СВЯТА І БУДНІ ІРИНИ КОВАЛЕНКО

Сьогодні читачам газети пропонуємо інтерв’ю з цікавою неординарною особистістю – Іриною Миколаївною КОВАЛЕНКО, жінкою, яка багато досягла у своєму житті лише завдяки особистим якостям та здібностям, яка пройшла нелегкий, але цікавий шлях від звичайного шкільного вчителя – до директора престижної столичної концертної агенції «Садиба мьюзік», що займається організацією виступів зірок шоу-бізнесу на концертних майданчиках України.

– Ірино Миколаївно, розкажіть нашим читачам про себе, де пройшло дитинство, юність, про найрідніших Вам людей.
– Я народилася у селищі міського типу Велика Багачка. Дитинство до 6 років пройшло в селі Шушвалівка. Пізніше мого батька, Миколу Григоровича Тарасова, призначили спочатку на посаду парторга, а згодом директора Пустовійтівського бурякорадгоспу і наша родина переїхала до села Пустовійтове. На той час я почала навчатися у другому класі, тож шкільні роки провела у цьому чудовому селі. Там минуло дитинство і моїх молодших на шість років братів-близнюків Сергія та Юрія, з якими ми завжди були дуже близькими і такими ж рідними ми залишаємося й дотепер. Я дуже люблю їхніх дітей, товаришую з невістками. Дякую Богу, що маю таких чудових батьків, тата, Миколу Григоровича, та маму, Ольгу Василівну Тарасових, які зараз перебувають на заслуженому відпочинку. Цьогоріч нашим мамі і татові виповнилося по 72 роки. Тато продовжує займатися фермерством, а мама крім домашніх справ впродовж 5 років працювала над книгою «Домашня кухня та консервування основи і мільйони дрібниць», яка нещодавно вийшла у світ на 350 сторінках. Мама за фахом медик, трудилася у лікарні та була завідуючою дитячого садка. Вона грамотний фахівець своєї справи і вправна господиня та кулінарка. Всіма своїми рецептами та масою корисних порад вона поділилася у своїй книзі.
Як Вас виховували батьки?
– Я дуже вдячна своїм батькам за те, що з самого дитинства вони направляли нашу з братами свідомість на те, що, якщо хочеш чогось у житті досягти – потрібно працювати. Саме завдяки батькам ми розвивалися різносторонньо і весь час трудилися. Ми добре навчалися, постійно читали, обговорювали різні ситуації, а після школи займалися розвитком інших нахилів. Я навчалася у Глобинській музичній школі, клас баяну. З вдячністю згадую Григорія Леонтійовича Плиску, свого мудрого наставника. Здобута музична освіта мені дуже знадобилася у житті. І я щиро вдячна батькам за те, що саме вони настояли, щоб ми з братами навчалися музиці та іншим видам мистецтв. У дитинстві ще не розумієш, які знання дають нові життєві можливості, а тому не завжди хотілося після уроків два рази на тиждень їхати до Глобиного на заняття, а потім вже пізно ввечері о 19 чи 20 годині повертатися додому. Ще я займалася танцями, відвідуючи заняття у районному Будинку культури. Разом зі своїми подругами-однокласницями співали в ансамблі «Любисток», під керівництвом Станіслава Купріяновича Семіняченка. З роками я зрозуміла, що саме завдяки батькам, у мене з’явилася любов до прекрасного, а навички отримані в дитинстві, дуже допомогли мені в майбутньому.
– Ірино Миколаївно, що чи хто вплинув на вибір Вашої професії? Який слід залишили у душі роки навчання?
– Перша моя вища освіта – педагогічна. Це був мій особистий вибір, я мріяла про цю професію ще з дитинства. Часто ще зовсім юною я влаштовувала «уроки» для своїх молодших братів та бабусі, вони писали диктанти, а я потім перевіряла написане та ставила оцінки. Як згадують мої рідні, ще в дитинстві у мене почали проявлятися лідерські якості. У дитячому садочку я організовувала виступи дітей, вдома збирала рідних та сусідів і влаштовувала їм концерти – розповідала вірші, співала пісні. Занавіска печі у дідуся та бабусі слугувала тоді сценічними кулісами, а оплески сусідських дідусів і бабусь надихали на нові творчі ідеї (сміється). Ще тоді мені почали пророчити майбутнє, пов’язане зі сценою.
Середню школу я закінчила з медаллю, а музичну школу – з відзнакою. Для вступу до Полтавського педагогічного інституту обрала один з найпрестижніших на той час факультетів – російська філологія, куди був конкурс абітурієнтів до 10 чоловік на місце. Батьки дуже хвилювалися за мене, але жодного їхнього сприяння у моєму вступі до вузу не було. Я зробила це самостійно, чим викликала неабияку гордість батьків. До речі, інститут я закінчила з «червоним» дипломом, тобто з відзнакою!
Отримала я і другу вищу музичну освіту, яку здобувала паралельно з філологічною. У той час музичне училище ім.М.Лисенка організувало при педінституті музичний факультет, на який теж було потрапити досить складно через великі вимоги. Але я була активною учасницею хору «Калина», мала вже деякі творчі досягнення, тому без проблем вступила на цей факультет.
– Мабуть, Ваше студентське життя було насичене цікавими справами та подіями? Розкажіть про це.
– Окрім виступів у хоровому колективі та будучи ведучою багатьох заходів, я ще була редактором студентської газети «Гарт», старостою найбільшого гуртожитку (в якому проживало більше тисячі студентів) та комсоргом факультету. І хоча все це забирало чимало часу, громадські обов’язки давали мені авторитет серед друзів, студентів, викладачів і мені це подобалось. Цікавою подією у моєму житті стала участь у Всесвітньому фестивалі молоді та студентів, що проводився у м.Ташкент (Узбекистан) в 1992 році. Представниками від усього студентства міста Полтава були я і Оксана Азізова. Десять днів ми жили в Ташкенті, брали участь у творчих конкурсах фестивалю та цікавих зустрічах. Після повернення на Батьківщину, нас зустрічало Полтавське телебачення, ми стали місцевими знаменитостями, провели прес-конференцію для полтавських студентів та викладачів, дали кілька інтерв’ю відомим виданням, адже ми ввійшли в трійку переможців, виконуючи українські пісні. Окрім того, ми виконали на конкурсі ще й мою авторську пісню і теж здобули перемогу. Про нас написали в газетах. Те, що тоді ми відчували, важко передати словами! Ми стали відомими студентами – нас знала вся Полтава! А це по-юначому надихало на інші проєкти! Саме в той час мені запропонували роботу диктора на Полтавському телеканалі «Лтава». Я пройшла відбір і мала всі перспективи збудувати власну кар’єру на телебаченні, але тоді на перший план вийшло особисте життя – я вийшла заміж і доля розпорядилася трішки по-іншому! Але значить, так було на той час потрібно!
– А тепер кілька слів про Вашу родину.
– З чоловіком, Олександром Коваленком, ми разом вже 28 років. Познайомилася з ним, ще навчаючись у школі. Він родом з Пустовійтового. До речі, своїх, на жаль нині покійних свекрів, Миколу Макаровича та Ніну Андріївну, згадую завжди лише добрими словами. Разом з чоловіком виростили і виховали сина Олега, який закінчив Полтавську аграрну академію, агрономічний факультет, отримав диплом магістра і зараз робить перші кроки в аграрному бізнесі. Я пишаюся, що він виріс хорошою людиною, багато трудиться, не палить і не п’є. У нього є певна мета та плани і ми з чоловіком спостерігаємо, як він цілеспрямовано втілює їх у життя. Звичайно, в нашій державі зараз всім нелегко! Але потрібно трудитись і вірити в краще! Олег ще з 19 років почав робити перші кроки в освоєнні аграрного бізнесу, хоча скажу відверто, такої необхідності не було. Ми з чоловіком завжди старалися всім забезпечити єдиного сина. Але він самостійно вирощував часник, мріяв про власну справу пов’язану із землеробством. Хоча зізнаюсь, я хотіла, щоб він жив і працював у місті. Та, дивлячись, як він любить свою справу, я задоволена, що він себе знайшов і його робота йому до вподоби! Звичайно, я рада, що у сина є надійна друга половинка Юля, яку любимо як рідну доньку. Діти живуть у місті Глобине, Юля там і працює, а син господарює на землі в Пустовійтовому. Чоловік Олександр трудиться поруч зі мною у ТОВ «Агенція івентів «Садиба мьюзік».
– Після закінчення навчання у вузі Ви повернулися до Пустовійтового?
– Так. Працювала у Пустовійтівській загальноосвітній школі спочатку вчителем російської мови та літератури і музики, згодом заступником директора школи, здобула вищу кваліфікаційну категорію. Саме тоді я відчула в собі потенціал до написання не тільки поезії, а й гуморесок. Я створила колектив «Витівки» Пустовійтівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, який п’ять років поспіль ставав переможцем конкурсів гумору різних рівнів, в тому числі Всеукраїнських. Це стало початком мого повернення на сцену. Мені запропонували стати членом Спілки письменників України, мої твори почали зацікавлювати людей. Отримала запрошення бути ведучою Всеукраїнського конкурсу гумору в м.Київ. А потім, саме в Києві ми зустрілися з генеральним директором агропромхолдингу «Астарта-Київ» Віктором Петровичем Іванчиком. Побачивши мене в ролі ведучої на новорічному корпоративі агропромхолдингу « Астарта-Київ», куди я теж приїхала зі своїм колективом. На тому корпоративі було більше двохсот керівників холдингу різних рівнів. По закінченні заходу Віктор Петрович Іванчик публічно подякував за майстерно виконану роботу та запропонував мені роботу в Києві , на посаді заступника директора Всеукраїнського Благодійного Фонду» Повір у себе». Так я стала членом прекрасного колективу, яким керувало подружжя Віктора Петровича та Ірини Вікторівни Іванчиків! Ми разом робили добру справу – надавали можливість талановитим дітям сільської місцевості здобувати вищу освіту! Фонд допоміг більше 500 абітурієнтів здобути освіту. Майже 10 років свого життя я віддала роботі в Фонді та сприяла тому, що багато абітурієнтів з Полтавської області, в тому числі й з нашого району, вступили у вищі навчальні заклади України та зарубіжжя. Переважно абітурієнтами ставали діти з незаможних родин сільської місцевості, для яких фонд став єдиною надією на отримання вищої освіти. Більше ніж 53 вищі навчальні заклади співпрацювали з Фондом! Багато з них я теж відвідала, тісно співпрацювала з ректоратами та деканатами і тому більше 200 абітурієнтів з Полтавщини стали студентами цих навчальних закладів завдяки фінансовій підтримці Фонду.
Студенти мали можливість навчаючись, отримувати стипендію, оплату за гуртожиток теж здійснював Фонд. Мені особливо приємно усвідомлювати свою причетність до цієї доброї справи, яку надавав і надає благодійний фонд «Повір у себе» молоді України. Тим паче, що якогось зиску для себе засновники фонду не мають, а випускники вишів обирають свій власний шлях у житті, не пов’язаний з роботою в агропромхолдингу «Астарта-Київ». Я і зараз продовжую спілкуватись з Віктором Петровичем, Іриною Вікторівною та моїми колегами з Фонду! У нас дуже теплі стосунки! І я рада, що мала таку гарну сторінку у своєму житті!
– Ірино Миколаївно, Ви певний час працювали заступником генерального директора із соціальних питань ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» агропромхолдингу «Астарта- Київ». Ця посада дуже відповідальна і, мабуть, теж потребувала багато особистого часу, як вдавалося справлятися?
– Обійняти цю посаду мені запропонував особисто Віктор Петрович Іванчик, провівши зі мною розмову. Я пишаюся, що стала на той час першим у холдингу заступником генерального директора із соціальних питань, раніше такої посади не було. Але крок за кроком ми починали соціальні проєкти холдингу, я була і редактором першої газети в Астарті. Також я є автором та співавтором багатьох соціальних проєктів та програм холдингу, стояла у витоків програми соціального партнерства. Моя робота була пов’язана з працівниками та пайовиками холдингу, з вирішенням їхніх питань та проблем. А ще у той час ми започаткували проведення Днів сіл, де «Астарта» орендує землі. Тоді багато часу доводилось проводити на роботі, щодня з 7 .30 ранку на планірці адміністрації і так цілий день у шаленому темпі. Але мені і тут пощастило з керівництвом та колективом! Як багато ми разом зробили! Зараз часто пригадуємо ( бо продовжую спілкуватись і товаришувати зі своїми колегами) як було тоді … Не соромно згадувати ті часи! Є чим пишатися! І я вдячна Віктору Петровичу Іванчику, Юрію Івановичу Мацаку, Олександру Івановичу Яковенку, а також всьому колективу, що ми разом могли тримати таку високу марку в своїй роботі і допомагати людям! Це була ще одна яскрава сторінка мого життя! І я згадую її лише з позитивом!
– Саме тоді, за активного Вашого сприяння та підтримки Віталія Рябчуна, до нашого району почали приїздити відомі артисти театру та кіно, зірки шоу-бізнесу. Розкажіть, з чого і як все починалося?
– Почалося все з того, що Віталій Миколайович Рябчун, який був першопроходцем у справі роботи з артистами, запропонував мені, як його землячці, співпрацю щодо організації виступів відомих артистів у маленьких містах. Раніше така практика була хіба що в радянський період, а в часи незалежності України відомі артисти виступали переважно у великих містах і їхати у райцентри багато хто вважав не престижним. Нам з Віталієм Миколайовичем вдалося зробити «міні-революцію» в українському шоу-бізнесі та зламати ці стереотипи. Почалася наша співпраця з організації Дня села Пустовійтове та Футбольного турніру, пам’яті Миколи Пантелеймоновича Рябчуна, а згодом переросла у плідну роботу впродовж багатьох років. За що я щиро вдячна Віталію Миколайовичу! Разом ми вже провели більше 3000 проєктів по всій Україні! І я пишаюся тим, що можу чесно подивитися в очі будь-якому артистові чи керівнику міста, району, підприємства, тощо з ким працювали і працюємо, адже на перше місце і Віталій Миколайович, і я завжди ставили і ставимо чесність та порядність по відношенню до всіх, з ким працюємо. На сьогоднішній день Віталій Рябчун є власником і засновником ТОВ «Агенція івентів «Садиба мьюзік», а я є її директором. З нашою агенцією розпочинали свій творчий шлях багато відомих артистів. Ось і улюбленець мільйонів українців Олег Винник у свій час виступав на глобинській сцені. Та скільки знаменитостей побувало у Глобиному, що й не перелічити! Мабуть, жоден район України не зможе повторити подібне! Я вдячна Олександру Івановичу Поповичуку та його колективу за багаторічну співпрацю, а місцевій владі – за підтримку! Дуже приємно відчувати вдячність земляків, це надихає на нові проєкти, на бажання працювати далі, даруючи людям радість зустрічей з прекрасним, адже в наш нелегкий час, культурно-масові заходи заряджають позитивною енергією, додають наснаги!
– Незважаючи на свою успішну кар’єру, Ви залишилися такою ж привітною, простою в спілкуванні, як і раніше. Як це вдалося?
– Мені іноді трохи смішно спостерігати за тими людьми, які досягши чогось, навіть невеликого, стають пихатими та зверхніми. Мені життя дало чимало можливостей та успіхів, але я ніколи не ставила себе вище інших і переконана, чим людина щиріша та простіша, тим вона має вищу людську цінність.
– Ірино Миколаївно, можливо Ваші деякі «зіркові» знайомства вже переросли у дружбу?
– Так, за 15 років цієї цікавої роботи, у мене вже є дуже близькі друзі серед наших «зірок» шоу-бізнесу, з якими спілкуємося дуже часто. Це люди, з якими я знайома впродовж багатьох років, вони стали мені рідними та близькими духовно і без яких я вже не уявляю свого життя.
– У цьому році Віталій Рябчун відзначив свій ювілейний день народження. Знаю, що організація святкування лежала на Ваших плечах. Чи легко організовувати такі заходи і в чому полягала Ваша робота?
– Так, у цьому році, 27 січня, Віталій Миколайович відзначив свій 60-річний ювілей. У нього таке величезне коло друзів та однодумців, що йому доводиться святкувати свої дні народження більше двох тижнів (посміхаться). Тому ідея проведення його творчого вечора належить його друзям. Адже ми ледве умовили Віталія Миколайовича на цей захід та телезйомку. Мені довелося взяти в цій організації активну участь і хочу сказати, що для того, аби свято відбулося, потрібно було задіяти велику кількість людей – близько двохсот осіб! Допомагали і земляки, як могли, це і обласний відділ культури, і канал «Центральний», газети «Полтавський вісник», «Село Полтавське», «Зоря Придніпров’я», «Кременчуцька газета», добре попрацювали і артисти. Ми такі вдячні всім їм за те, що допомогли створити таке прекрасне свято! Творчий вечір «Сходинками життя» тривав більше чотирьох годин, у ньому взяли участь більше 40 відомих артистів. Так як у творчому доробку Віталія Рябчуна вже більше 200 віршів і більше 50 пісень, просто було не реально, щоб всі вони прозвучали того дня на сцені. Я вдячна всім артистам, які відгукнулися, які приїхали до Полтави, незважаючи на погодні умови і зробили гарний подарунок Віталію Миколайовичу! До речі, думаю, що багато хто мав змогу вже бачити цей концерт на телеканалах.
– Карантин та ситуація з COVID-19, мабуть, внесла свої корективи в роботу концертної агенції?
– У шоу-бізнесі є таке поняття, як сезон. Якраз лютий, березень, квітень і вересень, жовтень, листопад це шість місяців коли відбувається найбільша кількість різноманітних культурних заходів. Буває, що відбувається по кілька концертів за день. У цьому році через карантин довелося скасувати всі культурні програми, а це неабиякі проблеми і, звичайно, збитки. Тим паче, що підготовку до сезону ми розпочали ще взимку, вже були вкладені кошти в рекламу та реалізацію квитків. Нам, як організаторам, ця ситуація особливо болюча, адже саме організатори вкладають кошти у рекламу. Але, слава Богу, працюємо, шукаємо інші форми роботи, весь колектив збережено, люди отримують заробітну плату. Як і що буде далі? Звичайно, ніхто не знає! Але ми знаходимо різні шляхи виходу з цієї складної ситуації, бо головне – не втрачати оптимізму! Адже це проблема всього світу, тому з розумінням чекаємо на кращі часи! Цьогоріч ми не змогли провести День села у травні в селі Пустовійтове та 19-ий футбольний турнір, пам’яті Миколи Пантелеймоновича Рябчуна через карантин. Але я вважаю, що навіть такі непрості часи ми всі повинні використовувати для переосмислення власного життя та для того, аби «цінувати кожен день і мить», як написав в одному зі своїх віршів Віталій Миколайович Рябчун.
– Ірино Миколаївно, підсумовуючи нашу розмову, про що ще хотіли б повідати нашим читачам?
– Найяскравіші сторінки мого життя пов‘язані з рідними, яких я дуже люблю! Я вдячна Богу, що маю таку велику і таку дружну родину. Жоден день мого життя не проходить без спілкування з ними. Родина – це найбільший і найцінніший скарб, який я бережу і ціную. На другому місці після родини у мене робота. Взагалі то я трудоголік (посміхається). Без роботи не можу всидіти! І отримую від неї величезне задоволення! Хоча доля подарувала мені багато яскравих подій, зустрічей, проєктів, можливість мати подорожі у різні країни – Францію, Німеччину, Люксембург, Ізраїль, Польщу, Єгипет та ін., але я намагаюся знаходити позитив як у селі, так і в місті, як вдома, так і на роботі. Люблю життя, люблю спілкування, маю багато друзів. Вдячна всім, хто поруч зі мною багато років!
– Дякую за цікаву розповідь, Ірино Миколаївно, та бажаю Вам нових успіхів та творчих досягнень!
– А я, користуючись нагодою, дякую колективу ПП «Редакція газети «Зоря Придніпров’я» за тісну співпрацю впродовж багатьох років, за те, що завжди відгукуєтесь на наші прохання. Працівникам редакції та всім читачам газети щиро бажаю міцного здоров’я, успіхів, особистого щастя та віри у краще! Можливо в цій розмові щось упустила, за когось не згадала, але я вдячна всім, хто зробив мені добро і намагаюсь робити добро іншим. Це і є девізом мого життя. Бо саме добро і порядність ціную в людях понад усе, незалежно від того, хто ти і де ти!
Фото з особистого архіву
Ірини КОВАЛЕНКО.

Матеріал підготували: