ЙОГО КАРТИНИ, НАРОДЖЕНІ ДУШЕЮ

Щороку у другу неділю жовтня майстри пензля відзначають День художника України. Художники – це люди з особливим і творчим мисленням. Вони часто бачать те, чого не бачать звичайні люди, знаходять прекрасне в сірих буднях, вміють розкрити свої думки на полотні, закарбувати на ньому власні емоції або навіть обмалювати мелодію.

Градизький художник Микола Петрович БУЦ

Панорама Пивихи. Урочище Казанок. Художник М.П.Буц.
Соборно-Троїцька церква у Градизьку. Фрагмент картини М.П.Буця.
У родинному колі.
Фото 1990 року із сімейного архіву.
Післявоєнне дитинство Миколки
(крайній справа)

Образотворче мистецтво є однією з найбільш досконалих форм діяльності людини, оскільки в художній палітрі розкривається її внутрішній світ, звучать кольори глибоких почуттів і переживань художника.
Переглядаючи в приватних колекціях полотна градизьких майстрів пензля, ми переконуємось, що дійсно наша громада завжди була багатою на таланти, серед яких славилася і велика когорта майстрів художньої палітри. Як же не згадати градизьких майстрів пензля – професійних художників різних поколінь, шанувальників образотворчого мистецтва і тих, хто малював задля власного задоволення? Серед них:
Євгеній Іванович Баранов;
Микола Петрович Буц;
Григорій Кузьмич Головко;
Микола Олександрович Гончар;
Анатолій Володимирович Жадан;
Олег Дмитрович Зеленський;
Михайло Олександрович Захаров;
Олександр Іванович Комишан;
Микола Якович Коробка;
Микола Федорович Костиря;
Петро Васильович Кучерь;
Олександр Григорович Федорець;
Сара Еліївна Штерн (Соня Делоне-Терк).
А ось далі розповідь піде про одного із наших сучасників, градизького талановитого живописця і портретиста Миколу Петровича Буця.
У багатодітній родині градизького столяра Петра Кириловича Буця та Ганни Федорівни, техпрацівниці середньої школи, вже було трійко хлопчиків і троє дівчаток, коли 18 березня 1949 року у них народився хлопчик Миколка. Тяжким було післявоєнне дитинство у цій родині. Всі діти рано долучилися до роботи: дівчатка пололи грядки, доглядали за господарством, а хлопці заготовляли у плавнях сіно, пасли худобу і гусей, ловили в Гирмані рибу. Але найбільше хлопчаки любили пору сінокосу, коли із сусідським дідом Семеном Тараненком, разом вирушали у плавні заготовляти пахуче сіно. Особливо запам’яталися хлопцям теплі літні вечори у плавнях, коли, лежачи у курені, вони з відкритими від здивування ротами, слухали дідові розповіді та історії.
В Україні прийнято шукати гени таланту в дідах-прадідах. Прадід Миколки Герасим Буц був відомим богомазом у Миколаївській церкві на Пивисі. Добре малювали і старші брати хлопчика, проте свої перші малюнки малий Миколка зробив на печі вугіллям, за що йому добряче перепало від мами. А перші уроки художнього мистецтва Микола взяв у місцевого художника Євгенія Івановича Баранова, який жив по сусідству. Хист хлопчика до малювання розгледіла Людмила Вікторівна Подпльотова, керівник шкільного художнього гуртка. Вона ознайомила Миколку з різними техніками малювання.
У 1956 році Микола пішов до першого класу Градизької середньої школи, що біля млина у старому центрі. Як і кожний хлопчина цього віку, він захоплювався футболом, але тяга до малювання змушувала весь вільний час віддавати улюбленій справі. Вже у четвертому класі Микола Буц оформляє класні куточки та випускає номери класної стінгазети. А в старших класах з легкої руки класного керівника, вчителя-фронтовика, Григорія Григоровича Остроушка його обирають редактором шкільного «Комсомольського прожектора».
Після закінчення школи Микола вступає до Кременчуцького професійно-технічного училища №5, де здобуває професію слюсаря-жерстянщика. До призову в армію він працював у Кременчуцькому монтажно-заготівельному заводі. 16 травня 1968 року Миколу Буця призивають до лав Радянської Армії. Військову службу він проходив у ракетних військах у Миколаєві. Із серпня 1968 року до січня 1969 року у складі ракетного дивізіону брав участь у контингенті радянських військ, що зайшли на територію Чехословаччини для придушення «Празької весни». У столиці Чехословаччини М.Буцю доводилося охороняти важливі стратегічні об’єкти. Військову службу єфрейтор Микола Петрович Буц закінчив у Миколаєві. Талант художника згодився під час оформлення музею військової частини. Командування військової частини високо оцінило хист неперевершеного майстра-оформлювача і надало старшому солдату Буцю короткочасну відпустку.
Після демобілізації Микола Буц вирішив присвятити себе мистецтву. Після трьох невдалих спроб здобути вищу освіту, Микола Петрович вирішив, що пора знайти свою улюблену справу. Якось у місті Кременчуці він натрапив на оголошення, в якому повідомлялося про умови конкурсу на посаду головного художника Будинку торгівлі. Чому б і не спробувати свою долю? Микола зібрав свої ескізи і представив їх на конкурсі. І диво сталося – Микола виграв конкурс. З неабияким творчим запалом молодий художник М.Буц взявся до роботи – оформляв вітрини та інтер’єри магазинів, малював рекламу товарів. Робота приносила не тільки задоволення, але й покращила матеріальне становище юнака.
Микола не уявляв свого життя без спорту. До 33-х років він захищав кольори селищної футбольної команди «Темп» на позиції центрального захисника. Разом з одноклубниками на початку 70-х він став володарем обласного Кубка «Золотий Колос», що проводився під патронатом обласної ради ФСТ «Колос». А взимку залюбки грав у хокейній команді «Рифи», яка представляла вулицю Хорольську у першості селища по хокею. Тоді хокейній команді «Рифи» не було конкурентів, бо за неї, крім захисників Миколи Буця і Леоніда Зеленського, грали в нападі брати Клименки та Олександр Гончар, а ворота команди надійно захищали Микола Головко та школяр-восьмикласник Едуард Чіп. Кожного разу хокеїсти «Рифів» ретельно готувалися до змагань – розчищали від заметів снігу ковзанку і напередодні змагань робили розмітку буряковим соком.
В 1970 році, під час прогулянки по м. Кременчук, Микола зустрів своє перше кохання. Він познайомився із красунею-студенткою Дніпропетровського педагогічного університету, майбутньою вчителькою української мови та літератури Лідією Іванівною Скриль. Через чотири роки вони одружилися. У щасливому шлюбі у молодої пари народилося двоє дівчаток – в 1975 році Вікторія, а в 1980 році – Оксана. Старша донька Вікторія закінчила Київський театральний інститут імені І.К.Карпенка-Карого, актриса. Вона знялася у декількох художніх фільмах, працювала у театрі імені Лесі Українки та на телебаченні. Вже більше двадцяти років живе і працює в Німеччині. Молодша донька Оксана закінчила Київський державний університет технології і дизайну, підприємець, працює директором станції технічного обслуговування автомобілів у Києві.
В 1977 році М.П.Буц змінює своє місце роботи і переходить працювати художником у Глобинську художньо-оформлювальну майстерню. Працюючи художником-оформлювачем Глобинської майстерні, разом із колегою Олегом Дмитровичем Зеленським, Микола Петрович займається оформленням історико-краєзнавчих музеїв у селах Глобинського району. У 80-х роках музеї були майже в кожному селі, тому роботи молодим художникам вистачало. Візиткою села ставали історико-краєзнавчі музеї в Святилівці, Бугаївці, Броварках, Пронозівці, Борисах, Горбах, Великих Кринках та ін. Деякі з них одержали звання народних.
Виготовлення «Дошок пошани», оформлення автобусних зупинок та в’їздів у села, оформлення шкільних кабінетів – далеко не повний перелік робіт, які залюбки виконував М.П.Буц зі своїми колегами. Але вільний від роботи час віддавав улюбленому живопису. Єдине, що не цікавило Миколу Петровича, то це – виготовлення копій картин. Йому найбільше вдавалися пейзажі та портрети своїх рідних і друзів. Саме їх майстер пензля творив з особливим теплом, вкладаючи в них всю свою любов.
Наприкінці 90-х «культурна революція» знищила «моду» на музеї. Лише в деяких селах завдяки ентузіастам-краєзнавцям залишилася славна історична спадщина. Як тут не згадати безсмертний вислів М.Т.Рильського: «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани»? Так останки розграбованого Градизького народного музею збереглися завдяки титанічним зусиллям вчителів історії та директора гімназії ім.О.І.Білаша Алли Петрівни Салімон, які не лише створили шкільний історико-краєзнавчий музей на матеріалі, що дістався у спадщину, але й наповнили його новими експонатами. Всі дизайнерсько-художні роботи в музеї, які виконав Микола Петрович Буц, викликають захоплення у відвідувачів.
У творчому доробку художника М.Буця музей М.В.Лисенка у Гриньках, музей О.І.Білаша у Градизькій гімназії, музей Турбаївського повстання, музей зв’язку в Кременчуці та майже всі історико-краєзнавчі музеї в Глобинському районі.
У 2014 році в Полтавському художньому музеї імені М.Ярошенка проходила виставка картин талановитих художників Полтавщини. З п’ятнадцяти творів, які представив на виставку градизький художник М.П.Буц, дві картини придбав Київський музей народної творчості. В 2019 році Миколі Петровичу з Полтави надійшло запрошення взяти участь у виставці художніх робіт у місті Києві. Виставка, яка тривала вісім місяців у столиці, називалася «Відомі і невідомі художники України». Художник М.П.Буц представив на виставку свої дві роботи – пейзаж і портрет. Одну із своїх картин Микола Петрович подарував земляку-композитору О.І.Білашу, який передав її Спілці письменників України.
Картини градизького талановитого художника прикрашають мистецькі зали і приватні колекції в містах Києві, Харкові, Полтаві, Кременчуці та ін. Чимало авторських робіт знаходиться за кордоном у приватних колекціях. Мрія кожного художника – відвідати хоч один з відомих художніх музеїв. Миколі Петровичу пощастило. Завдяки старшій доньці Вікторії він побував у Дрезденській художній галереї, Берлінському художньому музеї, відвідав Лувр та Версаль у Франції, Амстердамський музей Вінсента ван Гога у Нідерландах.
30 вересня 2019 року непоправне горе спіткало родину Буців – померла муза художника, вірна і любляча дружина Лідія Іванівна, з якою вони прожили у шлюбі 45 років. Єдиною розрадою і втіхою для Миколи Петровича є троє внуків, яким він присвячує весь час, коли вони приїжджають влітку до дідуся. А так, з часу, коли М.П.Буц вийшов на пенсію в 2009 році, він пише портрети і картини на замовлення. Микола Петрович каже, що його серце лежить до написання саме портретів, бо в них він за зовнішньою схожістю людини намагається передати її силу волі, характер. Особливо йому подобається писати портрети дітей, бо в них світлі очі і щирі душі. Ось такий він, непростий і водночас надзвичайно обдарований художник-самоучка Микола Петрович Буц.
Як колись сказав відомий французький художник-імпресіоніст єврейського походження Каміль Піссаро: «Картини художника розкажуть про нього набагато більше, ніж могли би написати біографи». Але в наш час, якщо не розповідати про місцевих самобутніх художників, не організовувати виставки їхніх картин, то можна ніколи і не побачити їхніх полотен, бо далеко не всі матимуть змогу насолодитися ними у приватних колекціях.
Едуард ЧІП,
історик-краєзнавець,
с-ще Градизьк.

«Я ВІРЮ, ЩО СКОРО ЗАКІНЧИТЬСЯ ЦЯ ВІЙНА…»

Просто дай нам, Боже, мудрості, хоробрості і терпіння. Мудрості – усвідомити свій шлях. Хоробрості – не боятися ступити на нього. Терпіння – не звертати з нього в сторону. Тоді зміни, про які ми мріємо, обов’язково настануть, – саме так говорить мужній воїн, учасник АТО, мешканець с. Майбородівка Микола Іванович Семякін.
Микола Іванович – професійний військовий, сапер, людина, яка не раз дивилася в обличчя смерті, небайдужа до подій, що відбуваються в нашій багатостраждальній Україні.

Військовий сапер Микола Семякін


Все своє свідоме життя Микола Семякін присвятив військовій справі. Строкову військову службу ніс з 1987 до 1989 рр. Щиро припала юнакові до душі військова наука, бо є така професія для справжніх чоловіків – захищати Батьківщину. Тож, не вагаючись, залишився на надстрокову службу, успішно закінчивши школу прапорщиків, що в місті Охтирка Сумської області. З 2000 року служив в Угорщині, згодом був направлений в одну з військових частин інженерно-саперного батальйону, що дислокувалася в селищі міського типу Трьохі́збенка, що в Щастинському районі Луганської області. Свою службу він називає справою душі, бо отримував задоволення від військової справи і радіє, що зміг зробити внесок у навчання та виховання майбутніх захисників України.
26 років свого життя Микола Іванович присвятив війську, 10 з них – на Луганщині. Зізнається, що ніколи не міг подумати, що саме там, на Донбасі, що став йому рідним, буде розв’язаний військовий конфлікт.
Тож 16 травня 2016 року знову довелося взяти йому до рук зброю… Два місяці відточував військову майстерність у навчальному центрі, що в Самборі, а потім довгих півтора року воював у складі окремого саперного батальйону в зоні АТО. Три саперні екіпажі, кожен з яких складався з чотирьох бійців, дислокувалися в Олексієво-Дружківці.
Коли зайшла мова про перебування на сході, наш сапер, ніяковіючи, відповідає:
– Війна — важка робота. Це окреме життя, яке вчить цінувати мир і змушує задуматися над тим, що пережила і досі переживає наша країна. Її забути неможливо, вона накладає відбиток милосердя водночас із руйнуванням та жорстокістю.
Хіба можна забути отих нещасних дітей з голодними очима, які йшли до нас, бійців, несли свої малюночки та розповідали українською мовою віршики, благаючи поїсти. Я плакав… Ми віддавали їм все, що могли: і консерви, і згущене молоко, хоч і самим інколи доводилося сутужно. Як забути ті часи, коли доводилося гріти ноги у залізних 200-літрових бочках, здобувати дрова в бою, спати в палатках, землянках, або просто під деревами, як контрактники ділилися з нами одягом, бо кожен з нас, призваних, йшов на війну, в чому стояв.
А ще, нам доводилося працювати без карти мінних полів! Для себе виробив залізне правило: кожен виїзд на розмінування чи замінування потрібно сприймати, як перший. Людина швидко звикає до небезпечної обстановки. Разом із тим втрачається пильність та обережність. Найскладніші в роботі сапера моменти — здійснення розвідувальних заходів на мінних полях, а також знешкодження вибухівки. Проте робота з вибуховими пристроями промислового виробництва — одна, а із саморобними — зовсім інша річ. Не таємниця, що серед бойовиків чимало першокласних спеціалістів мінно-підривної справи, колишніх кадрових військових. А підготовкою нових займаються російські інструктори. Це небезпечний противник, якого необхідно «прораховувати», думати, як він. При цьому самому бути майстром із розмінування найвищого рівня. Достеменно масштаб загрози від мін на Донбасі нині важко оцінити! Заміновані об’єкти та мінні поля можуть стати для України проблемою на десятиліття, – розповідає Микола Іванович.
Всі ці випробування наш героїчний сапер витримав завдяки вірі в перемогу та своїй дружині Наталії Іванівні, коханню всього життя, яка підтримувала його і чекала з війни. Та біда не приходить одна… Взимку згоріла їхня оселя , де мешкала на той час дружина. І тільки завдяки підтримці Володимира Карпенка, директора ПСП «Майбородівське» та односельців вдалося відбудувати дім.
Нині Микола Іванович мирно працює слюсарем у місцевому господарстві, та всі думки його там, на Донбасі, разом з побратимами та тими нещасними людьми, які живуть на тій території і втомилися від війни.
– Якби мене призвали знову, пішов би, не вагаючись, – так на завершення нашої розмови мовить Микола Семякін.

