ПАМ’ЯТІ ПОЕТА ВОЛОДИМИРА ТАРАСЕНКА

14 листопада минає 8 років, як перестало битися палке серце талановитого поета, прекрасної людини, одного з найкращих моїх учнів Володимира Олександровича Тарасенка. А мені не віриться, що його немає серед нас…


Часто беру в руки його книги і перечитую знов і знов його чудові вірші. А пам’ятаю його ще з дитячих років. Коли майбутньому поетові виповнилося шість років (сестричці Світлані чотири роки, а братику Валері лише шість місяців), їхню сім’ю спіткало велике горе: померла мама. Батько згодом одружився з вчителькою Олександрою Яківною, чоловік якої загинув на фронті, а в неї залишилося дві доньки. Ці двоє розумних добрих людей зуміли поставити на ноги і виховати п’ятеро дітей так, що вони їх сприймали як рідних.
Коли я став директором Борисівської семирічки, Володя прийшов у перший клас. Це був тихенький, маленький на зріст хлопчик, який тримався за руку своєї мами, котра стала для нього справді другою ненькою. Згодом наша школа стала восьмирічною. Усі роки Володя вчився на п’ятірки, відзначався активністю в художній самодіяльності, спорті, громадському житті, неодноразово займав призові місця в районних предметних олімпіадах.

Учні 3 класу Борисівської 8 – річної школи 1958 р.
(Володимир третій зліва у верхньому ряду)

Навчався однаково успішно з усіх шкільних дисциплін. Схильність до літературного слова почала проявлятися вже в 6-7 класах. Пам’ятаю, як учителі читали його перекази, твори, оповідання. Літературні творіння Тарасенка стали прикрашати шкільну газету, як перші римовані рядки. Батько, Олександр Павлович, пишався успіхами сина і при нагоді говорив, що з його старшого повинен вирости поет.
І, як виявилося, не помилився. Уже в 1964 році засвітився першим віршем у Глобинській райгазеті «Зоря комунізму». Саме любов до літератури і привела талановитого юнака на філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту імені В. Г. Короленка.
Рано пішов від нас Володимир Олександрович, та його коротке життя було цікавим і багатогранним. Поезію не залишав ніколи, і коли проходив дійсну військову службу прикордонником, і коли працював на відповідальних посадах у комсомольських і партійних органах, у редакції обласної газети «Комсомолець Полтавщини», на кафедрі української мови Полтавського педінституту, заступником начальника відділу Полтавського обласного управління внутрішніх справ, радником голови обласної ради.
Та, незважаючи на різні високі пости, які займав у різні часи, неабияку поетичну популярність, Володимир Олександрович був простою, доброю, чуйною людиною. Часто навідувався у своє рідне село Бориси, неодмінно заходив до нас, дарував мені і моїй дружині, Олені Василівні, колишній вчительці початкових класів, свої книжки з написом «Моєму першому директорові школи». У моїй домашній бібліотеці на чільному місці стоять усі книги Володимира Олександровича. Остання з них
«Одкровення» з написом: «Шановні Сергію Олексійовичу, Олено Василівно!
Доки квітне з веснами душа,
Хай одкровення вас не залиша».
З повагою. Підпис. 12.04.2010 року.
Я дуже радий, що його друзі і шанувальники вирішили видати збірку його творів. Володимира Олександровича уже немає серед нас, та його поезія, пісні, книги залишаться назавжди і будуть радувати сучасних його шанувальників і наступні покоління.

Сергій Харсун,
директор Борисівської школи 1956-1995 рр.,
відмінник народної освіти УРСР,
відмінник освіти СРСР.

Я – УКРАЇНЕЦЬ
Мою державу на нову орбіту
Ще високо майбутнє піднесе.
Ми – українці, чиї долі світу
Багато що говорять, як не все.

О, скільки їх на цій землі звелося
На п’єдесталі хліборобських рук!
Між них і наш Сковорода – філософ,
Й космічний геній – велет Кондратюк.

Це мій довкруг правдивий степ прослався,
Своїх дітей узявши на крило.
Мій Київ на Дніпрі розбудувався,
Коли Москви і в гадці не було.

Це тут козацька вольниця родилась,
Скидаючи напасників із пліч,
Й республіка в Європі появилась,
Назвавшись гордо – Запорозька Січ.

Я – українець, син святого краю,
Що не дає зрости у серці злу.
З його долонь я до небес злітаю,
Йому співаю славу і хвалу.

І твердо знаю – ти тоді Людина
І не страшний тобі ніякий грім,
Як є у тебе рідна Батьківщина,
Освячений дитинством отчий дім.

ПРО СВЯТА
На Україні звичаїв багато,
Дарованих і містом, і селом.
Тому нерідко на прекрасні свята
Збирають в дружнє коло за столом.

Тоді чарівна наша пісня в’ється,
У степ розлого котиться Дніпро,
І запашна вишнівка терпко п’ється
На невгасимі щастя і добро.

І благодать у душах визріває
В єднання і святу, і щедру мить.
Ми розумієм, як багато маєм,
Невже ж то все судилось загубить?

Без свят нема ні зав’язі, ні плоду,
Давайте ж усвідомимо, брати:
Традиції великого народу
Це ж ми тепер повинні зберегти.

МИ НАРОДИЛИСЯ В ОДНІМ КРАЮ
Ми народилися в однім краю,
Братами є по духу і по крові,
Тож версію відстоюю свою –
Не можна в світі жити без любові.

І птах своє гніздечко тепло в’є,
В надії там побачить пташеняток.
Не треба навіть бути солов’єм,
Щоб мати світле диво – покохати.

Щоб випити цю радість аж до дна
І потонути в неземному диві…
Кохання і зрівняє, й поєдна.
Як є воно – ви будете щасливі.

ЗЕМЛЯ ПРАЩУРІВ
Чи цвіт весни, чи осінь вогко дише,
Чи світла пісня душу звеселя,
Мене в обіймах вічності колише
Благословенна пращурів земля.

В мені від неї благодать і сила,
У ній і правда, і найвища суть.
Вона мені дала наснагу й крила,
Які у світ добра мене несуть.

Це тут кувалась древня наша слава
І ворогам її понищить — зась!
Тут Україна, як нова держава,
На ноги врешті твердо піднялась.

З глибин віків і скіфи, і сармати
Із степу, що хиливсь від ковили,
Видінням входять до моєї хати.
Вони в краю оцім колись жили.

Це тут козацтва зірка засіяла,
Тут вольниці з’явився першоцвіт.
Не стерлися сліди меча і рала,
Бо звідси наша доля-родовід.

В землі моєї обрії орлині,
Нам мирне сонце світить з вишини.
Навіки бути нашій Україні,
Допоки є ще ми — її сини!

Я ЩИРО ВДЯЧНИЙ БОГУ
Як сонях, срібним золотом облитий,
В обіймах вже шести десятків літ
Стою — і долі, і вітрам відкритий,
Й дивлюся зачаровано на світ.

Лягає промінь на моє обличчя
І щедро додає мені снаги.
Мене в політ і досі обрій кличе
І манять невідкриті береги.

Жовтавим листям замело дорогу,
Густий туман долиною розцвів.
А я стою і щиро вдячний Богу,
Який в цей світ колись мене привів.

ЗЕМНОЮ СПОВИТИЙ ВРОДОЮ
Земною сповитий вродою,
У ніч солов’єм висвистую,
Із подивом-насолодою
Літа свої перелистую.

Я з ними навік повінчаний,
Із них життя моє склалося.
Колись, як красива дівчина,
І юність мене торкалася.

Хотілось пахучим колосом
До лона полів хилитися,
Щоб потім потужним голосом
В пісні свої перелитися.

Тепер оглядаю пройдене
Вже в п’ятницю, а не в середу.
Гойдається часу гойдалка:
Що ж там у мене попереду?

РВУСЯ ІЩЕ ЛІТАТИ
Хоч крила стиратись стали,
Рвуся іще літати.
Невже та пора настала —
Зерна життя збирати?

Невже то кінець дорозі
В стиглу осені пору?
Я ж пісню обняти в змозі,
Зринути з нею вгору.

Вперед, вперед мої кроки,
Обрій зіркою сяє!
У світі моїм широкім
Стежки назад немає.

БЕРЕГИНЯ
В юності мить тополину
Там, де сади й солов’ї,
Ти полюбила Вкраїну,
Пісню сердечну її.

З нею виходила в люди,
З нею міцніла й росла.
Провесінь взявши у груди,
Діткам її понесла.

Слово вкраїнське чудове
Разом з тобою сія,
Вчителько рідної мови,
Горлице світла моя.

Чарами лісу і поля
В щедрий оновлення час
Квітне нехай твоя доля,
Ти ж берегиня у нас!

РОЗКВІТЛА ОСІНЬ ЗОЛОТАВИМ ПТАХОМ
Розквітла осінь золотавим птахом
У світлий урожайний дивний час.
І яблука духмяно-терпко пахли,
Як я малим ішов у перший клас.

Над лугом туманець легенький слався
У сонячному лагіднім вінці.
Й букварик у портфелику сміявся,
Мене вітали навіть горобці.

До обрію втекло озиме поле,
Лелека простір обіймав крилом,
Коли мене зустріла тепло школа.
О, як давно оте усе було!

Літа мене ще зовсім не збороли,
А щоб пізнать науки до пуття,
Мої онуки вже ідуть до школи,
І в цьому — мудрість і краса життя!

Пливе земля у просторі і часі
В обіймах неба і високих хмар.
Ми загубились у земній окрасі
І спрагло п’єм життя святий нектар.

Хвилюють і моря, і океани,
Калина теплий викидає цвіт.
І сходить вранці сонце полум’яне,
Щоб обігріти і людей, і світ.
Володимир ТАРАСЕНКО.

Матеріал підготували: