ПОБАЧИВ СВІТ АЛЬМАНАХ «КЛАРНЕТИ ГЛОБИНСЬКОГО КРАЮ»

Нещодавно, багряної осінньої пори, у районному Будинку культури відбулася хвилююча і довгоочікувана подія – члени Глобинської міської літературно-мистецької громадської організації «Квітка натхнення» презентували перше видання альманаху «Кларнети Глобинського краю». Народився «первісток», такий жаданий і бажаний, виплеканий і вимріяний його творцями.
І хоч це неповторне дійство відбувалося у непростий час, пов’язаний з пандемією короновірусу, а всім присутнім довелося дотримуватися правил перебування в громадських місцях під час карантину – все це не затьмарило радість від події видання творчих доробків спілчан.
Присутніх авторів альманаху, який нещодавно побачив світ, щиро привітав голова Глобинського осередку партії «Сила і честь» Олександр Артюшенко, за сприяння якого побачив світ альманах. Зі словами вітань до присутніх звернулися голова Градизької спілки літераторів «Цвіт чебрецевий» ім. І.Білика Світлана Солона, поетеса і майстриня декоративно-прикладного мистецтва, куратор Загальнонаціонального проєкту «Слово Кобзаря у вишивці», одна з творців альманаху Катерина Калініченко з Полтави.
Під час проведення заходу лауреатам XXI Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» Володимиру Ринденку, Марії Підубній та Любові Таборовець Світлана Солона вручила почесні відзнаки.
Того незабутнього дня всіх цих талановитих людей об’єднала спільна мета – відкривати неповторний мистецький світ, радувати поціновувачів поетичного та прозового слова новими творчими доробками.
До різножанрового альманаху увійшли поезії наших талановитих земляків: Ніни Полівко, керівника ГО «Квітка натхнення», Лілії Білоус, Івана Бугая, Віктора Прикіпєлова, Валентини Циган, Марії Ковтун, Тетяни Починок, Олексія Демішева, Євгена Шкірка, Валентини Ярошенко, Миколи Шеверди, Валентини Кравченко, Галини Главан, Лариси Перчик, Марії Піддубної, Любові Таборовець, Лідії Слюсар, Ганни Потабрик, Валентини Заїченко. Більшість доробків вирізняються тонкою ліричністю, любов’ю до природи, людини, рідного краю.
Альманах пропонує читачам і неперевершені прозові твори Марії Ковтун, Ніни Полівко, Ганни Потабрик, Володимира Ринденка, Лілії Білоус; представлені на його сторінках і краєзнавчі надбання Сергія Харсуна, Ростислави Романюк, Олександра Логвина, Олександра Матвійця. В одному з розділів представлені ілюстрації декоративно-прикладного й образотворчого мистецтва, народної творчості Надії Мацулевич, Марії Курченко, Віри Ляшенко, Валентини Гаєвської, Надії Ключки, Рози Окань, Надії Крюк, Людмили Дзюби, Володимира Ринденка, Оксани Тюрєвої, Валентини Кравченко, Марії Піддубної, Катерини Калініченко. Чільне місце в альманаху відведене й талановитим гостям, зокрема, Надії Зиковій, Людмилі Костиренко, Лідії Синягівській, Світлані Солоній, Світлані Червенко, Оляні Тарапатовій.
На сторінках збірки знайшла своє відображення й творчість незабутньої Надії Миколаївни Чорноволенко, життєва свіча якої згасла два роки тому, але її поетичне слово продовжує жити в серцях тих, хто її знав, захоплювався її поезією, що йшла від самісінького серця.
– Нарешті здійснилася наша спільна багаторічна мрія бути разом та творити разом. І разом відкривати для світу неперевершену красу нашого рідного краю, його правдиву історію, і ті трепетні почуття, що лягають на папір віршами та прозою, або розкриваються у витворах образотворчого чи декоративного мистецтва. Сьогодні на суд читацького загалу ми виносимо наш перший спільний творчий доробок «Кларнети Глобинського краю». «Кларнети» – тому, що всі автори нашого спільного творення є аматорами, для яких процес творення є розкриттям граней власної душі. Свою різнопланову творчість ми пов’язуємо з Глобинщиною, бо саме вона є невичерпним джерелом нашого натхнення, нашою спільною музою, що поєднала нас, надала можливість такої трепетної зустрічі з вами – першими поціновувачами нашої творчості. Ми щиро сподіваємося, що наше творче надбання знайде шлях до душ і сердець людей, бо в свої творіння ми вклали найщиріші почуття – любов до України, до рідного краю, – так у вступному слові звертається до майбутніх читачів Ніна Полівко, керівник ГО «Квітка натхнення».
А на завершення цього творчого заходу учасники мали змогу посмакувати смачним величезним тортиком, прикрашеним символікою «Квітки натхнення», що приготувала для спілчан донька талановитої Валентини Циган – Людмила Юременко.
Віримо і сподіваємося, що це неперевершене видання буде тільки початком, першою сходинкою на творчий Олімп і розпочне цілу серію творчих альманахів, що відкриють для нас багатогранну Глобинщину, край самобутніх талантів та славної історії.

У ПОМІЧ СЕЛЯНАМ

Народний синоптик

До вже опублікованих моїх спостережень за майже 46 років за погодою, цього разу я повідомлю нашим селянам свідчення старожилів нашого села про визначення врожаю, як це робив великий знавець природи, нащадок козаків, селянин Крюк. На жаль, ім’я його не збереглося.

  1. Отже, сівба озимих у вологу землю «по Крюку»:
  • на другий день після народження місяця-молодика і до повного місяця – сіяти рано вранці, при ясній погоді, північних вітрах у дні родючих знаків зодіаку – врожай буде хороший;
  • коли місяць уповні, то сіяти на другий день повного місяця – опівдні, при ясній погоді і південному вітрові у родючі знаки зодіаку – врожай буде хороший;
  • якщо місяць на ущербі, то сіяти після обіду у родючі знаки зодіаку, ясно чи хмарно немає значення – врожай буде хороший;
  • при посіві у суху землю, знаки зодіаку, вітер, ясно чи хмарно – значення немає, тут важливо тільки те, у сухому чи вологому знаку зодіаку піде дощ і насіння почне проростати, якщо у вологих знаках, то врожай буде хороший.
  1. Передбачення майбутнього врожаю «по Крюку»:
    (Ця прикмета стосується трьох різдвяних днів, тобто 7,8 та 9-го січня).
    -якщо у один з цих днів на світанку, коли сонце ще не сходить і ранкова зоря ще світить на сході, небо на сході набуває світло-фіолетового кольору, то все, що ми сіємо: жито, пшеницю, гречку, кукурудзу, соняшник, буряки і т.д. – урожай слабий.
    А те, що ми саджаємо: картоплю, цибулю, часник, полуницю і розсаду всіх овочів – урожай хороший;
    -якщо у один з різдвяних днів небо на сході у вказаний час набуває зеленувато-жовтого кольору, то буде навпаки – вродить все, що ми сіємо, а все, що саджаємо, дасть слабий урожай.
  2. Висока веселка після дощу – на подальші дощі. Подвійна і навіть потрійна веселка після дощу – на тривалі дощі. Рідкісне явище – біла веселка, наче перевесло з білих хмар через усе небо – теж на дощ. Низька веселка після дощу – на ясну погоду. Зимова веселка – на дощову весну.
    Наступні дві прикмети «по Крюку» – страшні тим, що це не прикмети, це Боже знамення нам, грішним, з небес.
  3. Якщо в один з різдвяних днів зійде криваво-червоне сонце – це на війну, на кровопролиття, на людські жертви. 7 січня 2014 року зійшло криваво-червоне сонце і російський «мініпрезидент» пішов війною на Україну. Більше того, 8 січня 2020 року сонце зійшло червоне, збільшене у розмірах і через червоні хмари. Тоді я подумала, що війна Росії з Україною 2020 року не закінчиться. На жаль, до війни Росії з Україною та війни на Близькому Сході, у нас сталася страшна авіатроща під Чугуєвим, забрала 26 молодих життів, далі почалась війна Азербайджану з Вірменією за Нагірний Карабах та президентський терор у Білорусі. Хіба це не страшно?
  4. У грудні 2019 року газета «Сільські вісті» повідомила, що 2 грудня 2019 року у Одеській області на голу, невкриту снігом землю, випав сніг з грозою і блискавками, і що це вказує на теплу і коротку зиму. Та за свідченням нашого пращура Крюка – це Боже знамення, попередження нам, грішним, і воно просто жахливе.
    «По Крюку»: якщо зимової пори, на голу, невкриту снігом землю випаде сніг з грозою і блискавками – це вказує на таке:
    -зима тепла і коротка;
    -весна рання, суха, з приморозками;
    -літо сухе, неврожайне, влітку великі пожежі;
    -рік великого людського мору.
    Опівночі 3-го грудня 2019 року у нашій місцевості випав сніг без грому і блискавок. Зима була нехолодна і коротка і вже 16 лютого 2020 року відбулося не весняне, а зимове парування землі, що вказувало на сухе літо. Березень і квітень 2020 року були сухі, з приморозками до 26 квітня, коли почався дощовий, холодний період – весь травень до 6 червня. Далі літо сухе і спекотне. Хоч далеко і ненайкраще, та Полтавщина була не без урожаю. Одеську ж область охопила велика посуха, без жодного дощу всю весну. Згоріли посіви озимих і ярих культур від сильної спеки. Один із фермерів з великого розпачу, що не буде чим розрахуватися за кредити з банком та з власниками паїв, покінчив життя самогубством. Не секрет, що держава про фермерів не турбується зовсім. Та як могли власники паїв у такий жахливо неврожайний рік вимагати орендної плати? Чому ж не підтримали свого фермера хоча б морально, не відстрочили виплату за оренду паїв до кращих часів? Чи їм стало краще жити, коли загинув їхній фермер? Хіба це не страшно? За сухий квітень, сухе літо і сухий вересень я нарахувала близько 50-и великих пожеж, коли горіли не тільки ліси, горіли цілі села, загинули у вогні люди. Хіба це не страшно?
    Того ж таки грудня 2019 року пандемія коронавірусу почала свої «жнива смерті» по всій планеті. Це просто жахливо! Хто може заперечити, що наш пращур Крюк неправий, і що це не Боже знамення нам, грішним?
    А ще нашій планеті прямо «в печінки» вперли андронний колайдер у Альпах. За моїми спостереженнями, коли почав працювати цей колайдер, у нас на планеті почастішали великі землетруси, виверження вулканів, посухи, великі повені, де їх ніколи не було, шторми, смерчі, тайфуни. У такій ситуації нам обов’язково потрібно мати дворічний запас хліба (пшениці) і сіна для худоби. На мою думку, не буде добра Україні та її народу, допоки не буде повернуто нам наш історичний, ведичний жовто-синій прапор. Синьо-жовтий прапор мають три країни: Україна, Барбадос і республіка Чілі. Це як одна ложка до обіду на трьох. Хто сильніший – обідатиме з ложкою, двоє інших хіба що жменями сьорбатимуть. От і «сьорбає» Україна і її народ біду за бідою. Як єдиний Бог у Святій Трійці, так кожна країна має три священні обереги: герб, гімн і прапор. У нас герб і гімн правильні, а прапор – ні! Це значить, що третя сторона життя країни не захищена оберегом. Через цю незахищену сторону і лізе до нас всяка нечисть зі своїм свинячим рилом та в наше українське вальцьове борошно. Доки не змінимо кольори на прапорі, ми, українці, будемо мислити «заднім умом» і обиратимемо у президенти людей непатріотичних і непрофесійних. Не помилитися б нам на цих виборах і обрати аграріїв, інакше села не врятувати.
    Бажаю всім миру, злагоди і взаєморозуміння.
    Ганна БАГЛАЙ, с. Петрівка.

До Дня працівників освіти

УЧИТЕЛЬ, ПЕРЕД ІМЕНЕМ ТВОЇМ!

Пливуть павутинки бабиного літа в небесній жовтневій блакиті під подихом вітру, легкі і прозорі. У вальсі осіннім, немов у нескінченній круговерті, кружляє багряно-золотаве листя і тихо лягає під ноги Вчителя. Сумно шелестить під ногами, ніби шепоче пісню прощання з молодістю, з роками, що пролетіли-промайнули, наче уроки, у вічних вчительських турботах і клопотах. Є щось неповторне, чарівне у тих журливих ритмах музики осені.

Віра МАЛЬКО


Віра Григорівна Малько замріяно вдивляється в далечінь і згадує свою першу вчительську осінь, далекий, але такий пам’ятний 1975 рік, коли вона зовсім юною після закінчення Полтавського педагогічного інституту приїхала у с. Пустовійтове, таке колись чуже і далеке. Розбита грунтівка, по обидва боки якої непролазними хащами тягнулася дереза, обабіч розкинулися «шевченківські» хатини… І школа серед степу, і її перший директор: вимогливий, але справедливий і свято відданий освітянській справі Олександр Павлович Семерядченко, і її перший колектив, де її тепло зустріли і прийняли, наче рідну дитину старші колеги. А згодом це село і школа, дружний колектив і найкращі та найталановитіші учні стали для неї найріднішими в світі, невід’ємною частинкою її насиченого, неспокійного, але такого щасливого трудового життя.
Чи думала Віра Григорівна тоді, 44 роки тому, що діти і навіть онуки її колишніх учнів, з захопленням і світлою радістю навчатимуться премудрості української мови і літератури на її уроках, адже не одне покоління пустовійтівців випустила вчителька в самостійне життя. Вдень навчала дітей, а ввечері їхніх батьків, бо в ті часи в селах працювали вечірні і заочні школи.
Ніколи в житті не забуде вчителька свій перший урок української мови в 7 класі, того хвилювання, що переповнювало все її єство, коли на неї з цікавістю дивилися допитливі сірі, карі, блакитні оченята. А її тіпало, наче в лихоманці, підкошувалися ноги, і вона, така ніжна й тендітна, стала близенько біля столу, щоб ненароком не втратити свідомість. І тут її тремтячу руку накрив своєю долонькою Сергійко, який сидів на першій парті, і тримав доти, поки вона не заспокоїлася. Тож з учнями у Віри Григорівни якось склалося відразу, вона знайшла свій ключик до їхніх сердець, адже діти, як ніхто інший, відчувають коли їх люблять, розуміють і ставляться з повагою. А любові в палкому серці вчительки, терпіння, мудрості і доброти вистачало на всіх, енергії і творчого натхнення – не позичати.
Її уроки рідної мови були, наче пісня. Вона ж щодня допомагала своїм галасливим, але таким рідним пташенятам, пізнавати світ, людей навколо, навчала бачити і добро, і зло, цінувати незабутні миті шкільного життя. Кожного дня її учні були наче вмиті теплом і ніжністю, адже у її серці на всіх вистачало добра і душевності, що зігрівають їх і зараз, через роки, через десятиліття. Адже скільки цікавих екскурсій, незабутніх поїздок, походів, виховних годин і концертів, шкільних вечорів і святкових ранків, спільної праці на полях радгоспу та фермах було в їхньому житті і завжди поруч була їхня рідна і незабутня Віра Григорівна.
А з Вірою Григорівною завжди поруч, рука до руки, плече до плеча нелегкими життєвими дорогами прямує її коханий чоловік Анатолій Тимофійович, який в усьому і завжди підтримує свою дружину, оберігає наче тендітну квіточку від всіх вітрів, намагається завжди бути потрібним, бо знає не з розмов, яка ж вона нелегка вчительська праця.
Анатолій та Віра знають одне одного змалечку, бо однією стежиною бігали до рідної Броварківської школи, зростали й мужніли в найкращому в світі селі дитинства, де зорі падали для них зорепадами і котилися у траву, бо саме там їхні палкі юні серця поєднало одне-єдине кохання на все життя, бо й до цього часу вони дивляться одне на одного закоханими очима. Вірно чекала красуня Віра з війська свого статного чорнявого легеня, а коли дочекалася, зразу ж і забрала його в Пустовійтове. Та він поїхав би за своєю Вірочкою, хоч на край світу. Насичена трудова біографія і в Анатолія Тимофійовича, він також знайшов себе в Пустовійтовому. Його знають і поважають в селі за принциповість, справедливість, людяність, бо працював і водієм, і завгаром, і керуючим відділку, і головою сільської ради.
Це вже зараз, через роки і десятиліття, рідним стало для Мальків село, де писали вони свою трудову повість, але й досі манять і кличуть до себе неповторні Броварки. Бо саме Броварки будував тато Віри Григорівни, Григорій Нестерович, зводив житлові будинки, магазини, контору, заклав ялинкову алею, яка є нині найбільшою окрасою цього села. Й до цього часу згадують добрим словом броварківці будівничого Григорія Шайногу.
Зі світлим смутком пригадує нині Віра Григорівна людей, завдяки яким вона обрала нелегку, але найблагороднішу на землі професію, педагогів від Бога, зокрема, директора Броварківської школи Михайла Антоновича Пальоного та його дружину Марію Михайлівну, Івана Кузьмича Магду та багатьох-багатьох інших, які вплинули на її вибір професії.
У школі зростали-підростали і її донечки, Ольга та Галина, бо така вже вона нелегка і непроста доля вчительських дітей, бути завжди в центрі уваги учнівського колективу і в той же час обділеними матусиною увагою, бо вона повинна виховувати чужих дітей. Донечки зросли хорошими людьми, здобули вищу освіту, створили міцні родини і подарували щасливим дідусеві з бабусею двох онуків.
Сьогодні Віра Григорівна разом з Анатолієм Тимофійовичем радіють успіхам своїх доньок, найрідніших у світі онуків Владислава та Едуарда, які постійно піклуються про їхнє здоров’я, а також при змозі приїжджають до рідного будиночка в Балабушиних Вербах (село підпорядковане Пустовійтівській сільській раді), де їх завжди чекають. Владислав навчається в Полтавському університеті економіки і торгівлі, а Едуард – в Полтавському коледжі економіки і права. Напевне, ніде в світі вони не куштували такого смачного пирога, яким з любов’ю завжди пригощають їх дідусь з бабусею. До речі, подружжя Мальків й готують завжди удвох.
Усім у Пустовійтовому відомо, яка чудова господиня Віра Григорівна. Все вміє і знає, і з радістю ділиться з усіма своїми смачними рецептами. А до того ж, створює надзвичайно красиві і вишукані вишивані картини, де на полотні ніби оживають пейзажі, квіти, лики святих.

Кажуть, що справжнім вчителем треба вродитися, і що вчитель – це не професія, а велике покликання, бо не народившись вчителем, ним стати неможливо. Саме ці слова про Віру Григорівну Малько, скромну і надзвичайно красиву жінку зі щирим і відкритим серцем, де сходяться дороги всіх її вихованців.
Ніхто не заперечуватиме, що у наш час бути простим учителем – життєвий подвиг. А присвятити себе не тільки своїм, а й чужим дітям, ділитися з ними своєю любов’ю, ласкою, знаннями, вміннями – це дарунок долі, ласка від Бога.
– Я прожила своє життя недаремно! Не було жодного разу, щоб мої учні пройшли повз мене, не привітавшись, не обізвавшись добрим словом, завжди телефонують, приходять і приїздять на гостину. А мені завжди щастило на хороших людей, найкращими були мої учні, хорошими і розуміючими були і їхні батьки, і найдружнішим та найщирішим вчительський колектив незабутньої Пустовійтівської школи, – так мовить Віра Малько.

Хай буде все у них гаразд, незабутній, найрідніший її останній 11-й клас


У першу неділю жовтня всі освітяни святкують професійне свято, а для Віри Григорівни Малько початок жовтня пов’язаний і з особистим святом, адже 6 жовтня вона відзначає свій день народження. Тож, з роси й води Вам, Вчителю! Хай творчий вогонь в Вашiм серцi не гасне, хай сили невичерпнi Вашi цвiтуть, пишайтесь по праву за свiтлий, прекрасний, великий, почесний учительський труд. Хай серце не знає печалi й розлуки, хай радiсть приносять вам дiти й онуки.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з архіву Віри МАЛЬКО.

До Дня працівників освіти

ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВІТОВА!

«Перша вчителька, ніжна, терпляча, наче мама, була нам малим. І любов її, щира й гаряча, зігрівала серденька усім», – ці слова відомої пісні стосуються кожної першої вчительки.
Перші вчителі! Це вони ведуть маленьких школяриків у світ знань, навчають читати, писати, рахувати. Це вони виховують у діток почуття доброти, дружби, порядності, товариськості, великої любові до родини, своєї Батьківщини. Ось такою була і моя перша вчителька Олександра Іванівна Нектовенко.

Олександра Нектовенко в юності
Олександра Іванівна з донькою Тамарою 1964 р.
Олександра НЕКТОВЕНКО з учнями 2 класу
Жуківської 7-річної школи. 1948 р.


Далекий повоєнний 1946 рік. Вперше до школи ведуть за ручки своїх синочків і доньок наші мами. Батьків дуже мало, бо багато їх не повернулись зі страшної кривавої війни. Країна в руїнах, спалені міста й села. Спільними зусиллями селяни ремонтують старі хати, а дехто зводить нові.
А в центрі села Жуки красуня-школа на високому цегляному фундаменті, з великими світлими вікнами, збудована земством у 1912 році. А за школою – високі зелені липи. Мій тато, який був одним із перших учнів цієї школи, говорив, що липи вони посадили зі своєю першою вчителькою Домнікією Іванівною. Фашисти, стрімко відступаючи і панічно втікаючи з нашої землі у вересні 1943 року, не встигли знищити нашу школу. Вона й до цього дня стоїть і привітно зустрічає школярів.
1 вересня 1946 року. Перша в моєму житті шкільна лінійка… Нас, найменших, зустрічає молода, вродлива вчителька. Вона, привітно усміхаючись, забирає нас від батьків і матерів і проводить на лінійку. Виступає директор школи, вітає всіх присутніх з 1 вересня. Звучить перший у моєму житті шкільний дзвінок. Олександра Іванівна веде нас до класу, саджає за парти і бажає всім успішно навчатись.
Так почалося моє шкільне життя. Всі сім років я навчалася «на відмінно» – у цьому заслуга моєї першої вчительки. У класі нас, «першачків», було більше сорока. В основному, це діти 1938-39 р.н., але були і старші – 1935-37 р.н., бо була війна і ці діти не ходили до школи. Не було в нас учнівської форми, портфеликів, в основному, полотняні торбинки, зошити з жовтуватого паперу, дерев’яні ручки з перами та чорнильниці-невиливайки. Кольорові олівці та альбоми з’явилися пізніше. Ніхто з нас не вмів ні читати, ні писати. Не всім легко давалась шкільна наука, то ж Олександра Іванівна додатково після уроків працювала з цими дітками. Коли настала зима, було дуже скрутно, не в усіх був зимовий одяг, а зими були дуже холодні та сніжні. В школі теж було дуже холодно, груби топили соломою ще з ночі. Ми до них прилипали по черзі, щоб хоч руки нагріти. Ніяких сніданків чи обідів. Брали з дому шматочок хліба, намазаний варенням чи маслом, якщо воно було в кого. На все життя запам’яталась фраза: «Дай раз укусить!». І ми ділились один з одним, наш клас був дуже дружний, ми ніколи не сварились. Олександру Іванівну любили безмежно, не давали їй навіть відпочити на перерві. Кожен старався стати поближче до неї і щось своє розповісти.
Швидко промайнули чотири роки, ми перейшли до 5 класу. У нашу школу прибули учні з Павлівської початкової школи, і в нас стало два п’ятих класи – 5-А і 5-Б. Я була у 5-Б класі. Олександру Іванівну ми не забували, бігали до неї в клас на перервах. Вона навчала вже нових першачків, але завжди цікавилася, як ми навчаємося та поводимося.
Наші вчителі не тільки навчали учнів, а й працювали на відбудові зруйнованого села, брали участь у жнивах, а вночі працювали на току. Вели велику виховну роботу серед молоді. Разом зі школярами допомагали колгоспу у зборі овочів, посадці лісосмуг, упорядкуванні села. Вони були агітаторами, політінформаторами, проводили підписку на облігації, ставили п’єси. Їздили з ними в сусідні села, співали в хорі, грали у струнному оркестрі. Олександра Іванівна була диктором сільської радіогазети, що виходила раз у тиждень.
У 1953 році я закінчила 7 класів Жуківської 7-річної школи і без екзаменів, як відмінниця, вступила до Лохвицького педучилища. Разом зі мною в 1957 році закінчили педучилище мої колишні однокласниці Ніна Ситник і Тамара Терещенко.
З 1957 до 1960 рр. я працювала вчителькою Глобинської початкової школи №6 і старалась працювати так, як моя перша вчителька.
У 1960 році я була переведена на посаду вчительки української мови та літератури Жуківської 7-річної школи, бо вже заочно навчалася на філологічному факультеті Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. І знову мої стежки-доріжки перетнулися з доріжками моєї першої вчительки та й усіх учителів, які мене навчали. Я не підвела сподівання своїх учителів, бо і в педучилищі, і в університеті добре навчалася. Ми стали колегами і разом навчали та виховували підростаюче покоління.
Олександра Іванівна пропрацювала в школі 40 років. Була вона першою вчителькою і в мого сина Олега. Клас, в якому навчався Олег, був всі 8 років найкращим у школі: сім відмінників, три хорошисти. Після закінчення школи більшість випускників здобули вищу освіту, опанували прекрасні професії і стали достойними людьми, якими гордились і батьки, і вчителі. Троє випускників здобули професії вчителів і працюють в школах нашого району. І таких класів у Олександри Іванівни було багато. Згадував її у своїх мемуарах і випускник школи 1955 р.в., Герой України Анатолій Олександрович Бугаєць.
Олександра Іванівна Нектовенко була не тільки прекрасною учителькою,а й люблячою дружиною, гарною мамою, пізніше бабусею та прабабусею. Разом з чоловіком, Пантилеєм Тихоновичем, вони виростили доньку Тамару 1942 р.н. Тамара після закінчення Жуківської 7-річної школи, а потім Глобинської СШ №5, успішно навчалася в Одеському технологічному інституті. Закінчивши його в 1966 році, одержала кваліфікацію хімік-технолог з обробки деревини. Працювала в Тетерівському лісгоспі, а потім викладачем Малинського лісотехнікуму. Так доня, як і мама, перейшла на педагогічну роботу. В 1968 році вона вийшла заміж за викладача технікуму Віктора Костянтиновича Нікітіна. В сім’ї народились дві доньки: в 1969 р. – Таня, в 1972 – Алла. Дівчата виросли, здобули вищу освіту. Таня закінчила Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка, вийшла заміж за випускника університету. Проживають у Василькові, мають двох синів – Юрія і Богдана, які вже теж здобули вищу освіту. Таня працює завучем у школі-інтернаті. Алла закінчила Переяслав-Хмельницький педінститут, працює в Катюжанському ПТУ викладачем історії, пише вірші, співає в хорі, живе з мамою Тамарою. Бабусині гени передались не тільки доньці, а й онукам, то ж виросла нова учительська династія.

Дочка Олександри Іванівни Тамара зі своїми доньками, зятем та онуками


Олександра Іванівна гордилася своїми онуками та правнуками. У 1976 році вона вийшла на заслужений відпочинок, але школу не забувала, приходила на свята. Перебуваючи на пенсії, вони з чоловіком утримували невелике підсобне господарство.
Роки брали своє, з часом сили покидали пенсіонерів. Донька Тамара вирішила забрати батьків у с.Катюжанка, де вона проживала з донькою Аллою. Чоловік Тамари помер у 1995 р.
Дуже тяжко було Олександрі Іванівні покидати рідну домівку, та й чоловік не хотів їхати. Та іншого виходу не було. Вони запросили нас, учителів школи, на прощальний обід, вручили нам на згадку українські хустки. У 2001 році Тамара перевезла батьків у с.Катюжанка. Вони проживали у двокімнатній квартирі з усіма зручностями, але дуже сумували за рідними Жуками. Олександра Іванівна часто писала мені листи, цікавилася сільськими новинами, писала, як вони з чоловіком поживають.
Для своїх онуків вона написала спогади. Тамара мені їх надіслала, коли я повідомила, що хочу написати нарис про її маму. Ось ці спогади.
«Я, Нектовенко Олександра Іванівна народилася 13 квітня 1916 року в селянській родині Гнідаша Івана Захаровича та Ірини Пантелеймонівни в с.Йосипівка Козельщинського району Полтавської області. В сім’ї росло п’ятеро дітей: четверо дівчат і один хлопець.
У 1924 році я пішла до школи у 8 років. У селі була початкова школа, а семирічну школу довелося закінчувати у Козельщині у 1931 році. Далі – навчання на першому курсі робітфаку при Кременчуцькому педінституті.
Жили ми в гуртожитку. У нашій кімнаті проживало 12 дівчат. Почався голод. Весною 1933 року за одну ніч у нашій кімнаті померло четверо дівчат. Щоб врятувати від голоду, нас вивезли в Онуфріївку Кіровоградської області. Там був радгосп, на полях якого дозрівали буряки і морква. Нам дозволили їх їсти. Ми почали поправлятися. Працювали там до осені 1933 року. Одна бездітна сім’я хотіла мене удочерити. Та я за сумлінну працю отримала 200 карбованців премії, а це на той час були великі гроші. І я повернулася додому.
Мені мама купила новий одяг. А в цей час у Кременчуці відкрили десятимісячні курси вчителів для навчання росіян-переселенців, бо на Полтавщині було багато пустих хат померлих від голоду людей. Тому переселенців із Росії поселяли в пусті хати і вони працювали на українських полях. Навчання проводилось на російській мові. Після закінчення курсів мене призначили учителькою таких класів. А 1 січня 1934 року мене перевели на посаду учительки початкових класів Жуківської 7-річної школи, де я прожила майже все життя і пропрацювала в школі майже 40 років.
У грудні 1936 року вийшла заміж за вродливого хлопця з багатодітної родини Нектовенка Пантелея Тихоновича, з яким прожила до самої його смерті у 67 років.
У Нектовенків була велика сім’я: шість хлопців і одна дівчина. Батько чоловіка незлюбив мене, бо я була дуже бідна. Такими ж були і мої батьки, яких ми перевезли в Жуки. Але ми з чоловіком тяжко працювали і все нажили своєю працею. Дуже багато нам допомагали сусіди. Ми тримали господарство і так вижили.
Брати чоловіка одружилися, побудували свої хати, а ми залишились у батьківській хаті, збудованій у 1870 році. З братами ми родичалися. Я працювала у школі, чоловік – у колгоспі. Та страшна війна перервала нашу мирну працю.
У село прийшли німці. Дуже тяжко довелося переживати фашистську неволю. Тільки одна радість гріла наші душі. 20 серпня 1942 року у нас народилася донька, яку ми назвали Тамарою.
Чоловіка забрали в гестапо. Був він у Бабиному Яру, з якого йому вдалося втекти. Воював на фронті. Пройшов від Одеси до Чехії, а потім перекинули його на війну з Японією.
Повернувся з війни інвалідом у 1947 році. Мав багато нагород, які пізніше подарував онукам. Працював у колгоспі бригадиром.
У 1961 році ми побудували нову хату, бо стара валялась. Вийшла на пенсію у 1976 році». А далі Олександра Іванівна пише про чоловіка, який помер 31 серпня 2003 року. Тамара придбала для мами однокімнатну квартиру з усіма зручностями поруч зі своєю.
Жила Олександра Іванівна праведно, так і відійшла тихенько в інший світ… Померла на 89-у році життя 23 березня 2005 року. Дочка Тамара, онучки і правнуки доглядають могилки своїх дідуся і бабусі.
На закінчення свого нарису звертаюся до всіх колишніх учнів Олександри Іванівни згадати її добрим щирим словом, побажати її душечці Царства небесного.

Олександра ГОРДІЄНКО,
директор Жуківської школи 1975-1991рр.

До Дня працівників освіти





УЧИТЕЛЬ УЧИТЕЛІВ

Так уже складається в житті, що учні чи студенти дуже часто майже не знають життєвого шляху своїх наставників. Педагогам старшого покоління, які навчалися у Чернігівському пед­­інституті, добре відоме ім’я проректора Івана Петровича Левченка.

Відзначення Дня працівників освіти слушна нагода згадати нашого шановного земляка.Так уже складається в житті, що учні чи студенти дуже часто майже не знають життєвого шляху своїх наставників. Педагогам старшого покоління, які навчалися у Чернігівському пед­­інституті, добре відоме ім’я проректора Івана Петровича Левченка. Відзначення Дня працівників освіти слушна нагода згадати нашого шановного земляка.
Заслужений працівник вищої школи Української РСР (1977), кандидат педагогічних наук (1967) народився 25 травня 1917 року у с.Бабичівка у селянській родині. З 1926 до 1933 рр. навчався у Бабичівській семирічній школі, після закінчення якої з 1933 до 1935 рр. навчався у Кременчуцькому політтехнікумі. У зв’язку з хворобою і поганими матеріальними умовами залишив навчання і у 1935-1936 навчальному році працював учителем другого класу Обізнівської середньої школи.
З 1936 до 1939 року навчався у Кременчуцькому учительському інституті на відділенні англійської мови. Був секретарем комітету комсомолу інституту. Закінчивши на «відмінно» інститут, був призначений директором Клинівської неповної середньої школи Артемівського району Сталінської (тепер Донецької) області. Заочно навчався у Полтавському педінституті.
У липні 1941 року був мобілізований в ряди Червоної Армії. Брав участь у Другій світовій війні командиром кулеметного взводу, закінчив її начальником штабу стрілецького полку у званні майора. У 1941-1942 роках був курсантом Алма-Атинського кулеметного училища. У 1943 році був слухачем курсів «Выстрел». З березня 1943 року – командир окремого кулеметного батальйону 33 стрілецької дивізії. З березня 1944 до липня 1945 року був військовим комендантом гарнізону у м.Сімферополь. 28 березня 1946 року демобілізований з армії як спеціаліст народного господарства і направлений на посаду секретаря Сторожинецького міського комітету комуністичної партії з кадрової роботи Чернівецької області. У січні 1948 року на партійній конференції обраний другим секретарем цього міському партії. З вересня 1948 року, у зв’язку з ліквідацією міському, до червня 1952 року працював директором Чернівецького художнього училища. Був нагороджений значком «Відмінник державних трудових резервів».
Під час адміністративної реформи зі створення районів у м.Чернівці в 1952 році працював у оперативній групі і виконував обов’язки (до виборів) голови Сталінського райвиконкому міста. У лютому 1953 року призначений директором Чернівецького технікуму легкої промисловості. У червні 1953 року закінчив історичний факультет Чернівецького університету.
З грудня 1958 до червня 1966 року працював завідуючим Чернівецьким обласним відділом народної освіти. У липні 1966 року призначений директором Чернівецької середньої школи №9. У грудні цього ж року направлений до Києва на навчання в аспірантурі. У 1967 році захистив кандидатську дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук у інституті теорії і історії педагогіки Академії педагогічних наук СРСР.
З 1967 до 1971 рр. працював проректором з заочного навчання, а з 1971 до 1977 рр. – з навчальної роботи Чернігівського педагогічного інституту. Автор 27-ми наукових праць з педагогіки. Понад двадцять разів обирався депутатом різних рівнів радянської влади та членом партійних органів. Відмінник народної освіти УРСР (1960), відмінник народної освіти СРСР (1976), заслужений працівник вищої школи Української РСР (1977). Нагороджений двома орденами Великої Вітчизняної війни, сімома медалями, у тому числі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною».
Помер 2 травня 1998 року. Похований у Чернігові.

Віталій Григор’єв,
краєзнавець
.

До Дня працівників освіти

СЛОВО ПРО КОЛЕГУ

Людина народжується не просто, щоб прожити відведений їй час, кожен має виконати певне завдання, зробити і свій внесок у загальний розвиток людства. На жаль, є люди які живуть спокійно і безтурботно, ніби пливуть за течією, нічим не цікавляться і думають лише про власні потреби. У таких людей душі сивіють раніше, ніж голови. Про них нічого й згадати…
Людина, про яку я хочу розповісти, була щедрою серцем і душею, щирою в словах і вчинках, сміливою і небайдужою до того, що відбувалося навколо. Мова піде про Володимира Леонтійовича Бурбигу.

Володимир БУРБИГА (1938-1997).


Він народився у квітні 1938 року в простій селянській родині у мальовничому селі Святилівка. Батьки були колгоспниками. Мати, Ольга Михайлівна, трудилася у ланці. Вона знала ціну тяжкої жіночої праці за яку нараховували трудодні, а не заробітну плату. Батько, Леонтій Савич, був механізатором. Він не просто досконало знав техніку, а вмів виточити, прилагодити та відремонтувати будь-який механізм чи агрегат. Про таких людей говорять, що вони майстри із «золотими» руками. Тож саме батько прищепив любов до техніки та навчив багатьом премудростям старшого сина Володимира.
Доля не дарувала йому легких доріг. Дитинство було обпалене війною, адже довелося разом з батьками пережити окупацію. Після звільнення села від нацистів, почалася відбудова зруйнованого. Батькові, як відмінному спеціалістові, була надана бронь від служби в армії, у 1943 році його призначають бригадиром тракторної бригади, тож з п’ятої ранку і до одинадцятої вечора Леонтій Савич – на роботі. Для сина це був приклад самовідданості тому, чим займаєшся.
У шкільні роки Володимир допомагав батькові і в полі, і в майстерні. Його тягнуло до техніки, тож, навчаючись у старших класах, він вже слюсарював у колгоспі.

3 батьком Леонтієм Савичем.


Закінчивши Святилівську середню школу, Володимир Бурбига вступає до технічного училища №6, що у м.Дружківка Донецької області, яке успішно закінчує, здобувши спеціальність коваля.
Потім була служба в лавах Радянської Армії, після якої він вступає до Ніжинського державного педагогічного інституту ім. М.В.Гоголя на природничий факультет. Саме тут проявляються його лідерські якості. Був членом профкому, членом комітету комсомольської організації, добре навчався, користувався повагою як викладачів, так і товаришів, був одним із кращих студентів інституту.
У 1965 році він закінчує навчання та здобуває кваліфікацію вчителя біології, хімії та основ сільського господарства і отримує направлення в Пронозівську середню школу на посаду вчителя біології і трудового навчання. Його працелюбність, авторитет серед учнів та колег, відповідальне ставлення до роботи були помічені районним освітянським керівництвом. ­Володимира Леонтійовича Бурбигу призначають методистом райметодкабінету Глобинського районного відділу освіти, згодом – інспектором шкіл.
У ці роки я й познайомився з ним. Мені він сподобався за людяність, готовність завжди прийти на допомогу, наполегливість і вміння будь-яку розпочату справу довести до кінця. Коли до нього звертались за допомогою, то його поради завжди були слушними й цінними. Працюючи на відповідальних посадах, його все ж тягло в школу, до дітей, туди, де він сам зміг би втілювати власні ідеї в життя.
У 1974 році Володимира Бурбигу переводять на посаду директора Манжеліївської середньої школи, вчителя хімії. У цей період ми ще дужче зблизилися.

