«Я ТАК ЛЮБЛЮ ЗДОРОВИЙ СМІХ, ВЕСЕЛИЙ СМІХ, ЩО ГРІЄ ВСІХ!»

Ці слова славнозвісного і неповторного Павла Глазового сказані ніби саме про Віктора Васильовича Панасенка, відомого в Кагамлику та й в усій окрузі незвичайного чоловіка, який з усмішкою і гумором крокує життям.
Адже саме гумор у будь-яких життєвих ситуаціях дозволяє нам залишатися людьми. Упродовж століть – пісня і сміх були для українців тією силою і стихією, що наснажувала, підтримувала й об’єднувала. Саме так, як у Шевченка: «Грає кобзар, виспівує – аж лихо сміється»!

Людмила та Віктор Панасенки з сином Олексієм та внучкою Оленою
Подружжя ПАНАСЕНКІВ (молоді роки)
Віктор ПанасенкО зі своїм вірним другом баяном

Тож Віктор Васильович – сільська знаменитість, людина-позитив, людина-прекрасний настрій! Там де Віктор Панасенко – там жарти, радісний сміх, чи хоча б щирі усмішки. Бо хто сміється, тому здоров’я додається! Знають і поважають його в селі за веселу вдачу і натуру неледачу, бо й пиляє, й підстригає, й на баяні віртуозно грає, пісню гарну заспіває, сапи й коси гострить та клепає.
– Я сільський, капустяний, забитий музикант, – так зі щирою усмішкою мовить про себе гуморист із Кагамлика. – Світ мій був споконвіку хліборобський, настояний та утверджений на глибинних народних традиціях шанування свого роду, домівки, бережливого догляду городу, садочка біля хати і всього того, що проростає. А народна пісня, що лунала в нашій хаті, на сільській вулиці, навіть у полі, збудила ліричні струни в моїй душі. Мій рід увесь співочий і творчий. Тато Василь Васильович був гармоністом знаним на все село, а брати мої як грали-вигравали, ще й акордеони ремонтували. Кохана дружина Людмила Трохимівна такий дужий та гарний голос має, що всі струни серця оживають, коли вона було співає. А як на бубоні вигравала та вибивала, що ноги на місці не стояли, просилися до танців. Бо саме бубон підкреслює весь смак у музиці, додає такту і підказує ногам, що танцювати. Тож не одне весілля не тільки в рідному селі, а й в районі ми з нею звеселяли, музиками вигравали, на підмостках районної сцени виступали. Прожили дружно в злагоді та любові ми з моєю пташиною співочою більше 60 років у парі, 24 вересня – річниця нашого весілля: 63 роки разом! Прожили гарне і насичене життя: зростили двох синів-соколів, Олексія та Сергія, які здобули музичну освіту, діждалися онуків: Олександра, Олену, Юлію та Аллу, тішимося правнуками: Поліною, Михайлом, Андрієм та Міланою.
Здавалося, б тільки жити та життю радіти, пишатися успіхами найрідніших, так ні, рік тому помер наш синочок Сергій. Після тяжких випробувань, бо страшнішого у світі не буває, коли батьки хоронять своїх дітей, дружина втратила зір, а я вже не беру до рук свого баяна, бо душа схолола, змовкла, не співає… Та все ж намагаюся підтримувати дружину та себе гумором, бо з ним якось і жити можна, розраду знайти, душу зболену підлікувати, морально себе та інших підтримати. А сміх людський – цікава штука, найкращі пігулки для здоров’я, – так мовить Віктор Панасенко.
А ще ж зовсім недавно життя сільського дотепника та гумориста буяло-вигравало іскрометним гумором, заряджаючи позитивом всіх навколо, він мріяв взяти участь у програмі «Розсміши коміка» і готувався до цього. Та прикро, що не всі мрії збуваються, а життя вносить свої корективи…
Його гумор свіжий, неординарний, взятий з життя й миттєво народжується з огляду на ситуацію. До речі свої гумористичні перлинки цей чоловік ніколи не записує, а тримає в пам’яті. Тож на будь-який випадок у Віктора Васильовича знайдеться свіженький жарт, а то й ціла гумористична тирада.
« Де ж мої сімнадцять років і вісімнадцять кінських сил»?! – скрушно хитає головою сивочолий чоловік.
А наче ж вчора те було, коли талановитий хлопчина, сільський соловейко з відзнакою закінчив музичне училище ім. Лисенка, як пророкували йому там велике майбутнє, бо мав надзвичайний талант і хист до музики та співу, хотіли залишити на викладацькій роботі. Та не судилося, батьки настояли, щоб повертався до села… Ось на тому і скінчилося його навчання. І став він баяністом-хормейстером у сільському клубі, згодом викладав музику та співи у місцевій школі. Та дорога серцю музика в селі не нагодує, тож має цей чоловік ще й руки золоті, які все можуть, все вміють. Багато зим і літ Віктор Панасенко сумлінно працював на цегельному заводі ПВП «Будматеріали». Тож його й досі згадують колеги з особливою любов’ю і вдячністю, легкий характер та дотепне й щире слово, що піднімало настрій, допомагало працювати і жити.
Тож літ до ста Вам, Вікторе Васильовичу, та щоб без старості, в любові й радості. І нехай Вам гумор допоможе!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архіву Панасенків.

Матеріал підготували: