ПОШТА – ЦЕ ЖИТТЯ, ЦЕ ДОЛЯ, ЦЕ ЇЇ УЛЮБЛЕНА РОБОТА

– Все моє життя в роботі, – так мовить про свій життєвий шлях, що не був встелений вишиваними рушниками 80-річна мешканка с. Пустовійтове Ольга Петрівна Гладирь.
Народилася Ольга Петрівна в дружній і щасливій багатодітній родині Позирайлів 10 червня 1939 року. Восьмеро діток, Анастасія, Віктор, Євдокія, Лідія, Маруся, Ольга, Катерина та Іван зросли на пустовійтівській землі, на хуторі Свинячий (нині Вільний) – і всі знайшли себе в цьому житті, реалізувалися, здобувши потрібні людям професії.
Омріяну професію обрала для себе і Ольга Петрівна. Професію, що стала її життям. Закінчивши 7 класів місцевої школи в далекому вже 1955 році, пішла працювати в поле, як і більшість її однолітків. А через 6 років вирішила дівчина спробувати себе в ролі сільської листоноші, адже це так приємно йти туди, де тебе з нетерпінням чекають. Ось так і розпочалася її трудова біографія, яка нерозривно, всі роки насиченого трудового життя була пов’язана з поштою! Тоді ніхто не міг би припустити, та й сама вона не здогадувалась, що попереду 40 довгих років безперервного та активного трудового шляху.
Оля щодня йшла до людей, несла односельцям довгоочікувані листи, радісні звістки чи сумні телеграми від донечок і синів, які, наче пташенята, випурхнули з сімейного гнізда і розлетілись далеко-далеко. Несла газети зі свіжими новинами, а серед них, обов’язково в кожен двір «Зорю комунізму», а згодом і нашу «Зорю Придніпров’я, кіпи вітальних листівок, оберемки пізнавальних журналів. Все це й було турботливим, щоденним, земним і неспокійним життям молоденької листоноші, якій до душі припала поштова справа.
Ще тоді, з юних літ, відчувала Оля особливу відповідальність за доручену їй роботу. Старші колеги запримітили відповідальність молодої працівниці та те, як вона щиро вміє спілкуватися з людьми, як живе їхніми радощами та розділяє біль, принісши у двір сумну звістку. Отож за короткий час Ольга Петрівна була призначена на іншу, відповідальнішу посаду. Ця активна жінка завжди любила тісне спілкування з людьми, любила перебувати в гущі подій! І в тому доленосному 1968 році Ольга Гладирь стає начальником поштового відділення. Закінчила жінка вечірню школу, здобувши середню освіту, а згодом, без відриву від виробництва, й Київський політехнічний інститут зв’язку. У її дипломі зазначено: технік-лейтенант поштового зв’язку.
Усі трудові роки і колеги, і керівники цінували в цій жінці чесність, відповідальність, уміння створювати навколо себе комфортну робочу атмосферу та об’єднувати таких же працьовитих співробітників у міцний здоровий колектив. І нині з теплотою і вдячністю згадує Ольга Петрівна людей, з якими працювала 40 років, мудрих та поважних керівників районного відділення зв’язку Івана Калениковича Мошляка та Василя Афанасійовича Подорожнього. Адже робота на пошті – це її доля, її життєве поле!
Особисте життя цієї жінки якось не склалося, обділив її Господь, не подарувавши й крапельки жіночого щастя. Зовсім коротким воно було, тільки-но побралися 13 грудня зі своїм Іваном, а 31, в Новорічну ніч, він став винуватцем тяжкої аварії. Багато років ніс покарання за свій злочин, вона ж його разом з малим синочком Владиславом вірно чекала, їздила до нього на побачення в далекий Казахстан. Та Іван не повернувся до родини, до сина – знайшов собі там, у далекім краю, іншу… Через деякий час, зрозумівши, що його єдине і справжнє щастя там, у рідному Пустовійтовому, повернувся – просив, благав на колінах стояв перед дружиною… Не пробачила зради, не змогла…
Тож єдиним чоловіком в її житті, для якого жила і дихала, був син Владислав та улюблена робота, яка допомагала жити. Виростила і виховала Ольга Петрівна свого Владислава Івановича хорошою людиною, допомогла здобути освіту ветеринарного лікаря. Нині ж син дбає, турбується і допомагає неньці в усьому, часто навідує разом з найкращою і найдорожчою в світі онучечкою Каріною, в якій бабуся просто душі не чаїть. Дуже сумує за нею бабусенька, адже Каріна навчалася в Києві, там здобувала вищу освіту, там і мешкає, здобувши професію художника-дизайнера. Бабуся ж тішиться світлинами та малюнками своєї любої онученьки, які прикрашають стіни затишної оселі та чекає на наступну зустріч.
Ось так і живе ця звичайна, щира та привітна жінка в своєму найріднішому Пустовійтовому, маленькій краплиночці на карті, світлими спогадами про ті благословенні дні, коли працювала, жила своєю улюбленою роботою і була потрібною людям.
Тож з роси і води Вам, шановна Ольго Петрівно!
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву
Ольги Гладирь.

Матеріал підготували: