«ХОЧУ ЩЕ НА БІЛОМУ СВІТІ ПОЖИТИ,ЩОБ ПРАВНУКІВ ОДРУЖИТИ»

Саме так мовить поважна 83-річна Ганна Максимівна Авраменко з с. Радочини Омельницької територіальної громади.
– Тут я й народилася, і виросла, і семирічку закінчила. Та й пішла працювати в колгосп. Рік працювала на цегельному заводі в сусідній Обізнівці. А згодом пішла на молочнотоварну ферму: молодою дівчиною опинилося не в теплій конторі у лакованих босоніжках на ногах, а обрала професію звичайної доярки, часто взуваючи натомість гумові чоботи. А нерідко й кирзові, бо доводилося іноді по самі стегна в загонах у багнюці бродити! Трудилася у ті непрості часи доярки від зорі до зорі, тричі на добу тоді корівок доїли, та все в ручну: і корми роздавали, і гній тягали, і солому підстилали, і бідони повні вергали, і в холодній воді їх мили.
У професії доярки, особливо у ті часи, не було ніякої романтики. Хіба на сторінках газет про цю важку роботу писалося пафосно та патетично…
Понад тридцять літ Ганна Максимівна доїла корів: і вручну, і за допомогою доїльних апаратів, однак у неї і гадки не було плюнути на все й покинути ферму. А до своїх «берізок, ромашок, липок, волошок» потрібен особливий підхід – ці істини вона добре знала. Недарма кажуть, що у корови молоко на язиці, отож скільки треба набігатися, щоби наповнити пінистим білим молочком відро. Тим паче, коли за дві-три години слід здоїти усю групу, напоїти теляток, почухати-поніжити та пригорнути корівок, бо вони також потребують людської ласки, уваги, ніжності. А ще підкинути корму, напоїти їх, винести на вилах чи лопаті гній тощо. І подбати, зрештою, аби за ніч молоко не скисло, бо тоді шкереберть піде вечірня праця. І часто самим доярочкам доводилося вантажити на машину бідони з молоком. Хіба ж це жіноча справа?! Тут потрібна чоловіча сила, а вона й була у Ганниних семижильних руках, а вони вміли і витримували все.
Тепер бідолашна вже й голки в руках не втримає. А які дивовижні вишивані узори раніше лягали на полотно: і гладдю, і хрестиком. Шила-вишивала непросту долю жіночу!
Після тридцяти років непосильної праці дояркою, ще 5 завідувала фермою, бо такого досвіду, терпіння та вміння як у Ганни Авраменко – треба було пошукати. А, перебуваючи на заслуженому відпочинку, ще 5 літ і на свинофермі відпрацювала.
Трапився на шляху Ганни Максимівни і добрий чоловік, Віктор Петрович, з яким і на весільний рушничок стала у листопаді далекого вже 1958 року. Прожили непросте трудове життя, але хороше і світле, щиро один одного кохали, дві хати збудували. Віктор теж був з роду працьовитого, як і його люба Ганнуся. Все життя працював, був і бригадиром, і фермою завідував, і сільським клубом. Легкокрилий лелека приніс у їхню хату, на щастя багату, двох донечок-красунечок Валентину та Наталію, яких тато з мамою ростили в любові і радості. Здавалося б, тільки жити та життю радіти… Та донечку Наталочку, наймолодшу кровиночку, в 16 ніжних літ забрали небеса! Ось тоді і втратив білий світ свої барви, наче серце вирвалося з материнських грудей, бо несила пережити таке непоправне горе. Тож і намагалася Ганна отой нестерпний біль втрати притупити в роботі, та щоб до сьомого поту. А ще, поряд був коханий Віктор, з яким і в горі, і в радості були разом.
… Та чорний 1999 рік забрав у Ганни чоловіка, її надію, опору і підтримку, 22 роки тому пішов у засвіти її Віктор Петрович. Ганна Максимівна доглянула й чоловікову матір, яка на два роки пережила сина. Мала ця жінка янгольське терпіння, проживши з свекрухою 43 роки.
Завжди поруч з матусею була старша доня Валентина, яка підтримувала її завжди і в усьому. І нині щодня летить на допомогу, немов на крилах, до рідненької, адже болять матусині ніжки, що стільки доріг сходили, пересувається старенька по хаті за допомогою табуретки.
Та найбільшою радістю переповнюється зболене серденько Ганни Максимівни, коли в її оселі дзвенить веселий дитячий сміх, то на гостину до прабабусеньки прилітають її маленькі пташенята – правнучки Поліна і Маргарита зі своєю мамою Мариною, найдорожчою в світі онучкою.
Ось так і живе нині бабуся Галя в спогадах про прожите-пережите, мріє ще трішечки пожити, аби правнуків одружити, купається в любові своїх найрідніших.
Тож здоров’я Вам, шановна Ганно Максимівно, ясного розуму, тепла від родини, життєвої енергії. І нехай здійсниться Ваша мрія.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Ганни АВРАМЕНКО.

Матеріал підготували: