«ГРОТЕСК» ОБ’ЄДНАВ НАЙТАЛАНОВИТІШИХ

Творчі і талановиті Оксана УЖИЩЕНКО, Ірина СЛИВА, Віра МИРОНЕНКО,
директор Землянківського СБК Іван ЧЕРЕП, Лілія ЖОВТЯК та Валентина ГМИРЯ

Багата неперевершеними талантами щедра українська земля! У кожному селі, навіть зовсім маленькому, знайдуться аматори народного мистецтва, які не просто гарно співають, танцюють чи декламують, а вміють організувати та згуртувати навколо себе не менш талановитих односельців, які здатні подарувати гарний святковий настрій.
То ж сьогодні розповідь про надзвичайно талановитих, обдарованих, креативних, сповнених неперевершених творчих ідей учасників народного аматорського театрального колективу «Гротеск», що у с.Радалівка. Хоча і діють зараз суворі карантинні обмеження, та це не стало на заваді поспілкуватися з творчими людьми, найбільшою мрією яких є якомога швидше повернення до звичного життя. Учасники колективу дуже сумують за сценою, за святковими виступами, гучними аплодисментами та вигуками: «Браво!», якими їх щедро нагороджували глядачі.
З самобутніми народними артистами зустрілися у Радалівському сільському Будинку культури, де директором працює Іван Вікторович Череп. Художній керівник «Гротеску» – надзвичайно творча і талановита Ірина Миколаївна Слива, яка зуміла згуртувати навколо себе не менш талановитих односельців. Це Віра Анатоліївна Мироненко, Лілія Михайлівна Жовтяк, Оксана Василівна Ужищенко, Валентина Миколаївна Гмиря, Єлизавета Олександрівна Ситник, Роман Васильович Ситник, Наталія Іванівна Лісняк, Тетяна Іванівна Ситник, Юлія Петрівна Шпорта, Ірина Василівна Ковтун та директор Радалівського СБК Іван Вікторович Череп. Всі вони різні за віком і за професіями, але їх об’єднала неабияка любов до творчості, до сцени і велике бажання дарувати своїм землякам неповторні миті зустрічі з прекрасним.
Як розповіла художній керівник Ірина Слива, спочатку працювали як драматичний колектив, а згодом – у жанрі естрадних мініатюр. На основі народного колективу було створено театр пісні «Василина», художній керівник Оксана Ужищенко, вона ж разом із Вірою Мироненко є і його солісткою.

Святковий настрій дарує творчий колектив


У зв’язку з епідемією COVID-19 минулий рік видався надзвичайно складним для кожного з нас, та найбільше, звичайно, постраждали заклади культури та спорту, бо жорсткі карантинні обмеження торкнулися їх найбільше. Говорячи про роботу в умовах карантину, Ірина Слива розповіла, що репетиції артисти проводили то в полі, то на вулиці з обов’язковим дотриманням дистанції, але аж ніяк не в сільському Будинку культури. Такий тісний контакт з природою, тренування на свіжому повітрі дали гарний результат, адже вони дистанційно брали участь у різноманітних конкурсах, і не просто були його учасниками, а й здобували призові місця! Так, народний аматорський театральний колектив «Гротеск» здобув три почесні перші місця на Міжнародному фестивалі-конкурсі «Україна єднає світ». Ділячись враженнями від онлайн-конкурсів, Ірина Миколаївна наголосила, що так журі значно прискіпливіше оцінює учасників, ніж живі виступи конкурсантів, адже має змогу переглядати їх по кілька разів. А головою журі цього надзвичайно престижного конкурсу була народна артистка України Ада Роговцева.
Крім народного аматорського театрального колективу «Гротеск» та театру пісні «Василина», при сільському Будинку культури діє ще і тріо «Радаляночка» у складі Віри Мироненко, Оксани Ужищенко та Ірини Сливи. У репертуарі цього талановитого творчого колективу народні та естрадні пісні.
Про кожного зі своїх самобутніх артистів натхненник і організатор всіх радалівських творчих колективів та святкових дійств Ірина Миколаївна Слива говорила лише теплі і щирі слова, адже всі вони надзвичайно талановиті і працьовиті, у кожного з них багато ідей і велике бажання працювати. Всі костюми артисти створюють і шиють самі, або замовляють у майстрів з пошиття одягу. Постійно підтримувала талановитих земляків і Землянківська сільська рада, адже ці творчі колективи, що відомі далеко за межами району, її справжня гордість. Сільські артисти сподіваються, що підтримка тепер вже Землянківського старостинського округу продовжуватиметься і надалі та буде не менш плідною.
Спілкуючись, Ірина Слива поділилася планами на майбутнє: аматори народного мистецтва почали підготовку вистави за повістю Т.Шевченка «Катерина»; у серпні нинішнього року відбудеться творчий звіт колективу на підтвердження звання «народний», то ж до цієї надзвичайно важливої події теж потрібно готуватися. Але це їх аж ніяк не лякає, бо вони вміють і люблять працювати і готувати нові концертні програми для них лише в радість. За словами Ірини Сливи, за тиждень ці талановиті і надзвичайно творчі люди можуть напрочуд легко підготувати два святкові дійства, бо дуже люблять радувати і дивувати своїх глядачів. Тож залишається побажати їм нових творчих успіхів, здобутків і перемог, якнайшвидшого завершення всіх карантинних обмежень та переповнених глядацьких залів.

Заслужені нагороди творчого колективу



Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з архіву Ірини СЛИВИ.

РОЗІГРАНО ПРИЗИ СЕРЕД РІЧНИХ ПЕРЕДПЛАТНИКІВ ГАЗЕТИ «ЗОРЯ ПРИДНІПРОВ’Я»

Розіграш призів проводять Віктор РАКША, Валерій КОВТУН та Віталій КУРЧЕНКО

8 січня, в приміщенні редакції газети «Зоря Придніпров’я», було проведено розіграш призів серед річних передплатників, які надіслали на адресу редакції копії абонемента про передплату на 2021 рік та квитанції про сплату і стали учасниками розіграшу.
Для того, аби розіграш відбувся чесно та відкрито, ми запросили на допомогу Віталія Устимовича Курченка з м. Глобине, Валерія Вікторовича Ковтуна з селища Градизьк та Віктора Івановича Ракшу з с.Великі Кринки, які оформили річну передплату на газету «Зоря Придніпров’я» та стали учасниками розіграшу призів. На жаль, через карантинні обмеження ми не мали змоги запросити більшої кількості учасників та спостерігачів.
Наші гості на «відмінно» справилися із завданням, розігравши 31 приз серед 128 учасників розіграшу. Всі учасники були зареєстровані під певними номерами. Було виготовлено 128 карток з порядковими номерами учасників, вони були скручені в трубочки, цифрами всередину. Оголошуючи приз, що розігрується, наші помічники визначали кому він дістанеться, методом діставання зі спеціального контейнера порядкових номерів учасників.
ОТЖЕ, ОГОЛОШУЄМО ІМЕНА ПРИЗЕРІВ ТА ЗАПРОШУЄМО ЇХ ЗАВІТАТИ ДО РЕДАКЦІЇ І ЗАБРАТИ СВОЇ ВИГРАШІ.
Головний приз, мультиварка, дістався Катерині ­Миколаївні КОРОВНІЧЕНКО
з с.Гориславці, з чим ми її щиро вітаємо!
Електросендвічниця – Світлані Василівні КРИВОРУЧКО (м.Глобине);
– електровафельниця – Віктору Павловичу ПОЛЯНКУ (м.Глобине);
– блендер №1 – Віктору Миколайовичу ДЯДЮРІ (м.Глобине);
– блендер №2 – Леоніду Анатолійовичу СИСЕНКУ (м.Глобине);
– міксер (рожевий) – Наталії Василівні ТЮТЮННИК (м.Глобине);
– міксер (блакитний) – Юрію Миколайовичу НІКОНОВУ (с.Землянки);
– електрочайник «Сатурн» – Олександру Григоровичу ПОГРІБНОМУ (м.Глобине);
– електрочайник «Дельфа» – Дмитру Петровичу СТРІЛІ (с.Заможне);
– електрочайник «Дельфа» – Вадиму Вадимовичу ТЮТЮННИКУ (м.Глобине);
– електрочайник «Ротекс» – Віктору Андрійовичу ІВАНОВУ (с.Погреби);
– чайник зі свистком (блакитний) – Лідії Іванівні ШКУРКО (с.Зубані);
– чайник зі свистком (рожевий) – Валентині Іванівні МУНТЯНОВІЙ (м.Глобине);
– радіоприймач №1 – Михайлу Івановичу ЧУПРИНІ (с.Черевані);
– радіоприймач №2 – Віталію Миколайовичу ПИСАРЕНКУ (м.Глобине);
– ваги кухонні – Ользі Миколаївні САВЧЕНКО (м.Глобине);
– керамічна форма для випікання – Людмилі Миколаївні ТАРАСЕНКО (м.Глобине);
– набір кухонних рушничків – Григорію Івановичу БЕЛЬМІ, (селище Градизьк);
– набір кухонних рушничків – Ніні Миколаївні ДОРОШЕНКО (м.Глобине);
– рушник для обличчя – Сергію Володимировичу КОВАЛЮ (м,Глобине);
набір для сніданку – Івану Трохимовичу СУКАЧУ (м.Глобине);
набір чашок «Грація» – Людмилі Миколаївні ГРИЦУЛ (с.Пустовійтове);
набір чашок «Капучино» – Валентині Дмитрівні ПЕТРЕНКО (с.Піщане);
набір чашок «Ретро» – Ользі Миколаївні ДУДАРЕНКО (м.Глобине);
– скатертина для столу «Золота троянда» – Тамарі Василівні БУЙМИСТР (с.Пироги);
– скатертина для столу на тканевій основі – Володимиру Володимировичу ОСАДЧУКУ (с.Погреби);
– засіб для прання «Лоск» – Олександру Йосиповичу МАЛИГІНУ (с.Петрівка);
– засіб для прання «Персил» – Валентині Вікторівні ХВОСТЕНКО (с.Зубані);
– засіб для прання «Аріель» – Анатолію Павловичу ТКАЧЕНКУ (с.Петрівка);
– набір ємностей для продуктів – Марині Миколаївні ВУСИК (с.Заможне);
– набір ємностей для продуктів – Миколі Олександровичу КОВТУНУ (м.Глобине).
Дякуємо всім нашим річним передплатникам, хто взяв участь у розіграші призів, а також всім, хто передплатив газету «Зоря Придніпров’я» на цей рік. Так як найактивнішими були жителі Глобиного, то їм і дісталося найбільше виграшів. Сподіваємось, що такі розіграші будемо проводити відтепер щорічно, аби заохотити передплатників, подарувати їм трішки радості та позитиву, а географія наших учасників і призерів розшириться на весь Кременчуцький район.
З повагою – колектив ПП «Редакція газети «Зоря Придніпров’я».

ЛОПАТА, СОКИРА, САПА ТА ВИЛА, А ЩЕ – РОБОТА ДО СЬОМОГО ПОТУ

Ось маленький секрет спільного подружнього життя родини Григорія Антоновича та Ганни Павлівни Павленків з с. Радалівка.

Григорій та Ганна ПАВЛЕНКИ через 59 літ


Це подружжя – яскравий приклад того, як разом пережити усі випробування долі і залишитися щасливими. У любові та злагоді, тяжкій роботі до сьомого поту прожили Григорій Антонович та Ганна Павлівна 59 років. Але, незважаючи на роки, їхні почуття залишились такими ж щирими, як і колись, а очі і досі випромінюють добро і ласку, оскільки створювали сім’ю не на рік, а на цілий вік.
Їхнє світле кохання, що зародилося у далекому 1961 році, стало початком їхньої сімейної життєвої історії і тим міцним фундаментом, на якому Григорій та Ганна збудували свою родину. Обоє народилися і виросли у рідному селі, найкращому в світі: Григорій 17 квітня 1935 року, Ганна 22 липня 1938 року.

Григорій та Ганна – молоді роки

Красуня дівчина відразу припала до душі бравому парубку. Після зворушливих зустрічей та побачень, коли, взяшись міцно-міцно за руки, ходили закохані стежками й полями, де весною так палко співали для них солов’ї, молоді люди зрозуміли, що не можуть жити один без одного, тому вирішили жити разом. Лише, перевіривши свої почуття часом, через чотири роки одружилися. Здається, що це було ніби вчора, а відтоді минуло вже 59 років.
– Не віриться, що так швидко промайнула молодість, а з нею весна і літо, і навіть осінь, прямуємо в зиму, – з теплотою та щемом у голосі розповідають Павленки про прожите-пережите, зболене-відболене. Пам’ятають майже все, перегортаючи сторінку за сторінкою книгу свого подружнього життя.
А що вже працювали, так на совість! На двох у Павленків 82 роки трудового стажу, та не в теплих кабінетах, а на колгоспних ланах та фермах. 40 років трудилася Ганна Павлівна в колгоспі: була і свинаркою, і телятницею, і дояркою, і в ланці буряки полола. Ніколи не пасла задніх, робота горіла в її руках, бо натура в неї така, що завжди повинна бути кращою в усьому. Тож недарма портрет передової робітниці колгоспу постійно прикрашав сільську і районну дошки пошани.

А Ганна й коня на скаку зупиняла…


42 роки віддав колгоспу і Григорій Антонович, який сумлінно та чесно працював чабаном, телятником, фуражиром, пас корів, був помічником завідуючого ферми. Та й вдома на подружжя чекало чималеньке господарство, яке мукало і рохкало, кахкало і гелготіло, навіть іржало, бо ще й коня тримали. Запряже бувало Григорій Антонович свого гнідого у воза – та й подорожують собі з Ганною Павлівною, милуються навколишньою красою, на гостину до родичів мандрують, і ніякого тобі бензину не треба.
Навіть нині, через роки, Павленки не можуть без господарства, бо це не життя, тож утримують корівку та курей, серед яких важно походжає гусак Максік, який любить «поговорити» з господарями про справи надвірні. А що вже квітів на обійсті Павленків, то й словами не передати, з ранньої весни і до пізньої осені все навколо буяє й виграє яскравими барвами. Особливо тішать серце і душу Ганни Павлівни троянди й сальвії, жоржини та айстри, саме такі, які оживали на її вишиваних рушниках, скатерках, наволочках та картинах ще зовсім недавно. Шкода, що очі вже не такі зіркі, як раніше, та й руки, що скільки роботи переробили, не такі вправні. Але, як кажуть, є ще порох у порохівницях, такого хліба, що наче сонце, тільки Ганна Павлівна спекти може.
А які короваї в неї виходять, найкращі на всю округу! Пухкі, високі, смачні, а красиві! Переплітаються на них колоски із зелом, розцвітають пишно диво-квітки, як живі, тріпочуть крильцями птахи — усе це, майстерно вироблене, випечене й прикрашене гронами калини, красується й духмяніє на святковому столі, перевершуючи усі потуги столичних кондитерів. Саме такого в минулому році своєму внукові Сергійкові спекла-виплекала люба бабуся на весілля, що грало-вигравало в самому Києві. Ото вже гості дивувалися та захоплювалися тим дивом та сотню років такій умілій бабусі бажали.
А як любить свою рідну Радалівку Ганна Павлівна, як дбає, аби вона була чистою і охайною. Тож вправна господиня будь-якої пори береться за мітлу, сапу та лопату – та й мерщій лад у центрі села давати. Он і ялиночки, посаджені її дбайливими руками, тягнуться до неба, до сонця, радуючи земляків.
Трьох синів-соколів дарував Павленкам Всевишній: Сашу, Яшу та Васю. Пишалися своїми синами тато з мамою, щастя їм бажали, ростили та леліяли з добром та любов’ю. Та зла доля в тринадцять років забрала в них синочка Василька. Як воно й витримало материнське та батьківське серце?! Той непоправний біль втрати і досі ятрить їхні зболені серця…
Та надійною опорою й підтримкою для батьків є їхні сини та невістки, які теж мешкають у Радалівці і завжди готові прийти батькам на допомогу, розділити з ними хвилини радості і смутку. Змістом життя нині для бабусі Ганни та дідуся Григорія є онуки: Олена, Марина, Ярослав, Владик, Сергій та шестеро правнуків: Діма, Маргарита, Кіра, Мілана, Настя та Максим. Вони їх наскільки люблять, що забувають про свої хвороби, проблеми і негаразди, які трапляються у сьогоднішньому житті.
Тож життя прожите недаремно! А рецепт подружнього щастя Григорія та Ганни Павленків усім добре відомий. Простий на словах та водночас надзвичайно складний для втілення у сімейному житті.
– Прожили ми добре! Багатства особливого ніколи не мали… Та щастя не в статках, а в злагоді. Коли між чоловіком та дружиною є злагода, вони можуть мати все, що завгодно. Звичайно, у кожній родині бувають і радощі, і труднощі, і сварки – куди без них? Потрібно вміти пробачати, радитися і розуміти однин одного. Тоді у подружньому житті буде все гаразд. А то зараз одружаться, а як тільки виникнуть перші труднощі, відразу розлучаються. Ніколи не сумуйте, частіше усміхайтеся і любіть своїх половинок – тоді й самі житимете добре, – радить Ганна Павлівна.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини ПАВЛЕНКІВ.

ПОДАРУНОК СВЯТОГО МИКОЛАЯ

Майстер – клас. 2020 рік
З учнями Пирогівської ЗОШ І-ІІІ ст. 2012 рік

18 грудня 2020 року, в переддень свята, у Полтавському краєзнавчому музеї імені В. Кричевського відбулося відкриття виставки «Народна іграшка Полтавщини. Історія. Мистецька традиція. Сучасність». На ній були представлені роботи 60 авторів з усієї Полтавщини. Це глиняні іграшки, іграшки з дерева, соломи, цікаві роботи з витинання, картини і, навіть,пряники. Але найбільшу кількість експонатів представляє лялькарство. Це давнє мистецтво виготовлення вузлової ляльки, так званої, мотанки. Роботи майстрів дуже різноманітні. Тут представлені і прості маленькі лялечки, від яких віє старовиною, і надзвичайно вишукані роботи в народному, національному стилі. Але всі вони вражають своєю образністю, змістовним наповненням, національним колоритом. Народна лялька, безумовно, це витвір мистецтва, це наша історія, традиція, спадщина.
На цій виставці представлені і мої роботи. Це п’ять ляльок: Маруся Богуславка, Леля, Чураївна, Уляна-Літо та панянка Пирогівчанка. Лялькарством захоплююся вже понад 10 років. Це вже не просто хобі, це – моя сутність, те, без чого не можу жити. У кожну ляльку вкладаю свою душу, вони ніколи не бувають схожими одна на одну. За цей час виготовила багато ляльок. З великою радістю дарую ляльки рідним, колегам, знайомим, учням. Іноді продаю на ярмарках за символічну ціну. На виставці такого рівня мої ляльки побачили світ уперше. Саме так, бо вони живі, вони, як мої діти, і я дуже рада, що мої ляльки потрапили «у люди». Коли вони «народжувалися», не знала для чого їх роблю, до мене просто прийшло натхнення, і навіть вночі вставала, щоб подивитися, помилуватися ними.
Зазначу, що виставка «Народна іграшка Полтавщини. Історія. Мистецька традиція. Сучасність» буде подорожувати Україною – Полтавська Національна спілка майстрів України розпочала роботу, яка має на меті визнання вузлової ляльки духовною спадщиною Полтавщини.

Лялька на Масницю


Я дуже люблю свою справу і залучаю до неї своїх онучок, учнів. Ми виготовляємо різні ляльки: традиційні мотанки-обереги, сучасні каркасні ляльки, ляльки для лялькового театру, пласкі ляльки з фоамірану, африканки-Доли…
Лялькарство – цікава захоплююча справа, яка розвиває уяву, фантазію і дає змогу повернутися в дитинство. Я дуже щаслива і дякую всім, хто допомагає мені і підтримує.


Світлана Д’яченко,
с. Пироги.

СВІТ ЗАХОПЛЕНЬ СВІТЛАНИ КУЛЯВІНОЇ

Світлана КУЛЯВІНА

Іскорка таланту у кожному з нас присутня від народження. Від того, як її плекатимуть, який вона отримає поштовх для розвитку, залежить чи людина розвине цей свій талант, а чи він згасне, так і не перетворившись у яскраве полум’я. Різні бувають життєві ситуації, що дають поштовх для прояву власних здібностей, реалізації мрій, пошуку занять, що надихають та відкривають нові можливості. Саме так сталося із Світланою Петрівною Кулявіною, вчителем початкових класів Ялинцівського НВК.
Народилася Світлана у с.Піщане, там милуло її дитинство та шкільні роки. Батьки трудилися на Кременчуцькому автомобільному заводі і зовсім не були пов’язані з мистецтвом. Світлана ж виявила бажання здобути фах учителя, тому вступила до Кременчуцького педучилища.
Вона пригадує, як у 1994 році проходила педагогічну практику в дитячому спортивно-оздоровчому центрі «Горизонт». Працюючи вожатою, Світлана познайомилася з Олегом Юрійовичем Рябо, скульптором з м. Горішні Плавні. У «Горизонті» він проводив заняття для дітей, які там відпочивали. Світлані так було це цікаво, що під час обіднього сну своїх вихованців, вона бігала до скульптора в імпровізовану майстерню, щоб подивитися як він працює. Почала щось пробувати ліпити, Олега Юрійовича здивувала Світланина техніка. Він подумав, що вона десь навчалась, адже її почерк був схожий на техніку відомої майстрині, але 18-річна Світлана не знала нікого з майстрів і ліпила вироби з глини вперше у житті. Там вона виготовила три свої перші роботи з глини, які зберігає вдома до цього часу.
Світланиним батькам Олег Рябо порадив відправити доньку на навчання до Миргорода, щоб розвивала свій талант. Але мама не підтримала майстра, вона була переконана, що доля Світлани бути вчителем, адже на той час дівчина вже 4 роки опановувала цей фах. А далі було навчання у Полтавському педагогічному інституті на філологічному факультеті, після навчання – життя закрутилось, завирувало…

Працює гурток художньої кераміки Ялинцівського НВК
За творчим процесом


16 років свого життя Світлана Петрівна віддала роботі вчителя української мови у Піщанській гімназії. Чимало років жінка не брала до рук ні глини, ні пензлів. А в 2015 році вона відвідала заняття у Кременчуцькій студії живопису й кераміки Be.Pottery, де знову попробувала ліпити глиняні вироби. Відвідавши лише кілька занять, надихнулася процесом, отримавши колосальне задоволення.
А коли Світлана Петрівна Кулявіна у 2016 році розпочала свою роботу в Ялинцівському навчально-виховному комплексі на посаді вчителя початкових класів, їй прийшла ідея створити в закладі гурток художньої кераміки. Цією ідеєю захопила батьків учнів, дирекцію закладу і поступово почала втілювати плани у життя. Дітям дуже сподобався новий гурток, вони із задоволенням почали його відвідувати. Їхніми першими роботами були дзвіночки. І нехай вони були ще не зовсім досконалими, але дітей ця робота неймовірно захопила.
Світлана Петрівна говорить, що з перших занять намагалася зацікавити своїх учнів. І це їй вдалося. Більше половини вихованців закладу почали відвідувати цей гурток. Сюди ходили різні діти, були й такі, які не відрізнялися старанністю у навчанні та зразковою поведінкою, але під час ліплення з глини такі учні демонстрували дивовижну посидючість та творчий підхід до справи. Ліплення з глини не тільки заспокоює, розвиває уяву та фантазію, а й виробляє такі риси як наполегливість, точність, старанність, спонукає дітей створювати під час роботи дружну сприятливу атмосферу, не сваритися, щоб «глинка не тріснула». На глиняні вироби впливає аура майстра, його енергетика та настрій.
– Поступово наш гурток розвивався, ми вдосконалювали свою майстерність, учні, які відвідували уроки ліплення з глини, встигали наробити чимало цікавих виробів, які прикрашали не тільки клас, а й домашню оселю. У гуртку діти працюють за двома рівнями, за розробленою програмою.
Завдяки підтримці директора закладу Романа Володимировича Назаренка ми придбали гончарне коло. Глину виписуємо по пошті, переважно з м.Слов’янськ, у рік її йде близько 100 кг. Мої учні брали участь у багатьох творчих конкурсах. Так Валерія Білокриницька, яка зараз навчається у 6 класі, брала участь у щорічній обласній виставці-конкурсі «Знай і люби свій рідний край», її роботи завжди займали призові місця. На Всеукраїнському творчому конкурсі вона стала лауреатом, зайнявши 1 місце,
– говорить Світлана Кулявіна.
Її вихованці кожного року беруть участь у районному фестивалі мистецтв «Веселкові береги Дніпра», отримують призові місця. Світлана Петрівна, як керівник гуртка, щороку теж бере участь у творчих показах робіт. Вона – учасник обласних конкурсів робіт-мініатюр керівників гуртків, де цьогоріч зайняла ІІІ місце, а минулоріч – перше.
Кілька років тому на місцевому святі у с.Омельник демонструвала свою та дитячу невеличку виставку робіт. Саме там познайомилася з чудовими майстрами гончарно-керамічного мистецтва Юрієм та Світланою Нечаями. Юрій був здивований Світланиною технікою, йому спочатку здалося, що роботи не з глини, а з дерева. Згодом Світлана Петрівна потоваришувала з подружжям, вони допомагають у випалюванні глиняних виробів, адже мають у власній майстерні спеціальну піч.


Світлана Кулявіна розповіла, що разом із знайомою Наталією Трушевською у Кременчуці проводила заняття з ліплення глиною для всіх охочих, які відвідували в основному мами з дітьми. Говорить, що три роки тому проводили двічі на тиждень безкоштовні заняття для дітей інвалідів та їхніх мам. Це була чудова релаксація для всіх, хто відвідував заняття, але, на жаль, це був нетривалий період.
У Ялинцівському НВК заняття гуртка проводяться на постійній основі ось вже майже 4 роки. І хоча робота з глиною заняття цікаве і захоплююче, але після цих занять лишається чимало бруду і щоразу потрібно все ретельно мити та прибирати. Та, незважаючи ні на що, гурток працює і його із задоволенням відвідують учні закладу.
Про гурток дізналися батьки дітей з м. Кременчук і привели їх до 1 класу Ялинцівського НВК. У класі Світлани Петрівни шестеро дітей з Кременчука і Піщаного, четверо учнів приїхало навчатися з Кременчука після садочка з вальдорфським направленням, він такий єдиний у місті, але, на жаль, шкіл таких немає, тому батьки шукають заклади, де дітям буде комфортно, затишно і цікаво продовжити навчання. Адже навчальний заклад знаходиться віддалено від міста, поблизу сосновий ліс. У теплу пору року заняття проводяться вчителями на свіжому повітрі у шкільному саду, наповнюваність класів невелика.
Світлана Кулявіна – представник нової української школи, але вона радо йде назустріч всім батькам і намагається створити затишну та творчу атмосферу для своїх вихованців, аби вони отримали тут саме те, що їм потрібно. А ще мріє, аби у закладі обладналася майстерня для занять гуртка, говорить, що таке приміщення є, але його потрібно ще утеплювати та ремонтувати, щоб воно стало придатним для творчості. Мріє, аби там вистачило місця і для гончарного кола, і для об’ємних стелажів для дитячих виробів.
Крім чудових доробків з глини у Світлани Кулявіної є чимало й інших творчих робіт, зокрема, в олійному живописі, вишивці бісером та нитками. За що б не бралася ця талановита жінка, все їй вдається. А як вона чудово читає поезію! Своє художнє читання неодноразово демонструвала на шкільних та інших урочистостях. А які гарні світлини знімає! Вона бачить і сприймає навколишню красу по-особливому – тонко і чуттєво, мабуть, тому що мала власні життєві уроки, які навчили її цінувати кожну мить, робити світ навколо себе кращим, яскравішим, наповнювати його добром, світлом та радістю.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з особистого архіву Світлани КУЛЯВІНОЇ.

Новий рік 2021 – під знаком Бика за Східним календарем

Це рік Білого Металевого Бика за східним гороскопом.
Практичний, цілеспрямований, прискіпливий Бик починає
новий 12-річний цикл китайського календаря.
Під його заступництвом були: 1925, 1937, 1947, 1961, 1973, 1985, 1997, 2009 роки і, звичайно ж, пройде 2021 рік.
У свої законні права Білий Металевий Бик вступить

25 січня 2021 року і буде правити до 11 лютого 2022!

Якщо ви народилися в рік Бика – ви практична, правильна і знаюча собі ціну людина. Ви звикли жити за правилами, вмієте рахувати гроші і знаєте, що робити в тій чи іншій ситуації. Вам підходять професії в сфері дизайну, креслення, механіки, мистецтва, політики, живопису, нерухомості, фармацевтики, виробництва. Ви можете стати успішними і в сільському господарстві. Люди, народжені під знаком Бика, терплячі, стримані, мовчазні й працелюбні. Головне – прислухатися до їхньої думки і не суперечити їм.
Чого очікувати в рік Бика: поради та прогнози на 2021 рік
Бик – працьовита і спокійна тварина. Він вміє викликати інших на відвертість, тому 2021 рік може пройти під знаком осмислення, нових відкриттів і змін. Господар року може принести стабільність, розміреність, поліпшення матеріального стану. У 2021 році він допоможе тим, хто вирішить відкрити свою справу і зайнятися підприємництвом.
Металевий Бик цінує і поважає працьовитість, він допомагає тим, хто спрямовує всі свої сили на поліпшення матеріальної сторони і взаємин. Але при цьому тварина досить консервативна. Тому слід залишатися чесним перед самим собою і працювати, не покладаючи рук. У 2021 році вам варто сподіватися тільки на самого себе.


Як і де зустрічати Новий 2021 рік Бика?
Щоб привернути удачу і отримати прихильність Білого Металевого Бика в 2021 році, не потрібно влаштовувати надто яскравих і гучних вечірок. Ретельно продумайте меню, локацію, підберіть декор і новорічні прикраси. Якщо ви вирішили зустрічати Новий 2021 рік вдома – наведіть порядок в шафах і зробіть генеральне прибирання.
Бик любить лад у всьому. Тому позбудьтеся від непотрібних речей, а в святковому інтер’єрі використовуйте спокійні відтінки, адже найактуальніші кольори 2021 року – сірий, білий, сріблястий, пастельний, блакитний. Ніяких червоних відтінків не варто використовувати!
На свято запросіть близьких друзів, родичів. Відмовтеся від святкування Нового року в компанії малознайомих людей.
Бик не звик до гучних компаній, занадто яскравих урочистостей. Він любить сімейну обстановку, прості посиденьки з рідними, але при цьому цінує оптимізм. Також він знає ціну грошам і вміє економити. Тому, якщо ви думаєте, де святкувати Новий рік 2021, вибирайте домашню обстановку, затишні заміські комплекси, але не ресторани або гучні дискотеки. Найкраще підійде те місце для свята, де можна поспілкуватися і спокійно відпочити.


У чому зустрічати Новий рік, щоб Бик приніс удачу?
Досить просте питання – в чому зустрічати Новий 2021 рік, може збити з пантелику навіть саму завзяту модницю. Важливо пам’ятати, що Бик не сприймає надто складних нарядів, що включають розрізи і мішуру. Для святкування Нового року підберіть сукню прямого крою, штани з блузою або топом, спідницю з фатину. Кольори – непомітні, не кричущі, світліші.
У вашому вбранні може бути присутнім металевий блиск. Але не потрібно дуже старатися, вибираючи яскраві сукні, від яких болять очі. Все повинно бути в міру. Вітаються сяючі аксесуари, біжутерія зі стразами, блискучий манікюр або взуття в блискітках.


Що приготувати на новорічний стіл аби задобрити бика
Плануючи зустрічати Новий 2021 рік, необхідно ретельно подумати, що ставити на святковий стіл. Бик – правильна і спокійна тварина, але вона не буде їсти все підряд. Бик любить смачні, ситні і апетитні страви. Щоб задобрити господаря 2021 року поставте на стіл порційні закуски, овочеву і сирну нарізку.
На вашому святковому столі повинні бути новорічні салати з рибою, зеленню, горіхами, м’ясом. Можете спробувати створити тематичні страви і закуски з зображенням бика, це виглядає дуже красиво. Безсумнівно, господареві 2021 року сподобається ваша увага.
У декорі столу на Новий рік у вас повинні переважати сріблясті і світлі відтінки, білий посуд. Використовуйте свічки в якості прикраси, серветки та інші елементи з зображенням бика.


Кому більше всіх пощастить У рік Бика?
В 2021 році фортуна буде на боці тих, хто народився в рік Бика за східним календарем. Також вона буде прихильною до людей, які народилися в рік Півня, Мавпи, Свині та Собаки.
Такі знаки зодіаку можуть розраховувати на допомогу Бика, його захист і заступництво в будь-яких справах. А таким знакам потрібно проявити особливу обережність: Тигру, Кролику, Змії, Дракону.
У тих, хто народився в рік Коня і Вівці все буде стабільно.


Прикмети на Новий рік 2021
Новорічне свято 2021 не можна уявити без світлих і хороших прикмет. Найголовніше – це встигнути загадати бажання під бій курантів. Але є й інші прикмети, які допоможуть вам привернути до себе удачу і увійти в рік з радісними надіями.
• При декорі новорічного столу поставте сільничку в самому центрі, щоб відлякати злих духів і негативну енергетику.
• До речі – розсипати сіль в новорічну ніч 2021 – це хороша прикмета, а ніяк не навпаки. Але не потрібно робити це спеціально.
• Не виносьте з дому сміття до 12 ночі, краще зробіть це вранці.
• Дотримуйтесь новорічного «дрес-коду» – одягніть наряд білого або сірого кольорів і прихопіть з собою талісман у вигляді Бика – і удача буде вам супроводжувати весь рік.
• Є одна дуже цікава новорічна прикмета. Перше слово, почуте за столом відразу після бою курантів, розповість про те, яким буде ваш майбутній рік.
Що не можна робити в новорічну ніч 2021:
• лаятися, сперечатися, сваритися;
• бити посуд;
• хандрити, сумувати, скаржитися;
• викидати їжу і мити посуд.

Зустрічати Новий рік 2021 слід в гарному настрої, в колі рідних і друзів, і тоді Білий Металевий Бик принесе вам щастя!

БУТИ ФЕРМЕРОМ – НЕЛЕГКО І ВІДПОВІДАЛЬНО

Пайовик Юрій ПОЗДНЯКОВ, завідуючий складу Сергій П’ЯТИБРАТ,
пайовики Іван МОВЧАН та Віктор П’ЯТИБРАТ, працівник Іван ЄФИМЕЦЬ
та голова СФГ «Обрій» Олег ПОПОВ

Житель с.Куп’євате Олег Олександрович Попов із числа тих людей, хто не боїться труднощів, а в ногу з часом сміливо йде вперед. Ще тільки-но на Глобинщині почало зароджуватися фермерство, на початку 2000-х він твердо вирішив поєднати своє життя із сільським господарством. Про обраний шлях, і як виявилося, на все життя, жодного разу не пошкодував, адже впродовж 20 років і по теперішній час успішно очолює СФГ «Обрій», що у Куп’єватому. За ці роки він довів, що фермерством можна і потрібно займатися, адже як форма господарювання воно може розвиватися, процвітати і приносити прибуток.
Нині в обробітку фермерського господарства перебуває 330 гектарів орних земель – це фермерські землі та земельні частки (паї) 75 пайовиків. Тут вирощують основні сільськогосподарські культури – озиму пшеницю, озимий ячмінь, соняшник, кукурудзу та сою.
– Урожаї нас радують, але не завжди. Рік на рік не схожий, адже сільське господарство – це така галузь економіки, де щось спрогнозувати наперед надзвичайно важко. От і цьогоріч погода внесла свої корективи – безсніжна зима, тривала літня засуха не дали змоги культурам отримати необхідну кількість вологи, і, як результат, урожай зібрали не той, на який сподівалися. Така картина нинішнім літом була характерна не лише для нашого району, а й сусідніх Кременчуцького, Семенівського та Козельщинського, – говорить голова СФГ Олег Попов. – Звичайно, змінам клімату та різним природним катаклізмам ми протистояти не в силі, та хотілося б, аби земля, на якій ми господарюємо, якій віддаємо свою турботу і сили, віддячувала щедрими врожаями, адже за нами стоять наші родини і люди, які віддали нам в оренду свої земельні частки (паї) і з якими потрібно вчасно та в повній мірі розраховуватися.
У СФГ «Обрій», крім Олега Олександровича Попова, трудяться ще шість працівників. На кожного з них він, як голова, може покластися, як на самого себе, бо вони надзвичайно працьовиті, сумлінні та відповідальні. Він твердо знає, що ніхто з них не підведе і гарно виконає свою роботу. Це Олександр Павленко, Микола Передерій, Іван Єфимець, Сергій П’ятибрат, бухгалтер Ірина Гришина, а також дружина і кухар в одній особі Валентина Попова. Він, як голова, вимогливий не лише до людей, а й до себе, бо за всі ці роки став справжнім професіоналом своєї справи, який в однаковій мірі дбає і про землю-годувальницю, і про людей, які живуть і працюють разом з ним.
Техніки, наявної в СФГ, вистачає для якісного і вчасного обробітку земель. Є у них і МТЗ, і Т-150, і два зернозбиральні комбайни – «MASSEY FERGUSON» та вітчизняна СК-5 «Нива», а також весь необхідний причіпний інвентар. Всю техніку в господарстві ремонтують своїми силами, бо у механізаторів дійсно золоті руки, яким під силу будь-яка робота. Під час напружених польових робіт, коли дорогоцінна кожна хвилина, обіди і полудники працівникам вивозяться у поле. Короткий перепочинок – і знову до роботи, і так вже впродовж багатьох років. Як розповів голова СФГ Олег Попов, цьогоріч посіяли 70 га озимої пшениці та 30 га озимого ячменю, які дали дружні сходи і зараз перебувають у задовільному стані.
Одним із найважливіших аспектів у роботі голови СФГ Олег Олександрович Попов вважає роботу із пайовиками фермерського господарства, адже люди повірили йому і віддали в оренду свої земельні частки (паї). В «Обрії» з ними завжди дотримуються договірних зобов’язань і вчасно розраховуються. Як свідчить практика останніх років, в більшості розрахунок відбувається коштами. А ще своїм пайовикам тут безкоштовно обробляють присадибні ділянки незалежно від їх розмірів, обмолочують посіви зернових культур, у разі потреби видають і сіно, до речі, теж безкоштовно.
– Праця на землі ніколи не була легкою – це важкий і надзвичайно відповідальний труд. До непередбачуваних природних сюрпризів додається ще і цінова політика держави. Коли урожай щедрий – то ціна на сільгосппродукцію надзвичайно низька, і навпаки, коли мало зібрано, то, повірте, і гарна ціна не в радість, бо немає чого продати, – говорить голова СФГ «Обрій» Олег Олександрович Попов.
Фермери завжди були, є і будуть справжніми господарями своїх населених пунктів, яким не байдуже життя їхньої громади. Не виняток і СФГ «Обрій», яке завжди підтримує соціальну сферу села, за що їм щиро вдячні односельці. Господарство тісно співпрацювало весь цей час із сільською радою, очільником якої багато років поспіль трудилася Людмила Іванівна Сокіл.
Олег Попов ніколи не стояв осторонь допомоги нашим воїнам, завжди відгукувався на прохання волонтерів про підтримку військових підрозділів, бо має добре серце та щедру вдачу.
То ж хай щастить Вам і надалі у нелегкій хліборобській праці, хай колосяться щедрими врожаями Ваші ниви, хай підтримка держави буде більш відчутною та дієвою. Здоров’я Вам та всьому колективу СФГ «Обрій», миру, злагоди та процвітання!

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

«СЛАВА БОГУ, ЯКИЙ ТРИМАЄ МЕНЕ НА ЦЬОМУ СВІТІ»

Віра ГУДЕНКО, с. Ламане
У колі дружної родини

Так мовить 92-річна мешканка мальовничого села Ламане, що привільно розляглося собі побіля Псла, Віра Захарівна Гуденко.
Її затишний будиночок, що розкинувся зручнесенько собі в низовині, виглядав на дорогу новими пластиковими вікнами, наче очима. А далі, ще нижче, чорною стрічечкою ріллі струмував та звивався город. То щоб піднятися бабусі на узвишшя, до людей та цивілізації – треба здолати сходинок з двадцять, видовбаних в землі. Та й яка там цивілізація, коли в тому, забутому Богом селі, навіть магазину немає…
Але наша бабусенька на те не нарікає, а жаліється, що «отой вірус вже всіх задовбав», а через нього, клятого, рідше діти, онуки та правнуки стали навідуватися. Та Віра Захарівна не втрачає оптимізму і вірить, що все ж настануть кращі часи, бо скільки вже всього пережила на своєму віку, що ні словами сказати, ні пером описати. Пережила і голодомори, і війну, й відбудову, і найстрашніше, коли сина втратила, – загинув її Коля в далекому Казахстані.

З чоловіком Євгеном ЗАХАРОВИЧЕМ
З найріднішими


Народилася Віра 13 вересня 1928 року. Виповнилося їй всього п’ять рочків, коли голодна смерть 1933 року забрала її тата Захара. Матуся лишилася з трьома дітками віку вікувати. Та незабаром трапився на її життєвому шляху добрий чоловік, який і взяв її з напівсиротами (вона ж писаною красунею була), прижили ще чотирьох дітлахів. Та коротким був вік і в цього чоловіка, який замінив не на довгий час Вірі батька. Неймовірними зусиллями підняла і поставила її мама на ноги п’ятеро дітей, бо двоє не вижили в страшні роки лихоліття.
Ледве грамоти дівчина трохи навчилася, як довелося в 12 літ йти в поле працювати, в колгоспній ланці полоти, бо мама вже тяжко хворіла, а двох старших брата й сестру, Колю і Пашу, забрали на примусові роботи до Німеччини. А вдома страшна бідність та голодні діти: малий, мала та ще менша. Слава Богу, якось вижили.
Та все ж усміхнулася нашій Вірі Захарівні доля, коли зустріла свого Євгена Захаровича, з яким прожили у парі 53 роки. Коли ж одружилися, то й до Ламаного переїхали, звели оселю, гостинну й веселу. Бог дарував їм трьох діток: Зінаїду, Василя та Миколу. А що вже трудилися, то на славу, від зорі до зорі, де тільки й сили бралися. Працювала Віра і трактористкою, і причіпником, і різноробочою, і вихователем у дитячому садочку, а Євген – бригадиром тракторної бригади.
Зросли та розлетілися діти, донечка Зіна, хоч і недалеко мешкає, в Кременчуцькому районі, але хворіє, Василь – той у далекому Мурманську, але щороку приїздив до материнської оселі, в село свого дитинства, і дровець нарубає, і всю чоловічу роботу переробить… Не приїздив тільки син у минулому році, з огляду на останні події в Україні та світі. Та турбується про матусю, щотижня їй телефонує. Незагойною раною для мами стала смерть наймолодшого сина Миколки, який загинув при загадкових обставинах у Казахстані.
Сімнадцять років вікує Захарівна сама-самісінька в спорожнілій оселі, бо в 2003 році покинув свою голубку Євген Захарович, відлетів у засвіти, лишивши по собі світлі та добрі спогади. Все на обійсті Гуденків нагадує про нього та його дбайливі натруджені руки. А попід хатою довжелезний стіл простягнувся, за яким всіх односельців можна розмістити…
– Це мій господар змайстрував, коли на пенсію йшов, щоб всі друзі, рідні та знайомі за ним умістилися. Цей стіл часто виручав, коли вся наша велика рідня збиралася. А тепер сумує собі, порожній… І господар мій дуже гостинний був, і я любила гостей пригостити. Та все відлетіло, відбуло, як і не було. Та я не скаржуся на долю, все в мене є: і взутися, і вдягнутися, і їсти, й пити, діти все привозять, єдине – спілкування мало. І сусіди в мене хороші, родина Розкішних, завжди турбуються про мене, і соціальний робітник Наталія Петрівна Гусаренко двічі на тиждень приходить, допомагає мені в усьому. А односелець Василь Кармазин мені он такі гарні східчики зробив, аби легше було підійматися нагору. Я й городик сама обробляю, є в мне на грядках і картопелька, й цибулька, й помідорчики. У цьому році в мене гарні томати вродили, ще й інших пригощала. А взагалі, я в селі найстарша і невредна, певне тому й тримає мене Господь на світі, – мовить, усміхаючись, Захарівна.
Тож з роси і води Вам, Віро Захарівно! Ще багато Вам зим і літ рясту топтати!

Фото з сімейного архіву Віри ГУДЕНКО.

ВСЕ ЖИТТЯ – У ЗОШИТІ ОДНОМУ…

Андрій ГАСАН

Час… Він – невблаганний, він – невмолимий, він – незворотний, він – нещадний. Здавалось, ще недавно молодість цвіла, зрілість мудро шляхом походжала, а там, за рогом, вже й літа на зиму повернули.
Ось так і незчувся в роботі та клопотах про хліб насущний Андрій Федорович Гасан з с.Шепелівка, як і 92-й день народження постукав у двері його привітної і затишної оселі, де мешкає разом з донечкою Валентиною. Валентина Андріївна повернулася до батьківської хати 2 роки тому, як відійшла у засвіти матуся Галина, а татові потрібні були її опіка і допомога.
У оселі Гасанів тепло і віє якимось особливим затишком, а дідусь Андрій такий доглянутий і чепурненький, щиро усміхається та радіє непроханим гостям.
– Коли за батьками є хороший догляд, то вони і житимуть довгенько – на радість дітям, – так мовить Валентина Андріївна, ніби голублячи поглядом свого тата.
Запашні яблука, жовті, зелені, червоні, червонобокі – щедрий дарунок осені – розляглися на поличці дивана і ніби усміхалися сонячно. На моє запитання, навіщо стільки, донечка Валентина мовила: «Це татове прохання, вони нагадують йому літо і сонечко, він вдихає їхній неповторний аромат, що повертає його в дитинство»…
І потекла тихоплинна розмова про життя-буття. Андрій Федорович неспішно надягає окуляри і достає з шухляди зошит, де занотовані основні віхи його життя.
Донечка, лагідно усміхаючись, мовить: «Тато все записує до свого «життєвого» зошита, всі важливі події та історії, що з ним відбулися».
Народився Андрій Федорович 11 грудня 1928 року в Шепелівці, у родині одвічних трударів, Федора Івановича та Євдокії Василівни. Довелося хлопчині без батька зростати, бо в 1938 році Федора Гасана репресували і за рішенням «трійки» НКВС відправили в Комі АССР, а згодом на уранові шахти…
У грозовому 1941 році Андрійко закінчив 5 класів Устимівської школи, ось на цьому і закінчилося його навчання, а з ним і дитинство, обпалене війною. Перед сивочолим дідусем і досі постають жахливі картини минулого: то як вони з мамою переховувалися від поліцаїв, аби не потрапити до Німеччини, то спалене дощенту рідне село і всього дві вцілілі хати. Гасанам пощастило врятувати від пожежі стелю своєї оселі, тож якось і пережили страшну сніжну та морозну зиму 1943 року.
Багато односельців не повернулися з фронтів Другої світової, тож спеціалісти у селі були на вагу золота, і тямковитого юнака послали на курси бухгалтерів у Горошино. Та недовгим було його «бухгалтерування»… Довірили у 1945 році сімнадцятирічному Андрієві відповідальну місію – щодня складати списки колгоспників, які виходили на роботу (на трудодень кожному працівнику належало видати по 150 грамів борошна). Але погодьтеся, чи можна було нагодувати родину отим борошном. Тож до Андрія з плачами і слізьми зверталися односельці, аби дописував у списки зайвих людей. І хлопчина не міг встояти перед тими голодними благальними очима. А незабаром його «розжалували» з бухгалтерів, навіть під суд віддати хотіли, та голова сільської ради, слава Богу, заступився, мовивши, що кожен в цій ситуації зробив би подібне.
Тож вирішив Андрій стати рядовим робочим, досить вже «бухгалтерувати», спочатку пішов на курси трактористів, деякий час працював причіпником, потім ремонтником тракторів у Погребах. А в 1948 році подався юнак у Донбас, закінчив ФЗО, працював у шахті, а згодом трудова доля закинула його на Путилівський завод. У травні ж 1951 року Андрія Гасана призвали на строкову військову службу аж у Калінінградську область, спочатку був механіком-водієм САУ-100, згодом вже командиром відділення і отримав сержантське звання.
А в далекому вже 1954 році повернувся красень-сержант до рідного села, до батьківського порога, де всі ці роки його вірно чекала дівчина на ймення Галина, яка стала його дружиною на довгі 63 роки щасливого подружнього життя. Господь дарував подружжю Гасанів двох дітей, сина Миколу та доньку Валентину, яких батьки виховали в злагоді та любові хорошими людьми.
Тож Гасани людей завжди шанували і себе на поталу не давали, хату збудували, а ще, чесно і сумлінно працювали: дружина Галина працювала в дитячому садочку, Андрій Федорович – обліковцем у бригаді, касиром у конторі, а згодом, коли об’єднали колгосп Свердлова з колгоспом Мічуріна в 1974 році, трудився комірником аж до 1989 року.
Окремий розділ у своєму «життєвому» зошиті Андрій Гасан присвятив спогадам про тих славних і щирих людей з якими йому доводилося спілкуватися і працювати, зокрема, легендарному хліборобу, голові колгоспу «Мічуріна», Герою Соціалістичної Праці Василю Єрофейовичу Курченку та Ганні Петрівні Андрієнко, заслуженому агроному України. Є тут і згадки про його юнацькі трудові подвиги в колгоспі, як скошував до гектара за день збіжжя, коли норма була пів гектара, за що преміювали відрізом сукна на штани. Намагався завжди бути попереду, бо не міг жити і працювати інакше, бо сам він з роду славного, хліборобського, як і матуся Євдокія, яка прожила цілісіньке століття. Син Андрій та невістка Галина доглядали стареньку, наче кімнатну квіточку, в теплі та любові, саме так як доглядає тепер тата донечка Валентина.
Тяжке непоправне горе постукало в оселю Гасанів: Всевишній забрав до себе в страшному липні 1993 року сина Миколу, а згодом і дорогого онука Пашу, який загинув в розквіті літ. Сивою голубкою два роки тому відлетіла в інші світи й незабутня дружина Галина. Тож важко сивому голубу летіти з одним крилом. Та слава Богу є в нього надійна підтримка, його донечка, його світле сонечко. А ще, онучка Юлечка та правнучки Олечка та Анечка, які люблять свого дідуся і прадідуся понад усе.
11 грудня до Андрія Федоровича Гасана з Шепелівки завітає на поріг 92-й день народження. Тож щиро вітаємо іменинника з цією подією в його житті!
Тож, шановний імениннику, здоров’я Вам міцного, щастя й світла в душі, вогника надії в серці, сонечка за віконцем і затишку в оселі, люблячих близьких за столом і доброї щирої усмішки на Вашому обличчі.


Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ДВІ ЖИТТЄВІ ДОРОГИ, ЯКІ ПОСТРІЧАЛИСЬ КОЛИСЬ – НАВІКИ ПЕРЕПЛЕЛИСЬ

Іван та Зінаїда ГОЛИШІ

Осінньої пори, на казку в цьому році схожу, у днину сонячну й погожу завітали до гарної та дружної родини Івана Івановича та Зінаїди Миколаївни Голишів, яка мешкає в Жуках. А було це 4 листопада, саме в той день, коли 53 роки тому, в незапам’ятному 1967 році молоді, вродливі, замріяні Іван та Зіна побралися, а дві життєві дороги, які пострічались колись – навіки переплелись.
Ох дороги-дороги, що слалися під ноги юної та завзятої красуні зоотехнічки, яка поспішала знайомим вже шляхом на ферму в сусіднє село Коломицівку… І раптом – вантажівка біля неї зупинилася… «Сідайте, красуне, домчу з вітерцем Вас до Ваших корівок», – мовив, щиро усміхаючись, веселий та вродливий водій.
… І втонула дівчина в тих глибоких вогнистих Іванових очах на все життя, на довгі й щасливі роки подружнього життя.
Господь подарував Голишам двох дітей, сина Олексія та донечку Тетяну, їхню гордість, підтримку і надію. Виростили батьки дітей своїх чесними і порядними, трудолюбивими людьми, а нині пишаються своїми найкращими в світі онуками: Олею та Ірою, які вже здобули вищу освіту, дев’ятикласницею Юлею та єдиним онуком Олександром, який нині несе ратну службу в Національній гвардії України. Дідусь Іван та бабуся Зіна з надзвичайною любов’ю і ніжністю розповідали про своїх дітей та онуків, про їхні життєві сходинки, що їхні очі просто сяяли щастям, адже життя прожите недаремно.
Тільки б жити та радіти Голишам. Та, на жаль, здоров’я підводить, і ніжки зовсім не такі прудкі, як колись, і руки, не такі вправні та беручкі, бо скільки доріг здолали, скільки справ зробили – не злічити. А що вже трудилися, то на совість, бо не могли інакше, бо ж самі з роду справжнього, хліборобського, в них з діда-прадіда закладена любов до праці.

Родина ГОЛИШІВ (коли діти були маленькими)…


Іван побачив цей світ 1 вересня буремного 1942 року в с. Жорняки, тата бачив лише на світлинах, бо не повернувся Іван Голиш з полів Другої світової, пропав безвісти. Тож важко було зростати напівсиротою, а в родині, окрім нього, ще двоє сестричок, яких матусі довелося піднімати на ноги самостійно. А Іванко – єдиний чоловік у родині, тож рано довелося скуштувати хлопчині хліба мозолястого: пас і колгоспну худобу, і водовозом був, ніякої роботи не цурався, та й вона любила його. А в 1962 році забрали юнака на службу в армію. Три довгих роки служив Іван Іванович далеко від рідного дому, аж у самій Німеччині. Уже під час служби військове керівництво відмітило його здібності та водійську майстерність і довірило йому перевезення офіцерських дітей до школи, що була за 25 кілометрів від гарнізону. Коли ж повернувся додому, знову ж сів за кермо – став водієм колгоспу «Ленінський шлях». Під гул двигуна та неповторну мелодію полів минали трудові будні Івана Івановича, який за покликанням душі, за станом серця прикипів душею до улюбленої професії. За його плечима 46 років трудового стажу і один-єдиний запис у трудовій книжці.

Під час служби в армії (Іван ГОЛИШ справа)


Іван Іванович за самовіддану і чесну працю в 1977 році був нагороджений орденом Трудової Слави III ступеня та багатьма медалями і похвальними грамотами, його портрет багато років прикрашав районну та колгоспну дошки пошани. Тож працював цей чоловік на славу!
Не відставала від свого коханого орденоносця й дружина Зіна, життєва зірочка якої загорілася 16 січня 1944 року в далекій Німеччині (її батьки в роки війни були вивезені туди на каторжні роботи). Тож в переможному 1945 році молоді батьки повернулися в рідні Бориси з маленькою донечкою-красунею, яка зростала, наче доглянута квіточка, гарною і розумною, а поряд з нею ще й братик з сестричкою. Треба сказати, і це вразило мене найбільше, її батьки прожили довге, щасливе й красиве життя і померли в один день і в одну годину…
Зінаїда Миколаївна успішно закінчила школу, а згодом з червоним дипломом і Андріївський зооветтехнікум і за призначенням у 1965 році приїхала працювати зоотехніком по племінній справі у колгосп «Ленінський шлях». Десять літ свого життя віддала жінка цій нелегкій справі, а потім пішла працювати продавцем до сільського магазину, бо робота зоотехніка зовсім нежіноча і вимагала недоспаних ночей, і свят, і вихідних, і невтомних буднів. Та головна причина – малі діти, які тільки-но зіп’ялися на ніжки і потребували матусиної ласки і догляду.

Ось така звичайна, і в той час незвичайна родина Голишів мешкає в неповторному і мальовничому с. Жуки. Безцінним скарбом кожного українського села є працьовиті та щирі люди, їхні добрі справи, відкриті, гостинні серця, саме такі як у Івана Івановича та Зінаїди Миколаївни. Тож нехай радість приходить до вашого дому, розмівши тривогу, недугу і втому. Хай гріють серця почуття лише високі і будьте у парі щасливі сто років.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Голишів.

1 2 3 9