І ДОСІ СНИТЬСЯ ТОЙ «АЛЯРМ!»

У наймальовничішому куточку Обознівки, на пагорбі, навпроти Богоявленської церкви, в бузковому весняному цвіті сховався маленький будиночок, де мешкає надзвичайно порядна і скромна людина, яка ніколи не афішувала свого минулого, тому що не любить пригадувати роки воєнного лихоліття. Ще в дитинстві довелося йому випити до дна чашу випробувань і лиха.
Євгеній Маркович Пушкарьовський дитиною пройшов крізь випробування концентраційним табором.
На південному сході Німеччини розташувалося місто Хемніц. У роки Другої світової війни на його території розміщувалися концентраційні табори, саме тут, в нестерпних нелюдських умовах, довелося провести 3 найтяжчі роки життя Євгенію Марковичу та його родині.

Євгеній ПУШКАРЬОВСЬКИЙ

До війни родина Пушкарьовських: тато Марко Прокопович, мама Юлія Мартинівна та їхні четверо діток, Анатолій (1935 року народження), Євгеній (1937 р.н.), Лідія (1939 р.н.), Володя ( 1941 р.н.) мешкали в містечку Миколаїв, у ті роки Одеської області. Коли ж Миколаїв окупували німецькі війська (в основному це були румуни), то майже все місцеве населення, а серед них і родину Пушкарьовських було вивезено до Німеччини, де вони стали бранцями концтабору «Хемніц».
І до цього часу у тривожні й неспокійні сни Євгенія Марковича приходить війна, і до цього часу чується отой страшний окрик «алярм», тобто повітряна тривога. А отой «алярм» міг звучати й по 3-4 рази на добу, саме скільки могло тривати бомбардування німецького міста радянськими або американськими військами.
Батька відразу ж забрали працювати на один із заводів, маму – на сільськогосподарські роботи. А вони, малий, мала та ще менший змушені були тягати вагонетки з буряками, саме тоді найменший братик Володя потрапив під ту страшну машинерію, але дивом лишився живим. А хіба ж забудеш постійне почуття голоду, оті буряки та борошно, що ними доводилося харчуватися малечі, постійні стусани, побої та окрики. Та малі месники, чим могли мстилися ворогові, часто підсипаючи у вагонетки піску.
Певне, Бог чи якась невидима сила оберігали цю багатостраждальну родину, не давши загинути на чужині. У 1945 році, після визволення радянськими військами, сім’я Пушкарьовських повернулася… але не в рідну Україну, а на поселення в Оренбурзьку область, що на далекому Уралі.
– Скажу відверто, в концтаборі було краще, ніж у Соль-Ілецьку, куди відправили нас після визволення. Загрузили, наче худобу, в переповнені вагони – і на поселення в Оренбурзьку область. Хоча в Німеччину ми дісталися в набагато кращих умовах: одна теплушка була розрахована на дві родини. Розмістили нас у баракові, де окрім нас, проживало ще 3 родини. Батько тяжко працював у соляній шахті. Було дуже скрутно, на все життя запам’ятав смак мерзлої моркви та овочів, що ними доводилося харчуватися. Згодом дали ділянку для будівництва – і знову почали все з нуля. Слава Богу, що тато міг зробити все своїми руками, золоті вони були в нього, цьому навчав і нас, своїх синів. Тож хату побудували самі. А після війни наша родина Пушкарьовських розрослася, на світ з’явилося ще четверо діток: Едуард, Мартин, Валя та Люда. Ось така велика та дружна була в нас родина! Прикро, що нас лишилося лише троє: двоє моїх сестричок, Валя і Ліда та я, – пригадує Євгеній Маркович.
У 1952 році хлопчина закінчив школу ФЗН (фабрично-заводське навчання), здобув професію столяра. А в 1957 році, за іронією долі, юнак ніс службу в танкових військах міста Єна, що в Німеччині.
А далі закружляло й понесло! Молодість! Прекрасна пора – пора надій, сподівань, коли все життя попереду. Тож після служби вітер мандрів заніс Євгенія Марковича аж у далекий Узбекистан, де в поселенні, на станції Івановская, мешкав його старший брат Анатолій. Сприятливий клімат цієї республіки та місцеві гостинні мешканці на все життя полонили його душу. Робота горіла в руках, бо за що б не брався цей чоловік, завжди виходило на «відмінно». Від столяра – до комсорга нафтопереробного заводу, що під містечком Фергана.
Саме в далекому Узбекистані і долю свою зустрів Євгеній Пушкарьовський, свою Ніну Полікарпівну, кохання всього життя. Небагато й немало, а 60 літ, рука до руки, плече до плеча прямує подружжя Пушкарьовських непростими життєвими дорогами. Неповторної сонячної днини, 4 червня 1961 року, поєднали вони свої долі. Народили і виростили двох синів – красенів, Олександра та Володимира, радіють онукам: Євгенію, Владиславу та Наталії, тішаться правнучком Давидом.
Коли ж у 1969 році у подружжя Пушкарьовських народився молодший син Володимир, родина поспішно покинула сонячну республіку, бо дитині не підходив клімат і вона дуже часто хворіла. Тож, взявши на руки найдорожче, синів, та те, що можна взяти в руки – виїхали до Ростова, де проживали родичі дружини. Деякий час довелося працювати на шкідливому виробництві хімфармзаводу, аби отримати квартиру. Але все життя чоловік мріяв повернутися в рідну Україну, летів до неї в думках своїх і снах.
Тож у 1973 році доля знову поєднала Євгенія Марковича з Україною, коли родина перебралася до Кременчука. І Євгеній Маркович, і Ніна Полікарпівна аж до самісінького виходу на заслужений відпочинок працювали у Кременчуцькому нафтопереробному заводі. Майже 30 років свого життя віддав чоловік цьому підприємству, працюючи бригадиром «приваристів» цеху №10.
Скільки ж рацпропозицій на рахунку цього додільного чоловіка! Бо де б не працював Євгеній Маркович, завжди трудився чесно, з повною віддачею, як кажуть, на совість, не звик інакше, бо сам з роду працьовитого, для якого життя – це вічна боротьба за виживання.
Нині Пушкарьовські мешкають у чудовому селі Обознівка. У 1984 році придбали тут невеличку стареньку хатинку, щоб мати клаптик землі та дихати чистим повітрям. Нині ж Обознівка стала для них тим благословенним куточком землі, де вони, оточені любов’ю рідних людей, ідуть в свою осінь. Тож пошли вам, Боже, в вашій хаті тиху старість, як погожа вода у криниці.
Фото Олексія САДОВОГО.

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.