Я – ХЛІБОРОБ!

Уклін земний працівникам землі!
Вам, сіячі, плугатарі, – спасибі!

З давніх-давен восени, коли землю вкриває жовте листя, коли зібрано врожай, а комори та стодоли заповнені збіжжям, наш народ відзначає свято працівників сільського господарства. І не дивно, адже саме на українській землі тисячі років тому нашими предками було створено найдавнішу хліборобську культуру. І з тієї пори за Україною навіки закріпилася слава світової житниці. Наш край завжди славився своїми чорноземами і людьми, які плекають на рідній землі найсвятіший зі всіх скарбів – хліб. У нас в Україні ведеться так, що хліб у хаті – то багатство, сіль – то гостинність і щирість. Нашу Вітчизну називають хліборобським краєм, бо люди, які жили тут, українці, були великими працелюбами, вміли гарно обробляти землю і ростити на ній хороші врожаї.
Вклоняюсь низько праці хлібороба,
за урожай, за хліб отой святий!
Що він ростить і робить першу спробу,
щоб хліб сіяв, неначе золотий.

Дійсно, я завжди вклоняюся праці хлібороба. Адже я беру у руки скибку хліба і відчуваю запах її… Чим пахне хліб, чи знаєш ти? Так, хліб пахне працею людською, пахне соками земними, пахне радістю людською, пахне сонячним промінням, пахне буйними вітрами…
І зовсім недавно мені довелося зустрітися і поспілкуватися з хліборобом, з людиною, яка щиро закохана в землю. Треба було лише бачити, як очі випромінювали радість, коли мова йшла про землю. “Поле – це моє життя,” – мовив Андрій Андрійович, “Я – хлібороб,” – з гордістю вимовляє співбесідник, який працює на землі.
Така любов до землі прозвучала у його спокійному голосі, що і мені довелося прислухатися до його розповіді. Так, прислухатися… Я стояла, ніби заворожена, великою любов’ю людини до землі, до хліборобської праці… І моє серце наповнювалося гордістю за хлібороба мого краю, який творить хліб. Неоціненний дар, що нам дає земля!
Тож розповідь піде на шпальтах газети про Андрія Андрійовича Поривая. Хто не знає цю скромну людину? Дізнається…

У роки армійської служби
Андрій ПОРИВАЙ (в центрі) на жнивному полі

Народився Андрій Андрійович 7 квітня 1957 року у Глобиному, у селянській сім’ї Андрія Демидовича та Ганни Антонівни Пориваїв. Батьки – вихідці з Кіровоградщини, з сусідніх сіл – Тарасівка та Воронівка (до речі, ці села затоплені Кременчуцьким водосховищем). Нелегкою була доля батьків-хліборобів. Випробували на собі всі тягарі радянської влади. Андрій Демидович пережив лихоліття голодоморів 1932-1933 і 1946-1947 років. Голодомор своїм чорним крилом не оминув родину. Андрій Андрійович пригадує цей страшний час з великим смутком, так як по батьківській лінії вимерло багато членів роду. Сумно… але так було. І родині треба було жити далі, не озираючись у минуле, і зберігати пам’ять про свій великий рід. Андрій Демидович був наймолодшим із трьох синів. Життєві обставини змусили хлопця йти підлітком у колгосп, де і працював усе своє життя. Мама, Ганна Антонівна, теж все своє життя працювала у колгоспі на різних роботах. Мала неабиякий хист до швацької справи, тож не дивно, що була хорошою швачкою. Завдяки її вмінню всі діти мали свій одяг.
Після створення рукотворних водойм радянською владою родина поселяється у Глобиному. Будують невелику хижину для тимчасового проживання, а з часом і хату на вулиці Ударників (на Зарічці).
Андрій Андрійович у 1964 році іде до першого класу Глобинської середньої школи №5. Навчається з великим захопленням і початкову школу закінчує майже «на відмінно». Зростає допитливим, скромним і добрим хлопчиком. Можливо, тому що я вчитель за професією, мене вразили теплі його спогади про свого першого вчителя – Олександра Панкратовича Шаповала. Особливо Андрій Андрійович завдячує вчителеві за те, що він виховував людяність, терпимість, наполегливість. І, звичайно ж, давав основи знань. А наступною сходинкою у вирі шкільного життя була середня школа. Нові вчителі і класні керівники – Любов Миколаївна Таран і Володимир Іванович Пономаренко. І знову спогади зі шкільного життя, які закарбувалися у пам’яті юнака на все життя. Любов Миколаївна – ніби друга турботлива матуся. Незабутні туристичні походи, поїздки у Вереміївку на узбережжя Кременчуцького моря і спостереження за заходом сонця біля наметів і вогнища… Не забувається таке ніколи, де всі були рівні і дружні.
Цікаві подорожі з Володимиром Івановичем до Москви і Канева, Києва і Полтави, – формували любов до природи і культурних цінностей. Одним словом, Андрій Андрійович завершує свої спогади великою повагою до вчителів. “Вчителі робили з нас людей”, – говорив він. А пізніше він скаже, що на його шляху траплялися лише хороші люди, які були прекрасними наставниками у житті і праці.
Закінчив Глобинську середню школу №5 у 1975 році і поступив до Полтавського ­сільськогосподарського інституту на агрономічний факультет. Навчався у вузі з великим бажанням, черпав і вбирав знання, наче губка, від вимогливих викладачів. У 1979 році закінчив вуз і отримав спеціальність – вчений агроном. Перші кроки трудової діяльності розпочав з посади головного агронома колгоспу ім. Лисенка у селі Гриньки. Пропрацював майже рік і був призваний у ряди Радянської Армії. Прослужив 1,5 року (проходив вишкіл молодого бійця у Десні, а потім служив у ракетних військах стратегічного значення). Демобілізувався у званні лейтенант.
Навчаючись ще у вузі, закінчуючи п’ятий курс, Андрій зустрів своє єдине на все життя кохання. І цим коханням стає тендітна дівчина, яка навчається у Кременчуцькому медичному училищі на відділенні акушерства – Неля Борисівна Лазоренко. Неля невисока на зріст, красуня, мов квітка, щира душею, лагідна і привітна. Оті ніжні почуття, що зародилися між ними, вони несуть все своє життя, майже 42 роки. Ніжні почуття з кожним днем міцніли і огортали душу щастям. У любові і радості народили і виховали двох прекрасних дітей – Людмилу та Віктора. У 1979 році, будучи одруженими, вони одночасно закінчують вузи. Це вже була міцна молода сім’я, яка виховувала донечку Людмилу. Дитині було лише1,5 місяці, а тата призвали до армії. Мама, Неля Борисівна, няньчила маленьке дитя і чекала чоловіка додому. Було нелегко, але велике кохання долає всі труднощі. Час злітає швидко. Закінчилася служба. Довгоочікуване і радісне повернення додому. Зустріч з дружиною і донечкою. Що ще потрібно для сімейного щастя?

З дружиною Нелею
Батьки Андрія та Нелі ПОРИВАЇВ


Знову трудова діяльність. Андрій розпочинає її у радгоспі “Червоний партизан” села Шушвалівка, на посаді агронома-насіннєвода, а через 1,5 роки працює головним агрономом радгоспу. Будучи на відповідальних посадах у сільському господарстві, Андрій Андрійович усвідомив своє кредо, що хлібороби – це художники, а поле їхнє – полотно. Як справжній хлібороб, він понад усе любив осінь за щедрість урожаїв в коморі та на полі, тихі сонячні дні, які нагадували про напружені трудові будні. Вирізнявся надзвичайною працьовитістю і скромністю, користувався повагою і авторитетом.
Я можу лише захоплюватися цією розумною і вмілою людиною, яку ніколи не лякали і не зупиняли труднощі і негаразди. Людина формується і зростає, вдосконалюється і як хлібороб твердо іде по землі. Застосовує у роботі новинки науки і передові технології на полях, при вирощенні овочевих і сільськогосподарських культур. То ж не дивно, що невеликий радгосп протягом чотирьох років займає перше місце по здачі насіння серед 57 господарств по Україні. Він, як хлібороб, вкладає всю свою душу у цю почесну і нелегку працю. А чи доводилося бачити його руки? Так, я їх бачила. Можу впевнено сказати, що руки хлібороба золоті, адже працюють на полях і ланах місяцями. А які долоні? Вони мозолисті, шершаві, натруджені…трудяться від зорі до зорі, не маючи відпочинку. Так живе хлібороб, більше часу доби проводить у полі. Так багато безсонних ранків і ночей проходить у хлібороба, поки наллється соком зерно і не схилиться колос під його вагою. Працюючи у радгоспі ”Червоний партизан”, у Андрія Андрійовича проявився потяг до техніки і механіки. І як підтвердження цих слів склав і відремонтував “Пиріжковоз”. Це була перша його машина, яку сам водив і возив без водія звіти у Київ.
Теплим словом згадує він всіх трудівників, всіх хліборобів радгоспу “Червоний партизан”, які творили дива у радгоспі і самовідданою працею досягали високих показників. Господарство мало високі врожаї, здавало норму м’яса – 150 тонн на рік. Саме у радгоспі “Червоний партизан” пройшли найкращі роки його життя. Прийшов молодим спеціалістом і став знавцем своєї справи. Загартувався, сформувався. Пропрацював більше шести років і в 1987 році переїздить в Глобине на відділок ім. Чапаєва. Займає посаду управляючого відділка і працює до 1992 року. Що можна сказати про Андрія Андрійовича? Безвідмовний, старанний, працьовитий. Він все своє здоров’я і наснагу віддав почесній роботі хлібороба. Ділився своїм досвідом з молоддю, був для них прикладом і взірцем. Праця для Андрія Андрійовича завжди була потрібною, улюбленою і приносила задоволення. У спілкуванні з цією красивою людиною, я ставила собі запитання, а коли ж доводилося відпочивати? Мабуть, праця давала і відпочинок, бо вона була його потребою, як повітря для життя. Праця – основа людського життя. Без неї немає людини. А поле, на якому працює людина, чує кроки господаря, чує дотик мозолястої руки. Чую шепіт Андрія Андрійовича закоханого в поле: “Окинь оком поле… хліба сколихнулись і заграли хвилями”. Красиве поле, де зеленіють жита і пшениці, терпким запахом парує земля. Прекрасне воно коли золотом виграє, хвилюється в сонячний серпневий день, чудове зерно, що ввібрало в себе життєдайні сили землі.
Слухаючи розповідь свого співбесідника, думаю, що поряд з хорошими справами були і болючі моменти у житті. Не оминув Андрія Андрійовича квітень 1986 року. Страшний Чорнобиль, який би міг поглинути все живе, розбушувався не на жарт. Як офіцер запасу потрапляє командиром взводу у Чорнобиль. Там пропрацював 1,5 місяці і повернувся додому у гарячу пору жнив. Молодий енергійний, вболіваючий за свою справу, то ж і не дивно, що додому приїхав о 4-й годині, а на 6 годину пішов на наряд. Коли спати, коли відпочивати? Сон попереду, а виробничі справи невідкладні… Отак і бігли роки у радощах та турботах.
90-ті роки, які вони тяжкі для спогадів… Розпадалася колгоспна система, відбувалася приватизація, довелося Андрію Андрійовичу працювати і в “Сільгосптехніці”, і в Глобинському лісорозсаднику… Необхідно було себе знайти в цей тяжкий час. Але склалися так життєві обставини, знайшлися такі люди на подальшій життєвій дорозі, які наче підказали майбутнє…
І з 1992 року Андрій Андрійович стає фермером, а для ведення фермерського господарства отримує 4,5 гектарів землі.
Це та людина, яка зробила себе сама, з нуля, без сторонньої допомоги, чесною працею. Перші гектари землі змусили працювати всю родину. І першою культурою, яка була засіяна і принесла плоди праці, були буряки. Обробляли їх вручну, отримали 7 тонн цукру. Техніки не було і коштів на техніку – катма. Кредит боявся брати, тому тримав велике господарство, а гроші вкладав у сільськогосподарську техніку закупівлю насіння та пального. І тому не дивно, що перший трактор і комбайн, якими оброблялася земля, були складені руками фермера-початківця з металобрухту. Так з’явилася і перша машина… За висловом доньки Людмили, батько, Андрій Андрійович, зумів вдихнути в груду металобрухту нове життя. Людина мала непохитне бажання йти вперед до мети, долаючи своєю впертістю і наполегливістю всі труднощі. Уже у 2000 році будує ангар і серйозно займається фермерством. Швидше всього, що це фермерство можна назвати сімейним, родинним. Наймана праця не використовувалася, працювала лише родина. Не все вдавалося на перших порах, але Андрій Андрійович ніколи не здавався, ішов вперед, вірив у свою справу і перемогу. І лише завдяки титанічній праці, своїм рукам і розуму, створив своє фермерське господарство “Вогник”, яке спеціалізується на вирощенні сільськогосподарських культур.

У родинному колі

Не чекайте у житті своєму дива,
Без зусиль не буде результату.
Щоб була хоч трохи перспектива,
Треба потрудитись, і багато!

У нашого співбесідника, як і в багатьох чоловіків, є своє “хобі” – рибальство і полювання. Завдяки такому захопленню і душа мала спочинок. Виплеканою справою Андрій Андрійович займається вже не сам, бо на поміч поспішають продовжувачі справи – діти і внуки. Це надійні помічники, молоді господарі, продовжувачі започаткованої справи та традицій. Андрій Андрійович з любов’ю поглядає на свою дружину, говорить: “Міцний у мене тил і в радощах, і негараздах. Без такого тилу і перемог та здобутків не було б”. Я його розумію і бачу, що тилом є, звичайно, шановна Неля Борисівна. На запитання, у чому секрет їхньої родини і на якому фундаменті вона тримається, відповідь була: «У сім’ї повинні бути велике кохання, взаєморозуміння, а, головне, повага, витримка, уміння пробачати». Якби не постійна підтримка один одного, їхня щира любов, то чи змогли б вони витримати життєві випробування?
Великою втіхою у родині є діти – Людмила і Віктор. Діти наслідують батьків і йдуть їхнім шляхом – це гордість і щастя батьків. Значить, правильне виховання. У хорошому ґрунті і хороше зерно. Є надійне плече і продовжувачі батьківської справи. Відрадно, що батьки і діти не лінувалися і в навчанні. Всі, як один, отримали вищу освіту сільськогосподарського напрямку. А син Віктор має ще і бухгалтерську освіту, сам веде бухоблік свого господарства. Діти створили свої сім’ї. Родина Пориваїв прийняла у свою сім’ю зятя і невістку (Олександра та Марину) і вважають їх за своїх рідних дітей. У розмові звучали лише теплі слова про них. Як чудово, по-українському. Панує злагода і добро. Дай Боже щастя і удачі цій великій і дружній родині. Звичайно, «для дітей батько повинен бути скелею, за якою вони зможуть сховатися від будь-якої небезпеки», писав актор Меттью Макконахі. Саме таким був і є Андрій Поривай для своїх дітей. Батьки всю свою любов віддали дітям і навчили їх людської порядності.
Усміхаючись, Андрій Андрійович зронив слова, чи не з гордістю: “Я виконав свій батьківський обов’язок, і обов’язок людини. Садив і плекав сад, няньчив і ростив дітей, будував будинки дітям і собі”. А я скажу одне – прекрасна і добротна садиба у Андрія Андрійовича та Нелі Борисівни. Господарі від Бога. Все у них до ладу у дворі і на городі. Все є у коморі. І лише їм одним знати, скільки безсонних ночей проведено у полі, скільки ночей витрачено на роздуми, де і коли проскочила сльоза радощів і смутку. Лише їм, членам сімейного фермерства, відомі їхні секрети господарювання.
А мені дуже приємно, що у мене склався такий чудовий тандем з родиною Пориваїв, адже всі вони є і випускниками різних років і поколінь нашої Глобинської ЗОШ І-ІІІ ступенів №5. Скільки, школо, чудових випускників пройшло твоїми коридорами? Скільки прекрасних хліборобів зростила ти? Ви стали хорошим зерном, любі випускники, на педагогічній ниві своїх вчителів. Наші випускники – це звучить так гордо і красиво, ніжно і хвилююче… Ви наші… Ви творці і трударі…
Не чекайте, успіх сам не прийде
І свою удачу не ловіть за хвіст!
Аж тоді тріумф до вас надійде,
Як до праці матимете хист.

Зичу працьовитій родині щедрих ужинків, хай і надалі рясно колосяться щедрим врожаєм ваші ниви, нехай обходять вас стороною природні стихії, живіть у сімейному затишку, щасті й благополуччі та при доброму здоров’ї.
Ростислава Романюк, учитель Глобинської ЗОШ I-III ступенів №5.

Матеріал підготували: