Архів автора:

ВІТАЄМО З ВИСОКОЮ НАГОРОДОЮ!

До Дня працівників культури та майстрів народного мистецтва, 9 листопада президент України Володимир Зеленський підписав Указ № 491/2020 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва». Згідно з документом почесне звання «Заслужена майстриня народної творчості України» отримала наша землячка, яка нині мешкає у Полтаві, майстриня з плетіння фріволіте, талановита вишивальниця та волонтерка Катерина Андріївна КАЛІНІЧЕНКО, за значний особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтва, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність.
Також почесне звання «Заслужена артистка України» отримала артистка-вокалістка Полтавської обласної філармонії Олена Михайлівна Шевченко.
Окрім них, відзнаки у вигляді орденів, медалей та звання «народних» і «заслужених» отримали ще 86 діячів сфери культури. Подальших вам творчих успіхів та здобутків!

ПАМ’ЯТІ ПОЕТА ВОЛОДИМИРА ТАРАСЕНКА

14 листопада минає 8 років, як перестало битися палке серце талановитого поета, прекрасної людини, одного з найкращих моїх учнів Володимира Олександровича Тарасенка. А мені не віриться, що його немає серед нас…


Часто беру в руки його книги і перечитую знов і знов його чудові вірші. А пам’ятаю його ще з дитячих років. Коли майбутньому поетові виповнилося шість років (сестричці Світлані чотири роки, а братику Валері лише шість місяців), їхню сім’ю спіткало велике горе: померла мама. Батько згодом одружився з вчителькою Олександрою Яківною, чоловік якої загинув на фронті, а в неї залишилося дві доньки. Ці двоє розумних добрих людей зуміли поставити на ноги і виховати п’ятеро дітей так, що вони їх сприймали як рідних.
Коли я став директором Борисівської семирічки, Володя прийшов у перший клас. Це був тихенький, маленький на зріст хлопчик, який тримався за руку своєї мами, котра стала для нього справді другою ненькою. Згодом наша школа стала восьмирічною. Усі роки Володя вчився на п’ятірки, відзначався активністю в художній самодіяльності, спорті, громадському житті, неодноразово займав призові місця в районних предметних олімпіадах.

Учні 3 класу Борисівської 8 – річної школи 1958 р.
(Володимир третій зліва у верхньому ряду)

Навчався однаково успішно з усіх шкільних дисциплін. Схильність до літературного слова почала проявлятися вже в 6-7 класах. Пам’ятаю, як учителі читали його перекази, твори, оповідання. Літературні творіння Тарасенка стали прикрашати шкільну газету, як перші римовані рядки. Батько, Олександр Павлович, пишався успіхами сина і при нагоді говорив, що з його старшого повинен вирости поет.
І, як виявилося, не помилився. Уже в 1964 році засвітився першим віршем у Глобинській райгазеті «Зоря комунізму». Саме любов до літератури і привела талановитого юнака на філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту імені В. Г. Короленка.
Рано пішов від нас Володимир Олександрович, та його коротке життя було цікавим і багатогранним. Поезію не залишав ніколи, і коли проходив дійсну військову службу прикордонником, і коли працював на відповідальних посадах у комсомольських і партійних органах, у редакції обласної газети «Комсомолець Полтавщини», на кафедрі української мови Полтавського педінституту, заступником начальника відділу Полтавського обласного управління внутрішніх справ, радником голови обласної ради.
Та, незважаючи на різні високі пости, які займав у різні часи, неабияку поетичну популярність, Володимир Олександрович був простою, доброю, чуйною людиною. Часто навідувався у своє рідне село Бориси, неодмінно заходив до нас, дарував мені і моїй дружині, Олені Василівні, колишній вчительці початкових класів, свої книжки з написом «Моєму першому директорові школи». У моїй домашній бібліотеці на чільному місці стоять усі книги Володимира Олександровича. Остання з них
«Одкровення» з написом: «Шановні Сергію Олексійовичу, Олено Василівно!
Доки квітне з веснами душа,
Хай одкровення вас не залиша».
З повагою. Підпис. 12.04.2010 року.
Я дуже радий, що його друзі і шанувальники вирішили видати збірку його творів. Володимира Олександровича уже немає серед нас, та його поезія, пісні, книги залишаться назавжди і будуть радувати сучасних його шанувальників і наступні покоління.

Сергій Харсун,
директор Борисівської школи 1956-1995 рр.,
відмінник народної освіти УРСР,
відмінник освіти СРСР.

Я – УКРАЇНЕЦЬ
Мою державу на нову орбіту
Ще високо майбутнє піднесе.
Ми – українці, чиї долі світу
Багато що говорять, як не все.

О, скільки їх на цій землі звелося
На п’єдесталі хліборобських рук!
Між них і наш Сковорода – філософ,
Й космічний геній – велет Кондратюк.

Це мій довкруг правдивий степ прослався,
Своїх дітей узявши на крило.
Мій Київ на Дніпрі розбудувався,
Коли Москви і в гадці не було.

Це тут козацька вольниця родилась,
Скидаючи напасників із пліч,
Й республіка в Європі появилась,
Назвавшись гордо – Запорозька Січ.

Я – українець, син святого краю,
Що не дає зрости у серці злу.
З його долонь я до небес злітаю,
Йому співаю славу і хвалу.

І твердо знаю – ти тоді Людина
І не страшний тобі ніякий грім,
Як є у тебе рідна Батьківщина,
Освячений дитинством отчий дім.

ПРО СВЯТА
На Україні звичаїв багато,
Дарованих і містом, і селом.
Тому нерідко на прекрасні свята
Збирають в дружнє коло за столом.

Тоді чарівна наша пісня в’ється,
У степ розлого котиться Дніпро,
І запашна вишнівка терпко п’ється
На невгасимі щастя і добро.

І благодать у душах визріває
В єднання і святу, і щедру мить.
Ми розумієм, як багато маєм,
Невже ж то все судилось загубить?

Без свят нема ні зав’язі, ні плоду,
Давайте ж усвідомимо, брати:
Традиції великого народу
Це ж ми тепер повинні зберегти.

МИ НАРОДИЛИСЯ В ОДНІМ КРАЮ
Ми народилися в однім краю,
Братами є по духу і по крові,
Тож версію відстоюю свою –
Не можна в світі жити без любові.

І птах своє гніздечко тепло в’є,
В надії там побачить пташеняток.
Не треба навіть бути солов’єм,
Щоб мати світле диво – покохати.

Щоб випити цю радість аж до дна
І потонути в неземному диві…
Кохання і зрівняє, й поєдна.
Як є воно – ви будете щасливі.

ЗЕМЛЯ ПРАЩУРІВ
Чи цвіт весни, чи осінь вогко дише,
Чи світла пісня душу звеселя,
Мене в обіймах вічності колише
Благословенна пращурів земля.

В мені від неї благодать і сила,
У ній і правда, і найвища суть.
Вона мені дала наснагу й крила,
Які у світ добра мене несуть.

Це тут кувалась древня наша слава
І ворогам її понищить — зась!
Тут Україна, як нова держава,
На ноги врешті твердо піднялась.

З глибин віків і скіфи, і сармати
Із степу, що хиливсь від ковили,
Видінням входять до моєї хати.
Вони в краю оцім колись жили.

Це тут козацтва зірка засіяла,
Тут вольниці з’явився першоцвіт.
Не стерлися сліди меча і рала,
Бо звідси наша доля-родовід.

В землі моєї обрії орлині,
Нам мирне сонце світить з вишини.
Навіки бути нашій Україні,
Допоки є ще ми — її сини!

Я ЩИРО ВДЯЧНИЙ БОГУ
Як сонях, срібним золотом облитий,
В обіймах вже шести десятків літ
Стою — і долі, і вітрам відкритий,
Й дивлюся зачаровано на світ.

Лягає промінь на моє обличчя
І щедро додає мені снаги.
Мене в політ і досі обрій кличе
І манять невідкриті береги.

Жовтавим листям замело дорогу,
Густий туман долиною розцвів.
А я стою і щиро вдячний Богу,
Який в цей світ колись мене привів.

ЗЕМНОЮ СПОВИТИЙ ВРОДОЮ
Земною сповитий вродою,
У ніч солов’єм висвистую,
Із подивом-насолодою
Літа свої перелистую.

Я з ними навік повінчаний,
Із них життя моє склалося.
Колись, як красива дівчина,
І юність мене торкалася.

Хотілось пахучим колосом
До лона полів хилитися,
Щоб потім потужним голосом
В пісні свої перелитися.

Тепер оглядаю пройдене
Вже в п’ятницю, а не в середу.
Гойдається часу гойдалка:
Що ж там у мене попереду?

РВУСЯ ІЩЕ ЛІТАТИ
Хоч крила стиратись стали,
Рвуся іще літати.
Невже та пора настала —
Зерна життя збирати?

Невже то кінець дорозі
В стиглу осені пору?
Я ж пісню обняти в змозі,
Зринути з нею вгору.

Вперед, вперед мої кроки,
Обрій зіркою сяє!
У світі моїм широкім
Стежки назад немає.

БЕРЕГИНЯ
В юності мить тополину
Там, де сади й солов’ї,
Ти полюбила Вкраїну,
Пісню сердечну її.

З нею виходила в люди,
З нею міцніла й росла.
Провесінь взявши у груди,
Діткам її понесла.

Слово вкраїнське чудове
Разом з тобою сія,
Вчителько рідної мови,
Горлице світла моя.

Чарами лісу і поля
В щедрий оновлення час
Квітне нехай твоя доля,
Ти ж берегиня у нас!

РОЗКВІТЛА ОСІНЬ ЗОЛОТАВИМ ПТАХОМ
Розквітла осінь золотавим птахом
У світлий урожайний дивний час.
І яблука духмяно-терпко пахли,
Як я малим ішов у перший клас.

Над лугом туманець легенький слався
У сонячному лагіднім вінці.
Й букварик у портфелику сміявся,
Мене вітали навіть горобці.

До обрію втекло озиме поле,
Лелека простір обіймав крилом,
Коли мене зустріла тепло школа.
О, як давно оте усе було!

Літа мене ще зовсім не збороли,
А щоб пізнать науки до пуття,
Мої онуки вже ідуть до школи,
І в цьому — мудрість і краса життя!

Пливе земля у просторі і часі
В обіймах неба і високих хмар.
Ми загубились у земній окрасі
І спрагло п’єм життя святий нектар.

Хвилюють і моря, і океани,
Калина теплий викидає цвіт.
І сходить вранці сонце полум’яне,
Щоб обігріти і людей, і світ.
Володимир ТАРАСЕНКО.

ПІДСУМКИ ТА РЕЗУЛЬТАТИ ГОЛОСУВАННЯ З ВИБОРІВ ГЛОБИНСЬКОГО МІСЬКОГО ГОЛОВИ


з/п
Прізвище, власне ім’я
(усі власні імена),
по батькові (за наявності) кандидата на посаду міського голови*
Число, місяць, рік народження
(дд.мм.рррр)
Суб’єкт висування кандидата на посаду міського голови
(назва місцевої організації політичної партії або самовисування)
Код політичної партіїКількість голосів виборців, поданих за кандидата на посаду міського голови в межах єдиного одномандатного виборчого округуВідсоток голосів виборців, поданих за кандидата на посаду міського голови в межах єдиного одномандатного виборчого округу, від кількості виборців, які взяли участь у голосуванні**Дата прийняття рішення про визнання міського голови обраним
(дд.мм.рррр)
Номер рішення про визнання міського голови обранимРезультат виборів
(обрано, повторне голосування, вибори не відбулися)
1Джусь Станіслав Васильович05.03.1970Полтавська обласна організація політична  партія «ЗА МАЙБУТНЄ»136326033.3429.10.20203Обрано
2Авраменко Інна Леонідівна24.06.1976Полтавська обласна організація політичної  Партії «Довіра»364274628.08
3Лєднік Олег Вікторович21.04.1974ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «СЛУГА НАРОДУ»351150615.40
4Сьомін Володимир Вікторович06.04.1961Полтавська обласна партійна організація Аграрної партії України1209149.34
5Череп Андрій Вікторович05.06.1974Полтавська обласна організація  Всеукраїнського об’єднання «Свобода»0227167.32
6Дорошенко Ігор Петрович10.10.1971самовисування2802.86
7Коваленко Микола Олексійович18.11.1987самовисування1391.42
8Буряк Вадим Дмитрович10.10.1969самовисування1071.09
9Грущенко Ольга Олегівна11.02.1983самовисування710.72
10Погорілець Наталя Анатоліївна05.12.1986самовисування400.40

РЕЗУЛЬТАТИ ВИБОРІВ ДЕПУТАТІВ ГЛОБИНСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ

Кількість голосів виборців, які підтримали всі територіальні виборчі списки кандидатів у депутати від кожної місцевої організації політичної партії в усіх територіальних виборчих округах у межах єдиного багатомандатного виборчого округу

Кількість депутатських мандатів, отриманих кандидатами в депутати, включеними до єдиного виборчого списку від кожної місцевої організації політичної партії, яка бере участь у розподілі мандатів

Депутатами в територіальних виборчих округах обрано:

з/пПрізвище, власне ім’я
(усі власні імена), по батькові (за наявності) обраного депутата
Рік народженняОсвітаПосада (заняття), місце роботиПартійність Назва місцевої організації політичної партії,
від якої обрано депутата
1Феденко Олександр Олексійович1963вищамаркетолог ФОП Татарінова Л.М.член ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ “ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ” Полтавська регіональна організація Політичної партії “ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ»
2Царенко Олег Анатолійович1974вищаучитель Глобинська ЗОШ І-ІІ ст.№3член ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ “ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ” Полтавська регіональна організація Політичної партії “ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ»
3Приходько Світлана Володимирівна1970вищаЛікар Глобинська лікарнячлен ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ “ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ” Полтавська регіональна організація Політичної партії “ОПОЗИЦІЙНА ПЛАТФОРМА – ЗА ЖИТТЯ»
4Череп Андрій Вікторович1974вищаСільський голова Землянківської сільської ради Землянківська сільська рада Глобинського районучлен політичної партії Всеукраїнське об’єднання “Свобода” Полтавська обласна організація  Всеукраїнського об’єднання «Свобода»
5Череп Іван Вікторович1981вищаДиректор СБК с. Радалівкабезпартійний Полтавська обласна організація  Всеукраїнського об’єднання «Свобода»
6Сьомін Володимир Вікторович1961вищаголова Глобинська районна радачлен Аграрної партії України Полтавська обласна партійна організація Аграрної партії України
7Хмельницький Юрій Миколайович1972Середня-спеціальнаголова ФГ «Агро-Світ»безпартійний Полтавська обласна партійна організація Аграрної партії України
8Шкірко Володимир Михайлович1956вищадиректор ТОВ АФ «Мічуріна»член Аграрної партії України Полтавська обласна партійна організація Аграрної партії України
9Лобода Світлана Василівна1965вищаметодист Глобинська районна державна адміністраціябезпартійна Полтавська територіальна організація Політичної партії «Європейська Солідарність»
10Полонський Ігор Станіславович1969професійно-технічнакерівник ТОВ «Сан –Полтава»безпартійний Полтавська територіальна організація Політичної партії «Європейська Солідарність»
11Тарасов Сергій Миколайович1978вищаЗаступник директора по сировині Філія Глобинський цукровий завод товариства з обмеженою відповідальністю «Цукорагропром»член Політичної партії “Рідне місто” Глобинська районна організація політичної Партії «Рідне місто»
12Іляшенко Олександр Петрович1974вищаГолова Селянське (фермерське) господарство «Вільне»член Політичної партії “Рідне місто” Глобинська районна організація політичної Партії «Рідне місто»
13Авраменко Інна Леонідівна1976вищаТимчасово не працюєбезпартійна Полтавська обласна організація політичної  Партії «Довіра»
14Архипенко Василь Олександрович1986вищаВ.О. директора Пустовійтівська ЗОШ I-III ступенівбезпартійний Полтавська обласна організація політичної  Партії «Довіра»
15Копанішин Сергій Юрійович1976вищаГоловний інженер ТОВ «Глобинський біокомплекс»безпартійний Полтавська обласна організація політичної  Партії «Довіра»
16Ведмідь Дмитро Сергійович1982вищаІнженер-енергетик ФГ «Агросвіт – СВ»безпартійний Полтавська обласна організація політичної  Партії «Довіра»
17Мигович Володимир Яношевич1970вищаТимчасово не працюєбезпартійний Полтавська обласна організація політичної  Партії «Довіра»
18Лазаренко Світлана Віталіївна1969вищаСекретар ради Глобинська міська радабезпартійна Полтавська обласна організація політична  партія «ЗА МАЙБУТНЄ»
19Химинець Ярослав Юрійович1978вищаГолова сільського фермерського господарства «Квіти від Ярослава»безпартійний Полтавська обласна організація політична  партія «ЗА МАЙБУТНЄ»
20Шульженко Юрій Анатолійович1962середняФізична особа-підприємецьбезпартійний Полтавська обласна організація політична  партія «ЗА МАЙБУТНЄ»
21Карайбіда Станіслав Миколайович1972вищаЗаступник директора Устимівська дослідна станція рослинництва Інституту рослинництва ім.. В. Я. Юр’єва Національної академії аграрних наук Українибезпартійний Полтавська обласна організація політична  партія «ЗА МАЙБУТНЄ»
22Безштанько Олександр Володимирович1979вищаГолова Фермерське госодарство «Світовид»безпартійний Полтавська обласна організація політична  партія «ЗА МАЙБУТНЄ»
23Лєднік Олег Вікторович1974вищаТимчасово не працюєбезпартійний ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «СЛУГА НАРОДУ»
24Лєднік Віктор Ілліч1948вищаДиректор проватного підприємства «Райагробуд»безпартійний ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «СЛУГА НАРОДУ»
25Клімов Олег Анатолійович1979вищаСтароста Новомосковський старостинський округ Глобинської міської територіальної громадибезпартійний ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «СЛУГА НАРОДУ»
26Вертебна Надія Іванівна1960вищаСімейний лікар Великокринківська амбулаторія загальної практики сімейної медицинибезпартійна ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ «СЛУГА НАРОДУ»

КІЛЬКІСТЬ ГОЛОСІВ ВИБОРЦІВ, ЯКІ ПІДТРИМАЛИ КОЖНОГО КАНДИДАТА В ДЕПУТАТИ, ВКЛЮЧЕНОГО ДО ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ВИБОРЧОГО СПИСКУ КАНДИДАТІВ У ДЕПУТАТИ ВІД КОЖНОЇ МІСЦЕВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ, У МЕЖАХ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ВИБОРЧОГО ОКРУГУ (ЧАСТИНИ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО ВИБОРЧОГО ОКРУГУ):

СВЯТО ЛЮДЕЙ, ЧИЯ ПРАЦЯ СПОВНЕНА ГУМАНІЗМОМ, МИЛОСЕРДЯМ І ТЕПЛОМ

Колектив управління соцзахисту населення Глобинської РДА

Щорік, в першу не неділю листопада, в Україні святкують День працівника соціальної сфери. Указ про впровадження цього свята видав Президент України ще в 1999 році. З того часу в країні офіційно вшановують тих, хто займається питаннями соціального захисту.
Зайняті у цій галузі фахівці допомагають в найскладніших і, здавалося б, невирішених ситуаціях. Вони надають підтримку тим, хто її потребує, незалежно від віку або соціального статусу. Працівниками управління виконуються понад 100 функцій і завдань соціального спрямування (із призначення та виплати соціальної допомоги, компенсацій та інших соціальних виплат, установлених законодавством України, надання житлових субсидій та пільг, організації надання соціальних послуг, соціального обслуговування, соціальної роботи та ін.
У нашому районі станом на 1.10.2020 року на обліку у Єдиному державному автоматизованому реєстрі осіб, які мають право на пільги, перебуває 15 404 особи. Це й ветерани війни, військової служби, учасники ліквідації аварії на ЧАЕС, учасники антитерористичної операції, особи з інвалідністю, пенсіонери та інші. Це категорії громадян, з якими щодня працюють працівники управління. А це більша половина від загальної кількості жителів Глобинського району.
Працівники соціальної сфери володіють умінням налагоджувати зв’язки між людьми, знаходити спільну мову з кожним, направляти тих, хто заплутався і проявляти милосердя. Вони роблять добро не тільки зі службового обов’язку, а й за велінням совісті та за покликом душі. Адже майже щодня доводиться розбиратися в ситуаціях та проблемах наших громадян, які досить часто не відносяться до компетенції управління (чи то питання банківських установ, органів місцевого самоврядування, підприємств надавачів житлово-комунальних послуг тощо).
Робота в управлінні складна й напружена, адже пов’язана вона з вирішенням проблемних питань найбільш вразливих верств населення району. А ще зараз в умовах процесу децентралізації в Україні відбуваються постійні зміни, які необхідно швидко втілювати в життя.
До структури управління входять:
Відділ фінансово-господарського забезпечення (завдяки їхній злагодженій роботі забезпечується фінансування усіх державних програм соціального спрямування – допомоги, компенсації, пільги, житлові субсидії, забезпечення осіб з інвалідністю технічними засобами реабілітації, оздоровлення в санаторно-курортних закладах пільгових категорій громадян та інші, а також реалізація заходів обласних та районних програм).
Начальником цього відділу працює Світлана Іванівна Пасічник, заступником начальника відділу – Наталія Миколаївна Пасічник, спеціалістами: Наталія Анатоліївна Туранська та Тетяна Миколаївна Вороніна.
Відділ по контролю за правильністю призначення і виплати пенсій та побутового обслуговування інвалідів, ветеранів війни та праці, пенсіонерів. Начальник відділу Віталіна Володимирівна Стицун, спеціалісти – Олена Володимирівна Солдатенко, Ліля Іванівна Кабачок, Тетяна Михайлівна Шестакова. Працівники відділу щодня опікуються вирішенням питань забезпечення осіб з інвалідністю технічними засобами реабілітації, санаторно-курортним лікуванням громадян, які мають відповідне право, послугами з професійної реабілітації та отриманням послуг з психологічної реабілітації у санаторно–курортних закладах, влаштуванням у державні будинки-інтернати, видачею посвідчень багатодітним сім’ям та іншими питаннями.
Відділ грошових виплат та компенсацій. Начальником відділу працює Світлана Миколаївна Тютюнник, заступником начальника відділу – Людмила Олександрівна Ткаченко, спеціалістами – Катерина Сергіївна Костомарова, Віта Миколаївна Марфенко, Ірина Олександрівна Логвин, Алла Олександрівна Логвин, Наталія Олександрівна Березанська, Марина Леонідівна Коваленко, Юлія Василівна Бикова.
Працівники відділу займаються щоденною копіткою роботою з прийому громадян, роз’яснювальною роботою, проведенням розгляду документів та призначенням різних видів допомог, компенсацій та житлових субсидій.
Сектор державних соціальних інспекторів. Завідувачем сектору – головним державним соціальним інспектором трудиться Наталія Іванівна Гусакова, державним соціальним інспектором – Світлана Миколаївна Біліченко, які щоденно контролюють питання цільового призначення державних соціальних допомог, житлових субсидій, проводять перевірки з достовірності поданої громадянами інформації про доходи та майновий стан при подачі документів для отримання різних видів державних допомог.
Відділ персоніфікованого обліку. Працівники цього відділу забезпечують актуальне ведення Єдиного державного автоматизованого реєстру осіб, які мають право на пільги, та проводять щомісячний в автоматичному режимі обрахунок пільг з подальшою передачею даних до Мінсоцполітики. Робота у відділі потребує неабиякої витримки, адже основний контингент отримувачів послуг – пільгові категорії громадян, найбільш вразливі, які потребують особливої уваги. Всі поставленні завдання працівники відділу виконують якісно і сумлінно. Тут працюють заступник начальника управління, начальник відділу Валентина Іванівна Береговенко, спеціалісти – Аліна Вікторівна Горпинченко, Світлана Володимирівна Перепічай, Юлія Сергіївна Мацюк, Тамара Володимирівна Шайнога.
Відділ автоматизованої обробки інформації, управління персоналом та документування управлінської діяльності. Заступник начальника управління, начальник відділу Роман Петрович Мамон, спеціалісти – Людмила Олександрівна Чирва, Валентина Вікторівна Білоус, Тетяна Вікторівна Нестьора.
Завдяки відповідальній роботі Романа Мамона функціонує вся комп’ютерна мережа управління з її розгалуженою системою різного програмного забезпечення, що забезпечує призначення, перерахунки всіх видів державних допомог, пільг, субсидій та направлення нарахувань на центральний рівень. Адже зараз нашим управлінням проводиться в автоматичному режимі обрахунок пільг та житлових субсидій з подальшою передачею даних до Мінсоцполітики.
У переддень професійного свята висловлюю щиру подяку своєму колективу за сумлінну щоденну роботу, за працю у вихідні дні та понаднормову роботу. Мені приємно працювати разом з вами в одній команді. Я вдячна всім колегам за розуміння важливості поставлених державою завдань, за терпіння, мудрість та виваженість. Хочеться, щоб держава цінувала нашу працю гідним рівнем заробітної плати.
Дорогі колеги, щиро зичу всім вам міцного здоров’я, добробуту, сімейного затишку, злагоди, звершення задумів, невтомного творчого пошуку та подальших успіхів у поліпшенні соціального захисту населення. Зі святом!

Світлана ГРИЦАЙ,
начальник управління соціального захисту населення Глобинської
райдержадміністрації.

У ПОМІЧ СЕЛЯНАМ

Народний синоптик

До вже опублікованих моїх спостережень за майже 46 років за погодою, цього разу я повідомлю нашим селянам свідчення старожилів нашого села про визначення врожаю, як це робив великий знавець природи, нащадок козаків, селянин Крюк. На жаль, ім’я його не збереглося.

  1. Отже, сівба озимих у вологу землю «по Крюку»:
  • на другий день після народження місяця-молодика і до повного місяця – сіяти рано вранці, при ясній погоді, північних вітрах у дні родючих знаків зодіаку – врожай буде хороший;
  • коли місяць уповні, то сіяти на другий день повного місяця – опівдні, при ясній погоді і південному вітрові у родючі знаки зодіаку – врожай буде хороший;
  • якщо місяць на ущербі, то сіяти після обіду у родючі знаки зодіаку, ясно чи хмарно немає значення – врожай буде хороший;
  • при посіві у суху землю, знаки зодіаку, вітер, ясно чи хмарно – значення немає, тут важливо тільки те, у сухому чи вологому знаку зодіаку піде дощ і насіння почне проростати, якщо у вологих знаках, то врожай буде хороший.
  1. Передбачення майбутнього врожаю «по Крюку»:
    (Ця прикмета стосується трьох різдвяних днів, тобто 7,8 та 9-го січня).
    -якщо у один з цих днів на світанку, коли сонце ще не сходить і ранкова зоря ще світить на сході, небо на сході набуває світло-фіолетового кольору, то все, що ми сіємо: жито, пшеницю, гречку, кукурудзу, соняшник, буряки і т.д. – урожай слабий.
    А те, що ми саджаємо: картоплю, цибулю, часник, полуницю і розсаду всіх овочів – урожай хороший;
    -якщо у один з різдвяних днів небо на сході у вказаний час набуває зеленувато-жовтого кольору, то буде навпаки – вродить все, що ми сіємо, а все, що саджаємо, дасть слабий урожай.
  2. Висока веселка після дощу – на подальші дощі. Подвійна і навіть потрійна веселка після дощу – на тривалі дощі. Рідкісне явище – біла веселка, наче перевесло з білих хмар через усе небо – теж на дощ. Низька веселка після дощу – на ясну погоду. Зимова веселка – на дощову весну.
    Наступні дві прикмети «по Крюку» – страшні тим, що це не прикмети, це Боже знамення нам, грішним, з небес.
  3. Якщо в один з різдвяних днів зійде криваво-червоне сонце – це на війну, на кровопролиття, на людські жертви. 7 січня 2014 року зійшло криваво-червоне сонце і російський «мініпрезидент» пішов війною на Україну. Більше того, 8 січня 2020 року сонце зійшло червоне, збільшене у розмірах і через червоні хмари. Тоді я подумала, що війна Росії з Україною 2020 року не закінчиться. На жаль, до війни Росії з Україною та війни на Близькому Сході, у нас сталася страшна авіатроща під Чугуєвим, забрала 26 молодих життів, далі почалась війна Азербайджану з Вірменією за Нагірний Карабах та президентський терор у Білорусі. Хіба це не страшно?
  4. У грудні 2019 року газета «Сільські вісті» повідомила, що 2 грудня 2019 року у Одеській області на голу, невкриту снігом землю, випав сніг з грозою і блискавками, і що це вказує на теплу і коротку зиму. Та за свідченням нашого пращура Крюка – це Боже знамення, попередження нам, грішним, і воно просто жахливе.
    «По Крюку»: якщо зимової пори, на голу, невкриту снігом землю випаде сніг з грозою і блискавками – це вказує на таке:
    -зима тепла і коротка;
    -весна рання, суха, з приморозками;
    -літо сухе, неврожайне, влітку великі пожежі;
    -рік великого людського мору.
    Опівночі 3-го грудня 2019 року у нашій місцевості випав сніг без грому і блискавок. Зима була нехолодна і коротка і вже 16 лютого 2020 року відбулося не весняне, а зимове парування землі, що вказувало на сухе літо. Березень і квітень 2020 року були сухі, з приморозками до 26 квітня, коли почався дощовий, холодний період – весь травень до 6 червня. Далі літо сухе і спекотне. Хоч далеко і ненайкраще, та Полтавщина була не без урожаю. Одеську ж область охопила велика посуха, без жодного дощу всю весну. Згоріли посіви озимих і ярих культур від сильної спеки. Один із фермерів з великого розпачу, що не буде чим розрахуватися за кредити з банком та з власниками паїв, покінчив життя самогубством. Не секрет, що держава про фермерів не турбується зовсім. Та як могли власники паїв у такий жахливо неврожайний рік вимагати орендної плати? Чому ж не підтримали свого фермера хоча б морально, не відстрочили виплату за оренду паїв до кращих часів? Чи їм стало краще жити, коли загинув їхній фермер? Хіба це не страшно? За сухий квітень, сухе літо і сухий вересень я нарахувала близько 50-и великих пожеж, коли горіли не тільки ліси, горіли цілі села, загинули у вогні люди. Хіба це не страшно?
    Того ж таки грудня 2019 року пандемія коронавірусу почала свої «жнива смерті» по всій планеті. Це просто жахливо! Хто може заперечити, що наш пращур Крюк неправий, і що це не Боже знамення нам, грішним?
    А ще нашій планеті прямо «в печінки» вперли андронний колайдер у Альпах. За моїми спостереженнями, коли почав працювати цей колайдер, у нас на планеті почастішали великі землетруси, виверження вулканів, посухи, великі повені, де їх ніколи не було, шторми, смерчі, тайфуни. У такій ситуації нам обов’язково потрібно мати дворічний запас хліба (пшениці) і сіна для худоби. На мою думку, не буде добра Україні та її народу, допоки не буде повернуто нам наш історичний, ведичний жовто-синій прапор. Синьо-жовтий прапор мають три країни: Україна, Барбадос і республіка Чілі. Це як одна ложка до обіду на трьох. Хто сильніший – обідатиме з ложкою, двоє інших хіба що жменями сьорбатимуть. От і «сьорбає» Україна і її народ біду за бідою. Як єдиний Бог у Святій Трійці, так кожна країна має три священні обереги: герб, гімн і прапор. У нас герб і гімн правильні, а прапор – ні! Це значить, що третя сторона життя країни не захищена оберегом. Через цю незахищену сторону і лізе до нас всяка нечисть зі своїм свинячим рилом та в наше українське вальцьове борошно. Доки не змінимо кольори на прапорі, ми, українці, будемо мислити «заднім умом» і обиратимемо у президенти людей непатріотичних і непрофесійних. Не помилитися б нам на цих виборах і обрати аграріїв, інакше села не врятувати.
    Бажаю всім миру, злагоди і взаєморозуміння.
    Ганна БАГЛАЙ, с. Петрівка.

До Дня працівників освіти

ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВІТОВА!

«Перша вчителька, ніжна, терпляча, наче мама, була нам малим. І любов її, щира й гаряча, зігрівала серденька усім», – ці слова відомої пісні стосуються кожної першої вчительки.
Перші вчителі! Це вони ведуть маленьких школяриків у світ знань, навчають читати, писати, рахувати. Це вони виховують у діток почуття доброти, дружби, порядності, товариськості, великої любові до родини, своєї Батьківщини. Ось такою була і моя перша вчителька Олександра Іванівна Нектовенко.

Олександра Нектовенко в юності
Олександра Іванівна з донькою Тамарою 1964 р.
Олександра НЕКТОВЕНКО з учнями 2 класу
Жуківської 7-річної школи. 1948 р.


Далекий повоєнний 1946 рік. Вперше до школи ведуть за ручки своїх синочків і доньок наші мами. Батьків дуже мало, бо багато їх не повернулись зі страшної кривавої війни. Країна в руїнах, спалені міста й села. Спільними зусиллями селяни ремонтують старі хати, а дехто зводить нові.
А в центрі села Жуки красуня-школа на високому цегляному фундаменті, з великими світлими вікнами, збудована земством у 1912 році. А за школою – високі зелені липи. Мій тато, який був одним із перших учнів цієї школи, говорив, що липи вони посадили зі своєю першою вчителькою Домнікією Іванівною. Фашисти, стрімко відступаючи і панічно втікаючи з нашої землі у вересні 1943 року, не встигли знищити нашу школу. Вона й до цього дня стоїть і привітно зустрічає школярів.
1 вересня 1946 року. Перша в моєму житті шкільна лінійка… Нас, найменших, зустрічає молода, вродлива вчителька. Вона, привітно усміхаючись, забирає нас від батьків і матерів і проводить на лінійку. Виступає директор школи, вітає всіх присутніх з 1 вересня. Звучить перший у моєму житті шкільний дзвінок. Олександра Іванівна веде нас до класу, саджає за парти і бажає всім успішно навчатись.
Так почалося моє шкільне життя. Всі сім років я навчалася «на відмінно» – у цьому заслуга моєї першої вчительки. У класі нас, «першачків», було більше сорока. В основному, це діти 1938-39 р.н., але були і старші – 1935-37 р.н., бо була війна і ці діти не ходили до школи. Не було в нас учнівської форми, портфеликів, в основному, полотняні торбинки, зошити з жовтуватого паперу, дерев’яні ручки з перами та чорнильниці-невиливайки. Кольорові олівці та альбоми з’явилися пізніше. Ніхто з нас не вмів ні читати, ні писати. Не всім легко давалась шкільна наука, то ж Олександра Іванівна додатково після уроків працювала з цими дітками. Коли настала зима, було дуже скрутно, не в усіх був зимовий одяг, а зими були дуже холодні та сніжні. В школі теж було дуже холодно, груби топили соломою ще з ночі. Ми до них прилипали по черзі, щоб хоч руки нагріти. Ніяких сніданків чи обідів. Брали з дому шматочок хліба, намазаний варенням чи маслом, якщо воно було в кого. На все життя запам’яталась фраза: «Дай раз укусить!». І ми ділились один з одним, наш клас був дуже дружний, ми ніколи не сварились. Олександру Іванівну любили безмежно, не давали їй навіть відпочити на перерві. Кожен старався стати поближче до неї і щось своє розповісти.
Швидко промайнули чотири роки, ми перейшли до 5 класу. У нашу школу прибули учні з Павлівської початкової школи, і в нас стало два п’ятих класи – 5-А і 5-Б. Я була у 5-Б класі. Олександру Іванівну ми не забували, бігали до неї в клас на перервах. Вона навчала вже нових першачків, але завжди цікавилася, як ми навчаємося та поводимося.
Наші вчителі не тільки навчали учнів, а й працювали на відбудові зруйнованого села, брали участь у жнивах, а вночі працювали на току. Вели велику виховну роботу серед молоді. Разом зі школярами допомагали колгоспу у зборі овочів, посадці лісосмуг, упорядкуванні села. Вони були агітаторами, політінформаторами, проводили підписку на облігації, ставили п’єси. Їздили з ними в сусідні села, співали в хорі, грали у струнному оркестрі. Олександра Іванівна була диктором сільської радіогазети, що виходила раз у тиждень.
У 1953 році я закінчила 7 класів Жуківської 7-річної школи і без екзаменів, як відмінниця, вступила до Лохвицького педучилища. Разом зі мною в 1957 році закінчили педучилище мої колишні однокласниці Ніна Ситник і Тамара Терещенко.
З 1957 до 1960 рр. я працювала вчителькою Глобинської початкової школи №6 і старалась працювати так, як моя перша вчителька.
У 1960 році я була переведена на посаду вчительки української мови та літератури Жуківської 7-річної школи, бо вже заочно навчалася на філологічному факультеті Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. І знову мої стежки-доріжки перетнулися з доріжками моєї першої вчительки та й усіх учителів, які мене навчали. Я не підвела сподівання своїх учителів, бо і в педучилищі, і в університеті добре навчалася. Ми стали колегами і разом навчали та виховували підростаюче покоління.
Олександра Іванівна пропрацювала в школі 40 років. Була вона першою вчителькою і в мого сина Олега. Клас, в якому навчався Олег, був всі 8 років найкращим у школі: сім відмінників, три хорошисти. Після закінчення школи більшість випускників здобули вищу освіту, опанували прекрасні професії і стали достойними людьми, якими гордились і батьки, і вчителі. Троє випускників здобули професії вчителів і працюють в школах нашого району. І таких класів у Олександри Іванівни було багато. Згадував її у своїх мемуарах і випускник школи 1955 р.в., Герой України Анатолій Олександрович Бугаєць.
Олександра Іванівна Нектовенко була не тільки прекрасною учителькою,а й люблячою дружиною, гарною мамою, пізніше бабусею та прабабусею. Разом з чоловіком, Пантилеєм Тихоновичем, вони виростили доньку Тамару 1942 р.н. Тамара після закінчення Жуківської 7-річної школи, а потім Глобинської СШ №5, успішно навчалася в Одеському технологічному інституті. Закінчивши його в 1966 році, одержала кваліфікацію хімік-технолог з обробки деревини. Працювала в Тетерівському лісгоспі, а потім викладачем Малинського лісотехнікуму. Так доня, як і мама, перейшла на педагогічну роботу. В 1968 році вона вийшла заміж за викладача технікуму Віктора Костянтиновича Нікітіна. В сім’ї народились дві доньки: в 1969 р. – Таня, в 1972 – Алла. Дівчата виросли, здобули вищу освіту. Таня закінчила Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка, вийшла заміж за випускника університету. Проживають у Василькові, мають двох синів – Юрія і Богдана, які вже теж здобули вищу освіту. Таня працює завучем у школі-інтернаті. Алла закінчила Переяслав-Хмельницький педінститут, працює в Катюжанському ПТУ викладачем історії, пише вірші, співає в хорі, живе з мамою Тамарою. Бабусині гени передались не тільки доньці, а й онукам, то ж виросла нова учительська династія.

Дочка Олександри Іванівни Тамара зі своїми доньками, зятем та онуками


Олександра Іванівна гордилася своїми онуками та правнуками. У 1976 році вона вийшла на заслужений відпочинок, але школу не забувала, приходила на свята. Перебуваючи на пенсії, вони з чоловіком утримували невелике підсобне господарство.
Роки брали своє, з часом сили покидали пенсіонерів. Донька Тамара вирішила забрати батьків у с.Катюжанка, де вона проживала з донькою Аллою. Чоловік Тамари помер у 1995 р.
Дуже тяжко було Олександрі Іванівні покидати рідну домівку, та й чоловік не хотів їхати. Та іншого виходу не було. Вони запросили нас, учителів школи, на прощальний обід, вручили нам на згадку українські хустки. У 2001 році Тамара перевезла батьків у с.Катюжанка. Вони проживали у двокімнатній квартирі з усіма зручностями, але дуже сумували за рідними Жуками. Олександра Іванівна часто писала мені листи, цікавилася сільськими новинами, писала, як вони з чоловіком поживають.
Для своїх онуків вона написала спогади. Тамара мені їх надіслала, коли я повідомила, що хочу написати нарис про її маму. Ось ці спогади.
«Я, Нектовенко Олександра Іванівна народилася 13 квітня 1916 року в селянській родині Гнідаша Івана Захаровича та Ірини Пантелеймонівни в с.Йосипівка Козельщинського району Полтавської області. В сім’ї росло п’ятеро дітей: четверо дівчат і один хлопець.
У 1924 році я пішла до школи у 8 років. У селі була початкова школа, а семирічну школу довелося закінчувати у Козельщині у 1931 році. Далі – навчання на першому курсі робітфаку при Кременчуцькому педінституті.
Жили ми в гуртожитку. У нашій кімнаті проживало 12 дівчат. Почався голод. Весною 1933 року за одну ніч у нашій кімнаті померло четверо дівчат. Щоб врятувати від голоду, нас вивезли в Онуфріївку Кіровоградської області. Там був радгосп, на полях якого дозрівали буряки і морква. Нам дозволили їх їсти. Ми почали поправлятися. Працювали там до осені 1933 року. Одна бездітна сім’я хотіла мене удочерити. Та я за сумлінну працю отримала 200 карбованців премії, а це на той час були великі гроші. І я повернулася додому.
Мені мама купила новий одяг. А в цей час у Кременчуці відкрили десятимісячні курси вчителів для навчання росіян-переселенців, бо на Полтавщині було багато пустих хат померлих від голоду людей. Тому переселенців із Росії поселяли в пусті хати і вони працювали на українських полях. Навчання проводилось на російській мові. Після закінчення курсів мене призначили учителькою таких класів. А 1 січня 1934 року мене перевели на посаду учительки початкових класів Жуківської 7-річної школи, де я прожила майже все життя і пропрацювала в школі майже 40 років.
У грудні 1936 року вийшла заміж за вродливого хлопця з багатодітної родини Нектовенка Пантелея Тихоновича, з яким прожила до самої його смерті у 67 років.
У Нектовенків була велика сім’я: шість хлопців і одна дівчина. Батько чоловіка незлюбив мене, бо я була дуже бідна. Такими ж були і мої батьки, яких ми перевезли в Жуки. Але ми з чоловіком тяжко працювали і все нажили своєю працею. Дуже багато нам допомагали сусіди. Ми тримали господарство і так вижили.
Брати чоловіка одружилися, побудували свої хати, а ми залишились у батьківській хаті, збудованій у 1870 році. З братами ми родичалися. Я працювала у школі, чоловік – у колгоспі. Та страшна війна перервала нашу мирну працю.
У село прийшли німці. Дуже тяжко довелося переживати фашистську неволю. Тільки одна радість гріла наші душі. 20 серпня 1942 року у нас народилася донька, яку ми назвали Тамарою.
Чоловіка забрали в гестапо. Був він у Бабиному Яру, з якого йому вдалося втекти. Воював на фронті. Пройшов від Одеси до Чехії, а потім перекинули його на війну з Японією.
Повернувся з війни інвалідом у 1947 році. Мав багато нагород, які пізніше подарував онукам. Працював у колгоспі бригадиром.
У 1961 році ми побудували нову хату, бо стара валялась. Вийшла на пенсію у 1976 році». А далі Олександра Іванівна пише про чоловіка, який помер 31 серпня 2003 року. Тамара придбала для мами однокімнатну квартиру з усіма зручностями поруч зі своєю.
Жила Олександра Іванівна праведно, так і відійшла тихенько в інший світ… Померла на 89-у році життя 23 березня 2005 року. Дочка Тамара, онучки і правнуки доглядають могилки своїх дідуся і бабусі.
На закінчення свого нарису звертаюся до всіх колишніх учнів Олександри Іванівни згадати її добрим щирим словом, побажати її душечці Царства небесного.

Олександра ГОРДІЄНКО,
директор Жуківської школи 1975-1991рр.

До Дня працівників освіти





УЧИТЕЛЬ УЧИТЕЛІВ

Так уже складається в житті, що учні чи студенти дуже часто майже не знають життєвого шляху своїх наставників. Педагогам старшого покоління, які навчалися у Чернігівському пед­­інституті, добре відоме ім’я проректора Івана Петровича Левченка.

Відзначення Дня працівників освіти слушна нагода згадати нашого шановного земляка.Так уже складається в житті, що учні чи студенти дуже часто майже не знають життєвого шляху своїх наставників. Педагогам старшого покоління, які навчалися у Чернігівському пед­­інституті, добре відоме ім’я проректора Івана Петровича Левченка. Відзначення Дня працівників освіти слушна нагода згадати нашого шановного земляка.
Заслужений працівник вищої школи Української РСР (1977), кандидат педагогічних наук (1967) народився 25 травня 1917 року у с.Бабичівка у селянській родині. З 1926 до 1933 рр. навчався у Бабичівській семирічній школі, після закінчення якої з 1933 до 1935 рр. навчався у Кременчуцькому політтехнікумі. У зв’язку з хворобою і поганими матеріальними умовами залишив навчання і у 1935-1936 навчальному році працював учителем другого класу Обізнівської середньої школи.
З 1936 до 1939 року навчався у Кременчуцькому учительському інституті на відділенні англійської мови. Був секретарем комітету комсомолу інституту. Закінчивши на «відмінно» інститут, був призначений директором Клинівської неповної середньої школи Артемівського району Сталінської (тепер Донецької) області. Заочно навчався у Полтавському педінституті.
У липні 1941 року був мобілізований в ряди Червоної Армії. Брав участь у Другій світовій війні командиром кулеметного взводу, закінчив її начальником штабу стрілецького полку у званні майора. У 1941-1942 роках був курсантом Алма-Атинського кулеметного училища. У 1943 році був слухачем курсів «Выстрел». З березня 1943 року – командир окремого кулеметного батальйону 33 стрілецької дивізії. З березня 1944 до липня 1945 року був військовим комендантом гарнізону у м.Сімферополь. 28 березня 1946 року демобілізований з армії як спеціаліст народного господарства і направлений на посаду секретаря Сторожинецького міського комітету комуністичної партії з кадрової роботи Чернівецької області. У січні 1948 року на партійній конференції обраний другим секретарем цього міському партії. З вересня 1948 року, у зв’язку з ліквідацією міському, до червня 1952 року працював директором Чернівецького художнього училища. Був нагороджений значком «Відмінник державних трудових резервів».
Під час адміністративної реформи зі створення районів у м.Чернівці в 1952 році працював у оперативній групі і виконував обов’язки (до виборів) голови Сталінського райвиконкому міста. У лютому 1953 року призначений директором Чернівецького технікуму легкої промисловості. У червні 1953 року закінчив історичний факультет Чернівецького університету.
З грудня 1958 до червня 1966 року працював завідуючим Чернівецьким обласним відділом народної освіти. У липні 1966 року призначений директором Чернівецької середньої школи №9. У грудні цього ж року направлений до Києва на навчання в аспірантурі. У 1967 році захистив кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук у інституті теорії і історії педагогіки Академії педагогічних наук СРСР.
З 1967 до 1971 рр. працював проректором з заочного навчання, а з 1971 до 1977 рр. – з навчальної роботи Чернігівського педагогічного інституту. Автор 27-ми наукових праць з педагогіки. Понад двадцять разів обирався депутатом різних рівнів радянської влади та членом партійних органів. Відмінник народної освіти УРСР (1960), відмінник народної освіти СРСР (1976), заслужений працівник вищої школи Української РСР (1977). Нагороджений двома орденами Великої Вітчизняної війни, сімома медалями, у тому числі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною».
Помер 2 травня 1998 року. Похований у Чернігові.

Віталій Григор’єв,
краєзнавець
.

До Дня працівників освіти

СЛОВО ПРО КОЛЕГУ

Людина народжується не просто, щоб прожити відведений їй час, кожен має виконати певне завдання, зробити і свій внесок у загальний розвиток людства. На жаль, є люди які живуть спокійно і безтурботно, ніби пливуть за течією, нічим не цікавляться і думають лише про власні потреби. У таких людей душі сивіють раніше, ніж голови. Про них нічого й згадати…
Людина, про яку я хочу розповісти, була щедрою серцем і душею, щирою в словах і вчинках, сміливою і небайдужою до того, що відбувалося навколо. Мова піде про Володимира Леонтійовича Бурбигу.

Володимир БУРБИГА (1938-1997).


Він народився у квітні 1938 року в простій селянській родині у мальовничому селі Святилівка. Батьки були колгоспниками. Мати, Ольга Михайлівна, трудилася у ланці. Вона знала ціну тяжкої жіночої праці за яку нараховували трудодні, а не заробітну плату. Батько, Леонтій Савич, був механізатором. Він не просто досконало знав техніку, а вмів виточити, прилагодити та відремонтувати будь-який механізм чи агрегат. Про таких людей говорять, що вони майстри із «золотими» руками. Тож саме батько прищепив любов до техніки та навчив багатьом премудростям старшого сина Володимира.
Доля не дарувала йому легких доріг. Дитинство було обпалене війною, адже довелося разом з батьками пережити окупацію. Після звільнення села від нацистів, почалася відбудова зруйнованого. Батькові, як відмінному спеціалістові, була надана бронь від служби в армії, у 1943 році його призначають бригадиром тракторної бригади, тож з п’ятої ранку і до одинадцятої вечора Леонтій Савич – на роботі. Для сина це був приклад самовідданості тому, чим займаєшся.
У шкільні роки Володимир допомагав батькові і в полі, і в майстерні. Його тягнуло до техніки, тож, навчаючись у старших класах, він вже слюсарював у колгоспі.

3 батьком Леонтієм Савичем.


Закінчивши Святилівську середню школу, Володимир Бурбига вступає до технічного училища №6, що у м.Дружківка Донецької області, яке успішно закінчує, здобувши спеціальність коваля.
Потім була служба в лавах Радянської Армії, після якої він вступає до Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М.В.Гоголя на природничий факультет. Саме тут проявляються його лідерські якості. Був членом профкому, членом комітету комсомольської організації, добре навчався, користувався повагою як викладачів, так і товаришів, був одним із кращих студентів інституту.
У 1965 році він закінчує навчання та здобуває кваліфікацію вчителя біології, хімії та основ сільського господарства і отримує направлення в Пронозівську середню школу на посаду вчителя біології і трудового навчання. Його працелюбність, авторитет серед учнів та колег, відповідальне ставлення до роботи були помічені районним освітянським керівництвом. ­Володимира Леонтійовича Бурбигу призначають методистом райметодкабінету Глобинського районного відділу освіти, згодом – інспектором шкіл.
У ці роки я й познайомився з ним. Мені він сподобався за людяність, готовність завжди прийти на допомогу, наполегливість і вміння будь-яку розпочату справу довести до кінця. Коли до нього звертались за допомогою, то його поради завжди були слушними й цінними. Працюючи на відповідальних посадах, його все ж тягло в школу, до дітей, туди, де він сам зміг би втілювати власні ідеї в життя.
У 1974 році Володимира Бурбигу переводять на посаду директора Манжеліївської середньої школи, вчителя хімії. У цей період ми ще дужче зблизилися.

3 колегою Віталієм ДРУЖИНСЬКИМ.
Колектив учителів Манжеліївської середньої школи під час відвідин музею-
заповідника А.С.Макаренка. Фото кінця 1980-х років.

Мені пощастило, я тричі був у Павлиській середній школі і спілкувався з Василем Олександровичем Сухомлинським. 25 березня 1966 року на запрошення В.О.Сухомлинського відвідав Павлиську школу разом з вчителями початкових класів. Про ці поїздки я розповів Володимиру Леонтійовичу. Він мене не лише уважно вислухав, а й задав ряд запитань. Особливо його зацікавило, як вчителі початкових класів нашої школи втілюють в життя одержані настанови і поради В.О.Сухомлинського. З цією метою він приїздив у Борисівську школу. А я з великою користю для себе відвідав Манжеліївську школу, де мені все сподобалось, особливо кабінет хімії, який на той час був одним з найкращих у районі.
Володимир Леонтійович одним з перших серед учителів області почав використовувати комп’ютерну техніку у навчальному процесі. На його уроках завжди панувала творча, ділова атмосфера, бо він добре знав і любив свій предмет. Його уроки були багаті на досліди і експерименти, тому його учні часто виборювали призові місця на районних та обласних олімпіадах.
Я три скликання обирався депутатом Глобинської районної ради народних депутатів, був головою культосвітньої комісії. На засіданнях комісії розглядались різні питання та заслуховувались звіти працівників шкіл, дитячих садочків, будинків культури, бібліотек. Як правило, запрошували одного працівника, який заслуговує на узагальнення його досвіду і двох-трьох, які недостатньо приділяли уваги даному питанню. Засідання проходили раз на квартал, а тому за 12 років було розглянуто десятки різних питань. Пройшли роки. Я вже й забув звіти багатьох людей, та незабутнє враження в мене залишилось про виступи Віталія Олександровича Дружинського, Івана Володимировича Охріменка та Володимира Леонтійовича Бурбиги. Всі вони, на жаль, нині покійні та для мене вони – еталон для наслідування.
Володимир Леонтійович прийшов на засідання комісії точно в призначений час, привітався, передав мені звіт, написаний від руки на 17 стандартних аркушах, і запитав чи можна звітуватися. Його розповідь була цікавою, змістовною і повчальною. Мова чіткою і переконливою. Інші виступаючі, яких запросили аби перейняти кращий досвід, написаних звітів не мали, а тримали в руках аркуші з написаними тезами. Члени комісії високо оцінили роботу В.Л.Бурбиги. Підбиваючи підсумок засідання я сказав, що наступного року комісія повторно заслухає звітуючих та висловив сподівання, що зрушення у них будуть відчутні і в роботі, і в звітах. А Володимиру Леонтійовичу я подякував за ту роботу, що проводиться у школі ним особисто, вчителями та учнями і сказав, що йому є чим пишатися. На це Володимир Леонтійович відповів: «Я люблю свою роботу і просто роблю те, що повинен, що йде на користь школі, моїм вихованцям та вчителям і для освіти в цілому».
Володимир Бурбига займав різні посади: був учителем хімії, інспектором шкіл, заступником голови Глобинського райвиконкому, депутатом Глобинської районної ради. Любив техніку, вмів, як і його батько, виточити, відремонтувати та сконструювати будь-який агрегат чи механізм. Але все ж головною для нього – завжди була освітянська стежина, адже чимало років свого життя він присвятив навчанню та вихованню підростаючого покоління. На посаді директора Манжеліївської середньої школи він працював майже 18 років.
С.П.Корольов сказав: «Жить просто нельзя, жить надо с удовольствием!». Володимир Леонтійович саме так жив і трудився – із захопленням та натхненням.
Коротко про нього можна сказати так: він любив людей і роботу, повністю віддавався улюбленій справі, завжди був однаковим і з підлеглими, і з начальством. Завжди вмів вислухати і почути, дати необхідну оцінку і пораду. Все, що з’являлось нового у педагогічній пресі, він глибоко вивчав, переосмислював і те, що вважав за потрібне, без вагань використовував в роботі Манжеліївської середньої школи. До кожного доручення він ставився серйозно і відповідально, все робив на совість. Найважливішим для нього було те, щоб його вихованці вийшли у велике життя підготовленими та стали хорошими людьми. Його колеги ніколи не бачили і не відчували зверхнього ставлення до них. Бо він завжди був слухачем, виконавцем, порадником, помічником, керівником і просто Людиною.
За свою сумлінну працю Володимир Леонтійович Бурбига мав багато подяк та грамот різних рангів, відзнаку «Відмінник освіти ­УРСР», почесне звання «Заслужений працівник освіти України». Та найбільшою нагородою для нього завжди була – повага учнів, батьків та колег.

Сергій ХАРСУН,
директор Борисівської школи з 1956 до 1995 рр.,
відмінник народної освіти УРСР, відмінник освіти СРСР.

Я – ХЛІБОРОБ!

Уклін земний працівникам землі!
Вам, сіячі, плугатарі, – спасибі!

З давніх-давен восени, коли землю вкриває жовте листя, коли зібрано врожай, а комори та стодоли заповнені збіжжям, наш народ відзначає свято працівників сільського господарства. І не дивно, адже саме на українській землі тисячі років тому нашими предками було створено найдавнішу хліборобську культуру. І з тієї пори за Україною навіки закріпилася слава світової житниці. Наш край завжди славився своїми чорноземами і людьми, які плекають на рідній землі найсвятіший зі всіх скарбів – хліб. У нас в Україні ведеться так, що хліб у хаті – то багатство, сіль – то гостинність і щирість. Нашу Вітчизну називають хліборобським краєм, бо люди, які жили тут, українці, були великими працелюбами, вміли гарно обробляти землю і ростити на ній хороші врожаї.
Вклоняюсь низько праці хлібороба,
за урожай, за хліб отой святий!
Що він ростить і робить першу спробу,
щоб хліб сіяв, неначе золотий.

Дійсно, я завжди вклоняюся праці хлібороба. Адже я беру у руки скибку хліба і відчуваю запах її… Чим пахне хліб, чи знаєш ти? Так, хліб пахне працею людською, пахне соками земними, пахне радістю людською, пахне сонячним промінням, пахне буйними вітрами…
І зовсім недавно мені довелося зустрітися і поспілкуватися з хліборобом, з людиною, яка щиро закохана в землю. Треба було лише бачити, як очі випромінювали радість, коли мова йшла про землю. “Поле – це моє життя,” – мовив Андрій Андрійович, “Я – хлібороб,” – з гордістю вимовляє співбесідник, який працює на землі.
Така любов до землі прозвучала у його спокійному голосі, що і мені довелося прислухатися до його розповіді. Так, прислухатися… Я стояла, ніби заворожена, великою любов’ю людини до землі, до хліборобської праці… І моє серце наповнювалося гордістю за хлібороба мого краю, який творить хліб. Неоціненний дар, що нам дає земля!
Тож розповідь піде на шпальтах газети про Андрія Андрійовича Поривая. Хто не знає цю скромну людину? Дізнається…

У роки армійської служби
Андрій ПОРИВАЙ (в центрі) на жнивному полі

Народився Андрій Андрійович 7 квітня 1957 року у Глобиному, у селянській сім’ї Андрія Демидовича та Ганни Антонівни Пориваїв. Батьки – вихідці з Кіровоградщини, з сусідніх сіл – Тарасівка та Воронівка (до речі, ці села затоплені Кременчуцьким водосховищем). Нелегкою була доля батьків-хліборобів. Випробували на собі всі тягарі радянської влади. Андрій Демидович пережив лихоліття голодоморів 1932-1933 і 1946-1947 років. Голодомор своїм чорним крилом не оминув родину. Андрій Андрійович пригадує цей страшний час з великим смутком, так як по батьківській лінії вимерло багато членів роду. Сумно… але так було. І родині треба було жити далі, не озираючись у минуле, і зберігати пам’ять про свій великий рід. Андрій Демидович був наймолодшим із трьох синів. Життєві обставини змусили хлопця йти підлітком у колгосп, де і працював усе своє життя. Мама, Ганна Антонівна, теж все своє життя працювала у колгоспі на різних роботах. Мала неабиякий хист до швацької справи, тож не дивно, що була хорошою швачкою. Завдяки її вмінню всі діти мали свій одяг.
Після створення рукотворних водойм радянською владою родина поселяється у Глобиному. Будують невелику хижину для тимчасового проживання, а з часом і хату на вулиці Ударників (на Зарічці).
Андрій Андрійович у 1964 році іде до першого класу Глобинської середньої школи №5. Навчається з великим захопленням і початкову школу закінчує майже «на відмінно». Зростає допитливим, скромним і добрим хлопчиком. Можливо, тому що я вчитель за професією, мене вразили теплі його спогади про свого першого вчителя – Олександра Панкратовича Шаповала. Особливо Андрій Андрійович завдячує вчителеві за те, що він виховував людяність, терпимість, наполегливість. І, звичайно ж, давав основи знань. А наступною сходинкою у вирі шкільного життя була середня школа. Нові вчителі і класні керівники – Любов Миколаївна Таран і Володимир Іванович Пономаренко. І знову спогади зі шкільного життя, які закарбувалися у пам’яті юнака на все життя. Любов Миколаївна – ніби друга турботлива матуся. Незабутні туристичні походи, поїздки у Вереміївку на узбережжя Кременчуцького моря і спостереження за заходом сонця біля наметів і вогнища… Не забувається таке ніколи, де всі були рівні і дружні.
Цікаві подорожі з Володимиром Івановичем до Москви і Канева, Києва і Полтави, – формували любов до природи і культурних цінностей. Одним словом, Андрій Андрійович завершує свої спогади великою повагою до вчителів. “Вчителі робили з нас людей”, – говорив він. А пізніше він скаже, що на його шляху траплялися лише хороші люди, які були прекрасними наставниками у житті і праці.
Закінчив Глобинську середню школу №5 у 1975 році і поступив до Полтавського ­сільськогосподарського інституту на агрономічний факультет. Навчався у вузі з великим бажанням, черпав і вбирав знання, наче губка, від вимогливих викладачів. У 1979 році закінчив вуз і отримав спеціальність – вчений агроном. Перші кроки трудової діяльності розпочав з посади головного агронома колгоспу ім. Лисенка у селі Гриньки. Пропрацював майже рік і був призваний у ряди Радянської Армії. Прослужив 1,5 року (проходив вишкіл молодого бійця у Десні, а потім служив у ракетних військах стратегічного значення). Демобілізувався у званні лейтенант.
Навчаючись ще у вузі, закінчуючи п’ятий курс, Андрій зустрів своє єдине на все життя кохання. І цим коханням стає тендітна дівчина, яка навчається у Кременчуцькому медичному училищі на відділенні акушерства – Неля Борисівна Лазоренко. Неля невисока на зріст, красуня, мов квітка, щира душею, лагідна і привітна. Оті ніжні почуття, що зародилися між ними, вони несуть все своє життя, майже 42 роки. Ніжні почуття з кожним днем міцніли і огортали душу щастям. У любові і радості народили і виховали двох прекрасних дітей – Людмилу та Віктора. У 1979 році, будучи одруженими, вони одночасно закінчують вузи. Це вже була міцна молода сім’я, яка виховувала донечку Людмилу. Дитині було лише1,5 місяці, а тата призвали до армії. Мама, Неля Борисівна, няньчила маленьке дитя і чекала чоловіка додому. Було нелегко, але велике кохання долає всі труднощі. Час злітає швидко. Закінчилася служба. Довгоочікуване і радісне повернення додому. Зустріч з дружиною і донечкою. Що ще потрібно для сімейного щастя?

З дружиною Нелею
Батьки Андрія та Нелі ПОРИВАЇВ


Знову трудова діяльність. Андрій розпочинає її у радгоспі “Червоний партизан” села Шушвалівка, на посаді агронома-насіннєвода, а через 1,5 роки працює головним агрономом радгоспу. Будучи на відповідальних посадах у сільському господарстві, Андрій Андрійович усвідомив своє кредо, що хлібороби – це художники, а поле їхнє – полотно. Як справжній хлібороб, він понад усе любив осінь за щедрість урожаїв в коморі та на полі, тихі сонячні дні, які нагадували про напружені трудові будні. Вирізнявся надзвичайною працьовитістю і скромністю, користувався повагою і авторитетом.
Я можу лише захоплюватися цією розумною і вмілою людиною, яку ніколи не лякали і не зупиняли труднощі і негаразди. Людина формується і зростає, вдосконалюється і як хлібороб твердо іде по землі. Застосовує у роботі новинки науки і передові технології на полях, при вирощенні овочевих і сільськогосподарських культур. То ж не дивно, що невеликий радгосп протягом чотирьох років займає перше місце по здачі насіння серед 57 господарств по Україні. Він, як хлібороб, вкладає всю свою душу у цю почесну і нелегку працю. А чи доводилося бачити його руки? Так, я їх бачила. Можу впевнено сказати, що руки хлібороба золоті, адже працюють на полях і ланах місяцями. А які долоні? Вони мозолисті, шершаві, натруджені…трудяться від зорі до зорі, не маючи відпочинку. Так живе хлібороб, більше часу доби проводить у полі. Так багато безсонних ранків і ночей проходить у хлібороба, поки наллється соком зерно і не схилиться колос під його вагою. Працюючи у радгоспі ”Червоний партизан”, у Андрія Андрійовича проявився потяг до техніки і механіки. І як підтвердження цих слів склав і відремонтував “Пиріжковоз”. Це була перша його машина, яку сам водив і возив без водія звіти у Київ.
Теплим словом згадує він всіх трудівників, всіх хліборобів радгоспу “Червоний партизан”, які творили дива у радгоспі і самовідданою працею досягали високих показників. Господарство мало високі врожаї, здавало норму м’яса – 150 тонн на рік. Саме у радгоспі “Червоний партизан” пройшли найкращі роки його життя. Прийшов молодим спеціалістом і став знавцем своєї справи. Загартувався, сформувався. Пропрацював більше шести років і в 1987 році переїздить в Глобине на відділок ім. Чапаєва. Займає посаду управляючого відділка і працює до 1992 року. Що можна сказати про Андрія Андрійовича? Безвідмовний, старанний, працьовитий. Він все своє здоров’я і наснагу віддав почесній роботі хлібороба. Ділився своїм досвідом з молоддю, був для них прикладом і взірцем. Праця для Андрія Андрійовича завжди була потрібною, улюбленою і приносила задоволення. У спілкуванні з цією красивою людиною, я ставила собі запитання, а коли ж доводилося відпочивати? Мабуть, праця давала і відпочинок, бо вона була його потребою, як повітря для життя. Праця – основа людського життя. Без неї немає людини. А поле, на якому працює людина, чує кроки господаря, чує дотик мозолястої руки. Чую шепіт Андрія Андрійовича закоханого в поле: “Окинь оком поле… хліба сколихнулись і заграли хвилями”. Красиве поле, де зеленіють жита і пшениці, терпким запахом парує земля. Прекрасне воно коли золотом виграє, хвилюється в сонячний серпневий день, чудове зерно, що ввібрало в себе життєдайні сили землі.
Слухаючи розповідь свого співбесідника, думаю, що поряд з хорошими справами були і болючі моменти у житті. Не оминув Андрія Андрійовича квітень 1986 року. Страшний Чорнобиль, який би міг поглинути все живе, розбушувався не на жарт. Як офіцер запасу потрапляє командиром взводу у Чорнобиль. Там пропрацював 1,5 місяці і повернувся додому у гарячу пору жнив. Молодий енергійний, вболіваючий за свою справу, то ж і не дивно, що додому приїхав о 4-й годині, а на 6 годину пішов на наряд. Коли спати, коли відпочивати? Сон попереду, а виробничі справи невідкладні… Отак і бігли роки у радощах та турботах.
90-ті роки, які вони тяжкі для спогадів… Розпадалася колгоспна система, відбувалася приватизація, довелося Андрію Андрійовичу працювати і в “Сільгосптехніці”, і в Глобинському лісорозсаднику… Необхідно було себе знайти в цей тяжкий час. Але склалися так життєві обставини, знайшлися такі люди на подальшій життєвій дорозі, які наче підказали майбутнє…
І з 1992 року Андрій Андрійович стає фермером, а для ведення фермерського господарства отримує 4,5 гектарів землі.
Це та людина, яка зробила себе сама, з нуля, без сторонньої допомоги, чесною працею. Перші гектари землі змусили працювати всю родину. І першою культурою, яка була засіяна і принесла плоди праці, були буряки. Обробляли їх вручну, отримали 7 тонн цукру. Техніки не було і коштів на техніку – катма. Кредит боявся брати, тому тримав велике господарство, а гроші вкладав у сільськогосподарську техніку закупівлю насіння та пального. І тому не дивно, що перший трактор і комбайн, якими оброблялася земля, були складені руками фермера-початківця з металобрухту. Так з’явилася і перша машина… За висловом доньки Людмили, батько, Андрій Андрійович, зумів вдихнути в груду металобрухту нове життя. Людина мала непохитне бажання йти вперед до мети, долаючи своєю впертістю і наполегливістю всі труднощі. Уже у 2000 році будує ангар і серйозно займається фермерством. Швидше всього, що це фермерство можна назвати сімейним, родинним. Наймана праця не використовувалася, працювала лише родина. Не все вдавалося на перших порах, але Андрій Андрійович ніколи не здавався, ішов вперед, вірив у свою справу і перемогу. І лише завдяки титанічній праці, своїм рукам і розуму, створив своє фермерське господарство “Вогник”, яке спеціалізується на вирощенні сільськогосподарських культур.

У родинному колі

Не чекайте у житті своєму дива,
Без зусиль не буде результату.
Щоб була хоч трохи перспектива,
Треба потрудитись, і багато!

У нашого співбесідника, як і в багатьох чоловіків, є своє “хобі” – рибальство і полювання. Завдяки такому захопленню і душа мала спочинок. Виплеканою справою Андрій Андрійович займається вже не сам, бо на поміч поспішають продовжувачі справи – діти і внуки. Це надійні помічники, молоді господарі, продовжувачі започаткованої справи та традицій. Андрій Андрійович з любов’ю поглядає на свою дружину, говорить: “Міцний у мене тил і в радощах, і негараздах. Без такого тилу і перемог та здобутків не було б”. Я його розумію і бачу, що тилом є, звичайно, шановна Неля Борисівна. На запитання, у чому секрет їхньої родини і на якому фундаменті вона тримається, відповідь була: «У сім’ї повинні бути велике кохання, взаєморозуміння, а, головне, повага, витримка, уміння пробачати». Якби не постійна підтримка один одного, їхня щира любов, то чи змогли б вони витримати життєві випробування?
Великою втіхою у родині є діти – Людмила і Віктор. Діти наслідують батьків і йдуть їхнім шляхом – це гордість і щастя батьків. Значить, правильне виховання. У хорошому ґрунті і хороше зерно. Є надійне плече і продовжувачі батьківської справи. Відрадно, що батьки і діти не лінувалися і в навчанні. Всі, як один, отримали вищу освіту сільськогосподарського напрямку. А син Віктор має ще і бухгалтерську освіту, сам веде бухоблік свого господарства. Діти створили свої сім’ї. Родина Пориваїв прийняла у свою сім’ю зятя і невістку (Олександра та Марину) і вважають їх за своїх рідних дітей. У розмові звучали лише теплі слова про них. Як чудово, по-українському. Панує злагода і добро. Дай Боже щастя і удачі цій великій і дружній родині. Звичайно, «для дітей батько повинен бути скелею, за якою вони зможуть сховатися від будь-якої небезпеки», писав актор Меттью Макконахі. Саме таким був і є Андрій Поривай для своїх дітей. Батьки всю свою любов віддали дітям і навчили їх людської порядності.
Усміхаючись, Андрій Андрійович зронив слова, чи не з гордістю: “Я виконав свій батьківський обов’язок, і обов’язок людини. Садив і плекав сад, няньчив і ростив дітей, будував будинки дітям і собі”. А я скажу одне – прекрасна і добротна садиба у Андрія Андрійовича та Нелі Борисівни. Господарі від Бога. Все у них до ладу у дворі і на городі. Все є у коморі. І лише їм одним знати, скільки безсонних ночей проведено у полі, скільки ночей витрачено на роздуми, де і коли проскочила сльоза радощів і смутку. Лише їм, членам сімейного фермерства, відомі їхні секрети господарювання.
А мені дуже приємно, що у мене склався такий чудовий тандем з родиною Пориваїв, адже всі вони є і випускниками різних років і поколінь нашої Глобинської ЗОШ І-ІІІ ступенів №5. Скільки, школо, чудових випускників пройшло твоїми коридорами? Скільки прекрасних хліборобів зростила ти? Ви стали хорошим зерном, любі випускники, на педагогічній ниві своїх вчителів. Наші випускники – це звучить так гордо і красиво, ніжно і хвилююче… Ви наші… Ви творці і трударі…
Не чекайте, успіх сам не прийде
І свою удачу не ловіть за хвіст!
Аж тоді тріумф до вас надійде,
Як до праці матимете хист.

Зичу працьовитій родині щедрих ужинків, хай і надалі рясно колосяться щедрим врожаєм ваші ниви, нехай обходять вас стороною природні стихії, живіть у сімейному затишку, щасті й благополуччі та при доброму здоров’ї.
Ростислава Романюк, учитель Глобинської ЗОШ I-III ступенів №5.

1 2