МИЛОВАРІННЯ – ЦЕ СПРАВА ДЛЯ ДУШІ

Чарівниця-миловарка Ксенія ЦИБЕНКО з вишуканим букетом мильних квітів

Різноманітністю мила нині нікого не здивуєш, полиці магазинів переповнені величезною кількістю цього надзвичайно потрібного і ароматного продукту. Та останнім часом все більшої популярності набирає виготовлення мила в домашніх умовах, а коли воно зроблене з натуральних інгредієнтів, та ще й власними руками – то воно значно корисніше і безпечніше, ніж те, що виготовляється у промислових масштабах.
Сьогодні мова про майстриню миловаріння, справжню чарівницю Ксенію Іванівну Цибенко, яка мешкає у с.Піщане. Вона – надзвичайно творча особистість, закрійниця за фахом, яка багато років свого життя віддала улюбленій справі на виробництві. А два роки тому вирішила зайнятися миловарінням для себе, адже як нині говорить – це дуже захоплюючий і цікавий процес, що значно урізноманітнює дозвілля та сприяє розвитку фантазії і творчості.
– Мені дуже подобається виготовляти мило власноруч, спостерігати як воно народжується, – говорить Ксенія Іванівна. – Коли я зайнялася цією справою, у мене більше не виникає питання, що подарувати своїм рідним, друзям чи колегам. Особливо це стосується чоловіків, яким чомусь звикли дарувати шкарпетки. Займаючись миловарінням, фантазії просто немає меж.
Цей процес не з дешевих, адже вимагає чималих затрат. Тож, аби займатися миловарінням, заздалегідь слід подбати про інгредієнти – це і базові масла, і ефірні олії, що додадуть продукту аромат і збагатять його потрібним косметичним ефектом, і різноманітні натуральні барвники, формочки і, звичайно ж, посуд. А ще, велике бажання цим займатися та ідеї, які плануєте втілити в процесі миловаріння – у цьому переконана мильна чарівниця Ксенія Цибенко.
Займаючись улюбленою справою, майстриня надає перевагу виготовленню натурального мила з використанням відварів трав та без застосування шкідливих речовин. Найбільше їй до вподоби виготовлення мила для діточок, адже у процесі роботи вона вкладає у свій витвір всю свою любов та неабияку фантазію, щоб порадувати і зацікавити малечу. А ще Ксенія Цибенко неперевершена майстриня з виготовлення неймовірної краси ароматних мильних квітів та букетів, від яких просто погляду не можна відвести. Вони вражають своєю вишуканістю, оригінальністю і неповторністю. Отримати такий чарівний букет у подарунок – про це можна лише мріяти.
Незвичне захоплення Ксенії всіляко підтримує її родина – чоловік В’ячеслав, доньки Ілона і Еліна, мама Ольга Миколаївна, яка є її найпершою помічницею і порадницею.
У найближчих планах Ксенії – відкриття власної майстерні з виготовлення мила та мильної продукції з подальшою реалізацією цього ароматного товару. Сподіваємося, що її заповітна мрія обов’язково здійсниться, адже вона має найголовніше – велике бажання працювати, дарувати людям радість та отримувати неабияке задоволення від свого незвичного заняття.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з особистого
архіву Ксенії ЦИБЕНКО.

В’ЯЗАННЯ, ТО МОЄ ЖИТТЯ

У цьому твердо переконана майстриня-золоті руки, володарка чарівних спиць Ганна Михайлівна Шутка з квітучого та сонячного села Манжелія.
У доробку майстрині цілі стоси в’язаних виробів, ними заповнені всі шафи для одягу в затишній оселі. Коли майстриня почала дивувати нас в’язаними доробками, захопленню не було меж. Наче в бутику хендмейд побували! А господиня все виносила й виносила свої рукотворні сукні, кардигани, костюми та спідниці, блузки та жилети, зв’язані різноманітними вишуканими узорами.
Нитки різних кольорів і відтінків, спиці, натхнення і багато часу – це все, що потрібно пані Ганні для творення.
Здавалося б, в’язанням на сьогодні вже нікого не здивуєш. Адже, майже кожна з нас тримала у руках спиці, багато хто вміє в’язати гачком. Але… Кожна річ зв’язана майстерно, сама по собі викликає захоплення, адже є неповторною, індивідуальною, рукотворною, ексклюзивною. І нехай там кажуть, «та готові схеми», але в’яжеться по них з різними думками, з різним сприйняттям і, зазвичай, кожна майстриня під час роботи додає до готової схеми щось своє – через що й результат вже є неповторним.
Не секрет, що під час в’язання приходить заспокоєння, цей терапевтичний ефект підтвердить кожна жінка, яка захоплюється таким рукоділлям. Ідуть тривожні думки, вся увага направлена на створення візерунка. Умиротворений стан людини, зайнятої цікавою справою, дає можливість привести в порядок нервову систему, що важливо для здоров’я всього організму.

Ганна Шутка, с. Манжелія


– Ця робота мені приносить велике моральне та естетичне задоволення, я цим живу! У день вишиваю, а ввечері в’яжу. Здавалося б, в магазинах зараз величезний вибір одягу для дітей і дорослих, і витрачати час на в’язання не має сенсу… Але наскільки приємно носити те, що зв’язала сама! І приємним є захоплення людей, коли звертають увагу на твоє вбрання, створене власноруч. Я ж, в основному, в’яжу для себе та для свахи, бо ми приблизно однієї статури, тож найкраще знаю свої мірки. Нитки для в’язання купую в магазині на центральному ринку Кременчука, продавці мене там добре знають, тому часто телефонують, коли з’являються якісь цікаві новинки. А ще, діти дарують ниточки на всі свята, бо знають чому я найбільше буду рада.
Ми з чоловіком Анатолієм Івановичем виростили трьох чудових дітей Наталію, Миколу та Олександра, радіємо нашим найкращим у світі онукам, а їх у нас шестеро: Дмитро, Олександр, Іван, Максим, Даша і Маша. Тож є для кого бабусі старатися: в’язати та вишивати. Ось і зараз в’яжу для наймолодшої Машунечки тепленького кардигана, аби моїй крихітці було тепленько восени, – так мовить Ганна Михайлівна про своє захоплення.
Та майстриня не тільки в’яже спицями, а ще й напрочуд гарно вишиває бісером. Оживають на її картинах лики святих, мальовнича природа, неповторні квіти та натюрморти, які вона з задоволенням дарує своїм найріднішим та друзям. Усі її шедеври несуть у собі тепло рук та безмежну любов жінки, адже вони створені з душею, насолодою та натхненням.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ВСІМ ДОЛЮ ВИШИЛА ВОНА, ВСІХ НА ДОБРО БЛАГОСЛОВИЛА, В ЇЇ ДУШІ ЛЮБОВ ОДНА, В ЇЇ РУКАХ – ТАЛАНТУ СИЛА!

У мальовничій Пронозівці, де люди привітні й хороші, господарі славні й господині гарні, мешкає талановита майстриня-вишивальниця Марія Григорівна Скрипник.
Коли завітали до оселі пані Марії, то скрізь милували очі вишиті подушки, серветки, рушники, картини, навіть вигаптуваний годинник… Видно, що в хаті живе майстриня. Нитка за ниткою, акуратно покладені хрестиком, оживають на білосніжному полотні то жовтогарячими соняхами, то ніжними пелюстками троянд, то пейзажами в різні пори року.

Марія Скрипник, с. Пронозівка
Вишивані доробки пані Марії

Майстриня розповідає, що вишивання для неї, наче бальзам на душу:
– Коли важко на душі, сум лежить на серці, беру в руки полотно, голку з ниткою і сную на ньому хрестики. А хрестик до хрестика – ось і кавіточка, а ось – і мережечка. Тоді заспокоююсь, тягар вмить злітає з плечей, враз піднімається настрій. А іноді спогади ятрять душу, як чотирьох діток піднімала на ноги, як 8 років тому тяжко захворів чоловік та помер. Наймолодшому синові тоді було всього лиш 15 років…
До речі, Марія Григорівна в свій час навчалася у Крюківському професійному училищі №5, за фахом – вишивальниця. Після його закінчення довгий час працювала у вишивальному цеху швейної фабрики «Полтавчанка» (с-ще Градизьк). Та й як пані Марії не любити те дивовижне ремесло, бо вишивала з самісінького дитинства, цю любов до хрестиків на білосніжному полотні передала їй матуся Катерина Василівна. Тож це тяжіння до прекрасного в донечки від мами.
А своїми вишитими шедеврами Марія Григорівна може пишатися, бо створює їх з особливою любов’ю. У вишивання вона вкладає всю свою душу, не шкодує ні часу, ні сил. Немало значить у цій роботі правильний підбір кольорів, тоді вишивка виходить просто неперевершеною.
Скільки ж всього вишили за життя її натруджені руки – не перелічити! Та найбільше, за словами майстрині, їй подобається вишивати весільні рушники. Для всіх своїх чотирьох діток їх вишила, вклавши в цей процес всю любов і ніжність, світлі материнські почуття. Мріє створити рушники на щастя, на долю для своїх онуків, а їх у бабусі шестеро!
Роботи в селі завжди вистачає, іноді пізно ввечері Марія, попоравши своє нехитре господарство та попрацювавши на городі повертається в хату, але якою б втомленою не була, ще бере голку з ниткою в руки і все ж кілька хрестиків мусить покласти на полотно.
Та тільки скаржиться жінка, що й руки вже не такі вправні і не так швидко пурхають над полотном, як раніше, і очі не такі зіркі, та все ж іноді може сидіти майстриня і до пізньої ночі, тільки б закінчити і глянути на кінцевий результат. Втомлена, але щаслива лягає і думає, яку нову роботу розпочинати вранці? Аби слід на землі лишити вічний, слід, вишитий на полотні…
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЩОБ ВРОЖАЇ ГАРНІ ВИ РОСТИЛИ, ЩОБ В ЗДОРОВ’Ї БУЛИ Й МИРІ!

На календарі – перший місяць осені, а це значить, що кожен новий день наближає сільських аграріїв до завершення комплексу осінньо-польових робіт. А на сьогоднішній день турбот і клопотів у них ще вистачає, адже на полях залишається соя, соняшник, кукурудза, підготовка грунту та, зрештою, посів озимих зернових культур. Максимально використовують кожен сонячний погожий день у ТОВ СГП «Надія», що у с.Пронозівка, яке впродовж всіх років свого існування успішно займається, на відміну від інших сільгоспформувань, розвитком двох основних галузей сільського господарства – рослинництвом та тваринництвом. Тож, вирощуючи сільгосппродукцію, тим самим дбають і про якісну кормову базу для потреб великої рогатої худоби, яку утримують на МТФ, що у с.Кагамлик.
16 березня цього року на посаду директора ТОВ СГП «Надія» був призначений Денис Олександрович Голобородько, який з 9 березня минулого року працював заступником директора. За фахом Денис Олександрович юрист-правознавець, вищу юридичну освіту свого часу здобув у Київському національному університеті внутрішніх справ. Згодом 17 років жив і працював у м.Полтава, а зараз вже другий рік, як він пов’язав своє життя із рідною Пронозівкою. Про такий поворот у житті аж ніяк не шкодує, адже все його дитинство і юність промайнуло серед мальовничої природи рідного краю та його неповторних живописних краєвидів. Любов до землі назавжди у його серці, адже батько, Олександр Григорович Голобородько, знаний і мудрий аграрій, який все своє життя присвятив праці на землі, більше 30 років очолюючи одне із найкращих сільгосппідприємств колишнього Глобинського району. Маючи за плечима чималий досвід роботи, щедро ділиться ним зі своїми наступниками. Тепер за справу взялися його сини, Денис Олександрович та Максим Олександрович, який нині працює заступником директора з виробництва. Тож саме Денис Олександрович і повів мову про трудові будні очолюваного ним підприємства
.

Директор ТОВ СГП «Надія» Денис ГОЛОБОРОДЬКО та студент Хорольського агропромислового коледжу Олександр БАБЕНКО
Завідуюча токового господарства Людмила ЛИГИРДА та працівники току Юлія ГРАБЧАК, Олександр ПУСТОВІТ, Ольга ЗІПА
Механізатори Максим СУПРУН, Сергій БЕРЕЖНИЙ та Олег КОЩІЙ
Досвідчений зварник Микола КРИВОНОС


На сьогоднішній день у ТОВ СГП «Надія» в обробітку налічується 2230 гектарів орних земель. Основні культури, яким надають перевагу у вирощенні, – це соняшник і кукурудза. Крім них ще вирощують сою і пшеницю. Враховуючи цьогорічні сприятливі погодні умови зі значною кількістю опадів, урожай ранніх зернових порадував сільських аграріїв, які вчасно і без затрат зібрали вирощене. А от на соняшник, навпаки, покладали більші надії, тож його урожайність не дуже втішає пронозівських трударів. Як розповів директор ТОВ СГП «Надія» Денис Голобородько, 600 гектарів орних земель господарства перебувало на зрошуванні, цьогоріч тут були на поливі соняшник, кукурудза і соя. Зараз поливна система вже не працює, а чекає свого часу в наступному році.
На зборі ранніх зернових культур старанно і добросовісно трудилися механізатори Сергій Бережний, Руслан Грабчак. Дуже добре зарекомендував себе і 18-річний студент Хорольського агропромислового коледжу Полтавської державної аграрної академії Олександр Бабенко. Юнак проходив виробничу практику у ТОВ СГП «Надія», попереду у нього ще рік навчання, а тоді, за словами директора сільгосппідприємства Дениса Голобородька, йому пропонуватимуть працювати у сільгосппідприємстві, адже так молоді, завзяті і перспективні працівники тут дуже потрібні. Водії господарства Анатолій Красноштан і Олександр Гардаш трудилися на перевезенні зерна від комбайнів на токове господарство, де завідуючою Людмила Лигирда. Про очищення, просушування зерна та підготовку його до тривалого зберігання дбають працівники токового господарства Олександр Пустовіт, Юлія Грабчак та Ольга Зіпа. Про те, аби техніка була підготовлена до роботи, справно працювала і ні в якому разі не підводила у найвідповідальніший час, вчасно дбали не лише механізатори, а й досвідчений зварник Микола Кривонос та висококваліфікований токар Василь Родак. Всю роботу механізованого загону постійно контролює майстер своєї справи, інженер Микола Петрович Муравка.
У напружену жнивну пору, коли дорогоцінна кожна хвилина, смачні страви, приготовлені вправними кухарями Іриною Кощій та Світланою Лисенко, вивозилися трударям прямо в поле. У цей час механізатори отримували чотириразове харчування, за що щиро вдячні адміністрації господарства та працівникам кухні.
Як розповів директор ТОВ СГП «Надія» Денис Олександрович Голобородько, всією необхідною технікою сільгосппідприємство забезпечене повністю. Вони мають два комбайни «Claas Lexion-580», трактори «Case-335» та «New Holland», обприскувач «John Deere” та необхідний причіпний інвентар для здійснення всього комплексу польових робіт.
У ТОВ СГП «Надія» мають близько 700 пайовиків, розрахунок з якими проводиться вчасно і згідно укладених договорів. Проводиться повний обробіток присадибних ділянок, посів зернових культур, збір урожаю тощо. А ще сільгосппідприємство за всі роки свого існування ніколи не стояло осторонь життя територіальної громади: взимку розчищають всі шляхи і дороги від снігових заметів, беруть активну участь у наведенні чистоти та благоустрої населених пунктів. У цьому році надали допомогу у перекритті даху місцевого навчального закладу, який постраждав від потужного буревію тощо.
Тож залишається побажати всім працівникам ТОВ СГП «Надія» успіхів у нелегкій щоденній праці, погожих сонячних днів, аби завершити весь комплекс осінньо-польових робіт, гарних здобутків у тваринницькій галузі та обов’язкового здійснення всіх планів, задумів та мрій.
Тетяна ПОПСУЙ.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ЙОГО ЖИТТЯ – ОКРЕМА НОТА ДУШЕВНОЇ МЕЛОДІЇ

Музика живе у кожному з нас, але не кожний може її чути. Вона живе серед людей завжди – і в радості, і в горі. Музика може окриляти людей, розкривати їхній талант та творчий потенціал і змінювати не тільки саму людину, але й її погляди та почуття. Закоханий у музику, Сергій Вікторович Панасенко говорив друзям і рідним: «Музика – це моє серце і душа», – і мав на це право, адже він присвятив музиці своє життя.

Сергій Панасенко


І музика, і пісня – це щось надприродне та дивовижне. Весілля, ювілеї та дні народження, проводи юнаків в армію, святкові концерти та дискотеки, виступи агітбригади, конкурсні програми і районні огляди художньої самодіяльності – жоден з цих заходів не обходився без участі сільського музиканта Сергія Вікторовича Панасенка, піднімав настрій жителям села Пронозівка. Співоче і талановите подружжя Панасенків заохочувало до музики та хорового співу своїх односельців. Як тепло згадує учасник сільського хору та один із організаторів неповторного вечора-спогаду, присвяченого вшануванню пам’яті талановитого музиканта С.В.Панасенка, Анатолій Володимирович Пиріг: «Коли ми знову одягли костюми хористів, які не одягали понад двадцять років, сльози мимоволі скотилися з очей. Сільський хор для кожного з нас – це не лише приємні спогади, але й гарна нагода знову поринути в нашу молодість, доторкнутися до пісенних струн свого серця. При С.В.Панасенку Пронозівський клуб жив, культура в селі була на першому місці. Приємно, що дійство вдалося, адже люди скучили за душевною народною піснею».

Пронозівський аматорський хор. 28 серпня 2021 року
Родина Панасенків: Сергій Вікторович, дочка Юля, син Саша і дружина Любов
Музиканти С.Кошулько, С.Панасенко, О.Стасенко та Ю.Остапенко

15 липня 1959 року у музичній кагамлицькій родині Панасенків народився хлопчик Сергійко. Коли батько хлопчика, веселий на вдачу і дотепний Віктор Васильович Панасенко брав до рук гармошку, то ноги самі пускалися у танок. Маму Людмилу Трохимівну природа наділила надзвичайно красивим голосом. А ще вона добре вигравала на бубоні, тому без цього сімейного дуету не обходилися жодні вуличні гуляння, весілля чи іменини. Через два роки у їхній молодій сім’ї знову народився хлопчик, якого назвали Олексієм. Батьки змалку прищеплювали своїм синам любов до музики та співу, а їхній дідусь Василь, батько Віктора Васильовича, був першим вчителем музики у хлопців. Вже в шестирічному віці Сергійко з дідусем грали на весіллях односельців.
У 1966 році хлопчик пішов до першого класу Кагамлицької 8-річної школи. Як і батько, після закінчення школи 15-річний Сергій Панасенко вирішив вступати на річні обласні музичні курси баяністів. Свою трудову діяльність С.Панасенко розпочав у 16-річному віці у Пузиківському сільському Будинку культури, де був прийнятий на посаду баяніста. В 1978 році Сергій Вікторович Панасенко змінює своє місце роботи – він переводиться на роботу ближче до рідного дому, у село Пронозівка. Проте восени 1979 року повісткою Глобинського райвійськкомату його забирають на службу в армію. З 1979 до 1981 рр. Сергій Панасенко проходить службу у в/ч 12672, в навчальному центрі залізничних військ міста Щолково Московської області. Музично обдарованого хлопця з Глобинщини призначають керівником армійського хору військової частини. Всю службу він не розлучався з баяном і закінчив її у званні старшого сержанта. В 1981 році С.Панасенко після демобілізації з армії, повертається у Пронозівку, де його чекала з армії кохана дівчина Люба Мирінець. З Любою він познайомився на одному з Новорічних шкільних карнавалів у Пронозівській школі, де дівчина запала у серце юнака своїм дзвінкоголосим співом. У 1982 році вони вирішили одружитися. У жовтні 1982 року у щасливому шлюбі у них народжується син Саша, а в 1989 році – донька Юля. Батьки змалку прищеплювали діткам любов до музики, все своє дитинство вони провели на роботі з ними у сільському клубі. Із сьомого класу Саша вже грав з батьком на «Ямасі», а Юля залюбки співала з мамою.
В 1983-1985 рр. Сергій Вікторович Панасенко працював художнім керівником в Кагамлицькому сільському Будинку культури, а з 1986 року його призначають директором Пронозівського сільського Будинку культури. В 1986 році молоде подружжя вирішило разом вступати до Київського національного університету культури і мистецтв імені Корнійчука, але пощастило лише Сергію Вікторовичу, а Любові Степанівні не вистачило бала. Але вона оцінила ситуацію і поступила на заочне відділення Олександрійського культурно-освітнього училища.
Директор Пронозівського сільського клубу С.В.Панасенко разом з молодою дружиною залучають односельців до участі у драматичному гуртку, духовому оркестрі, вокальному ансамблі та самодіяльному аматорському хорі. Першим керівником пронозівського хору був Григорій Тимофійович Скребець. Він зібрав у дружній хоровий колектив односельців – людей різного віку, професій та вподобань, яких об’єднувала любов до народної пісні. З приходом молодого керівника розширився склад аматорського хорового колективу. Він нараховував 21 жінку та 12 чоловіків. Змінився і репертуар хору, всі пісні стали виконуватися хористами в чотири голоси. Тепер жодне свято у селі не відбувалося без участі самодіяльного аматорського хору.
В 1989 році талановитого сільського музиканта Сергія Вікторовича Панасенка запрошують у Пронозівську середню школу викладати музику і співи. П’ятнадцять років Сергій Вікторович працював у школі офіційно і, мабуть, все життя неофіційно. Він був душею педагогічного колективу школи, з ним легко було працювати. Колеги про нього говорили: «Якщо людина на 80 відсотків складається із води, то наш Сергій Вікторович – на всі 100 відсотків складався із музики».
Сіяти в дитячих душах зерна любові до музики та співу, виявляти вокальні таланти – було справжнім покликанням Сергія Вікторовича Панасенка. Цим він жив, уміло віддаючи часточку своєї душі, аби посаджені зерна проростали новими успіхами. У 2001 році Оксана Горька під керівництвом С.В.Панасенка з піснею «Україночка» зайняла І місце в районному конкурсі-огляді художньої самодіяльності «Таланти твої, Глобинщино».
Якось ввечері, після одного із сільських свят у 1991 році, Сергій Вікторович запропонував своїй дружині Любові Степанівні створити музичний сімейний дует. На той час у родині Панасенків була солідна колекція власних музичних інструментів – баян, кілька гармошок, бубни і барабани, «Ямаха» та гітара. Ой, як завзято співало подружжя Панасенків! В їхньому репертуарі були пісні на всі смаки найвибагливіших слухачів. Не лише односельці, але й жителі Глобиного, селища Градизьк (незважаючи на те, що воно славилося своїми музичними гуртами) та сіл колишнього Глобинського району – від Липового до Куп’єватого, сіл Черкаської та Кіровоградської областей запрошували подружжя пограти на весіллях, сімейних чи сільських святах. Останнім виступом талановитого дуету було відзначення свята 8 Березня у клубі села Кліщинці Черкаської області. Подружжя Панасенків провело святковий концерт для жителів цього села. Як згадує Любов Степанівна Панасенко, найбільше глядачам сподобалася пісня «Ромашка белая», яку тричі довелося виконувати на біс.
29 липня 2020 року раптово згасла зірка Сергія Вікторовича Панасенка, але ніколи не згасне його мелодійний спів, його чарівна музика та пісні. Він пішов із життя, залишивши по собі добру пам’ять і частину своєї душі у піснях, які так душевно виконував. Свій вічний спочинок С.В.Панасенко знайшов на кладовищі села Пронозівка.
28 серпня ц.р. в Пронозівському сільському Будинку культури відбувся Вечір пам’яті Сергія Вікторовича Панасенка, що став знаковою подією у селі. На цей захід прибули гості з Мозоліївки, Кагамлика, Кирияківки та Градизька. У залі яблуку ніде було впасти. Прикро, що цей захід відбувся тільки після смерті Сергія Вікторовича. Але пам’ять про талановитого музиканта, який зробив великий внесок в культурне життя села Пронозівка, ще досі жива. Його душа та голос продовжують жити в серцях шанувальників, рідних та друзів.
Щемливими словами та піснею відкрила вечір пам’яті донька музиканта Юлія Давиденко. Бурхливими оплесками та оваціями глядачі сприймали виступи сільського хору, яким понад двадцять років тому керував Сергій Вікторович Панасенко. Тепло зустрічав зал і виступи зятя музиканта Володимира Давиденка та маленького онука Михайлика. А пісня у виконанні сина Сергія Вікторовича Олександра «Яворина» розчулила глядачів найбільше. Весь зал піднявся і, стоячи, слухав пісню. А в цей час на екрані демонстрували фото із сімейного архіву родини Панасенків. На біс Олександр виконав ще кілька пісень. А одну з них він заспівав зі своїм дідусем Віктором Васильовичем, батьком Сергія Вікторовича. Пам’яті свого колеги-музиканта педагогічний колектив Пронозівської школи виконав пісню «Моя сорочка-вишиванка». Гаряче сприймали глядачі пісню у спільному виконанні сім’ї Панасенків «Родина».
Вечір пам’яті став екскурсом у творче життя музиканта. Його рідні, друзі, колеги та односельці віддали шану митцю, як і годиться, зі сцени. Кожна з пісень, які того дня лунали зі сцени сільського Будинку культури, ніби краяли серце і, водночас, додавали сил. Велика подяка організаторам, сценаристу Лідії Петрівні Шутько, ведучим, учасникам та всім, хто прийшов на цей зворушливий захід. Це було неочікувано, оригінально та чутливо…
Сергій Вікторович Панасенко рано пішов із життя, залишивши по собі добру пам’ять і частинку відкритої душі у своїх дітях та онуках – родині, яку об’єднала велика любов до пісні.
Бувають люди – наче зорі,
Бо прокладають крізь світи.
Крізь непросте життєве море
Добра і радості мости.
І знов пісні твої лунають
Тривожать душу знов і знов
Усе проходить і минає
А пісня – вічна як любов.

(автор: Olga Kalina).

Едуард ЧІП, історик-краєзнавець.
с-ще Градизьк.

У МАНЖЕЛІЇ ТА ЛАМАНОМУ ДБАЮТЬ ПРО ПОРЯДОК НА ТЕРИТОРІЇ ГРОМАДИ

Села Манжелія і Ламане, що віднедавна ввійшли до складу Глобинської ОТГ, вражають своєю чарівністю та мальовничістю. Тут неймовірно гарна природа та неповторні краєвиди, а люди привітні і по-справжньому закохані у свій рідний край. Та найбільше їхнє бажання, аби їхні села процвітали, щоб молодь не залишала рідні місця, аби народжувалася малеча і радувала своєю появою на світ своїх найдорожчих матусь і татусів. Але, на жаль, не все тут так, як мріється місцевим жителям, бо роботу в селах віднайти надзвичайно важко, тому і залишає їх молодь у пошуках кращої долі. Тож аби дізнатися, як живеться жителям Манжелії та Ламаного, завітали до новообраного сільського старости Анатолія Анатолія Пшенишного. На цю надзвичайно відповідальну посаду голову СФГ «Вікторія» було призначено 17 березня ц.р.

Староста сіл Манжелія та Ламане Анатолій ПШЕНИШНИЙ, спеціалісти І категорії виконкому Глобинської міської ради Тетяна МЕЛЬНИКОВА та Валентина ЛИТВИНЕНКО, прибиральниця службових приміщень Валентина ТИМОШЕНКО
Завідувач закладу дошкільної освіти «Калинка» Тетяна ВЕРХОВСЬКА та вихователь Лідія ВІТКО зі своїми маленькими вихованцями


Про чистоту та благоустрій території дбають Анатолій САМОЙЛЕНКО та Назар ГРИГОРУК

Як розповів очільник сільської громади, значну увагу в селах Манжелія та Ламане приділяють благоустрою та впорядкуванню цих населених пунктів. Тут дбайливо скошені бур’яни, прибрані узбіччя, впорядкований центр села – всі ці роботи проводяться, починаючи з весни. На роботах з благоустрою зайняті Анатолій Миколайович Самойленко та Назар Юрійович Григорук, які надзвичайно старанно і добросовісно відносяться до виконання своїх професійних обов’язків. До речі, ці надзвичайно старанні чоловіки трудяться і в місцевому комунгоспі «Промінь», де професійно і без затримок ремонтують сільський водопровід. А.А.Пшенишний дуже вдячний всім, хто не стоїть осторонь життя сільської громади і в міру своїх можливостей допомагає вирішувати проблеми її життєдіяльності. Це ДП «Глобинеагропродукт» (фінансовий директор Сергій Вікторович Коросташов), СФГ «Астрагал» (голова Тетяна Григорівна Магда), ФГ «Колос» (голова Василь Васильович Добжинський), СФГ «Надія» (голова Іван Миколайович Козаченко), одноосібники Віталій Борисович Гаврилець і Валерій Миколайович Босяк. Всім їм Анатолій Анатолійович Пшенишний говорить слова вдячності за розуміння і підтримку, за готовність завжди прийти на допомогу, а ще за постійну підтримку місцевої ФК «Манжелія», адже саме завдяки їхній допомозі сільські спортсмени мають змогу брати участь у змаганнях і здобувати призові місця.
Радує сільського старосту Анатолія Анатолійовича Пшенишного та всіх жителів громади частковий ремонт місцевих доріг загальною протяжністю 6 км 100 м. Про те, в якому жахливому стані вони були донедавна, знає кожен, хто приїздив у справах чи на відпочинок до Манжелії. Звичайно, роботи в цьому плані ще не завершені, вони продовжуватимуться і надалі, аби лише виділялися кошти на їх проведення, а їх потрібно ще чимало.
31 липня у селі Манжелія відбулося гарне і веселе святкове дійство – День села, де люди змогли по-справжньому відпочити, насолодитися концертною програмою та отримати море позитиву. День свого рідного села відсвяткували 7 серпня і мешканці Ламаного, які готувалися до нього заздалегідь, тож воно вдалося на славу!
Перебуваючи у с.Манжелія, відвідали ми і заклад дошкільної освіти «Калинка», де завідуючою працює Тетяна Володимирівна Верховська. Територія садочка надзвичайно простора, дбайливо впорядкована, радують зір з любов’ю висаджені клумби, на яких неймовірне квіткове розмаїття – все це справа турботливих рук всіх працівників дошкільної установи, які постійно дбають, аби діточкам тут було гарно, зручно і безпечно. Це вихователь Лідія Григорівна Вітко, помічник вихователя Світлана Юріївна Козаченко, медична сестра Віра Анатоліївна Гаркавенко, кухар Любов Трохимівна Губрієнко. Малечі в садочку дуже гарно, затишно і комфортно, вона забезпечена всім необхідним і почувається тут ніби вдома. Одне дуже турбує не тільки трудовий колектив закладу дошкільної освіти, а й місцевого навчального закладу – це надзвичайно низька народжуваність діточок у селі. «Калинку» зараз відвідує всього 7 хлопчиків і дівчаток, а розрахований він на 34 маленьких вихованців. Хоча перспективи на майбутнє й невтішні, але працівники садочка все ж таки сподіваються на кращі часи і вірять, що в їхніх селах лунатиме дзвінкий дитячий сміх.
Розповідаючи про трудові будні цієї невеличкої громади, сільський староста Анатолій Пшенишний говорить слова вдячності на адресу своїх колег, які працюють поруч з ним. Це спеціаліст І категорії загального відділу виконавчого комітету Глобинської міської ради Тетяна Михайлівна Мельникова, спеціаліст І категорії відділу по управлінню природними ресурсами та регулюванню земельними відносинами виконавчого комітету Глобинської міської ради Валентина Петрівна Литвиненко. Про належну чистоту і порядок в приміщенні дбає прибиральниця службових приміщень Валентина Миколаївна Тимошенко.
Залишається побажати всьому колективу сільської громади, а також жителям сіл Манжелія та Ламане успіхів у навчанні, праці та в житті, обов’язкової віри та сподівань на кращі часи тепер вже в складі Глобинської об’єднаної територіальної громади.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

МАГАЗИН «МАК» ЗАВЖДИ РАДО ВІТАЄ СВОЇХ ПОКУПЦІВ!

Щороку, в першу неділю вересня, в Україні відзначається День підприємців. Це свято було засноване Указом Президента України №1110/98 від 5 жовтня 1998 року, враховуючи роль підприємництва у здійсненні економічного реформування в Україні, вирішенні соціально-економічних проблем та визначаючи його вплив на формування, становлення та розвиток національної економіки.

Фізичні особи-підприємці, власники магазину «МАК» Микола та Марина КУЛИКИ
Продавці Олена КУЗЬМЕНКО та Світлана ЯРЕМКО


Розвиток малого і середнього бізнесу в країні – це основа її успішної економіки, створення нових робочих місць та наповнення бюджету. Тож щоб стати успішним підприємцем, потрібно багато працювати, мати певний талант, величезне бажання постійно відкривати нові шляхи розвитку, переймати досвід колег та ділитися власним. Та як би складно не було йти цією нелегкою життєвою стежиною, її обирають лише ініціативні, цілеспрямовані, завзяті, наполегливі, сильні духом особистості, які беруть на свої плечі величезну відповідальність за ведення власного бізнесу. Щастить тільки тим, хто не боїться труднощів, а сміливо йде вперед, втілюючи в життя найсміливіші ідеї та плани.
Цим критеріям у повній мірі відповідають фізичні особи-підприємці Микола Вікторович та Марина Юріївна Кулики, власники магазину «МАК», що знаходиться на Центральній вулиці міста. Магазин гостинно відчинив свої двері в 2013 році і за ці вісім років зарекомендував себе якнайкраще, адже пропонує своїм покупцям найрізноманітніший асортимент товару на різі смаки та уподобання. Як говорить Микола Вікторович, до відкриття магазину в Глобиному, він з дружиною займався підприємницькою діяльністю у сусідній Семенівці, звідки родом Марина Юріївна. А потім з’явилося бажання і можливості відкрити власний магазин у нашому місті. Спочатку «МАК» в основному спеціалізувався з продажу шпалер, а згодом асортимент товару поступово розширювався. Тут з’явилися неймовірної краси штори, гардини, постільна білизна, ковдри, подушки, люстри, картини, годинники, а також можна замовити рулонні штори будь-якого кольору і розміру, пошиття ламбрикенів тощо. Вже кілька років, після добудови складських приміщень, у магазині можна придбати високоякісний лінолеум, ламінат, килими на будь-які смаки та уподобання.
Як розповіли Микола Вікторович та Марина Юріївна, вони постійно працюють над поповненням асортименту товарів і завжди закупляють дуже високоякісний і сучасний, адже для них головне – це задоволення потреб найвибагливіших покупців. І їм це вдається, адже той, хто придбав у магазині «МАК» хоча б один товар, незабаром повернеться сюди знову, адже тут не тільки широкий вибір всього необхідного для оселі, а ще й панує приємна затишна атмосфера. І власники магазину Микола і Марина Кулики, і продавці Олена Кузьменко та Світлана Яремко завжди раді кожному, хто переступить поріг їхнього торгового закладу – вони всіх радо зустрінуть, допоможуть у виборі товару, порадять, нададуть професійну консультацію.
Як говорить ФОП Микола Вікторович Кулик, займатися підприємницькою діяльністю ніколи не було легкою справою, а особливо останнім часом, адже у зв’язку з СОVID-19 і введенням карантинних обмежень магазин працював за окремим графіком, та і у людей значно зменшилася купівельна спроможність. Та все ж тут сподіваються, що ми більше не повернемося до червоної зони і всі торгівельні заклади працюватимуть у звичному режимі. У їхніх найближчих планах – продаж облицювальної плитки для внутрішніх робіт, щоб ця мрія стала реальністю, добудували ще одне складське приміщення. Тож незабаром всі, хто планує ремонт у власній оселі, можуть завітати до магазину «МАК», де буде представлено її широкий асортимент. До речі, тут працює бригада майстрів золоті руки – Олексій Ракович та Ігор Ободзинський, які надають послуги зі встановлення натяжних стель, вікон, дверей, укладання лінолеуму та ламінату тощо. Звертайтеся – і тут вам неодмінно допоможуть!
Напередодні Дня підприємців щиро вітаємо всіх, хто пов’язав своє життя із бізнесом, хто не злякався труднощів, а сміливо йде вперед, ставлячи перед собою амбітні плани. Бажаємо вам успішного розвитку, завжди сплачених податків, гнучких умов для ведення своєї підприємницької діяльності та побільше вдячних покупців. Міцного вам здоров’я, щедрої світлої долі, добробуту, злагоди, витримки, оптимізму та невичерпної наснаги у праці. Хай започаткована вами справа буде вдалою і успішною, а ваші покупці задоволеними від придбання високоякісного товару. Зі святом, підприємці!

ЖИТТЯ – ЦЕ БОРОТЬБА

Стоять солдати на сході України,
Це чийсь синок, чи внук, а, може, брат?!
Та перш за все – це захисник країни,
Хоч не хотів він в руки зброю брать…

Артем Грушецький
Артем з дружиною
На лікуванні
Тато Артем з донечкою

Знову мова піде про випускника моєї школи. Кожен випускник пише свою історію, з якої складається історія школи. Це чудово, так твориться літопис школи. Я розповім про звичайного молодого чоловіка, дитинство якого пройшло у місті Глобине, а шкільні роки – у Глобинській ЗОШ I-III ступенів №5, який проживав у прекрасній родині по вулиці Героїв Чорнобиля. Мова піде про випускника моєї школи Артема Грушецького.
Артем Валерійович Грушецький народився 15 березня 1991 року. Зазначу, що він ровесник незалежної України (1991рік). У незалежній країні народилося і виросло нове покоління, яке має своє бачення та не боїться відстоювати свої переконання – жити у вільній державі. Мама Лариса Григорівна (1969 р.н.) за професією кухар. Тато Валерій Анатолійович (1966 р.н.) апаратник обробітку зерна, теж випускник нашої школи. Сестричка Альона теж наша випускниця. Діти зростали у щирій і люблячій сім’ї. Батьки приділяли велику увагу вихованню своїх дітей і формували хороші людські риси. Артем у 1998 році радо поспішає до школи і сміливо переступає її поріг. Школа відкриває перед хлопчиком всі таємниці знань, уроки фізичного навчання гартують силу волі і фізичну витримку. Артем захоплюється спортом, особливу тягу мав до футболу, був незмінним воротарем. Любов до спорту передалася синові від батька, який у шкільні роки був футболістом. Але особливу тягу мав Артем до техніки. Любив машини, розпізнавав за звуками їхню марку і модель. Не мислив свого життя без керма машини. Кажуть, хто дуже хоче здійснити свою мрію і впевнено іде до неї, то обов’язково все збувається. У 2006 році Артем закінчує дев’ять класів і продовжує навчання у Глобинській філії Кременчуцького ПТНЗ-22. Успішно закінчує навчання у 2008 році і отримує документ водія вантажних автомобілів. У 18 років призваний до лав армії. Служити довелося зовсім поруч, у м. Кременчук, у зенітно-ракетних військах. Служба, як говорять у народі, пройшла успішно. Загартувала юнака і злетіла швидко, у 2010 році повернувся солдат додому. Солдат Артем Валерійович неодноразово нагороджується Грамотою за успіхи в бойовій підготовці, високий професіоналізм, зразкову військову дисципліну, сумлінне виконання службових обов’язків, особистий внесок у підвищення обороноздатності країни. Ось так розпочинався нелегкий життєвий і трудовий шлях випускника моєї школи. Після повернення з армії (2010-2012роки) розпочинає трудову діяльність у ТОВ «Лан -Агро», водієм. А з 2012 до 2015 року працює на елеваторі «КЕРНЕЛ» апаратником з обробітку зерна третього, а згодом і четвертого розряду. Трудиться поряд з батьком, який вміє дати синові хорошу пораду і бути хорошим взірцем для нього. Кажуть, найважча школа – це школа життя. Ніколи не знаєш, в якому ти класі, і коли наступний екзамен. Ти навіть списати не можеш, тому що ні в кого більше немає твого варіанту.
Саме так доля готує сюрпризи індивідуально, для кожного свої. Сюрпризи бувають і в держав. Навіть, і в жахливому сні не приснилося б, що у ХХI столітті на території України буде війна. А вона кровоточить майже 7 років. 12 квітня 2014 року розпочалася війна на сході України – російські загони вторглися на територію українського Донбасу після окупації Криму.
10 березня 2015… Повістка…Виклик до військового комісаріату… Свідоме розуміння – виклик на війну! Не боявся, не ховався, «косити» від служби Артем навіть не намагався. «Косити»? Та тільки, як потім з цим жити? Щоб потім тицяли пальцями, мовляв, злякався, заховався… Якщо треба, то треба, як би тяжко на душі не було. Отримав благословення від батьків у дорогу. Яке воно тяжке і гірке, болюче до запаморочення. Зібрані всі необхідні речі – і в дорогу з надією повернутися додому, а батькам – дочекатися свого сина. На очах виступали сльози, мурашки пронизували наскрізь, серце калатало. Потяглися довгі дні і ночі для батьків. Часто подушка бачила солоні сльози мами і тата. Треба було жити, працювати і сподіватися на ласку Божу. Так воно і було. Артем Валерійович перебував певний час на навчанні у військовому центрі (Яворівський полігон з підготовки гусеничної техніки). Навчався військової справи, витримки і майстерності. Отримав військову професію – механік-водій. А потім було АТО, Костянтинівка (пункт постійного дислокування) і направлення по всіх пунктах Донецької і Луганської областей. Він служив в 122 окремому аеромобільному десантному батальйоні, десантник… Про те, чим доводилося займатися на передовій, Артем воліє не розповідати. Говорить тільки те, що завжди намагався діяти так, щоб у повному об’ємі виконувати поставлені командуванням цілі, бути чесним перед собою та перед бойовими побратимами. А ще він знав, що вдома хвилюються і переживають дорогі батьки та сестричка – Лариса Григорівна, Валерій Анатолійович і Альонка. Тому старався хоч раз вдень зателефонувати, щоб заспокоїти їх, що живий. Це був той час, коли не вистачало бронежилетів, продуктів харчування, води, одягу. Особливо тяжко було вночі, засинаючи, солдати не знали чи прокинуться наступного ранку, тому часто доводилося вартувати, щоб дрімали інші.
Як же рано довелося відчути страхіття війни молодій людині? Бачити задимлене небо, відчути запах крові, крики побратимів від ран, наповнені очі ненавистю до ворога, бажання жити і вижити…
Не можу не згадати прочитаних рядків захисника Донецького аеропорту А.Воробця, простого українця, який захищав свою країну, свою землю: «Вночі не спалося, лежали у наметі. Раптом заговорила рація. Слова ті ж самі, але більш схвильовані, а потім крик – «Гради!». І тут почалося… Навколо нас усе горіло! Здалося, ми потрапили у пекло, тіні і силуети солдатів нагадували духів. Було не просто страшно – тіло охопив жах, оціпеніння, здавалося, що ми лежимо тут вже цілу вічність…».
Війна! Вона ніколи не чує людського горя, вона глуха і німа до біди. У вирі війни збігав час. Сьогодні нова війна і народжені нею нові герої, які живуть серед нас. Артем Валерійович пройшов великий і тяжкий шлях, пекло.
2016 рік, 9 квітня… Цей день тяжкий і незабутній у пам’яті солдата. Населений пункт Новгородське, підрив автомобіля, і водій-боєць вилітає через лобове скло. Пізніше Артем не один раз чутиме у свою адресу такі звичні слова і слова неймовірної сили: «Народився у сорочці, щасливим, народився у камуфляжі, тільки без берців». Не завжди відчуєш і передбачиш біду, вона винирне несподівано. На війні все треба робити швидко, щоб не стати мішенню для ворога. Вправний водій Артем зі своїм командиром швидко їхали на ГАЗ-66, але наскочили переднім колесом на замасковану протитанкову міну. Міна вибухнула по лівій стороні машини і Артем Валерійович отримав тяжке поранення лівої сторони тіла. Командир відбувся легким пораненням і контузією. Машина перетворилася на попіл.
«Мій «Дальнобій», моя улюблена машина розлетілася, автівка, яка після реанімації пройшла не одну тисячу кілометрів Донеччини», – пригадує Артем. Перша допомога Артему Валерійовичу була надана в ЦРЛ м.Артемівськ, звідти терміново був доставлений до ВМКЦ Північного регіону у м.Харків. Перебував там з 10 до 27 квітня 2016 року. Лише у реанімації боєць прийшов до свідомості. Для подальшого лікування, за згодою з головним хірургом МО України, переводиться в НВМКЦ «ГВКГ» Центральний клінічний військовий шпиталь м.Київ. І потяглися довгі дні лікування у столиці. Переглядаю історію лікування – і серце стискається від болю і хвилювання, скільки треба було пережити молодій людині, воїну, борцеві… Так, борцеві, боротьба ішла за життя під загрозою ампутації кінцівки. А взагалі – ми, певне, ніколи не дізнаємося, що відчував боєць Артем, і що відчувають бійці на війні. Напевно, потрібно мати велику силу волі, щоб все це пережити.
А наші славні лікарі! Скільки випало на їхню долю: операції, обробки ран, накладання швів, встановлення правильного діагнозу, правильне медикаментозне лікування і т. д. Можна від такого навантаження посивіти в одну мить, адже у їхніх руках перебувало найцінніше, що має людина – життя! А треба було боротися за кожного пораненого бійця, за його життя. Скільки недоспаних ночей!? Скільки годин проведено за операційним столом!? Щира дяка вам, наші лікарі!
Велику допомогу бійцям на війні і під час лікування надавали волонтери. Як же можна обійтися без їхньої допомоги? Саме волонтери принесли у палату для Артема нову гітару. Він грав і співав, підтримував бойовий дух своїх побратимів. Не розлучався з гітарою і піснею протягом всього лікування, навіть лежачи, майстерно грав на гітарі. Артем наділений природним музичним даром, гарно співає і грає на гітарі. Він самоучка, сам опанував це мистецтво. Я була вражена до сліз, побачивши ролик, як у палаті, лежачи, грає і співає Артем, а поряд співає Наталя Лисиченко. Хіба це не героїзм, хіба це не злет духовної підтримки? Дивуюся, які корені героїзму закладені пращурами в українських синах і доньках.
Зі спогадів Наталії Лисиченко: «Цікава музична зустріч. На цій ноті музичний супровід я вільно передала в надійні чоловічі руки. Артем зовсім мало рухається, оскільки має складну травму хребта і ноги. Нога болить, стоїть апарат ВАК, що постійно відкачує рідину. Але навіть лежачи, він постійно грає на гітарі. В цій палаті я майже не грала, а просто співала під його акомпанемент. Я отримувала задоволення. Дякую, Тьомо». Так, Артем розумів, що завдяки гарній музиці та пісні можна усміхнутися і відволіктись від тривожних думок. Адже пісня – це крок до одужання, бо музика несе в собі емоційний заряд, здатна викликати емоції, піднімати настрій і кликати до життя. Артему Валерійовичу вдавалося у Київському госпіталі складати свої пісні (авторські) і підбирати музику. Спілкуючись з Артемом, я все більше ним захоплююся – виважений, спокійний, ввічливий, вихований, володіє приємним голосом. Я пишаюся кожним чоловіком і жінкою, які захищали нас і наше майбутнє. Я пишаюся випускниками моєї рідної школи, які вони всі неповторні і особливі. І пригадуються слова неперевершеної Ліни Костенко: «Життя – така велика ковзаниця… Кому вдалось, не падавши, пройти? Після Києва було закордонне лікування. П’ять бійців з Києва були направлені у Німеччину (німецькі лікарі самі відбирали хворих). Артем Валерійович лікувався у м. Кобленц.
Проведено протезування, лікування, реабілітація. 24 січня 2017 року Артем повернувся додому уже без інвалідного візка, але на милицях, а згодом і їх позбувся. Тамуючи біль, Артем вчився ходити. Звичайно, здоровій людині важко уявити, як зробити перші кроки, як пройти сотню метрів, а тоді триста, дев’ятсот. Дякую Богові, що Україна багата такими неймовірно чудовими героями. Велику підтримку і допомогу у лікуванні Артема Валерійовича надавало керівництво елеватора компанії «КЕРНЕЛ». Це була всебічна і безвідмовна допомога. Щира дяка щирим людям. Раділи і батьки, коли бачили сина, який він духом сильний, співає пісні своєю рідною українською мовою, прагне жити і радіти життю. Лариса Григорівна з материнською любов’ю підкреслювала доброту свого синочка, його жалісливість, любов до природи, а Валерій Анатолійович відмітив, що син допоможе у будь-якій справі. Треба було лише бачити гордість батьків за свого сина.
За особисті мужність і героїзм, проявлені при виконанні військового обов’язку Артем Грушецький нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, медалями «За незламність духу», «За жертовність і любов до України», «Учасник АТО», також відзначений почесним значком начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі» III ступеня.
Спілкуючись з Артемом, я зрозуміла, що він мало розповідає про війну. Повернувшись додому та отримавши інвалідність, потрібно було звикати до мирного життя, будувати плани на майбутнє. На даний момент Артем Валерійович працює на СТО міста Кременчук. Займається ремонтом та діагностикою машин, має золоті руки. Тяга до машин, до техніки з дитинства перетворилася в улюблену професію. А мама Лариса Григорівна підказує, що ця любов передалася внукові від дідуся Григорія Івановича, який був механіком і дуже любив машини.
Артему Валерійовичу лише 30 років, а скільки випробувань довелося пройти і пережити? Можна написати книгу. Отак випускники моєї школи №5 творять історію, пишуть літопис. Дуже хочу, щоб у Артема Грушецького щасливо склалося особисте життя, була наснага на втілення у життя планів та мрій, і, головне, щоб було мирне небо над головою. Хочу, щоб його донечки дуже любили свого тата і пишалися ним. Хочу, щоб золотисті промінчики сонечка обігрівали його мозолясті руки, щоб був спокійним сон. Батькам низький уклін за сина.
Артем Грушецький висловлює щиру вдячність районним волонтерам та щедрим землякам за підтримку у тяжкі хвилини життя та лікування. Він цінує кожен день, бо розуміє, що повинен гідно прожити своє життя не лише за себе, а й за тих, хто не повернувся з війни.
Артем Валерійович у спілкуванні мовив: «Моє життя після АТО змінилося. Я навчився радіти дрібницям, почав уважніше спостерігати, що відбувається навколо. Наприклад, мені подобається дивитися у небо, як летять лелеки, неповторні птахи природи. «Ой лелеченьки, лелеки, заберіть війну далеко. Понесіть за синє море з України біль і горе». А люди, зазвичай, цього не помічають. Я почав по-справжньому любити життя, бо зрозумів, що це найважливіше. Там, на війні, ми ділилися останнім: віддавали їжу, дорогоцінну воду, поважали один одного».
А від себе додам, і ніколи не забувати, як писав Мирослав Дочинець: «…Життя дивовижне – якщо дивуватися. Життя любе – якщо любити. Життя неймовірне – якщо вірити. Життя вдячне – якщо дякувати за нього. Життя вічне – якщо жити. Я говорю від щирого серця: «Земний тобі уклін, Герою!». Звичайні українські хлопці, які виросли в мирний час, були далекі від думок, що їм теж, як дідам і прадідам, доведеться брати в руки зброю. Нехай швидше закінчиться війна і ніхто не страждає: ні родини, ні матері, ні дружини, ні діти…
Ростислава РОМАНЮК,
учитель-пенсіонер Глобинської ЗОШ І-ІІІ ст. №5.

1 2 3 18