Архів автора:

ХАЙ ВАШІ ВЕСНИ БУДУТЬ ЛЕГКОКРИЛІ,НЕ ЗНАЮТЬ ВТОМИ РУКИ ЗОЛОТІ!

Валентин та Тетяна МІРІНЦІ
Молоді роки

31 грудня 2020 року жителі с.Броварки Валентин Юхимович та Тетяна Василівна Мірінці відсвяткували знаменну подію у своєму подружньому житті. Саме того дня, 50 років тому, вони вперше зустріли один одного. Останній грудневий день 1970 року закружляв у сніговій круговерті молодих закоханих, які, одного разу зустрівшись, більше ніколи не розлучалися. Нинішній рік теж ювілейний для їхньої родини, адже 7 листопада Валентин Юхимович та Тетяна Василівна у колі своєї міцної люблячої родини святкуватимуть своє золоте весілля. Всього було на їхній життєвій ниві, та вони здолали всі негаразди, бо і до цього часу у їхніх очах не згас вогник кохання, палкого і ніжного, яке вони пронесли через все своє життя.
Валентин Юхимович родом із с.Пелехівщина, саме тут він з’явився на світ 1 березня 1949 року. Так склалося, що мама, Антонина Іванівна Марченко, сама виховувала трьох синочків. Сказати, що їй було важко – це нічого не сказати. Звичайна сільська трудівниця, яка все своє життя пропрацювала в колгоспі, ціною неймовірних зусиль виростила і виховала своїх діток у любові та повазі до старших, навчила їх цінувати та поважати працю інших людей. Досягши шкільного віку, Валентин навчався у Кирияківській школі, а згодом – у Градизькому інтернаті. Робочу професію механізатора здобув у Хорольському училищі механізації сільського господарства №5. Після строкової військової служби, яку проходив у ракетних військах, доля закинула його у Вологодську область, куди він, аби заробити грошей, поїхав працювати на лісозаготівлю. Саме тут, у російській глибинці, і долю свою зустрів, свою кохану і одну-єдину на все життя…
Тетяна Василівна з’явилася на світ 3 жовтня 1952 року у с.Михайлівка Тотемського району Вологодської області. Батька свого не пам’ятає, а от мама, Людмила Іванівна Булатова народила, виховала і підняла на ноги п’ятеро діточок. У цій дружній і великій багатодітній родині дуже цінували міцні сімейні традиції, то ж всі діти виросли працьовитими, чемними і гарними людьми. Тетяна, здобувши середню освіту, працювала піонервожатою у місцевій школі. І саме тут, у своєму рідному селі у казкову новорічну ніч познайомилася із Валентином Мірінцем, який став її судженим на все життя. Разом із коханим переїхала в Україну, на славну Полтавщину. Молода родина оселилася у м.Кременчук, де Валентин Юхимович 31 рік пропрацював екскаваторником в нафтопровідному управлінні, а його кохана дружина Тетяна Василівна 34 роки нянею в одному із дитячих садочків міста. Подружжя Мірінців виростило і виховало двох чудових синочків Юрія і Андрія, мають двох онучат Павла і Артемія.
З 2006 року Валентин Юхимович і Тетяна Василівна мешкають у Броварках, де вони свого часу придбали затишний будиночок. Проживши більшу частину життя у місті, у зрілому віці їм все більше хотілося бути ближчими до землі, зануритися у сільські турботи і клопоти. Вони з великим задоволенням працюють на своїй присадибній ділянці, займаються садом, аби було чим пригостити дорогих дітей та любих онуків. А ще дбайлива господиня закохана у квіти, різноманіття яких на подвір’ї радує зір з ранньої весни і до пізньої осені. Особливо полюбляє троянди, у час цвітіння від яких просто неможливо відвести погляду. Володимир Юхимович неперевершений майстер поетичного слова, як він сам говорить, що писати вірші почав ще з раннього дитинства. Найпершим слухачем його поезій є кохана дружина, якій, до речі, присвятив чимало віршованих рядків.
То ж шановні Валентине Юхимовичу і Тетяно Василівно, щиро зичимо вам у любові, злагоді та взаєморозумінні зустріти золотий ювілей свого подружнього життя, щоб кожен прожитий вами день був сонячним і щасливим, а діти і онуки радували вас своїми успіхами та досягненнями.
Фото із сімейного архіву родини МІРІНЦІВ.

МЕРЕЖИВО ЇЇ ДОЛІ

Валентина НАГОРЯНСЬКА

Чудового весняного дня, 4 квітня, до жительки м.Кременчук Валентини Василівни Нагорянської завітала дуже поважна і славна дата – вона відсвяткувала свій 80-річний ювілей. Всього було на життєвому шляху цієї доброї, щирої і надзвичайно привітної жінки, та вона, не дивлячись на свої літа, і нині залишається справжньою красунею з розкішною косою та променистим сяйвом лагідних очей.
Життєва зоря Валентини загорілася 4 квітня 1941 року в селищі Комиш-Зоря Куйбишевського району Запорізької області. Батьки дівчинки були дуже раді появі на світ своєї любої донечки і готові небо були прихилити, аби вона росла здоровою і щасливою. Та мирне життя їхньої родини, як і мільйонів інших родин було перекреслене кривавою війною. Вона забрала дитинство в маленької Валі і назавжди вкарбувалася в її пам’яті гіркими і пекучими споминами про холод, голод і суцільну розруху. Та все ж, не дивлячись на труднощі, батьки Валентини намагалися вивчити своїх дітей, прищепити їм любов до отчого краю та до людей, які живуть поруч, доброту, працьовитість та наполегливість у досягненні поставленої мети.
Хоча й зростала Валентина у робітничій сім’ї, та своє життя мріяла пов’язати із землею. Аби втілити свою мрію у життя, по закінченні Куйбишевської семирічки вступила на навчання до Мігіївського сільськогосподарського технікуму шовківництва, що на Миколаївщині. У 1959 році, здобувши освіту, вже дипломованим спеціалістом за направленням приїхала до колгоспу ім.Жданова Барвінківського району Харківської області. Кілька місяців працювала агрономом, доки керівництво, помітивши у Валентини неабияке старання, працелюбство, міцні знання та велике бажання досягати нових висот перевело її до Балакліїівського районного управління сільського господарства. Спочатку працювала дільничним агрономом-шовководом, згодом – агрономом-насіннєводом по гібридній кукурудзі, пізніше – агрохіміком, завідуючою агрохімічної лабораторії при райсільгоспуправлінні. Саме працюючи в Балаклії, Валентина Василівна без відриву від виробництва закінчила Харківський сільськогосподарський інститут, де навчалася на факультеті ґрунтознавства та агрохімії.
На початку 1969 року разом з чоловіком, Іваном Яковичем, який, закінчивши Харківський будівельний інститут, отримав направлення на роботу до м.Кременчук, переїздить і Валентина. Змінивши місце проживання, влаштувалася на посаду агронома у Кременчуцьку районну станцію захисту рослин, потім впродовж десяти років трудилася старшим агрономом-насіннєводом управління сільського господарства Кременчуцького райвиконкому, а ще рік – головним агрономом, заступником начальника Кременчуцького районного управління сільського господарства. Скільки степових доріг було об’їжджено і сходжено, скільки врожаїв вирощено і зібрано за час праці Валентини Василівни агрономом одному лише Богу відомо! Хоча ритм її праці був надзвичайно швидкий і напружений, вона встигала все – і на роботі успішно працювати, і родині лад давати, і численні громадські обов’язки виконувати. І все їй вдавалося, з усім вона справлялася, адже вдачу таку мала – будь-яку справу виконувати сумлінно і старанно, бо так навчили батьки.
Валентина Василівна Нагорянська була членом президії районної організації науково-технічного товариства; керівником позаштатного відділу сільського господарства по впровадженню досягнень науки і передового досвіду Кременчуцької районної газети «Перемога»; входила до складу президії районного комітету народного контролю; була позаштатним інструктором організаційного відділу райкому партії, заступником секретаря партійної організації управління сільського господарства.
Згодом, так склалася доля, Валентина Василівна докорінно змінила рід занять – вона влаштувалася на роботу до Кременчуцького заводу шляхових машин і віддала цьому підприємству п’ятнадцять років свого життя. Обіймала посади старшого інспектора та заступника начальника відділу кадрів. Хоча й працювала вона на підприємстві, та зв’язок із сільським господарством не втрачала, адже займалася направленням працівників заводу в сільгосппідприємства району для надання допомоги в прополюванні та збиранні врожаю. Та й сама не сиділа, склавши руки, дбайливо обробляла свою дачну ділянку, вирощувала дерева та квіти. Наприкінці своєї чималенької трудової біографії працювала у відділі субсидій райдержадміністрації на громадських засадах.
Валентина Василівна Нагорянська все своє життя звикла працювати, бути в постійному русі, то ж після виходу на заслужений відпочинок спокій цій непосидючій жінці тільки сниться. Певний час активно займалася громадською роботою в районній організації Всеукраїнського об’єднання «Злагода». Та найбільше вона полюбляє господарювати на своїй невеличкій дачній ділянці. У міру своїх сил ця працьовита жінка трудиться на грядках, у саду та квітнику. Все у неї тут старанно і з любов’ю доглянуте, то ж щедро плодоносить і квітне. Та й сама господиня розквітає, коли до неї в гості приїздить донька Ірина з чоловіком Євгенієм та донечкою Маргаритою. Закінчивши свого часу Київський державний університет харчових технологій, вона живе і працює в Києві. На приїзд найдорожчих і найрідніших людей Валентина Василівна завжди чекає з нетерпінням, адже вони додають їй сили та снаги до життя.
То ж шановна Валентино Василівно, прийміть найтепліші і найщиріші вітання з ювілейним днем народження! Хай кожен прийдешній день Вашого життя буде сонячним і щасливим, дарує міцне здоров’я та позитивні емоції, а рідні і близькі люди будуть надійною підтримкою у житті на довгі роки.
Фото із сімейного архіву Валентини НАГОРЯНСЬКОЇ.

ВІЙСЬКОВА ФОРМА ЇЙ ДО ЛИЦЯ

Старший сержант Наталія КРИВОРУЧКО

Героїня сьогоднішньої розповіді – струнка білява красуня, військовослужбовець Національної гвардії України, в/ч 3059 м.Кременчук, учасник Операції об’єднаних сил, старший сержант Наталія Миколаївна Криворучко. Родом вона із с.Погреби, де з’явилася на світ 2 липня 1987 року. Вона – єдина, кохана і найдорожча донечка у люблячій родині, яку батьки, Ніна Іванівна та Микола Іванович Мамки, просто обожнювали. За їхню велику турботу та батьківську любов Наталя відповідала своїм найріднішим людям неабияким старанням: вона гарно навчалася, мала відмінну поведінку і зростала дуже допитливою і здібною дівчинкою. Успішно закінчивши Погребівську ЗОШ І-ІІІ ступенів і отримавши атестат про середню освіту, вступила на навчання до Глухівського педагогічного університету ім.О.Довженка. Здобувши вищу освіту в 2008 році за фахом вчитель початкових класів, повернулася до рідних Погребів, де впродовж чотирьох років працювала завідуючою ДНЗ «Усмішка».
Згодом Наталія Миколаївна переїхала до м.Кременчук, де працювала вчителем початкових класів в одній зі шкіл міста. Може, б і до цього часу вона була шкільним учителем, навчала і виховувала діточок, аби… не місце розташування школи, яка знаходилася поблизу військової частини 3059. Давня дитяча мрія бути або військовим, або співробітником органів внутрішніх справ здійснилася. Ще зі шкільних років дівчина мріяла навчатися у найпрестижнішому вищому навчальному закладі країни – Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого. Колишній педагог-початківець одягла військову форму, яка, до речі, їй дуже личить. Кардинально змінивши свою роботу, молода жінка жодної хвилини не пошкодувала про свій вибір.
– Я – патріот своєї країни і мені дуже подобається ним бути, – говорить старший сержант Наталія Миколаївна Криворучко. – Особливо хвилююча мить, коли на плацу шикуються військові, звучить гімн України, тоді серце сповнюється неабиякої гордості за свою державу, за її міць і силу. Військова частина, в якій я несу службу, – це моя маленька сім’я, де все рідне і дороге серцю. Мені болить доля рідної України, її майбутнє і нелегке сьогодення, адже тривають військові дії і продовжують гинути наші мужні захисники. То ж коли звернулася до керівництва військової частини 3059 міста Кременчук, аби запитати про службу, дізналася, що людей не вистачає. І саме тоді вирішила, що коли не я, то хто ж? Так і розпочалися мої військові будні…
Старший сержант Наталія Криворучко несла службу у зоні проведення Операції об’єднаних сил, захищала східні рубежі нашої країни. Про те, де саме перебувала донька, навіть не здогадувалися її батьки, адже їй не хотілося, щоб вони зайвий раз хвилювалися та переживали за неї. Дізналися тільки тоді, коли їхня Наталія повернулася із «відрядження»…
Гордість і надія Наталії Миколаївни її єдиний і любимий синочок Максим. Хлопчику нині 14 років, він навчається у 8 класі і мріє стати військовим, як і його мама. Аби його дитяча мрія стала реальністю, Максим гарно навчається, займається спортом, адже без міцних знань і фізичної підготовки про професію військового годі й мріяти.
– Я розповідаю синові про військову службу, він відвідує нашу військову частину, оглядає техніку, цікавиться нею. І мені дуже хочеться, аби його мрія здійснилася. А ще дуже приємно, що останнім часом зростає кількість жінок, які несуть службу у військових частинах, у зоні проведення Операції об’єднаних сил, вступає на навчання до вищих військових навчальних закладів – це значить, що українська армія відроджується, міцніє, зростає престиж професії військового, яка вибирає найсильніших і найвитриваліших, – говорить старший сержант Національної гвардії України Наталія Криворучко. – А ще, користуючись нагодою, я висловлюю слова вдячності директору ПрАТ «Кременчуцький завод технічного вуглецю» В’ячеславу Вікторовичу Яворському за постійну спонсорську допомогу і підтримку, яку він надає нашій військовій частині, дислокованій у місті Кременчук. Він – справжній патріот України, вболіває за її долю і щасливе майбутнє.
То ж шановна Наталіє Миколаївно, хай удача і радість завжди крокують поруч з Вами, хай щастить Вам у житті, хай збуваються всі мрії, задуми та сподівання Вашої люблячої родини, а кожен прийдешній день дарує побільше яскравих і сонячних моментів!

Фото з архіву Наталії КРИВОРУЧКО
.

У КНИЖКОВОМУ ЦАРСТВІ

Бібліотекар Борисівської сільської бібліотеки Людмила ПІДЦЕРКОВНА

Бібліотека завжди була, є і буде скарбницею духовності та мудрості, місцем, де панує особлива аура і енергетика. І, безумовно, саме бібліотеки є основною культурно-просвітницькою установою у селі, куди приходять, аби відпочити від сірої буденщини, від звичних щоденних справ, бо, занурившись у читання цікавої книги, забуваються існуючі проблеми та всі негаразди. Та й люди тут працюють особливі, по-справжньому закохані у книгу та свою роботу. І сьогодні розповідь про жінку, яка хоча й працює бібліотекарем зовсім небагато часу, але вже не уявляє себе без улюбленої роботи.
Людмила Миколаївна Підцерковна – бібліотекар Борисівської сільської бібліотеки, що знаходиться у місцевому Будинку культури. Вона – справжня берегиня книжкового царства, що налічує більше п’яти тисяч примірників книг на різні смаки та уподобання. У сільській книгозбірні панує особлива атмосфера, затишок і спокій, створені дбайливими стараннями іі господині. Одне тільки дуже турбує сільського бібліотекаря – це холоднеча у приміщенні, яке не опалюється взимку, то ж і відвідувачів зараз тут небагато. Але і в такій ситуації можна знайти вихід. Аби читачі старшого віку не залишалися без улюблених книг та періодики, Людмила Миколаївна обслуговує їх вдома. Враховуючи всі їхні побажання, вона доставляє їм замовлені книги і забирає до бібліотеки вже прочитані. Саме підготовкою чергової партії книг для своїх земляків вона і була зайнята, коли ми завітали до бібліотеки. Гарні і теплі слова жінка говорила на адресу найактивніших своїх читачів – людей старшого віку. Це Антоніна Олександрівна Мисяк, Тамара Олексіївна Парахнич, Ніна Олександрівна Нечипоренко, Марія Михайлівна Нестеренко, Володимир Володимирович Надточій, Світлана Іванівна Романенко, Алла Миколаївна Денчеля, Тетяна Дердьовна Денчеля.
Частими гостями сільської бібліотеки є і школярі, які теж полюбляють сюди навідуватися, для них Людмила Миколаївна теж підбирає гарні книги відповідно їхнього віку. А ще вона заохочує їх до малювання, ліплення, виготовлення різних поробок. Найактивнішими учасниками таких занять є юні Поліна Тіляєва, Володя і Настя Пілявські, Влада Смаглюк, Аліна Рець та Діана Волох.
Людмила Миколаївна Підцерковна дбає про те, аби її читачам було цікаво у бібліотеці, вона постійно оновлює книжкові виставки, приурочені до різних державних та професійних свят, слідкує за новинами літератури, активно пропагує українські традиції та звичаї. Останнім часом нею були підготовлені виставки «Хустка – витвір мистецтва», «Свічка плакала в скорботі», «Ми пишаємося вами, земляки», «Вернісаж популярних новинок», «Пізнаємо світ з книгою», «Для вас, любі діточки» тощо. А ще Людмила Миколаївна говорить щирі слова вдячності на адресу керівництва Глобинської ОТГ за постійну допомогу і підтримку.
– Відтоді, як наші Бориси ввійшли до складу Глобинської об’єднаної територіальної громади, до бібліотеки постійно надходять нові книги, а також щороку передплачуються цікаві газети і журнали для різних вікових категорій. Мені, як бібліотекарю, є що запропонувати своїм читачам як дорослим, так і юним, адже я знаю уподобання і смаки кожного з них. А ще завдяки підтримці об’єднаної територіальної громади для нашої сільської бібліотеки було придбано два планшети, то ж діти були просто в захваті від такого подарунка. Сподіваюся, що нас і надалі підтримуватимуть та забезпечуватимуть цікавою сучасною літературою, бо наші читачі цього заслуговують, – говорить сільський бібліотекар Людмила Підцерковна.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

З ТУРБОТОЮ ПРО СВОЇХ ПАЦІЄНТІВ

Завідуюча Гриньківського ФАПу Ніна СІВІРІН та
молодша медична сестра Олександра ОЛІЙНИК (справа наліво)

Медична галузь в Україні переживає не найкращі часи. Недостатнє фінансування, низькі заробітні плати та, головне, відсутність впевненості в завтрашньому дні вносять свої негативні корективи у їхню роботу. Та, не дивлячись на всі складнощі сьогодення, люди в білих халатах старанно і сумлінно виконують свої професійні обов’язки, добре розуміючи, що ніхто крім них не надасть хворим кваліфікованої допомоги та не підтримає добрим словом тих, кого здолала недуга.
Саме такою доброю, щирою, привітною та толерантною є завідуюча і фельдшер Гриньківського фельдшерсько-акушерського пункту Ніна Іванівна Сівірін, яка по закінченні Кременчуцького медичного училища трудову біографію розпочала у Тимошівському ФАПі. Свою роботу, якій віддала 30 років свого життя, дуже любить, адже що може бути краще за слова вдячності від пацієнтів, яким допомогла та підтримала добрими словами, адже вони теж мають неабияку чудодійну силу.
Гриньківський ФАП знаходиться у приміщенні колишньої сільської ради, а нині старостату. Тут дуже тепло, затишно і комфортно не лише для працівників, а й для пацієнтів – про це постійно дбає молодша медична сестра Олександра Андріївна Олійник, яка вже немало і небагато, а 35 років дає лад у приміщенні медичного закладу. Саме завдяки її вмілим і працьовитим рукам тут все просто сяє чистотою. А зараз, у час карантинних обмежень, тут по кілька разів на день нею проводиться ще й додаткова дезінфекція кабінетів, аби убезпечити пацієнтів від небезпечного вірусного захворювання.
Як розповіла завідуюча ФАПу Ніна Іванівна Сівірін, вона обслуговує жителів с.Гриньки, а це 535 чоловік, з них – 8 діточок до року, про яких у неї особлива турбота, адже це надія і майбутнє села. Щовівторка прийом хворих проводить досвідчений сімейний лікар Горбівської АЗПСМ Володимир Васильович Клець, то ж у ФАПі завжди вистачає бажаючих потрапити до нього на прийом. Досвідчений фельдшер виконує всі призначення лікаря, а також лікарів з Глобиного та Кременчука, до яких звертаються її односельці. Всім необхідним для надання первинної медичної допомоги ФАП забезпечує КНМП «Центр ПМСД у Глобинському районі» (головний лікар Валентина Хавронюк). У минулому році для потреб ФАПу ними було виділено сто тест-смужок для вимірювання рівня цукру в крові, то ж у нинішньому році тут теж чекають на їхнє надходження. От тільки є проблема із роботою аптечного пункту, який, по суті, тут відсутній, як і в більшості населених пунктів громади. Це питання потребує негайного вирішення і перебуває на особливому контролі керівництва громади та старост, тож незабаром жителі сільської місцевості зможуть купувати ліки за місцем проживання.
Ніна Іванівна Сівірін говорить щирі слова вдячності на адресу старости Гриньківського старостинського округу Людмили Петрівни Оксанчук за ту велику допомогу, яку вона надає медичному закладу. Саме завдяки її старанням у ФАПі тепло, виділяються необхідні кошти на ремонт, який до речі, Ніна Іванівна та Олександра Андріївна зробили власними руками, про що вони з гордістю говорили.
– Головне, аби ми врешті-решт побороли COVID-19, який завдав чимало клопоту та змінив життя кожного з нас, щоб народжувалася малеча, люди менше хворіли та скаржилися на життя і аптечний пункт у селі запрацював, а всі інші проблеми можна вирішити, – з оптимізмом говорить завідуюча Гриньківського ФАПу Ніна Іванівна Сівірін.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

МІЦНОГО ЗДОРОВ’Я – З ВОДИ І РОСИ, ХАЙ ЩЕДРІСТЬ Й ДОБРО БУДУТЬ З ВАМИ ЗАВЖДИ!

Безцінний скарб будь-якого населеного пункту – це його працьовиті люди, які трудяться на благо свого села, вирощують хліб, виховують дітей, піклуються про онуків. У таких сім’ях панують любов, повага, взаєморозуміння та злагода, любляче подружжя підтримує один одного і в радості, і в горі. Саме така родина мешкає у мальовничому селі Радалівка, яке чудове і неповторне будь-якої пори року. Михайло Михайлович та Любов Володимирівна Семеняченки багато зазнали лиха на своєму життєвому шляху і життя їхнє не було встелене пелюстками троянд. Та труднощі і тяжкі випробування лише зміцнили їхню родину, додали сил жити для дітей та найдорожчих у світі онуків.
Вони обоє – не корінні жителі Радалівки: Михайло Михайлович родом із Іванового Селища, де з’явився на світ у багатодітній родині. Крім нього батьки виховували ще одного синочка та п’ятеро донечок. Як говорить Михайло Михайлович, згадуючи своє далеке дитинство, батьки однаково любили всіх, виховали своїх дітей працьовитими, добрими і щирими людьми. Зі своїми сестричками та братом Михайло Михайлович часто спілкується, хоча й живуть вони зі своїми родинами не в Радалівці, а в Кременчуці, Дніпрі, Новокузнецьку та Івановому Селищі. Та якою б не була між ними відстань, вона не стоїть на заваді рідним людям у спілкуванні. Хоча, як говорить Михайло Михайлович, хотілося б, звичайно частіше зустрічатися, побільше спілкуватися, адже життя дуже швидкоплинне. Любов Володимирівна народилася у с.Недогарки Кременчуцького району. Там промайнуло її дитинство, там і нині мешкає її рідна сестра Галина.
Познайомилося майбутнє подружжя у м.Кременчук, на місцевому м’ясокомбінаті, де Любов Володимирівна приймала живність, а Михайло Михайлович працював зоотехніком. Він закохався у чорняву красуню відразу, навіть те, що у Люби на руках було двоє маленьких синочків, на стало на заваді. Відтоді вони вже 44 роки разом і в радості, і в горі. Одружившись, переїхали до с.Радалівка. Довелося Михайлу Михайловичу працювати зоотехніком у рідному Івановому Селищі, Сиротенках, Радалівці, а згодом у місцевому КСГП «Дружба», за плечима має 33 роки трудового стажу. Любов Володимирівна тривалий час працювала в колгоспній їдальні, випікала смачний духмяний хліб. Та, найголовніше те, що Михайло Михайлович став гарним і люблячим батьком для її двох синочків Олександра і Миколки, виховував їх наче рідних дітей, то ж і виросли вони, зігріті батьківською і материнською любов’ю, працьовитими, добрими і порядними людьми. Нелегкі випробування випали на долю їхніх синів-соколів, адже строкову військову службу вони проходили в гірському Афганістані, виконуючи свій інтернаціональний обов’язок. Там, у чужій і далекій країні, на цій, як згодом вияснилося, нікому не потрібній війні Олександр отримав тяжке поранення, але він не скорився долі, вижив і повернувся до повноцінного життя.
Михайло Михайлович і Любов Володимирівна проживають у своєму просторому і затишному будиночку, який свого часу вони отримали від правління місцевого колгоспу «Дружба», а згодом його викупили. Щасливі дідусь і бабуся своїми трьома онуками Олександром, Володимиром та Владиславом, трьома правнучатами Данилком, Ярославчиком та Богданчиком, завжди з нетерпінням чекають на них у гості. Вони живуть своєю великою люблячою родиною, а ще світлими спогадами про синочка Миколу, життя якого трагічно обірвалося не в Афганістані, а тут, на рідній землі… Син Олександр з дружиною Лідією мешкає у м.Кременчук, частенько приїздить до батьків, бо знає, що на нього тут з нетерпінням чекають двоє найдорожчих людей, які потребують уваги та підтримки. І все було б добре, але прикро, що здоров’я частенько підводить, то ж коли постало питання про матеріальну допомогу на лікування Михайла Михайловича, щиро відгукнувся Землянківський сільський голова Андрій Вікторович Череп. За його сприяння була виділена відповідна сума на лікування, за що подружжя Семеняченків йому щиро вдячне.
То ж хай щастить вам, шановні Михайле Михайловичу та Любове Володимирівно, у вашому подальшому житті, хай буде міцним здоров’я, хай частіше до вашої затишної оселі приїздять любі діти та онуки, хай дзвінко лунає сміх маленьких правнучат, на яких ви завжди з нетерпінням чекаєте. З роси і води вам ще багато літ жити в любові та злагоді!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ВДЯЧНИХ ВАМ ПАЦІЄНТІВ, ПОБІЛЬШЕ УСМІШОК І КОМПЛІМЕНТІВ!

Володимир ГОНЧАРЕНКО, лікар-стоматолог Погребівської АЗПСМ

Саме цього дня, 9 лютого, День святої Аполлонії, доньки відомого олександрійського чиновника, яка увірувала в Христа. На думку гонителів християнства, вона подавала поганий приклад співгромадянам. Її піддали жорстоким тортурам, вимагаючи зречення від християнства, та вона не здригнулася перед лицем смерті, попросила щоб її розв’язали нібито для того, щоб стати на коліна, але сама кинулася у вогонь… Це було 9 лютого 249 року. Її християнський подвиг дуже вразив сучасників, тому і народилася легенда, що, помолившись Аполлонії, зубний біль вщухне. У 300 році вона була канонізована як свята мучениця. То ж саме цього дня, 9 лютого, щороку ми вшановуємо людей, яким завдячуємо гарними і білосніжними усмішками, які рятують нас від нестерпного зубного болю і дарують радість повноцінного життя.
Лікар-стоматолог Погребівської амбулаторії загальної практики сімейної медицини Володимир Володимирович Гончаренко саме із числа тих, хто один раз і на все життя обрав професію до душі і залишився їй вірним на все життя. Тричі на тиждень, у понеділок, вівторок та п’ятницю, досвідчений лікар поспішає до свого затишного робочого кабінету, де на нього чекають його пацієнти, аби отримати від справжнього професіонала кваліфіковану медичну допомогу.
Володимир Володимирович родом із села Кагамлик, де з’явився на світ у люблячій родині Володимира Олександровича та Галини Михайлівни Гончаренків. Володимир був єдиною дитиною у сім’ї лікаря-стоматолога та фельдшера, тож батьки велику увагу приділяли своєму синочку, виховували його у любові, злагоді та взаєморозумінні.
По закінченні Пирогівської середньої школи, коли постало питання вибору майбутньої професії, довго думати і зважувати «за» та «проти» Володимиру не довелося. Вступив на навчання до Полтавського медичного стоматологічного інституту (нині УМСА. – Авт.), аби бути як тато, лікарем-стоматологом. Навчався з великим бажанням, аби отримати міцні знання і в майбутньому стати гарним спеціалістом.
По закінченні навчання працював стоматологом у тодішньому колгоспі ім. Леніна, а в 1991 році перевівся до Глобинської центральної районної лікарні, де трудився до 2012 року. Нині Володимир Володимирович Гончаренко – лікар-стоматолог Погребівської АЗПСМ. Капітально відремонтоване приміщення амбулаторії, дбайливо і з любов’ю впорядкована територія медичного закладу заслуговують найвищих слів поваги. Для медичних працівників та пацієнтів тут створені якнайкращі умови для праці та лікування.
У кабінеті лікаря-стоматолога світло і дуже затишно, встановлене нове сучасне обладнання, тут є все необхідне для успішної роботи – всім цим Володимир Гончаренко завдячує колишньому Погребівському сільському голові Ользі Іванівні Бойчич. Саме завдяки старанням цієї жінки з чималим досвідом роботи в органах місцевого самоврядування вдалося капітально відремонтувати та забезпечити всім необхідним сільський медичний заклад. Пацієнтів у лікаря з 37-річним стажем роботи вистачає. На прийом до нього можна потрапити за попереднім записом. Медичну допомогу лікар-стоматолог надає жителям Погребівського старостату та навколишніх сіл, серед його пацієнтів є і мешканці Глобиного із числа тих, хто виявив бажання лікуватися саме у цього лікаря. Володимир Володимирович надзвичайно толерантний, виважений, тактовний, комунікабельний, цілеспрямований, ввічливий, справжній професіонал своєї справи. І, що найголовніше, пацієнти йому довіряють і не бояться медичного втручання, бо він до кожного хворого може знайти підхід, як говорять, підібрати «ключик». Ці важливі риси його характеру є запорукою багаторічної напруженої роботи, що привела його до успіху та неабиякої поваги зі сторони колег та пацієнтів. А слова вдячності від людей, яким він надав медичну допомогу, є найвищою оцінкою його праці, що стала не просто професією, а справою всього життя.
То ж зі святом вас, творці білосніжних усмішок, ви – справжні чарівники! Міцного вам здоров’я, терпіння, мудрості, виваженості та професійної майстерності. Хай успішним буде кожен прийдешній день, а ваша щоденна праця приносить вам і вашим пацієнтам лише задоволення. Зі святом!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

