«СЛАВА БОГУ, ЯКИЙ ТРИМАЄ МЕНЕ НА ЦЬОМУ СВІТІ»

Віра ГУДЕНКО, с. Ламане
У колі дружної родини

Так мовить 92-річна мешканка мальовничого села Ламане, що привільно розляглося собі побіля Псла, Віра Захарівна Гуденко.
Її затишний будиночок, що розкинувся зручнесенько собі в низовині, виглядав на дорогу новими пластиковими вікнами, наче очима. А далі, ще нижче, чорною стрічечкою ріллі струмував та звивався город. То щоб піднятися бабусі на узвишшя, до людей та цивілізації – треба здолати сходинок з двадцять, видовбаних в землі. Та й яка там цивілізація, коли в тому, забутому Богом селі, навіть магазину немає…
Але наша бабусенька на те не нарікає, а жаліється, що «отой вірус вже всіх задовбав», а через нього, клятого, рідше діти, онуки та правнуки стали навідуватися. Та Віра Захарівна не втрачає оптимізму і вірить, що все ж настануть кращі часи, бо скільки вже всього пережила на своєму віку, що ні словами сказати, ні пером описати. Пережила і голодомори, і війну, й відбудову, і найстрашніше, коли сина втратила, – загинув її Коля в далекому Казахстані.

З чоловіком Євгеном ЗАХАРОВИЧЕМ
З найріднішими


Народилася Віра 13 вересня 1928 року. Виповнилося їй всього п’ять рочків, коли голодна смерть 1933 року забрала її тата Захара. Матуся лишилася з трьома дітками віку вікувати. Та незабаром трапився на її життєвому шляху добрий чоловік, який і взяв її з напівсиротами (вона ж писаною красунею була), прижили ще чотирьох дітлахів. Та коротким був вік і в цього чоловіка, який замінив не на довгий час Вірі батька. Неймовірними зусиллями підняла і поставила її мама на ноги п’ятеро дітей, бо двоє не вижили в страшні роки лихоліття.
Ледве грамоти дівчина трохи навчилася, як довелося в 12 літ йти в поле працювати, в колгоспній ланці полоти, бо мама вже тяжко хворіла, а двох старших брата й сестру, Колю і Пашу, забрали на примусові роботи до Німеччини. А вдома страшна бідність та голодні діти: малий, мала та ще менша. Слава Богу, якось вижили.
Та все ж усміхнулася нашій Вірі Захарівні доля, коли зустріла свого Євгена Захаровича, з яким прожили у парі 53 роки. Коли ж одружилися, то й до Ламаного переїхали, звели оселю, гостинну й веселу. Бог дарував їм трьох діток: Зінаїду, Василя та Миколу. А що вже трудилися, то на славу, від зорі до зорі, де тільки й сили бралися. Працювала Віра і трактористкою, і причіпником, і різноробочою, і вихователем у дитячому садочку, а Євген – бригадиром тракторної бригади.
Зросли та розлетілися діти, донечка Зіна, хоч і недалеко мешкає, в Кременчуцькому районі, але хворіє, Василь – той у далекому Мурманську, але щороку приїздив до материнської оселі, в село свого дитинства, і дровець нарубає, і всю чоловічу роботу переробить… Не приїздив тільки син у минулому році, з огляду на останні події в Україні та світі. Та турбується про матусю, щотижня їй телефонує. Незагойною раною для мами стала смерть наймолодшого сина Миколки, який загинув при загадкових обставинах у Казахстані.
Сімнадцять років вікує Захарівна сама-самісінька в спорожнілій оселі, бо в 2003 році покинув свою голубку Євген Захарович, відлетів у засвіти, лишивши по собі світлі та добрі спогади. Все на обійсті Гуденків нагадує про нього та його дбайливі натруджені руки. А попід хатою довжелезний стіл простягнувся, за яким всіх односельців можна розмістити…
– Це мій господар змайстрував, коли на пенсію йшов, щоб всі друзі, рідні та знайомі за ним умістилися. Цей стіл часто виручав, коли вся наша велика рідня збиралася. А тепер сумує собі, порожній… І господар мій дуже гостинний був, і я любила гостей пригостити. Та все відлетіло, відбуло, як і не було. Та я не скаржуся на долю, все в мене є: і взутися, і вдягнутися, і їсти, й пити, діти все привозять, єдине – спілкування мало. І сусіди в мене хороші, родина Розкішних, завжди турбуються про мене, і соціальний робітник Наталія Петрівна Гусаренко двічі на тиждень приходить, допомагає мені в усьому. А односелець Василь Кармазин мені он такі гарні східчики зробив, аби легше було підійматися нагору. Я й городик сама обробляю, є в мне на грядках і картопелька, й цибулька, й помідорчики. У цьому році в мене гарні томати вродили, ще й інших пригощала. А взагалі, я в селі найстарша і невредна, певне тому й тримає мене Господь на світі, – мовить, усміхаючись, Захарівна.
Тож з роси і води Вам, Віро Захарівно! Ще багато Вам зим і літ рясту топтати!

Фото з сімейного архіву Віри ГУДЕНКО.

Матеріал підготували: