ХУДОЖНИКУ, ТИ ЗУПИНЯЄШ МИТЬ!ТОРКАЄ ПЕНЗЕЛЬ ТВІЙ БАРВИСТІ СТРУНИ…

Світлана ВЕРНИГОРА, самобутня художниця з
Піщаного зі своїми доробками

Життя людини – Божий дар, неповторність кожної миті і велике щастя самостійно споглядати і відчувати світ. Подвійне щастя, коли є бажання і уміння відтворити красу словом чи пензлем, – наче виконати своє призначення. А як зрозуміти, задля чого ми прийшли у це земне життя? Шукаємо себе, робимо помилки, виправляємо і знову – шукаємо себе, шукаємо істину. Таких людей розрізнити дуже просто: вони намагаються зробити світ кращим, як це вдається самобутній художниці з Піщаного Світлані Олександрівні Вернигорі. Ця талановита жінка майстерно відтворює неповторність довкілля барвами на полотні. А під силу їй це тому, бо має особливий талант – від Бога, який розкрився в 5 років, а з особливою силою забуяв уже в зрілому віці. Бо все своє життя ця жінка з чутливою і ніжною душею працювала економістом і не могла повністю присвятити себе творчості.
Прийшла в цей світ Світлана у травні грозового 1941 року у містечку Рівне. Всього місяць виповнився маленькій, коли тато, політрук однієї з військових частин, аби врятувати родину, дружину Анастасію Прокопівну і трьох малолітніх дітей, відправив її теплоходом по Дніпру, до Градизька, де мешкала мати дружини, Світланина бабуся. Це була їхня остання зустріч, Олександр Андрійович з війни не повернувся, загинув визволяючи Західну Україну.
До 1955 року родина мешкала у Градизьку, матуся працювала вчителем української мови та літератури. Доводилося непросто, адже вона всю себе віддавала роботі. Жила нею, нею дихала і все близько сприймала до серця. А згодом перебралися до Піщаного, де родину забезпечили пристойним житлом. Тож це село стало для 14-річної Світланки не менш рідним і дорогим, ніж Градизьк з його гордою красунею Пивихою і могучим Дніпром, де дівчинка часто милувалася дивовижними краєвидами і на жовтих аркушах паперу, що доводилося з надзвичайними труднощами діставати матусі, робила свої перші замальовки.


Вже будучи в Піщаному, закінчила Світлана художню школу. Мріяла вступити до художнього інституту, зробила таку спробу у 1959 році. Але доля розпорядилася інакше, вготувавши дівчині іншу професійну стежину – Світлана йде на навчання до Харківського інституту інженерного транспорту. Після закінчення вузу, працювала економістом у Донецьку, а згодом, аж до самісінького виходу на заслужений відпочинок, за цією ж спеціальністю на Кременчуцькому автозаводі.
Ось саме тоді, коли пішла на пенсію, Світлана Олександрівна дала волю своїй творчій уяві і таланту до малювання. Людина може забути про свою дитячу чи юнацьку мрію, але з роками мрія сама про себе нагадає, і ти вже нікуди від неї не дінешся… Свої мрії самобутня художниця виливає на полотнах, що за допомогою чарівного пензля, багатогранної та щирої душі і палкого серця майстрині перетворюються в неповторні пейзажі та натюрморти.
Для пані Світлани характерним є здатність відчути неповторність божественної краси, уміння передати, відтворити її на своїх полотнах. Так і народжуються у художниці образи природи – тихої, спокійної і дещо замріяної, але безкрайньо красивої і вічної. Народжуються вони через велику творчу заповзятість і наполегливість, працелюбність і любов до свого рідного краю. У її картинах звучить глибока поезія, справжній гімн рідному Градизьку та любому серцю Піщаному.
Картини Світлани Олександрівни ніби випромінюють дивовижну енергетику, що дарує серцю радість. Основне в творчості художниці – пейзаж. Чи це спекотне літо, чи студена зима, п’янка весна, чи золота осінь – всі пейзажі ніби дихають чарівною красою. Більшість її полотен життєрадісні та світлі. Мажорний, сонячний настрій з яскравою грою сотень відтінків і переливів кольору найбільше імпонує мисткині, коли вона зображує на своїх полотнах дивовижні квіти, а серед них – квітучі соняхи, які, певне, найбільше до душі.
Малює героїня мого нарису, в основному, олійними фарбами, задоволення не з дешевих, а на мізерну пенсію розраховувати не доводиться, тож багато картин довелося продати. Але особливо пані Світлана любить дарувати свої полотна рідним та близьким. Її картини прикрашають стіни місцевої бібліотеки, саме там часто відбуваються і персональні виставки художниці.
Та найбільше любить творити Світлана Вернигора для своїх донечок Ірини та Наталії, онука Олександра та дворічної правнучки Марійки. Нещодавно саме для Марійки бабусенька створила серію дитячих картин.
– Малювання для мене – це не тільки захоплення всього життя, це щастя, наповнене емоціями, постійне вдосконалення і свого роду втеча від непростих реалій життя в казковий світ квітів та пейзажів, – саме так мовить ця талановита жінка.
Хай творча наснага завжди буде з Вами, шановна пані Світлано!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.