ПІВСТОЛІТТЯ В ЗЛАГОДІ Й ЛЮБОВІ ТА 65 ЛІТ ДУШІ РАДУЄ БДЖІЛ ПОЛІТ

Подружжя Івана Никифоровича та Зінаїди Михайлівни Покотилів з Броварок вже разом 50 років крокують в злагоді й любові непростими життєвими дорогами. Вони збудували гарний дім, де затишно всім, виростили трьох донечок, онуків діждалися і шестеро правнуків благословили на світ. А ще займається бджолярством.
Іван Никифорович та Зінаїда Михайлівна вважають себе дуже щасливими людьми, бо об’єднані любов’ю один до одного, до життя, оточуючого світу, Бога і… бджолярства.
– 65 років я дружу з бджілками, яких недарма називають «божими комахами», а більше 30 з них був пасічником у колгоспі «Ленінець». Ця любов до пасічництва в мене з дитинства і вона переважає усілякі життєві труднощі. Від бджіл не тільки матеріальний зиск, а й мудрість, бо усе у них навдивовижу організовано. Тут тобі й неймовірна працелюбність, взаємодопомога, унікальна організованість, розподіл обов’язків, турбота про потомство. Саме так хотілося, щоб було і в кожній нашій родині, та, на жаль, у людей не все так гарно виходить, – мовить Іван Никифорович.
Свою родину Зіна та Іван намагалися теж будувати так, як «божі комашки», адже недарма разом рука до руки пройшли 50 літ. Всього було на їхньому шляху: і радощі, і печалі, і постійні турботи про дітей, онуків, а тепер уже й правнуків, про хліб насущний, та щоб не просто, а з медом, щоб солодко було. Одружилися молодята в далекому вже 1970 році, саме в той день, коли Іванові виповнилося 28 років, Зіна ж на 6 років була молодшою за свого обранця. Обоє статні, вродливі. Ох, і гарна ж була пара, очей не відвести.

А познайомилися на танцях, у місцевому клубі, коли молодший сержант, помічник командира взводу Іван Покотило прибув у відпустку в рідне село з самої Московії, де справно ніс військову службу та ще й у духовому оркестрі грав. Як взяв Іван баян та розтягнув міхи, а той плакав і сміявся в його умілих руках, а ще кликав до нестримного танцю дівчат з парубками. Закохані пари кружляли у вальсі, вибивали «цок-цок-цок» полечку і гопачок. А красуня Зіна, яка нещодавно з родиною переїхала до Броварок з Білорусі, очей просто не могла відвести від того баяніста – першого парубка в селі. Тож і зустрілися очима! І втонув Іван навіки у безодні її очей…
Іван Никифорович, після закінчення курсів пасічників у 1971 році, став господарювати на колгоспній пасіці, дружина Зіна була його вірною і дбайливою помічницею. А вже згодом Зінаїда Михайлівна багато років працювала листоношею, радувала вісточками та свіжими газетами й журналами односельців. Іван Никифорович, окрім того що вправлявся на пасіці колгоспу «Ленінець» ще й багато літ керував сільським духовим оркестром. Тож Покотили жили чесно, працювали, людей шанували та й себе на поталу не давали.
Бог дав їм трьох донечок, Юлію, Людмилу та Світлану, – їхню радість, гордість і втіху, яких виростили хорошими і працьовитими людьми, як і тато з мамою. А дівчата подарували дідусеві й бабусі четверо, знову ж таки, дівчаток-онучаток: Валю, Альону, Яну та Віку. А вже правнуками потішили найбільше, бо благословили прадідусь з прабабусею четверо хлопчиків: Артема, Ваню, Дениса, Льва та двох дівчаток Настуню та Єву. Тож не буде переводу трудолюбивому роду!
Сподіваюсь, що зростають у роду Покотилів і знані пасічники, яким дідусь і прадідусь передасть свою бджолярську справу, якій присвятив все своє життя.
А Іван Никифорович усміхається ласкаво, а очі такі мрійні та теплі, і линуть спогади…
Ось пригадується йому рідний хутір Покотилівка, що десь собі спочиває тихо під темними водами могучого Дніпра. Матуся, Уляна Григорівна, краща ланкова колгоспу на той час, порається собі біля господарства, корівку доїть. Одній їй, сердешній, довелося дітей на ноги піднімати, бо чоловік Никифор пропав безвісти ще в 1941 році. А на городі квітують соняшники, гарбузи, озвучені веселими непосидючими бджолами. Гарбузи в’ються поміж картоплею, спинаються на вишні, завзято перелазять через тин, прикріпившись чіпкими своїми вусиками, просочуються, пробиваються скрізь, де тільки можуть знайти краплинку сонця. Та цвітуть так, що здається, наче то жовті великі метелики присіли спочити у зеленому листі. А бджілок, бджілок там скільки – п’ють нектар з квіток! Малий Іванко було примоститься собі зручнесенько на межі та й любується ними, бо скільки себе пам’ятає, все життя обожнював тих непосидючих трудівниць. А то якось збив ящичка, схожого на вулика, та й давай ловити та саджати в нього бджілок, бо вже тоді мріяв мати свою пасіку.
А перший вулик з’явився у хлопчика тоді, коли разом з братом Гришею виміняли роя, що примостився у Василя Івановича Покотила на вишні, на радіоприймач (Гриша був великим радіолюбителем, але не пошкодував для брата найціннішого зі своїх дитячих скарбів). Ось так у Іванка і з’явився свій перший вулик. І пішло-поїхало! Частенько за досвідом заходив і до знаного на всю округу пасічника Білобаби, щоб навчитися поратися біля бджіл. А коли братова дружина Валентина подарувала йому книгу «Посібник для пасічника», Івановим радощам не було меж. Ось так, крупинка за крупинкою, набував Іван Покотило досвіду медівника (це так пасічників називають у Броварках). А коли вже закінчив курси пасічників у Гадячі, то й справжнім майстром медової справи став. Все вміють, все можуть його натруджені золоті руки у медовому господарстві, весь пасічницький реманент та обладнання сам виготовляв. Працював на колгоспній пасіці аж до 2002 року, 102 бджолосім’ї здав, коли йшов на заслужений відпочинок.
Але заслужений відпочинок справжньому пасічнику тільки сниться. За словами мого співбесідника, неспокійне господарство потребує неабияких знань і працьовитості, адже бджоли ледарів не люблять, вони їх навіть цураються. Бо ж здавна відомо, що той, хто ходить біля божих комашок, має бути миролюбним, працьовитим, мати м’яке серце та непорушний душевний стан. А Іван Никифорович Покотило саме такий…
– На пасіці треба все робити вчасно, якщо хочеш, щоб у тебе був мед. Запізнишся з чимось – втратиш медозбір. Але й лізти до бджіл часто не можна, бо процес творення меду – то таїнство. Жаль тільки, що здоров’я підводить та сили тікають. І руки вже не такі вправні, як раніше, і ноги погано тримають, але ми вдвох з бабусею якось справляємося удвох, бо ще 15 вуликів маємо. У нас велика родина, то ж всіх хочеться почастувати медом, особливо малечу, – мовить Іван Никифорович.
То ж, шановні Іване Никифоровичу та Зінаїдою Михайлівно, хай доля вас щедро добром зігріває, на пасіку й в дім ваш добро посилає. А щастя – це добре здоров’я у тілі, нехай вам несуть його бджілки умілі! Адже там, де меди, не буде біди…

Я козачка твоя, я дружина твоя…
Грай, баян, душа моя…

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з сімейного архіву родини Покотилів.

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.