоююсь, тягар вмить злітає з плечей, враз піднімається настрій. А іноді спогади ятрять душу, як чотирьох діток піднімала на ноги, як 8 років тому тяжко захворів чоловік та помер. Наймолодшому синові тоді було всього лиш 15 років…
До речі, Марія Григорівна в свій час навчалася у Крюківському професійному училищі №5, за фахом – вишивальниця. Після його закінчення довгий час працювала у вишивальному цеху швейної фабрики «Полтавчанка» (с-ще Градизьк). Та й як пані Марії не любити те дивовижне ремесло, бо вишивала з самісінького дитинства, цю любов до хрестиків на білосніжному полотні передала їй матуся Катерина Василівна. Тож це тяжіння до прекрасного в донечки від мами.
А своїми вишитими шедеврами Марія Григорівна може пишатися, бо створює їх з особливою любов’ю. У вишивання вона вкладає всю свою душу, не шкодує ні часу, ні сил. Немало значить у цій роботі правильний підбір кольорів, тоді вишивка виходить просто неперевершеною.
Скільки ж всього вишили за життя її натруджені руки – не перелічити! Та найбільше, за словами майстрині, їй подобається вишивати весільні рушники. Для всіх своїх чотирьох діток їх вишила, вклавши в цей процес всю любов і ніжність, світлі материнські почуття. Мріє створити рушники на щастя, на долю для своїх онуків, а їх у бабусі шестеро!
Роботи в селі завжди вистачає, іноді пізно ввечері Марія, попоравши своє нехитре господарство та попрацювавши на городі повертається в хату, але якою б втомленою не була, ще бере голку з ниткою в руки і все ж кілька хрестиків мусить покласти на полотно.
Та тільки скаржиться жінка, що й руки вже не такі вправні і не так швидко пурхають над полотном, як раніше, і очі не такі зіркі, та все ж іноді може сидіти майстриня і до пізньої ночі, тільки б закінчити і глянути на кінцевий результат. Втомлена, але щаслива лягає і думає, яку нову роботу розпочинати вранці? Аби слід на землі лишити вічний, слід, вишитий на полотні…
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

«Я ТАК ЛЮБЛЮ ЗДОРОВИЙ СМІХ, ВЕСЕЛИЙ СМІХ, ЩО ГРІЄ ВСІХ!»

Ці слова славнозвісного і неповторного Павла Глазового сказані ніби саме про Віктора Васильовича Панасенка, відомого в Кагамлику та й в усій окрузі незвичайного чоловіка, який з усмішкою і гумором крокує життям.
Адже саме гумор у будь-яких життєвих ситуаціях дозволяє нам залишатися людьми. Упродовж століть – пісня і сміх були для українців тією силою і стихією, що наснажувала, підтримувала й об’єднувала. Саме так, як у Шевченка: «Грає кобзар, виспівує – аж лихо сміється»!

Людмила та Віктор Панасенки з сином Олексієм та внучкою Оленою
Подружжя ПАНАСЕНКІВ (молоді роки)
Віктор ПанасенкО зі своїм вірним другом баяном

Тож Віктор Васильович – сільська знаменитість, людина-позитив, людина-прекрасний настрій! Там де Віктор Панасенко – там жарти, радісний сміх, чи хоча б щирі усмішки. Бо хто сміється, тому здоров’я додається! Знають і поважають його в селі за веселу вдачу і натуру неледачу, бо й пиляє, й підстригає, й на баяні віртуозно грає, пісню гарну заспіває, сапи й коси гострить та клепає.
– Я сільський, капустяний, забитий музикант, – так зі щирою усмішкою мовить про себе гуморист із Кагамлика. – Світ мій був споконвіку хліборобський, настояний та утверджений на глибинних народних традиціях шанування свого роду, домівки, бережливого догляду городу, садочка біля хати і всього того, що проростає. А народна пісня, що лунала в нашій хаті, на сільській вулиці, навіть у полі, збудила ліричні струни в моїй душі. Мій рід увесь співочий і творчий. Тато Василь Васильович був гармоністом знаним на все село, а брати мої як грали-вигравали, ще й акордеони ремонтували. Кохана дружина Людмила Трохимівна такий дужий та гарний голос має, що всі струни серця оживають, коли вона було співає. А як на бубоні вигравала та вибивала, що ноги на місці не стояли, просилися до танців. Бо саме бубон підкреслює весь смак у музиці, додає такту і підказує ногам, що танцювати. Тож не одне весілля не тільки в рідному селі, а й в районі ми з нею звеселяли, музиками вигравали, на підмостках районної сцени виступали. Прожили дружно в злагоді та любові ми з моєю пташиною співочою більше 60 років у парі, 24 вересня – річниця нашого весілля: 63 роки разом! Прожили гарне і насичене життя: зростили двох синів-соколів, Олексія та Сергія, які здобули музичну освіту, діждалися онуків: Олександра, Олену, Юлію та Аллу, тішимося правнуками: Поліною, Михайлом, Андрієм та Міланою.
Здавалося, б тільки жити та життю радіти, пишатися успіхами найрідніших, так ні, рік тому помер наш синочок Сергій. Після тяжких випробувань, бо страшнішого у світі не буває, коли батьки хоронять своїх дітей, дружина втратила зір, а я вже не беру до рук свого баяна, бо душа схолола, змовкла, не співає… Та все ж намагаюся підтримувати дружину та себе гумором, бо з ним якось і жити можна, розраду знайти, душу зболену підлікувати, морально себе та інших підтримати. А сміх людський – цікава штука, найкращі пігулки для здоров’я, – так мовить Віктор Панасенко.
А ще ж зовсім недавно життя сільського дотепника та гумориста буяло-вигравало іскрометним гумором, заряджаючи позитивом всіх навколо, він мріяв взяти участь у програмі «Розсміши коміка» і готувався до цього. Та прикро, що не всі мрії збуваються, а життя вносить свої корективи…
Його гумор свіжий, неординарний, взятий з життя й миттєво народжується з огляду на ситуацію. До речі свої гумористичні перлинки цей чоловік ніколи не записує, а тримає в пам’яті. Тож на будь-який випадок у Віктора Васильовича знайдеться свіженький жарт, а то й ціла гумористична тирада.
« Де ж мої сімнадцять років і вісімнадцять кінських сил»?! – скрушно хитає головою сивочолий чоловік.
А наче ж вчора те було, коли талановитий хлопчина, сільський соловейко з відзнакою закінчив музичне училище ім. Лисенка, як пророкували йому там велике майбутнє, бо мав надзвичайний талант і хист до музики та співу, хотіли залишити на викладацькій роботі. Та не судилося, батьки настояли, щоб повертався до села… Ось на тому і скінчилося його навчання. І став він баяністом-хормейстером у сільському клубі, згодом викладав музику та співи у місцевій школі. Та дорога серцю музика в селі не нагодує, тож має цей чоловік ще й руки золоті, які все можуть, все вміють. Багато зим і літ Віктор Панасенко сумлінно працював на цегельному заводі ПВП «Будматеріали». Тож його й досі згадують колеги з особливою любов’ю і вдячністю, легкий характер та дотепне й щире слово, що піднімало настрій, допомагало працювати і жити.
Тож літ до ста Вам, Вікторе Васильовичу, та щоб без старості, в любові й радості. І нехай Вам гумор допоможе!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архіву Панасенків.

ВСЯ СПРАВА В КАПЕЛЮСІ!

На всі руки майстриня! Cаме так відгукуються односельці про Лідію Іванівну Мацак, жительку мальовничого села Троїцьке. Адже своїми руками вона творить справжню красу: в’яже стильні речі гачком та спицями, а ще створює екстравагантні і надзвичайно елегантні капелюхи.
– Цей для виходу в люди, цей на пляж, цей на город, цей для онучечки, а цього бриля для любимого зятя сплела, – показує витвори своїх рук Лідія Іванівна.

Лідія Мацак

А ось і тепленькі в’язані шапочки – на будь-який смак, шкарпетки і рукавички, капці та валянці для любих донечок Лариси та Наталії та найкращих у світі онучаток Аліси, Аміни та Ярослава.
Як поділилася із нами сама майстриня, любові до творчості та рукоділля вона завдячує своїй бабусі Євгенії та матусі Ганні Михайлівні Олійник. А ще, татові Івану Іларіоновичу, завзятому рибалці, який плів і сітки, і ятері, і верші, і… солом’яні брилі, тож навчав цьому мистецтву і свою любу донечку. Сімейні реліквії, сплетені умілими руками мами та бабусі, – скатерки, простирадла, рушники Лідія Іванівна зберігає й досі.
Коли жінка захоплено розповідала про своїх найрідніших, які пішли у вічність, малу батьківщину (рідне серцю село Пустовійтове), слова теплоти, любові, щирості, ніби вихлюпувалися з криниці цих вічних почуттів.
Кожну вільну хвилинку, особливо в нічний час, коли на рідних просторах запанує тиша і небо вкриють яскраві зірочки, Лідія Іванівна використовує для дорогої серцю справи. Є в неї улюблене крісло в затишному куточку літньої кухні, де вона відпочиває душею, а руки невтомно працюють, створюючи плетені дива. А ще, коли онучка Аміна пішла до школи, дбайлива і творча бабусенька захопилася орігамі.
Орігамі – це мистецтво складання паперу в різні форми і фігури, моделі птахів, тварин, квітів. Назва цього виду творчості походить від японського «ori» – складати і «kami» – папір. В Японії орігамі називають «мистецтвом цілого листа». Це означає, що класична фігурка орігамі складається з одного квадратного аркуша паперу, без клею, ножиць та суміщення з іншими фігурами (Авт.).
Тож цілісінька колекція птахів, квітів і звірів в стилі орігамі прикрашає затишну оселю Мацаків.
Доля подарувала Лідії Іванівні чудового чоловіка Миколу Миколайовича, з яким уже багато років крокують життям, підтримуючи один одного, створюючи родинний затишок і добробут. Всього було на життєвому шляху: разом раділи, разом журилися, працювали, він – фельдшером, вона вихователем у дитячому садочку, займалися бізнесом. І весь час спільного життя чоловік Микола був надійним крилом для дружини, підтримував, прикривав від бід і печалей, допомагав у всьому. Найбільше їхнє щастя – донечки Лариса та Наталія, які подарували бабусі й дідусеві трьох онуків. І тепер, як невтомна бджілка, Лідія Іванівна турбується про свою вже чималу родину, а у вільний від домашніх клопотів і роботи час плете корисні і красиві обнови.
Та особливо натхненно подобається майстрині плести капелюшки, бо сама їх просто обожнює і дуже любить дарувати найріднішим.
Тож гарних капелюхів Вам, шановна Лідіє Іванівно!
Приємно розповідати про таких людей. Поки одні увесь час скаржаться на все і всіх, говорять про брак часу, грошей і ще чогось, інші живуть, займаються улюбленими справами, чим роблять світ довкола хоч трішечки красивішим і щасливішим.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ТВЕРДО ВИРІШИВ – БУДУ ВІЙСЬКОВИМ!

– Адже ми – творці власної долі. І сидіти на дивані, спостерігаючи збоку за тим, що робиться в країні у наш непростий час, успішного майбутнього не побудуєш. Тож я вважаю, ми повинні власним прикладом, ділом і працею розбудовувати нашу державу, а не тікати десь за тисячі кілометрів, переховуючись від армії, і розповідати, які ми герої, – переконаний Максим Леонідович Циганенко, військовослужбовець 81-ї окремої бригади десантно-штурмової бригади, наш земляк з мальовничого села Погреби.

Максим ЦИГАНЕНКО з татом і мамою


Зростав, міцнів, мужнів хлопчина на квітучій землі Полтавщини у патріотично налаштованій родині. Його батьки, Леонід Юрійович та Марія Миколаївна, намагалися виховати сина справжнім чоловіком, патріотом, готовим прийти на допомогу кожному і обов’язково виконати свій синівський обов’язок перед Батьківщиною. Сам Леонід Циганенко – воїн-інтернаціоналіст, проходив військову службу у Югославії, був учасником тих буремних подій у 1994 році. Тож Максим, коли трохи підріс, часто-густо, зручно вмостившись на татових колінах, захоплено слухав розповіді про армійські будні. Питання: йти служити чи ні перед юнаком не стояло, бо його змалечку цікавила військова служба. Максим Циганенко був волонтером ГО ОВЗС «Гвардія» м. Кременчук. Ця громадська організація займається виховною діяльністю в сфері національно-патріотичного виховання молоді. Тож «Гвардія» дещо загартувала характер майбутнього воїна і тепер не так тяжко йому доводиться долати ази військової науки. Після закінчення школи у 2017 році, Максим навчався у Полтавському професійному ліцеї транспорту.
А в липні 2020 року Глобинським районним військовим комісаріатом юнак був призваний на військову службу. 4 місяці проходив навчання у навчально-тренувальному центрі м. Полтава, саме там і уклав контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України на 3 роки, його спеціальність – радіотелефоніст.
Максим знайшов себе в цьому житті, вивчаючи непросту військову науку, а ще мріє про можливості отримання вищої освіти і прагне до генеральських погонів. Сказати, що важко йому нині, нічого не сказати, але наш солдат мужньо переборює всі труднощі непростої служби. Часто-густо доводиться й цілісіньку добу перебувати на ногах, але й це йому по плечу, бо поряд справжні і надійні друзі, його бойові побратими. Вони разом йдуть життєвими стежками, виконують службово-бойові завдання, перебуваючи в зоні ООС, і запевняють: країна сильна тоді, коли згуртований народ.
Не хоче Максим пасти задніх, бо завжди намагається бути попереду, звик допомагати слабшим. Кмітливий і розумний військовий пройшов курси підвищення кваліфікації у Житомирі (щодо обслуговування радіостанції «ХАРРІС»). Брав участь у бригадних змаганнях на кращого зв’язківця, де й виборов II почесне місце.
За сумлінне виконання службових обов’язків, наполегливість, зразкову військову дисципліну та розумну ініціативу незабаром Максим Циганенко у складі зведеної роти візьме участь у масштабних військових навчаннях разом з військами НАТО, які відбудуться в Німеччині.
А зараз наш військовослужбовець перебуває у місячній відпустці в рідних серцю Погребах, насолоджується родинним затишком, набирається сили перед серйозними випробуваннями у його військовій службі, смакує маминими пирогами та смаколиками, веде чоловічі бесіди з татом, бавиться з молодшими сестричками Оксанкою та Дашею, сподівається на щасливу зустріч з прекрасною незнайомкою, яка вірно чекатиме свого солдатика. А ще мріє, щоб у жодному куточку України не було чути пострілів гармат, а нашим військом пишався увесь світ.
Тож, щасти тобі, солдатику, легкої тобі служби!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ОЙ, ДОЛЕ, НЕПОВТОРНА І ЄДИНА! БАГАТО ВАМИ ПРОЙДЕНО ДОРІГ!

У ці сонячні, теплі, погожі дні, коли червонобокі яблука та запашні абрикоси котяться в трави, в ромашки і м’яту, а густе, наче мед, літо заливає землю щирим золотом до людини доброї і світлої душі, поважної в Глобиному та й в усій окрузі, шанованого Василя Афанасійовича Подорожнього прийшов славний 80-річний ювілей.
Наш поважний ювіляр родом із того покоління, яке гартувалося в складних повоєнних і післявоєнних умовах і пройшло сувору школу життя.

Василь та Зінаїда ПОДОРОЖНІ

Всі прожиті роки вірою й правдою трудився на благо рідного краю. Доля дарувала ювіляру активне, багате і цікаве життя: за плечима славний трудовий шлях, сповнений сумлінної праці, багатолітнього досвіду у галузі поштового зв’язку. Він заслужив людську шану плідною і чесною працею, чуйністю, умінням творити добро. Професіоналізм вищого гатунку, ерудиція та знання своєї справи, відданість професії, людяність та порядність – ось основні якості нашого ювіляра.
Загорілася його життєва зоря 4 серпня грозового 1941 року с. Великі Кринки – в родині одвічних трударів Афанасія Дем’яновича та Параски Степанівни. В сім’ї вже зростало двоє братиків, Микола та Гриша, і сестричка Марійка. З покоління в покоління в родині Подорожніх із уст в уста передається непроста історія про те, як на нашу землю прийшла війна, як горіла їхня хата, колись на щастя й добро багата, як малого Василька у возику під вибухи бомб і снарядів Маруся, Гриша та мама Параска везли через Дніпро. Як старший братик Миколка в 16 років пішов на фронт, в надії зустріти тата, який воював з перших днів лихоліття. Як вижили, одному Богу відомо та матусі, яка винесла непростий тягар війни на своїх тендітних плечах, а головне, врятувала найцінніше – своїх діток. Надірвала серденько, не витримало воно і згасло, коли Василькові було всього лише 13 років. Та все ж і йому щастя усміхнулося: тато повернувся з війни! А згодом у колись щасливу і дружну родину прийшла мачуха. Непросто довелося хлопчині, бо хто ж замінить неньку рідненьку?! Хлопчик зростав, мужнів, гарно навчався, незважаючи на всі виклики долі, ставав справжнім красенем, а шапка хвилястого чорного волосся обрамляла гарне й змужніле обличчя юнака.

Під час служби в армії


Які були ми молоді!

З відмінними оцінками, всього одна четвірка в атестаті з алгебри, закінчив хлопчина Глобинську середню школу №1. Щодня, за будь-якої погоди доводилося долати йому чимало кілометрів зі школи додому, бо родина мешкала в Пустовійтовому. Але жага до знань, бажання досягти бажаного були тією рушійною силою, що допомагали юнакові йти непростими життєвими дорогами. Мріяв вступити до Київського інституту легкої промисловості, але не пройшов за конкурсом. Та, певне, так вирішила доля, вготувавши йому іншу стежину, де він знайшов себе…

Колектив поштового відділення Глобинського вузла зв’язку (1972 рік)
Колектив Пустовійтівського відділення зв’язку (1967 рік)

Далекий вже 1959 рік. Чорнявий красень хлопчина надягнув військову форму і йде на службу до лав Радянської Армії, стає оператором зенітно-ракетного артилерійського комплексу ППО Московського округу. Служив Василь старанно, сумлінно, бо вже через 6 місяців йому присвоюють звання сержанта, обрали секретарем комсомольської організації підрозділу. А в 1963 році, після демобілізації, Василь Подорожній повернувся додому офіцером. Наказом міністра оборони присвоєно йому це високе звання, бо в скрутну хвилину військових навчань він замінив офіцера на стрільбищі. Його ім’я занесене в Книгу Пошани військової частини.
17 грудня 1963 року – це головна віха в житті Василя Афанасійовича, бо саме тоді він став зв’язківцем, спочатку учнем, а в лютому 1964 року – начальником Пустовійтівського відділення зв’язку. В 1968 році, після закінчення курсів та атестації, був призначений на посаду заступника начальника Глобинського центрального відділення вузла зв’язку, а через двадцять років уже й сам очолив цей колектив. Працював чесно, на совість, віддавав всього себе роботі, часто його робочий день розпочинався о шостій, а то й о п’ятій годині ранку, а закінчувався о дванадцятій. У 1999 і 2000 роках Глобинське відділення зв’язку, очолюване Василем Афанасійовичем, виборювало перші місця в області. В 1966 році ювіляра нагороджено почесною відзнакою міністра зв’язку України, а також його ім’я занесено в районну і обласну Книги Пошани.
Як важко було розлучатися з роботою, до якої прикипів душею і серцем, до того незабутнього й дружного колективу, що наче одна родина, який сам гуртував, але здоров’я нагадувало про себе все частіше. Тож вже 20 літ Василь Афанасійович на заслуженому відпочинку. Але він з розряду тих людей, яким спокій тільки сниться, бо 18 літ, наповнених щоденним неспокоєм, Василь Подорожній працює відповідальним секретарем районної ради ветеранів. Бажання бути потрібним людям, сильніше за нього.
Майже 57 років рука до руки, плече до плеча поряд з Василем Афанасійовичем однією життєвою стежиною прямує його вірна половинка, берегиня роду Подорожніх Зінаїда Миколаївна. У деякій мірі, саме завдяки їй успішно склалася його професійна кар’єра, часто багато домашніх справ лягало на її тендітні жіночі плечі, адже вона завжди старалася бути коханому чоловікові надійною опорою і підтримкою, свято берегла сімейне вогнище.
Через все життя пронесли Подорожні незабутню пам’ять про першу свою зустріч, коли струнка красуня Зіночка разом з подружкою, наслухавшись розповідей односельців про небаченого пишночубого красеня – начальника Пустовійтівського відділення зв’язку, прибігли перевірити почуте. Ось тої миті і втонула Зіна в бездонних Василевих очах на все життя!
Двох донечок-красунечок, Світлану та Людмилу, принесли лелеки на своїх дужих крилах у сімейне гніздечко Подорожніх, яких виховали хорошими, достойними людьми, які багато досягли в житті, а тепер свою любов і ніжність повертають батькам, намагаючись їм і небо прихилити.
Якою ж неймовірною радістю наповнюються очі дідуся Васі і бабусі Зіни, коли вони говорять про своїх найдорожчих у світі онучок, Анечку та Даринку, про їхні досягнення. А коли розповідь дійшла й до правнуків, маленьких Софійку та Михайлика, то щасливі усмішки осяяли їхні обличчя. Тож роки прожиті недаремно, є що згадати, є ким пишатися Подорожнім!
Шановний ювіляре! І ось — вісімдесят! Сміється сонце ясно! І променяться щедро усмішки людей. Живіть в здоров’ї, в щасті, так прекрасно, щоб сто двадцятий святкувати ювілей!
Нехай життя грає всіма барвами веселки і дарує Вам найкращі дні, в яких не буде поспіху і суєти, стресів і тривог, а будуть тільки тепле сонце, бездонне небо, ліс і поле ніжної зелені, де ласкавий вітерець цілує Вас і обіймає! Хай з Вами завжди будуть поруч люблячі діти, дорогі онуки і непосидючі правнуки, приносячи в Ваш затишний дім незабутні емоції і душевне тепло!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Подорожніх.

У ЇХНЄ ЖИТТЯ ПРИЙШЛА ВІЙНА…

Кинути все, залишитися без домівки і піти світ за очі, тому що на твою землю прийшла війна…
Сім років тому на Донбасі почалася війна, яка перекроїла карту України і долі мільйонів людей. Ще зовсім недавно ми вважали, що такий сценарій неможливий в Україні. Та сусіди, які підступно окупували спочатку Крим, а потім і Донбас, вважали інакше. Внаслідок такої політики майже два мільйони мешканців Донбасу та Криму не з власної волі змушені були залишити свої домівки, часто зруйновані й розорені, і шукати нового притулку, залишити роботу, рідні й дорогі місця, – і розпочинати життя з нуля, їхати в нікуди…

Олександр та Любов Єрьоміни

І ось ці звичайні, і в той же час незвичайні люди, в життя яких прийшла війна, мешкають поруч з нами в ці непрості часи. Подружжя Олександра Володимировича та Любові Олексіївни Єрьоміних, яке проживає нині в Обознівці, втратило сина, свій дім, роботу, справу життя, опинилось у складних життєвих обставинах. Але, незважаючи ні на що, вони знайшли в собі сили жити далі, здолали складнощі, з честю вийшли з безвихідних ситуацій, вибороли собі право на другий шанс. Ці люди не просто змінили своє життя, але й змінили світ навколо себе.
Мешкали Єрьоміни у рідному і благословенному селищі Фащівка, що в Перевальському районі на Луганщині. Фащівка розташувалася між Дебальцевим та Красним Лучом, саме там, де в ті чорні дні 2014 року тривали запеклі бої. Земля здригалася від розривів бомб і снарядів. Багато мирних жителів загинули в результаті обстрілів житлових районів, а також внаслідок підриву на мінах та інших пекельних знаряддях вбивства. Олександру та Любові доводилося і днювати, і ночувати, переховуючись у підвалі. Тож прийняли непросте рішення: їхати до донечки в Горішні Плавні.
Як стискалися їхні серця від болю, в тузі за рідними місцями, де скільки було зболено, відболено, прожито. Перша зустріч, перше кохання… Незабутній грудень 1985 року, їхній перший танок, що закружляв у круговерті кохання.
– Приїхала я на гостину до свого дядька, та й пішли з дівчатами на танці до місцевого клубу. Як побачила я свого Сашу, високий, гарний, чорнявий, аж серце зайшлося спійманою пташкою, а для себе вирішила: «Мій буде!». А він, ніби прочитавши мої думки, запросив мене до танцю.
– Давайте знайомитись, – пролепетала я, тремтячим від хвилювання голосом.
– А ми вже давно знайомі, красуне! Пам’ятаєте, 5 років тому Ви приїздили на весілля у нашу Фащівку, я навіть пам’ятаю в якій Ви були сукні, – пригадує Любов Олексіївна і ніби голубить поглядом свого чоловіка.
А вже через два місяці, незабутнього 9 березня, і одружилися молодята. Звили своє затишне гніздечко, куди лелека на своїх дужих крилах приніс синочка Сашу та донечку Юлечку, які зростали в любові та злагоді в колі дружної родини. Матуся навчала місцевих дітлахів премудрощам іноземних мов, 30 років викладала німецьку та французьку у Фащівській школі.

У колі дружної родини

За міцними і дужими плечима Олександра Володимировича 35 років трудового стажу і вірність обраній на все життя шахтарській професії. Збагачувальна фабрика «Антрацит» ДП «Ровенькиантрацит» стала для цього працьовитого чоловіка своєрідною школою життя. Бо саме роботі віддавав себе Олександр Єрьомін сповна і пишався високим званням шахтаря. 15 років трудився слюсарем, а після закінчення Стаханівського гірничого технікуму – 20 літ працював механіком на рідному «Антрациті». Тільки 13 годин на добу становив його робочий день!

Діти Юлія та Віталій – молодята

За високий професіоналізм та сумлінне ставлення до роботи Олександр Володимирович нагороджений багатьма медалями, а ще, він повний кавалер Знаку «Шахтарська слава» (III, II та I ступенів).
Дві найважливіші складові життя цього чоловіка: – робота і родина, без яких він просто не мислив свого життя. А воно, як звісно, вносить свої корективи, часто лишаючи найдорожчого.
…Страшна аварія, що трапилася на залізниці у 2014 році, забрала молоде життя сина Олександра, у 28 років пішов у засвіти, лишивши незагойну рану в серцях тата і мами. А потім у їхнє життя прийшла війна! Безжальна, жорстока, яка забрала у них все: дах над головою, все, нажите роками, лишилося в ньому, роботу, стежки, що сходили в юності, рідні могилки на кладовищі…
Ось уже 7 років родина Єрьоміних проживає в селі Обознівка, що стало вже теж для них рідним, бо тут вони знайшли себе, бо тут їхня нова оселя, що нині потопає у розмаїтті квітів, вирощених дбайливими руками. Старенька хатинка, що придбали в селі, отримала друге дихання, стоїть собі чепурна і гарна, і виглядає вікнами-очима найдорожчих у світі гостей: донечку Юлію, зятя Віталія та маленьку крихітку, онучку Євочку, зміст їхнього життя. Бо яким сонячним теплом наповнюються очі Любові Олексіївни та Олександра Володимировича, коли розповідають про свою онуку, яка вона розумна, гарна і надзвичайно талановита, займається танцями, гімнастикою та акробатикою, а незабаром стане школяркою.
– Як би там не було, головне для нас – усі рідні поряд, всі допомагають: і діти, і наші дорогі свати, і односельці. Наша ж Фащівка залишиться у наших серцях на все життя! А все інше – здолаємо, тільки б скоріше закінчилася війна, – говорять Єрьоміни.
Тож нехай ваші слова та до Бога… А вам хай буде затишно і світло, гарно і привітно на Глобинщині.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ВАМ 70, ТА ХІБА Ж ЦЕ ЛІТА, КОЛИ ОЧІ ГОРЯТЬ І ДУША МОЛОДА?!

Ювілеї, ювілеї… Вони для нас радісні й сумні. Радісні, бо в ці дні народження перегортаємо автобіографічні сторінки, пригадуємо пережите, гріємося світлими митями, дякуємо, що вони не оминули нас. Сумно стає від усвідомлення, що лише ми повертаємося до свого дитинства, юності, молодості, а вони до нас – ніколи. Найважливіше для людини, аби більше було доброго й корисного, аби не ятрило душу й серце минуле, аби хотілося стрічати завтрашні світанок і надвечір’я. Впевнена, що в день свого 70-річного ювілею Олексію Васильовичу Щербусі, голові ради Кременчуцької районної організації ветеранів буде приємно озирнутися на пройдений шлях, адже досяг в житті чимало.

Подружжя Олексія та Наталії ЩЕРБУХІВ
Діти Олена, Юрій, Наталія
Донька Наталія та її сім’я
Син Юрій з родиною
Дочка Олена зі своєю родиною
Внук Антон


На прекрасній полтавській землі, серед родючих полів та вишнево-яблуневих садів, що купалися в пінному цвіті, у благословенному хуторі Ковалі Демидівської сільської ради, що на Кременчуччині, де всі один одному були ближчі за найближчих родичів, у хатині, що наче писанка, яку охороняв столітній велетень дуб, посаджений дбайливими руками дідуся Захара Онисимовича, побачив світ Олексій Щербуха.
А загорілася його життєва зоря неповторної літньої пори 16 червня 1951 року, в родині одвічних хліборобів-трударів – Василя Захаровича та Парасковії Федотівни. Як раділи батьки своєму довгожданому синочку-первістку, якби могли, то й небо прихилили, аби був Олексійко щасливим. А в садах хутірських – високі трави, пахли яблука вітрами, солов’ї щебетали…
Зростав, мужнів, набирався сили хлопчина, всотував у себе хліборобську науку, піднімався до сонечка і ставав міцно на ноги на батьківській прадавній землі, наче той пшеничний колосок, доглянутий з любов’ю. Свої перші знання здобув Олексій у Ковалівській початковій школі, згодом навчався в сусідній Демидівській восьмирічці, атестат зрілості отримав у Обізнівській середній школі. Наука давалася йому легко, бо мав юнак гострий розум і добру пам’ять, а ще ненаситну жагу до нових знань.
У 1968 році розпочалися його перші трудові університети на посаді бухгалтера в колгоспі імені Карла Маркса в сусідній Гришівці. Пізніше, після об’єднання господарств імені Карла Маркса та «Шевченка» в агроформування «Дружба» (с. Демидівка), трудився бухгалтером, економістом з оплати праці, головним економістом. Тож питання, яку освіту здобути, перед Олексієм Щербухою не стояло, всі дороги й шляхи привели до Полтавського сільськогосподарського інституту на факультет «Бухгалтерський облік у сільському господарстві».
Молодий, беручкий, розумний, ініціативний, не тільки хороший спеціаліст, а й прекрасна людина, яка могла знайти спільну мову з кожним, – саме таким зарекомендував себе Олексій Васильович на зорі своєї трудової юності. Тому і не дивно, що в 1978 році його обрали секретарем, а пізніше – першим секретарем Кременчуцького райкому комсомолу. Дворічною перервою в його райкомівській кар’єрі стала робота головою профспілки радгоспу «Рокитненський», після чого він знову повернувся сюди – тепер уже інструктором райкому партії.
А згодом були відповідальні і непрості роки роботи в системі «Ощадбанку» України. 18 літ свого життя керував Кременчуцьким районним відділенням №7850 та 3 роки міським відділенням №62 «Ощадбанку» Кременчука. Пригадуючи непростий період свого трудового життя, Олексій Васильович з прикрістю констатує, що через перебудовні процеси в галузі змушений був закривати філії в окремих населених пунктах, а за цим стояло найболючіше – долі людські та майбутнє тих працівників, з якими чимало літ трудилися разом.
У 2008 році він знову повернувся на державну службу, очолив загальний відділ апарату РДА, а в 2011 році Олексій Васильович пішов на заслужений відпочинок.
Але про таких людей, як Олексій Щербуха, мовлять, що спокій їм тільки сниться. Бо палке і вічно юне серце, в якому тепла і турботи вистачало для всіх, прагнуло до дії, бо є ще порох у порохівницях! Тож Олексій Васильович починає працювати відповідальним секретарем Кременчуцької районної організації ветеранів. А вже незабаром, у 2015 році, очолив цю поважну організацію.
Притаманний йому талант організатора, помножений на велике бажання нести людям добро, стали запорукою успіху: значно активізувалася діяльність первинних ветеранських організацій. Великого значення голова спілки надає роботі з ветеранами війни та волонтерському руху.
– Турбота про ветеранів – це наш святий обов’язок! Сьогодні коло обов’язків розширилося в зв’язку з утворенням нового Кременчуцького району, до складу якого увійшли Глобинський, Семенівський та Козельщинський райони. Тому ми в постійному пошуку ефективних форм, як об’єднати спільні зусилля колишніх чотирьох районних організацій, аби забезпечити гідні умови життя ветеранам, – так говорить голова ради Кременчуцької районної організації ветеранів.
Своїм умінням працювати з людьми, аналізувати й оцінювати їхню роботу, він заслужив авторитет і довіру колег та всіх, хто його оточував. Його знають як досвідченого керівника і громадського активіста, справжнього патріота, щиру і шляхетну людину. Широта поглядів, принциповість і послідовність в діях, енергія і цілеспрямованість поєднуються з життєвою мудрістю та високою порядністю людини, яка по праву здобула заслужену пошану і визнання.
Не щадила доля зловісна цього чоловіка, не слалася до його ніг вишиваними рушниками, випробовувала на міцність, коли доводилося втрачати найрідніших. Та цей сильний і вольовий чоловік підіймався з колін і йшов далі, даруючи оточуючим свою любов і світло щирої душі. А поряд з Олексієм Васильовичем, рука до руки, плече до плеча в радості і в горі прямує його вірна супутниця, кохана дружина, берегиня роду Наталія Василівна. У свої поважні роки вони залишаються напрочуд красивою парою, випромінюють теплоту своєї любові, щедро роздаровуючи її рідним, близьким та просто хорошим людям. Щиро радіють успіхам сина Юрія і донечок Олени та Наталії, які стали прекрасними людьми, багатими на любов і добро. А Всевишній дарував подружжю Щербух ще й семеро найкращих у світі онуків: Антона, Катю, Олексія, Лізу, Софію, Анастасію та Діму, в яких дідусь з бабусею просто душі не чають.
Невимовною радістю і приємним щемом наповнюється серце цього поважного чоловіка, коли він з суєти суєт галасливого міста знов і знов повертається щонеділі до батьківського порога, до праотчого хутора Ковалі, до найріднішого куточка землі, де його мама колисала, «свою любов переливала в свою дитину», до могутнього крислатого дуба, що дає йому силу і наснагу до життя.
Колись цей хутір був живим, радісним, людним, співучим. Колись тут жили, працювали, дітей народжували, новосілля справляли, самовіддано трудилися в колгоспі його земляки, який у 50-х роках минулого століття очолював дідусь Олексія Васильовича, Захар Онисимович, наближаючи світле майбуття для своїх дітей, онуків, правнуків… Життя вирувало тут і буяло, була тут і школа, і магазин, і дві городні ланки, і бригада, і складські господарські приміщення…
Прикро і боляче від того, що сьогодні лише густі чагарі та хащі обіймають його нечисленні хатинки, де жили, де любили, де дітей ростили. А потім – двері замкнули, вікна забили, речі – на вантажівку, та й подалися в міста в пошуках кращої долі. А вони, оті хатини, своїми порожніми зіницями – вибитими вікнами байдуже і безнадійно дивляться на дорогу, чи ніхто не йде, чи ніхто не їде. А колись майже в кожній оселі мешкала велика і дружна багатодітна родина. Сьогодні ж там проживає лише шестеро чоловік…
Та поклик рідної землі завжди кличе Олексія Васильовича до себе, до того благословенного куточка землі, звідки пішов у безмежний світ. З неймовірним душевним щемом, теплотою і щирою вдячністю пригадує цей сивочолий чоловік дорогих земляків, однокласників, учителів, своїх перших мудрих наставників, людей, з якими працював пліч-о-пліч. Сумно тільки, що багато з них відлетіли за вічну межу, разом з журавлями.
16 червня Олексій Щербуха відсвяткував свій 70-й день народження. Тож із роси і води Вам, дорогий ювіляре! Хай сторицею повертається Вам людська вдячність і нехай невичерпною буде Ваша життєдайна криниця! Многая Вам літ у парі та родинному теплі! І хай так буде: щастя щохвилини, здоров’я, радість, світло і тепло. А що іще потрібно для людини, щоб серце від любові зацвіло!

Фото з сімейного архіву
Олексія ЩЕРБУХИ.

ВОНА БЛАГОСЛОВЛЯЛА НЕМОВЛЯТ НА СВІТ

Майя ЛАЗОРЕНКО

Ми багато говоримо, пишемо, розповідаємо про видатних особистостей, які зробили важливий внесок у державотворчість, мистецтво, науку і вважаємо їх героями. Та цікаво те, що дуже часто поряд із нами скромно живуть люди, які своєю сумлінною і професійною працею та ставленням до інших також заслужили право на визнання…
Щороку, у червні, наповненому неповторним квітковим ароматом, ми відзначаємо День медичного працівника, а всім відомо, що ця професія із тих, де «колишніх» не буває, а коли ти ще й хороший спеціаліст – про тебе пам’ятатимуть через роки.
Тож сьогодні моя розповідь про звичайну, і в той же час незвичайну жінку, Майю Єгорівну Лазоренко, яка сорок п’ять років свого життя, наповненого трудовим неспокоєм, пропрацювала акушером дільничної лікарні в неповторному селі Омельник, що стало для неї рідним, близькими і дорогими радощі й турботи його мешканців. 45 років вона благословляла діточок на світ, дбайливо тримала на руках нове життя!

Кажуть, щастя неможливо зважити або виміряти. Проте Майї Єгорівні це вдавалося, бо вона першою брала на руки маленьке диво та радісно повідомляла батькам: «У вас мила дівчинка!» або ж «Хлопчик чудовий – справжній богатир!».
– Якби Ви знали, яке це неймовірне щастя тримати на руках новонароджене мокре немовлятко і відчувати себе причетною до цього дива! Головне, щоб воно закричало і сповістило про свою появу на світ, значить все в нього гаразд, – мовить Майя Єгорівна, лагідно усміхаючись і пригадуючи прожите-пережите.
Народилася Майя Єгорівна 20 квітня грозового 1941 року в найкращому у світі селі Малі Кринки, що на Глобинщині.
З самого дитинства Майя мріяла стати медиком. Це була її найзаповітніша мрія та найбільше бажання, тому що саме лікарем-епідеміологом трудилася її мама Дар’я Афанасіївна. Саме це та якесь незвідане відчуття постійно підштовхувало до цієї професії. А те незвідане полягало у тому, що її батьки, Дар’я Афанасіївна та Єгор Федотович, довго не мали діток. І допомога Всевишнього та професійних лікарів, через роки, дарували цій родині довгождану радість – донечку-красунечку, а потім ще братика та двох сестричок. Тож Майї найбільше хотілось допомагати людям, бо професія акушерки найперша на землі, оскільки пов’язана з початком життя. Коли настав час після закінчення школи обирати шлях у житті, дівчину зацікавила саме ця професія, на її думку, особлива, надзвичайна.
Проте інколи доля робить круті віражі, які здавалось би перешкоджають здійсненню мрій. У ті роки на одне місце в медучилище був величезний конкурс – аж чотирнадцять абітурієнтів, тож, на превеликий жаль, хоча всі іспити склала добре, проте не пройшла відбір. Та бажання стати медиком було сильніше за обставини, Майя не опускає руки, працює дезінфектором у санстанції с. Великі Кринки. А вже через 3 роки, маючи досвід роботи, вступає до Полтавського медичного училища.

Ось такою вона прийшла працювати в Омельник


Тож уже в 1964 році Майя вийшла зі стін училища дипломованим фельдшером-акушером, а доля закинула її в мальовниче село Омельник, що стало її долею. Спочатку три роки працювала у місцевому пологовому відділенні на три ліжка.
Саме з цієї посади й розпочалася найважча і найцікавіша сторінка життя Майї Єгорівни. Адже населення Омельника на той час, переважно молоді люди, які тільки-но створювали власні сім’ї, а, отже, й народжували дітей, тож роботи акушеру вистачало. На рахунку пані Майї сотні прийнятих пологів, багато з них – в екстремальних умовах, без лікаря, апаратури та іншого необхідного начиння, лише Майя Єгорівна та її золоті руки. І хоч пройшов не один десяток років, кожного новонародженого пам’ятає поіменно. До неї йшли і їхали породіллі та жінки за консультацією не тільки з Омельника, а й з усіх навколишніх сіл. «І навіщо їхати за тридев’ять земель до лікаря-гінеколога, коли у нас є Майя Єгорівна?!», – часто говорили односельці.
Тож значимість Майї Єгорівни в цьому селі важко переоцінити, адже саме від її досвіду, знань і навичок часто залежало життя і здоров’я матері та новонародженого. У ті часи, коли довелося їй працювати, акушерки приймали пологи без лікарів. А вони бували різні, тож постійно аналізувала, чи все зробила правильно, а, можливо, треба було спробувати діяти інакше. Вона постійно вчилася, удосконалювалася. За всі 45 років виснажливої праці чимало бачила й пережила тут, пропускаючи все через своє чуйне серце, часто сама опинялася в лікарні в передінфарктному стані через моральне і фізичне виснаження, бо не було в цієї жінки спокою ні вдень, ні вночі.
Та в будь-якому випадку поява малесенької крихітки на світ – щастя й радість як для матері, так і для неї, як знак, що її зусилля виправдані в цьому янголяті, яке на весь світ заявляє про себе криком. Тож це найважливіші моменти, які забути неможливо.
У перервах між роботою, яка забирала чи не увесь час, Майя Єгорівна й сама вийшла заміж, бо кохання знайшло її навіть на роботі. Молода, жвава і красива дівчина сподобалася вродливому парубку Анатолію, з яким прожила гарне, наповнене щоденними турботами, роботою та любов’ю життя. 15 років тому відлетів у засвіти її Анатолій Олександрович, лишивши на серці дружини незагойну рану та спорожнілу оселю й двір, що дихали його працею.

У колі дружної родини
З колегами по роботі (Майя перша справа)


Єдиною втіхою та розрадою нині для цієї жінки є син Олександр, який з родиною мешкає в цьому ж селі, а ще внук Андрій та дворічний правнучок Олексійко. Коли ж навідуються найрідніші до бабусиної оселі, то наче й сонечко світить яскравіше, і вітерець лагідніший, так вже радіє вона гостям.
Сьогодні Майя Єгорівна веде активний спосіб життя, не дає собі розслабитися, як кажуть, спокій цій жінці тільки сниться, тримає чималеньке господарство, ще два роки тому й корівок доглядала, читає газети, щоб бути в курсі політичного та суспільного життя. Турбується про чотирилапих друзів, грайливих песиків, які охороняють її двір та розраджують господиню, а ще радісно, виляючи хвостиками, зустрічають гостей.
Разом із тим їй небайдуже, як розвивається медицина у нашій державі та у рідному селі, бідкається, що COVID-19 стрімко прямує планетою, бо пандемія не була вчасно зупинена. Розповідає про те, як у свій час їм, медикам, теж було непросто боротися з такими інфекційними захворюваннями як кір, віспа, скарлатина, менінгіт і навіть холера… Але ж вони побороли!
Тож щиро зичимо Майї Єгорівні міцного здоров’я, довгих років життя, сімейного затишку та вдячної пам’яті в людських серцях.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архіву Майї Лазоренко.

І ДОСІ СНИТЬСЯ ТОЙ «АЛЯРМ!»

У наймальовничішому куточку Обознівки, на пагорбі, навпроти Богоявленської церкви, в бузковому весняному цвіті сховався маленький будиночок, де мешкає надзвичайно порядна і скромна людина, яка ніколи не афішувала свого минулого, тому що не любить пригадувати роки воєнного лихоліття. Ще в дитинстві довелося йому випити до дна чашу випробувань і лиха.
Євгеній Маркович Пушкарьовський дитиною пройшов крізь випробування концентраційним табором.
На південному сході Німеччини розташувалося місто Хемніц. У роки Другої світової війни на його території розміщувалися концентраційні табори, саме тут, в нестерпних нелюдських умовах, довелося провести 3 найтяжчі роки життя Євгенію Марковичу та його родині.

Євгеній ПУШКАРЬОВСЬКИЙ

До війни родина Пушкарьовських: тато Марко Прокопович, мама Юлія Мартинівна та їхні четверо діток, Анатолій (1935 року народження), Євгеній (1937 р.н.), Лідія (1939 р.н.), Володя ( 1941 р.н.) мешкали в містечку Миколаїв, у ті роки Одеської області. Коли ж Миколаїв окупували німецькі війська (в основному це були румуни), то майже все місцеве населення, а серед них і родину Пушкарьовських було вивезено до Німеччини, де вони стали бранцями концтабору «Хемніц».
І до цього часу у тривожні й неспокійні сни Євгенія Марковича приходить війна, і до цього часу чується отой страшний окрик «алярм», тобто повітряна тривога. А отой «алярм» міг звучати й по 3-4 рази на добу, саме скільки могло тривати бомбардування німецького міста радянськими або американськими військами.
Батька відразу ж забрали працювати на один із заводів, маму – на сільськогосподарські роботи. А вони, малий, мала та ще менший змушені були тягати вагонетки з буряками, саме тоді найменший братик Володя потрапив під ту страшну машинерію, але дивом лишився живим. А хіба ж забудеш постійне почуття голоду, оті буряки та борошно, що ними доводилося харчуватися малечі, постійні стусани, побої та окрики. Та малі месники, чим могли мстилися ворогові, часто підсипаючи у вагонетки піску.
Певне, Бог чи якась невидима сила оберігали цю багатостраждальну родину, не давши загинути на чужині. У 1945 році, після визволення радянськими військами, сім’я Пушкарьовських повернулася… але не в рідну Україну, а на поселення в Оренбурзьку область, що на далекому Уралі.
– Скажу відверто, в концтаборі було краще, ніж у Соль-Ілецьку, куди відправили нас після визволення. Загрузили, наче худобу, в переповнені вагони – і на поселення в Оренбурзьку область. Хоча в Німеччину ми дісталися в набагато кращих умовах: одна теплушка була розрахована на дві родини. Розмістили нас у баракові, де окрім нас, проживало ще 3 родини. Батько тяжко працював у соляній шахті. Було дуже скрутно, на все життя запам’ятав смак мерзлої моркви та овочів, що ними доводилося харчуватися. Згодом дали ділянку для будівництва – і знову почали все з нуля. Слава Богу, що тато міг зробити все своїми руками, золоті вони були в нього, цьому навчав і нас, своїх синів. Тож хату побудували самі. А після війни наша родина Пушкарьовських розрослася, на світ з’явилося ще четверо діток: Едуард, Мартин, Валя та Люда. Ось така велика та дружна була в нас родина! Прикро, що нас лишилося лише троє: двоє моїх сестричок, Валя і Ліда та я, – пригадує Євгеній Маркович.
У 1952 році хлопчина закінчив школу ФЗН (фабрично-заводське навчання), здобув професію столяра. А в 1957 році, за іронією долі, юнак ніс службу в танкових військах міста Єна, що в Німеччині.
А далі закружляло й понесло! Молодість! Прекрасна пора – пора надій, сподівань, коли все життя попереду. Тож після служби вітер мандрів заніс Євгенія Марковича аж у далекий Узбекистан, де в поселенні, на станції Івановская, мешкав його старший брат Анатолій. Сприятливий клімат цієї республіки та місцеві гостинні мешканці на все життя полонили його душу. Робота горіла в руках, бо за що б не брався цей чоловік, завжди виходило на «відмінно». Від столяра – до комсорга нафтопереробного заводу, що під містечком Фергана.
Саме в далекому Узбекистані і долю свою зустрів Євгеній Пушкарьовський, свою Ніну Полікарпівну, кохання всього життя. Небагато й немало, а 60 літ, рука до руки, плече до плеча прямує подружжя Пушкарьовських непростими життєвими дорогами. Неповторної сонячної днини, 4 червня 1961 року, поєднали вони свої долі. Народили і виростили двох синів – красенів, Олександра та Володимира, радіють онукам: Євгенію, Владиславу та Наталії, тішаться правнучком Давидом.
Коли ж у 1969 році у подружжя Пушкарьовських народився молодший син Володимир, родина поспішно покинула сонячну республіку, бо дитині не підходив клімат і вона дуже часто хворіла. Тож, взявши на руки найдорожче, синів, та те, що можна взяти в руки – виїхали до Ростова, де проживали родичі дружини. Деякий час довелося працювати на шкідливому виробництві хімфармзаводу, аби отримати квартиру. Але все життя чоловік мріяв повернутися в рідну Україну, летів до неї в думках своїх і снах.
Тож у 1973 році доля знову поєднала Євгенія Марковича з Україною, коли родина перебралася до Кременчука. І Євгеній Маркович, і Ніна Полікарпівна аж до самісінького виходу на заслужений відпочинок працювали у Кременчуцькому нафтопереробному заводі. Майже 30 років свого життя віддав чоловік цьому підприємству, працюючи бригадиром «приваристів» цеху №10.
Скільки ж рацпропозицій на рахунку цього додільного чоловіка! Бо де б не працював Євгеній Маркович, завжди трудився чесно, з повною віддачею, як кажуть, на совість, не звик інакше, бо сам з роду працьовитого, для якого життя – це вічна боротьба за виживання.
Нині Пушкарьовські мешкають у чудовому селі Обознівка. У 1984 році придбали тут невеличку стареньку хатинку, щоб мати клаптик землі та дихати чистим повітрям. Нині ж Обознівка стала для них тим благословенним куточком землі, де вони, оточені любов’ю рідних людей, ідуть в свою осінь. Тож пошли вам, Боже, в вашій хаті тиху старість, як погожа вода у криниці.
Фото Олексія САДОВОГО.

1 2 3 6