ОБПАЛЕНЕ ЖИТТЯ

Слідами наших випускників

Життя переходить у пам’ять
Чорнобильський вітер по душах мете,
Чорнобильський пил на виски опадає.
Годинник життя безупинно іде.
Лиш пам’ять, лиш пам’ять про все пам’ятає…

О. Матушек.
Чорнобиль… Минуло 35 років з тієї пам’ятно-трагічної днини. Чорнобиль – це трагедія, це подвиг, це пам’ять, це наш нестерпний біль… Чорний біль нашої землі. Скільки б не минуло років, все одно це слово полум’янітиме чорним вогнищем скорботи.
Чорнобильський хрест, страшний і чорний, ліг на плечі кожного українця. Не обминула ця стихія випускників Глобинської ЗОШ №5. Дорогі випускники моєї рідної школи, ви були на передовій зі страшним ворогом. АТОМ – холодний, обпалюючий, безжальний, пронизуючий… Ви вистояли. Завдяки вам ми живемо на цій землі. Через роки розумієш зміст тих квітневих подій, тієї загрози, яка нависла над людьми. Згадуючи сьогодні про ту страшну катастрофу, ми повинні доземно вклонитися тим, хто своїм життям заплатив за те, щоб біда не набула ще більшого розмаху, хто і нині розплачується своїм здоров’ям.
Особливо з великою повагою хочеться говорити про випускника нашої школи 1955 року випуску – Миколу Петровича Лаціса, 1937 року народження. Він народився у багатодітній сім’ї глобинського робітника, вже давно посріблилися його скроні сивиною, багато корисних справ зроблено ним у житті, адже пройшов він життєвою стежиною довжиною більше 80 років. Це енергійна та доброзичлива людина, життєлюб, працелюб, оптиміст, відповідальний, виважений та розсудливий.

Микола ЛАЦІС
Зустріч колишніх чорнобильців на подвір’ї Глобинської ЗОШ І-ІІІ ст. №5


Подружжя Марії та Миколи ЛАЦІСІВ
Гіркі наслідки Чорнобильської трагедії…
«Цвіте черешня в мене коло хати…»
Микола Петрович з дружиною Марією Якимівною

Аварія на ЧАЕС застала Миколу Лаціса на посаді редактора Чорнобильської районної газети «Прапор перемоги». З 26 квітня до 5 травня 1986 року він виконував різні доручення урядової комісії з ліквідації наслідків аварії на атомній станції, зокрема, займався питаннями переселення мешканців села Машево та вивезенням худоби з радгоспу «Прип’ятський», контролював розселення людей з чорнобильського села Засілля в Бродянському районі Київщини. Наш земляк проявив мужність у критичну годину і як журналіст активно висвітлював події, що були пов’язані з жахливою катастрофою. У своїх спогадах відомий журналіст, наш випускник розповідає про події, очевидцем яких був сам, відтворює в деталях хід ліквідації наслідків аварії, участь у ній тисяч людей різних професій.
У 1960 році Микола Петрович закінчив педагогічний інститут ім. В.Г.Короленка. Проявив себе старанним і талановитим студентом. Він пригадує: «На розподільній комісії мені було надано право вибору. Із трьох запропонованих областей обрав Київську, а в ній район із загадковою назвою – Чорнобильський. Уперше цю назву я почув у квітні 1960 року».
Наш випускник, закоханий у цей чарівний український куточок, пригадує: «Чорнобиль та його околиці з чудовою подільською природою були казковим краєм. В останні десять років перед аварією на ЧАЕС весь берег Прип’яті і до впадіння її в Дніпро був усіяний наметами відпочивальників з Москви, Ленінграда, Мурманська, Воркути та інших північних районів Росії. Їх вабили сюди чарівна природа, багаті рибою ріки та озера, щедрі на гриби та ягоди поліські ліси, дешеві продукти харчування, доброзичливе ставлення мирних і щирих міських жителів». Так говорити про свій край може лише людина глибокої душі і щиро закохана у свою землю.
Я з великим захопленням прочитала книгу Миколи Петровича Лаціса «Чорнобиляни». Скільки почерпнула для себе – не передати словами. Я переживала з автором і пройшла його страшними стежками, відчула його хвилювання. Не раз були такі моменти, що стискало груди і ніби серце зупинялося, а кров холола в жилах… Все треба було пропустити крізь душу і задуматись над прочитаним.
Я захоплююсь автором! Шановний Миколо Петровичу, Ви зробили неоціненний внесок, вклавши душу і серце у свою справу – Ви сподвижник. Цілком розумію, що Ви виконували свій людський обов’язок, не стояли осторонь, були у вирі подій. У Вас невичерпно багата душа, здоров’я Вам, тримайтеся на цій чудовій українській землі!
Не можу не зупинитися на сторінці 27.
Зустріч людини зі своїм рідним дворищем через роки… Читаю одним подихом: «Цвіте черешня в мене коло хати. Росте черешня на найвищому місці біля моєї хати. І тому її не заглушили нахаби-клени, які окупували весь сад. Лише кущ жасмину обхопив черешню майже до половини її висоти. Та не всихає вона, а пнеться до сонця, виривається з обіймів сусіда. І щоразу 26 квітня зустрічає мене вітами-руками, всипаними білими пелюстками квітів. Щоразу і я вітаю її: «Здрастуй, черешенько! Квітуй і тримайся далі». В цьому описі щедрість душі автора і невимовна туга про величезну втрату… А як же будинок? «Крізь квітневу зелень дерев ще видно контури будинку, а влітку густе листя дерев повністю затуляє його. У двір не можна зайти крізь щільні зарості дерев. У середині нічого «живого» не залишилося. Усе зірвано, виламано, вкрадено, спаплюжено… Така доля усіх осель, в яких після евакуації жителів побували мародери».
Боже, і не боялися тебе ті, хто ліз і крав, нищив роками нажите людьми. Не боялися гріха… Як на мене, все повинно було стояти цілим, як музейна цінність і людська пам’ять. Який же жорстокий світ.
І ще один опис, який запав у душу, і про що раніше я не знала… «Будинок товариша наскільки був заражений радіоактивним брудом, що його довелося поховати у землю. Як людину. Заритих у землю хатин в Чорнобилі майже цілі вулиці. Є цілі будинки, у яких мешкають їхні жителі, таких в Чорнобилі і селах району чимало».
Я намагаюся донести сучасному читачу газети той біль, який пережили чорнобильці. Хочу уявити, як стоять німі і колись рідні хати. Кожна людина має своє рідне гніздо, яке її завжди манить до себе, де б вона не була. «Плаче серце, плачуть очі, спокою немає». І знову звертаюся до сторінок книги Миколи Лаціса: «Щороку, 26 квітня і 9 травня, тисячі чорнобилян з’їжджаються до свого міста на побачення (може, хто й востаннє) з рідними вулицями, з рідними домівками (якщо вони вціліли), з могилами батьків і дідів, друзів і знайомих. Групами і поодинці, з квітами і вінками прямуємо на кладовище. Сьогодні тут центр тяжіння нашої любові і нашої туги, нашої пам’яті. Тут зустрічаємо чорнобилян з Києва, Дніпра, Білої Церкви, Вінниці, Калинівки і Хмільника. Тут зроблю невеличкий відступ. Якось під час медичної комісії один лікар запитав мене: «І чого вас несе в той Чорнобиль? Там же радіація»? У запитанні відчувалося і нерозуміння, і осуд. Довелося йому повідати, що в Чорнобильському районі я розпочав свій трудовий шлях, там я одружився з місцевою вчителькою Марією Якимівною. Там виростили ми двох синів. Там, на міському кладовищі, похований мій тесть, його (а отже, й мої) близькі і далекі родичі. Там, у Чорнобилі, на вулиці Богдана Хмельницького, ми своїми руками звели собі будинок. Отже, Чорнобиль – наше рідне місто, а район – наш рідний край. Найкраще відповів на запитання, чому «несе» нас у «той Чорнобиль, мій сусід, Микола Карпович Дробот у своєму вірші:
Ми йдем у Зону у річницю
(Хоч є тривога на чолі),
Ми йдемо горем поділиться,
Святій вклонитися землі.
Зустріти друзів і родину,
Змахнуть сльозу в скорботний час,
Земельки взяти у хустину –
Хай буде поряд, біля нас.
Ще довго їздить будуть люди,
Ніхто не змінить шлях сюди.
Хто зна, що завтра з нами буде,
А тут поховані діди.

З кладовища йдемо до своїх домівок. Будинки позаростали тонкостовбурними, ніби бамбук, кленками, березами, здичавілими сливами, бур’янами. Несила на все це дивитися… Перед аварією Чорнобиль займав по чистоті і благоустрою одне з призових місць серед подібних міст Київщини. З гірким серцем прощаємося з рідними оселями».
Намагаюся сама уявити стан цих людей – вони приїжджають, ідуть на кладовище, відвідують свої колишні житла… Скажу відверто – серце крається, коли уявляю, як вони заходять у свої хати, плачуть, цілують рідні стіни, виходячи, прощаються і вклоняються їм. Адже не дивно, бо тут лишилася частина їхнього життя: дитинство, кохання, народження дітей. І всього, що було таким дорогим для них, вони позбавилися в одну мить. Такого не могло наснитися навіть у найжахливіших снах. Недаремно народна мудрість говорить – щоб зрозуміти іншого, потрібно себе поставити на його місце.
Микола Петрович закінчив Вищу партійну школу при ЦК Компартії, здобув фах журналіста і пройшов шлях від літературного працівника до редактора.
З 1991 до 1996 року Микола Лаціс працював редактором Вінницької обласної газети «Земля Подільська», нині він на заслуженому відпочинку.
За мужність, вірність своєму обов’язку, самовідданість, високу професійну майстерність він удостоєний звання лауреата премії Спілки журналістів СРСР з врученням Почесного диплома і Золотої медалі.
Автор книжок «Чорнобильські спомини» (2000 р.), «Чорнобиляни» (2004 р.), співавтор книг «Вінничани в Чорнобилі», статей у книгах «Открытая зона», «Чорнобиль».
М.П. Лаціс – член Національної спілки журналістів України, член правління міської організації «Союз Чорнобиль України», ліквідатор першої категорії.
Пишаються своїми синами, радіють внукам і правнукам Микола Петрович з дружиною Марією Якимівною. Дай, Боже, ще прожити їм не один десяток літ у радості, здоров’ї і злагоді.
Серед ліквідаторів Чорнобильської катастрофи було багато інших випускників нашої школи: С. М. Давидов, В. І. Кондраш, О. Є. Мойсеєв (випускники 1977 року після 8 класу), В. І. Семенюк (випускник 1969 року), Володимир Стасенко (випускник 1980 року), В. Л. Степовий (випускник 1974 року), Ю. А. Хомайко, М. М. Ярош (випускники 1970 року), І. Л. Богушенко (випускник 1975 року), В. П. Діброва (випускник 1973 року), О.М. Косенко (випускник 1976 року), А. А. Поривай (випускник 1974 року), Віктор Стасенко (випускник 1974 року), В.М.Таран (випускник 1978 року), В. М. Клімов (випускник 1977 року), В. М. Кабачок (випускник 1971 року), М. Г. Наконечний, В. І. Захарченко (випускники 1973 року), А. О. Денисов (випускник 1967 року після 8 класу), С. Бражник (випускник 1974 року), В. І. Терентєв (випускник 1968 року після 8 класу), С.В. Кушніренко (випускник 1976 року після 8 класу), Р. А. Солоний (випускник 1975 року), М. Ф. Тоцький (випускник 1969 року), Л. І. Шушвал (випускник 1968 року), В. В. Тишко (випускник 1966 року після 8 класу), В. І. Хвостенко (випускник 1973 року), М. М. Кулініч, М.Г. Затуливітер (випускники 1974 року), С. В. Захаров (випускник 1976 року), Ю. Ю. Хоруженко (випускник 1976 року), М. О. Щербина, П. В. Гулак (випускники 1975 року).
Найбільшими «донорами» для Чорнобиля з колишнього Глобинського району були люди з Глобинського цукрозаводу та «Полтаварибгоспу», а також з колгоспів і радгоспів. Людей забирали терміново, даючи 2-3 години на збір з речами першої необхідності.

Володимир Ілліч Семенюк, випускник школи 1969 року випуску. Працював у зоні відчуження на дезактивації адміністративних приміщень, де пробув два місяці. Ліквідатор першої категорії, очолював районну спілку чорнобильців.
Валерій Іванович Терентєв, випускник школи 1968 року випуску (після 8 класу) і Володимир Михайлович Клімов перебували у Чорнобилі з першого дня виклику цілих два місяці. Вони – ліквідатори першої категорії. Протягом першого місяця будували огорожу навколо зони відчуження, прокладали колючий дріт.
Спогад: «Якби дріт витягнути в одну нитку, то його вистачило б до Далекого Сходу». А протягом другого місяця працювали на 55-й відмітці по хвилині (розчищаючи завали), а також робили лісову просіку для доріг, щоб ставити бурові вишки для відкачування грунтових вод. Ліс називали «Рудим лісом», він миттю згорів від високого рівня радіоактивності. Виривали траншеї і закопували порубане гілля дерев. «Там згоріли гнізда і гніздечка, поржавіла хвоя і трава».
Випускник школи 1974 року випуску Андрій Андрійович Поривай, як офіцер запасу у званні старший лейтенант потрапляє командиром взводу в Чорнобиль, де пробув 1,5 місяці. Основне завдання, що виконував – обгородження 30-кілометрової зони відчуження та проведення дезактивації забрудненої зони. Ліквідатор першої категорії.
Якщо у статті не згадано прізвище когось із учасників ліквідації Чорнобильської трагедії, випускників школи №5, – вибачте. Всі, хто був причетний до ліквідації Чорнобильської катастрофи – ви герої, ви рятували життя мільйонів людей у той час.
Болять рани Чорнобиля, печуть гіркі спогади. Наш святий обов’язок – пам’ятати, згадувати і бути вдячними за приборкання катастрофи всесвітнього масштабу. Хай ніколи не повториться жах Чорнобиля, а пам’ять про ті події навчить нас відповідальності за людські життя та екологічну безпеку країни.
Чорнобильська трагедія зробила виклик людству. Не раз доводилося чути розповіді та бачити кадри хроніки, що «при відсутності людини оживає природа». Чорнобильська зона є цьому підтвердженням.
Людина відбирає у природи те, що їй належить, безжально, не знаючи міри, а потім дивується, чому природа їй мстить. Помста природи часом страшна: цунамі, землетруси, виверження вулканів, масштабні пожежі, атомні вибухи. Чиясь людська необережність, чи то легковажність – і стається катастрофа, коли люди вимушені покидати обжиті місця, щоб природа крок за кроком повернула своє. Так з вини людини виникло мертве місто Прип’ять і 30-кілометрова зона відчуження. Чорнобиль продемонстрував могутність і, водночас, безсилля людини, ще раз довів, що можливості людського розуму великі, але за умови великої відповідальності за дії і вчинки.
Чорнобиль – український біль, трагедія, яку пам’ятає весь світ…
Традиційно склалося, що у квітневі дні учні Глобинської ЗОШ І-ІІІ ст. №5 щорічно згадують і вшановують учасників та ліквідаторів аварії на ЧАЕС. З глибокою пошаною вклоняються та схиляють голови перед світлою пам’яттю героїв, які, ризикуючи здоров’ям і життям, рятували людство від підступної радіації.
І на завершення пропоную вашій увазі вірш випускника нашої школи Миколи Бугая присвячений випускникам-чорнобильцям.
БУЗКОВИЙ ЦВІТ
Як гнівний монстр, зірвався атом,
І скільки вже промчалось літ,
А ти все пахнеш ароматом,
Бузковий цвіт, бузковий цвіт!
Ліквідували – рвали жили,
Але від лиха світ спасли.
Та в забутті ваші могили,
Давно травою проросли…
Вам всім від нас глибока шана,
У хоч життя у нас «нове»,
Але в душі скорботи рана,
У часі тім не заживе…
Забути це – немає сили,
Пам’ять відтворює усе,
Весняний вітер на могили
Бузковий запах принесе!
Роки проходять, дні і ночі,
Йде безкінечна боротьба,
За вами плачуть рідні очі,
І сліз не висушить журба.
Та тихо знов, неначе атом,
У нас з’явилось на межі,
Ваші онуки з автоматом
Тут захищають рубежі…
Ми завжди будем пам’ятати, –
Ви захистили цілий світ,
Про нас не дасть нам забувати
Бузковий цвіт, бузковий цвіт!
Це наші друзі-побратими,
Вас будемо ми шанувать.
Пішли стежками непростими
Випускники із школи п’ять…
Вони Чорнобильці-Герої
Микола Лаціс, Поривай, Терентєв,
Й багато інших в цьому строю,
Ніколи їх не забувай!
Ви в героїчній іпостасі
На Слави постамент зійшли,
Але навічно в цьому часі
Бузковим цвітом проросли!

Ростислава РОМАНЮК,
вчитель-пенсіонер Глобинської ЗОШ І-ІІІ ст. №5.

Матеріал підготували: