ОЛЕНА АВРАМЧУК: «Я ВИХОВУВАЛА СВОГО СИНА ЗАХИСНИКОМ! ЦЕ ЧОЛОВІЧИЙ ОБОВ’ЯЗОК – БОРОНИТИ СВОЮ ЗЕМЛЮ…»

Саме так, без нотки пафосу в голосі, витираючи очі повні сліз, мовить Олена Володимирівна Аврамчук, матуся героя, нашого земляка Віктора Вікторовича Аврамчука, який 10 січня 2016 року загинув під час обстрілу терористами з АГС-17 селища Зайцеве, що біля Горлівки.
Олена Володимирівна вже 4 роки виконує важку, але почесну місію, вона- керівник відокремленого підрозділу ГО «Сім’ї загиблих учасників бойових дій Полтавщини в Глобинському районі».

4 роки минає, як вдови та матері загиблих бійців згуртувалися в цій організації, щоб було легше разом пережити біль втрат. Раніше незнайомі між собою жінки тепер разом їздять на екскурсії, є учасницями різноманітних патріотичних заходів, телефонують та підтримують одна одну, а ще відвідують могили чужих синів і чоловіків, які в спільному горі стають для них рідними. А згуртовує їх сильна і мужня жінка, яка знайшла в собі сили жити далі, заради світлої пам’яті свого сина, якого виховала справжнім чоловіком, захисником.
– У мене з’явилася потреба віддавати. Віддавати те, що недодала своїй дитині за життя. І тепер хочеться якось компенсувати це. Віддаючи, ти набираєшся позитиву від того, що можеш зробити щось для такої ж мами, як і сама. Діяльність таких організацій, як наша, не фінансується державою, бо ми не належимо до ветеранських організацій. Тобто фінансуються ті організації, членами яких є бійці АТО та ООС, які повернулися з фронту.
Але не зовсім справедливо оминати увагою сім’ї загиблих ветеранів АТО та ООС. Вони залишилися на самоті зі своїм горем, віддавши на захист держави найдорожче, що в них було. Коли очолила організацію, було якось соромно, принизливо ходити і випрошувати допомогу, наче милостиню. Для себе б ніколи не пішла з простягнутою рукою, а для них, які втратили найдорожче, переступаю через свою гордість, і йду, щоб хоч трішечки скрасити їхнє безрадісне сьогодення, – мовить Олена Володимирівна.
– Спочатку мене лякали спільні зустрічі, поїздки з матерями, дружинами, рідними загиблих… Очікувала, що буде ще гірше, коли почнуть говорити про таке ж горе, як у мене – це ж один негатив і сльози. Але врешті зрозуміла, що треба щось робити, бо час нас не лікує, але треба вчитися жити з цим тупим і ниючим болем. Зустріла таких же мам. Ми всі були дуже замкнуті, не знали, як між собою спілкуватися, ще не мали досвіду. Але згодом я зрозуміла, що спілкуватися треба, бо важко боротися зі своїм горем на самоті.
Коли збираємося, згадуємо своїх синів, якими вони були за життя, і нам не соромно дивитися людям у вічі, бо ми виростили їх гідними людьми, справжніми захисниками своєї землі, які не сховалися за нашими спідницями, не втекли на заробітки за кордон, аби там пересидіти чергову хвилю мобілізації.
Вітя був дуже хорошою, доброю, щирою і товариською людиною, його знали і поважали всі. Там, де був він, – завжди жарти і сміх. Останнім місцем його роботи був Світловодський хлібокомбінат, де він працював водієм. Стареньким і немічним, багатодітним привозив хліб навіть додому, іноді в борг, а коли і за свій рахунок. Часто говорив дідусям і бабусям: «Ви не чекайте мене на вулиці, залиште сумочку з грошима, а я вам потім хліба занесу». Він був чудовим сином, лагідним, добрим, мав м’який, але наполегливий характер, вже якщо щось вирішить, то обов’язково досягне свого. Навіть інститут залишив, аби піти служити у десантних військах 95 бригади.
Він був прекрасним люблячим татком для своїх діточок, Дениска та Дашуні. Мріяв, що повернеться із зони проведення АТО, куди був мобілізований 4 серпня 2015 року (солдат, стрілець-помічник гранатометника 3-го аеромобільно-десантного взводу 2 аеромобільно-десантної роти, 90 окремого десантного штурмового батальйону) – і поведе в перший раз у перший клас свою донечку-красунечку. Та не судилося… 17 днів недожив до свого 29 дня народження, недолюбив, недокохав. Загорілася його життєва зіронька 27 січня 1987 року, і погасла в тому ж таки страшному січні.
Він, не вагаючись, пішов в зону проведення АТО добровольцем, хоча я й відмовляла його, бо недобре щось віщувало воно, материнське серце, мовивши: батько топтав Афган, і я піду… , – пригадує матуся.
Надійною опорою і підтримкою для Олени Володимирівни завжди була і є її любляча і дружна родина: коханий чоловік Віктор Григорович, донечка Ірина та її дітки, Ярославчик і Марійка. Не дають молоденькій бабусі засумувати четверо найрідніших у світі онуків – Денис, Даша, Ярослав та Марія. Не дай Боже бабусині очі затуманять непрохані зрадливі сльозинки, так і обіймуть її своїми крильцями-рученятами, втішаючи і пригортаючи рідненьку. Вона ж віддає малечі всю свою любов, ніжність і ласку, часто балує своїх пташеняток смачними тортиками та тістечками. А ще, шукає знайомі риси сина, його продовження, в його дітках…
10 квітня, неповторної весняної пори, коли все навколо пишається в білопінному цвіті, до Олени Володимирівни завітає день народження. Тож щиро вітаємо нашу шановну іменинницю.
Ваш день народження – все сонечком зігріте, як гарна казка, скрізь пташиний спів… Це що, хіба літа? Це просто – літо у шумові зелених яворів! За все, за все, що Вами пережито, за те що доведеться ще пройти. Ще не прийшла пора збирати жито, Ви ще ідіть до власної мети! І Ваше сонце поки що в зеніті, і молодість у серденьку цвіте. То ж будьте найщасливішою в світі, і пам’ятайте, думайте про те, що Ви одна у себе – це важливо, любіть себе і дуже бережіть. Життя людини – це велике диво, здорові будьте, в радості живіть! А ще в душі нехай цвіте весна й любов у добрім серці не згасає. А гарна пісня радує щодня, людське тепло хай щиро зігріває. І щастя хай заходить на поріг й живе у домі, і приносить радість, славу. А найщасливіша з усіх земних доріг хай стелиться до ніг Ваших ласкаво!

У родинному колі
Два Віктори (тато та син)
Віктор з донечкою Дашею
Віктор АВРАМЧУК на службі в ЗСУ
Олена та Віктор АВРАМЧУКИ
(молоді роки)

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.