«ГРОТЕСК» ОБ’ЄДНАВ НАЙТАЛАНОВИТІШИХ

Творчі і талановиті Оксана УЖИЩЕНКО, Ірина СЛИВА, Віра МИРОНЕНКО,
директор Землянківського СБК Іван ЧЕРЕП, Лілія ЖОВТЯК та Валентина ГМИРЯ

Багата неперевершеними талантами щедра українська земля! У кожному селі, навіть зовсім маленькому, знайдуться аматори народного мистецтва, які не просто гарно співають, танцюють чи декламують, а вміють організувати та згуртувати навколо себе не менш талановитих односельців, які здатні подарувати гарний святковий настрій.
То ж сьогодні розповідь про надзвичайно талановитих, обдарованих, креативних, сповнених неперевершених творчих ідей учасників народного аматорського театрального колективу «Гротеск», що у с.Радалівка. Хоча і діють зараз суворі карантинні обмеження, та це не стало на заваді поспілкуватися з творчими людьми, найбільшою мрією яких є якомога швидше повернення до звичного життя. Учасники колективу дуже сумують за сценою, за святковими виступами, гучними аплодисментами та вигуками: «Браво!», якими їх щедро нагороджували глядачі.
З самобутніми народними артистами зустрілися у Радалівському сільському Будинку культури, де директором працює Іван Вікторович Череп. Художній керівник «Гротеску» – надзвичайно творча і талановита Ірина Миколаївна Слива, яка зуміла згуртувати навколо себе не менш талановитих односельців. Це Віра Анатоліївна Мироненко, Лілія Михайлівна Жовтяк, Оксана Василівна Ужищенко, Валентина Миколаївна Гмиря, Єлизавета Олександрівна Ситник, Роман Васильович Ситник, Наталія Іванівна Лісняк, Тетяна Іванівна Ситник, Юлія Петрівна Шпорта, Ірина Василівна Ковтун та директор Радалівського СБК Іван Вікторович Череп. Всі вони різні за віком і за професіями, але їх об’єднала неабияка любов до творчості, до сцени і велике бажання дарувати своїм землякам неповторні миті зустрічі з прекрасним.
Як розповіла художній керівник Ірина Слива, спочатку працювали як драматичний колектив, а згодом – у жанрі естрадних мініатюр. На основі народного колективу було створено театр пісні «Василина», художній керівник Оксана Ужищенко, вона ж разом із Вірою Мироненко є і його солісткою.

Святковий настрій дарує творчий колектив


У зв’язку з епідемією COVID-19 минулий рік видався надзвичайно складним для кожного з нас, та найбільше, звичайно, постраждали заклади культури та спорту, бо жорсткі карантинні обмеження торкнулися їх найбільше. Говорячи про роботу в умовах карантину, Ірина Слива розповіла, що репетиції артисти проводили то в полі, то на вулиці з обов’язковим дотриманням дистанції, але аж ніяк не в сільському Будинку культури. Такий тісний контакт з природою, тренування на свіжому повітрі дали гарний результат, адже вони дистанційно брали участь у різноманітних конкурсах, і не просто були його учасниками, а й здобували призові місця! Так, народний аматорський театральний колектив «Гротеск» здобув три почесні перші місця на Міжнародному фестивалі-конкурсі «Україна єднає світ». Ділячись враженнями від онлайн-конкурсів, Ірина Миколаївна наголосила, що так журі значно прискіпливіше оцінює учасників, ніж живі виступи конкурсантів, адже має змогу переглядати їх по кілька разів. А головою журі цього надзвичайно престижного конкурсу була народна артистка України Ада Роговцева.
Крім народного аматорського театрального колективу «Гротеск» та театру пісні «Василина», при сільському Будинку культури діє ще і тріо «Радаляночка» у складі Віри Мироненко, Оксани Ужищенко та Ірини Сливи. У репертуарі цього талановитого творчого колективу народні та естрадні пісні.
Про кожного зі своїх самобутніх артистів натхненник і організатор всіх радалівських творчих колективів та святкових дійств Ірина Миколаївна Слива говорила лише теплі і щирі слова, адже всі вони надзвичайно талановиті і працьовиті, у кожного з них багато ідей і велике бажання працювати. Всі костюми артисти створюють і шиють самі, або замовляють у майстрів з пошиття одягу. Постійно підтримувала талановитих земляків і Землянківська сільська рада, адже ці творчі колективи, що відомі далеко за межами району, її справжня гордість. Сільські артисти сподіваються, що підтримка тепер вже Землянківського старостинського округу продовжуватиметься і надалі та буде не менш плідною.
Спілкуючись, Ірина Слива поділилася планами на майбутнє: аматори народного мистецтва почали підготовку вистави за повістю Т.Шевченка «Катерина»; у серпні нинішнього року відбудеться творчий звіт колективу на підтвердження звання «народний», то ж до цієї надзвичайно важливої події теж потрібно готуватися. Але це їх аж ніяк не лякає, бо вони вміють і люблять працювати і готувати нові концертні програми для них лише в радість. За словами Ірини Сливи, за тиждень ці талановиті і надзвичайно творчі люди можуть напрочуд легко підготувати два святкові дійства, бо дуже люблять радувати і дивувати своїх глядачів. Тож залишається побажати їм нових творчих успіхів, здобутків і перемог, якнайшвидшого завершення всіх карантинних обмежень та переповнених глядацьких залів.

Заслужені нагороди творчого колективу



Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з архіву Ірини СЛИВИ.

БУТИ ФЕРМЕРОМ – НЕЛЕГКО І ВІДПОВІДАЛЬНО

Пайовик Юрій ПОЗДНЯКОВ, завідуючий складу Сергій П’ЯТИБРАТ,
пайовики Іван МОВЧАН та Віктор П’ЯТИБРАТ, працівник Іван ЄФИМЕЦЬ
та голова СФГ «Обрій» Олег ПОПОВ

Житель с.Куп’євате Олег Олександрович Попов із числа тих людей, хто не боїться труднощів, а в ногу з часом сміливо йде вперед. Ще тільки-но на Глобинщині почало зароджуватися фермерство, на початку 2000-х він твердо вирішив поєднати своє життя із сільським господарством. Про обраний шлях, і як виявилося, на все життя, жодного разу не пошкодував, адже впродовж 20 років і по теперішній час успішно очолює СФГ «Обрій», що у Куп’єватому. За ці роки він довів, що фермерством можна і потрібно займатися, адже як форма господарювання воно може розвиватися, процвітати і приносити прибуток.
Нині в обробітку фермерського господарства перебуває 330 гектарів орних земель – це фермерські землі та земельні частки (паї) 75 пайовиків. Тут вирощують основні сільськогосподарські культури – озиму пшеницю, озимий ячмінь, соняшник, кукурудзу та сою.
– Урожаї нас радують, але не завжди. Рік на рік не схожий, адже сільське господарство – це така галузь економіки, де щось спрогнозувати наперед надзвичайно важко. От і цьогоріч погода внесла свої корективи – безсніжна зима, тривала літня засуха не дали змоги культурам отримати необхідну кількість вологи, і, як результат, урожай зібрали не той, на який сподівалися. Така картина нинішнім літом була характерна не лише для нашого району, а й сусідніх Кременчуцького, Семенівського та Козельщинського, – говорить голова СФГ Олег Попов. – Звичайно, змінам клімату та різним природним катаклізмам ми протистояти не в силі, та хотілося б, аби земля, на якій ми господарюємо, якій віддаємо свою турботу і сили, віддячувала щедрими врожаями, адже за нами стоять наші родини і люди, які віддали нам в оренду свої земельні частки (паї) і з якими потрібно вчасно та в повній мірі розраховуватися.
У СФГ «Обрій», крім Олега Олександровича Попова, трудяться ще шість працівників. На кожного з них він, як голова, може покластися, як на самого себе, бо вони надзвичайно працьовиті, сумлінні та відповідальні. Він твердо знає, що ніхто з них не підведе і гарно виконає свою роботу. Це Олександр Павленко, Микола Передерій, Іван Єфимець, Сергій П’ятибрат, бухгалтер Ірина Гришина, а також дружина і кухар в одній особі Валентина Попова. Він, як голова, вимогливий не лише до людей, а й до себе, бо за всі ці роки став справжнім професіоналом своєї справи, який в однаковій мірі дбає і про землю-годувальницю, і про людей, які живуть і працюють разом з ним.
Техніки, наявної в СФГ, вистачає для якісного і вчасного обробітку земель. Є у них і МТЗ, і Т-150, і два зернозбиральні комбайни – «MASSEY FERGUSON» та вітчизняна СК-5 «Нива», а також весь необхідний причіпний інвентар. Всю техніку в господарстві ремонтують своїми силами, бо у механізаторів дійсно золоті руки, яким під силу будь-яка робота. Під час напружених польових робіт, коли дорогоцінна кожна хвилина, обіди і полудники працівникам вивозяться у поле. Короткий перепочинок – і знову до роботи, і так вже впродовж багатьох років. Як розповів голова СФГ Олег Попов, цьогоріч посіяли 70 га озимої пшениці та 30 га озимого ячменю, які дали дружні сходи і зараз перебувають у задовільному стані.
Одним із найважливіших аспектів у роботі голови СФГ Олег Олександрович Попов вважає роботу із пайовиками фермерського господарства, адже люди повірили йому і віддали в оренду свої земельні частки (паї). В «Обрії» з ними завжди дотримуються договірних зобов’язань і вчасно розраховуються. Як свідчить практика останніх років, в більшості розрахунок відбувається коштами. А ще своїм пайовикам тут безкоштовно обробляють присадибні ділянки незалежно від їх розмірів, обмолочують посіви зернових культур, у разі потреби видають і сіно, до речі, теж безкоштовно.
– Праця на землі ніколи не була легкою – це важкий і надзвичайно відповідальний труд. До непередбачуваних природних сюрпризів додається ще і цінова політика держави. Коли урожай щедрий – то ціна на сільгосппродукцію надзвичайно низька, і навпаки, коли мало зібрано, то, повірте, і гарна ціна не в радість, бо немає чого продати, – говорить голова СФГ «Обрій» Олег Олександрович Попов.
Фермери завжди були, є і будуть справжніми господарями своїх населених пунктів, яким не байдуже життя їхньої громади. Не виняток і СФГ «Обрій», яке завжди підтримує соціальну сферу села, за що їм щиро вдячні односельці. Господарство тісно співпрацювало весь цей час із сільською радою, очільником якої багато років поспіль трудилася Людмила Іванівна Сокіл.
Олег Попов ніколи не стояв осторонь допомоги нашим воїнам, завжди відгукувався на прохання волонтерів про підтримку військових підрозділів, бо має добре серце та щедру вдачу.
То ж хай щастить Вам і надалі у нелегкій хліборобській праці, хай колосяться щедрими врожаями Ваші ниви, хай підтримка держави буде більш відчутною та дієвою. Здоров’я Вам та всьому колективу СФГ «Обрій», миру, злагоди та процвітання!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЩАСЛИВА СВОЄЮ РОДИНОЮ

Саме так говорить про своїх найдорожчих і найрідніших людей жителька с.Шепелівка Валентина Анатоліївна Петраченко. Її родина – це її гордість, її багатство, її надія і опора.
Шепелівка – рідне село Валентини Анатоліївни, де промайнуло її дитинство і юність. То ж, здобувши освіту культпрацівника у Гадяцькому культосвітньому училищі (нині Гадяцький коледж культури і мистецтв ім.І.П.Котляревського), хоча і отримала направлення до Решетилівського районного Будинку культури, душею і серцем завжди линула до рідного отчого села, де на неї з нетерпінням чекали матуся Марія Петрівна та батько Анатолій Іванович, одвічні сільські трударі. Саме їм вона завдячує любов’ю до рідного краю, до людей праці, які живуть поруч і завжди готові прийти на допомогу. Цю любов і повагу до своїх односельців Валентина Анатоліївна пронесла через все своє життя, такою ж виховала і свою єдину доньку Лесю, а зараз допомагає виховувати любих онучат Ромчика і Андрійка.
Валентина Анатоліївна Петраченко надзвичайно талановита і творча особистість. Була душею Шепелівського сільського клубу, який очолила після повернення із Решетилівки. Її очі випромінюють особливе тепло, а на обличчі з’являється щира усмішка, коли вона пригадує неповторні роки праці у сільському закладі культури.
– Як весело і гарно жилося нам у Шепелівці! У клубі постійно відбувалися концерти, приурочені до державних та професійних свят, дискотеки для молоді, постійні репетиції святкових заходів. А скільки талановитих людей тут проживає, по-справжньому закоханих в українську пісню та запальний танок!, – розповідає Валентина Анатоліївна. – Була я і художнім керівником фольклорного ансамблю, який постійно займав призові місця та завжди радував глядачів своїм виступом, і незмінною ведучою всіх заходів. Та зараз, на жаль, нічого цього немає, бо близько 15 років тому сталося непередбачуване – у нашому закладі культури виникла пожежа і відтоді він вже більше не відчинив своїх дверей. Для мене особисто це була велика трагедія, адже я втратила не просто роботу, а улюблену справу, що була сенсом всього мого життя.
Довелося Валентині Анатоліївні працювати завгоспом у місцевому ПСП «Мрія» (нині ВП АФ «Мрія» ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт»), а згодом інженером з охорони праці, а зараз вже більше п’яти років трудиться соціальним робітником. На неї з нетерпінням чекають п’ятеро одиноких стареньких, які без своєї Валі аж ніяк не можуть обійтися, адже вона надає їм цілий спектр послуг в залежності від їхньої групи активності.
В.А.Петраченко надзвичайно активна і цілеспрямована особистість, якій небайдужа доля рідного села і людей, які в ньому проживають. Вона була депутатом Глобинської міської ради минулого скликання і завжди активно відстоювала інтереси своїх односельців. І сьогодні, згадуючи свої депутатські справи, Валентина Анатоліївна підсумовує, що ж вдалося зробити за ці роки. Особливо похвалитися немає чим, та вона радіє з того, що хоча б центральна вулиця Незалежності освітлюється нічної пори, а от жителям інших вулиць доведеться почекати, доки на ці роботи будуть виділені відповідні кошти. Всі ці роки Валентина Петраченко як могла відстоювала право на існування місцевої школи, яка нині є філією Глобинської ЗОШ І-ІІІ ступенів №5, бо вважає, що навчальний заклад у селі має обов’язково бути. «Не буде школи – то і село перестане існувати», – переконливо мовить тепер вже колишній депутат Глобинської міської ради. Та найбільш болючим для Валентини Анатоліївни залишається питання відбудови сільського закладу культури, хоча й розуміє, що на це потрібні чималі кошти. Вона сподівається, що все ж таки настане час і культурне життя в селі оживе, а талановиті його мешканці поспішатимуть на репетиції, аби згодом радувати своїх працьовитих земляків святковими концертами.
І, насамкінець, Валентина Анатоліївна Петраченко говорить теплі і щирі слова поваги та подяки своїм дорогим односельцям за їхню небайдужість, доброту та милосердя:
– Жителі Шепелівки – це особливі люди, які завжди готові прийти на допомогу тим, хто проживає поруч. Коли в когось трапиться якась біда, вони обов’язково підтримають і морально, і матеріально. Велике спасибі всім вам, адже у нашому нелегкому житті дуже важливо не зачерствіти душею і не втратити найкращі людські якості, що мають найвищу цінність, – говорить Валентина Петраченко. А ще вона сподівається, що новообраний депутатський склад Глобинської міської ради більше уваги приділятиме її рідній Шепелівці, аби її жителям краще жилося, бо вони того варті.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву
Валентини ПЕТРАЧЕНКО.

1 2 3