ПРО ВЧИТЕЛЯ МОЄ НАЙКРАЩЕ СЛОВО

Валентина Кармазіна (1964 рік).
Саме такою прийшла вона працювати піонервожатою до Обознівської середньої школи
З донької Русланою
Дідусь Вітіслав з правнучкою Міланочкою

Чому з роками до нас, дорослих, все частіше й частіше прилітають, наче ластівки з весною, спогади про школу, своїх дорогих учителів, однокласників, про незабутні роки дитинства і юності?! Мабуть тому, що з висоти прожитих років вони здаються наймилішими. А може тому, що у країну дитинства немає вороття. І тільки у снах чи спогадах можна заново пережити почуття, які так хвилювали колись, а тепер здаються наївними, до болю простими, але так тривожать серце і душу.
Оті святі й незабутні спогади дитинства для кожного з нас є опорою та життєдайним джерелом у дорослому житті. Батьки дарують нам життя, а вчителі вчать розуміти його, виводять нас у широкий непізнаний світ, у якому ми повинні бути не глядачами, а творцями.
Саме такими творцями, сіячами усіх людських чеснот у дитячих душах були мої дорогі незабутні, святі і вічні вчителі Обознівської середньої школи. У пору нашого дитинства і юності вчителі були вихідцями з простих селянських і робітничих сімей, пережили голодомори, воєнні та післявоєнні лихоліття, зазнали нестатків і бідувань, нужди і голоду.
Тому їхні серця і вчинки були наповнені добротою, людяністю, доброзичливістю, співчуттям до скривджених, вони завжди намагалися допомогти тому, хто цього потребував. Наші вчителі надзвичайно відповідально ставилися до своїх професійних обов’язків, виконання громадських доручень. Намагалися дати учням міцні знання, виховати їх справжніми людьми. Не дивлячись на мізерну зарплату, тоді педагоги майже щодня проводили з учнями додаткові заняття, залишали після уроків, працювали з нами на перервах, щоб кожен зрозумів і виконав завдання. Як же ми сердилися на них за це, адже так хотілося після уроків з ватагою хлопчаків і дівчаток швидше закинути портфелики і мчати в свої дитячі ігри, в безтурботність, в щасливе дитинство.
Прикро і боляче, що відлітають у вічність, наче птахи, наші дорогі вчителі, лишаючи по собі лише світлі та щемні спогади…
У благословенному селі Майбородівка, в затишному будиночку, що наче очима-вікнами виглядає на дорогу, з ранньої весни і до пізньої осені в обрамленні квітів, в справжнісінькому виноградному Царстві (нині ж все зима накрила білим пухнастим покривалом) – мешкає моя дорога вчителька Валентина Олександрівна Кармазіна. Людина надзвичайної душі та золотого й люблячого серця, в якому перетинаються всі дороги, шляхи й стежки її учнів.
А свій вчительський шлях розпочала Валентина Олександрівна піонервожатою у далекому вже 1964 році у найкращій, неповторній, рідній і дорогій Обознівській школі.
Пригадуються її незабутні уроки хімії, коли малиновою піснею линув шкільний дзвінок, відчинялися двері й наша Валентина Олександрівна легкокрилою пташечкою впурхувала до класу, завжди привітна і усміхнена, надзвичайно толерантна, завжди зі смаком одягнена і надзвичайно красива. Прониклива і щира, вона відчувала настрій кожного учня, ніби тримала якийсь міцний емоційний зв’язок. А в її голосі, якого вона на нас ніколи не підвищувала, ні крихти роздратування чи невдоволеності. З дивовижною легкістю і гарним настроєм, надзвичайно дохідливо кожному осягали ми разом з нею ази дивовижної і часом чудернацької науки. Адже хімія – це наше життя, це все, що ми відчуваємо, бачимо навколо, та й самі складаємося з хімічних речовин, які постійно реагують між собою. Віруси, мурашки, люди, планети, зірки, галактики – все у світі складається з хімічних елементів. По суті, увесь Всесвіт є дуже великим і дуже складним хімічним реактором. Тож Валентина Олександрівна не тільки сама захоплювалася цією наукою, а змогла зацікавити нею і своїх учнів.
А як вона любила і любить квіти, і вони, певне, це відчували, бо найрозкішніші, найкращі, найекзотичніші вони пишалися своєю вродою і росли, наче з води, саме у кабінеті хімії, немов у справжнісінькій оранжереї, доглянуті дбайливими руками нашої дорогої вчительки.
Вона захоплювалась сама і вміла своє захоплення передати кожному, бо мала золоті руки, які просто творили дива. Уміла майстриня надзвичайно прекрасно володіла гачком та спицями, віртуозно освоїла техніку макраме і цьому мистецтву після уроків та на перервах навчала нас. З усмішкою пригадую, як навіть хлопчаки, найбільші шибайголови та пустуни, вже не говорю про дівчаток, чинно та зосереджено, висівшись на лавці на шкільному подвір’ї зі спицями в руках, в’язали свої перші шкарпетки та шарфики. Вона ніколи не сиділа на перервах у вчительській, а завжди була з дітьми – спілкувалася чи гралася з ними, допомагала освоювати непокірні лицьові та зворотні петлі, опановувати вузлики макраме. Вона, як тепер мовлять, була з учнями на одній хвилі. Поважали і цінували її і колеги-вчителі за професійність, людяність, порядність, адже тодішній колектив учителів був наче одна велика і дружна родина, і горе, і радість, всі сімейні та інші свята – завжди разом. Тож таких вчителів, як вона, не забувають ніколи, згадують добрим словом її колишні учні, телефонують та приїздять на гостину до Майбородівки, куди родина Кармазіних переїхала 18 років тому, поближче до донечки Інни та її родини.
Але їхні серця навіки належать Обознівці, тим стежкам, що сходили в юності разом з Вітіславом Федоровичем – коханням всього життя Валентини Олександрівни, тим солов’ям, які співали для них серенади, тим людям, близьким і дорогим, з якими жили, працювали, дружили та дорожили.
П’ятдесят сім років, наповнених життєвими турботами та клопотами, прямує подружжя Кармазіних непростими життєвими дорогами, разом долаючи всі перепони, як кажуть: і в горі, і в радості – разом. Виростили та виховали двох донечок-красунечок: Руслану та Інну, які збудували свої родини та подарували щасливим дідусеві з бабусею найкращих у світі онуків: Ігоря, Максима, Марину та Анну і вже тішаться не натішаться правнучкою Міланочкою. Для Валентини Олександрівни та Вітіслава Федоровича їхня дружна і міцна родина – це найцінніше та найсвятіше, що дарував їм Всевишній. Прикро тільки, що здоров’я підводить, і руки вже не такі вправні, і ніжки не такі прудкі, як раніше, але подружжя завжди підтримує один одного і радіє кожному прожитому дню.
Як тільки пригріє весняне сонечко і почне оживати природа від зимового сну, дядя Славик, як зовуть його в селі, береться за свою улюблену справу – виноградарство, якому присвятив уже багато років. Це справа для душі, якою займається на заслуженому відпочинку, бо все своє нелегке трудове життя працював водієм у племзаводі «Жовтень» (с.Обознівка), з них тільки 18 років щодня забезпечував односельців свіжим хлібом. Щороку виноград дяді Славика радує його родину, хороших друзів, сусідів та знайомих високим урожаєм та запашними плодами, які вирощує саме для частування, а не для продажу.
Тож з роси і води, дорогі мої Валентино Олександрівно та Вітіславе Федоровичу! Нехай Бог вам здоров’я дає, а виноградна лоза сили додає.
Фото з сімейного архіву Кармазіних.

Матеріал підготували: