ОЙ, ДОЛЕ, НЕПОВТОРНА І ЄДИНА! БАГАТО ВАМИ ПРОЙДЕНО ДОРІГ!

У ці сонячні, теплі, погожі дні, коли червонобокі яблука та запашні абрикоси котяться в трави, в ромашки і м’яту, а густе, наче мед, літо заливає землю щирим золотом до людини доброї і світлої душі, поважної в Глобиному та й в усій окрузі, шанованого Василя Афанасійовича Подорожнього прийшов славний 80-річний ювілей.
Наш поважний ювіляр родом із того покоління, яке гартувалося в складних повоєнних і післявоєнних умовах і пройшло сувору школу життя.

Василь та Зінаїда ПОДОРОЖНІ

Всі прожиті роки вірою й правдою трудився на благо рідного краю. Доля дарувала ювіляру активне, багате і цікаве життя: за плечима славний трудовий шлях, сповнений сумлінної праці, багатолітнього досвіду у галузі поштового зв’язку. Він заслужив людську шану плідною і чесною працею, чуйністю, умінням творити добро. Професіоналізм вищого гатунку, ерудиція та знання своєї справи, відданість професії, людяність та порядність – ось основні якості нашого ювіляра.
Загорілася його життєва зоря 4 серпня грозового 1941 року с. Великі Кринки – в родині одвічних трударів Афанасія Дем’яновича та Параски Степанівни. В сім’ї вже зростало двоє братиків, Микола та Гриша, і сестричка Марійка. З покоління в покоління в родині Подорожніх із уст в уста передається непроста історія про те, як на нашу землю прийшла війна, як горіла їхня хата, колись на щастя й добро багата, як малого Василька у возику під вибухи бомб і снарядів Маруся, Гриша та мама Параска везли через Дніпро. Як старший братик Миколка в 16 років пішов на фронт, в надії зустріти тата, який воював з перших днів лихоліття. Як вижили, одному Богу відомо та матусі, яка винесла непростий тягар війни на своїх тендітних плечах, а головне, врятувала найцінніше – своїх діток. Надірвала серденько, не витримало воно і згасло, коли Василькові було всього лише 13 років. Та все ж і йому щастя усміхнулося: тато повернувся з війни! А згодом у колись щасливу і дружну родину прийшла мачуха. Непросто довелося хлопчині, бо хто ж замінить неньку рідненьку?! Хлопчик зростав, мужнів, гарно навчався, незважаючи на всі виклики долі, ставав справжнім красенем, а шапка хвилястого чорного волосся обрамляла гарне й змужніле обличчя юнака.

Під час служби в армії


Які були ми молоді!

З відмінними оцінками, всього одна четвірка в атестаті з алгебри, закінчив хлопчина Глобинську середню школу №1. Щодня, за будь-якої погоди доводилося долати йому чимало кілометрів зі школи додому, бо родина мешкала в Пустовійтовому. Але жага до знань, бажання досягти бажаного були тією рушійною силою, що допомагали юнакові йти непростими життєвими дорогами. Мріяв вступити до Київського інституту легкої промисловості, але не пройшов за конкурсом. Та, певне, так вирішила доля, вготувавши йому іншу стежину, де він знайшов себе…

Колектив поштового відділення Глобинського вузла зв’язку (1972 рік)
Колектив Пустовійтівського відділення зв’язку (1967 рік)

Далекий вже 1959 рік. Чорнявий красень хлопчина надягнув військову форму і йде на службу до лав Радянської Армії, стає оператором зенітно-ракетного артилерійського комплексу ППО Московського округу. Служив Василь старанно, сумлінно, бо вже через 6 місяців йому присвоюють звання сержанта, обрали секретарем комсомольської організації підрозділу. А в 1963 році, після демобілізації, Василь Подорожній повернувся додому офіцером. Наказом міністра оборони присвоєно йому це високе звання, бо в скрутну хвилину військових навчань він замінив офіцера на стрільбищі. Його ім’я занесене в Книгу Пошани військової частини.
17 грудня 1963 року – це головна віха в житті Василя Афанасійовича, бо саме тоді він став зв’язківцем, спочатку учнем, а в лютому 1964 року – начальником Пустовійтівського відділення зв’язку. В 1968 році, після закінчення курсів та атестації, був призначений на посаду заступника начальника Глобинського центрального відділення вузла зв’язку, а через двадцять років уже й сам очолив цей колектив. Працював чесно, на совість, віддавав всього себе роботі, часто його робочий день розпочинався о шостій, а то й о п’ятій годині ранку, а закінчувався о дванадцятій. У 1999 і 2000 роках Глобинське відділення зв’язку, очолюване Василем Афанасійовичем, виборювало перші місця в області. В 1966 році ювіляра нагороджено почесною відзнакою міністра зв’язку України, а також його ім’я занесено в районну і обласну Книги Пошани.
Як важко було розлучатися з роботою, до якої прикипів душею і серцем, до того незабутнього й дружного колективу, що наче одна родина, який сам гуртував, але здоров’я нагадувало про себе все частіше. Тож вже 20 літ Василь Афанасійович на заслуженому відпочинку. Але він з розряду тих людей, яким спокій тільки сниться, бо 18 літ, наповнених щоденним неспокоєм, Василь Подорожній працює відповідальним секретарем районної ради ветеранів. Бажання бути потрібним людям, сильніше за нього.
Майже 57 років рука до руки, плече до плеча поряд з Василем Афанасійовичем однією життєвою стежиною прямує його вірна половинка, берегиня роду Подорожніх Зінаїда Миколаївна. У деякій мірі, саме завдяки їй успішно склалася його професійна кар’єра, часто багато домашніх справ лягало на її тендітні жіночі плечі, адже вона завжди старалася бути коханому чоловікові надійною опорою і підтримкою, свято берегла сімейне вогнище.
Через все життя пронесли Подорожні незабутню пам’ять про першу свою зустріч, коли струнка красуня Зіночка разом з подружкою, наслухавшись розповідей односельців про небаченого пишночубого красеня – начальника Пустовійтівського відділення зв’язку, прибігли перевірити почуте. Ось тої миті і втонула Зіна в бездонних Василевих очах на все життя!
Двох донечок-красунечок, Світлану та Людмилу, принесли лелеки на своїх дужих крилах у сімейне гніздечко Подорожніх, яких виховали хорошими, достойними людьми, які багато досягли в житті, а тепер свою любов і ніжність повертають батькам, намагаючись їм і небо прихилити.
Якою ж неймовірною радістю наповнюються очі дідуся Васі і бабусі Зіни, коли вони говорять про своїх найдорожчих у світі онучок, Анечку та Даринку, про їхні досягнення. А коли розповідь дійшла й до правнуків, маленьких Софійку та Михайлика, то щасливі усмішки осяяли їхні обличчя. Тож роки прожиті недаремно, є що згадати, є ким пишатися Подорожнім!
Шановний ювіляре! І ось — вісімдесят! Сміється сонце ясно! І променяться щедро усмішки людей. Живіть в здоров’ї, в щасті, так прекрасно, щоб сто двадцятий святкувати ювілей!
Нехай життя грає всіма барвами веселки і дарує Вам найкращі дні, в яких не буде поспіху і суєти, стресів і тривог, а будуть тільки тепле сонце, бездонне небо, ліс і поле ніжної зелені, де ласкавий вітерець цілує Вас і обіймає! Хай з Вами завжди будуть поруч люблячі діти, дорогі онуки і непосидючі правнуки, приносячи в Ваш затишний дім незабутні емоції і душевне тепло!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Подорожніх.

Матеріал підготували: