Архів автора: Коваленко Ірина

ПРО ВЧИТЕЛЯ МОЄ НАЙКРАЩЕ СЛОВО

Валентина Кармазіна (1964 рік).
Саме такою прийшла вона працювати піонервожатою до Обознівської середньої школи
З донької Русланою
Дідусь Вітіслав з правнучкою Міланочкою

Чому з роками до нас, дорослих, все частіше й частіше прилітають, наче ластівки з весною, спогади про школу, своїх дорогих учителів, однокласників, про незабутні роки дитинства і юності?! Мабуть тому, що з висоти прожитих років вони здаються наймилішими. А може тому, що у країну дитинства немає вороття. І тільки у снах чи спогадах можна заново пережити почуття, які так хвилювали колись, а тепер здаються наївними, до болю простими, але так тривожать серце і душу.
Оті святі й незабутні спогади дитинства для кожного з нас є опорою та життєдайним джерелом у дорослому житті. Батьки дарують нам життя, а вчителі вчать розуміти його, виводять нас у широкий непізнаний світ, у якому ми повинні бути не глядачами, а творцями.
Саме такими творцями, сіячами усіх людських чеснот у дитячих душах були мої дорогі незабутні, святі і вічні вчителі Обознівської середньої школи. У пору нашого дитинства і юності вчителі були вихідцями з простих селянських і робітничих сімей, пережили голодомори, воєнні та післявоєнні лихоліття, зазнали нестатків і бідувань, нужди і голоду.
Тому їхні серця і вчинки були наповнені добротою, людяністю, доброзичливістю, співчуттям до скривджених, вони завжди намагалися допомогти тому, хто цього потребував. Наші вчителі надзвичайно відповідально ставилися до своїх професійних обов’язків, виконання громадських доручень. Намагалися дати учням міцні знання, виховати їх справжніми людьми. Не дивлячись на мізерну зарплату, тоді педагоги майже щодня проводили з учнями додаткові заняття, залишали після уроків, працювали з нами на перервах, щоб кожен зрозумів і виконав завдання. Як же ми сердилися на них за це, адже так хотілося після уроків з ватагою хлопчаків і дівчаток швидше закинути портфелики і мчати в свої дитячі ігри, в безтурботність, в щасливе дитинство.
Прикро і боляче, що відлітають у вічність, наче птахи, наші дорогі вчителі, лишаючи по собі лише світлі та щемні спогади…
У благословенному селі Майбородівка, в затишному будиночку, що наче очима-вікнами виглядає на дорогу, з ранньої весни і до пізньої осені в обрамленні квітів, в справжнісінькому виноградному Царстві (нині ж все зима накрила білим пухнастим покривалом) – мешкає моя дорога вчителька Валентина Олександрівна Кармазіна. Людина надзвичайної душі та золотого й люблячого серця, в якому перетинаються всі дороги, шляхи й стежки її учнів.
А свій вчительський шлях розпочала Валентина Олександрівна піонервожатою у далекому вже 1964 році у найкращій, неповторній, рідній і дорогій Обознівській школі.
Пригадуються її незабутні уроки хімії, коли малиновою піснею линув шкільний дзвінок, відчинялися двері й наша Валентина Олександрівна легкокрилою пташечкою впурхувала до класу, завжди привітна і усміхнена, надзвичайно толерантна, завжди зі смаком одягнена і надзвичайно красива. Прониклива і щира, вона відчувала настрій кожного учня, ніби тримала якийсь міцний емоційний зв’язок. А в її голосі, якого вона на нас ніколи не підвищувала, ні крихти роздратування чи невдоволеності. З дивовижною легкістю і гарним настроєм, надзвичайно дохідливо кожному осягали ми разом з нею ази дивовижної і часом чудернацької науки. Адже хімія – це наше життя, це все, що ми відчуваємо, бачимо навколо, та й самі складаємося з хімічних речовин, які постійно реагують між собою. Віруси, мурашки, люди, планети, зірки, галактики – все у світі складається з хімічних елементів. По суті, увесь Всесвіт є дуже великим і дуже складним хімічним реактором. Тож Валентина Олександрівна не тільки сама захоплювалася цією наукою, а змогла зацікавити нею і своїх учнів.
А як вона любила і любить квіти, і вони, певне, це відчували, бо найрозкішніші, найкращі, найекзотичніші вони пишалися своєю вродою і росли, наче з води, саме у кабінеті хімії, немов у справжнісінькій оранжереї, доглянуті дбайливими руками нашої дорогої вчительки.
Вона захоплювалась сама і вміла своє захоплення передати кожному, бо мала золоті руки, які просто творили дива. Уміла майстриня надзвичайно прекрасно володіла гачком та спицями, віртуозно освоїла техніку макраме і цьому мистецтву після уроків та на перервах навчала нас. З усмішкою пригадую, як навіть хлопчаки, найбільші шибайголови та пустуни, вже не говорю про дівчаток, чинно та зосереджено, висівшись на лавці на шкільному подвір’ї зі спицями в руках, в’язали свої перші шкарпетки та шарфики. Вона ніколи не сиділа на перервах у вчительській, а завжди була з дітьми – спілкувалася чи гралася з ними, допомагала освоювати непокірні лицьові та зворотні петлі, опановувати вузлики макраме. Вона, як тепер мовлять, була з учнями на одній хвилі. Поважали і цінували її і колеги-вчителі за професійність, людяність, порядність, адже тодішній колектив учителів був наче одна велика і дружна родина, і горе, і радість, всі сімейні та інші свята – завжди разом. Тож таких вчителів, як вона, не забувають ніколи, згадують добрим словом її колишні учні, телефонують та приїздять на гостину до Майбородівки, куди родина Кармазіних переїхала 18 років тому, поближче до донечки Інни та її родини.
Але їхні серця навіки належать Обознівці, тим стежкам, що сходили в юності разом з Вітіславом Федоровичем – коханням всього життя Валентини Олександрівни, тим солов’ям, які співали для них серенади, тим людям, близьким і дорогим, з якими жили, працювали, дружили та дорожили.
П’ятдесят сім років, наповнених життєвими турботами та клопотами, прямує подружжя Кармазіних непростими життєвими дорогами, разом долаючи всі перепони, як кажуть: і в горі, і в радості – разом. Виростили та виховали двох донечок-красунечок: Руслану та Інну, які збудували свої родини та подарували щасливим дідусеві з бабусею найкращих у світі онуків: Ігоря, Максима, Марину та Анну і вже тішаться не натішаться правнучкою Міланочкою. Для Валентини Олександрівни та Вітіслава Федоровича їхня дружна і міцна родина – це найцінніше та найсвятіше, що дарував їм Всевишній. Прикро тільки, що здоров’я підводить, і руки вже не такі вправні, і ніжки не такі прудкі, як раніше, але подружжя завжди підтримує один одного і радіє кожному прожитому дню.
Як тільки пригріє весняне сонечко і почне оживати природа від зимового сну, дядя Славик, як зовуть його в селі, береться за свою улюблену справу – виноградарство, якому присвятив уже багато років. Це справа для душі, якою займається на заслуженому відпочинку, бо все своє нелегке трудове життя працював водієм у племзаводі «Жовтень» (с.Обознівка), з них тільки 18 років щодня забезпечував односельців свіжим хлібом. Щороку виноград дяді Славика радує його родину, хороших друзів, сусідів та знайомих високим урожаєм та запашними плодами, які вирощує саме для частування, а не для продажу.
Тож з роси і води, дорогі мої Валентино Олександрівно та Вітіславе Федоровичу! Нехай Бог вам здоров’я дає, а виноградна лоза сили додає.
Фото з сімейного архіву Кармазіних.

А ЖІНКА БУВАЄ НА ВЕСНУ ТАК СХОЖА…

Талановита людина – талановита в усьому, саме цей вислів яскраво і точно підходить до чарівної і неповторної пані, керівника зразкового танцювального колективу «Родзинка» та дорослого танцювального колективу «Позитив» Градизького Будинку культури «Україна», молодої, активної, завзятої, креативної Ірини Леонідівни Компанієць.
Ірина Леонідівна народилася в мальовничому Градизьку, увібравши в себе всю його красу і таланти. Ще, ледве зіп’явшись на ніжки, юна красуня полонила своїм співом та любов’ю до танців всіх рідних, сусідів, друзів, знайомих. Тож вердикт був одностайним: бути Іринці артисткою.

Синочок Макар з матусею
Ірина КОМПАНІЄЦЬ зі своїми вихованцями
Юні танцюристи зі своєю наставницею
Градизькі аматори сцени – найкращі
На сцені – вихованці Ірини КОМПАНІЄЦЬ


Але не так сталося, як комусь бажалося, Ірина вирішила обрати непросту вчительську дорогу, закінчивши у 2012 році Глухівський педагогічний університет ім. Довженка. І цей досвід згодом дуже пригодився їй у подальшій роботі.
Всього 4 роки як працює пані Ірина на посаді керівника танцювальних колективів, та за цей короткий час з легкістю завоювала повагу та розуміння колег, любов своїх підопічних танцюристів, зовсім юних і «не зовсім», адже у її підпорядкуванні 4 вікові танцювальні групи (молодша: з 5 до 8 років, середня: з 8 до 12 років, старша: з 12 до 15 років) і доросла, де свої хореографічні таланти та можливості може продемонструвати кожен, хто небайдужий до мистецтва танцю.
Навіть сам Градизький селищний голова Мирослав Носа є активним і надзвичайно талановитим учасником танцювального колективу «Позитив».
Виступи танцювальних колективів, якими керує Ірина Компанієць, завжди викликають великий інтерес у глядачів та шалені оплески, тому що кожен з них – це не просто танець, а театральна постановка, магія, що заворожує, справжня казкова феєрія. А секрет успіху колективів полягає у майстерності кожного виконавця, копіткій і нелегкій праці їхнього керівника, яка допомагає опановувати мистецтво і грацію танцю, вміння триматися на сцені.
Ірина Леонідівна надзвичайно вимоглива не тільки до своїх танцюристів, а й до себе. Для того, щоб тримати себе у гарній формі, вона захопилася ще й йогою, з цією системою знайомить і своїх вихованців, які в усьому намагаються бути схожими на свого керівника. Це людина, яка постійно розвиває свої творчі навички, удосконалює, розширює, опановує все нове, незвичайне, цікаве. Вона – індивідуальність, особистість, в якої душа прагне до прекрасного, руки не знають спокою, а її мозок – невичерпне джерело ідей та задумів.
Жінка своїми руками створює сценічні костюми, оформляє сцену та фотозони до кожного заходу в Будинку культури чи селищі, бо має неабиякі дизайнерські здібності.
Артистична, харизматична, людина свого слова, пані Ірина все встигає, із світлою думкою дивиться у майбутнє. Ірина Леонідівна просто живе своєю цікавою роботою, надихає на творчість інших. Скільки гарних задумів і планів має, які так хочеться втілити в життя. От тільки ота клята пандемія коронавірусу внесла свої відчутні корективи, перекресливши всю роботу закладів культури.
Тепер лише світлі спогади лишилися про насичене, неповторне, цікаве, наповнене аплодисментами життя, що вирувало і квітло в Будинку культури, про те, як сама вперше взяла участь у сімейному конкурсі «Жінка-весна» і посіла перше місце, полонивши глядачів своїми талантами та харизмою.
Ірина Леонідівна, до всього переліченого, ще й прекрасна дружина і любляча матуся. Разом з чоловіком Олександром Валерійовичем виховують двох синочків-красенів: семирічного Макара та дворічного Мишка.
Матуся й синам своїм передала любов до танцювального мистецтва, то ж Макар вже підкоряє градизьку сцену, а в Мишка ще все попереду.
Тільки нехай швидше закінчуються всі локдауни, підуть у безвість пандемії, і тоді широко відчиняться двері закладів культури, заграє музика, зберуться глядачі, аби насолодитися святковим дійством у кожному селищі, селі чи місті.
На час виходу статті Ірина Компанієць змінила місце роботи. Тож побажаємо їй успіхів і благополуччя й на освітянській ниві!
Фото з особистого архіву Ірини КОМПАНІЄЦЬ.

БИЛА ЇЇ МАТИ БЕРЕЗОВИМ ПРУТОМ, ЩОБИ НЕ СТОЯЛА З ОТИМ БАЛАМУТОМ

Тамара та Володимир КОВАЛЕНКИ, с. Бориси
Біжать роки, летять літа – так швидко молодість минає…
Подружжя КОВАЛЕНКІВ – у верхньому ряду

Саме так починалася історія кохання подружньої пари з села Бориси – Володимира Миколайовича та Тамари Сергіївни Коваленків, які пройшли разом непростими життєвими дорогами в любові та злагоді 56 літ.
Переступивши поріг затишної оселі Коваленків, відчувається якась особлива аура душевності та спокою. Наші «молодята» раді непроханим гостям – привітні і гостинні, усміхнені і комунікабельні, відверті та щирі, а в їхніх очах – турбота і любов.
На теплій лежанці зручно вмостився домашній улюбленець кіт Мікі, який обсихав щойно після купелі, бо постраждав у вуличних баталіях за серце сусідської кішки. Тож Тамара Сергіївна влаштувала вусатому красеню «велике прання».
«Дідусю, бабусю», – лагідно і мелодійно лине в оселі, це вони так звертаються один до одного. Перед фотосесією Тамара Сергіївна ніжно прихорошує свого сивочолого лебедика, аби гарно виглядав на фото, а він, ніби обіймаючи її поглядом, мовить жартома: «Бачите, як добре, коли жінка молода, так вже біля мене припадає та жаліє». «Та отож всі дідусеві забаганки та замовлення виконую», – в тон господареві відповідає господиня.
– А було ж, були й ми молоді та красиві! Тепер лише красиві, – мовить жартома Тамара Сергіївна.
… І линуть спогади, приємні, яскраві, соковиті, наче кадри кінострічки спливали у пам’яті картини юнацьких щирих літ.
– Ох, і лупцювала ж мене мама за нього, аби не женихалася з дорослим парубійком, адже йому на той час вже 20 літ було, а мені всього 15. Ходили під зорями степовими дорогами та шляхами, солов’їв слухали, пісні удвох співали та дзвінко так виводили під його гармошку. І чути було нас за версту, бо коли ми до мого двору підходимо, то мама з лозинякою вже в кущах, у засідці – нас чекає… Я ж прожогом мчу до хати, закутуюся у ватну ковдру і падаю на ліжко, аби матусина лозина менше дошкуляла. А Володя благально заглядає у віконечко і просить-причитає з надвір’я: «Ой, тітонько Галько, ой, дорогенька, не бийте доньку, я ж її люблю!»… Майбутня теща, Галина Прокопівна, зачувши Володину промову, не випускаючи дрина з рук, мчить доганяти бідолаху. А в того тільки п’яти з двору мелькали, лише гармошка, його постійна супутниця: «циги-циги-циги», – жалібно стинала, коли з Володькою чимдуж утікала. І так 5 років!
Та й хіба можна було не любити мого Коваленка, гарний, дотепний, жартівливий, кращий танцюрист у селі, а як заграє на гармошці, так ноги самі й просяться до танцю, – щасливо усміхаючись, пригадує дружина.
І дійсно так, гортаю сторінки альбомів, сімейні реліквії Коваленків, а з чорно–білих світлин не Володимир Коваленко усміхається, а справжнісінький тобі відомий радянський актор Микола Рибніков. Така неймовірна схожість, то ж як не полюбити такого красеня в 15 літ!
А ось на світлині – красуня писана, справжня тобі цариця Грузії – Тамара! Як не закохатися?! А до того ж, дійсно грузинська й українська кров тече у її венах…
Не можу не розповісти ще одну неймовірну історію щирого і палкого кохання на все життя – зворушливого кохання батьків Тамари Сергіївни: полоненого грузинського юнака Сергія та української красуні Галини.
Зустрілися молодий солдат з сонячної Грузії, якому пощастило втекти з німецького табору військовополонених, та українка Галина у горнилі Другої світової війни на глобинській землі, у с. Бориси. Сергій прибився в село, де його й прихистили Галині сусіди. Це було кохання з першого погляду. Молодята відразу ж вирішили одружитися. Та Галин батько був категорично проти цього шлюбу. Та що може стати на заваді справжньому коханню?! Галя та Сергій таємно зареєстрували свій шлюб аж у Глобиному. Батько ж не міг змиритися з тим, що доня не підкорилася його волі і, не довго думаючи, відправив обох на примусові роботи до Німеччини.
Там у 1944 році їхня донечка Тамара вперше побачила світ, народилася у неволі, під холодними німецькими зорями, далеко від рідної України. Недовгим було сімейне щастя Галини та Сергія, молодих розлучили, Сергія відправили в невідомому напрямку, Галя ж лишилася сама з дитиною на руках. Скільки шляхів пройшла Галина, скільки доріг, в пошуках коханого, скільки листів написала з запитами в різні інстанції, Сергій, наче в воду канув… Все своє життя чекала Галина Прокопівна чоловіка, все вірила, що живий. Заміж так і не вийшла, жила для донечки та сподівалася, що одного дня відчиняться двері і зайде до хати її Сергійко, її єдиний, її бажаний.
Та йшли роки за роками, дні за днями, вже й Тамара стала на порі, писаною красунею зросла і так схожа на свого тата…
А 4 травня 1964 року й побралися молодята, на весільний рушничок стали Володя з Тамарою, та й стали жити-поживати з мамою в одній хаті. Змирилася Галина Прокопівна з зятем, та й прийняла, наче рідного сина. Адже Володі теж довелося в житті несолодко. Коли німці палили село, згоріла дотла і їхня хата. Двоє малих діток (Володя з сестричкою) та матуся лишилися без даху над головою. Тож викопали разом з сусідами землянку на городі, та там і перезимували. Його тато, Микола Коваленко, колишній секретар сільської ради, переховуючись від фашистів, підірвав здоров’я і в 1945 році помер. То ж рано хлопчині довелося зазнати праці мозолястої, ще зовсім малим пішов до колгоспу – заробляти трудодні.
За плечима Володимира Миколайовича, небагато й немало, а 45 років водійського стажу! Скільки ж кілометрів шляхів намотувалося на колеса його автомобіля, просто не злічити, адже душа шофера – широчінь доріг. А вдома на свого водія вірно чекала Тамара Сергіївна, яка теж сумлінно, на совість працювала у сільпо, віддавши цій професії 30 років життя.
– Прожили, як всі люди, працювали, дітей зростили, внуків діждалися, правнука на світ благословили. А як співали, танцювали, на весіллях гуляли, жодного не минали, – додає Володимир Миколайович.
Найбільшим досягненням у житті, найсвітлішою радістю Володимира Миколайовича та Тамари Сергіївни є їхня дружна і міцна родина: хороші й дбайливі діти – син Микола з дружиною Оксаною та донька Валентина з чоловіком Григорієм, найкращі у світі онуки Юрій, Яна та Алла, а ще хлоп’ятко-янголятко – чотирирічний правнучок Данилко.
– Я безмежно люблю свою родину, ними живу, ними дихаю. Як тільки прокинуся зранку – зразу ж за телефон, аби дізнатися, чи все гаразд у моїх рідненьких. І тільки тоді спокійно починаю вже вештатися, дідусеві замовлення виконую, щось смачненьке готую йому, тиск вимірюю, бо він у мене гіпертонік. Я вже як справжня лікарка, ось бачите, у мене на столі, наче в аптеці, все тут розписано, знаю які ліки при яких симптомах дідусеві давати. А ні, то швиденько телефоную донечці, вона у нас медик і мешкає в Градизьку. Отак і живемо, підтримуючи один одного, розуміючи з напівслова та погляду, – мовить Тамара Сергіївна.
То ж нехай Господь береже цю достойну родину, а спільний їхній шлях хай довго ще цвіте.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву КОВАЛЕНКІВ.

ТАК ЗОРІ ЗІЙШЛИСЯ

Петро і Таїсія Базавлуки
Ось так 50 літ тому молодята серця поєднали –
на весільний рушник стали

Уже пів століття пліч-о-пліч у взаємоповазі, розумінні однин одного та щирій любові топчуть життєвий ряст Петро Петрович і Таїсія Леонтіївна Базавлуки з мальовничого села Демидівка Омельницької ОТГ.
І хоча відтоді, як стали на весільний рушник, уже минуло цілих 50 років, у їхніх очах, як і раніше, — щирість, на вустах — теплі усмішки, а в серцях — добро і любов.
Золоте весілля – найкращий доказ, що справжнє, щасливе і вірне кохання насправді існує. Спільно прожиті 50 років, мабуть, і назвали золотим ювілеєм, тому що цей благородний метал витримує багато, так і подружжя Базавлуків змогло пройти крізь труднощі життя разом 50 зим і літ. І, головне, на життєвих дорогах, попри всі випробування, вони зуміли зберегти іскру любові, що спалахнула багато років тому прекрасної осінньої пори, що на дивну казку схожа.
Далекий вже 1969 рік. Петро Базавлук – молодий агроном, гарний, стрункий, завзятий, після закінчення Полтавського сільськогосподарського інституту прибув працювати у Демидівку – вирощувати високі врожаї в колгоспі «Дружба».
Стрімко мчить степовими дорогами агроном на своєму мотоциклі, переганяючи прудкий вітерець, адже кругом треба встигнути, всьому лад дати, бо осінні жнива в розпалі. Та й не звик він сидіти в кабінеті, бо його робочим кабінетом було поле – під небом блакитним, бездонним, без даху.
І ось такої неспокійної осінньої днини, коли ввечері повертався з поля, й красуню Таїсію зустрів, яка поспішала додому, з клубу поверталася. Дівчина працювала в конторі бухгалтером і дуже припала до серця агроному. То ж частенько шукав привід, аби навідатися у справах до контори, і поглянути бодай одним оком на місцеву красуню. А тут і нагода трапилася. Запропонував підвезти, відмовилася, сором’язливо потупивши очі до землі.
«Нічого, сміливість міста бере, все одно моєю буде, не втече», – подумав парубок, та й помчав собі курною дорогою. Іншого разу на запрошення Петра, Таїсія не відмовила. Спочатку сором’язливо ледь трималася за його стан, але швидка їзда все більше зближувала і перехоплювала подих. Коли ж затих двигун, він міцно і лагідно взяв її руки в свої долоні, щоб більше не відпускати…
Тож восени познайомилися ближче, а січневої неділеньки 30 числа 1971 року вже й одружилися молодята. І було в них перше показове комсомольське весілля, коли гуляло, гуло, веселилось все село. Розписувалися урочисто, в самому Омельнику, у колгоспній конторі, куди прибули голова сільської ради та секретар. Усміхаючись, Петро Петрович пригадує, як перевозив посаг молодої та й саму молоду на санях та гусеничним трактором, бо зима того року була зовсім безсніжною. 30 січня відгуляли Базавлуки весілля в Демидівці, а наступного тижня у рідному Петру Петровичу селі Сари, що в Гадяцькому районі.
А далі закружляло й понесло життя у майбуття. Петро Базавлук натхненно працював, лани засівав, урожаї небувалі збирав, культуру землеробства підіймав, людей шанував і себе на поталу не давав. І так сім довгих літ, а згодом, побачивши старання, любов і хист до хліборобської справи, довірили йому і колгоспом керувати. Пізніше працював і головою профкому колгоспу, і головою сільської ради. Таїсія Леонтіївна ж заочно закінчила Полтавський сільськогосподарський інститут та сумлінно і чесно трудилася колгоспним бухгалтером.
Лелека здалека приніс на своїх дужих крилах подружжю Базавлуків двох донечок-красунечок – Ірину та Оксану. Робота керівника, звичайно, потребувала більше часу, тому дітьми та домашнім господарством здебільшого займалася дружина. А коли випадала нагода провести вихідний чи святковий день разом з татом, то щастю родини не було меж. У тяжкі 90-і, коли довелося ставити на ноги донечок, дати їм належну освіту – тримали Базавлуки чималеньке господарство, було й по чотири корови, бичків та свиней вирощували.
Виховали батьки своїх дітей порядними й добрими людьми, які нині в усьому є їхньою надійною опорою і гідною підтримкою.
Подарував Господь щасливим дідусеві з бабусею і трьох найкращих у світі онуків: Лєну, Максима та Романа. Сьогодні вони для них – гордість і втіха та продовження роду славного, хліборобського.
Півстоліття разом, рука до руки, плече до плеча, крокують наші «молодята» в майбуття, переживши разом сумні та щасливі миті, пройшовши, міцно тримаючись за руки, більшу частину життя. А в їхніх добрих і променистих очах і досі живе любов…
На запитання, в чому секрет щасливого подружнього життя Петро Петрович, усміхаючись, мовить: «Так зорі зійшлися»! А дружина, ніби обіймаючи свого сивочолого лебедика поглядом, зізнається: «У сім’ї чоловік — голова, а дружина – шия. Куди шия поверне, туди голова подивиться. Проте, між ними обов’язково має бути взаєморозуміння. А ще, потрібно довіряти один одному, йти на поступки, бо в подружніх стосунках – це найголовніше, це запорука щасливого шлюбу.
Тож, шановні ювіляри, радості, добра вам і здоров’я на щодень міцного, як граніт. Світ завжди сприймайте із любов’ю, хай щастить вам! Многая вам літ!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Базавлуків.

БІБЛІОТЕКИ БУЛИ, Є І ЗАВЖДИ БУДУТЬ ПОТРІБНІ ЛЮДЯМ

Наталія Підгорна, директор КЗ «Омельницька сільська
публічна бібліотека» та Альона Москаленко, бібліотекар

У цьому твердо переконана Наталія Олександрівна Підгорна, директор комунального закладу «Омельницька сільська публічна бібліотека». Бо, попри найновітніші інформаційні технології, попри найнеймовірніші можливості Інтернету, ніщо не зрівняється з насолодою погортати сторінки справжньої книжки, посидіти на зручних стільцях у напруженій тиші читального залу, поділитися враженнями від прочитаного чи подискутувати, а то й поговорити про наболіле. Бібліотека в кожному селі чи не єдиний безплатний культурно-просвітницький центр. А в Омельнику особливо, його завсідниками є і дорослі, і діти, небагато й немало, а 500 читачів, і до кожного тут підхід індивідуальний.
– Ми і психологи, і лікарі душі, і актори, і вчителі водночас. Як-то кажуть: місце нашої роботи — аптека душі, – говорять Наталія Підгірна та її професійна помічниця – бібліотекар Альона Москаленко.
Цей комунальний заклад, що знаходиться в мальовничому селі Омельник, створений у 2016 році і в нього входять ще 6 бібліотек: Запсільська, Демидівська, Варакутівська, Рокитненська, Пришибська та Кобелячківська.
Бібліотечний фонд книгозбірні налічує 9 тисяч 800 книг – на різні смаки і вподобання, особливо багато представлена дитяча література. Тільки у минулому році вона поповнилася на 183 книги: 28 – за державною програмою, 85 придбані за кошти Омельницької ОТГ, 70 – подаровані. За кошти громади здійснюється й передплата багатьох періодичних видань.
Затишне й сучасне приміщення Омельницької бібліотеки – чудове місце з прекрасним інтер’єром, що надихає і мотивує до навчання та творчості. Особливо вражає своєю охайністю і продуманістю, аби тут було зручно всім: акуратні стелажі, де кожна книга знає своє місце, прекрасно оформлені тематичні виставки, чудовий дитячий куточок з м’якою канапкою та іграшками, зручні столики та стільці для малечі, де можна почитати книжку, погортати журнал, навіть помалювати чи розфарбувати малюнки.
А ще на базі бібліотеки працює Університет III віку, де за сучасними ноутбуками навчаються комп’ютерної грамотності більш поважні мешканці села, адже тут є і доступ до мережі Інтернет.
Надзвичайно багато зусиль прикладають і Наталія Олександрівна, і Альона Сергіївна, аби в стінах бібліотеки кожен, хто переступив її поріг, відчував себе комфортно і захищено. Вони радують своїх відвідувачів яскравими книжковими виставками, новинками літератури і теплотою творчих зустрічей, проводять майстер-класи та онлайн-конкурси, цікаві заходи до всіх державних свят, навіть вечори поезії для літніх людей. У минулому році брали участь у Луганському обласному відкритому рок-фестивалі «Зі Сходу до Заходу», були учасниками конкурсу «Творчі канікули», проводили гру-вікторину «Українському роду – нема переводу».
Тож, на моє переконання, сучасною бібліотеку роблять не назва, і навіть не супер ремонт, хоча і це важливо. Бібліотеку роблять люди, які обожнюють книги, а ще, свято віддані своїй справі, такі як Наталія Підгорна та Альона Москаленко, які живуть інтересами своїх читачів, відвідувачів, користувачів, аби КЗ «Омельницька сільська публічна бібліотека» стала сучасною і потрібною, місцем перетину людей, цікавих зустрічей, неформального спілкування.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

МОЯ СІМ’Я – МОЯ ФОРТЕЦЯ, МІЙ ДІМ, МІЙ ЗАМОК, СПОКІЙ МІЙ

Вся родина за столом – відчиняє янгол двері й обіймає всіх крилом

Сім’я — це цілий світ. Та ні, це — Всесвіт, у якому, народившись, живеш і вбираєш у себе все, мов губка, і вчишся любити своїх найрідніших… Це особливий і найдорожчий світ, без якого ти нічого не важиш у цьому житті, почуваєшся сиротою. І з яким, навпаки, ти найсильніший і найщасливіший. Це те святе місце, де батьки наче «із глини ліплять» свою дитину. А дитина, на прикладі тієї родини в якій зросла, змужніла, дійшла свого зросту і сили, буде створювати власну, користуватиметься моделлю виховання своїх батьків.
Один філософ стверджував, що сім’я – це місце, де народжується життя і ніколи не згасає любов…
Саме така, світла, дружна і любляча родина Поделів мешкає в благословенному селі Бориси: тато Валерій Леонідович, матуся Світлана Олександрівна, 14-річна донечка Валерія та 9-річний синок Матвійко.
Неймовірно дружня і тепла атмосфера панує в домі Поделів, наче зіткана з сонячних промінчиків добра. Розумні, талановиті, щирі і гарні діти, зігріті неймовірною батьківською любов’ю і турботою і самі випромінюють любов, якою наповнені їхні маленькі серденька.
Мама Світлана – надзвичайно гостинна, щира і відкрита, вона, наче сонечко, навколо якого обертаються всі інші планети дружної родини. Вона не тільки прекрасна господиня та любляча мама, а й надзвичайно талановита жінка, яка пише вірші і гарно співає. А ще Світлана Олександрівна дуже смачно готує. У 2007 році їхнє родинне фото за столом прикрасило обкладинку журналу «Люблю готувати».
Коли ж мама перед якимось сімейним святом чаклує на кухні, і Валерія, і Матвійко поспішають рідненькій на допомогу, навіть тато Валерій намагається внести свій посильний внесок – чистить картопельку та моркву.

Обкладинка журналу «Люблю готувати» (2007 рік)


За освітою Світлана медик, працювала у бактеріологічній лабораторії м. Кременчук.
Тато Валерій – стриманий, виважений і дуже надійний – справжній голова дружної родини. А ще має «золоті» руки, які можуть і вміють все, особливо йому добре вдається ремонт автомобілів та іншої сільськогосподарської техніки, зварні роботи.
Донечка Валерія – скромна і ніжна, наче квіточка, вже справжня красуня, прекрасно співає, танцює і декламує, а ще малює. Дівчинка створює неймовірно красиві пейзажі, натюрморти, квіткові композиції, портретні замальовки. Невгамовна фантазія дитини та умілі руки творять на папері справжні дива. Юна художниця обожнює малювати навколишній світ, звеличуючи красу природи та рідного села. Подекуди реалістичні сюжети просякнуті фантастичними нотками, які дитяча уява втілює на папері. Домашні улюбленці, кошенята Венера і Аполлон (так назвала їх мама Світлана), вигадані лісові жителі постають перед нами у звичайних та незвичайних образах водночас. Наділені казковими рисами, вони ніби оживають на малюнках, передаючи у такий спосіб і характер самобутньої художниці.

Малюнки Валерії


Матвійко – надзвичайно комунікабельний, непосидючий, грайливий і веселий, наче Петрик П’яточкін з відомого радянського мультика. Він має прекрасний голос і чудовий слух, разом з татом займається спортом і мріє стати блогером. А ще, вони з татом народилися з різницею в один прекрасний літній день: Матвійко – 14 липня, а тато Валерій – 15. Прекрасний подаруночок для щасливого батька!

Мама й тато – молодята


… А народилася ця щаслива родина ось так! Валерій, молодий та гарний парубок, завітав якось на весілля до брата у Кременчук та й зустрів на тих урочистостях чарівну незнайомку Світлану. Це було кохання з першого погляду! А вже через 5 місяців молодята і на весільний рушничок стали, створили свою міцну і надійну родину у неповторний весняний день 25 квітня 2005 року. Спочатку молода сім’я мешкала у Кременчуці, а вже 10 років, як оселилася в Борисах, адже діткам потрібне свіже повітря, а незагазована атмосфера міста.
– Я можу пристосуватися до чого завгодно і жити де завгодно, якби всім було добре і затишно, а мої дітки були здоровими. І більшого щастя мені не треба, – так мовить Світлана Олександрівна.
– Я народилася і виросла у місті, і сільського життя просто не уявляла, а тепер зрозуміла, мій дім там, де моя найдорожча в світі родина. Саме тут я й знайшла себе, завдяки колишньому завідуючому Борисівського сільського Будинку культури Володимиру Арсентійовичу Підцерковному, я зрозуміла, що можу співати не тільки вдома, а й на сцені, співають зі мною і мої діти. Колись я закінчила музичну школу по класу фортепіано, і це мені стало в нагоді.
Тож, дорога родино, щасливих вам ранків і затишних вечорів, теплих ночей і налитих сонцем та ласкою днів! Нехай ваше сімейне вогнище сяє іскорками радості та доброти. Рум’яних пирогів та смачних тортиків на столі, ніжних обіймів рідних, ласкавих слів і красивих вчинків. Здоров’я вам міцного і щастя рясного. Нехай вірність, любов і взаєморозуміння супроводжують вашу сім’ю ще довгі роки, а сімейний фотоальбом наповнюється світлинами щасливих миттєвостей!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини ПОДЕЛІВ.

ЛОПАТА, СОКИРА, САПА ТА ВИЛА, А ЩЕ – РОБОТА ДО СЬОМОГО ПОТУ

Ось маленький секрет спільного подружнього життя родини Григорія Антоновича та Ганни Павлівни Павленків з с. Радалівка.

Григорій та Ганна ПАВЛЕНКИ через 59 літ


Це подружжя – яскравий приклад того, як разом пережити усі випробування долі і залишитися щасливими. У любові та злагоді, тяжкій роботі до сьомого поту прожили Григорій Антонович та Ганна Павлівна 59 років. Але, незважаючи на роки, їхні почуття залишились такими ж щирими, як і колись, а очі і досі випромінюють добро і ласку, оскільки створювали сім’ю не на рік, а на цілий вік.
Їхнє світле кохання, що зародилося у далекому 1961 році, стало початком їхньої сімейної життєвої історії і тим міцним фундаментом, на якому Григорій та Ганна збудували свою родину. Обоє народилися і виросли у рідному селі, найкращому в світі: Григорій 17 квітня 1935 року, Ганна 22 липня 1938 року.

Григорій та Ганна – молоді роки

Красуня дівчина відразу припала до душі бравому парубку. Після зворушливих зустрічей та побачень, коли, взяшись міцно-міцно за руки, ходили закохані стежками й полями, де весною так палко співали для них солов’ї, молоді люди зрозуміли, що не можуть жити один без одного, тому вирішили жити разом. Лише, перевіривши свої почуття часом, через чотири роки одружилися. Здається, що це було ніби вчора, а відтоді минуло вже 59 років.
– Не віриться, що так швидко промайнула молодість, а з нею весна і літо, і навіть осінь, прямуємо в зиму, – з теплотою та щемом у голосі розповідають Павленки про прожите-пережите, зболене-відболене. Пам’ятають майже все, перегортаючи сторінку за сторінкою книгу свого подружнього життя.
А що вже працювали, так на совість! На двох у Павленків 82 роки трудового стажу, та не в теплих кабінетах, а на колгоспних ланах та фермах. 40 років трудилася Ганна Павлівна в колгоспі: була і свинаркою, і телятницею, і дояркою, і в ланці буряки полола. Ніколи не пасла задніх, робота горіла в її руках, бо натура в неї така, що завжди повинна бути кращою в усьому. Тож недарма портрет передової робітниці колгоспу постійно прикрашав сільську і районну дошки пошани.

А Ганна й коня на скаку зупиняла…


42 роки віддав колгоспу і Григорій Антонович, який сумлінно та чесно працював чабаном, телятником, фуражиром, пас корів, був помічником завідуючого ферми. Та й вдома на подружжя чекало чималеньке господарство, яке мукало і рохкало, кахкало і гелготіло, навіть іржало, бо ще й коня тримали. Запряже бувало Григорій Антонович свого гнідого у воза – та й подорожують собі з Ганною Павлівною, милуються навколишньою красою, на гостину до родичів мандрують, і ніякого тобі бензину не треба.
Навіть нині, через роки, Павленки не можуть без господарства, бо це не життя, тож утримують корівку та курей, серед яких важно походжає гусак Максік, який любить «поговорити» з господарями про справи надвірні. А що вже квітів на обійсті Павленків, то й словами не передати, з ранньої весни і до пізньої осені все навколо буяє й виграє яскравими барвами. Особливо тішать серце і душу Ганни Павлівни троянди й сальвії, жоржини та айстри, саме такі, які оживали на її вишиваних рушниках, скатерках, наволочках та картинах ще зовсім недавно. Шкода, що очі вже не такі зіркі, як раніше, та й руки, що скільки роботи переробили, не такі вправні. Але, як кажуть, є ще порох у порохівницях, такого хліба, що наче сонце, тільки Ганна Павлівна спекти може.
А які короваї в неї виходять, найкращі на всю округу! Пухкі, високі, смачні, а красиві! Переплітаються на них колоски із зелом, розцвітають пишно диво-квітки, як живі, тріпочуть крильцями птахи — усе це, майстерно вироблене, випечене й прикрашене гронами калини, красується й духмяніє на святковому столі, перевершуючи усі потуги столичних кондитерів. Саме такого в минулому році своєму внукові Сергійкові спекла-виплекала люба бабуся на весілля, що грало-вигравало в самому Києві. Ото вже гості дивувалися та захоплювалися тим дивом та сотню років такій умілій бабусі бажали.
А як любить свою рідну Радалівку Ганна Павлівна, як дбає, аби вона була чистою і охайною. Тож вправна господиня будь-якої пори береться за мітлу, сапу та лопату – та й мерщій лад у центрі села давати. Он і ялиночки, посаджені її дбайливими руками, тягнуться до неба, до сонця, радуючи земляків.
Трьох синів-соколів дарував Павленкам Всевишній: Сашу, Яшу та Васю. Пишалися своїми синами тато з мамою, щастя їм бажали, ростили та леліяли з добром та любов’ю. Та зла доля в тринадцять років забрала в них синочка Василька. Як воно й витримало материнське та батьківське серце?! Той непоправний біль втрати і досі ятрить їхні зболені серця…
Та надійною опорою й підтримкою для батьків є їхні сини та невістки, які теж мешкають у Радалівці і завжди готові прийти батькам на допомогу, розділити з ними хвилини радості і смутку. Змістом життя нині для бабусі Ганни та дідуся Григорія є онуки: Олена, Марина, Ярослав, Владик, Сергій та шестеро правнуків: Діма, Маргарита, Кіра, Мілана, Настя та Максим. Вони їх наскільки люблять, що забувають про свої хвороби, проблеми і негаразди, які трапляються у сьогоднішньому житті.
Тож життя прожите недаремно! А рецепт подружнього щастя Григорія та Ганни Павленків усім добре відомий. Простий на словах та водночас надзвичайно складний для втілення у сімейному житті.
– Прожили ми добре! Багатства особливого ніколи не мали… Та щастя не в статках, а в злагоді. Коли між чоловіком та дружиною є злагода, вони можуть мати все, що завгодно. Звичайно, у кожній родині бувають і радощі, і труднощі, і сварки – куди без них? Потрібно вміти пробачати, радитися і розуміти однин одного. Тоді у подружньому житті буде все гаразд. А то зараз одружаться, а як тільки виникнуть перші труднощі, відразу розлучаються. Ніколи не сумуйте, частіше усміхайтеся і любіть своїх половинок – тоді й самі житимете добре, – радить Ганна Павлівна.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини ПАВЛЕНКІВ.

«СЛАВА БОГУ, ЯКИЙ ТРИМАЄ МЕНЕ НА ЦЬОМУ СВІТІ»

Віра ГУДЕНКО, с. Ламане
У колі дружної родини

Так мовить 92-річна мешканка мальовничого села Ламане, що привільно розляглося собі побіля Псла, Віра Захарівна Гуденко.
Її затишний будиночок, що розкинувся зручнесенько собі в низовині, виглядав на дорогу новими пластиковими вікнами, наче очима. А далі, ще нижче, чорною стрічечкою ріллі струмував та звивався город. То щоб піднятися бабусі на узвишшя, до людей та цивілізації – треба здолати сходинок з двадцять, видовбаних в землі. Та й яка там цивілізація, коли в тому, забутому Богом селі, навіть магазину немає…
Але наша бабусенька на те не нарікає, а жаліється, що «отой вірус вже всіх задовбав», а через нього, клятого, рідше діти, онуки та правнуки стали навідуватися. Та Віра Захарівна не втрачає оптимізму і вірить, що все ж настануть кращі часи, бо скільки вже всього пережила на своєму віку, що ні словами сказати, ні пером описати. Пережила і голодомори, і війну, й відбудову, і найстрашніше, коли сина втратила, – загинув її Коля в далекому Казахстані.

З чоловіком Євгеном ЗАХАРОВИЧЕМ
З найріднішими


Народилася Віра 13 вересня 1928 року. Виповнилося їй всього п’ять рочків, коли голодна смерть 1933 року забрала її тата Захара. Матуся лишилася з трьома дітками віку вікувати. Та незабаром трапився на її життєвому шляху добрий чоловік, який і взяв її з напівсиротами (вона ж писаною красунею була), прижили ще чотирьох дітлахів. Та коротким був вік і в цього чоловіка, який замінив не на довгий час Вірі батька. Неймовірними зусиллями підняла і поставила її мама на ноги п’ятеро дітей, бо двоє не вижили в страшні роки лихоліття.
Ледве грамоти дівчина трохи навчилася, як довелося в 12 літ йти в поле працювати, в колгоспній ланці полоти, бо мама вже тяжко хворіла, а двох старших брата й сестру, Колю і Пашу, забрали на примусові роботи до Німеччини. А вдома страшна бідність та голодні діти: малий, мала та ще менша. Слава Богу, якось вижили.
Та все ж усміхнулася нашій Вірі Захарівні доля, коли зустріла свого Євгена Захаровича, з яким прожили у парі 53 роки. Коли ж одружилися, то й до Ламаного переїхали, звели оселю, гостинну й веселу. Бог дарував їм трьох діток: Зінаїду, Василя та Миколу. А що вже трудилися, то на славу, від зорі до зорі, де тільки й сили бралися. Працювала Віра і трактористкою, і причіпником, і різноробочою, і вихователем у дитячому садочку, а Євген – бригадиром тракторної бригади.
Зросли та розлетілися діти, донечка Зіна, хоч і недалеко мешкає, в Кременчуцькому районі, але хворіє, Василь – той у далекому Мурманську, але щороку приїздив до материнської оселі, в село свого дитинства, і дровець нарубає, і всю чоловічу роботу переробить… Не приїздив тільки син у минулому році, з огляду на останні події в Україні та світі. Та турбується про матусю, щотижня їй телефонує. Незагойною раною для мами стала смерть наймолодшого сина Миколки, який загинув при загадкових обставинах у Казахстані.
Сімнадцять років вікує Захарівна сама-самісінька в спорожнілій оселі, бо в 2003 році покинув свою голубку Євген Захарович, відлетів у засвіти, лишивши по собі світлі та добрі спогади. Все на обійсті Гуденків нагадує про нього та його дбайливі натруджені руки. А попід хатою довжелезний стіл простягнувся, за яким всіх односельців можна розмістити…
– Це мій господар змайстрував, коли на пенсію йшов, щоб всі друзі, рідні та знайомі за ним умістилися. Цей стіл часто виручав, коли вся наша велика рідня збиралася. А тепер сумує собі, порожній… І господар мій дуже гостинний був, і я любила гостей пригостити. Та все відлетіло, відбуло, як і не було. Та я не скаржуся на долю, все в мене є: і взутися, і вдягнутися, і їсти, й пити, діти все привозять, єдине – спілкування мало. І сусіди в мене хороші, родина Розкішних, завжди турбуються про мене, і соціальний робітник Наталія Петрівна Гусаренко двічі на тиждень приходить, допомагає мені в усьому. А односелець Василь Кармазин мені он такі гарні східчики зробив, аби легше було підійматися нагору. Я й городик сама обробляю, є в мне на грядках і картопелька, й цибулька, й помідорчики. У цьому році в мене гарні томати вродили, ще й інших пригощала. А взагалі, я в селі найстарша і невредна, певне тому й тримає мене Господь на світі, – мовить, усміхаючись, Захарівна.
Тож з роси і води Вам, Віро Захарівно! Ще багато Вам зим і літ рясту топтати!

Фото з сімейного архіву Віри ГУДЕНКО.

ВСЕ ЖИТТЯ – У ЗОШИТІ ОДНОМУ…

Андрій ГАСАН

Час… Він – невблаганний, він – невмолимий, він – незворотний, він – нещадний. Здавалось, ще недавно молодість цвіла, зрілість мудро шляхом походжала, а там, за рогом, вже й літа на зиму повернули.
Ось так і незчувся в роботі та клопотах про хліб насущний Андрій Федорович Гасан з с.Шепелівка, як і 92-й день народження постукав у двері його привітної і затишної оселі, де мешкає разом з донечкою Валентиною. Валентина Андріївна повернулася до батьківської хати 2 роки тому, як відійшла у засвіти матуся Галина, а татові потрібні були її опіка і допомога.
У оселі Гасанів тепло і віє якимось особливим затишком, а дідусь Андрій такий доглянутий і чепурненький, щиро усміхається та радіє непроханим гостям.
– Коли за батьками є хороший догляд, то вони і житимуть довгенько – на радість дітям, – так мовить Валентина Андріївна, ніби голублячи поглядом свого тата.
Запашні яблука, жовті, зелені, червоні, червонобокі – щедрий дарунок осені – розляглися на поличці дивана і ніби усміхалися сонячно. На моє запитання, навіщо стільки, донечка Валентина мовила: «Це татове прохання, вони нагадують йому літо і сонечко, він вдихає їхній неповторний аромат, що повертає його в дитинство»…
І потекла тихоплинна розмова про життя-буття. Андрій Федорович неспішно надягає окуляри і достає з шухляди зошит, де занотовані основні віхи його життя.
Донечка, лагідно усміхаючись, мовить: «Тато все записує до свого «життєвого» зошита, всі важливі події та історії, що з ним відбулися».
Народився Андрій Федорович 11 грудня 1928 року в Шепелівці, у родині одвічних трударів, Федора Івановича та Євдокії Василівни. Довелося хлопчині без батька зростати, бо в 1938 році Федора Гасана репресували і за рішенням «трійки» НКВС відправили в Комі АССР, а згодом на уранові шахти…
У грозовому 1941 році Андрійко закінчив 5 класів Устимівської школи, ось на цьому і закінчилося його навчання, а з ним і дитинство, обпалене війною. Перед сивочолим дідусем і досі постають жахливі картини минулого: то як вони з мамою переховувалися від поліцаїв, аби не потрапити до Німеччини, то спалене дощенту рідне село і всього дві вцілілі хати. Гасанам пощастило врятувати від пожежі стелю своєї оселі, тож якось і пережили страшну сніжну та морозну зиму 1943 року.
Багато односельців не повернулися з фронтів Другої світової, тож спеціалісти у селі були на вагу золота, і тямковитого юнака послали на курси бухгалтерів у Горошино. Та недовгим було його «бухгалтерування»… Довірили у 1945 році сімнадцятирічному Андрієві відповідальну місію – щодня складати списки колгоспників, які виходили на роботу (на трудодень кожному працівнику належало видати по 150 грамів борошна). Але погодьтеся, чи можна було нагодувати родину отим борошном. Тож до Андрія з плачами і слізьми зверталися односельці, аби дописував у списки зайвих людей. І хлопчина не міг встояти перед тими голодними благальними очима. А незабаром його «розжалували» з бухгалтерів, навіть під суд віддати хотіли, та голова сільської ради, слава Богу, заступився, мовивши, що кожен в цій ситуації зробив би подібне.
Тож вирішив Андрій стати рядовим робочим, досить вже «бухгалтерувати», спочатку пішов на курси трактористів, деякий час працював причіпником, потім ремонтником тракторів у Погребах. А в 1948 році подався юнак у Донбас, закінчив ФЗО, працював у шахті, а згодом трудова доля закинула його на Путилівський завод. У травні ж 1951 року Андрія Гасана призвали на строкову військову службу аж у Калінінградську область, спочатку був механіком-водієм САУ-100, згодом вже командиром відділення і отримав сержантське звання.
А в далекому вже 1954 році повернувся красень-сержант до рідного села, до батьківського порога, де всі ці роки його вірно чекала дівчина на ймення Галина, яка стала його дружиною на довгі 63 роки щасливого подружнього життя. Господь дарував подружжю Гасанів двох дітей, сина Миколу та доньку Валентину, яких батьки виховали в злагоді та любові хорошими людьми.
Тож Гасани людей завжди шанували і себе на поталу не давали, хату збудували, а ще, чесно і сумлінно працювали: дружина Галина працювала в дитячому садочку, Андрій Федорович – обліковцем у бригаді, касиром у конторі, а згодом, коли об’єднали колгосп Свердлова з колгоспом Мічуріна в 1974 році, трудився комірником аж до 1989 року.
Окремий розділ у своєму «життєвому» зошиті Андрій Гасан присвятив спогадам про тих славних і щирих людей з якими йому доводилося спілкуватися і працювати, зокрема, легендарному хліборобу, голові колгоспу «Мічуріна», Герою Соціалістичної Праці Василю Єрофейовичу Курченку та Ганні Петрівні Андрієнко, заслуженому агроному України. Є тут і згадки про його юнацькі трудові подвиги в колгоспі, як скошував до гектара за день збіжжя, коли норма була пів гектара, за що преміювали відрізом сукна на штани. Намагався завжди бути попереду, бо не міг жити і працювати інакше, бо сам він з роду славного, хліборобського, як і матуся Євдокія, яка прожила цілісіньке століття. Син Андрій та невістка Галина доглядали стареньку, наче кімнатну квіточку, в теплі та любові, саме так як доглядає тепер тата донечка Валентина.
Тяжке непоправне горе постукало в оселю Гасанів: Всевишній забрав до себе в страшному липні 1993 року сина Миколу, а згодом і дорогого онука Пашу, який загинув в розквіті літ. Сивою голубкою два роки тому відлетіла в інші світи й незабутня дружина Галина. Тож важко сивому голубу летіти з одним крилом. Та слава Богу є в нього надійна підтримка, його донечка, його світле сонечко. А ще, онучка Юлечка та правнучки Олечка та Анечка, які люблять свого дідуся і прадідуся понад усе.
11 грудня до Андрія Федоровича Гасана з Шепелівки завітає на поріг 92-й день народження. Тож щиро вітаємо іменинника з цією подією в його житті!
Тож, шановний імениннику, здоров’я Вам міцного, щастя й світла в душі, вогника надії в серці, сонечка за віконцем і затишку в оселі, люблячих близьких за столом і доброї щирої усмішки на Вашому обличчі.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ДВІ ЖИТТЄВІ ДОРОГИ, ЯКІ ПОСТРІЧАЛИСЬ КОЛИСЬ – НАВІКИ ПЕРЕПЛЕЛИСЬ

Іван та Зінаїда ГОЛИШІ

Осінньої пори, на казку в цьому році схожу, у днину сонячну й погожу завітали до гарної та дружної родини Івана Івановича та Зінаїди Миколаївни Голишів, яка мешкає в Жуках. А було це 4 листопада, саме в той день, коли 53 роки тому, в незапам’ятному 1967 році молоді, вродливі, замріяні Іван та Зіна побралися, а дві життєві дороги, які пострічались колись – навіки переплелись.
Ох дороги-дороги, що слалися під ноги юної та завзятої красуні зоотехнічки, яка поспішала знайомим вже шляхом на ферму в сусіднє село Коломицівку… І раптом – вантажівка біля неї зупинилася… «Сідайте, красуне, домчу з вітерцем Вас до Ваших корівок», – мовив, щиро усміхаючись, веселий та вродливий водій.
… І втонула дівчина в тих глибоких вогнистих Іванових очах на все життя, на довгі й щасливі роки подружнього життя.
Господь подарував Голишам двох дітей, сина Олексія та донечку Тетяну, їхню гордість, підтримку і надію. Виростили батьки дітей своїх чесними і порядними, трудолюбивими людьми, а нині пишаються своїми найкращими в світі онуками: Олею та Ірою, які вже здобули вищу освіту, дев’ятикласницею Юлею та єдиним онуком Олександром, який нині несе ратну службу в Національній гвардії України. Дідусь Іван та бабуся Зіна з надзвичайною любов’ю і ніжністю розповідали про своїх дітей та онуків, про їхні життєві сходинки, що їхні очі просто сяяли щастям, адже життя прожите недаремно.
Тільки б жити та радіти Голишам. Та, на жаль, здоров’я підводить, і ніжки зовсім не такі прудкі, як колись, і руки, не такі вправні та беручкі, бо скільки доріг здолали, скільки справ зробили – не злічити. А що вже трудилися, то на совість, бо не могли інакше, бо ж самі з роду справжнього, хліборобського, в них з діда-прадіда закладена любов до праці.

Родина ГОЛИШІВ (коли діти були маленькими)…


Іван побачив цей світ 1 вересня буремного 1942 року в с. Жорняки, тата бачив лише на світлинах, бо не повернувся Іван Голиш з полів Другої світової, пропав безвісти. Тож важко було зростати напівсиротою, а в родині, окрім нього, ще двоє сестричок, яких матусі довелося піднімати на ноги самостійно. А Іванко – єдиний чоловік у родині, тож рано довелося скуштувати хлопчині хліба мозолястого: пас і колгоспну худобу, і водовозом був, ніякої роботи не цурався, та й вона любила його. А в 1962 році забрали юнака на службу в армію. Три довгих роки служив Іван Іванович далеко від рідного дому, аж у самій Німеччині. Уже під час служби військове керівництво відмітило його здібності та водійську майстерність і довірило йому перевезення офіцерських дітей до школи, що була за 25 кілометрів від гарнізону. Коли ж повернувся додому, знову ж сів за кермо – став водієм колгоспу «Ленінський шлях». Під гул двигуна та неповторну мелодію полів минали трудові будні Івана Івановича, який за покликанням душі, за станом серця прикипів душею до улюбленої професії. За його плечима 46 років трудового стажу і один-єдиний запис у трудовій книжці.

Під час служби в армії (Іван ГОЛИШ справа)


Іван Іванович за самовіддану і чесну працю в 1977 році був нагороджений орденом Трудової Слави III ступеня та багатьма медалями і похвальними грамотами, його портрет багато років прикрашав районну та колгоспну дошки пошани. Тож працював цей чоловік на славу!
Не відставала від свого коханого орденоносця й дружина Зіна, життєва зірочка якої загорілася 16 січня 1944 року в далекій Німеччині (її батьки в роки війни були вивезені туди на каторжні роботи). Тож в переможному 1945 році молоді батьки повернулися в рідні Бориси з маленькою донечкою-красунею, яка зростала, наче доглянута квіточка, гарною і розумною, а поряд з нею ще й братик з сестричкою. Треба сказати, і це вразило мене найбільше, її батьки прожили довге, щасливе й красиве життя і померли в один день і в одну годину…
Зінаїда Миколаївна успішно закінчила школу, а згодом з червоним дипломом і Андріївський зооветтехнікум і за призначенням у 1965 році приїхала працювати зоотехніком по племінній справі у колгосп «Ленінський шлях». Десять літ свого життя віддала жінка цій нелегкій справі, а потім пішла працювати продавцем до сільського магазину, бо робота зоотехніка зовсім нежіноча і вимагала недоспаних ночей, і свят, і вихідних, і невтомних буднів. Та головна причина – малі діти, які тільки-но зіп’ялися на ніжки і потребували матусиної ласки і догляду.

Ось така звичайна, і в той час незвичайна родина Голишів мешкає в неповторному і мальовничому с. Жуки. Безцінним скарбом кожного українського села є працьовиті та щирі люди, їхні добрі справи, відкриті, гостинні серця, саме такі як у Івана Івановича та Зінаїди Миколаївни. Тож нехай радість приходить до вашого дому, розмівши тривогу, недугу і втому. Хай гріють серця почуття лише високі і будьте у парі щасливі сто років.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Голишів.

1 2 3 4