ЯК СКАЖЕШ, ЛЮБОВЕ МОЯ, ТОМУ Й БУТИ…

Любов ТАРАТУТА

У мальовничому селі Малинівка мешкає звичайна і в той же час незвичайна жінка – Любов Миколаївна Таратута, лагідна і ніжна матуся 5 дітей, найкраща бабуся 11 внуків і 7 правнуків.
Ще 8 місяців тому вона була найщасливішою жінкою в світі, бо була коханою, єдиною, бажаною. 21 лютого відійшов у засвіти її Іванко, її коханий чоловік Іван Петрович. Наробилася, засіяла землю добром та й відлетіла його добра душа туди, звідки не повертаються, до тих, хто зачинав його родовід. Та й лишив на землі, в спорожнілій оселі, де все дихає ним та його працею, свою Любов. А вдовина доля тяжка і гірка, як та полин-трава… Тільки в пам’яті, наче хмаринки на глибокому небі, спливають світлі та радісні спогади про те, як зустрілися, як побралися, як жилося і як судилося, як сонечко життя його до заходу закотилося!

Сестри Віра, Надія, Любов
Щаслива родина Таратутів
Іван та Любов – молоді роки

– Сорок років разом прожили ми душа в душу, наче один день. Це була любов з першого погляду. Пам’ятаю, як вперше зустрілися ми з ним у сільському клубі, яким я завідувала. Іван, тільки-но повернувся з військової служби та й зайшов подивитися на нову завідуючу. Гарний, молодий з пишною копицею кучерявого волосся на голові та сонцесяйною усмішкою на вустах – морячок просто полонив моє серце. Мій здоровий глузд волав і зупиняв, адже в мене позаду – невдале сімейне життя, а на руках лишилося троє діток, – говорить Любов Миколаївна.
– Я народилася на велике свято, Благовіщення, 7 квітня 1952 року в благословенному селі Землянки – в родині одвічних сільських трударів, продовжує Любов Таратута. – Було нас у батьків четверо: Любов, Надія, Віра і Олександр. Батько, повернувшись з війни (7 років довелося йому воювати), працював у колгоспі, потім односельці обрали його головою сільської ради. Матуся все життя трудилася на фермі та так сумлінно, що за свою невтомну працю була нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора. Я ж після закінчення Полтавського геологорозвідувального технікуму поїхала служити у одну з військових частин міста Ленінакан, що у Вірменії. Поїхали за романтикою разом зі мною ще 25 дівчат з Полтавської області, заагітовані бравим капітаном тієї військової частини. Там зі своїм першим чоловіком, прапорщиком Миколою, й познайомилися. Та сімейне життя не складалося, горілка стала на заваді, тож з трьома дітками та чемоданом повернулася я до батьківської оселі… І ось у цей нелегкий для мене час на моєму життєвому шляху зустрівся мій Іван, мій незабутній і дорогий Іван Петрович. Я ж опиралася, як могла, адже він парубок, а в мене троє діток підростали. Та він силою свого кохання зумів мене переконати – і фортеця здалася на милість переможця, але з однією умовою, щоб діток моїх і пальцем не чіпав. А Іванко мій на те, хитро примружився і мовив: «І в мене умова – сина мені подаруєш»! Ось на таких умовах стали ми жити-поживати, дітей на ноги піднімати. Вони ж прийняли його в свої серденька, наче рідного. Мов весняна повінь, плинув час, а в нашій дружній родині зростало вже п’ятеро наших найкращих у світі дітлахів: Юліана, Павло, Оксана, Тарас і Леся.
Ми ж з Іваном ніколи один одному слова накриво не сказали. Бувало щось собі побурчу, чимось незадоволена, а він усміхнеться ніжно, в очі мої загляне і промовить: «Як скажеш, Любове моя, тому й бути»… Іван Петрович мій був веселий, говірливий, людина-душа, як кажуть. Двері нашого гостинного дому були відчинені для всіх. «Дорогенький, золотенький, заходь – гостем будеш!», – ось звична його примовка. А що вже руки мав золоті! Він все життя електриком працював, на підводному човні, де служив свого часу, здобув і відшліфував цю спеціальність. Був мій Петрович і автоелектриком вправним, про це вся округа знала, з усієї області до нього зверталися, нікому не відмовляв у допомозі, – мовить Любов Миколаївна.
Нині ж її коханий, її Іван Петрович, лише сумно поглядає на свою Любов з портрета, оповитого чорною стрічкою… І живе у її світлих спогадах . А вона щаслива тим, що він був у її житті.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

Матеріал підготували: