«Я ВІРЮ, ЩО СКОРО ЗАКІНЧИТЬСЯ ЦЯ ВІЙНА…»

Просто дай нам, Боже, мудрості, хоробрості і терпіння. Мудрості – усвідомити свій шлях. Хоробрості – не боятися ступити на нього. Терпіння – не звертати з нього в сторону. Тоді зміни, про які ми мріємо, обов’язково настануть, – саме так говорить мужній воїн, учасник АТО, мешканець с. Майбородівка Микола Іванович Семякін.
Микола Іванович – професійний військовий, сапер, людина, яка не раз дивилася в обличчя смерті, небайдужа до подій, що відбуваються в нашій багатостраждальній Україні.

Військовий сапер Микола Семякін


Все своє свідоме життя Микола Семякін присвятив військовій справі. Строкову військову службу ніс з 1987 до 1989 рр. Щиро припала юнакові до душі військова наука, бо є така професія для справжніх чоловіків – захищати Батьківщину. Тож, не вагаючись, залишився на надстрокову службу, успішно закінчивши школу прапорщиків, що в місті Охтирка Сумської області. З 2000 року служив в Угорщині, згодом був направлений в одну з військових частин інженерно-саперного батальйону, що дислокувалася в селищі міського типу Трьохі́збенка, що в Щастинському районі Луганської області. Свою службу він називає справою душі, бо отримував задоволення від військової справи і радіє, що зміг зробити внесок у навчання та виховання майбутніх захисників України.
26 років свого життя Микола Іванович присвятив війську, 10 з них – на Луганщині. Зізнається, що ніколи не міг подумати, що саме там, на Донбасі, що став йому рідним, буде розв’язаний військовий конфлікт.
Тож 16 травня 2016 року знову довелося взяти йому до рук зброю… Два місяці відточував військову майстерність у навчальному центрі, що в Самборі, а потім довгих півтора року воював у складі окремого саперного батальйону в зоні АТО. Три саперні екіпажі, кожен з яких складався з чотирьох бійців, дислокувалися в Олексієво-Дружківці.
Коли зайшла мова про перебування на сході, наш сапер, ніяковіючи, відповідає:
– Війна — важка робота. Це окреме життя, яке вчить цінувати мир і змушує задуматися над тим, що пережила і досі переживає наша країна. Її забути неможливо, вона накладає відбиток милосердя водночас із руйнуванням та жорстокістю.
Хіба можна забути отих нещасних дітей з голодними очима, які йшли до нас, бійців, несли свої малюночки та розповідали українською мовою віршики, благаючи поїсти. Я плакав… Ми віддавали їм все, що могли: і консерви, і згущене молоко, хоч і самим інколи доводилося сутужно. Як забути ті часи, коли доводилося гріти ноги у залізних 200-літрових бочках, здобувати дрова в бою, спати в палатках, землянках, або просто під деревами, як контрактники ділилися з нами одягом, бо кожен з нас, призваних, йшов на війну, в чому стояв.
А ще, нам доводилося працювати без карти мінних полів! Для себе виробив залізне правило: кожен виїзд на розмінування чи замінування потрібно сприймати, як перший. Людина швидко звикає до небезпечної обстановки. Разом із тим втрачається пильність та обережність. Найскладніші в роботі сапера моменти — здійснення розвідувальних заходів на мінних полях, а також знешкодження вибухівки. Проте робота з вибуховими пристроями промислового виробництва — одна, а із саморобними — зовсім інша річ. Не таємниця, що серед бойовиків чимало першокласних спеціалістів мінно-підривної справи, колишніх кадрових військових. А підготовкою нових займаються російські інструктори. Це небезпечний противник, якого необхідно «прораховувати», думати, як він. При цьому самому бути майстром із розмінування найвищого рівня. Достеменно масштаб загрози від мін на Донбасі нині важко оцінити! Заміновані об’єкти та мінні поля можуть стати для України проблемою на десятиліття, – розповідає Микола Іванович.
Всі ці випробування наш героїчний сапер витримав завдяки вірі в перемогу та своїй дружині Наталії Іванівні, коханню всього життя, яка підтримувала його і чекала з війни. Та біда не приходить одна… Взимку згоріла їхня оселя , де мешкала на той час дружина. І тільки завдяки підтримці Володимира Карпенка, директора ПСП «Майбородівське» та односельців вдалося відбудувати дім.
Нині Микола Іванович мирно працює слюсарем у місцевому господарстві, та всі думки його там, на Донбасі, разом з побратимами та тими нещасними людьми, які живуть на тій території і втомилися від війни.
– Якби мене призвали знову, пішов би, не вагаючись, – так на завершення нашої розмови мовить Микола Семякін.

Матеріал підготували: