Архів автора:

ЙОГО ЖИТТЯ – ОКРЕМА НОТА ДУШЕВНОЇ МЕЛОДІЇ

Музика живе у кожному з нас, але не кожний може її чути. Вона живе серед людей завжди – і в радості, і в горі. Музика може окриляти людей, розкривати їхній талант та творчий потенціал і змінювати не тільки саму людину, але й її погляди та почуття. Закоханий у музику, Сергій Вікторович Панасенко говорив друзям і рідним: «Музика – це моє серце і душа», – і мав на це право, адже він присвятив музиці своє життя.

Сергій Панасенко


І музика, і пісня – це щось надприродне та дивовижне. Весілля, ювілеї та дні народження, проводи юнаків в армію, святкові концерти та дискотеки, виступи агітбригади, конкурсні програми і районні огляди художньої самодіяльності – жоден з цих заходів не обходився без участі сільського музиканта Сергія Вікторовича Панасенка, піднімав настрій жителям села Пронозівка. Співоче і талановите подружжя Панасенків заохочувало до музики та хорового співу своїх односельців. Як тепло згадує учасник сільського хору та один із організаторів неповторного вечора-спогаду, присвяченого вшануванню пам’яті талановитого музиканта С.В.Панасенка, Анатолій Володимирович Пиріг: «Коли ми знову одягли костюми хористів, які не одягали понад двадцять років, сльози мимоволі скотилися з очей. Сільський хор для кожного з нас – це не лише приємні спогади, але й гарна нагода знову поринути в нашу молодість, доторкнутися до пісенних струн свого серця. При С.В.Панасенку Пронозівський клуб жив, культура в селі була на першому місці. Приємно, що дійство вдалося, адже люди скучили за душевною народною піснею».

Пронозівський аматорський хор. 28 серпня 2021 року
Родина Панасенків: Сергій Вікторович, дочка Юля, син Саша і дружина Любов
Музиканти С.Кошулько, С.Панасенко, О.Стасенко та Ю.Остапенко

15 липня 1959 року у музичній кагамлицькій родині Панасенків народився хлопчик Сергійко. Коли батько хлопчика, веселий на вдачу і дотепний Віктор Васильович Панасенко брав до рук гармошку, то ноги самі пускалися у танок. Маму Людмилу Трохимівну природа наділила надзвичайно красивим голосом. А ще вона добре вигравала на бубоні, тому без цього сімейного дуету не обходилися жодні вуличні гуляння, весілля чи іменини. Через два роки у їхній молодій сім’ї знову народився хлопчик, якого назвали Олексієм. Батьки змалку прищеплювали своїм синам любов до музики та співу, а їхній дідусь Василь, батько Віктора Васильовича, був першим вчителем музики у хлопців. Вже в шестирічному віці Сергійко з дідусем грали на весіллях односельців.
У 1966 році хлопчик пішов до першого класу Кагамлицької 8-річної школи. Як і батько, після закінчення школи 15-річний Сергій Панасенко вирішив вступати на річні обласні музичні курси баяністів. Свою трудову діяльність С.Панасенко розпочав у 16-річному віці у Пузиківському сільському Будинку культури, де був прийнятий на посаду баяніста. В 1978 році Сергій Вікторович Панасенко змінює своє місце роботи – він переводиться на роботу ближче до рідного дому, у село Пронозівка. Проте восени 1979 року повісткою Глобинського райвійськкомату його забирають на службу в армію. З 1979 до 1981 рр. Сергій Панасенко проходить службу у в/ч 12672, в навчальному центрі залізничних військ міста Щолково Московської області. Музично обдарованого хлопця з Глобинщини призначають керівником армійського хору військової частини. Всю службу він не розлучався з баяном і закінчив її у званні старшого сержанта. В 1981 році С.Панасенко після демобілізації з армії, повертається у Пронозівку, де його чекала з армії кохана дівчина Люба Мирінець. З Любою він познайомився на одному з Новорічних шкільних карнавалів у Пронозівській школі, де дівчина запала у серце юнака своїм дзвінкоголосим співом. У 1982 році вони вирішили одружитися. У жовтні 1982 року у щасливому шлюбі у них народжується син Саша, а в 1989 році – донька Юля. Батьки змалку прищеплювали діткам любов до музики, все своє дитинство вони провели на роботі з ними у сільському клубі. Із сьомого класу Саша вже грав з батьком на «Ямасі», а Юля залюбки співала з мамою.
В 1983-1985 рр. Сергій Вікторович Панасенко працював художнім керівником в Кагамлицькому сільському Будинку культури, а з 1986 року його призначають директором Пронозівського сільського Будинку культури. В 1986 році молоде подружжя вирішило разом вступати до Київського національного університету культури і мистецтв імені Корнійчука, але пощастило лише Сергію Вікторовичу, а Любові Степанівні не вистачило бала. Але вона оцінила ситуацію і поступила на заочне відділення Олександрійського культурно-освітнього училища.
Директор Пронозівського сільського клубу С.В.Панасенко разом з молодою дружиною залучають односельців до участі у драматичному гуртку, духовому оркестрі, вокальному ансамблі та самодіяльному аматорському хорі. Першим керівником пронозівського хору був Григорій Тимофійович Скребець. Він зібрав у дружній хоровий колектив односельців – людей різного віку, професій та вподобань, яких об’єднувала любов до народної пісні. З приходом молодого керівника розширився склад аматорського хорового колективу. Він нараховував 21 жінку та 12 чоловіків. Змінився і репертуар хору, всі пісні стали виконуватися хористами в чотири голоси. Тепер жодне свято у селі не відбувалося без участі самодіяльного аматорського хору.
В 1989 році талановитого сільського музиканта Сергія Вікторовича Панасенка запрошують у Пронозівську середню школу викладати музику і співи. П’ятнадцять років Сергій Вікторович працював у школі офіційно і, мабуть, все життя неофіційно. Він був душею педагогічного колективу школи, з ним легко було працювати. Колеги про нього говорили: «Якщо людина на 80 відсотків складається із води, то наш Сергій Вікторович – на всі 100 відсотків складався із музики».
Сіяти в дитячих душах зерна любові до музики та співу, виявляти вокальні таланти – було справжнім покликанням Сергія Вікторовича Панасенка. Цим він жив, уміло віддаючи часточку своєї душі, аби посаджені зерна проростали новими успіхами. У 2001 році Оксана Горька під керівництвом С.В.Панасенка з піснею «Україночка» зайняла І місце в районному конкурсі-огляді художньої самодіяльності «Таланти твої, Глобинщино».
Якось ввечері, після одного із сільських свят у 1991 році, Сергій Вікторович запропонував своїй дружині Любові Степанівні створити музичний сімейний дует. На той час у родині Панасенків була солідна колекція власних музичних інструментів – баян, кілька гармошок, бубни і барабани, «Ямаха» та гітара. Ой, як завзято співало подружжя Панасенків! В їхньому репертуарі були пісні на всі смаки найвибагливіших слухачів. Не лише односельці, але й жителі Глобиного, селища Градизьк (незважаючи на те, що воно славилося своїми музичними гуртами) та сіл колишнього Глобинського району – від Липового до Куп’єватого, сіл Черкаської та Кіровоградської областей запрошували подружжя пограти на весіллях, сімейних чи сільських святах. Останнім виступом талановитого дуету було відзначення свята 8 Березня у клубі села Кліщинці Черкаської області. Подружжя Панасенків провело святковий концерт для жителів цього села. Як згадує Любов Степанівна Панасенко, найбільше глядачам сподобалася пісня «Ромашка белая», яку тричі довелося виконувати на біс.
29 липня 2020 року раптово згасла зірка Сергія Вікторовича Панасенка, але ніколи не згасне його мелодійний спів, його чарівна музика та пісні. Він пішов із життя, залишивши по собі добру пам’ять і частину своєї душі у піснях, які так душевно виконував. Свій вічний спочинок С.В.Панасенко знайшов на кладовищі села Пронозівка.
28 серпня ц.р. в Пронозівському сільському Будинку культури відбувся Вечір пам’яті Сергія Вікторовича Панасенка, що став знаковою подією у селі. На цей захід прибули гості з Мозоліївки, Кагамлика, Кирияківки та Градизька. У залі яблуку ніде було впасти. Прикро, що цей захід відбувся тільки після смерті Сергія Вікторовича. Але пам’ять про талановитого музиканта, який зробив великий внесок в культурне життя села Пронозівка, ще досі жива. Його душа та голос продовжують жити в серцях шанувальників, рідних та друзів.
Щемливими словами та піснею відкрила вечір пам’яті донька музиканта Юлія Давиденко. Бурхливими оплесками та оваціями глядачі сприймали виступи сільського хору, яким понад двадцять років тому керував Сергій Вікторович Панасенко. Тепло зустрічав зал і виступи зятя музиканта Володимира Давиденка та маленького онука Михайлика. А пісня у виконанні сина Сергія Вікторовича Олександра «Яворина» розчулила глядачів найбільше. Весь зал піднявся і, стоячи, слухав пісню. А в цей час на екрані демонстрували фото із сімейного архіву родини Панасенків. На біс Олександр виконав ще кілька пісень. А одну з них він заспівав зі своїм дідусем Віктором Васильовичем, батьком Сергія Вікторовича. Пам’яті свого колеги-музиканта педагогічний колектив Пронозівської школи виконав пісню «Моя сорочка-вишиванка». Гаряче сприймали глядачі пісню у спільному виконанні сім’ї Панасенків «Родина».
Вечір пам’яті став екскурсом у творче життя музиканта. Його рідні, друзі, колеги та односельці віддали шану митцю, як і годиться, зі сцени. Кожна з пісень, які того дня лунали зі сцени сільського Будинку культури, ніби краяли серце і, водночас, додавали сил. Велика подяка організаторам, сценаристу Лідії Петрівні Шутько, ведучим, учасникам та всім, хто прийшов на цей зворушливий захід. Це було неочікувано, оригінально та чутливо…
Сергій Вікторович Панасенко рано пішов із життя, залишивши по собі добру пам’ять і частинку відкритої душі у своїх дітях та онуках – родині, яку об’єднала велика любов до пісні.
Бувають люди – наче зорі,
Бо прокладають крізь світи.
Крізь непросте життєве море
Добра і радості мости.
І знов пісні твої лунають
Тривожать душу знов і знов
Усе проходить і минає
А пісня – вічна як любов.

(автор: Olga Kalina).

Едуард ЧІП, історик-краєзнавець.
с-ще Градизьк.

НАЙПОЧЕСНІША ПРОФЕСІЯ НА ЗЕМЛІ

День будівельника – це свято працівників будівництва і промисловості будівельних матеріалів. Професія будівельника є однією з найдревніших і найпочесніших на всій земній кулі. Завдяки їхній наполегливій нелегкій праці ми мємо змогу жити, працювати, відпочивати у комфортних, добротно зведених будівлях. Будівельники говорять: «Створив Бог землю, Адама і Єву, а все інше на землі створено нашими руками».
Важкою працею у спеку, дощ, мороз і холод наші зодчі створюють своїми руками заводи, фабрики, житлові будинки та багато інших будівель, вкрай необхідних для людства. А щоб ці будівлі простояли віки, потрібно зводити їх із якісного будівельного матеріалу. Саме такий матеріал створюють у с.Кагамлик, у ПВП «Будівельні матеріали», яке на даний час є єдиним у Кременчуцькому районі, що виробляє високоякісну цеглу.

Анатолій КЛИМЕНКО, директор ПВП «Будівельні матеріали»
Бухгалтери Людмила ЦИМБАЛІЙ, Олена ВАЩЕНКО, головний бухгалтер Надія БЕЗКОРОВАЙНА (в центрі),
начальник виробництва Леонід ДАВИДЕНКО; майстри виробництва Ігор КОВЕРКО та Олександр БЕЗСМЕРТНИЙ
Садчики цегли в піч Микола ФІЛІПАСЬ, Денис ЦЕМОХ, Андрій ВАРШАВСЬКИЙ, Станіслав КРИВОШАПКА
Мотальниця Людмила ПОПОВА, бригада вигрузки цегли: Оксана БЕЗСМЕРТНА, Валентина БАРДАЛИМ, Володимир ЧУХНО, Ігор БАШКАЛ, Сергій ВАЩЕНКО та Віктор ПЕРЕВІЗНИЙ; кранівник Борис БЕЗКОРОВАЙНИЙ
Слюсарі-наладчики Віктор СКРИННИК, Володимир ПИЛИПЕНКО;
знімачі-укладачі цегли Надія БАС та Вікторія КОЛЧЕВА

За сім місяців поточного року на підприємстві було виготовлено 2 млн 185 тис.штук цегли-сирцю, цегли керамічної м-100 – 1 млн 145 тис. штук, реалізовано 1 млн 347 тис. цеглин. Основні покупці продукції підприємства – Запорізька, Херсонська, Дніпропетровська, Київська, Миколаївська області.
Прогресуючим виробництвом якісного товару підприємство завдячує своїм працівникам. Завдання, що були поставлені на початку сезону, виконуються колективом повністю. Завдяки згуртованості, дисциплінованості та відданості улюбленій справі, трудовому колективу вдається долати всі труднощі, що виникають під час роботи, і успішно працювати у своїй сфері діяльності.
Одним із найкращих працівників підприємства є завантажувач цегли у піч Станіслав Миколайович Кривошапка, який за робочу зміну знімає 25 тисяч цеглин, що у загальній вазі становить 100 тонн. У нелегких фізичних умовах, при високій температурі, щільному пилові та загазованості працюють випалювальниками І.П.Довгополий, К.О.Швидя, О.П.Крюк; завантажувачі цегли М.І.Філіпась, Д.М.Цемох; виставники цегли І.В.Башкал, В.О.Бардалим, О.В.Безсмертна.
На формуванні цегли-сирцю старанно працюють Т.Г.Безсметрна, С.В.Опара, В.П.Цибрій, В.В.Колчева, В.Г.Савченко. Під професійним керівництвом начальника виробництва Леоніда Володимировича Давиденка трудяться майстри виробництва І.Я.Коверко, О.С.Безсмертний. Безперебійну і надійну роботу обладнання, що використовується на підприємстві, забезпечують слюсарі О.І.Торубара, В.В.Пилипенко, В.Л.Скринник. Коли інші, відпрацювавши зміну, ідуть додому, цим хлопцям часто доводиться залишатися на робочому місці до пізньої ночі, аби полагодити обладнання, яке вранці повинне працювати, як годинник, щоб у виробництві не було простою. Старанно працюють і водії підприємства В.Ю.Халемендик, А.В.Дяченко, тракторист В.Г.Рясний, екскаваторник М.М.Залісний.
Вистачає роботи і працівникам бухгалтерії: фінансова звітність податковій, Пенсійному фонду, статистичній службі, нарахування заробітної плати, платіжки, виписка товару – все це сумлінно виконують працівники бухгалтерії під керівництвом головного бухгалтера підприємства Надії Іванівни Безкоровайної. Кожний працівник підприємства заслуговує слів подяки за сумлінну працю, так як він є гвинтиком всього механізму злагодженого трудолюбивого колективу, працюючого на кінцевий результат. За сумлінне ставлення до виконання своїх трудових обов’язків з нагоди професійного свята працівникам підприємства вручені грошові премії.
Дорогі мої колеги, працівники і пенсіонери ПВП «Будівельні матеріали», а також всі будівельники нашого району!
Прийміть найтепліші і найщиріші вітання з нашим професійним святом – Днем будівельника!
Велике спасибі вам за нелегку і благородну працю!
Бажаю вам здоров’я і терпіння, тому що без цих якостей працювати в будівельній сфері дуже складно. Зичу вам всього найкращого в житті, щастя і удачі, любові і благополуччя, здоров’я і довголіття, великих успіхів у праці та гідної зарплати, обов’язкового здійснення всіх задумів і мрій, заслужених нагород та поваги від колег. Достатку і добра вам і вашим родинам! Зі святом!

Анатолій КЛИМЕНКО, директор ПВП «Будівельні матеріали».
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЛЮДИНА, ВІДДАНА СВОЇЙ СПРАВІ

Слідами наших випускників
Моя рідна школо, я знову лину думками до тебе. До джерела мудрості і краси, до невичерпної криниці знань. До того вогнища, де промайнули пташиним крилом мої літа і до всіх твоїх колишніх учнів та випускників.
Незмінним був і залишається лише той факт, що Глобинська ЗОШ I-III ступенів №5 живе, а її вихованці – це її слава і гордість. Ніколи з пам’яті не зітерти споришеву стежку в прозорому тумані, що стрічкою пролягла до незабутньої і мудрої школи №5. Багато відомих і працьовитих людей виплекала наша альма-матер, наша школа.
Я розповім про випускника нашої рідної школи 1936 року випуску Павла Петровича Ковтуна. Уважно розглядаю світлини, що лежать на столі. Хочу уявити людину, побачити її і перенестись у далеке ХХ століття.
Бачу на пероні, навпроти вокзалу, чоловіка високого зросту з круглим і трохи смаглявим обличчям, високий лоб, прямий ніс. Не можу відгадати кольору очей. Мені здається, що вони постійно змінюють свій колір, адже він може залежати і від настрою. Кремезний чоловік, одягнений у форму залізничника пильно вдивляється в далечінь… Мабуть, супроводжує очима потяг, що стрімко промчав, і уважно вслухається у стукіт коліс: стук-стук, стук-стук… Так проводжати потяг може лише начальник залізничної станції, який багато років тут працює. Обличчя осяває усмішка, погляд впевнений.

Павло КОВТУН

Мова піде про дуже цікаву і неординарну постать, самовіддану людину, яка прожила все своє життя у ХХ столітті, з часу становлення радянської влади і до розпаду СРСР. Мужньо і стійко пройшла всі випробування системи і залишилася хорошою Людиною. Тримаю у руках дорогоцінний папірець і розумію, як багато він вартує для родини, бо це – автобіографія, написана власноруч Павлом Петровичем далекого 12 червня 1963 року. З того часу пройшло 58 років. Пам’ятка родинна про рідну і дорогу людину.
Павло Петрович Ковтун народився 15 січня 1917 року у селі Устимівка Хорольського району Полтавської області. Батьки займалися сільським господарством і жили бідно. Сім’я рано залишилася без годувальника, батько помер у 1921 році, коли хлопчику виповнилося лише чотири роки. Залишився з мамою, став її головною опорою протягом всього життя. Щоб якось полегшити своє життя мама з маленьким сином переїхали до дідуся у село Глобине. У 1925 році хлопчик розпочав навчання у школі, яку закінчив у 1936 році. Так, доля Павла Петровича тісно переплелася з містечком Глобине та школою №5. Тут він утверджується і пускає глибоко своє коріння.

Павло КОВТУН,
водій-механік танка Т-34. 1938 рік

Суховієнко, Лучко, Комбаров, Норенко та Ковтун (фото 1956 р.).
Фото 1955 р.

Люблю писати про випускників своєї школи, вони неповторні і всі дуже цікаві. Пишу і ніби сама проживаю життя з кожним із них. А життя у Павла Петровича було нелегким, воно випробовувало його на міцність і гарт. Щойно закінчив школу – помирає мама. Залишився круглим сиротою. Як жити? Як бути? Яке правильне рішення прийняти для себе? Стало очевидним одне, на навчанні можна ставити хрест допитливому і кмітливому юнаку. Вибір один – працювати. Розпочинає працювати у Глобинському цукрозаводі, але юнака завжди вабив залізничний транспорт. То ж не дивно, що Павло Петрович, у жовтні 1936 року, розпочинає працювати стрілочником на станції Глобине Південної залізниці.
Так з’являється перший запис у трудовій книжці, він же і останній… Переплелося життя людини з професією залізничника, від стрілочника до начальника станції Глобине. О, який це буде тяжкий і довгий шлях. Павло Петрович проживав поруч із залізничною станцією і це не могло не бентежити замріяного юнака. Саме ця професія і заполонила його серце.
Залізниця поблизу Глобиного з’явилася у 1878 році і було споруджено станцію із запасними коліями, складами, розвантажувальними майданчиками. Залізницею пішли перші потяги, які з нашого краю у промислові міста везли добірне зерно, овочі та іншу сільськогосподарську продукцію, вирощену на чорноземах. Іван Сорокопуд писав: «Вже на початку ХХ сторіччя з станції Глобине відправляли до ста тисяч тонн вантажів, у тому числі хліба до 80 відсотків від загальної кількості вантажоперевезень. Залізниця для глобинців стала зв’язковим ланцюгом з навколишнім світом. У роки війни залізнична станція мала стратегічне значення. Через неї евакуювали в глиб країни народне добро, людей. Саме звідси відправляли глобинців на бій з ворогом». Так, я навіть не уявляю життя глобинців без залізничного транспорту, адже ми віддалені від великих міст. Це артерія життя мого міста та краю.
І знову в уяві постає молодий і енергійний Павло Петрович. Керівництво швидко помітило здібного і вправного у роботі хлопця. Його направляють на навчання до містечка Люботин (Харківська область). З листопада 1936 року до червня 1938 навчається у школі чергових по станції. Згодом він повертається додому і займає посаду чергового по станції Глобине.
Робота залізничника, як правило, надзвичайно відповідальна, але Павло Петрович з молодечою енергією працює самовіддано, отримуючи велику насолоду від роботи. Людина великої відповідальності і дисципліни, таким він постає у моїй уяві.
Але життя складне і часто вносить свої корективи. У 1938 році був призваний до рядів РККА (Робітничо-селянська червона армія). І потяглися довгі і страшні вісім років (1938-1946 роки). Довелося, виконуючи обов’язок перед Батьківщиною, брати участь у визволенні Західної України і Білорусії у 1939 році з початком Другої світової війни.
17 вересня 1939 року частини Червоної армії під командуванням маршала Тимошенка перетнули радянсько-польський кордон і увійшли на територію південно-східної Польщі (Західна Україна). Не оминула воїна і радянсько-фінська війна, так звана «зимова війна» 1939-1940 років, про яку радянське керівництво свідомо мовчало.
Учасником цієї війни був і мій дідусь Тимофій Харитонович. Війна тривала 105 днів. Втрати СРСР у війні були у два рази більші за фінські. У війні брали участь дві дивізії, які комплектувалися в Україні – 44 та 70 стрілецькі. Перша потрапила в оточення і майже вся загинула. Але й ті, що вирвалися з оточення, були піддані військово-політичним судам і розстріляні. Повчально, що фінська сторона впорядкувала могили загиблих радянських бійців, а в м. Суомуссалмі встановлено монумент воїнам 44-ї дивізії. З 14 тисяч бійців 44 дивізії загинуло 9 тисяч.
Не оминули Павла Петровича і дороги Другої світової війни. Воював, був танкістом. Довелося у роки війни вивчити нову техніку, він водив танк Т-34.
У 1946 році, загартований армією і збагачений життєвим досвідом, щасливий юнак повертається додому. І знову поринає у роботу, іде працювати черговим залізничної станції Глобине, а також виконує обов’язки начальника станції. Життя гартувало, вчило правди і терпіння молодого Павла Петровича. Мабуть,саме найвідповідальніша ланка життєвої дороги пов’язана у Павла Ковтуна з призначенням його на посаду начальника станції Глобине.
Ця непроста і відповідальна життєва ноша на посаді начальника станції тривала аж до 1981 року. Все своє свідоме життя ця людина пов’язала зі складною, неповторною, цікавою і потрібною професією. З розповіді сина, Миколи Павловича, я зрозуміла, що його тато захоплювався музикою, любив співати і жартувати. А я думаю, що найчарівнішою для нього була музика перестуку коліс: стук-стук, стук-стук…
Зі спогадів сина: «Тато був сам дисциплінованим, і привчав того й нас, своїх синів». То ж я розумію, що Павло Петрович професійно і старанно виконував свою роботу і вимагав бездоганності у роботі від своїх підлеглих. На вигляд суворий і надто вимогливий, він був щирим, добрим, доброзичливим до людей. Мав відкриту душу і щире серце. У вільні від роботи хвилини любив читати професійну літературу, підвищував свою кваліфікацію, займався самоосвітою. Закінчив технікум залізничного транспорту. Майстер своєї справи, рано приходив на роботу і перевіряв місця роботи своїх підлеглих, стрілочні пости та переводи. Любив тримати себе у формі – займався спортом. Встановив турнік у садочку і завжди підтягувався на ньому. Згуртовував молодь навколо себе і прищеплював їм любов до спорту. Був надзвичайно дотепним, любив жартувати. Вмів жартувати без сміху (серйозно), а оточуючі щиро сміялися. Павло Петрович був хорошим оратором і завжди про своїх підлеглих міг сказати добре і щире слово. З великою гордістю і любов’ю, достойно носив залізничну форму, яка підкреслювала його красиву чоловічу поставу. Завжди і в усьому був акуратним і підтягнутим, мав хорошу військову виправку. Більше часу доби проводив на залізниці, ніж дома.
Згадує син: «Тато майже не жив вдома, а коли й був, то всі думки і розмови були присвячені роботі». Любив супроводжувати потяги своїм уважним і лише йому притаманним довгим поглядом. Залізниця – основний зміст всього життя Павла Петровича. Часто їздив на наради до Харкова, Полтави, Кременчука. Доводилося зустрічати ревізорів, які перевіряли роботу станції. Надокучливі і часті селекторні наради – все це треба було витримувати і подавати вчасні звіти. Особлива увага приділялася на станції товарним вагонам (яких не вистачало у державі), їх треба було вчасно розвантажувати і завантажувати, щоб не було простою. Із книги Івана Сорокопуда «Від хутора до міста»: «З 1947 року залізничну станцію очолив Павло Петрович Ковтун. Багато він зробив корисного для того, щоб без затримки через Глобине проходили швидкі і пасажирські потяги, військові і вантажні ешелони. Кожного дня станція пропускала і обробляла 25-30 вагонів. Обслуговували їх чергові по станції, стрілочники, вантажники. В ті роки на залізниці в Глобиному працювало до півсотні робітників. На запасних коліях і майданчиках щодоби подавалося під розвантаження 20-25 вагонів. На тих, хто затримував розвантаження вагонів, накладалися великі штрафи. Тому при станції була організована спеціальна бригада вантажників, яка за лічені години звільняла вагони від вантажів. Начальник станції розраховувався з робітниками, як правило, готівкою відразу після виконаної роботи. Крім того, із станції відправлялися майже у всі кінці Радянського Союзу глобинські цукор, хліб, овочі, масло.
«Найбільше вагонів тоді надходило на адресу райспоживспілки та обласного виробничого об’єднання «Полтаварибгосп», – розповідає колишній начальник станції П.П. Ковтун: Багато вагонів приймали ми із лісом, цементом, шифером, фінськими будиночками. Територія станції була розділена між організаціями. Поблизу колії Святилівська ПМК – 3, Градизька ПМК – 70, райспоживспілка та інші підприємства споруджували тимчасові склади. Зберігали там ліс, залізобетонні вироби тощо. Майже цілодобово тоді працював кран, яким розвантажували десятки вагонів з лісом-кругляком, лісопиломатеріалами. Роботи у залізничників завжди було достатньо».
У кінці 70-х років на станції спорудили підвищену колію. Це дало змогу сипучі вантажі розвантажувати прямо з вагонів у транспортні засоби. Відпала потреба в перевалочних майданчиках. Слід додати, що саме через станцію Глобине йшли сільськогосподарські добрива для колгоспів, посівні матеріали і зерно. Тісним був зв’язок з Авіамістечком – треба було отримувати вертольоти для курсантів і відвантажувати пошкоджені на авіазаводи. За безпосередньої участі та постійних клопотань начальника станції перед керівництвом залізниці та міста було споруджено сучасний залізничний вокзал та під’їзну колію. Ось так, вивчаючи життєвий шлях випускника своєї школи, я багато цікавого дізналася про розвиток залізниці в Глобиному.
Для мене Павло Петрович став еталоном у житті. Пощастило переглянути ряд паперів, які він писав власноруч. Що можна сказати? Він зразок не лише для мене. Зразок для сьогоднішньої молоді. Чим же він вразив мене, не повірите – своїм каліграфічним почерком. Охайно виведено кожну букву розбірливим, гарним і чітким почерком. Розглядаючи списані десятки листків людиною, про яку розповідаю, сміливо роблю висновок – взірець каліграфії, та чистописання. Почерк – це характер. Працює рука – працює душа.

Сирітство, холод, голод, погляд смерті в обличчя і довге відлуння війни… Все було у його житті, все пережито. Не дуже любив Павло Петрович згадувати ті страшно-тяжкі сторінки зі свого життя. Але допитливі сини, всівшись на теплі і натруджені коліна батька, змушували повертатися у минуле. І линули спогади… Пригадував тато голодні роки 1932-1933 та 1946-1947 років, як люди пухли з голоду і, падаючи, помирали. Вимирали сім’ями. Їли насіння з калачиків, квіти липи і акації. Біля річки зривали вершки з очерету. Драли горобців у стріхах, вишукували пташині яйця. Мертвих людей збирали на віз і відвозили до спільної ями. Багато померлих було і в районі залізниці. А заворожені сини тихо-тихо слухали тяжку татову сповідь…
Слід відмітити, що життя у Павла Петровича було надзвичайно енергійне. Неодноразово обирався депутатом до обласної, районної та селищної рад. Великою підтримкою у його житті була дружина Олександра Степанівна. Вона вела домашнє господарство, працювала і виховувала синів. Лише вона знала секрет, як встигала все поєднувати. Вже тоді, пішовши на заслужений відпочинок у 1981 році, Павло Петрович допомагав дружині вести домашнє господарство. Дома був тихим і уважним, ніжним і добрим. Жив у мирі і в злагоді з сусідами. То ж не дивно, що всі поважали і шанували Павла Петровича. Подружжя Ковтунів виховало і вивчило двох дітей, двох синів – Миколу і Олексія. Виросли діти хорошими і добрими людьми, які творять своє добро на землі, а, головне, свято шанують пам’ять своїх батьків. Зростає троє онуків. Можливо хтось з них продовжить справу свого дідуся. Мабуть, пораділа б його душа за продовження сімейної традиції. Перебуваючи на заслуженому відпочинку, наш герой кожен день вслухався у мелодію коліс – стук-стук, стук-стук… І сумними очима проводжав потяги, які мчали в далечінь, рахуючи тисячі кілометрів. Саме так, як ми рахуємо свої літа…
Прожив Павло Петрович 84 роки. Жив, творив, залишив сліди своєї праці, адже слід людини залишається на землі тоді, коли про неї згадують. Все його життя було присвячене залізниці.
Обірвалася колія життя залізничника 10 листопада 2001 року. Помер, відлетів у другі світи. Похований на заводському цвинтарі. І я впевнена, що вітри у тихі літні дні і вечори, а також у зимові морозні дні і ночі доносять до нього мелодію коліс потяга: стук-стук, стук-стук. А його душа проводжає потяги у різні куточки неозорої України .
Пишайся, моя рідна школо, своїми випускниками. Вони – пам’ять твоя…
Ростислава Романюк,
учитель Глобинської ЗОШ I-III
ступенів №5.

ЩАСЛИВА ЛЮДИНА

Ти можеш мріяти про диво, але сьогодні будь щасливим
Наталія Кішовар.

Григорій ткаченко. Молоді роки

На мою думку, щаслива людина та, яка сама завжди радісна і приносить радість іншим. Для хворого щастя – це бути здоровим, для голодного – шматочок хліба, а для безхатченка – дах над головою. Щастя – це чути голос рідних людей, обійняти дітей і внуків, дочекатися правнуків (для мене). Щастя – це мир. Я не хочу війни.
Особисто для мене, щастя – це почуття неймовірної радості і блаженства, коли душа летить і летить… Так, вона переповнена тим, що я дізналася про Григорія Васильовича Ткаченка, який живе і радіє життю у нашому славному місті Глобине. Бо щастя – це життя! Це його сенс!
Я прямую на вулицю Незалежності (колишня Фрунзе) шукати те щастя, що мене сколихнуло, як вітер колише вербу. Про Григорія Васильовича в 2010 році я писала невеличку статтю. Я його запитала про щастя, як він його розуміє саме зараз, відповідь не забарилася: «Щастя прокидатися і бачити цей світ очима, відчувати його. Щастя зустрічати схід сонця і захід. Знайти щастя можна всюди: в співах птахів, у зоряному небі, в книзі і газеті, які щойно прочитав. Я вмію знаходити щастя у себе у душі, а, головне, жити». Боже, як романтично чути відповідь від людини, яка прожила 95 років! Зустріч цікава з цікавим співбесідником. І знову полинули спогади… Емоцій не передати. Перепліталися і гірко-солоні чоловічі сльози з щасливою усмішкою і котилися мої сльози… Я бачила скупі чоловічі сльози… Уявляєш, читачу, це також велике щастя, коли зустрічаєшся з людиною, яку загартувало суворе життя, але не зломило. Прожити життя і не зламатися під тягарем випробувань, не втратити віру в добро і людей під силу не кожному. Спогади і пам’ять, пам’ять і спогади про життя і літа… Пролітали, наче журавлі у небі, роки за роками. То лише в молодості вони тягнуться довго, ніби їдеш на підводі. А потім замиготіли перед очима, наче вагони швидкісного потяга. Вже й не встигаєш літа рахувати, не встигаєш опам’ятатися, роки життя промигтіли, як у калейдоскопі. І ось з Григорієм Васильовичем повертаємося спогадами у минуле…
Григорій Васильович Ткаченко народився 1 травня 1926 року у с.Малинівка Великокринківського району. Батько, Василь Гнатович, і мама, Ольга Онисимівна були колгоспниками. У 1939 році батьки переїхали до м. Глобине і працювали різноробочими у колгоспі ім. Мічуріна. Малий Григорій навчався у Глобинській середній школі №5. Перед війною закінчив сім класів. Мав неабиякий хист до математики. Григорій Васильович з великою повагою відгукувався про школу і з теплотою згадував своїх вчителів – Гната Артемовича (вчитель математики), директора школи Степана Харитоновича Шумейка та його дружину Анастасію Йосипівну, вчительку початкових класів.
З кожним роком і днем Друга світова війна відкочується все далі від нас. Але в історії і пам’яті залишаються подвиги солдат, які стояли на смерть, і подвиги трудівників, які кували перемогу в тилу. Вони ж ще там, на полі слави, уклін їм мертвим і живим! А наш співбесідник був вивезений до Німеччини на каторжні роботи. Будучи ще дитиною, Григорій зустрівся з жахом війни. П’ятнадцятирічний юнак у 1941 році відчув страх смерті, присмак гіркоти від диму та крові. Не пощадила його доля. 18 липня 1942 року Григорія насильно вивезли до Німеччини. Війна байдужа – вона глуха до болю. Тяжка і непосильна праця гартувала юнака, ще більша ненависть з’являлася до ворога. Тяжко працює у тунелі довжиною 9 кілометрів, де будується електростанція. Табір «Цехварстік» та іменний номер 77 (німці утримували людей лише під номерами). У таборі перебував два з половиною роки. Сам табір був розміщений під горою, втекти з нього було неможливо. У табір ввозили у вагонетках по тунелю або піднімали і опускали на тросах (повітряна лінія). Діаметр тунелю становив 3 метри. Свердлили, пробивали, вантажили каміння у вагонетки – праця була неймовірно тяжкою, задіяні до роботи були люди різних національностей і ліку їм не було, працювали по 12 годин. На добу людині видавали 300 грамів хліба і то неякісного та мисочку (черпак) баланди із брукви, навіть картоплі не було. «Як згадаю ту брукву і її солодкий присмак – то аж погано стає. Як вижили і сам не знаю. Мабуть, врятувало те, що перевели до іншого концтабору, бо тут вимерли б усі», – згадує співбесідник. А я подумала, що вижити в такому пеклі – це і є своє маленьке щастя. Пізніше у пресі з’явиться новина про те, що керівник Радянського Союзу тов. М.С.Хрущов, відвідуючи Німеччину, побував на цій електростанції, яку будували полонені.
Всіх полонених перевели в табір «Майскогель», бо в «Цехварстік» перевезли радянських офіцерів.У новому таборі знову були тяжка праця та голодне існування. Та ж баланда, але трохи більше, і додана ще картопля з лушпинням.
У травні 1945 року їх визволили американські війська і передали радянському командуванню. Була перевірка, а потім служба в армії з травня 1945 року до 1951 року. Вижити і жити – щастя! Людська доля переплітається з присмаком полину.
Мабуть, самим Богом вказано мені, що я повинна писати про учнів і вчителів Глобинської ЗОШ I-III ступенів №5 різних років і навіть століть. І я пишу… Моє покоління також прожило своє тяжке життя – відчувалося приниження нації, знищення українців і їхнього коріння, але слід пам’ятати і Другу світову війну. Це страшна війна ХХ століття, пекуча рана, що болить досі чи не в кожній родині в Україні. Для України ціна цієї перемоги жахлива – мільйони людських життів та зруйнована економіка. Кожен другий воїн поліг у боях, кожен другий з тих, хто залишився у живих, був поранений. Гоїлися рани, зростали повоєнні покоління…
Довелося нашому земляку у 1949 році перебувати на Румунській землі, в м.Тімішоара для придушення революційного повстання. «По тривозі нас підняли і разом з технікою на станції завантажили у товарні вагони, відправили у Румунію. Їхали три доби». Григорій Васильович перебував у Румунії 9 місяців. Настав 1951 рік. Ось вона, довгоочікувана мобілізація! Залишилися в минулому війна, біль, жах, страх, страждання, смерть, кров, втрати… Повернення додому. Низький уклін тобі, моя рідна земле, моє рідне Глобине, мої дорогі батьки. Повернувся додому змужнілим, дорослим двадцятип’ятилітнім чоловіком, а покинув дім п’ятнадцятирічним. Ось воно щастя! Треба цінувати і берегти те, що ти зараз маєш. «Щастя – немов метелик. Коли женешся за ним, намагаючись уловити, він завжди вислизає. А ось сядете і заспокоїтеся – метелик опуститься вам на плече». Щастя – це зовсім не те, що можна зловити. Тому за ним ганятися марно. Це те, що трапляється.
Скільки сили, енергії, віри в майбутнє. Григорій Васильович прагне навчатися, поєднує працю з навчанням. Закінчує курси водіїв і працює в заготконторі. Але його манить стукіт коліс потягів. Він хмеліє від їх гудків. Григорій Васильович Ткаченко їде до м.Полтава на курси машиністів, навчається заочно у Московському залізничному технікумі. 1952 рік став для Григорія Васильовича пам’ятним на все життя. На весільний рушничок стали Галина Василівна та Григорій Васильович. Та й стали жити-поживати, господарювати і дітей виховувати та ростити, а пізніше навчати. Удвох їм було скрізь добре. Збудували добротний будинок, не могли натішитися ним, бо він став хорошою сімейною гаванню. Галина Василівна була хорошою майстринею своєї справи – додільна швачка. Діти завжди мали хороший гарний одяг, пошитий ніжними руками матусі. Як вони пишалися своєю матусею, ловили її кожне слово і прислухалися до її порад. Подружжя прожило хороше і щасливе життя, підтримували один одного, милувалися своїми щебетливими і допитливими дітками. А їх двоє – Володимир і Тетяна. До речі вони теж навчалися і були випускниками Глобинської СШ №5. Як не гордитися своїми випускниками? Але, незалежно від бажання людини, доля вносить свої корективи і планує по-своєму. У 1985 році Галина Василівна на 57-у році відійшла у невідомі для нас світи. Вже майже 35 років Григорій Васильович топче життєву дорогу сам.

Григорій Васильович (справа) з колегами
На шпальтах преси

40 років Григорій Васильович водив мотовози, паровози, тепловози. Як же він любив та плекав ці машини! Скільки ночей недоспав, скільки снів недобачив. Хто ж такий машиніст на залізничній дорозі? Машиніст тепловоза – це людина, яка керує локомотивом та забезпечує безпечний рух локомотивів та поїздів при залізничних перевезеннях пасажирів і вантажів. Виконує догляд та технічне обслуговування. Контролює роботу приладів безпеки та радіозв’язку. Працівник залізничного транспорту повинен чітко володіти, знати пристрій рухомого складу, технічних засобів, інструкцію з руху поїздів і маневрової роботи, інструкцію з сигналізації, інструкцію по гальмах і інше. Професія машиніста тепловоза завжди користується попитом. Григорій Васильович дуже любив свою професію. Він добра і щира людина, любить спілкування, завжди був душею компанії. Коли Григорій Васильович пішов на пенсію, то його тепловоз ще рік зберігав напис: «Ткаченко Григорій Васильович – старший машиніст». Григорію Васильовичу на все вистачало часу і енергії. Він був депутатом районної ради трьох скликань, 17 років працював секретарем парторганізації залізничної станції м. Глобине. Дуже відрадно, що спільними зусиллями начальника залізничної станції м.Глобине П.П.Ковтуна та старшого-машиніста і секретаря партійної організації Г. В.Ткаченка, завдяки їхнім ходінням і стуканням у чиновницькі кабінети було побудовано залізничний вокзал і перехідний міст та колію 4, а станція отримала власний потужний кран.
У 1987 році Григорій Васильович йде на заслужений відпочинок.
Дуже відрадно, що у шановного Григорія Васильовича склалася родинна династія залізничників. Як би потішилася Галина Василівна своїм сином і внуком. Я впевнена, що її душа бачить земне життя і радіє там, далеко, успіхам своїх рідних. Продовжувачем роду залізничників став син, Володимир Григорович, який навчався у технікумі залізничного транспорту м. Харків і все своє життя працював на залізниці у Полтаві. Внук, Ігор Володимирович, також закінчив технікум залізничного транспорту та інститут у м. Харків. Працює на залізниці м. Полтава.
Шановний Григорій Васильович зараз на заслуженому відпочинку. Він хороший господар. У дворі все складено до ладу, всюди прибрано, займається домашнім господарством і на велике диво – ще у свої роки влітку їздив на велосипеді. Тішиться дітьми і внуками (має троє внуків), які провідують тата і дідуся. Часто свого тата навідує дочка, Тетяна Григорівна, яка проживає у с.Манжелія. Поряд проживають і родичі, які допомагають старенькому по господарству. Цікавлюся, яке хобі у цього прекрасного чоловіка? «Багато читаю, передплачую і перечитую три періодичні видання – «Зорю Придніпров’я», «Сільські вісті» і журнал «ЗОЖ».
Довго стояв у задумі Григорій Васильович, мовчав. Було помітно, як по щоці скотилася скупа чоловіча сльоза, і промовив: «Як чую гудок тепловоза, тихо промовляю – робота моя гуде! Люблю свою роботу і досі, душа болить за нею». А я скажу одне, час жорстокий, я не бачила Григорія Васильовича 10 років. Він (час) наклав відбиток на обличчя, прооравши його зморшками, змінив поставу, але не зміг змінити погляд та голос, примружені очі дивились в далечінь, а ніжний голос промовляв: «Лети, лети, потягу, в далечінь крилато, без зволікань і перешкод». Отже, з роками стає зрозуміло, що щастя – невіддільна частина нашого життя. Шановний Григорію Васильовичу, прошу Вас і Всевишнього, живіть до ста і більше літ. Хотіла б небо Вам прихилити і зібрати квіти зі всієї планети. Лише Вам. Живіть, радійте, усміхайтесь. Ви – та іскра, від якої горить вогонь. Щастя – жити!
Ростислава Романюк,
вчитель-пенсіонер Глобинської ЗОШ І-ІІІ ст. №5.

ДБАЄМО ПРО ЗДОРОВ’Я ТА ТРИМАЄМО СВОЄ ТІЛО У ФОРМІ

Дорогі читачі, в зв’язку з ситуацією, що пов’язана з епідемією коронавірусу, гостро постало питання підтримки форми та здоров’я людини.
Оскільки рух необхідний людині для життя, а карантинні обмеження значно його зменшують, – то дуже зростає рівень розвитку таких захворювань як ожиріння, діабет, нервові зриви та психічні розлади. Та правильно підібрані вправи, харчування та розпорядок дня допоможуть вам не тільки тримати своє тіло в гарній формі, а й навіть мати гарний настрій та покращити особисту продуктивність.
У цій рубриці я спробую надати якомога більше інформації про те, як зробити своє тіло стрункішим та більш привабливим!

Венді Іда, 65 років

Для початку РОЗВІЄМО МІФИ, що склалися навколо спорту та людей, які тренуються в тренажерних залах.
Міф №1: «Я і так струнка». Перше, про що хочеться сказати, багато дівчат, які від природи мають непогані зовнішні дані і добре складену поставу, думають, що ця постава залишиться з ними назавжди. Це не так. Час йде, людина росте, змінюється обмін речовин, змінюється раціон, дається взнаки сидячий спосіб життя (якщо такий є) і постава, при відсутності фізичних навантажень, будемо відверті, поступово набуває неприємних обрисів. Жінки більшою мірою, ніж чоловіки, схильні до набору підшкірного жиру (тому що жіночі гормони накопичуються в жировій тканині, тоді як чоловічі в м’язовій), і тому не варто забувати, що форму треба підтримувати.
Міф №2: «Потрібно менше їсти», «Потрібно скинути кілька кілограмів». Ці міфи зв’язані між собою, але розберемо їх по порядку. Перший – якщо почати менше їсти, то збільшиться навантаження на нервову систему, погіршиться імунітет та стан шлунково-кишкового тракту, а очікуваного результату не буде, тому що організм буде в шоковому стані і при наявності хоча б якихось калорій ви знову повернете свій жир.
Про другий міф – скинути кілограми, це найбільш неправильно сформульований вислів, оскільки боротися потрібно не з вагою, а із сантиметрами та загальною картиною (для прикладу, один кілограм м’язів в чотири рази менший по об’єму, ніж один кілограм жиру). Краса тіла – річ індивідуальна і вона не будується на чомусь одному, тому дієта повинна бути різностороння та прописана особисто під людину, тоді буде можливість покращити тіло, при цьому покращити стан здоров’я.
Міф №3: «Мені тільки боки та живіт прибрати». Локального спалювання жиру в природі не існує!
Тому немає сенсу в скручуванні тіла на прес (якщо ви не хочете збільшити талію в об’ємі за рахунок розвинутих м’язів черевного пресу). Рельєф тіла можна розвинути за однієї умови – мінусовому добовому балансі калорій (ви або починаєте менше їсти, або більше тренуватися, або робите все комплексом разом з тренером і маєте швидкий та довготривалий ефект).
Міф №4: «Перетворюся на чоловіка». Деякі дівчата цураються тренажерних залів з-за дивного хибного стереотипу, який засів в їхніх головах – заняття з обтяженнями перетворюють жінку на чоловіка. Можливо, вони думають так тому, що бачили картинки з професійними спортсменками. Дійсно, робота з обтяженнями дозволяє нарощувати мускулатуру. Але потрібно віддавати собі звіт у тому, що для того, щоб виглядати як професійний бодібілдер жінки роблять собі дуже багато ін’єкцій чоловічих гормонів, займаються професійно з метою «гіпертрофія м’язів» і то не у всіх виходить. А тепер накладіть на це реалії нашого життя і все, чого може досягнути жінка в тренажерному залі, або тренуючись з залізом, – це привабливі форми та гарне здоров’я.
Міф №5: «Почну бігати». Кардіотренування дійсно потрібні, але вони не є основними, завдяки їм ви зможете скинути жир, але привабливості жінці надають саме форми, а їх потрібно будувати з м’язів. Біг сам по собі не зробить ваш живіт пласким, а сідниці – пружними як горіх – це можливо тільки завдяки тренуванням з додатковою вагою.
Міф №6: «Піду на фітнес». Ще одна категорія дівчат, які, загалом міркують досить правильно і усвідомлено займаються фізичними вправами, говорять про те, що не хочуть займатися бодібілдингом, а хочуть займатися фітнесом. Чому? Загалом, вони кажуть подібні речі, через те що не вникають в суть цих двох понять. Відмінність полягає в тому, що фітнес передбачає роботу з власною вагою, і лише зрідка, з незначними обтяженнями, типу гантелей по 1, 2 або 3 кг. У широкому сенсі слова, фітнес включає в себе безліч вправ з аеробіки та танців, і спрямований скоріше на підтримання форми, ніж на її розвиток чи зміну. Активні види фітнесу (фітнес-мікс, табата, зумба, латина, тверк) носять спортивно-розважальний характер, повільні (йога, пілатес, стретчінг, кіланетика) носять фізкультурно-оздоровчий характер. Як перші, так і другі допоможуть вам бути в тонусі, стати більш гнучкими, дихати рівніше і почувати себе здоровими, але не більше того. У кращому випадку, з вас на тренуванні зженуть три поти, забезпечать задишкою і душу витрясуть. Ви будете почувати себе виснаженим рабом на галері, але м’язів від цього більше не стане, бо саме вони роблять поставу підтягнутою.
Міф №7: «Потрібно приймати добавки». Зовсім не обов’язково. Успіх полягає в комплексному підході до побудови індивідуального раціону харчування та індивідуальної програми тренувань. Добавки тому і називаються добавками, що вони є лише незначною частиною повноцінного раціону. Застосування добавок у досягненні загального результату займає не більше 10-15%. У той же час, потрібно пам’ятати й те, що саме по собі вживання добавок без повноцінного правильного харчування є заняттям, трохи менше, ніж повністю даремним.
Міф №8: «Потрібно багато часу». Не більше, ніж для перегляду серіалів чи листання соціальних мереж! Середнє тренування в тренажерному залі триває близько 1 години. За цей час ви встигаєте комплексно опрацювати все тіло, сходити в душ, переодягнутися і йти далі у своїх справах. Займаючись за запропонованою програмою новачка, просунутого і досвідченого відвідувача фітнес-клубу, тренування будуть займати у вас від 40 хвилин до 1 години. Тренування зі штангою, гантелями або тренажерами вимагають від вас тільки знання техніки виконання вправ, і якщо ви ними володієте, багато часу тренування у вас не займуть.
Міф №9: «Я вже не молода для цього». Без зайвих слів скажу, що в світі вже давно існують цілі федерації, де змагаються за титул найгарнішої жінки яким за 50,60 та навіть 70 років…
Міф №10: «У мене погана генетика і немає сенсу себе мучити». Це лише відмовка, оскільки вже багато незалежних дослідів підтвердило той факт, що всі люди витрачають однакову кількість калорій на виконання певної роботи (іншими словами, щоб схуднути, всім людям потрібно рівнозначно працювати над собою).
Розвіявши міфи, ви вже зрозуміли, що єдиний, хто може завадити вам привести себе в форму – це ви самі! Мати гарне тіло та прекрасне здоров’я може кожен, але для цього потрібно трішечки докласти зусиль.
Як саме тренуватись та що і скільки їсти, я розповім вам у наступних публікаціях. Залишайтеся з нами!
Віталій МАЗУР, майстер спорту міжнародного класу.

ЗАХОПЛЕННЯ МУЗИКОЮ СТАЛО СПРАВОЮ ВСЬОГО ЖИТТЯ

Відмінник культурно-освітньої роботи СРСР, композитор, музикант і поет Григорій Леонтійович Плиска народився 26 березня 1940 року у м.Глобине у багатодітній селянській родині Леонтія Григоровича та Катерини Степанівни, які виховали і вивчили п’ятьох дітей. Батько, учасник Другої світової війни, був майстром на всі руки. Виготовляв навіть музичні інструменти: домри, гітари, скрипки. Мав конструкторський талант. Його винаходи були представлені у Москві, на Виставці досягнень народного господарства та відзначені медаллю. Був прекрасним фотографом, гарно малював, написав «Поему про Галю».
Григорій з дитинства пізнав і лихоліття війни, і труднощі післявоєнних років. Та музика завжди вабила і захоплювала його. Тому по закінченню школи вступив на річні курси баяністів-хормейстерів при Полтавському музичному училищі ім. М.В.Лисенка. Як здібному і наполегливому учневі йому запропонували продовжити навчання за фахом хормейстера у цьому ж навчальному закладі. Вже згодом він завершив свою музичну освіту у Харківському інституті мистецтв ім. В.Г. Короленка.

Працювати почав спочатку у Полтавській музичній школі №2, а коли у Глобиному відкрили музичну школу, без вагань повернувся додому, де навчав юних музикантів не одне десятиліття. 28 років працював на посаді директора цієї школи, а потім ще 10 років, аж до виходу на заслужений відпочинок, очолював музичну школу в с.Манжелія.
Весь час, паралельно з основною роботою, працював з хоровими колективами Глобинщини. Професійно звучали під його талановитою орудою самодіяльні хори Глобинського цукрокомбінату, центральної районної лікарні, районного Будинку культури. Був фундатором самодіяльних народних хорів сіл Броварки та Манжелія. Впродовж своєї творчої діяльності підготував понад 2 тисячі концертних програм. Не було жодного святкового заходу, де б не звучав хор під керівництвом Григорія Леонтійовича. Зведений хор художньої самодіяльності району під керівництвом Г.Л.Плиски впродовж кількох років відкривав обласне культурно-мистецьке свято «Пісенне джерело» на горі Пивиха у Градизьку.
Висококваліфікований фахівець видав збірки своїх музичних та поетичних творів «Мелодії серця та «Мереживо долі». Його пісні, обробки для хору часто звучать у виконанні учасників художньої самодіяльності району.
Високий професіоналізм музиканта цінував заслужений діяч мистецтв УРСР, відомий композитор Володимир Миколайович Верменич, який на знак своєї шани і поваги подарував Григорію Леонтійовичу партитуру своєї пісні «З Кавказом говорять зелені Карпати» з дарчим підписом.
Творчі успіхи музиканта відзначені грамотами Президента України, Міністерства культури України, численними відомчими грамотами та дипломами. Йому присвоєно почесне звання «Відмінник культурно-освітньої роботи СРСР».
Вроджена інтелігентність і щирість, притаманні Григорію Леонтійовичу, завжди знаходять теплий відгук у серцях його численних учнів, колег та всіх, кому доводиться спілкуватися з ним.

Віталій ГРИГОР’ЄВ,
з «Історії Глобинського ­району в біографічних нарисах».

P.S. Останні кілька років Григорій Леонтійович Плиска проживає разом з родиною доньки Ірини у м.Енергодар Запорізької області. Душею він завжди лине до Глобиного, живе спогадами та пам’яттю про роки, наповнені творчою наснагою, роботою з учнями та хоровими колективами. Маестро підготував до друку ще дві збірочки власних творів, залишилося зібрати необхідну суму на їхній друк. У ці чудові березневі дні Григорій Плиска зустрічає свою 81 весну. Щиро вітаємо іменинника і бажаємо йому міцного здоров’я, поваги та любові від найрідніших та довголіття. Той величезний музичний спадок, який Григорій Леонтійович створив – неоціненний скарб не тільки для сучасників, а й для прийдешніх поколінь!*

З племінницею Тетяною ПЛИСКОЮ
У колі викладачів та учнів Глобинської музичної школи
Випускники по класу баяна Глобинської школи мистецтв в с.Бугаївка,
де працював Г.Л. ПЛИСКА
З хоровим колективом с.Манжелія

МИКОЛА ЛИСЕНКО – засновник українського музичного мистецтва

22 березня виповнюється 179 років від дня народження Миколи Лисенка (1842–1912) – видатного українського композитора, диригента, піаніста, педагога, громадсько-освітнього діяча, основоположника української національної класичної музики.
Народився в селі Гриньки Полтавської губернії в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку.
У 1855 почав навчання у привілейованому навчальному закладі – Харківській гімназії. Закінчивши гімназію, вступив на природничий факультет Харківського університету. Але в 1860 році родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола перевівся до Київського університету.
Творчість Миколи Лисенка надзвичайно плідна і багатогранна: від опер до обробок українських народних пісень, від монументальних хорів до вишуканих фортепіанних мініатюр. Вона несе ознаки беззаперечного новаторства, збагативши українську музику неіснуючими в ній доти формами і жанрами. Це, зокрема, різні типи опер, кантати, кількачастинний хор напівоперного плану, драматичний монолог, вокальний цикл.
Він вважається засновником українського музичного мистецтва. У цьому сенсі велику цінність представляє як музична, так і етнографічна спадщина митця. Лисенко – автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.
Важливе місце в творчості Миколи Лисенка займає постать Тараса Шевченка. Ним написана музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б’ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо. Етнографічна спадщина Лисенка включає запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О.Вересая та багато іншого.
Всупереч діючому Емському указу 1876 року, який забороняв також друкування українською мовою текстів до нот, Микола Лисенко принципово користувався рідною мовою.
В своїх численних хорах і солоспівах він звертався переважно до українських авторів (І.Франко, Леся Українка, О.Олесь, О.Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших, наприклад, Г.Гейне чи А.Міцкевича, то обов’язково в перекладах, здійснених М.Старицьким, Лесею Українкою, М.Славинським, Л.Старицькою-Черняхівською.
Микола Лисенко завжди був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва, де з 1869 року жив і працював. Він – організатор, активний учасник більшості діючих на той час у Києві музичних та літературних гуртків, виступає з концертами як піаніст, організовує хори, концертує з ними у Києві і по всій Україні. З 1908 до 1912 року був головою ради правління «Українського Клубу».
У 1903 під час святкування ювілею, 35-річчя творчої діяльності М.Лисенка, його друзі організували збір коштів на видання творів композитора та купівлю для його родини житла. Слід зазначити, що сім’я Лисенка орендувала квартиру, зараз у ній знаходиться Будинок-музей М.В.Лисенка.
Однак, Микола Віталійович використав подаровані кошти на організацію музично-драматичної школи, яка почала працювати восени 1904 року і стала першим українським навчальним закладом, де надавалась вища музична освіта за програмою консерваторії.
Помер великий композитор 6 листопада 1912 року. Його похорон перетворився на могутню патріотичну демонстрацію українців, зібравши десятки тисяч небайдужих.

Цікаві факти з життя композитора

Композитор належить до відомого козацько-старшинського роду. Предок його відомий історії, як соратник Максима Кривоноса Вовгура Лис. Дворянські та майнові права ватажок повстання отримав від гетьмана Дем’яна Многогрішного. Про предка композитора розповідали, що він з невеликим загоном козаків міг протистояти набігу турецької орди, володів силою вовка і хитрістю лисиці.
Ріс майбутній просвітитель і музикант як звичайна дворянська дитина – в оточенні оксамиту і мереживних тканин. Перші уроки музики отримав від матері, яка раніше навчалася у Смольному інституті шляхетних дівчат у Петербурзі. З дитинства хлопчик вчив 7 мов.
Талант сина мати розгледіла ще в ранньому віці, у 5 років він вже навчався грі на фортепіано, а у 9 років батько до дня народження маленького Миколи видав у друкованому вигляді його перший композиторський твір – стилізовану польку.
Після скасування кріпацтва батьки композитора стали банкрутами, на навчання М. Лисенко заробляв самостійно, працюючи у суді.
За все своє життя великого капіталу музикант не зібрав. Композиторська діяльність прибутку не приносила, заробляв Лисенко викладанням, яке в поєднанні з громадською роботою займало весь його час. Творив композитор переважно вночі.
Знайомство з творчістю Шевченка майбутнього композитора відбулося у 14-річному віці. Влітку він разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким гостював у дідуся, де молоді люди знайшли заборонену збірку віршів Кобзаря. Прочитані твори справили на братів незабутнє враження. Мистецтвознавці впевнені, що саме ця подія допомогла Лисенку визначити власне призначення в житті.
Якось на канікулах Лисенко та Старицький закохалися в одну й ту саму дівчину. Вона гостювала на сусідньому хуторі, звати її було Текла. Ревнощів між хлопцями не було, і вони разом склали план, як завоювати її серце. Вирішили, що Микола напише музику, а Михайло – вірші. Так і зробили. Коли батьків не було вдома, паничі в парадних гімназичних мундирах подалися до Теклі. Вона сиділа на хуторі сама. Хлопці після вечірнього чаю з успіхом оприлюднили свій спільний твір. У нагороду Текля простягнула їм обидві руки для поцілунку і лишила їх ночувати на хуторі, щоб уранці їхати разом на пікнік до Дніпра. Хлопці не спали – ділилися враженнями та планами на завтра. На світанку з дому прислали грізну записку з наказом негайно повертатися. Нещасні юнаки поїхали, не попрощавшись.
Все життя композитор прожив на квартирах, які знімав. Кошти, зібрані друзями в 1903 році для покупки житла під час святкування 35-річчя його творчої діяльності, витратив на відкриття школи.
Коли композиторові було 26, він одружився з Ольгою О’Коннор, спадкоємицею полтавського роду з ірландсько-французьким корінням, яку він знав ще зовсім дитиною (їхні маєтки сусідили). Вона була значно молодша за Миколу і, як відомо зі спогадів їхніх друзів, мала чудове сопрано і рідкісно привабливу зовнішність. Не дивно, що саме вона співала у прем’єрі першої опери свого чоловіка “Різдвяна ніч”. На жаль, як і інших жінок її родини, Ольгу переслідувала генетика – часті депресії та нервові зриви. Помалу життя бездітної родини ставало нестерпним для обох. Вони з Ольгою прожили 12 років, але не мали дітей. Очевидно, через те й розійшлися.
Другою його дружиною стала Ольга Липська, яка була його коханкою довгий час. Він зустрів її як молоду піаністку-початківця наприкінці 1870-х рр., на одному з концертів у Чернігові. Невдовзі вона почала брати в Лисенка уроки фортепіано. За рік вони вже жили разом, хоч і таємно. Вона народила Лисенкові п’ятьох дітей. Померла 1900 року при народженні останнього сина Тараса.
1906 року вже немолодий композитор (йому було тоді 62 роки) закохався у свою 17-річну ученицю Інну Адріанопольську, яка стала його останнім коханням. Побачив її в Інституті шляхетних дівчат: вона там училася, а він викладав музику. Листування йшло через класну даму мадам Журавську. У нього була закохана не одна інститутка. Через те ревнива Інна навіть посварилася з подругою Марусею Жученко. І Лисенко мусив виправдовуватися: мовляв, він байдужий до Марусі. Лисенко хотів побратися з Інною, але, зважаючи на різницю у віці, вона не була в захваті від цього і, після довгих зволікань, відкинула пропозицію композитора. Пізніше вона працювала вчителькою музики в провінції. Микола Лисенко помер 1912 року, переживши низку проблем, від розбитого серця після розлуки з Інною до ув’язнення царськими жандармами за “український націоналізм”.
Помер Микола Лисенко раптово. У вересні 1912 року його приятель, професор Триштель, застерігав, що серце композитора в ненадійному стані. Вранці 24 жовтня Микола Віталійович зібрався йти до музично-драматичної школи – і тут стався серцевий напад. За півгодини маестро не стало. Олена Пчілка згадувала, що після смерті на його обличчі ще якийсь час лишався живий вираз жалю й смутку.
Похорон Лисенка історики називають першою демонстрацією української самосвідомості. До Києва для участі у церемонії поховання приїхали люди з усіх куточків України. Згідно з історичними даними, приїхало до Києва на похорон маестро від 30 000 до 100 000 людей. Нинішній бульвар Шевченка був повністю забитий людьми, навіть на дахах і на деревах сиділи бажаючі попрощатися з українським генієм. Після похорону царські поліцаї масово знищували відзняті на церемонії фото- та відеоматеріали.

А МУЗИКА ЖИВЕ У МРІЯХ І ДУМКАХ, В МОВЧАННІ І СЛОВАХ, У ЩИРИХ ПОЧУТТЯХ

Валерій ВІОАРА, художній керівник Жуківського сільського Будинку культури
У центрі – Анатолій НАСМЕНЧУК, заслужений працівник культури
України, директор Гадяцького фахового коледжу культури
та мистецтв ім. І.П.Котляревського

У світі народжуються і живуть люди з різними уподобаннями, характерами, темпераментами… Та, думаю, що немає жодної людини, яка б не захоплювалася музикою.
Бог наділяє людину різними талантами, дарами, вміннями, проте музика лунає у серці майже кожної людини. У вільний час я завжди слухаю улюблені музичні композиції і відчуваю, що моя душа починає розквітати, неначе квітка, дозволяючи поринути мені у свій внутрішній світ. У такі моменти я розумію, що музика – це дихання моєї душі!
З раннього дитинства я захоплювався музикою та піснями, бо мені це подобалось…
Вже коли став дорослим, зрозумів, що потрібно вступити до навчального закладу культури, а саме до Гадяцького фахового коледжу культури та мистецтв ім. І.П.Котляревського, де директором заслужений працівник культури України Анатолій Миколайович Насменчук.
Вступивши у 2019 році до цього коледжу, я зрозумів, що саме тут отримаю ті знання, які знадобляться мені у моїй профеції та в подальшому житті.
Саме в Гадяцькому фаховому коледжі культури та мистецтв ім. І.П.Котляревського я познайомився з викладачами які мають професійний підхід до студентів та до викладання предметів, за що я їм щиро вдячний!
У селі Жуки, Глобинської ОТГ, де я мешкаю, також є досвідчені люди, яких життя пов’язало з Гадяцьким на той час училищем культури та мистецтв ім.І.П.Котляревського. Так, Світлана Миколаївна Заїка навчалась на факультеті «бібліотечна справа» з 1992 до 1994 рр. та отримала сеціальнісь «бібліотекар та бібліограф». Світлана Миколаївна з гордістю згадує своїх викладачів: Н.Г.Коблицю, С.П.Мосякіну та Л.Д.Голуб.

Студентські роки. Світлана ЗАЇКА (зліва),
Ольга ЧУБКО (в центрі) з подругою


З 2002 року Світлана Заїка працює на посаді завідуючої Жуківської сільської бібліотеки, а з лютого 2017 переведена до Глобинської об’єднаної територіальної громади. На даний час вона завідувач Жуківської бібліотеки-філії КЗ «Публічна бібліотека Глобинської ОТГ». Світлана Миколаївна бере активну участь у масових заходах Жуківського СБК і є учасницею художньої самодіяльності закладу. Вона завдячує своїм викладачам за здобуті знання та професіоналізм.
Ольга Володимирівна Чубко також навчалась в Гадяцькому на той час училищі культури та мистецтв з 1991 до 1994 рр., на режисерському факультеті, за спеціальністю «режисер сценічних масових заходів». Після навчання працювала директором Жуківського Будинку культури. Ольга Володимирівна володіє чудовими вокальними здібностями. Є активною учасницею художньої самодіяльності, як солістка бере участь в обласних та всеукраїнських конкурсах. Своїми успіхами та досягненнями також завдячує колишнім викладачам.
Вже багато років радує глядачів своїм талантом учитель музики та співів Валерій Григорович Ганноцький, який нині працює у Глобинській ЗОШ I-IIIст. №5, в Жуківській та Опришківській школах. Свої знання він теж здобував в Гадяцькому училищі культури і мистецтв ім І.П. Котляревського з 1990 до 1994 рр. Навчався на факультеті «клубний – народний» по класу баяна в Олексія Митрофановича Клочана.

Валерій ГАННОЦЬКИЙ зі своїми учнями


Валерій Григорович, згадуючи роки навчання, розповідає, що крім баяну були додаткові предмети по класу фортепіано, домри, бандури. Він проживав у гуртожитку, де були створені усі умови для студентського життя. Добрим словом завжди згадує і свого класного керівника Світлану Павлівну Боцулу, яка була для учнів коледжу другою мамою.
З 1996 року Валерій Ганноцький працював у Новомосковській ЗОШ, вчителем музики. Має чудовий голос, віртуозно грає на баяні, є активним учасником художньої самодіяльності.
Зараз я навчаюся у коледжі на факультеті «менеджмент соціокультурної діяльності» за спеціальністю «народне пісенне мистецтво». Отримані знання та професійні навички мрію успішно застосовувати у своїй творчій роботі.
Звертаюся до творчої молоді нашого краю! Якщо тебе вабить сцена, чарує магія художнього слова, якщо ти хочеш оволодіти грою на музичних інструментах, оволодіти мистецтвом співу, танцю, опанувати техніку декоративно-прикладного мистецтва, основи дизайну, якщо ти мрієш пов’язати своє життя з мистецтвом, то не вагайся, а обирай для вступу саме Гадяцький фаховий коледж культури та мистецтв ім. І.П.Котляревського! Там ти зможеш зробити свої перші кроки до професійності, творчої майстерності, життєвого успіху та слави!
Валерій ВІОАРА,
художній керівник Жуківського сільського Будинку культури.

Я НАРОДИВСЯ РАЗОМ ІЗ ВЕСНОЮ, ЩОБ ВСЕ ЖИВЕ БУДИТЬ ВІД СНУ… О.Білаш «Хорал життю»

Народний артист СРСР, Герой України, лауреат Державної премії України імені Т.Шевченка, композитор Олександр Білаш народився 6 березня 1931 року у селищі Градизьк. Олександр Білаш був талановитим з дитинства, і свій шлях в музиці починав, як справжній народний музикант: грав, за власними словами, “не по нотах, а по весіллях” – спочатку на саморобній гармошці “на два баси і вісім голосів”, згодом на акордеоні, а потім вже на баяні.
Він грав “по слуху”, як десятки поколінь народних виконавців-самоуків. Неймовірно, але до Полтавського музичного училища Олександра не взяли, бо, як сказали у приймальній комісії, «у абітурієнта немає слуху»! Та це не завадило юнакові незабаром вступити до Житомирського музичного училища імені В.Косенка, де Олександр навчався по класу баяна (1948 –1952). Потім Білаш склав іспити до Київської державної консерваторії імені П.Чайковського (клас композиції М.Вілінського).
Безцінним для юнака було спілкування з відомими метрами, які на той час викладали у консерваторії. Також своїм вчителем Білаш вважав Платона Майбороду, з яким він товаришував усе життя. Цілком можливо, що саме творча вдача автора славетної “Пісні про рушник” (П.Майбороди, на вірші А.Малишка) багато в чому визначила майбутній пісенний характер музи О.Білаша.
Ще у студентські роки Олександр Білаш познайомився з молодою співачкою Ларисою Остапенко. Згодом вони одружилися і щасливо прожили разом майже 48 років. В них народилися дві дочки Оксана та Леся. Народна артистка України Лариса Іванівна Остапенко була для Олександра Білаша першим слухачем його творів, і першим суворим критиком, і першою виконавицею багатьох його пісень.


З 1950 до 1961 рр. Олександр Білаш працював викладачем теорії музики у Київському педагогічному інституті. 18 років свого життя (з 1976 по 1994) він присвятив громадській діяльності на посту голови правління Київської міської організації Спілки композиторів України.
У творчому доробку Олександра Білаша – більше 200 пісень. Він завжди дуже прискіпливо відбирав поетичні тексти. Серед співавторів-поетів Білаша були А.Малишко, О.Підсуха, Д.Павличко, Л.Забашта, М.Ткач, І.Драч, М.Стельмах, Є.Гуцало, Б.Олійник та ще багато інших авторів як відомих, так й маловідомих, професіоналів та аматорів. “Для мене в поезії немає авторитетів, – казав композитор,– я пишу пісні на хороші слова, і для мене не має значення, хто їх автор”. Багато пісень написано на тексти класиків Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, О.Олеся, А.Фета, С.Єсеніна. Цікаво, що композитор усе своє життя також писав вірші. Він – автор десяти поетичних збірок.
Членом Національної спілки письменників Олександр Білаш став у 2000 році, за три роки до смерті, коли світ побачила його восьма поетична збірка.
Олександр Білаш прожив цікаве і бурхливе творче життя, отримавши “всесоюзне” визнання (цілий ряд почесних премій та відзнак). Але найголовніше – це його всенародне визнання та справжня популярність.


Він пішов з життя 6 травня 2003 року. У 2013 році у Києві на фасаді будинку, де жив композитор (вулиця Пушкінська, 8), відкрито меморіальну дошку. Його іменем названо гімназію у рідному селищі Градизьк. У 2004 році в цій гімназії створено літературно-меморіальний музей Олександра Білаша, де експонуються предмети його музичної та літературної спадщини, які мають історичну і художню цінність. Незадовго до смерті, Олександр Білаш започаткував у рідному селищі Градизьк мистецький фестиваль “Пісенне джерело”, який живе й нині.
“В його серці завжди була рідна земля, на якій він народився, виріс і гордо, як орел, високо злетів на крилах рідної пісні й свого таланту, піднявшись над буденщиною і сірістю”, – написала у спогадах дружина композитора Лариса Остапенко.
Тож згадаймо у ці березневі дні нашого славного земляка Олександра Івановича Білаша, помолімося за його світлу душу. Його пісні – це наші культурні скарби, наша духовна спадщина, яку ми зобов’язані зберегти і передати наступним поколінням.
Вл. інф.

ВІН ГРАДИЗЬКА І ГОРДІСТЬ, І ДУША!
Зібрались нині ми, немов родина,
Щоб вшанувати пам’ять Білаша.
Він – наш герой, шанована людина,
Він Градизька і гордість, і душа.

Простий, талановитий наш хлопчина
Пройшов складні та нелегкі роки.
Маестро став, Героєм України,
Прославив рідний Градизьк на віки.

Це тут малий Шурась топтав стежину
Від батьківської хати у садку,
Це тут шукав і чебреці, й ожину,
Джерельну воду пив у холодку.

Зі слів простих зуміть нектар зібрати –
То Божий дар, – любив він говорить.
І дар той вів його з сільської хати,
Дозволив хлопцю Київ підкорить.

Та діамант цей рідкісний, коштовний
Не зразу всі розгледіти змогли.
Та він довів завзято і невтомно,
Що неправі оті «знавці» були.

Відшліфував, немов алмаз, уміння,
Й талант засяяв сонечком ясним.
Пройшов Білаш крізь терни і каміння,
А Градизьк наш завжди пишався ним.

Він корифей і музики, і слова,
Пісні його співає вся земля,
Симфонії, поеми линуть знову, –
В них чуєш його голос звіддаля.

А як любив він батьківську хатину
І селище своє, і земляків,
Дніпровські плеса і стару Пивиху!
Сюди, немов на крилах, він летів.

І в своїх спогадах він линув
До сивих круч, старого джерела,
У свій садок, до рідної хатини,
До стежки, що в дорогу повела.

Спішив до легендарної Пивихи,
Що незабутньо пахне чебрецем,
Де забував печалі всі і тихо
Розмову вів з легеньким вітерцем
.

Простого люду зовсім не цурався,
На зіркову хворобу не хворів,
З навколишніми щиро спілкувався,
Лишитися людиною зумів.

Йому було б сьогодні дев’яносто,
І ми могли б разом його вітать…
Та час не спиниш, але знаю точно:
Ми будем його завжди пам’ятать.

Його погруддя в центрі піднялося,
Музей-садиба в гості заклика,
Гімназія, музична школа носять
Ім’я свого Героя-земляка.

Щороку Джерело пісенне кличе,
І тиха гордість нас не полиша.
Пишається ним Градизьк мальовничий –
Спадком Олександра Білаша!

Любов БОГУШ,
с-ще Градизьк.

ВІДКРИТИЙ ШАХОВИЙ ТУРНІР ПАМ’ЯТІ Олександра ГОЛОВКА

Учасники ІІІ відкритого шахового турніру пам’яті Олександра Головка

Кажуть, що людина живе доти, доки її пам’ятають…
Цю світлу і мудру людину важко забути. 15 лютого 2021 року святкував би свій 67-й день народження багаторазовий чемпіон Глобинського району з шахів, один із ініціаторів та організаторів проведення шахових турнірів у Глобинському районі та в селищі Градизьк Олександр Олександрович Головко, проте невблаганна смерть передчасно 19 грудня 2018 року забрала його в інший світ…
Звичайно ж, найсильнішого шахіста за всю історію селища Градизька та Глобинського району, людину виховану та інтелігентну, вчителя та наставника багатьох поколінь шахістів, знаного майстра шахової справи О.О. Головка ми не забудемо ніколи… Олександр Олександрович не лише сам добре грав у шахи та перемагав своїх суперників, але й передавав свій багатий спортивний досвід молодим шахістам, організовував шахові турніри і завжди при цьому залишався порядним і спокійним, готовим у будь-яку хвилину прийти на допомогу, провести розбір партії, підказати, навчити тонкощам цієї гри…
Зі щирою повагою та світлими спогадами про Олександра Головка за спонсорської підтримки О.В.Смірнова, Є.Г.Шестидесятного та голови місцевого осередку ГО ВФСТ «Колос» С.О.Мороза за ініціативи градижчан Е.В.Чіпа та Ю.Г.Лихопуда було традиційно проведено ІІІ відкритий шаховий турнір пам’яті О. Головка, на який запрошувалися всі шанувальники шахів Градизької та Глобинської ОТГ.
І ось суботнього ранку, 13 лютого, у Градизькій бібліотеці-філії для дорослих друзі-суперники зустрілися за шаховими дошками, щоб вшанувати славного шашіста. Через зимову негоду та замети на дорогах не змогли прибути на шаховий турнір мозоліївські шахісти-аматори А.Є.Андрусь та О.Л.Улановський, які завжди беруть участь у всіх шахових турнірах, що проводяться в Градизьку.

Гостинні господарі – бібліотекарі Т.Г.Федченко, Н.В.Нечай і О.В.Корогід.


Цього разу у ІІІ відкритому шаховому турнірі взяли участь семеро шахістів-градижчан: ветерани Ю.К.Долгоненко, О.І.Коровайний, Ю.Г.Лихопуд, О.М.Лисенко та молоді шахісти Р.А.Литовченко, К.І.Тичук та Р.І.Тичук. Турнір розпочався вшануванням Олександра Головка хвилиною мовчання. Присутні учасники турніру мали змогу ознайомитися з виставкою літератури, присвяченої шахам та пам’яті О.О.Головка. Книги Олександра Олександровича після його смерті передала для читачів бібліотеки його донька Ірина. Завідуюча бібліотеки Н.В.Нечай та бібліотекарі Т.Г.Федченко і О.В.Корогід запропонували учасникам турніру цікаву літературу про шахи. Головний суддя змагань Е.В.Чіп ознайомив шахістів з Положенням про проведення ІІІ шахового турніру, присвяченого пам’яті О.О.Головка. Було вирішено, що турнір проводитиметься за коловою системою, а відведений час на кожну шахову партію становитиме 30 хвилин.

Роман Литовченко –
переможець шахового турніру


Після жеребкування перший тур розпочався о 9.30. Забігаючи наперед, скажу, що шаховий турнір був багатим на несподіванки. Яскравим моментом першого туру стала перемога дебютанта Р.І.Тичука над досвідченим молодим шахістом О.М.Лисенком. Передбачуваними були впевнені перемоги учнів О.О.Головка Р.А.Литовченка та Ю.Г.Лихопуда над Ю.К.Долгоненком та К.І.Тичуком. Другий тур теж вніс свої несподівані корективи у турнірну таблицю – Ю.Г.Лихопуд, граючи білими фігурами, програв Р.А. Литовченку. У «битві ветеранів» О.І.Коровайного та Ю.К.Долгоненка перемогу святкував Олександр Іванович, а О.М.Лисенко переміг К.І.Тичука.
В третьому турі розійшлися «миром» О.М.Лисенко і Р.А.Литовченко. Як згодом виявиться, для лідера турніру Романа Анатолійовича Литовченка це будуть перші втрачені пів очка. Ю.Г.Лихопуд у запеклій партії переміг амбіційного шахіста О.І.Коровайного. У двобої між братами Тичуками переможцем вийшов Руслан Іванович Тичук. Результати четвертого туру: Р.А.Литовченко – Р.І.Тичук 1:0; О.І.Коровайний – О.М.Лисенко 1:0; Ю.К.Долгоненко – Ю.Г.Лихопуд 0:1.
У п’ятому турі досвідчений О.І.Коровайний зіграв внічию з дебютантом турніру Р.І.Тичуком. Р.А.Литовченко впевнено переміг К.І.Тичука, а О.М.Лисенко отримав таке бажане очко у парті з Ю.К.Долгоненком. Шостий тур поховав всі надії на перемогу в турнірі відразу двох шахістів – О.І.Коровайного, який програв К.І.Тичуку, та Ю.Г.Лихопуда, який програв О.М.Лисенку. Переможцем турніру достроково (вже вдруге) став Роман Анатолійович Литовченко.
Сьомий тур визначав долю другого місця у турнірній таблиці. Теоретично на срібло претендували відразу троє шахістів – Ю.Г.Лихопуд, О.І.Коровайний та Р.І.Тичук. Але у двобої Р.І.Тичук – Ю.Г.Лихопуд перемогу святкував більш досвідчений Юрій Григорович, а лідер змагань Р.А.Литовченко не залишив шансів О.І.Коровайному. Перемога К.І.Тичука над Ю.К.Долгоненком позбавила останнього здобути бодай очко у цьому турнірі. Місця у турнірній таблиці були розподілені таким чином:
1 місце – Р.А.Литовченко (5,5 очок);
2 місце – Ю.Г.Лихопуд (4 очки);
3 місце – Р.І.Тичук (3,5 очки);
4 місце – О.М.Лисенко (3,5 очки);
5 місце – О.І.Коровайний (2,5 очки);
6 місце – К.І.Тичук (2 очки);
7 місце – Ю.К.Долгоненко (0 очок).

Після нагородження переможців грамотами та медалями, а всіх учасників турніру – пам’ятними фотографіями, організатори змагань висловили слова подяки спонсорам О.В.Смірнову, Є.Г.Шестидесятному, Ю.Г.Лихопуду та голові місцевого осередку ГО ВФСТ «Колос» С.О.Морозу, які підтримують аматорський спорт у Градизьку, а також бібліотекарям Градизької бібліотеки-філії для дорослих Н.В.Нечай, Т.Г.Федченко та О.В.Корогід, які не лише гостинно надають приміщення бібліотеки для проведення змагань, а й кожного разу організовують тематичні виставки літератури.
Шаховим турнірам, започаткованим Олександром Головком, бути! До нових зустрічей, шановні любителі шахів!
Едуард Чіп,
головний суддя змагань,
с-ще Градизьк.

1 2 3 4