СЕЛО ТИМОШІВКА, ДЛЯ НИХ – ТИ ЄДИНЕ!

На запитання: «Чому порожніми стають українські села, чому молодь у пошуках кращої долі тікає в міста?», типовою відповіддю є те, що в селах нині немає роботи, побутові умови не на належному рівні, немає найнеобхіднішого, та й з організацією дозвілля не складається. Але там також живуть люди і далеко не всі мріють про втечу до міста. Бо тут жили діди, прадіди, тут корінь їхнього славного роду українського. Це найрідніше місце на землі.

Подружжя Романа та Дарини ЦЕМОХІВ з синочком Михайликом


Невеличке село Тимошівка, яке входить до Гриньківського старостату, що в Градизькій ОТГ, і в якому залишилось зовсім небагато жилих дворів, вразило своєю патріархальністю. Тут спокійно й затишно. Нема міської метушні, зате відчувається близькість природи й чистота повітря. Але про реалії життя в цьому невеличкому шматочку земного раю, повністю відірваному від цивілізації, знають лише ті, хто там мешкає. Стало сумно від почутого і побаченого.
Немає в цьому Богом забутому селі ні школи, ні дитячого садочка, ні пошти, ні магазину, ні автобусного сполучення, ні роботи… Є тільки люди, які намагаються вижити в цих непростих умовах, кинуті на самовиживання.
А серед них молода родина Романа Юрійовича та Дарини Ігорівни Цемохів. У сім’ї зростає-підростає, оточений щирою любов’ю і турботою, дворічний синочок Михайлик, який дуже любить малювати Колобка та «читати» яскраво ілюстровані дитячі книжечки. Наступного року Михайлик збирається до дитячого садочка в сусіднє село Гриньки. Молодші Цемохи мешкають в одному будинку разом з батьками, Катериною Олександрівною та Юрієм Михайловичем. Голова родини працює єгерем, а берегиня родини у свій час трудилася вчителем у початковій школі і пам’ятає ті часи, коли ще в Тимошівці малиново лунав шкільний дзвінок, який скликав малечу на урок. Ті неповторні роки закарбувалися у пам’яті Романа, бо й сам два роки мав щастя бути учнем тієї школи.
– З діда-прадіда живу в селі й дуже люблю його і не проміняю на місто! Хоча й прекрасно розумію, що немає тут майбутнього, бо ми далекі від цивілізації. Ось саме зараз у нашому селі триває боротьба та збір підписів за збереження нашого ФАПу, бо його збираються закрити. А як же залишатися стареньким та немічним людям без медичної допомоги, особливо в цей непростий період пандемії?!
Добре, що є власний транспорт, він здорово виручає, бо в магазин їздимо в сусідню Бугаївку, а щоб розважитися з дитиною, то прямуємо до Кременчука. Ми й дорогу своїми силами латаємо. Та треба сказати, що єдине досягнення в селі – це дитячий майданчик, де любить бавитися наш Михайлик. І лелеки все ж іноді навідуються до нашої Тимошівки, бо є в нас і дві хороші багатодітні родини, де виховуються по п’ятеро діток.
Я одноосібник, працюю на землі, маю вищу технічну освіту. Дружина Дарина родом з сусідніх Гриньок, за професією лаборант хімічного аналізу, нині перебуває в декретній відпустці. Та й вона вже душею і серцем прикипіла до моєї рідної Тимошівки, – говорить Роман Цемох.
– Прикро, що немає стабільності в нашій державі. Стабільність – це коли люди мають роботу, зарплату, є соціально захищеними, а в країні працюють закони. Нині в Україні не просто нестабільність – «балаган», а людина змушена «стабілізувати себе сама». Ми, особливо сільська молодь, звикли виживати самі. Тож нехай, якщо вже держава й не допомагає нам, то хоча б не заважає піклуватися про себе та свої родини, – додає молодий чоловік.
І якби романтично не виглядала Тимошівка, далека від гомінливої цивілізації, коли щодня навкруг стоїть первозданна тиша і ніде не шелесне, а село чарівно виглядає в будь-яку пору року, шкода стає людей, які тут мешкають. Самотніх, полишених, без послуг, без належного забезпечення тими благами, якими володіють інші.
Цинічно виглядають сюжети з новин телебачення про те, що все у нас робиться заради людей. А слова на кшталт «Село – колиска нації! Збережемо село – збережемо Україну!» – звичайним пафосом.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

Матеріал підготували: