У ЇХНЄ ЖИТТЯ ПРИЙШЛА ВІЙНА…

Кинути все, залишитися без домівки і піти світ за очі, тому що на твою землю прийшла війна…
Сім років тому на Донбасі почалася війна, яка перекроїла карту України і долі мільйонів людей. Ще зовсім недавно ми вважали, що такий сценарій неможливий в Україні. Та сусіди, які підступно окупували спочатку Крим, а потім і Донбас, вважали інакше. Внаслідок такої політики майже два мільйони мешканців Донбасу та Криму не з власної волі змушені були залишити свої домівки, часто зруйновані й розорені, і шукати нового притулку, залишити роботу, рідні й дорогі місця, – і розпочинати життя з нуля, їхати в нікуди…

Олександр та Любов Єрьоміни

І ось ці звичайні, і в той же час незвичайні люди, в життя яких прийшла війна, мешкають поруч з нами в ці непрості часи. Подружжя Олександра Володимировича та Любові Олексіївни Єрьоміних, яке проживає нині в Обознівці, втратило сина, свій дім, роботу, справу життя, опинилось у складних життєвих обставинах. Але, незважаючи ні на що, вони знайшли в собі сили жити далі, здолали складнощі, з честю вийшли з безвихідних ситуацій, вибороли собі право на другий шанс. Ці люди не просто змінили своє життя, але й змінили світ навколо себе.
Мешкали Єрьоміни у рідному і благословенному селищі Фащівка, що в Перевальському районі на Луганщині. Фащівка розташувалася між Дебальцевим та Красним Лучом, саме там, де в ті чорні дні 2014 року тривали запеклі бої. Земля здригалася від розривів бомб і снарядів. Багато мирних жителів загинули в результаті обстрілів житлових районів, а також внаслідок підриву на мінах та інших пекельних знаряддях вбивства. Олександру та Любові доводилося і днювати, і ночувати, переховуючись у підвалі. Тож прийняли непросте рішення: їхати до донечки в Горішні Плавні.
Як стискалися їхні серця від болю, в тузі за рідними місцями, де скільки було зболено, відболено, прожито. Перша зустріч, перше кохання… Незабутній грудень 1985 року, їхній перший танок, що закружляв у круговерті кохання.
– Приїхала я на гостину до свого дядька, та й пішли з дівчатами на танці до місцевого клубу. Як побачила я свого Сашу, високий, гарний, чорнявий, аж серце зайшлося спійманою пташкою, а для себе вирішила: «Мій буде!». А він, ніби прочитавши мої думки, запросив мене до танцю.
– Давайте знайомитись, – пролепетала я, тремтячим від хвилювання голосом.
– А ми вже давно знайомі, красуне! Пам’ятаєте, 5 років тому Ви приїздили на весілля у нашу Фащівку, я навіть пам’ятаю в якій Ви були сукні, – пригадує Любов Олексіївна і ніби голубить поглядом свого чоловіка.
А вже через два місяці, незабутнього 9 березня, і одружилися молодята. Звили своє затишне гніздечко, куди лелека на своїх дужих крилах приніс синочка Сашу та донечку Юлечку, які зростали в любові та злагоді в колі дружної родини. Матуся навчала місцевих дітлахів премудрощам іноземних мов, 30 років викладала німецьку та французьку у Фащівській школі.

У колі дружної родини

За міцними і дужими плечима Олександра Володимировича 35 років трудового стажу і вірність обраній на все життя шахтарській професії. Збагачувальна фабрика «Антрацит» ДП «Ровенькиантрацит» стала для цього працьовитого чоловіка своєрідною школою життя. Бо саме роботі віддавав себе Олександр Єрьомін сповна і пишався високим званням шахтаря. 15 років трудився слюсарем, а після закінчення Стаханівського гірничого технікуму – 20 літ працював механіком на рідному «Антрациті». Тільки 13 годин на добу становив його робочий день!

Діти Юлія та Віталій – молодята

За високий професіоналізм та сумлінне ставлення до роботи Олександр Володимирович нагороджений багатьма медалями, а ще, він повний кавалер Знаку «Шахтарська слава» (III, II та I ступенів).
Дві найважливіші складові життя цього чоловіка: – робота і родина, без яких він просто не мислив свого життя. А воно, як звісно, вносить свої корективи, часто лишаючи найдорожчого.
…Страшна аварія, що трапилася на залізниці у 2014 році, забрала молоде життя сина Олександра, у 28 років пішов у засвіти, лишивши незагойну рану в серцях тата і мами. А потім у їхнє життя прийшла війна! Безжальна, жорстока, яка забрала у них все: дах над головою, все, нажите роками, лишилося в ньому, роботу, стежки, що сходили в юності, рідні могилки на кладовищі…
Ось уже 7 років родина Єрьоміних проживає в селі Обознівка, що стало вже теж для них рідним, бо тут вони знайшли себе, бо тут їхня нова оселя, що нині потопає у розмаїтті квітів, вирощених дбайливими руками. Старенька хатинка, що придбали в селі, отримала друге дихання, стоїть собі чепурна і гарна, і виглядає вікнами-очима найдорожчих у світі гостей: донечку Юлію, зятя Віталія та маленьку крихітку, онучку Євочку, зміст їхнього життя. Бо яким сонячним теплом наповнюються очі Любові Олексіївни та Олександра Володимировича, коли розповідають про свою онуку, яка вона розумна, гарна і надзвичайно талановита, займається танцями, гімнастикою та акробатикою, а незабаром стане школяркою.
– Як би там не було, головне для нас – усі рідні поряд, всі допомагають: і діти, і наші дорогі свати, і односельці. Наша ж Фащівка залишиться у наших серцях на все життя! А все інше – здолаємо, тільки б скоріше закінчилася війна, – говорять Єрьоміни.
Тож нехай ваші слова та до Бога… А вам хай буде затишно і світло, гарно і привітно на Глобинщині.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

Матеріал підготували: