ЩАСЛИВА ЛЮДИНА

Ти можеш мріяти про диво, але сьогодні будь щасливим
Наталія Кішовар.

Григорій ткаченко. Молоді роки

На мою думку, щаслива людина та, яка сама завжди радісна і приносить радість іншим. Для хворого щастя – це бути здоровим, для голодного – шматочок хліба, а для безхатченка – дах над головою. Щастя – це чути голос рідних людей, обійняти дітей і внуків, дочекатися правнуків (для мене). Щастя – це мир. Я не хочу війни.
Особисто для мене, щастя – це почуття неймовірної радості і блаженства, коли душа летить і летить… Так, вона переповнена тим, що я дізналася про Григорія Васильовича Ткаченка, який живе і радіє життю у нашому славному місті Глобине. Бо щастя – це життя! Це його сенс!
Я прямую на вулицю Незалежності (колишня Фрунзе) шукати те щастя, що мене сколихнуло, як вітер колише вербу. Про Григорія Васильовича в 2010 році я писала невеличку статтю. Я його запитала про щастя, як він його розуміє саме зараз, відповідь не забарилася: «Щастя прокидатися і бачити цей світ очима, відчувати його. Щастя зустрічати схід сонця і захід. Знайти щастя можна всюди: в співах птахів, у зоряному небі, в книзі і газеті, які щойно прочитав. Я вмію знаходити щастя у себе у душі, а, головне, жити». Боже, як романтично чути відповідь від людини, яка прожила 95 років! Зустріч цікава з цікавим співбесідником. І знову полинули спогади… Емоцій не передати. Перепліталися і гірко-солоні чоловічі сльози з щасливою усмішкою і котилися мої сльози… Я бачила скупі чоловічі сльози… Уявляєш, читачу, це також велике щастя, коли зустрічаєшся з людиною, яку загартувало суворе життя, але не зломило. Прожити життя і не зламатися під тягарем випробувань, не втратити віру в добро і людей під силу не кожному. Спогади і пам’ять, пам’ять і спогади про життя і літа… Пролітали, наче журавлі у небі, роки за роками. То лише в молодості вони тягнуться довго, ніби їдеш на підводі. А потім замиготіли перед очима, наче вагони швидкісного потяга. Вже й не встигаєш літа рахувати, не встигаєш опам’ятатися, роки життя промигтіли, як у калейдоскопі. І ось з Григорієм Васильовичем повертаємося спогадами у минуле…
Григорій Васильович Ткаченко народився 1 травня 1926 року у с.Малинівка Великокринківського району. Батько, Василь Гнатович, і мама, Ольга Онисимівна були колгоспниками. У 1939 році батьки переїхали до м. Глобине і працювали різноробочими у колгоспі ім. Мічуріна. Малий Григорій навчався у Глобинській середній школі №5. Перед війною закінчив сім класів. Мав неабиякий хист до математики. Григорій Васильович з великою повагою відгукувався про школу і з теплотою згадував своїх вчителів – Гната Артемовича (вчитель математики), директора школи Степана Харитоновича Шумейка та його дружину Анастасію Йосипівну, вчительку початкових класів.
З кожним роком і днем Друга світова війна відкочується все далі від нас. Але в історії і пам’яті залишаються подвиги солдат, які стояли на смерть, і подвиги трудівників, які кували перемогу в тилу. Вони ж ще там, на полі слави, уклін їм мертвим і живим! А наш співбесідник був вивезений до Німеччини на каторжні роботи. Будучи ще дитиною, Григорій зустрівся з жахом війни. П’ятнадцятирічний юнак у 1941 році відчув страх смерті, присмак гіркоти від диму та крові. Не пощадила його доля. 18 липня 1942 року Григорія насильно вивезли до Німеччини. Війна байдужа – вона глуха до болю. Тяжка і непосильна праця гартувала юнака, ще більша ненависть з’являлася до ворога. Тяжко працює у тунелі довжиною 9 кілометрів, де будується електростанція. Табір «Цехварстік» та іменний номер 77 (німці утримували людей лише під номерами). У таборі перебував два з половиною роки. Сам табір був розміщений під горою, втекти з нього було неможливо. У табір ввозили у вагонетках по тунелю або піднімали і опускали на тросах (повітряна лінія). Діаметр тунелю становив 3 метри. Свердлили, пробивали, вантажили каміння у вагонетки – праця була неймовірно тяжкою, задіяні до роботи були люди різних національностей і ліку їм не було, працювали по 12 годин. На добу людині видавали 300 грамів хліба і то неякісного та мисочку (черпак) баланди із брукви, навіть картоплі не було. «Як згадаю ту брукву і її солодкий присмак – то аж погано стає. Як вижили і сам не знаю. Мабуть, врятувало те, що перевели до іншого концтабору, бо тут вимерли б усі», – згадує співбесідник. А я подумала, що вижити в такому пеклі – це і є своє маленьке щастя. Пізніше у пресі з’явиться новина про те, що керівник Радянського Союзу тов. М.С.Хрущов, відвідуючи Німеччину, побував на цій електростанції, яку будували полонені.
Всіх полонених перевели в табір «Майскогель», бо в «Цехварстік» перевезли радянських офіцерів.У новому таборі знову були тяжка праця та голодне існування. Та ж баланда, але трохи більше, і додана ще картопля з лушпинням.
У травні 1945 року їх визволили американські війська і передали радянському командуванню. Була перевірка, а потім служба в армії з травня 1945 року до 1951 року. Вижити і жити – щастя! Людська доля переплітається з присмаком полину.
Мабуть, самим Богом вказано мені, що я повинна писати про учнів і вчителів Глобинської ЗОШ I-III ступенів №5 різних років і навіть століть. І я пишу… Моє покоління також прожило своє тяжке життя – відчувалося приниження нації, знищення українців і їхнього коріння, але слід пам’ятати і Другу світову війну. Це страшна війна ХХ століття, пекуча рана, що болить досі чи не в кожній родині в Україні. Для України ціна цієї перемоги жахлива – мільйони людських життів та зруйнована економіка. Кожен другий воїн поліг у боях, кожен другий з тих, хто залишився у живих, був поранений. Гоїлися рани, зростали повоєнні покоління…
Довелося нашому земляку у 1949 році перебувати на Румунській землі, в м.Тімішоара для придушення революційного повстання. «По тривозі нас підняли і разом з технікою на станції завантажили у товарні вагони, відправили у Румунію. Їхали три доби». Григорій Васильович перебував у Румунії 9 місяців. Настав 1951 рік. Ось вона, довгоочікувана мобілізація! Залишилися в минулому війна, біль, жах, страх, страждання, смерть, кров, втрати… Повернення додому. Низький уклін тобі, моя рідна земле, моє рідне Глобине, мої дорогі батьки. Повернувся додому змужнілим, дорослим двадцятип’ятилітнім чоловіком, а покинув дім п’ятнадцятирічним. Ось воно щастя! Треба цінувати і берегти те, що ти зараз маєш. «Щастя – немов метелик. Коли женешся за ним, намагаючись уловити, він завжди вислизає. А ось сядете і заспокоїтеся – метелик опуститься вам на плече». Щастя – це зовсім не те, що можна зловити. Тому за ним ганятися марно. Це те, що трапляється.
Скільки сили, енергії, віри в майбутнє. Григорій Васильович прагне навчатися, поєднує працю з навчанням. Закінчує курси водіїв і працює в заготконторі. Але його манить стукіт коліс потягів. Він хмеліє від їх гудків. Григорій Васильович Ткаченко їде до м.Полтава на курси машиністів, навчається заочно у Московському залізничному технікумі. 1952 рік став для Григорія Васильовича пам’ятним на все життя. На весільний рушничок стали Галина Василівна та Григорій Васильович. Та й стали жити-поживати, господарювати і дітей виховувати та ростити, а пізніше навчати. Удвох їм було скрізь добре. Збудували добротний будинок, не могли натішитися ним, бо він став хорошою сімейною гаванню. Галина Василівна була хорошою майстринею своєї справи – додільна швачка. Діти завжди мали хороший гарний одяг, пошитий ніжними руками матусі. Як вони пишалися своєю матусею, ловили її кожне слово і прислухалися до її порад. Подружжя прожило хороше і щасливе життя, підтримували один одного, милувалися своїми щебетливими і допитливими дітками. А їх двоє – Володимир і Тетяна. До речі вони теж навчалися і були випускниками Глобинської СШ №5. Як не гордитися своїми випускниками? Але, незалежно від бажання людини, доля вносить свої корективи і планує по-своєму. У 1985 році Галина Василівна на 57-у році відійшла у невідомі для нас світи. Вже майже 35 років Григорій Васильович топче життєву дорогу сам.

Григорій Васильович (справа) з колегами
На шпальтах преси

40 років Григорій Васильович водив мотовози, паровози, тепловози. Як же він любив та плекав ці машини! Скільки ночей недоспав, скільки снів недобачив. Хто ж такий машиніст на залізничній дорозі? Машиніст тепловоза – це людина, яка керує локомотивом та забезпечує безпечний рух локомотивів та поїздів при залізничних перевезеннях пасажирів і вантажів. Виконує догляд та технічне обслуговування. Контролює роботу приладів безпеки та радіозв’язку. Працівник залізничного транспорту повинен чітко володіти, знати пристрій рухомого складу, технічних засобів, інструкцію з руху поїздів і маневрової роботи, інструкцію з сигналізації, інструкцію по гальмах і інше. Професія машиніста тепловоза завжди користується попитом. Григорій Васильович дуже любив свою професію. Він добра і щира людина, любить спілкування, завжди був душею компанії. Коли Григорій Васильович пішов на пенсію, то його тепловоз ще рік зберігав напис: «Ткаченко Григорій Васильович – старший машиніст». Григорію Васильовичу на все вистачало часу і енергії. Він був депутатом районної ради трьох скликань, 17 років працював секретарем парторганізації залізничної станції м. Глобине. Дуже відрадно, що спільними зусиллями начальника залізничної станції м.Глобине П.П.Ковтуна та старшого-машиніста і секретаря партійної організації Г. В.Ткаченка, завдяки їхнім ходінням і стуканням у чиновницькі кабінети було побудовано залізничний вокзал і перехідний міст та колію 4, а станція отримала власний потужний кран.
У 1987 році Григорій Васильович йде на заслужений відпочинок.
Дуже відрадно, що у шановного Григорія Васильовича склалася родинна династія залізничників. Як би потішилася Галина Василівна своїм сином і внуком. Я впевнена, що її душа бачить земне життя і радіє там, далеко, успіхам своїх рідних. Продовжувачем роду залізничників став син, Володимир Григорович, який навчався у технікумі залізничного транспорту м. Харків і все своє життя працював на залізниці у Полтаві. Внук, Ігор Володимирович, також закінчив технікум залізничного транспорту та інститут у м. Харків. Працює на залізниці м. Полтава.
Шановний Григорій Васильович зараз на заслуженому відпочинку. Він хороший господар. У дворі все складено до ладу, всюди прибрано, займається домашнім господарством і на велике диво – ще у свої роки влітку їздив на велосипеді. Тішиться дітьми і внуками (має троє внуків), які провідують тата і дідуся. Часто свого тата навідує дочка, Тетяна Григорівна, яка проживає у с.Манжелія. Поряд проживають і родичі, які допомагають старенькому по господарству. Цікавлюся, яке хобі у цього прекрасного чоловіка? «Багато читаю, передплачую і перечитую три періодичні видання – «Зорю Придніпров’я», «Сільські вісті» і журнал «ЗОЖ».
Довго стояв у задумі Григорій Васильович, мовчав. Було помітно, як по щоці скотилася скупа чоловіча сльоза, і промовив: «Як чую гудок тепловоза, тихо промовляю – робота моя гуде! Люблю свою роботу і досі, душа болить за нею». А я скажу одне, час жорстокий, я не бачила Григорія Васильовича 10 років. Він (час) наклав відбиток на обличчя, прооравши його зморшками, змінив поставу, але не зміг змінити погляд та голос, примружені очі дивились в далечінь, а ніжний голос промовляв: «Лети, лети, потягу, в далечінь крилато, без зволікань і перешкод». Отже, з роками стає зрозуміло, що щастя – невіддільна частина нашого життя. Шановний Григорію Васильовичу, прошу Вас і Всевишнього, живіть до ста і більше літ. Хотіла б небо Вам прихилити і зібрати квіти зі всієї планети. Лише Вам. Живіть, радійте, усміхайтесь. Ви – та іскра, від якої горить вогонь. Щастя – жити!
Ростислава Романюк,
вчитель-пенсіонер Глобинської ЗОШ І-ІІІ ст. №5.

Матеріал підготували: