СЕЛО І ПОЛЕ – ЦЕ ЙОГО ДОЛЯ

Олександр Артюх з дружиною, Ніною Степанівною, та онуком Олександром

Важка вона, непроста праця хлібороба. А особливо агронома! Це і недоспані ночі, і зоряні світанки, і постійні «нерви» щодо погоди, і думи про те, чи зійдуть рівномірно сходи, чи спрацюють пестициди, чи шкідники не переполовинять урожай, чи вдасться вчасно вийти у поле комбайном, і що ж зрештою покаже бункер… Ще можна довго перелічувати всі «переваги» професії агронома. Але моя мова про людину, яка гордо, через усе життя високо несла звання своєї професії, по-справжньому пишалася нею, і як би важко не було, ніколи не пошкодувала, що обрала саме її, а ще, свято вірила в краще майбутнє рідного села.
Олександр Іванович Артюх з Пустовійтового знав її, відчував, цінував, плекав, вкладав у неї всю свою душу, сили і працю. А ще понад усе на світі любив і любить своє село, маленьку краплиночку на карті, де чудової літньої пори 1952 року над степами й полями зійшла його життєва зоря. Тут, у мальовничому Пустовійтовому, промайнули його дитинство і юність, тут зростав, мужнів, дійшов свого зросту і сили, аби ростити хліб і до хліба, стати справжнім господарем поля. Тут, на рідній землі, його цікавило все: від того, як пшенична зернина впаде у землю і до того, як набереться сил під сонцем.
У далекому вже 1969 році розпочав Олександр свій трудовий шлях різноробочим. Два роки, з 1970 до 1972 рр., юнак ніс нелегку військову службу на ракетному полігоні Капустин Яр, що в Астраханській області. Коли ж повернувся додому, то твердо вирішив для себе, що село і поле – це його доля, вступивши до Полтавського технікуму керівних кадрів, а згодом і до Полтавського сільськогосподарського інституту, на факультет агрономії.
І ось поступово Сашко Артюх, як кликали хлопчину в селі, стає Олександром Івановичем, якого вже поважають за знання, досвід, уміння працювати, за людяність та небайдужість. Він днює й ночує в полі, адже він бригадир рільничої бригади, а згодом за його широкими чоловічими плечима лишилося десять довгих років напруженої щоденної праці керуючого відділку «Центральний» Пустовійтівського бурякорадгоспу. А коли вже Олександр Іванович і головним агрономом став, то й поготів, його робоча автівка «не вичахала» ні в жнива, ні під час посівної, адже він знав кожне поле, кожну стежину, кожну людину, всі нові технології чи сорти зернових – і до всього йому було діло. До його авторитетної думки прислухалися всі, шанували і поважали колеги, за те що він, перш за все, був і залишається людиною. Інтелігентний, добродушний, він завжди приходив на допомогу, коли комусь вона була потрібна. За свою сумлінну і чесну працю нагороджений багатьма медалями та почесними грамотами, а в 1985 році навіть був премійований туристичною поїздкою на Кубу.
Ох, доле, доле, яка ж бо ти непередбачувана, а іноді чудові сюрпризи готуєш. Хіба ж забудеш ті далекі, чарівні дні, овіяні ореолом романтики, коли в незапам’ятному 1973 році приїхала красуня Ніна з Рівненщини до Пустовійтового цукрові буряки сапати. Якими очима поглядав на неї отой статний та гожий молодий бригадир, якого Олександром Івановичем поважно кликали, коли разом з дівчатами в полі пісень співали та гони бурякових плантацій гнали. Та не насмілився підійти, заговорити до тої неприступної красуні. А згодом наважився, підійшов, заговорив, а було це на футбольному матчі в сусідньому селі Пузикове, коли разом вболівали за сільську команду. А далі закружляло й понесло у тому романтичному вихорі, але… сезон буряків закінчився! І Ніна повернулася в свої Ромейки, що у Володимирецькому районі. Розлука затягнулася на довгих 3 роки, наче випробовувала на міцність їхні почуття. Тільки тоді зрозуміли закохані, що не можуть жити, дихати один без одного. Олександрові листи летіли до коханої білими голубами, навіть платівки з піснями та словами кохання записував та відсилав своїй Ніні. А далі, не витримавши розлуки, забрав свою Ніну в Пустовійтове, назвавши дружиною. 8 червня 1976 року, в день народження Ніни Степанівни, і одружилися, аби в любові і радості іти непростими життєвими дорогами. Народили і виростили двох прекрасних дітей, сина Володимира та донечку Оксану, вже й онуками пишаються, Настунею, Тетянкою та Сашею.
Майже два роки Олександр Іванович перебуває на заслуженому відпочинку. Але не буває колишніх агрономів! Його душа агронома і досі не знає спочинку, так і рветься в степ, за село, де кожне поле пам’ятає, низинки й пагорби знайомі, і як зерно в них проростає…
Тож, шановний Олександре Івановичу, здоров’я Вам і наснаги, нехай кожна мить Вашого життя буде сонячною і погожою, щире серце не знає хвилювань і неспокою, а нива життя буде щедрою на літа.

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.