Архів автора:

ДБАЄМО ПРО ЗДОРОВ’Я ТА ТРИМАЄМО СВОЄ ТІЛО У ФОРМІ

Дорогі читачі, в зв’язку з ситуацією, що пов’язана з епідемією коронавірусу, гостро постало питання підтримки форми та здоров’я людини.
Оскільки рух необхідний людині для життя, а карантинні обмеження значно його зменшують, – то дуже зростає рівень розвитку таких захворювань як ожиріння, діабет, нервові зриви та психічні розлади. Та правильно підібрані вправи, харчування та розпорядок дня допоможуть вам не тільки тримати своє тіло в гарній формі, а й навіть мати гарний настрій та покращити особисту продуктивність.
У цій рубриці я спробую надати якомога більше інформації про те, як зробити своє тіло стрункішим та більш привабливим!

Венді Іда, 65 років

Для початку РОЗВІЄМО МІФИ, що склалися навколо спорту та людей, які тренуються в тренажерних залах.
Міф №1: «Я і так струнка». Перше, про що хочеться сказати, багато дівчат, які від природи мають непогані зовнішні дані і добре складену поставу, думають, що ця постава залишиться з ними назавжди. Це не так. Час йде, людина росте, змінюється обмін речовин, змінюється раціон, дається взнаки сидячий спосіб життя (якщо такий є) і постава, при відсутності фізичних навантажень, будемо відверті, поступово набуває неприємних обрисів. Жінки більшою мірою, ніж чоловіки, схильні до набору підшкірного жиру (тому що жіночі гормони накопичуються в жировій тканині, тоді як чоловічі в м’язовій), і тому не варто забувати, що форму треба підтримувати.
Міф №2: «Потрібно менше їсти», «Потрібно скинути кілька кілограмів». Ці міфи зв’язані між собою, але розберемо їх по порядку. Перший – якщо почати менше їсти, то збільшиться навантаження на нервову систему, погіршиться імунітет та стан шлунково-кишкового тракту, а очікуваного результату не буде, тому що організм буде в шоковому стані і при наявності хоча б якихось калорій ви знову повернете свій жир.
Про другий міф – скинути кілограми, це найбільш неправильно сформульований вислів, оскільки боротися потрібно не з вагою, а із сантиметрами та загальною картиною (для прикладу, один кілограм м’язів в чотири рази менший по об’єму, ніж один кілограм жиру). Краса тіла – річ індивідуальна і вона не будується на чомусь одному, тому дієта повинна бути різностороння та прописана особисто під людину, тоді буде можливість покращити тіло, при цьому покращити стан здоров’я.
Міф №3: «Мені тільки боки та живіт прибрати». Локального спалювання жиру в природі не існує!
Тому немає сенсу в скручуванні тіла на прес (якщо ви не хочете збільшити талію в об’ємі за рахунок розвинутих м’язів черевного пресу). Рельєф тіла можна розвинути за однієї умови – мінусовому добовому балансі калорій (ви або починаєте менше їсти, або більше тренуватися, або робите все комплексом разом з тренером і маєте швидкий та довготривалий ефект).
Міф №4: «Перетворюся на чоловіка». Деякі дівчата цураються тренажерних залів з-за дивного хибного стереотипу, який засів в їхніх головах – заняття з обтяженнями перетворюють жінку на чоловіка. Можливо, вони думають так тому, що бачили картинки з професійними спортсменками. Дійсно, робота з обтяженнями дозволяє нарощувати мускулатуру. Але потрібно віддавати собі звіт у тому, що для того, щоб виглядати як професійний бодібілдер жінки роблять собі дуже багато ін’єкцій чоловічих гормонів, займаються професійно з метою «гіпертрофія м’язів» і то не у всіх виходить. А тепер накладіть на це реалії нашого життя і все, чого може досягнути жінка в тренажерному залі, або тренуючись з залізом, – це привабливі форми та гарне здоров’я.
Міф №5: «Почну бігати». Кардіотренування дійсно потрібні, але вони не є основними, завдяки їм ви зможете скинути жир, але привабливості жінці надають саме форми, а їх потрібно будувати з м’язів. Біг сам по собі не зробить ваш живіт пласким, а сідниці – пружними як горіх – це можливо тільки завдяки тренуванням з додатковою вагою.
Міф №6: «Піду на фітнес». Ще одна категорія дівчат, які, загалом міркують досить правильно і усвідомлено займаються фізичними вправами, говорять про те, що не хочуть займатися бодібілдингом, а хочуть займатися фітнесом. Чому? Загалом, вони кажуть подібні речі, через те що не вникають в суть цих двох понять. Відмінність полягає в тому, що фітнес передбачає роботу з власною вагою, і лише зрідка, з незначними обтяженнями, типу гантелей по 1, 2 або 3 кг. У широкому сенсі слова, фітнес включає в себе безліч вправ з аеробіки та танців, і спрямований скоріше на підтримання форми, ніж на її розвиток чи зміну. Активні види фітнесу (фітнес-мікс, табата, зумба, латина, тверк) носять спортивно-розважальний характер, повільні (йога, пілатес, стретчінг, кіланетика) носять фізкультурно-оздоровчий характер. Як перші, так і другі допоможуть вам бути в тонусі, стати більш гнучкими, дихати рівніше і почувати себе здоровими, але не більше того. У кращому випадку, з вас на тренуванні зженуть три поти, забезпечать задишкою і душу витрясуть. Ви будете почувати себе виснаженим рабом на галері, але м’язів від цього більше не стане, бо саме вони роблять поставу підтягнутою.
Міф №7: «Потрібно приймати добавки». Зовсім не обов’язково. Успіх полягає в комплексному підході до побудови індивідуального раціону харчування та індивідуальної програми тренувань. Добавки тому і називаються добавками, що вони є лише незначною частиною повноцінного раціону. Застосування добавок у досягненні загального результату займає не більше 10-15%. У той же час, потрібно пам’ятати й те, що саме по собі вживання добавок без повноцінного правильного харчування є заняттям, трохи менше, ніж повністю даремним.
Міф №8: «Потрібно багато часу». Не більше, ніж для перегляду серіалів чи листання соціальних мереж! Середнє тренування в тренажерному залі триває близько 1 години. За цей час ви встигаєте комплексно опрацювати все тіло, сходити в душ, переодягнутися і йти далі у своїх справах. Займаючись за запропонованою програмою новачка, просунутого і досвідченого відвідувача фітнес-клубу, тренування будуть займати у вас від 40 хвилин до 1 години. Тренування зі штангою, гантелями або тренажерами вимагають від вас тільки знання техніки виконання вправ, і якщо ви ними володієте, багато часу тренування у вас не займуть.
Міф №9: «Я вже не молода для цього». Без зайвих слів скажу, що в світі вже давно існують цілі федерації, де змагаються за титул найгарнішої жінки яким за 50,60 та навіть 70 років…
Міф №10: «У мене погана генетика і немає сенсу себе мучити». Це лише відмовка, оскільки вже багато незалежних дослідів підтвердило той факт, що всі люди витрачають однакову кількість калорій на виконання певної роботи (іншими словами, щоб схуднути, всім людям потрібно рівнозначно працювати над собою).
Розвіявши міфи, ви вже зрозуміли, що єдиний, хто може завадити вам привести себе в форму – це ви самі! Мати гарне тіло та прекрасне здоров’я може кожен, але для цього потрібно трішечки докласти зусиль.
Як саме тренуватись та що і скільки їсти, я розповім вам у наступних публікаціях. Залишайтеся з нами!
Віталій МАЗУР, майстер спорту міжнародного класу.

ЗАХОПЛЕННЯ МУЗИКОЮ СТАЛО СПРАВОЮ ВСЬОГО ЖИТТЯ

Відмінник культурно-освітньої роботи СРСР, композитор, музикант і поет Григорій Леонтійович Плиска народився 26 березня 1940 року у м.Глобине у багатодітній селянській родині Леонтія Григоровича та Катерини Степанівни, які виховали і вивчили п’ятьох дітей. Батько, учасник Другої світової війни, був майстром на всі руки. Виготовляв навіть музичні інструменти: домри, гітари, скрипки. Мав конструкторський талант. Його винаходи були представлені у Москві, на Виставці досягнень народного господарства та відзначені медаллю. Був прекрасним фотографом, гарно малював, написав «Поему про Галю».
Григорій з дитинства пізнав і лихоліття війни, і труднощі післявоєнних років. Та музика завжди вабила і захоплювала його. Тому по закінченню школи вступив на річні курси баяністів-хормейстерів при Полтавському музичному училищі ім. М.В.Лисенка. Як здібному і наполегливому учневі йому запропонували продовжити навчання за фахом хормейстера у цьому ж навчальному закладі. Вже згодом він завершив свою музичну освіту у Харківському інституті мистецтв ім. В.Г. Короленка.

Працювати почав спочатку у Полтавській музичній школі №2, а коли у Глобиному відкрили музичну школу, без вагань повернувся додому, де навчав юних музикантів не одне десятиліття. 28 років працював на посаді директора цієї школи, а потім ще 10 років, аж до виходу на заслужений відпочинок, очолював музичну школу в с.Манжелія.
Весь час, паралельно з основною роботою, працював з хоровими колективами Глобинщини. Професійно звучали під його талановитою орудою самодіяльні хори Глобинського цукрокомбінату, центральної районної лікарні, районного Будинку культури. Був фундатором самодіяльних народних хорів сіл Броварки та Манжелія. Впродовж своєї творчої діяльності підготував понад 2 тисячі концертних програм. Не було жодного святкового заходу, де б не звучав хор під керівництвом Григорія Леонтійовича. Зведений хор художньої самодіяльності району під керівництвом Г.Л.Плиски впродовж кількох років відкривав обласне культурно-мистецьке свято «Пісенне джерело» на горі Пивиха у Градизьку.
Висококваліфікований фахівець видав збірки своїх музичних та поетичних творів «Мелодії серця та «Мереживо долі». Його пісні, обробки для хору часто звучать у виконанні учасників художньої самодіяльності району.
Високий професіоналізм музиканта цінував заслужений діяч мистецтв УРСР, відомий композитор Володимир Миколайович Верменич, який на знак своєї шани і поваги подарував Григорію Леонтійовичу партитуру своєї пісні «З Кавказом говорять зелені Карпати» з дарчим підписом.
Творчі успіхи музиканта відзначені грамотами Президента України, Міністерства культури України, численними відомчими грамотами та дипломами. Йому присвоєно почесне звання «Відмінник культурно-освітньої роботи СРСР».
Вроджена інтелігентність і щирість, притаманні Григорію Леонтійовичу, завжди знаходять теплий відгук у серцях його численних учнів, колег та всіх, кому доводиться спілкуватися з ним.

Віталій ГРИГОР’ЄВ,
з «Історії Глобинського ­району в біографічних нарисах».

P.S. Останні кілька років Григорій Леонтійович Плиска проживає разом з родиною доньки Ірини у м.Енергодар Запорізької області. Душею він завжди лине до Глобиного, живе спогадами та пам’яттю про роки, наповнені творчою наснагою, роботою з учнями та хоровими колективами. Маестро підготував до друку ще дві збірочки власних творів, залишилося зібрати необхідну суму на їхній друк. У ці чудові березневі дні Григорій Плиска зустрічає свою 81 весну. Щиро вітаємо іменинника і бажаємо йому міцного здоров’я, поваги та любові від найрідніших та довголіття. Той величезний музичний спадок, який Григорій Леонтійович створив – неоціненний скарб не тільки для сучасників, а й для прийдешніх поколінь!*

З племінницею Тетяною ПЛИСКОЮ
У колі викладачів та учнів Глобинської музичної школи
Випускники по класу баяна Глобинської школи мистецтв в с.Бугаївка,
де працював Г.Л. ПЛИСКА
З хоровим колективом с.Манжелія

МИКОЛА ЛИСЕНКО – засновник українського музичного мистецтва

22 березня виповнюється 179 років від дня народження Миколи Лисенка (1842–1912) – видатного українського композитора, диригента, піаніста, педагога, громадсько-освітнього діяча, основоположника української національної класичної музики.
Народився в селі Гриньки Полтавської губернії в родині дворянина Віталія Романовича Лисенка, полковника Орденського кірасирського полку.
У 1855 почав навчання у привілейованому навчальному закладі – Харківській гімназії. Закінчивши гімназію, вступив на природничий факультет Харківського університету. Але в 1860 році родина Лисенків переїхала до Києва, і Микола перевівся до Київського університету.
Творчість Миколи Лисенка надзвичайно плідна і багатогранна: від опер до обробок українських народних пісень, від монументальних хорів до вишуканих фортепіанних мініатюр. Вона несе ознаки беззаперечного новаторства, збагативши українську музику неіснуючими в ній доти формами і жанрами. Це, зокрема, різні типи опер, кантати, кількачастинний хор напівоперного плану, драматичний монолог, вокальний цикл.
Він вважається засновником українського музичного мистецтва. У цьому сенсі велику цінність представляє як музична, так і етнографічна спадщина митця. Лисенко – автор опер «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», дитячих опер «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна», оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.
Важливе місце в творчості Миколи Лисенка займає постать Тараса Шевченка. Ним написана музика до «Кобзаря», «Радуйся, ниво неполитая», «Б’ють пороги», «Гайдамаки», «Іван Гус» тощо. Етнографічна спадщина Лисенка включає запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському повіті, запис дум і пісень кобзаря О.Вересая та багато іншого.
Всупереч діючому Емському указу 1876 року, який забороняв також друкування українською мовою текстів до нот, Микола Лисенко принципово користувався рідною мовою.
В своїх численних хорах і солоспівах він звертався переважно до українських авторів (І.Франко, Леся Українка, О.Олесь, О.Кониський та ін.), а коли брав за основу вірші інших, наприклад, Г.Гейне чи А.Міцкевича, то обов’язково в перекладах, здійснених М.Старицьким, Лесею Українкою, М.Славинським, Л.Старицькою-Черняхівською.
Микола Лисенко завжди був у центрі музичного і національно-культурного життя Києва, де з 1869 року жив і працював. Він – організатор, активний учасник більшості діючих на той час у Києві музичних та літературних гуртків, виступає з концертами як піаніст, організовує хори, концертує з ними у Києві і по всій Україні. З 1908 до 1912 року був головою ради правління «Українського Клубу».
У 1903 під час святкування ювілею, 35-річчя творчої діяльності М.Лисенка, його друзі організували збір коштів на видання творів композитора та купівлю для його родини житла. Слід зазначити, що сім’я Лисенка орендувала квартиру, зараз у ній знаходиться Будинок-музей М.В.Лисенка.
Однак, Микола Віталійович використав подаровані кошти на організацію музично-драматичної школи, яка почала працювати восени 1904 року і стала першим українським навчальним закладом, де надавалась вища музична освіта за програмою консерваторії.
Помер великий композитор 6 листопада 1912 року. Його похорон перетворився на могутню патріотичну демонстрацію українців, зібравши десятки тисяч небайдужих.

Цікаві факти з життя композитора

Композитор належить до відомого козацько-старшинського роду. Предок його відомий історії, як соратник Максима Кривоноса Вовгура Лис. Дворянські та майнові права ватажок повстання отримав від гетьмана Дем’яна Многогрішного. Про предка композитора розповідали, що він з невеликим загоном козаків міг протистояти набігу турецької орди, володів силою вовка і хитрістю лисиці.
Ріс майбутній просвітитель і музикант як звичайна дворянська дитина – в оточенні оксамиту і мереживних тканин. Перші уроки музики отримав від матері, яка раніше навчалася у Смольному інституті шляхетних дівчат у Петербурзі. З дитинства хлопчик вчив 7 мов.
Талант сина мати розгледіла ще в ранньому віці, у 5 років він вже навчався грі на фортепіано, а у 9 років батько до дня народження маленького Миколи видав у друкованому вигляді його перший композиторський твір – стилізовану польку.
Після скасування кріпацтва батьки композитора стали банкрутами, на навчання М. Лисенко заробляв самостійно, працюючи у суді.
За все своє життя великого капіталу музикант не зібрав. Композиторська діяльність прибутку не приносила, заробляв Лисенко викладанням, яке в поєднанні з громадською роботою займало весь його час. Творив композитор переважно вночі.
Знайомство з творчістю Шевченка майбутнього композитора відбулося у 14-річному віці. Влітку він разом із троюрідним братом Михайлом Старицьким гостював у дідуся, де молоді люди знайшли заборонену збірку віршів Кобзаря. Прочитані твори справили на братів незабутнє враження. Мистецтвознавці впевнені, що саме ця подія допомогла Лисенку визначити власне призначення в житті.
Якось на канікулах Лисенко та Старицький закохалися в одну й ту саму дівчину. Вона гостювала на сусідньому хуторі, звати її було Текла. Ревнощів між хлопцями не було, і вони разом склали план, як завоювати її серце. Вирішили, що Микола напише музику, а Михайло – вірші. Так і зробили. Коли батьків не було вдома, паничі в парадних гімназичних мундирах подалися до Теклі. Вона сиділа на хуторі сама. Хлопці після вечірнього чаю з успіхом оприлюднили свій спільний твір. У нагороду Текля простягнула їм обидві руки для поцілунку і лишила їх ночувати на хуторі, щоб уранці їхати разом на пікнік до Дніпра. Хлопці не спали – ділилися враженнями та планами на завтра. На світанку з дому прислали грізну записку з наказом негайно повертатися. Нещасні юнаки поїхали, не попрощавшись.
Все життя композитор прожив на квартирах, які знімав. Кошти, зібрані друзями в 1903 році для покупки житла під час святкування 35-річчя його творчої діяльності, витратив на відкриття школи.
Коли композиторові було 26, він одружився з Ольгою О’Коннор, спадкоємицею полтавського роду з ірландсько-французьким корінням, яку він знав ще зовсім дитиною (їхні маєтки сусідили). Вона була значно молодша за Миколу і, як відомо зі спогадів їхніх друзів, мала чудове сопрано і рідкісно привабливу зовнішність. Не дивно, що саме вона співала у прем’єрі першої опери свого чоловіка “Різдвяна ніч”. На жаль, як і інших жінок її родини, Ольгу переслідувала генетика – часті депресії та нервові зриви. Помалу життя бездітної родини ставало нестерпним для обох. Вони з Ольгою прожили 12 років, але не мали дітей. Очевидно, через те й розійшлися.
Другою його дружиною стала Ольга Липська, яка була його коханкою довгий час. Він зустрів її як молоду піаністку-початківця наприкінці 1870-х рр., на одному з концертів у Чернігові. Невдовзі вона почала брати в Лисенка уроки фортепіано. За рік вони вже жили разом, хоч і таємно. Вона народила Лисенкові п’ятьох дітей. Померла 1900 року при народженні останнього сина Тараса.
1906 року вже немолодий композитор (йому було тоді 62 роки) закохався у свою 17-річну ученицю Інну Адріанопольську, яка стала його останнім коханням. Побачив її в Інституті шляхетних дівчат: вона там училася, а він викладав музику. Листування йшло через класну даму мадам Журавську. У нього була закохана не одна інститутка. Через те ревнива Інна навіть посварилася з подругою Марусею Жученко. І Лисенко мусив виправдовуватися: мовляв, він байдужий до Марусі. Лисенко хотів побратися з Інною, але, зважаючи на різницю у віці, вона не була в захваті від цього і, після довгих зволікань, відкинула пропозицію композитора. Пізніше вона працювала вчителькою музики в провінції. Микола Лисенко помер 1912 року, переживши низку проблем, від розбитого серця після розлуки з Інною до ув’язнення царськими жандармами за “український націоналізм”.
Помер Микола Лисенко раптово. У вересні 1912 року його приятель, професор Триштель, застерігав, що серце композитора в ненадійному стані. Вранці 24 жовтня Микола Віталійович зібрався йти до музично-драматичної школи – і тут стався серцевий напад. За півгодини маестро не стало. Олена Пчілка згадувала, що після смерті на його обличчі ще якийсь час лишався живий вираз жалю й смутку.
Похорон Лисенка історики називають першою демонстрацією української самосвідомості. До Києва для участі у церемонії поховання приїхали люди з усіх куточків України. Згідно з історичними даними, приїхало до Києва на похорон маестро від 30 000 до 100 000 людей. Нинішній бульвар Шевченка був повністю забитий людьми, навіть на дахах і на деревах сиділи бажаючі попрощатися з українським генієм. Після похорону царські поліцаї масово знищували відзняті на церемонії фото- та відеоматеріали.

А МУЗИКА ЖИВЕ У МРІЯХ І ДУМКАХ, В МОВЧАННІ І СЛОВАХ, У ЩИРИХ ПОЧУТТЯХ

Валерій ВІОАРА, художній керівник Жуківського сільського Будинку культури
У центрі – Анатолій НАСМЕНЧУК, заслужений працівник культури
України, директор Гадяцького фахового коледжу культури
та мистецтв ім. І.П.Котляревського

У світі народжуються і живуть люди з різними уподобаннями, характерами, темпераментами… Та, думаю, що немає жодної людини, яка б не захоплювалася музикою.
Бог наділяє людину різними талантами, дарами, вміннями, проте музика лунає у серці майже кожної людини. У вільний час я завжди слухаю улюблені музичні композиції і відчуваю, що моя душа починає розквітати, неначе квітка, дозволяючи поринути мені у свій внутрішній світ. У такі моменти я розумію, що музика – це дихання моєї душі!
З раннього дитинства я захоплювався музикою та піснями, бо мені це подобалось…
Вже коли став дорослим, зрозумів, що потрібно вступити до навчального закладу культури, а саме до Гадяцького фахового коледжу культури та мистецтв ім. І.П.Котляревського, де директором заслужений працівник культури України Анатолій Миколайович Насменчук.
Вступивши у 2019 році до цього коледжу, я зрозумів, що саме тут отримаю ті знання, які знадобляться мені у моїй профеції та в подальшому житті.
Саме в Гадяцькому фаховому коледжі культури та мистецтв ім. І.П.Котляревського я познайомився з викладачами які мають професійний підхід до студентів та до викладання предметів, за що я їм щиро вдячний!
У селі Жуки, Глобинської ОТГ, де я мешкаю, також є досвідчені люди, яких життя пов’язало з Гадяцьким на той час училищем культури та мистецтв ім.І.П.Котляревського. Так, Світлана Миколаївна Заїка навчалась на факультеті «бібліотечна справа» з 1992 до 1994 рр. та отримала сеціальнісь «бібліотекар та бібліограф». Світлана Миколаївна з гордістю згадує своїх викладачів: Н.Г.Коблицю, С.П.Мосякіну та Л.Д.Голуб.

Студентські роки. Світлана ЗАЇКА (зліва),
Ольга ЧУБКО (в центрі) з подругою


З 2002 року Світлана Заїка працює на посаді завідуючої Жуківської сільської бібліотеки, а з лютого 2017 переведена до Глобинської об’єднаної територіальної громади. На даний час вона завідувач Жуківської бібліотеки-філії КЗ «Публічна бібліотека Глобинської ОТГ». Світлана Миколаївна бере активну участь у масових заходах Жуківського СБК і є учасницею художньої самодіяльності закладу. Вона завдячує своїм викладачам за здобуті знання та професіоналізм.
Ольга Володимирівна Чубко також навчалась в Гадяцькому на той час училищі культури та мистецтв з 1991 до 1994 рр., на режисерському факультеті, за спеціальністю «режисер сценічних масових заходів». Після навчання працювала директором Жуківського Будинку культури. Ольга Володимирівна володіє чудовими вокальними здібностями. Є активною учасницею художньої самодіяльності, як солістка бере участь в обласних та всеукраїнських конкурсах. Своїми успіхами та досягненнями також завдячує колишнім викладачам.
Вже багато років радує глядачів своїм талантом учитель музики та співів Валерій Григорович Ганноцький, який нині працює у Глобинській ЗОШ I-IIIст. №5, в Жуківській та Опришківській школах. Свої знання він теж здобував в Гадяцькому училищі культури і мистецтв ім І.П. Котляревського з 1990 до 1994 рр. Навчався на факультеті «клубний – народний» по класу баяна в Олексія Митрофановича Клочана.

Валерій ГАННОЦЬКИЙ зі своїми учнями


Валерій Григорович, згадуючи роки навчання, розповідає, що крім баяну були додаткові предмети по класу фортепіано, домри, бандури. Він проживав у гуртожитку, де були створені усі умови для студентського життя. Добрим словом завжди згадує і свого класного керівника Світлану Павлівну Боцулу, яка була для учнів коледжу другою мамою.
З 1996 року Валерій Ганноцький працював у Новомосковській ЗОШ, вчителем музики. Має чудовий голос, віртуозно грає на баяні, є активним учасником художньої самодіяльності.
Зараз я навчаюся у коледжі на факультеті «менеджмент соціокультурної діяльності» за спеціальністю «народне пісенне мистецтво». Отримані знання та професійні навички мрію успішно застосовувати у своїй творчій роботі.
Звертаюся до творчої молоді нашого краю! Якщо тебе вабить сцена, чарує магія художнього слова, якщо ти хочеш оволодіти грою на музичних інструментах, оволодіти мистецтвом співу, танцю, опанувати техніку декоративно-прикладного мистецтва, основи дизайну, якщо ти мрієш пов’язати своє життя з мистецтвом, то не вагайся, а обирай для вступу саме Гадяцький фаховий коледж культури та мистецтв ім. І.П.Котляревського! Там ти зможеш зробити свої перші кроки до професійності, творчої майстерності, життєвого успіху та слави!
Валерій ВІОАРА,
художній керівник Жуківського сільського Будинку культури.

Я НАРОДИВСЯ РАЗОМ ІЗ ВЕСНОЮ, ЩОБ ВСЕ ЖИВЕ БУДИТЬ ВІД СНУ… О.Білаш «Хорал життю»

Народний артист СРСР, Герой України, лауреат Державної премії України імені Т.Шевченка, композитор Олександр Білаш народився 6 березня 1931 року у селищі Градизьк. Олександр Білаш був талановитим з дитинства, і свій шлях в музиці починав, як справжній народний музикант: грав, за власними словами, “не по нотах, а по весіллях” – спочатку на саморобній гармошці “на два баси і вісім голосів”, згодом на акордеоні, а потім вже на баяні.
Він грав “по слуху”, як десятки поколінь народних виконавців-самоуків. Неймовірно, але до Полтавського музичного училища Олександра не взяли, бо, як сказали у приймальній комісії, «у абітурієнта немає слуху»! Та це не завадило юнакові незабаром вступити до Житомирського музичного училища імені В.Косенка, де Олександр навчався по класу баяна (1948 –1952). Потім Білаш склав іспити до Київської державної консерваторії імені П.Чайковського (клас композиції М.Вілінського).
Безцінним для юнака було спілкування з відомими метрами, які на той час викладали у консерваторії. Також своїм вчителем Білаш вважав Платона Майбороду, з яким він товаришував усе життя. Цілком можливо, що саме творча вдача автора славетної “Пісні про рушник” (П.Майбороди, на вірші А.Малишка) багато в чому визначила майбутній пісенний характер музи О.Білаша.
Ще у студентські роки Олександр Білаш познайомився з молодою співачкою Ларисою Остапенко. Згодом вони одружилися і щасливо прожили разом майже 48 років. В них народилися дві дочки Оксана та Леся. Народна артистка України Лариса Іванівна Остапенко була для Олександра Білаша першим слухачем його творів, і першим суворим критиком, і першою виконавицею багатьох його пісень.


З 1950 до 1961 рр. Олександр Білаш працював викладачем теорії музики у Київському педагогічному інституті. 18 років свого життя (з 1976 по 1994) він присвятив громадській діяльності на посту голови правління Київської міської організації Спілки композиторів України.
У творчому доробку Олександра Білаша – більше 200 пісень. Він завжди дуже прискіпливо відбирав поетичні тексти. Серед співавторів-поетів Білаша були А.Малишко, О.Підсуха, Д.Павличко, Л.Забашта, М.Ткач, І.Драч, М.Стельмах, Є.Гуцало, Б.Олійник та ще багато інших авторів як відомих, так й маловідомих, професіоналів та аматорів. “Для мене в поезії немає авторитетів, – казав композитор,– я пишу пісні на хороші слова, і для мене не має значення, хто їх автор”. Багато пісень написано на тексти класиків Т.Шевченка, Лесі Українки, І.Франка, О.Олеся, А.Фета, С.Єсеніна. Цікаво, що композитор усе своє життя також писав вірші. Він – автор десяти поетичних збірок.
Членом Національної спілки письменників Олександр Білаш став у 2000 році, за три роки до смерті, коли світ побачила його восьма поетична збірка.
Олександр Білаш прожив цікаве і бурхливе творче життя, отримавши “всесоюзне” визнання (цілий ряд почесних премій та відзнак). Але найголовніше – це його всенародне визнання та справжня популярність.


Він пішов з життя 6 травня 2003 року. У 2013 році у Києві на фасаді будинку, де жив композитор (вулиця Пушкінська, 8), відкрито меморіальну дошку. Його іменем названо гімназію у рідному селищі Градизьк. У 2004 році в цій гімназії створено літературно-меморіальний музей Олександра Білаша, де експонуються предмети його музичної та літературної спадщини, які мають історичну і художню цінність. Незадовго до смерті, Олександр Білаш започаткував у рідному селищі Градизьк мистецький фестиваль “Пісенне джерело”, який живе й нині.
“В його серці завжди була рідна земля, на якій він народився, виріс і гордо, як орел, високо злетів на крилах рідної пісні й свого таланту, піднявшись над буденщиною і сірістю”, – написала у спогадах дружина композитора Лариса Остапенко.
Тож згадаймо у ці березневі дні нашого славного земляка Олександра Івановича Білаша, помолімося за його світлу душу. Його пісні – це наші культурні скарби, наша духовна спадщина, яку ми зобов’язані зберегти і передати наступним поколінням.
Вл. інф.

ВІН ГРАДИЗЬКА І ГОРДІСТЬ, І ДУША!
Зібрались нині ми, немов родина,
Щоб вшанувати пам’ять Білаша.
Він – наш герой, шанована людина,
Він Градизька і гордість, і душа.

Простий, талановитий наш хлопчина
Пройшов складні та нелегкі роки.
Маестро став, Героєм України,
Прославив рідний Градизьк на віки.

Це тут малий Шурась топтав стежину
Від батьківської хати у садку,
Це тут шукав і чебреці, й ожину,
Джерельну воду пив у холодку.

Зі слів простих зуміть нектар зібрати –
То Божий дар, – любив він говорить.
І дар той вів його з сільської хати,
Дозволив хлопцю Київ підкорить.

Та діамант цей рідкісний, коштовний
Не зразу всі розгледіти змогли.
Та він довів завзято і невтомно,
Що неправі оті «знавці» були.

Відшліфував, немов алмаз, уміння,
Й талант засяяв сонечком ясним.
Пройшов Білаш крізь терни і каміння,
А Градизьк наш завжди пишався ним.

Він корифей і музики, і слова,
Пісні його співає вся земля,
Симфонії, поеми линуть знову, –
В них чуєш його голос звіддаля.

А як любив він батьківську хатину
І селище своє, і земляків,
Дніпровські плеса і стару Пивиху!
Сюди, немов на крилах, він летів.

І в своїх спогадах він линув
До сивих круч, старого джерела,
У свій садок, до рідної хатини,
До стежки, що в дорогу повела.

Спішив до легендарної Пивихи,
Що незабутньо пахне чебрецем,
Де забував печалі всі і тихо
Розмову вів з легеньким вітерцем
.

Простого люду зовсім не цурався,
На зіркову хворобу не хворів,
З навколишніми щиро спілкувався,
Лишитися людиною зумів.

Йому було б сьогодні дев’яносто,
І ми могли б разом його вітать…
Та час не спиниш, але знаю точно:
Ми будем його завжди пам’ятать.

Його погруддя в центрі піднялося,
Музей-садиба в гості заклика,
Гімназія, музична школа носять
Ім’я свого Героя-земляка.

Щороку Джерело пісенне кличе,
І тиха гордість нас не полиша.
Пишається ним Градизьк мальовничий –
Спадком Олександра Білаша!

Любов БОГУШ,
с-ще Градизьк.

ВІДКРИТИЙ ШАХОВИЙ ТУРНІР ПАМ’ЯТІ Олександра ГОЛОВКА

Учасники ІІІ відкритого шахового турніру пам’яті Олександра Головка

Кажуть, що людина живе доти, доки її пам’ятають…
Цю світлу і мудру людину важко забути. 15 лютого 2021 року святкував би свій 67-й день народження багаторазовий чемпіон Глобинського району з шахів, один із ініціаторів та організаторів проведення шахових турнірів у Глобинському районі та в селищі Градизьк Олександр Олександрович Головко, проте невблаганна смерть передчасно 19 грудня 2018 року забрала його в інший світ…
Звичайно ж, найсильнішого шахіста за всю історію селища Градизька та Глобинського району, людину виховану та інтелігентну, вчителя та наставника багатьох поколінь шахістів, знаного майстра шахової справи О.О. Головка ми не забудемо ніколи… Олександр Олександрович не лише сам добре грав у шахи та перемагав своїх суперників, але й передавав свій багатий спортивний досвід молодим шахістам, організовував шахові турніри і завжди при цьому залишався порядним і спокійним, готовим у будь-яку хвилину прийти на допомогу, провести розбір партії, підказати, навчити тонкощам цієї гри…
Зі щирою повагою та світлими спогадами про Олександра Головка за спонсорської підтримки О.В.Смірнова, Є.Г.Шестидесятного та голови місцевого осередку ГО ВФСТ «Колос» С.О.Мороза за ініціативи градижчан Е.В.Чіпа та Ю.Г.Лихопуда було традиційно проведено ІІІ відкритий шаховий турнір пам’яті О. Головка, на який запрошувалися всі шанувальники шахів Градизької та Глобинської ОТГ.
І ось суботнього ранку, 13 лютого, у Градизькій бібліотеці-філії для дорослих друзі-суперники зустрілися за шаховими дошками, щоб вшанувати славного шашіста. Через зимову негоду та замети на дорогах не змогли прибути на шаховий турнір мозоліївські шахісти-аматори А.Є.Андрусь та О.Л.Улановський, які завжди беруть участь у всіх шахових турнірах, що проводяться в Градизьку.

Гостинні господарі – бібліотекарі Т.Г.Федченко, Н.В.Нечай і О.В.Корогід.


Цього разу у ІІІ відкритому шаховому турнірі взяли участь семеро шахістів-градижчан: ветерани Ю.К.Долгоненко, О.І.Коровайний, Ю.Г.Лихопуд, О.М.Лисенко та молоді шахісти Р.А.Литовченко, К.І.Тичук та Р.І.Тичук. Турнір розпочався вшануванням Олександра Головка хвилиною мовчання. Присутні учасники турніру мали змогу ознайомитися з виставкою літератури, присвяченої шахам та пам’яті О.О.Головка. Книги Олександра Олександровича після його смерті передала для читачів бібліотеки його донька Ірина. Завідуюча бібліотеки Н.В.Нечай та бібліотекарі Т.Г.Федченко і О.В.Корогід запропонували учасникам турніру цікаву літературу про шахи. Головний суддя змагань Е.В.Чіп ознайомив шахістів з Положенням про проведення ІІІ шахового турніру, присвяченого пам’яті О.О.Головка. Було вирішено, що турнір проводитиметься за коловою системою, а відведений час на кожну шахову партію становитиме 30 хвилин.

Роман Литовченко –
переможець шахового турніру


Після жеребкування перший тур розпочався о 9.30. Забігаючи наперед, скажу, що шаховий турнір був багатим на несподіванки. Яскравим моментом першого туру стала перемога дебютанта Р.І.Тичука над досвідченим молодим шахістом О.М.Лисенком. Передбачуваними були впевнені перемоги учнів О.О.Головка Р.А.Литовченка та Ю.Г.Лихопуда над Ю.К.Долгоненком та К.І.Тичуком. Другий тур теж вніс свої несподівані корективи у турнірну таблицю – Ю.Г.Лихопуд, граючи білими фігурами, програв Р.А. Литовченку. У «битві ветеранів» О.І.Коровайного та Ю.К.Долгоненка перемогу святкував Олександр Іванович, а О.М.Лисенко переміг К.І.Тичука.
В третьому турі розійшлися «миром» О.М.Лисенко і Р.А.Литовченко. Як згодом виявиться, для лідера турніру Романа Анатолійовича Литовченка це будуть перші втрачені пів очка. Ю.Г.Лихопуд у запеклій партії переміг амбіційного шахіста О.І.Коровайного. У двобої між братами Тичуками переможцем вийшов Руслан Іванович Тичук. Результати четвертого туру: Р.А.Литовченко – Р.І.Тичук 1:0; О.І.Коровайний – О.М.Лисенко 1:0; Ю.К.Долгоненко – Ю.Г.Лихопуд 0:1.
У п’ятому турі досвідчений О.І.Коровайний зіграв внічию з дебютантом турніру Р.І.Тичуком. Р.А.Литовченко впевнено переміг К.І.Тичука, а О.М.Лисенко отримав таке бажане очко у парті з Ю.К.Долгоненком. Шостий тур поховав всі надії на перемогу в турнірі відразу двох шахістів – О.І.Коровайного, який програв К.І.Тичуку, та Ю.Г.Лихопуда, який програв О.М.Лисенку. Переможцем турніру достроково (вже вдруге) став Роман Анатолійович Литовченко.
Сьомий тур визначав долю другого місця у турнірній таблиці. Теоретично на срібло претендували відразу троє шахістів – Ю.Г.Лихопуд, О.І.Коровайний та Р.І.Тичук. Але у двобої Р.І.Тичук – Ю.Г.Лихопуд перемогу святкував більш досвідчений Юрій Григорович, а лідер змагань Р.А.Литовченко не залишив шансів О.І.Коровайному. Перемога К.І.Тичука над Ю.К.Долгоненком позбавила останнього здобути бодай очко у цьому турнірі. Місця у турнірній таблиці були розподілені таким чином:
1 місце – Р.А.Литовченко (5,5 очок);
2 місце – Ю.Г.Лихопуд (4 очки);
3 місце – Р.І.Тичук (3,5 очки);
4 місце – О.М.Лисенко (3,5 очки);
5 місце – О.І.Коровайний (2,5 очки);
6 місце – К.І.Тичук (2 очки);
7 місце – Ю.К.Долгоненко (0 очок).

Після нагородження переможців грамотами та медалями, а всіх учасників турніру – пам’ятними фотографіями, організатори змагань висловили слова подяки спонсорам О.В.Смірнову, Є.Г.Шестидесятному, Ю.Г.Лихопуду та голові місцевого осередку ГО ВФСТ «Колос» С.О.Морозу, які підтримують аматорський спорт у Градизьку, а також бібліотекарям Градизької бібліотеки-філії для дорослих Н.В.Нечай, Т.Г.Федченко та О.В.Корогід, які не лише гостинно надають приміщення бібліотеки для проведення змагань, а й кожного разу організовують тематичні виставки літератури.
Шаховим турнірам, започаткованим Олександром Головком, бути! До нових зустрічей, шановні любителі шахів!
Едуард Чіп,
головний суддя змагань,
с-ще Градизьк.

ЧЕСНІ ПЕРЕД ВЛАСНОЮ СОВІСТЮ І ПАМ’ЯТТЮ ЗАГИБЛИХ

Градизькі ветерани-афганці та ветерани прикордонних військ


З кожним роком все далі і далі історія віддаляє нас від пекельних років афганської війни. Біль Афганістану не дає спокою ось вже 32 роки. Афганська війна тривала з 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року – 3340 днів (дев’ять років, один місяць, дев’ятнадцять днів). Час непідвладний викреслити з нашої пам’яті героїчні подвиги, приклади громадянської мужності та вірності військовому обов’язку, які продемонстрували тисячі відданих синів України. Кожен четвертий із майже 600 тисяч військовослужбовців, які брали участь у бойових діях в Афганістані, – наші співвітчизники, і кожний четвертий із тих, хто не повернувся звідти – українець.
Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни i пам’ятати, що серед нас живуть люди, які стали учасниками тих воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом та подвигом. Тоді вони були 18-20-річними юнаками, на долю яких випала ця жорстока війна в чужій країні, а сьогодні вони – сивочолі ветерани-інтернаціоналісти, яким у тій війні випав щасливий квиток – їм випало життя. І кожний з них, як ніхто інший, знає справжню цінність людського життя, як боляче оплакувати втрати бойових товаришів. Кожний з них чесний перед власною совістю і світлою пам’яттю загиблих.
Почесне право підняти прапори було надано ветеранам-афганцям В.П.Компанійцю та М.М.Литуті. З привітаннями до присутніх воїнів-інтернаціоналістів звернулися голова Градизького осередку воїнів-інтернаціоналістів та ветеранів прикордонних військ М.В.Захаров, його заступник В.В.Ковтун, підполковник прикордонних військ у відставці В.М.Галаган та депутат Градизької селищної ради С.В.Скриль.
Михайло Васильович Захаров та Валерій Вікторович Ковтун урочисто, під бурхливі аплодисменти присутніх, вручили медаль «За заслуги ІІІ ступеня» А.В.Дзигарю, пам’ятну медаль «Афганістан 1979» В.В.Сакуну, Почесні грамоти Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), за підписом голови Спілки С.В.Червонописького, ветеранам війни в Афганістані М.М.Литуті, В.А.Ковалевському, С.Г.Стецуну та М.Г.Сироті з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 32-ї річниці виведення військ з Афганістану. Пам’ятною медаллю Президії УСВА (воїнів-інтернаціоналістів) «За вірність і терпіння» були нагороджені дружини учасників бойових дій та ветеранів прикордонних військ Л.В.Ковалевська, О.Д.Захарова, І.В.Компанієць та Л.А.Галаган. За багаторічну підтримку Української Спілки ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів), вагомий внесок у становлення ветеранського руху воїнів-інтернаціоналістів, військово-патріотичне виховання підростаючого покоління та з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав та 32-ї річниці виведення військ з Афганістану Подякою голови УСВА (воїнів-інтернаціоналістів) С.В.Червонописького були відзначені П.І.Бережний, А.В.Пиріг та С.В.Скриль. Після урочистої частини ветерани-афганці та ветерани прикордонних військ, гості та жителі Градизької ОТГ з гіркотою в душі та болем у серці поклали квіти до підніжжя пам’ятника ветеранам афганської та інших локальних воєн, вшанували їх пам’ять хвилиною мовчання.
Поставте скибку хліба на стакан
І голови схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.
О, Україно! Ніжно пригорни
Усіх живих своїх синів, як мати,
Щоб ми уже не бачили війни,
Не чули щоб ніколи звук гармати…

Шановні воїни-інтернаціоналісти, учасники бойових дій на території інших держав. Ви – це ті, кому війна залишила болючу рану в серці, хто втрачав друзів і кому смерть не раз зазирала в очі. Ви завжди були і залишаєтесь прикладом мужності та відваги для підростаючого покоління. Ви чесно і сумлінно виконали свій громадянський обов’язок і залишилися вірними військовій присязі.
Низький уклін вам, честь і слава, шановні ветерани Афганістану.
Едуард Чіп,
історик-краєзнавець, с-ще Градизьк.

СПРАВА ЧЕСТІ, ВІРА ТА ЗАХИСТ БАТЬКІВЩИНИ

У бойовому підрозділі, де несе службу земляк Олександр ЛЮТЕНКО
На позиції «Зеніт»
У день Богоявлення для воїнів було проведено богослужіння та чин освячення води

Ось і настав 2021 рік. Для одних, за їхніми словами, це рік надій та сподівань, для інших – рік розчарувань з перших його днів. А для нашої волонтерської групи і для мене особисто – це восьмий рік боротьби з російськими окупантами та допомоги нашим захисникам.
Кілька років тому, а саме у 2017, на одній з передових позицій Збройних Сил України, пригадується розмова з нашими військовими про забезпечення армії. Коли хлопці раділи тому, що матеріальне забезпечення поліпшилося в рази, говорили, що скоро волонтерська допомога стане не потрібною та про те, що за ці роки вже зріднилися з волонтерами, стали однією сім’єю і що кожний приїзд на передову волонтерської групи – це свято. «Наче вдома побували» – говорили воїни, проводжаючи нас у зворотну дорогу.
У той час все частіше йшло обговорення в штабах про надання волонтерської психологічної підтримки військовим, забезпечення їх медикаментами та про організацію різних культурних заходів. Такі оптимістичні плани були в той час. Але, на жаль, із зміною влади в Україні прийшли зміни і в армію та не в кращу сторону. Ті досягнення, що були набуті ціною життя, пожертвою власного здоров’я і часу стали знецінюватися і руйнуватися. Так, зокрема, в армії значно скоротилося фінансування, що потягло за собою і погіршення матеріального постачання. Виходить так, що волонтерська робота не відійшла в минуле, а й далі є важливою ланкою у забезпеченні наших захисників найнеобхіднішим.
Із наших статей-звітів читачі газети знають, що наша волонтерська група опікувалася не тільки захисниками, а й школами та дитячим будинком. З новими реформами і змінами у цих закладах не тільки не зменшилося проблем, а ще й збільшилося. На першому плані було і залишається якісне харчування для дітей.
Незважаючи на те, що сьогодні, на 8-у році боротьби з російськими окупантами, багато українців «втомилися» від війни та за будь-яку ціну хочуть «миру», є велика кількість справжніх патріотів, які прекрасно розуміють ситуацію та те, що не Україна розв’язала цю війну та окупувала чужі території. Саме такі люди допомагають впродовж всіх цих років нашим воїнам, вони не втомлюються це робити, бо вважають що це їхній особистий внесок у нашу спільну перемогу. Ось такі люди й надихають та дають сили жити далі, долаючи труднощі сьогодення.
Керівництво бойових підрозділів 17 ОТБ, 42 ОМПб, 57-ОМБр нагородило багатьох наших земляків, хто допомагає матеріально – фінансами, технічними засобами, продуктами харчування і разом з воїнами бореться за незалежність країни з перших днів війни і до сьогодення.
Так Віктор Кузьмич Крюк, Сергій Федченко та Володимир Підцерковний нагороджені медалями за волонтерську діяльність. Подяками нагороджені Володимир Сьомін, Дмитро Підцерковний, Олег Попов, Костянтин Кошель, Віталій Топчій, Юлія Лях, Володимир Яресько, Валентина Чобітько, Михайло Лопушенко, Олег Пелипенко, Тетяна Криворот, Катерина Маловічко, Алла Хільчук, Лідія Безугла, Валерій Ведмідь.
Велика і щира подяка від воїнів всім, хто всі ці роки допомагає та підтримує.
За останній час нашою волонтерською групою було здійснено дві поїздки на передові позиції ООС, зокрема, у м.Сєвєродонецьк у 14 танкову бригаду, де несе службу наш земляк, бойовий побратим Олександр Олександрович Лютенко.
До воїнів було доставлено маскувальні сітки для бойової техніки, надані волонтерським підрозділом «Hand made для Армії руками небайдужих полтавок», чотири маскувальні костюми «кікімори» для снайперів і розвідки, засоби гігієни. За фінансової допомоги Володимира Сьоміна було придбано цепи і шини до бензопилки. К.Я.Кошель надав кабелі, світильники, вимикачі, дві ємності на 400 літрів, утеплювач, набір для пайки пластикових труб та ін. Доставили вантаж на передову учасник бойових дій Руслан Ляшенко та дружина Олександра Лютенка Людмила Дмитрівна.
Вже стало доброю традицією відвідувати воїнів на передовій на великі релігійні свята та проводити богослужіння на бойових позиціях. Цьогоріч на свято Хрещення Господнє (Богоявлення) ми відвідали бойові позиції поблизу Авдіївки та Донецького летовища, побували на «Зеніті» та «Шахті Бутівка», де несуть службу наші земляки-градижчани у мінометних батареях підрозділу «Чорні Запорожці». Для воїнів було проведено богослужіння та здійснено чин освячення води.
Допомогу воїнам надали: прихожани Градизької Свято-Троїцької церкви (настоятель отець Іван) та Градизької Свято-Георгіївської церкви (настоятель отець Георгій), учасник бойових дій, Градизький селищний голова Мирослав Носа, Глобинський міський голова Станіслав Джусь, Олег Пелипенко, Олег Попов, Катерина Маловічко та Алла Хільчук (магазини «Маркетопт», м.Глобине), Валентина Чобітько, Віталій Чопчій, ГО «Кременчуцькі бджілки», ПП «Редакція газети «Зоря Придніпров’я», науковий працівник Полтавського краєзнавчого музею, волонтер Андрій Барабаш, Полтавський благодійний фонд «Карітас», градизькі фермери та підприємці.
Полтавська волонтерка Зоя Воронянська, яка неодноразово оздоблювала прапори для воїнів передала для підрозділу «Чорних Запорожців» прапори та власноруч написану ікону святої Покрови. Костянтин Якович Кошель надав лопати, ліхтарі, тачку із запасними колесами, 10 оцинкованих вентиляційних труб та ін. У підрозділи також було доставлено: змазку зброярську, скоби для будівництва бліндажів, електрочайник, цвяхи, ліхтарі спеціальні, папір, колун, спеціальну викрутку, електроліт, болгарку та круги до неї, шуруповерт, гайковерт з набором головок великого розміру для ремонту бронетехніки, електроди, дверцята та колісники, теплі дутики, шкарпетки плетені й фабричні та ін.
Для воїнів-земляків з с-ща Градизьк та м.Хорол, які несуть службу у вищеназваних підрозділах, було доставлено посилки від рідних з домашніми смаколиками та речами.
Особлива подяка водіям Руслану Ляшенку та Павлу Маловічку, які власним автотранспортом доставили вантаж воїнам у супроводі волонтерів Сергія Лихопуда, Євгенія Пономаренка, Олега Пелипенка. Участь у поїздці взяв і учасник бойових дій, командир передових позицій 42 ОМПб, захисник Донецького летовища Віталій Бартків з позивним «Барс».
Пальне для техніки надали В.К.Крюк та С.А.Федченко (ПСП ОВ «Колос»).
Євгеній ПОНОМАРЕНКО,
волонтер, військовий капелан ЗСУ.

РОЗІГРАНО ПРИЗИ СЕРЕД РІЧНИХ ПЕРЕДПЛАТНИКІВ ГАЗЕТИ «ЗОРЯ ПРИДНІПРОВ’Я»

Розіграш призів проводять Віктор РАКША, Валерій КОВТУН та Віталій КУРЧЕНКО

8 січня, в приміщенні редакції газети «Зоря Придніпров’я», було проведено розіграш призів серед річних передплатників, які надіслали на адресу редакції копії абонемента про передплату на 2021 рік та квитанції про сплату і стали учасниками розіграшу.
Для того, аби розіграш відбувся чесно та відкрито, ми запросили на допомогу Віталія Устимовича Курченка з м. Глобине, Валерія Вікторовича Ковтуна з селища Градизьк та Віктора Івановича Ракшу з с.Великі Кринки, які оформили річну передплату на газету «Зоря Придніпров’я» та стали учасниками розіграшу призів. На жаль, через карантинні обмеження ми не мали змоги запросити більшої кількості учасників та спостерігачів.
Наші гості на «відмінно» справилися із завданням, розігравши 31 приз серед 128 учасників розіграшу. Всі учасники були зареєстровані під певними номерами. Було виготовлено 128 карток з порядковими номерами учасників, вони були скручені в трубочки, цифрами всередину. Оголошуючи приз, що розігрується, наші помічники визначали кому він дістанеться, методом діставання зі спеціального контейнера порядкових номерів учасників.
ОТЖЕ, ОГОЛОШУЄМО ІМЕНА ПРИЗЕРІВ ТА ЗАПРОШУЄМО ЇХ ЗАВІТАТИ ДО РЕДАКЦІЇ І ЗАБРАТИ СВОЇ ВИГРАШІ.
Головний приз, мультиварка, дістався Катерині ­Миколаївні КОРОВНІЧЕНКО
з с.Гориславці, з чим ми її щиро вітаємо!
Електросендвічниця – Світлані Василівні КРИВОРУЧКО (м.Глобине);
– електровафельниця – Віктору Павловичу ПОЛЯНКУ (м.Глобине);
– блендер №1 – Віктору Миколайовичу ДЯДЮРІ (м.Глобине);
– блендер №2 – Леоніду Анатолійовичу СИСЕНКУ (м.Глобине);
– міксер (рожевий) – Наталії Василівні ТЮТЮННИК (м.Глобине);
– міксер (блакитний) – Юрію Миколайовичу НІКОНОВУ (с.Землянки);
– електрочайник «Сатурн» – Олександру Григоровичу ПОГРІБНОМУ (м.Глобине);
– електрочайник «Дельфа» – Дмитру Петровичу СТРІЛІ (с.Заможне);
– електрочайник «Дельфа» – Вадиму Вадимовичу ТЮТЮННИКУ (м.Глобине);
– електрочайник «Ротекс» – Віктору Андрійовичу ІВАНОВУ (с.Погреби);
– чайник зі свистком (блакитний) – Лідії Іванівні ШКУРКО (с.Зубані);
– чайник зі свистком (рожевий) – Валентині Іванівні МУНТЯНОВІЙ (м.Глобине);
– радіоприймач №1 – Михайлу Івановичу ЧУПРИНІ (с.Черевані);
– радіоприймач №2 – Віталію Миколайовичу ПИСАРЕНКУ (м.Глобине);
– ваги кухонні – Ользі Миколаївні САВЧЕНКО (м.Глобине);
– керамічна форма для випікання – Людмилі Миколаївні ТАРАСЕНКО (м.Глобине);
– набір кухонних рушничків – Григорію Івановичу БЕЛЬМІ, (селище Градизьк);
– набір кухонних рушничків – Ніні Миколаївні ДОРОШЕНКО (м.Глобине);
– рушник для обличчя – Сергію Володимировичу КОВАЛЮ (м,Глобине);
набір для сніданку – Івану Трохимовичу СУКАЧУ (м.Глобине);
набір чашок «Грація» – Людмилі Миколаївні ГРИЦУЛ (с.Пустовійтове);
набір чашок «Капучино» – Валентині Дмитрівні ПЕТРЕНКО (с.Піщане);
набір чашок «Ретро» – Ользі Миколаївні ДУДАРЕНКО (м.Глобине);
– скатертина для столу «Золота троянда» – Тамарі Василівні БУЙМИСТР (с.Пироги);
– скатертина для столу на тканевій основі – Володимиру Володимировичу ОСАДЧУКУ (с.Погреби);
– засіб для прання «Лоск» – Олександру Йосиповичу МАЛИГІНУ (с.Петрівка);
– засіб для прання «Персил» – Валентині Вікторівні ХВОСТЕНКО (с.Зубані);
– засіб для прання «Аріель» – Анатолію Павловичу ТКАЧЕНКУ (с.Петрівка);
– набір ємностей для продуктів – Марині Миколаївні ВУСИК (с.Заможне);
– набір ємностей для продуктів – Миколі Олександровичу КОВТУНУ (м.Глобине).
Дякуємо всім нашим річним передплатникам, хто взяв участь у розіграші призів, а також всім, хто передплатив газету «Зоря Придніпров’я» на цей рік. Так як найактивнішими були жителі Глобиного, то їм і дісталося найбільше виграшів. Сподіваємось, що такі розіграші будемо проводити відтепер щорічно, аби заохотити передплатників, подарувати їм трішки радості та позитиву, а географія наших учасників і призерів розшириться на весь Кременчуцький район.
З повагою – колектив ПП «Редакція газети «Зоря Придніпров’я».

ПОДАРУНОК СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Майстер – клас. 2020 рік
З учнями Пирогівської ЗОШ І-ІІІ ст. 2012 рік

18 грудня 2020 року, в переддень свята, у Полтавському краєзнавчому музеї імені В. Кричевського відбулося відкриття виставки «Народна іграшка Полтавщини. Історія. Мистецька традиція. Сучасність». На ній були представлені роботи 60 авторів з усієї Полтавщини. Це глиняні іграшки, іграшки з дерева, соломи, цікаві роботи з витинання, картини і, навіть,пряники. Але найбільшу кількість експонатів представляє лялькарство. Це давнє мистецтво виготовлення вузлової ляльки, так званої, мотанки. Роботи майстрів дуже різноманітні. Тут представлені і прості маленькі лялечки, від яких віє старовиною, і надзвичайно вишукані роботи в народному, національному стилі. Але всі вони вражають своєю образністю, змістовним наповненням, національним колоритом. Народна лялька, безумовно, це витвір мистецтва, це наша історія, традиція, спадщина.
На цій виставці представлені і мої роботи. Це п’ять ляльок: Маруся Богуславка, Леля, Чураївна, Уляна-Літо та панянка Пирогівчанка. Лялькарством захоплююся вже понад 10 років. Це вже не просто хобі, це – моя сутність, те, без чого не можу жити. У кожну ляльку вкладаю свою душу, вони ніколи не бувають схожими одна на одну. За цей час виготовила багато ляльок. З великою радістю дарую ляльки рідним, колегам, знайомим, учням. Іноді продаю на ярмарках за символічну ціну. На виставці такого рівня мої ляльки побачили світ уперше. Саме так, бо вони живі, вони, як мої діти, і я дуже рада, що мої ляльки потрапили «у люди». Коли вони «народжувалися», не знала для чого їх роблю, до мене просто прийшло натхнення, і навіть вночі вставала, щоб подивитися, помилуватися ними.
Зазначу, що виставка «Народна іграшка Полтавщини. Історія. Мистецька традиція. Сучасність» буде подорожувати Україною – Полтавська Національна спілка майстрів України розпочала роботу, яка має на меті визнання вузлової ляльки духовною спадщиною Полтавщини.

Лялька на Масницю


Я дуже люблю свою справу і залучаю до неї своїх онучок, учнів. Ми виготовляємо різні ляльки: традиційні мотанки-обереги, сучасні каркасні ляльки, ляльки для лялькового театру, пласкі ляльки з фоамірану, африканки-Доли…
Лялькарство – цікава захоплююча справа, яка розвиває уяву, фантазію і дає змогу повернутися в дитинство. Я дуже щаслива і дякую всім, хто допомагає мені і підтримує.


Світлана Д’яченко,
с. Пироги.

1 2 3