Архів автора:

ВОЛОДИМИР ШКІРКО: «КОЖЕН Є ТВОРЦЕМ СВОЄЇ ДОЛІ»

Напередодні Дня працівників сільського господарства розмову ведемо з людиною, яка все своє життя присвятила нелегкій праці на землі і яка знає справжню ціну хліба. Володимир Михайлович Шкірко, незмінний директор КСГП, а нині ТОВ «АФ»Мічуріна» впродовж майже 30 років, а віднедавна і «АФ ім.Т.Г.Шевченка» та «Світанок-1» агропромислової групи «Арніка» саме із когорти тих людей, які, як він говорить, творять себе самі. Маючи за плечима чималий досвід роботи, він продовжує вчитися працювати, втілювати в життя сучасні новітні технології, та залишається вдячним відомим аграріям Глобинщини за мудрі настанови та путівку в успішне трудове життя. Як він сам говорить, йому надзвичайно пощастило на зорі трудової діяльності спілкуватися з досвідченим аграрієм, Героєм Соціалістичної Праці Василем Єрофейовичем Курченком, працювати із його мудрим наступником Іваном Івановичем Михайліченком, а також із заслуженим агрономом України Галиною Петрівною Андрієнко. Використовуючи у своїй роботі їхній неабиякий досвід господарювання, Володимир Михайлович самостійно прокладав свою стежину у житті…

На шляху реформування
7 лютого 1991 року Володимира Михайловича Шкірка на альтернативній основі було обрано головою тодішнього КСГП ім.Мічуріна, який на той час вже розпочав свій трудовий шлях у господарстві – до цього він кілька років успішно очолював колектив МТФ №1. Молодий, але надзвичайно впевнений в собі, взяв на свої плечі нелегку ношу, адже це був початок 90-х. Перед ним стояло завдання не просто зберегти потужне господарство, а, насамперед, його традиції та неабиякі здобутки відомих на всю країну попередників. Та мічурінці не просто вижили, вони вистояли, зберегли матеріально-технічну базу і впевнено рухалися вперед…
Тоді, наприкінці важких 90-х, мічурінці в числі перших стали на шлях реформування. Взимку 2000 року на базі тодішнього КСГП ім.Мічуріна виникло чотири товариства з обмеженою відповідальністю: агрофірми «Мічуріна», «Курченка», «Довіра», «Мрія». Та не всі з них витримали випробування часом: вже через два роки АФ «Курченка» приєдналася до АФ «Мічуріна», «Довіра» ввійшла до складу ПАФ «Урожай». Згодом і «Мрія» як виробничий підрозділ ввійшла до ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт».
Традиційність, стабільність та відповідальність
І сьогодні, згадуючи ті нелегкі роки, Володимир Михайлович говорить, що у житті є моменти, коли потрібно досить швидко приймати рішення, і які, як виявляється згодом, стають доленосними. Саме так було і наприкінці 90-х після виходу Указу тодішнього Президента України Леоніда Кучми «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» за №1529/99 від 3 грудня 1999 року. Прийнявши тоді чітке і виважене рішення, він жодного разу не пошкодував про це:
– Я міг би тоді взяти землю і оформити на себе чи на дружину, але цього не зробив, бо господарство було дорогим і близьким мені. За мною стояли люди, наші працівники, у кожного з них були сім’ї, діти. Але головне те, що вони повірили мені, пішли за мною, хоча невизначеність та невідомість лякали тоді всіх. І у 2000 році я пішов на створення агрофірми. 10 березня 2000 року була зареєстрована агрофірма «Мічуріна» в складі агропромислової групи «Арніка», – мовить Володимир Шкірко.
За 20 років, що минули відтоді, він часто ставить собі запитання: чи правильно тоді зробив? Чи можливо потрібно було вчинити інакше і піти не тим шляхом, бо багато було вислухано різних думок, зауважень, часом невдячних слів. Та нині він твердо переконаний, що вчинив тоді правильно і жодного дня не шкодує, що пішов саме тим шляхом, а не іншим. Сьогодні ТОВ «Агрофірма»Мічуріна» одна з найуспішніших у складі агропромислової групи «Арніка» і у цьому чимала заслуга її директора Володимира Михайловича Шкірка. Час іде, життя вносить свої корективи, та незмінними залишаються три основні риси його характеру – традиційність, стабільність та відповідальність, що допомагають бути успішним керівником трьох сільгосппідприємств.
«Гордий тим, що ріднегосподарство з 1945 рокумало лише трьох керівників…»
Ці слова з уст досвідченого аграрія прозвучали якось особливо, дуже спокійно і впевнено. І це дійсно успіх, адже 75 років – це солідний проміжок часу. Василь Єрофейович Курченко, Іван Іванович Михайліченко, Володимир Михайлович Шкірко…Кожен з них свого часу зробив і продовжує робити чимало для становлення, росту та примноження славних мічурінських традицій. З 1945 і до 1976 року колгосп ім.Мічуріна очолював славнозвісний Василь Єрофейович Курченко, колишній фронтовик, який у віці 76 років пішов на заслужений відпочинок. У тому ж році трудову естафету прийняв Іван Іванович Михайліченко, який до обрання його на таку відповідальну посаду працював начальником районного управління сільського господарства. У 1991 році головою правління було обрано Володимира Михайловича Шкірка. Багато що йому вдалося зробити, можливо, дещо не так, як того б хотілося. Але він завжди був і продовжує залишатися чесним і відвертим з людьми, впевнено і надійно йде разом з ними до успіху та втілення в життя амбітних планів.
– Працювати після таких керівників, мені, молодому, було і важко, і надзвичайно відповідально. Пережити довелося багато, виникали різні ситуації, та люди до останнього отримували заробітну плату. З впевненістю можу сказати: отримую неабияке задоволення від того, що вдалося не просто зберегти господарство, а з кожним роком примножувати його силу і міць, застосовуючи новітні технології землеробства, – з гордістю говорить Володимир Шкірко.
У складі агропромислової групи «Арніка»
Ставши єдиною командою, до них почали приєднуватися сільгосппідприємства із сусіднього Кременчуцького району. Першими, хто виявив бажання з ними працювати була АФ «імені Т.Г.Шевченка», що діє на території сіл Демидівка та Омельник (квітень 2006 року). З січня 2007 року приєдналася і АФ «Світанок-1» (села Нова Знам’янка та Вільна Терешківка).
– Люди повірили мені, повірили керівництву «Арніки» в особі її засновника Андрія Васильовича Пилипченка. За всі ці роки ми досягли тісної співпраці, маємо порозуміння з селянами. І Ви знаєте, мене там приймають як рідного. Люди вболівають за свої господарства, дбають про гарні врожаї, адже це добробут їхніх родин. Вони зрозуміли, що «Арніка» – це значно вищий рівень організації праці, – мовить директор трьох сільгосппідприємств Володимир Михайлович Шкірко.
Курс на органічне землеробство
Заснована в 2000 році агропромислова група «Арніка» займалася виключно рослинництвом за традиційною технологією вирощування. У 2005 році було створено «НДІ сої», так як основною і найбільш перспективною культурою компанії були соєві боби та продукти їх переробки. 2012 рік став переломним в історії агропромислової групи, адже її власник і засновник Андрій Пилипченко прийняв важливе рішення щодо поступового переходу компанії на органічну технологію виробництва. То ж у нинішніх планах керівництва – стати найбільшим органічним агрохолдингом Європи.
– Ще задовго до обрання компанією курсу на органічне землеробство, мені важко було звикнути до того, що ми не займаємося тваринницькою галуззю, що у нас немає городньої бригади. Але зараз із впевненістю можу сказати, що коли хочеш досягти значного успіху, а точніше, вийти не тільки на європейський рівень, а і світовий та завоювати його – то потрібно визначитися і працювати в одному напрямку, бо досконалості важко досягти в усьому. Зараз напрямок обрано, поставлене амбітне завдання, то ж кожному є над чим працювати. Успішно вирощуємо органічну сою, пшеницю, кукурудзу, нут, коричневий льон та технічні коноплі. Успіх в органічному виробництві став можливим завдяки дотриманню сівозміни та правильному обробітку грунту, умов зберігання органічної продукції та грамотно підібраній команді фахівців, – наголосив Володимир Шкірко, говорячи про нинішні успіхи компанії.
Кадри вирішують все
Цей давній радянський лозунг не втрачає своєї актуальності і нині, адже якою б надпотужною і високоточною не була сучасна техніка, вона ніколи не зможе замінити людських рук і міцних знань. У компанії нині трудяться 750 чоловік, кожен відмінно знає свою роботу і виконує її якнайкраще, тому тут випадкові люди просто не затримуються.
– І сьогодні, згадуючи ті далекі роки, коли я тільки-но очолив колгосп імені Мічуріна, мій трудовий день розпочинався з об’їзду старенькою «Нивою» полів господарства, аби самому переконатися, чи там все гаразд, а нині там немає чого робити без агронома, адже органічне виробництво, яким нині успішно займається агропромислова група, вимагає неабияких знань та чималого досвіду роботи. Вже не один рік у нас успішно діє система GPS-навігації, коли на величезному екрані ми бачимо рух техніки на полях та об’єм виконаних нею робіт. Такий успіх агропромислової групи «Арніка» став можливим завдяки мудрому керівництву її засновника Андрія Васильовича Пилипченка, злагодженій чіткій праці всього трудового колективу, що діє як єдиний механізм, надпотужній техніці, що нині задіяна на полях, та неабиякому бажанні кожного працювати і підкорювати нові вершини.
Найважливіше – це робота з пайовиками
Важливим аспектом у своїй роботі Володимир Михайлович вважає роботу із пайовиками, яких агропромислова група «Арніка» має близько 5 тисяч. Людям, які повірили в успіх «Арніки», і уклали договір оренди своїх земельних часток (паїв) тут приділяється значна увага.
– Завжди намагаюся ухвалювати рішення, аби люди були задоволені, не роблю необдуманих і поспішних висновків. Пайовики мають можливість отримати ту сільгосппродукцію, що їм потрібна, з доставкою додому у 25-кілограмових мішках, а також кошти готівкою. Завжди якісно і вчасно здійснюємо обробіток присадибних ділянок своїх пайовиків.
Найцінніше у житті – міцні сімейні традиції
Для Володимира Михайловича Шкірка родина – це найкраще і найдорожче, що є у його житті. І сьогодні теплими і вдячними словами він згадує своїх дорогих і незабутніх батьків, які дали йому путівку в життя. Михайло Павлович і Тетяна Митрофанівна – одвічні сільські трударі, які все своє життя пропрацювали у тодішньому колгоспі ім.Мічуріна, батько – водієм, а мама – різноробочою.
– Вони для мене були прикладом в усьому – надзвичайно працьовиті, старанні, чесні і порядні, та, найголовніше, – це вони навчили мене і брата Віктора любити землю і працю на землі, поважати і шанувати людей, які живуть і трудяться поруч. Вдома, ще будучи школярем, ми з братом тільки і чули розмови про колгосп, тодішнього його голову Василя Єрофейовича Курченка, про врожаї, які збирали на полях. І це, безумовно, вплинуло на вибір майбутньої професії, бо по закінченні Глобинської середньої школи №1 вступив на навчання до Полтавського сільськогосподарського інституту. А направлення на навчання я отримав із рук самого Василя Єрофейовича! Віктор, як і наш батько, все життя за кермом, працює водієм, – говорить Володимир Михайлович Шкірко.
Здобувши вищу освіту за фахом зооінженер, у 1979 році повернувся до Глобиного, у рідне господарство, де розпочав свою трудову діяльність і в якому трудиться і понині. Разом з дружиною Наталією Федорівною виростили і виховали двох чудових дітей – сина Олега та доньку Юлію, які здобули вищу освіту, створили власні сім’ї і подарували люблячим дідусеві з бабусею четверо найкращих у світі онучат – Софію, Богдана, Злату та Артема.

Усе велике на землі бере початок з колоска…
Володимир ШКІРКО з донькою Юлією. Фото 1997 року


Володимир Михайлович надзвичайно активна людина, обирався депутатом Глобинської районної ради, міської ради. 25 жовтня ц.р. на чергових місцевих виборах, вже вкотре знову обраний депутатом Глобинської міської ради від Аграрної партії України, з чим його і вітаємо.
Напередодні професійного свята – Дня працівників сільського господарства надсилаємо Вам, Володимире Михайловичу, та всьому великому і згуртованому трудовому колективу агропромислової групи «Арніка» найкращі і найтепліші слова вітань і щирих побажань. Нехай щедра тепла осінь обдаровує вас своїми плодами, принесе в кожну родину благополуччя, мир і спокій, достаток і велике людське щастя. Нехай всі дні вашого життя будуть завжди ясними, ниви – рясними, а дощі – вчасними. Зі святом, шановні аграрії!


Фото із сімейного архіву Володимира ШКІРКА.

АБИ ДИТИНСТВО МАЛЕЧІ БУЛО СОНЯЧНИМ І ЩАСЛИВИМ

Справжньою окрасою мікрорайону Зарічки, що у Глобиному, віднедавна став дбайливо впорядкований небайдужими місцевими жителями пляж та дитячий майданчик. Ідея облагородити цю територію на березі річки і перетворити її на невеличкий райський куточок з’явилася у місцевого мешканця Станіслава Терентьєва ще у 2010 році. Відтоді пролетіло-промайнуло 10 років, то ж що саме вдалося зробити за цей період, на власні очі побачили, завітавши до дитячого майданчика.

Станіслав ТЕРЕНТЬЄВ
Лідія Кондратенко з онучкою Стефанією на майданчику

– 10 років тому вся ця територія потопала в розкішних бур’янах вище людського зросту, – говорить Станіслав Валерійович Терентьєв. – Про місце для відпочинку і розваг наших дітей залишалося лише мріяти, а допомоги чекати було нізвідки. То ж самі взялися за роботу. Спочатку тут з’явився турнік, стіл, лавочка і урна для сміття. З кожним роком елементів для відпочинку дітвори та молоді додавалося.
Впорядковувати берег річки Станіславу Валерійовичу допомагали місцеві жителі, які мешкають на вулицях Зарічна, Чайковського, Грабовського та провулку Робочий, за його словами, родини, у яких теж підростала малеча.

Минулого року роботи з благоустрою зеленої зони відпочинку активізувалися, адже в молодих ентузіастів з’явилася ідея створити на березі річки пляж, на якому можна було б безпечно загоряти або просто насолоджуватися відпочинком з друзями. Аби втілити свою ідею в життя, організували збір коштів. Зібравши певну суму, зрозуміли, що її не вистачить, аби здійснити все задумане. На допомогу прийшли люди, яким аж ніяк не байдужа доля підростаючого покоління і які завжди готові прийти на допомогу. Це тодішній директор філії «Глобинський цукровий завод» Юрій Іванович Мацак, який подбав про важку техніку, та директор ТОВ «НВП «Глобинський свинокомплекс» Роман Михайлович Пархоменко, завдяки якому було завезено 40 тонн піску. Долучилася до цієї надзвичайно благородної справи і Глобинська міська рада, яка виділила кошти на придбання трьох дитячих гойдалок. У нинішньому році, через зменшення води у річці, знову довелося впорядковувати пляж, за сприяння Романа Пархоменка було завезено ще 40 тонн піску, а відповідну техніку надав нинішній директор цукрового заводу Олег Гура. У зоні відпочинку також два роки тому зробили футбольне поле, а в цьому році – волейбольний майданчик, для якого Роман Михайлович пообіцяв надати сітку.
– Карантинні обмеження, що діють з березня цього року, дещо пригальмували наші плани, але ми поступово рухаємося вперед, втілюючи їх в життя. Плануємо найближчим часом провести освітлення на футбольне поле, вже завезли стовпи. А ще хочемо встановити огорожу, аби сюди не заїжджали автомобілі, а місцеві не випасали худобу, – говорить Станіслав Терентьєв. – Зелена зона біля річки стала улюбленим місцем відпочинку не тільки малечі, а й молоді, яка тут проводить своє дозвілля. До кожного з відпочиваючих єдине прохання – не залишати після себе сміття.
Благоустрій зеленої зони відпочинку у мікрорайоні Зарічки – це чудовий приклад тісної співпраці місцевих жителів та людей, небайдужих до проблем малечі і молоді. Тільки разом можна досягти успіхів у справі, якій віддано чимало часу, сил та енергії. А найвища нагорода за їхню працю – це веселий сміх дітвори та слова вдячності бабусь і дідусів за дбайливо підготовлене місце розваг та відпочинку їхньої найдорожчої у світі малечі.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

КАТЕРИНА СИЧ: «УСТИМІВСЬКИЙ ДЕНДРОПАРК – ЦЕ ВСЕ МОЄ ЖИТТЯ»

Дерев люблю я древній світ,
Що шлють життя нам звідусюди,
Тремтінням трав, хитанням віт,
Бо дерева – зелені люди.

Вони ж бо дихають грудьми
Листків, і всім на нас так схожі.
Все чують, бачать так, як ми,
І лиш ходить вони не можуть…

Володимир Сосюра.

Справжньою зеленою перлиною Глобинщини вже впродовж не одного десятиліття є Устимівський дендрологічний парк, перші посадки якого на площі 0,15 десятин були закладені навесні 1893 року місцевим землевласником Василем Устимовичем та його другом і колегою Олександром Дегтярьовим. Площа парку щорічно збільшувалася і у 1910 році вже становила 9,44 га. Безперервне поповнення його колекції тривало до 1916 року…
На сьогодні колекція Устимівського дендропарку налічує 483 таксони, які належать до 51 родини, 123 родів, 376 видів, 107 різновидностей садових форм, сортів та гібридів. Майже на 90 відсотків колекція цього унікального парку складається з лікарських рослин…

Більше 40 років свого життя віддала улюбленому парку Катерина Савівна Сич, у минулому його науковий працівник, яка чудового літнього дня, 9 серпня, відсвяткувала свій 80-річний ювілей. Майже кожного дня вона йде знайомою стежиною до свого парку, до свого дітища, як його називає. Сюди завжди заходить з любов’ю і гарним настроєм, бо дерева – наче діти, все відчувають… Тут все рідне і знайоме до болю, кожна деревинка, кожен кущик, кожна галявинка… Про всі зелені насадження парку моя співрозмовниця може розповідати годинами, бо це її життя…

Молоді роки. Фото 70-х років

Про дитячі роки
Їх згадує трепетно і з любов’ю, З’явилася на світ 9 серпня 1940 року у селі Степанівка Диканського району на Полтавщині. Батько,Сава Єлисейович, працював у Полтаві на жиркомбінаті, відстань до якого протяжністю 19 кілометрів щодня долав пішки – це тільки в одну сторону, і стільки ж додому. Мама, Софія Гаврилівна, проста сільська трудівниця. У родині підростали дві донечки – Марійка та Катруся, яких батьки просто обожнювали. Тата свого Катерина Савівна не пам’ятає, бо їй і року не виповнилося, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Його життєва стежина обірвалася там, на війні, – пропав безвісти на її кровопролитних дорогах. Мама, Софія Гаврилівна, так і не дізналася, де його могилка. Двох доньок на ноги підіймала самотужки, допомоги було чекати нізвідки. Катруся закінчила Степанівську семирічку, а середню освіту здобула в Андріївській школі. По її закінченні вступила до Полтавського сільськогосподарського технікуму на ІІІ спецкурс плодівництва з основами декоративного садівництва.
Перше знайомство з Устимівським дендропарком
У 1961 році, здобувши освіту, Катерина Сич за направленням приїхала до Устимівки. Село сподобалося, а особливо ботанічний сад, – саме так місцеві називали Устимівський дендрологічний парк. Він вражав своїми розмірами та колекцією дерев та кущів.
– Яка ж тут краса, яке розмаїття зелених насаджень! Весною форзиція цвіла, мигдаль, яких я раніше не бачила, – пригадує Катерина Савівна. – Та найбільше багатство дендропарку – це хвойні дерева. А взагалі, Устимівка дуже багата на хвойні насадження. То ж недаремно говорили, що у парку навіть повітря лікує. Мені здавалося, що я потрапила до справжнісінького раю, так тут було гарно… Люблю парк будь-якої пори, а особливо навесні, коли квітне неймовірної краси жасмин, півон деревовидний, вейгела, бузок, – це просто неймовірно…, а повітрям неможливо надихатися…
Спогади про Василя Устимовича
– Коли я почала тут працювати, в селі проживало багато людей, які добре знали Василя Васильовича Устимовича, місцевого землевласника. Але говорити у ті часи про панів заборонялося, та все ж багато чого дізналася про цю людину, – говорить Катерина Савівна. – За професією він був лікар, разом зі своїм товаришем Дегтярьовим навчався медицині за кордоном. Місцеві говорили, що жителів Устимівки він лікував безкоштовно, а люди, у знак вдячності, допомагали йому у саду. В Устимовича працювали три садівника – два місцеві, лише один з Криму, Сергій Маркович Трахтенберг. А ще в Устимовича було 12 учнів, всі місцеві. Гроші своїм учням він не платив, вони в нього харчувалися.
У 1914 році Василь Устимович одружився з місцевою дівчиною, своєю служницею. У них народилася донька Ніна. Після революції 1917 року в Устимовича забрали все: майно, землю, парк. Та він найбільше жалкував за своїм дітищем, за парком. Він все говорив, якби парк залишився молоді. Переживання далися взнаки – в Устимовича стався інсульт і в 1924 році він помер. Похований був десь у Кременчуці, на могилі встановлений дерев’яний хрест. На жаль, під час війни хрести вирубували на дрова. Ця участь не оминула і хрест з могили Устимовича, то ж нині невідомо, де саме знаходиться його могила.
Про знайомство з Дмитром Мацаком, учнем Устимовича
Знайомство з Дмитром Федоровичем Мацаком Катерина Савівна Сич вважає особливою сторінкою у своїй біографії. Він був учнем Василя Устимовича і дуже гарно відгукувався про нього, бо саме він відіграв чималу роль у його житті.
Дмитро Федорович родом із Набережного, більшу частину свого життя мешкав у Сахновщині, що на Харківщині, – саме там моя співрозмовниця з ним вперше зустрілася.
– Дмитрові Федоровичу на той час вже було 93 роки, досить поважний вік, але він до найменших дрібниць пам’ятав, як йому жилося у пана Устимовича. У дев’ятирічному віці малого Дмитрика батько відправив до пана, бо він був дуже допитливим хлопчиком, якого цікавило все. Наприклад, чому на одному дереві ростуть груші, а на другому – яблука, і ніяк не інакше. Відповіді на ці запитання він знайшов саме в Устимовича. Він читав книги, які йому давав пан, самостійно вивчав латинь, декоративне садівництво, дендрологію, насінництво і селекцію насінництва. Коли хлопцеві виповнилося 16 років, Устимович повідомив йому, що він не може його більше утримувати і порадив поїхати у Мліїв, що на Черкащині, до Левка Симиренка повчитися плодівництву. Він, за рекомендацією Устимовича, взяв Дмитра до себе учнем на 9 місяців. Після цього Дмитро Мацак знову повернувся до Устимовича з надією, що він йому і надалі допоможе. Від нього юнак дізнався, що одному конезаводчику із Криму був потрібен садівник, то ж здібний хлопець вирушив до нього. Пан прийняв його і для початку запропонував йому поїсти. Провів у їдальню, а там стояв довжелезний стіл, за яким робітники обідали. Запросив до столу, Дмитро, який виріс у багатодітній родині і не знав, як правильно себе поводити за столом, взяв ложку та й водив нею далеко від миски. А пан, подивившись, як він їсть, мовив: «Не знаю, який ти там садівник, а правилам хорошого тону тебе треба вчити». Впродовж чотирьох місяців кримський конезаводчик вчив Дмитра правилам етикету, як себе поводити з людьми. Як згадував пізніше Дмитро Федорович, ці уроки пана дуже знадобилися йому у житті, адже він дуже часто був на високих прийомах, навіть у самого Сталіна, то ж на все життя запам’ятав його повчання та настанови.
Побувавши у Криму, Дмитро Мацак знову повернувся до Устимовича. Далі була армія, революція, громадянська війна… Приїхавши до Устимівки, побачив невтішну картину: все було зруйноване, знищене, парк заріс бур’янами. Але треба було якось жити, то ж Дмитро звернувся у Наркомзем. На запитання: «Хто ти такий?», відповів: «Я в Устимовича вчився». «Якщо ти такий розумний, їдь у Рублівку, організовуй плодорозсадник». Так Дмитро Федорович став першим директором Рублівського плодорозсадника. Згодом був директором Кременчуцького лісгоспу, а потім очолював трест лісгоспів Полтавської, Сумської і Харківської областей, не маючи освіти, лише 3 класи, та навчання в Устимовича і Симиренка. Був слухачем курсів академії наук у Києві, навіть читав лекції з селекції насінництва декоративних культур.
– Ось з такою людиною мені пощастило познайомитися і тривалий час спілкуватися, – підсумувала Катерина Савівна Сич. – У 1967 році Дмитро Федорович відвідав Устимівку, ходив по парку, у якому промайнуло його насичене цікавими подіями дитинство.

Черемха пенсільванська, придбана за кошти СФГ «Златопіль»
Катерина СИЧ в улюбленому Устимівському дендропарку


Про роботу в Устимівському дендропарку
Як згадує Катерина Сич, коли вона приїхала в Устимівку, при дендропарку було 20 гектарів земель, де вирощували посадковий матеріал декоративних та плодових саджанців. Тут був агроном, завідуючий, влітку працювало до 15 чоловік, була своя техніка. Цим займалася до 1966 року. Потім після реорганізації дендропарк був переданий у підпорядкування Устимівської дослідної станції рослинництва.
– Перед нами стояло завдання збереження колекції Устимівського дендрологічного парку, то ж я займалася вирощенням посадкового матеріалу для поповнення його колекції, – говорить Катерина Савівна. – Я дуже любила свою роботу, я жила нею. Найбільше обожнювала хвойники, насіння з ялини нікому не довіряла збирати, сама цим займалася. Вихідних майже не було, прибіжу на хвильку додому, і знову на роботу. Отак і жила, поза парком я себе не уявляла. Скажу тільки, що про парк потрібно постійно дбати, тут постійно треба працювати, викошувати бур’яни, доглядати за молодими саджанцями, насаджувати нові, поливати у спекотну погоду, а то посадили… і забули. Та й про охорону слід подбати, адже не встигли щось екзотичне посадити, як саджанець вже вкрали… От тільки прикро, що коштів на все це не вистачає, то ж маємо те, що маємо…
Як живе дендропарк нині
Розповідаючи про парк сучасний, Катерина Савівна добрі слова говорить на адресу голови СФГ «Златопіль» Михайла Григоровича Колісника, який всім серцем і душею вболіває за дендропарк, постійно піклується, аби він був збережений для майбутніх поколінь.
– Він посадив алею черемхи пенсільванської, дуже гарне дерево з червоним листям, а також магнолії. Побільше б таких господарів у селі було, бо гроші на його утримання держава не виділяє. Парком опікується Устимівська дослідна станція, але кошти у неї відсутні, бо це державна установа. Та і робітників тут постійних немає, є лише науковий співробітник Олена Миколаївна Білик. Але не слід забувати, що не було б дендропарку, не було б і дослідної станції, бо все почалося із каучуконосів…
Більшу частину свого життя, яскравого, насиченого різними подіями та улюбленою роботою, Катерина Савівна прожила в Устимівці, що за всі ці роки стала для неї рідною. Тут, у 1965 році, і долю свою зустріла, свого коханого і єдиного на все життя Володимира Васильовича Сьомку. Родом він був із Майбородівки, трудився кіномеханіком. Володимир Васильович та Катерина Савівна виростили і виховали доньку Аллу, яка обрала професію педагога і нині з родиною мешкає у м.Стаханов Луганської області. 8 років промайнуло, як відлетів у вічність люблячий і незабутній Володимир Васильович, скінчилося земне життя любої матусі Софії Гаврилівни та рідненької сестрички Марії… Та світла пам’ять про рідних і дорогих серцю людей додає їй сили і снаги жити. А ще Устимівський дендрологічний парк, до якого прикипіла всім серцем. Його стежками-доріжками любить прогулюватися і зараз, коли дозволяє здоров’я, бо саме тут промайнули її молоді роки…. А парк так і манить своєю прохолодою, свіжим, напоєним ароматом хвої, повітрям, шелестить листочками екзотичних декоративних дерев. Тут все таке рідне і близьке до болю, і у її пам’яті знову ті далекі і, на жаль, неповторні роки, коли вперше з’явилася тут, юна, гарна, з великим бажанням працювати…
Тож хай щастить Вам, шановна Катерино Савівно, у житті, хай яскравим, теплим і сонячним буде кожен прийдешній день, хай Бог дарує міцне здоров’я і довголіття, любов рідних і близьких людей, а Устимівський дендрологічний парк, якому Ви віддали чимало сил і часу, ще довго радо зустрічаэ Вас.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Катерини СИЧ.

ЯНГОЛ-ОХОРОНЕЦЬ У БІЛОМУ ХАЛАТІ

Завідуюча ФАПу с.Балабушині Верби Марія ІВАНОВА

Справжнім янголом-охоронцем для своїх пацієнтів є завідуюча фельдшерсько-акушерського пункту с.Балабушині Верби Пустовійтівської сільської ради Марія Володимирівна Іванова. А їх у лікарки з добрим і чуйним серцем 170 осіб, в основному, це люди похилого віку. Серед її пацієнтів 13 діток та одне новонароджене маля до року. Для кожного свого пацієнта Марія Володимирівна знайде теплі і щирі слова, розрадить і допоможе. За можливість працювати і надавати медичну допомогу хворим вона висловлює неабияку вдячність Пустовійтівському сільському голові Любові Володимирівні Тарасюк та всьому депутатському корпусу сільської ради, адже це вони сплачують за енергоносії, опалення та виплачують заробітну плату медичному працівникові. Якби не їхня підтримка – то ФАП припинив би своє існування, – у цьому впевнена сільський фельдшер Марія Іванова. А ще вона вдячна КНМП «Центр ПМСД у Глобинському районі» і особисто головному лікарю Валентині Хавронюк за надання необхідних медпрепаратів для успішного функціонування медичного закладу.
Вже майже 20 років проживає у с.Балабушині Верби Марія Володимирівна Іванова. Родом вона із с.Велика Глумча Ємільчинського району, що на Житомирщині. Тут вона з’явилася на світ у багатодітній родині, тут серед мальовничої природи промайнуло її дитинство та юність. Здобувши середню освіту, навчалася у Житомирському медичному училищі, за фахом – фельдшер. У рідному батьківському краї і свою долю зустріла. Її майбутній чоловік Микола приїздив до своїх родичів, які мешкали у рідному селі Марії. Там і познайомилися, а згодом і долі свої поєднали. Молоде подружжя переїхало на малу Батьківщину чоловіка, де і нині проживає. Виростили і виховали доньку Дарину, яка навчається в Київському університеті імені Бориса Грінченка.
Шанують і поважають свого янгола-охоронця жителі с.Балабушині Верби за високий професіоналізм, доброту, чуйність, милосердя та готовність завжди прийти на допомогу. «Наша Марійка», – так говорять про неї її вдячні пацієнти, які добре розуміють, що якби не їхня вміла рятівниця, то їм би було дуже сутужно. Вона і тиск зміряє, і лікування призначить, і крапельницю поставить, і до хворого навідається додому, аби дізнатися про стан його здоров’я.
– Якби не наша дорога лікарка, – то мене вже давно б і на світі не було, – говорить про янгола-охоронця в білому халаті її вдячна пацієнтка Любов Григорівна Тишик, яка саме на час нашого відвідання проходила лікування на денному стаціонарі ФАПу, де, до речі, є одне ліжко для лікування хворих. – Ми, жителі села, навіть не уявляємо, якби у наших Балабушиних Вербах не було фельдшера з таким теплим, чуйним і добрим серцем. Висловлюю слова вдячності Марії Володимирівні за милосердя та повагу до нас, старих і немічних.
Тож побажаймо Марії Володимирівні міцного здоров’я, витримки, натхнення та ентузіазму у щоденній нелегкій праці і надовго залишатися янголом-охоронцем для людей, які її люблять і поважають всім серцем.

ПРАЦЕЮ СЛАВНА ЛЮДИНА

Микола КОЧЕРГА, завідуючий майстерні Устимівської дослідної станції рослинництва

Миколу Івановича Кочергу добре знають і поважають жителі мальовничого села Устимівка, адже з 2000 року він успішно трудиться в Устимівській дослідній станції рослинництва, а останні 8 років – завідуючим майстерні. До виконання своїх трудових обов’язків ставиться з неабиякою відповідальністю, за що користується повагою і авторитетом у керівництва та своїх підлеглих. Старанність, відповідальність, професіоналізм, готовність прийти на допомогу – ці риси характеру Микола Іванович успадкував від своїх батьків, які все життя чесно та добросовісно трудилися і таким виховали і свого єдиного сина.
Життєва зірочка Миколи Івановича загорілася у с.Горошине сусіднього Семенівського району у працьовитій родині Івана Михайловича та Марії Миколаївни, які багато років свого життя віддали праці у місцевому колгоспі імені Енгельса: мама 45 років пропрацювала головним зоотехніком, а батько – 40 років механізатором. То ж зовсім невипадково Микола Іванович присвятив своє життя сільському господарству, бо йому було з кого брати приклад, адже батьки для нього завжди були неабияким авторитетом.
По закінченні місцевої школи була трирічна служба у Військово-Морському флоті Радянського Союзу, яка проходила у м.Севастополь. Після демобілізації ставний юнак з військовою виправкою повернувся до рідного отчого краю. Далі було навчання в Полтавському технікумі керівних кадрів. Саме тут, в Полтаві, Микола і долю свою знайшов, свою кохану Валентину, одну-єдину на все життя, з якою вже 28 років йдуть спільною життєвою стежиною. Дружина за фахом агроном, вищу освіту свого часу здобула в Полтавському сільськогосподарському інституті, нині працює старшим науковим співробітником Устимівської дослідної станції рослинництва. Микола Іванович та Валентина Яківна виростили і виховали двох чудових дітей – сина Дмитра та доньку Ольгу. Дмитро, як і мама, теж агроном, закінчив Полтавську державну аграрну академію; донька – Харківський спеціалізований технікум, обоє працюють в Устимівській дослідній станції. Син Дмитро створив міцну родину, з дружиною Іриною, педагогом-організатором Бабичівського НВК, подарували люблячим дідусеві і бабусі онучка Олексійка, якого вони просто обожнюють.
Для Миколи Івановича його родина – це найдорожчий скарб у житті, де його з нетерпінням чекають і завжди підтримають. Саме найдорожчі і найрідніші люди додають сил і снаги жити і працювати. А ще улюблена робота, куди він вранці щодня поспішає, робота надзвичайно відповідальна і дуже важлива. Особливо зараз, коли настала напружена пора збору врожаю, адже техніка має бути справною і не підвести у найвідповідальнішу пору в житті хліборобів. То ж хай щастить Вам, Миколо Івановичу, у подальшому житті, хай Вам гарно працюється і все вдається, щоб Ви завжди знаходили розуміння і підтримку у колі своєї люблячої родини, адже це найсвятіше, що є у кожної людини.

СЕЛО МОЄ, ДЛЯ МЕНЕ ТИ ЄДИНЕ…

Григорій і Валентина ТКАЧЕНКИ

Не знайдеться, непевне, жодної людини в Корещині, яка б не знала, де проживає родина Григорія Васильовича та Валентини Василівни Ткаченків. При в’їзді в село запитали у бабусі, яка поралася на своєму подвір’ї про те, як знайти подружжя Ткаченків. У відповідь почули: «Їдьте он тією вулицею, там побачите двір, що потопає у квітах. Він один такий на все село». І справді, звернувши на вказану вулицю, здалеку помітили справжнє квіткове розмаїття, а вже потім – затишний будинок, який відразу і не вгледіти за квітучими трояндами. На порозі з’являється привітна господиня Валентина Василівна і запрошує до оселі. Тут, у затишній сільській хатині, де приємна прохолода захищає від літньої спеки, полинули спогади жінки, яка свято береже пам’ять про своїх рідних і говорить про них так, ніби вони щойно вийшли з будинку і ось-ось повернуться…
Валентина Василівна нині проживає у затишному будинку, збудованому ще її прабабусею Марією Бойко разом зі своїми чотирма дітками. Один із її синів, Макар Іванович, був дідусем Валентини Василівни. Одружившись із коханою Єфросинією Іванівною, на світ з’явилося троє діточок – Надія, Михайло та Марійка. Марія Макарівна – матуся Валентини Василівни. Говорячи про своїх найрідніших людей, на очах господині з’являються непрохані сльози, адже всі вони зазнали тяжких поневірянь. Страшенно бідували, виживали як могли, бо малечу потрібно було ставити на ноги. А тут ще й війна на порозі, яка вмить перекреслила мирне життя людей. Макар Іванович в роки німецько-фашистської окупації загинув страшною смертю – був закопаний живцем у Великих Кринках. Його брат Михайло 16-річним юнаком пішов на війну… і не повернувся. Бабуся Єфросинія, як згадує Валентина Василівна, все своє життя чекала на повернення сина. Зверталася навіть до редакції газети «Сільські вісті», у рубрику «Відгукнися, товаришу», аби там допомогли його відшукати. На їхній запит відгукнувся бойовий побратим Михайла, який повідомив, що він був тяжкопоранений і життя його обірвалося у Брянських лісах. А матуся до останніх своїх днів сподівалася, що він повернеться і продовжувала чекати…
Батьки Валентини Василівни, Василь Якович та Марія Макарівна, в 1952 році стали на весільний рушничок, аби поєднати свої долі на все життя. Обоє працювали у колишньому колгоспі ім.Котовського, він – трактористом, а вона – різноробочою. Трьох чудових донечок виростили і виховали люблячі батьки – Катрусю, Валентину та Аллу, яким віддали всю свою любов, увагу і турботу.
По закінченні школи Валентина Василівна працювала в Глобиному, а згодом переїхала до м.Кременчук. У неї двоє прекрасних доньок – Алла і Наталія. Та доля так розпорядилася, що 2000 року вона повернулася до рідної Корещини, аби доглядати матусю, якій після смерті коханого чоловіка дуже важко було одній. Повернулася, та й залишилася тут назавжди. Вже 20 років господарює у рідній прабабусиній хатині разом з другим чоловіком Григорієм Васильовичем, який, до речі, родом із сусідніх Землянок. Подружжя утримує чималеньке підсобне господарство, аби дітям і онукам допомагати. У Валентини Василівни трійко любих онучат – Едуард, який мріє про службу в Збройних Силах України за контрактом, Марійка та Олександр.
Валентина Василівна щаслива своєю родиною. У неї люблячий чоловік Григорій Васильович, який завжди підтримає і прийде на допомогу, прекрасні доньки та гарні зяті Ленард і Дмитро та найдорожчі в світі онуки, задля яких вона і небо готова прихилити, аби тільки все в їхньому житті було добре.
На затишному, з любов’ю впорядкованому подвір’ї Григорія та Валентини Ткаченків панує неабияка чистота і порядок, як і має бути у дбайливих господарів. Квітів тут багато не лише на просторих клумбах, а і в будинку їх безліч. Під літньою кухнею на зручній лавочці на сонечку вигріваються і лагідно муркочуть до господарів їхні чотирилапі улюбленці. Григорій Васильович і Валентина Василівна просто обожнюють тварин і не пройдуть байдуже повз тих, яких інші залишають напризволяще. Багатьох вони врятували і подарували надію на повноцінне життя.
Серця подружжя Ткаченків сповнені неабиякої любові не лише до братів наших менших, а й людей, душі яких відлетіли у вічність. Разом вони доглядають 36 могилок на місцевому цвинтарі у с.Корещина. Це місця вічного спочинку не лише їхніх рідних, а й тих померлих, у кого не залишилося на білому світі рідних, які могли б впорядкувати їхні могилки. Роблять вони це щиро і безкорисливо, адже, як говорить Валентина Василівна: «Наші рідні сидять на могилках і нас виглядають… Вони заслуговують, аби місця їхнього вічного спочинку були впорядковані і там буяли квіти». Вдвох з чоловіком дбайливо доглядає і садибу своєї відомої на весь світ землячки, народної артистки України, Героя України Раїси Кириченко. Саме завдяки їхнім працьовитим рукам та старанню подвір’я впорядковане, з ранньої весни і до осені буяють квіти – все так як і за життя незабутньої Раїси Кириченко.
А ще Валентина Василівна займається вирощенням розсади овочевих культур. У лютому вже починає висівати її й дбайливо доглядати маленькі паростки, аби раненько самим ласувати смачними овочами, та й односельцям щоб було що продати. Валентина Ткаченко до того ж ще й вправна рукодільниця, бо дуже любить вишивати хрестиком та бісером, цьому навчила і своїх доньок Аллу і Наталію.
У подружжя Ткаченків є ще одне захоплення, яке потребує багато часу і сил – вони просто обожнюють збирати гриби. Бувало, що й по десять відер привозили додому, а потім чимало часу витрачали на те, аби їх довести до ладу.
На запитання, чи не втомилася вона від сільського життя, і звідки черпає сили для щоденної нелегкої праці, Валентина Василівна відповіла: «Для мене Корещина – це все, це моє життя. Я нікуди вже звідси не поїду, бо душею і серцем прикипіла до неї. Тут жили всі мої найрідніші люди, тут знайшли свій вічний спочинок. Втомлююся, роботи дуже багато, але душа відпочиває у рідному селі…».
Хай щастить вам, Григорію Васильовичу та Валентино Василівно у рідному отчому краї, де все таке миле і любе серцю. Хай завжди у вашій оселі буде тепло і затишно, хай частіше сюди приїздять діти і онуки, а ви щоб на довгі роки мали гарне здоров’я їх зустрічати і вітати. Хай кожен прийдешній день буде сонячним і щасливим, дарує вам море позитиву, гарного настрою та везіння у всіх ваших задумах і починаннях, а добрі справи ваших сердець, які ви даруєте оточуючим, обов’язково повернуться до вас сторицею.

Валентина Василівна з мамою Марією Макарівною та сестрою Катериною
Вишиті бісером картини пані Валентини
Кімнатні квіти господтні

ЩОБ ВАМ РАДІСТЬ І ЩАСТЯ, Й ЛЮБОВ ВИШИВАНИМ ЦВІЛИ РУШНИКОМ!

Іван і Катерина КАПИНОСИ

У кожного своя життєва стежина, особлива і неповторна, то радісна і сумна, то солодка, як мед, то нестерпно гірка, наче полин. І кожен іде своєю життєвою стежиною, якою б легкою чи тернистою вона не була. Та, не дивлячись на всі випробування, пройти по ній потрібно з гідністю і зробити чимало добрих справ, аби залишити по собі добру спадщину, як говорить народна мудрість: посадити дерево, збудувати дім, виростити сина…
Ці слова в повній мірі відповідають подружжю Івана Васильовича та Катерини Григорівни Капиносів із с.Бабичівка, які 9 серпня святкуватимуть 45-річчя подружнього життя. І сьогодні, коли за плечима чимало спільно пройдених доріг, вони зберегли теплі і щирі почуття один до одного, повагу і вдячність своїй другій половинці за любов, терпіння та взаєморозуміння.
Іван Васильович родом із с.Бабичівка, тут промайнули його дитячі та юнацькі роки, Саме тут, на своїй рідній малій Батьківщині і свою долю зустрів. Красуня Катерина за направленням прийшла працювати старшою піонервожатою Бабичівської восьмирічної школи. Не відразу впала йому в око дівчина із Зубанів, та згодом ніби струм пройшовся по всьому тілу – це вона, чарівна і неповторна, одна-єдина на все життя. В 1972 році вона вже і на строкову військову службу коханого проводжала. Службу Іван Капинос справно ніс у групі радянських військ у Німеччині, за що неодноразово був відзначений командуванням. Після демобілізації на крилах летів до рідної серцю Бабичівки, бо тут на нього з нетерпінням чекала кохана Катруся. А у 1975 році і долі свої поєднали, аби бути разом і в радості, і в горі.
Молоду невістку добре прийняли у дружній родині Василя Івановича та Євдокії Степанівни Капиносів, бо була вона і вдачею спокійна, і привітна, і до всякої роботи додільна. Через рік у молодого подружжя народився синочок Ігор, якого допомагали няньчити бабуся Євдокія Степанівна та прабабуся Марфа Наумівна. Батьки хлопчика все своє життя присвятили педагогічній діяльності, обоє закінчили Чернігівський педінститут, Катерина Григорівна за фахом вчитель початкових класів, а Іван Васильович – вчитель історії та правознавства. Скількох вдячних учнів вони виховали, скільком дали путівку в самостійне життя! І до цього часу їхні колишні вихованці добрим словом згадують своїх мудрих наставників, які дарували їм частинку своїх люблячих, щирих та відкритих сердець…
Катерина Григорівна щаслива своєю родиною і вдячна долі, що вона подарувала їй коханого чоловіка, який завжди підтримає, допоможе і підставить надійне міцне плече. Так трапилося, коли захворіла її матуся Марія Олексіївна Гладка і потребувала догляду. Аби не їздити щодня у Зубані до старенької, вони забрали її до себе. А зараз доглядають 92-річну Євдокію Степанівну – зі своєю свекрухою Катерина Григорівна в мирі і злагоді прожила під одним дахом 45 років.
– Час пролетів надзвичайно швидко, ніби один день. Я щаслива, що доля подарувала мені таку родину, – говорить жінка з великим люблячим серцем Катерина Григорівна Капинос.
Іван Васильович і Катерина Григорівна виростили чудового сина Ігоря, який з родиною проживає в м.Кременчук і працює водієм. Щотижня чекають-виглядають його з дружиною Вітою, до речі, колишньою однокласницею, в гості. Пишаються дідусь і бабуся своєю єдиною онучкою Юлею, яка здобуває вищу освіту в Київському національному університеті технологій та дизайну, де успішно опановує банківську справу. Подружжя Капиносів утримують підсобне господарство, пораються на городі, аби підтримати своїх дітей, а вони у всьому допомагають своїм батькам.
Незабаром Іван Васильович і Катерина Григорівна святкуватимуть сапфірове весілля. Сапфір – це камінь вірності, який в природі зустрічається дуже рідко і тому високо цінується, символізує надійність, благополуччя та мудрість. 45 років спільного життя святкують найміцніші подружні пари, які за ці роки зберегли теплі сімейні стосунки. То ж будьте щасливі у своєму сімейному житті, ніколи не втрачайте щирості і ніжності почуттів, що наповнюють ваші серця любов’ю і натхненням. Хай ваш життєвий шлях буде світлим і чистим, а діти радують своїми успіхами і перемогами. Головне, щоб ви любили і поважали один одного і цінували кожну хвилину, прожиту разом.

ХАЙ ВЕСНОЮ В ДВОРІ ЗАЦВІТАЄ КАЛИНА, БУДЬТЕ ЩАСЛИВИМИ ЗАВЖДИ, БО З ВАМИ – ВСЯ РОДИНА!

Ганна НОВОСЕЛ

А час проплив, немов крилатий птах. Душа ще рветься в небо, щоб літати, а про людину кажуть: «Вже в літах». А я цього не встигла ще збагнути, що вже літа ведуть на зиму лік. Час – не побачиш і його не чути… Короткий дуже в молодості вік…
Життя дається кожному один лише раз і у кожного воно своє, особливе і неповторне, зі своїми радощами і печалями. Кожен у цьому світі йде своєю життєвою стежиною, якою б нелегкою і тернистою вона не була…
81-й рік радіє сонечку і кожному прожитому дню Ганна Олексіївна Новосел із мальовничого козацького села Турбаї Петрівської сільської ради. Все своє життя вона прожила у цьому райському куточку, серед неповторної природи і живописних краєвидів. Тут і до цього часу витає невмирущий дух свободолюбивих турбаївських козаків, які найбільше в житті мріяли бути вільними від кріпацтва.
У родині Олексія та Марії Рукавченків підростало троє діточок – синочок Миколка, донечки Ніна та Ганнуся. Їхнє воєнне і повоєнне дитинство нічим не відрізнялося від однолітків, адже батькам доводилося нелегко працювати, заробляючи тяжкі трудодні, бо діток потрібно було годувати і на ноги підіймати. Тож хлопчики і дівчатка, діти війни, як нині їх називають, змушені були рано розпочинати свою трудову діяльність, аби допомагати своїм батькам, особливо мамам, прогодувати чималенькі родини. Найважче було старшим дітям, адже на їхні тендітні плечі лягала турбота про молодших братиків та сестричок. Не оминула непосильна праця і нашу Ганнусю, яка, ще навчаючись у Турбаївській семирічній школі, вже пасинкувала табак у місцевому колгоспі, а по закінченні навчання так і залишилася там працювати. Старанно і добросовісно трудилася на різних роботах: пасла телят, доїла корів, вирощувала городину. Ніколи не нарікала на труднощі, адже у ті роки всі так жили, нікому не було легко. У рідній батьківській стороні і долю свою зустріла, свого красеня Іванка, одного-єдиного на все життя. А познайомилася з ним у Турбаях, у сільському клубі на танцях. Один раз побачила – і закохалася на все життя! Іван Новосел був старший за Ганнусю на шість років, після строкової військової служби теж працював у колгоспі. Зустрічалося майбутнє подружжя два роки, а у лютому 1959 і на весільний рушничок стали.
У 1961 році до Івана та Ганни Новоселів завітав щедрий лелека і приніс на своїх дужих крилах двох таких бажаних синочків – Івана та Григорія. Важко було б молодим батькам ростити двох непосидючих хлопчаків, якби не турботлива бабуся Палажка Гнатівна, свекруха Ганни. Вона їм і казочку прочитає, і обід смачний приготує, а ще домашнє господарство догляне, і на городі лад дасть, поки батьки працюють у колгоспі. І до цього часу Ганна Олексіївна добрим словом згадує свою нині покійну свекруху, з якою прожила все життя під одним дахом, аж доки вона у поважному 95-річному віці не відлетіла за межу вічності…
Закінчивши місцеву школу, Іван і Григорій вступили на навчання до Хорольського технікуму механізації сільського господарства (нині – Хорольський агропромисловий коледж ПДАА. – Авт.), а по його закінченні Іван продовжив навчання у Полтавському сільськогосподарському інституті.
Іван Андрійович та Ганна Олексіївна Новосели виростили своїх синів гарними і працьовитими людьми. Вони створили власні сім’ї і подарували дідусеві з бабусею четверо чудових онучат: Станіслава, Яну, Руслана та Вадима. Сьогодні вже дорослі онуки Ганни Олексіївни мають свої родини, а прабабуся Ганна – п’ятеро маленьких правнучат – Віталіну, Артемчика, Назарчика, Ромчика та Дмитрика. Радістю сяють очі Ганни Олексіївни, коли вона говорить про своїх дорогих синів, любих невісток Наталію і Світлану та всю свою велику люблячу родину. От тільки на очах у старенької з’являється непрохана сльоза, коли вона згадує свого коханого, свого рідненького Івана Андрійовича. Вже 18 років промайнуло, як сивим лебедем відлетів її Іван у далекі світи, а вона ж із ним і не наговорилася, і не намилувалася, щодня згадує свого коханого і прохає у Всевишнього Царства небесного його світлій і добрій душі…
Важко залишатися без свого другого крила, без своєї вірної половинки, та Ганна Олексіївна не почувається самотньою і одинокою у цьому світі. До неї щодня навідуються турботливі діти, які підтримують свою матусю і ділом, і добрим словом. Її затишна і чепурна оселя оживає і наповнюється дзвінким дитячим щебетом, коли сюди приїздять онуки з невгамовними правнучатами. А ще у неї є домашні улюбленці – дві собачки та два коти-пухнастики, які теж потребують уваги і турботи своєї господині. Бажаємо вам, шановна Ганно Олексіївно, побільше хороших, сонячних і теплих днів, щасливих подій та радісних звісток. Хай всі Ваші дні будуть сповнені любов’ю і турботою Ваших рідних, приємними клопотами про онуків та маленьких правнуків, гарним самопочуттям та оптимістичним настроєм! Будьте щасливими у колі своєї великої і люблячої родини, яка дарує Вам натхнення жити і радіти кожному прийдешньому дню!

Іван Андрійович та Ганна Олексіївна. Молоді роки

НАТАЛІЯ ГУПАЛО: «МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ ДАРУВАТИ ЛЮДЯМ РАДІСТЬ ВІД ПОШИТОГО ОДЯГУ»

Кожен з нас мріє мати гарне, зручне, модне та елегантне вбрання. Все має бути так, як співається у пісні з відомого радянського кінофільму “Чародії”: “Главное, чтобы костюмчик сидел…”. Це стане можливим лише тоді, коли за справу беруться справжні професіонали – майстри з пошиття чоловічого, жіночого та дитячого одягу, вмілі і вправні руки яких творять справжнісінькі дива, роблячи кожну людину неповторною та індивідуальною.
Приватний підприємець Наталія Миколаївна Гупало з м.Глобине – досвідчена кравчиня верхнього жіночого, чоловічого та дитячого одягу з вмінням проводити розкрій – саме такий запис зроблено у її дипломі про здобуту свого часу освіту. Я лише додала слово досвідчена, бо за роки, що минули після навчання, вона стала неперевершеним майстром своєї справи, яку обрала один раз і на все життя. І сьогодні, коли за плечима чимало років, відданих улюбленому заняттю, вона жодного разу не пошкодувала про обрану стежину в житті, а, навпаки, коли б була змога повернути час назад, знову пішла б тією стежиною, що привела її до успіху та визнання.
Родом Наталія Миколаївна із с.Шепелівка, де вона з’явилася на світ у люблячій родині Миколи Миколайовича та Лідії Степанівни Штурлаків. У сім’ї, крім Наталочки, підростали синок Сергійко та донька Людмила. Мама, за фахом вчитель російської та зарубіжної літератури, батько – досвідчений електрик доклали всіх зусиль, аби їхні трійко діточок виросли гарними, розумними і добрими людьми.
Згодом родина переїхала у с.Бугаївка, де Наталія закінчила 8 класів місцевої школи, а от атестат зрілості отримала в Броварківській середній школі. На свій перший випускний бал вона прийшла у неймовірно гарній блакитній сукні, пошитій власноруч. То ж з вибором майбутньої професії ніяких труднощів не було, адже вона твердо знала, що стане кравчинею і закрійником. І сьогодні, згадуючи пройдений шлях, Наталія Миколаївна говорить, що мріяла шити з раннього дитинства. Будучи маленькою першокласницею, вже добре розбиралася у викрійках – цьому її навчила мама, яка вміла гарно шити, хоча професійно цьому ніде не навчалася, майстерність опановувала самотужки. На все життя запам’яталися і слова лікаря, що виявилися пророчими. Одного разу, ще навчаючись у школі, Наталочка захворіла, то ж на уроки не пішла. Залишившись одна вдома, з нею трапилася неприємна подія, яка, на щастя, завершилася щасливо – дівчинка загнала в ніжку голку. Лікар, який надавав їй необхідну медичну допомогу, сказав: «Це діагноз – буде шити». Відтоді Наталія Миколаївна не випускає голки з рук, бо вона – невід’ємний атрибут її професії…
Здобувши середню освіту, за направленням тодішнього Глобинського побуткомбінату, Наталія вступила на навчання до Кіровоградського СПТУ №14. Була надзвичайно старанною і дисциплінованою ученицею, адже дуже мріяла стати високопрофесійною кравчинею. У лютому 1990 року, вже дипломованим спеціалістом, почала працювала у с.Горби, у відділенні від побуткомбінату. Згодом трудилася у швейному цеху тодішнього КСП ім.Кірова, який очолював Олег Товалюк, на жаль, нині покійний. У швейному цеху, що розміщувався у колгоспному приміщенні, було встановлено шість машинок, тут трудилися чотири швачки, роботу яких вміло організовувала Наталія Миколаївна, яка займала посаду закрійниці. Майстрині шили одяг на замовлення, роботу свою виконували професійно, то ж від своїх клієнтів чули лише слова вдячності
Саме тут, в Горбах, зустріла Наталія і своє кохання, одне-єдине на все життя. В родині Юрія Олександровича та Наталії Миколаївни народилися дві чарівні донечки – Вікторія та Олександра. То ж після другої декретної відпустки на роботу їй вже не було куди виходити, адже колгосп припинив своє існування, а разом з ним і швейний цех. На допомогу молодій дружині поспішив її коханий чоловік Юрій, який у рахунок майнових паїв викупив швейні машини, аби дружина мала змогу займатися улюбленою справою. Спочатку замовлення приймала вдома, а згодом за сприяння однієї з Кременчуцьких фірм, відкрила знову ж таки в Горбах швейний цех з пошиття брюк. У підпорядкуванні Наталії Гупало вже працювало 10 чоловік.
Наступним кроком у її професійній діяльності була співпраця з приватним підприємцем Людмилою Миколаївною Добровольською, за сприяння якої у Горбах відкрив свою роботу трикотажний цех з кількістю працюючих 23 чол.
– Трикотажний цех пропрацював з 2001 до 2011 року. Я була і керуючою, і закрійником, і наладчиком, – згадуючи ті роки, розповідає Наталія Гупало. – На роботу у цех люди приїздили з Глобиного та сусіднього села Гриньки, були і місцеві з Горбів.
Все частіше у майстрині з’являлася думка, що можна розпочати власний бізнес і бути повноправною господинею. Така нагода трапилася невдовзі, коли власниця трикотажного цеху, виїхавши з України, запропонувала Наталії його придбати. Трикотажний цех продовжив свою роботу з новим власником, от тільки кількість працюючих скоротилася до 10 осіб. З 2011 року Наталія Гупало – приватний підприємець. У 2013 році в Торговому домі, що у м,Глобине, вона відкрила ательє індивідуального пошиття одягу, яке нині знаходиться за адресою: м.Глобине, вул. Виноградна, 15.
Завдяки своїй неабиякій наполегливості, старанню, бажанню займатися улюбленою справою приватний підприємець Наталія Гупало досягла значних успіхів у професійній діяльності. Її добре знають і поважають жителі міста і району за майстерність, вміння та професіоналізм. І сьогодні, коли вона досягла певних висот і стала визнаним майстром своєї справи, вона з вдячністю згадує своїх наставників, які допомогли їй досягти успіхів у професії. Це майстер Кіровоградського СПТУ №14 Лідія Олександрівна Соннікова, місцеві майстри Марія Павлівна Касьяненко та Олександр Станіславович Бейгул, з якими і до цього часу вона тісно співпрацює та обмінюється досвідом.
З болем прийняла в 2014 році Наталія Миколаївна Гупало звістку про початок неоголошеної війни на сході України. І щоб хоча б якось допомогти нашим бійцям, підтримати їх, безкоштовно ремонтувала чохли на сидіння для їхньої бойової техніки, приводила у належний вигляд військову форму наших захисників, шила шеврони. Допомагала чим могла, аби якомога швидше закінчилася ця підступна війна.
Кравчиня Н.М.Гупало йде в ногу з часом, вона не зупиняється на досягнутому, постійно підвищує свій професійний рівень. У 2016 році вона закінчила Полтавський науково-виробничий центр «Оптималіст» за спеціальністю майстер-технолог малих форм хутрового та шкіряного виробництва. А ще освоїла комп’ютерну програму, що дає змогу за індивідуальними мірками виготовляти необхідні викройки. Нині замовлень у кравчині вистачає. Це її вмілі руки шиють неперевершені костюми для танцювальних колективів «Астарта-Зорецвіт» Глобинського РБК, «Сузір’я» Глобинської дитячої школи мистецтв, «Окей» із с.Горби. Аби створити ці справжні шедеври мистецтв, потрібні тканина та необхідна фурнітура. У цьому їй на допомогу приходить магазин «Арт-текстиль», де господинею ФОП Наталія Миколаївна Артеменко. До речі, саме вона є дизайнером неперевершених костюмів для зразкового танцювального колективу «Астарта-Зорецвіт». Тісна і плідна співпраця двох талановитих жінок лише на користь обом, адже вони успішно втілюють у життя всі свої креативні задуми.
А ще жителі міста і району мають бути вдячні приватному підприємцю Наталії Гупало за співпрацю з Кременчуцькою фірмою «Італійська хімчистка», приймальний пункт якої з 2013 року успішно діє в її ательє. За цей час її послугами скористалося чимало місцевих мешканців, адже не у кожного є можливість відвезти одяг чи інші речі безпосередньо до м.Кременчук.
Кравчиня Н.М.Гупало має все необхідне обладнання для успішної праці, у її розпорядженні різні види швацьких машин, кожна з яких виконує певні функції. Вона вправно працює на кожній із них і лагодить у разі потреби, а от коли несправність більш серйозна, на допомогу приходить майстер-наладчик Іван Григорович Пінчук. На моє запитання, чи не втомилася вона від щоденної напруженої праці, яка вимагає неабиякої уваги, терпіння, старанності, досвідчена кравчиня відповіла: «Я закохана у свою роботу і не уявляю себе поза своєю професією. Отримую неабияке задоволення від того, що дарую людям радість. Я щаслива чути слова вдячності від них за гарно виконану роботу».
Надійною опорою і підтримкою кравчині Наталії Гупало є її любляча родина – чоловік Юрій Олександрович, донечки Вікторія та Олександра та найдорожчі в світі онучата Вероніка, Нікіта та Мирослава. Вони дають їй сили і натхнення жити і творити, втілювати в життя найсміливіші задуми та ідеї. То ж побажаймо їй успіхів у праці, натхнення, завзяття та ентузіазму і, звичайно ж, побільше вдячних клієнтів.

Приватний підприємець Наталія ГУПАЛО
Господиня магазину «Арт-текстиль» Наталія АРТЕМЕНКО
Зразковий танцювальний колектив “Астарта-Зорецвіт”
у костюмах від Наталії ГУПАЛО

ПТАШИНЕ ЦАРСТО МИКОЛКИ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Про своє чималеньке пташине царство його 18-річний господар Микола Миколайович Хмельницький із с.Петрівка, не втомлюючись, може розповідати годинами. Але слухати – це одне, а от бачити на власні очі – зовсім інше. І кого тут тільки немає на його просторому і доглянутому подвір’ї, де він мешкає разом зі своїм дідусем та бабусею Петром Михайловичем та Ольгою Михайлівною Бородіними! У великому пташиному царстві добре почуваються чорні каюги, батьківщиною яких є Америка, лисухи, найбільш поширені в Південній Америці, шилохвіст, найбільш поширений в Європі, Азії та Північній Америці, а також зустрічається на півдні та півночі України. Є у дбайливого господаря чирок-тріскунець, поширений на території Європи та Західної Азії, бразильський чирок родом із Південної Америки та паркова кряква, яка надзвичайно розповсюджена в природі. Вражають своєю красою качка каролінка, яка гніздиться в Північній Америці, але як декоративний вид її штучно розводять по всьому світу, качка огарь, яка має дуже гарне яскраво-руде оперення та помпасний нирок із Південної Америки, який зустрічається в Аргентині, Чилі та Уругваї, а також одні із найкрасивіших качок світу мандаринки. А ось ми бачимо поважних гусей, які добре знають собі ціну і виділяються розмірами у пташиному царстві. Як розповів Миколка Хмельницький, у його домашній колекції є білолобі, сірі гуси, гуси-гуменники, єгипетські або нільські гуси, а також канадська казарка, батьківщиною якої є Північна Америка. Є у нього навіть маленькі дикі кабанчики, які гарно почуваються у турботливого господаря.
Крім своїх улюблених качок і гусей, Миколка Хмельницький займається розведенням голубів та фазанів: гвінейська горлиця, клінтух, синегальська горлиця, припутень та синій вухатий фазан, який найбільше поширений у гірських лісах центральної частини Китаю, теж мешкає у юного птахівника із Петрівки. Всього тут налічується немало і небагато аж 38 видів різноманітної птиці! І це далеко не межа для юного любителя фауни, адже юнак мріє значно розширювати свою колекцію пташиного царства. Звідки у звичайного сільського хлопчини така неабияка любов до птаства і хто допомагає йому трудитися біля нього, запитую у юного птахівника:
– Скільки себе пам’ятаю, я завжди любив птахів. Почав ними цікавитися у п’ятирічному віці, – розповідає про своє незвичне хобі Микола Хмельницький. – Напевне, це захоплення передалося мені від мого дідуся, Миколи Павловича Хмельницького, який теж проживає в Петрівці і тримає диких качок та голубів. Дуже допомагають мені дідусь Петро Михайлович та бабуся Ольга Михайлівна. Вони – мої найперші помічники і порадники. Будували вольєри разом з дідусем, допомагав також хороший товариш Олександр Блоха, за що йому велике спасибі.
Незабутнє враження на юнака справила виставка декоративної птиці в м.Одеса, на якій йому пощастило побувати разом зі своїми підопічними. Зупинятися на досягнутому хлопець не збирається – у його планах будівництво ще 50 вольєрів та збільшення кількості видів птахів до 100. А ще минулорічний випускник мріє вступити на навчання до Полтавської державної аграрної академії і опанувати такий бажаний фах зоотехніка, адже міцні знання йому дуже потрібні. А от вчитися доведеться на заочному відділенні, адже він аж ніяк не зможе залишити своє велике пташине царство, бо воно потребує чимало турботи і піклування. Та й захоплення екзотичними птахами не з дешевих. Як розповів юний птахівник, за пару помпасних ниркових качок, яких йому надіслали з Голландії, довелося заплатити 400 у.о., а за пару бразильських ниркових качок – 300 у.о., інша птиця – дешевша. Від утримуваних птахів має невеликий заробіток, але, в основному, як сам говорить, це заняття не для збагачення, а для душі. Влітку птахи потребують особливої турботи і тиші, адже вони висиджують яйця, з яких з’являться малі пташенята, на яких з нетерпінням чекає їхній юний господар. Взимку клопотів додається, бо птахів, які страждають від холодів, переселяють до літньої кухні, аби вони безпечно перезимували і дали навесні здорове потомство. Миколка постійно дбає про високоякісне харчування для своїх крилатих підопічних та про комфортні умови їхнього проживання, аби вони почувалися так, як на своїй рідній батьківщині.
Ось такий працьовитий юнак із незвичайним захопленням проживає у гарному селі Петрівка, який у свої 18 років не уявляє себе без свого чималенького пташиного царства, зібраного з різних куточків світу, і отримує неабияке задоволення від щоденного спілкуваннями з ним. Хай збуваються, Миколко, всі твої найзаповітніші мрії та сподівання, хай втілюються в життя всі твої плани і задуми, а твоя життєва стежина буде легкою, сонячною і щасливою!

Юний птахівник Миколка ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ
1 2