3 колегою Віталієм ДРУЖИНСЬКИМ.
Колектив учителів Манжеліївської середньої школи під час відвідин музею-
заповідника А.С.Макаренка. Фото кінця 1980-х років.

Мені пощастило, я тричі був у Павлиській середній школі і спілкувався з Василем Олександровичем Сухомлинським. 25 березня 1966 року на запрошення В.О.Сухомлинського відвідав Павлиську школу разом з вчителями початкових класів. Про ці поїздки я розповів Володимиру Леонтійовичу. Він мене не лише уважно вислухав, а й задав ряд запитань. Особливо його зацікавило, як вчителі початкових класів нашої школи втілюють в життя одержані настанови і поради В.О.Сухомлинського. З цією метою він приїздив у Борисівську школу. А я з великою користю для себе відвідав Манжеліївську школу, де мені все сподобалось, особливо кабінет хімії, який на той час був одним з найкращих у районі.
Володимир Леонтійович одним з перших серед учителів області почав використовувати комп’ютерну техніку у навчальному процесі. На його уроках завжди панувала творча, ділова атмосфера, бо він добре знав і любив свій предмет. Його уроки були багаті на досліди і експерименти, тому його учні часто виборювали призові місця на районних та обласних олімпіадах.
Я три скликання обирався депутатом Глобинської районної ради народних депутатів, був головою культосвітньої комісії. На засіданнях комісії розглядались різні питання та заслуховувались звіти працівників шкіл, дитячих садочків, будинків культури, бібліотек. Як правило, запрошували одного працівника, який заслуговує на узагальнення його досвіду і двох-трьох, які недостатньо приділяли уваги даному питанню. Засідання проходили раз на квартал, а тому за 12 років було розглянуто десятки різних питань. Пройшли роки. Я вже й забув звіти багатьох людей, та незабутнє враження в мене залишилось про виступи Віталія Олександровича Дружинського, Івана Володимировича Охріменка та Володимира Леонтійовича Бурбиги. Всі вони, на жаль, нині покійні та для мене вони – еталон для наслідування.
Володимир Леонтійович прийшов на засідання комісії точно в призначений час, привітався, передав мені звіт, написаний від руки на 17 стандартних аркушах, і запитав чи можна звітуватися. Його розповідь була цікавою, змістовною і повчальною. Мова чіткою і переконливою. Інші виступаючі, яких запросили аби перейняти кращий досвід, написаних звітів не мали, а тримали в руках аркуші з написаними тезами. Члени комісії високо оцінили роботу В.Л.Бурбиги. Підбиваючи підсумок засідання я сказав, що наступного року комісія повторно заслухає звітуючих та висловив сподівання, що зрушення у них будуть відчутні і в роботі, і в звітах. А Володимиру Леонтійовичу я подякував за ту роботу, що проводиться у школі ним особисто, вчителями та учнями і сказав, що йому є чим пишатися. На це Володимир Леонтійович відповів: «Я люблю свою роботу і просто роблю те, що повинен, що йде на користь школі, моїм вихованцям та вчителям і для освіти в цілому».
Володимир Бурбига займав різні посади: був учителем хімії, інспектором шкіл, заступником голови Глобинського райвиконкому, депутатом Глобинської районної ради. Любив техніку, вмів, як і його батько, виточити, відремонтувати та сконструювати будь-який агрегат чи механізм. Але все ж головною для нього – завжди була освітянська стежина, адже чимало років свого життя він присвятив навчанню та вихованню підростаючого покоління. На посаді директора Манжеліївської середньої школи він працював майже 18 років.
С.П.Корольов сказав: «Жить просто нельзя, жить надо с удовольствием!». Володимир Леонтійович саме так жив і трудився – із захопленням та натхненням.
Коротко про нього можна сказати так: він любив людей і роботу, повністю віддавався улюбленій справі, завжди був однаковим і з підлеглими, і з начальством. Завжди вмів вислухати і почути, дати необхідну оцінку і пораду. Все, що з’являлось нового у педагогічній пресі, він глибоко вивчав, переосмислював і те, що вважав за потрібне, без вагань використовував в роботі Манжеліївської середньої школи. До кожного доручення він ставився серйозно і відповідально, все робив на совість. Найважливішим для нього було те, щоб його вихованці вийшли у велике життя підготовленими та стали хорошими людьми. Його колеги ніколи не бачили і не відчували зверхнього ставлення до них. Бо він завжди був слухачем, виконавцем, порадником, помічником, керівником і просто Людиною.
За свою сумлінну працю Володимир Леонтійович Бурбига мав багато подяк та грамот різних рангів, відзнаку «Відмінник освіти ­УРСР», почесне звання «Заслужений працівник освіти України». Та найбільшою нагородою для нього завжди була – повага учнів, батьків та колег.

Сергій ХАРСУН,
директор Борисівської школи з 1956 до 1995 рр.,
відмінник народної освіти УРСР, відмінник освіти СРСР.

ЕКЗОТИЧНА ПТАХОФЕРМА АНДРІЯ ЦАРЬКОВА

Андрій Леонідович Царьков з с. Горби – людина незвичайна. Господаря з таким нетрадиційним підходом до господарювання та любов’ю до тварин і птахів ще треба пошукати. На обійсті у нього, скажу я вам, справжнісінька екзотична птахоферма.
…У вольєрі пишалися своєю неймовірною красою павичі. Краса цих дивовижних казкових птахів завжди викликає захоплення, як тільки з’являється можливість побачити їх наяву.
Адже павичі – це птахи, які здатні прикрасити своєю присутністю будь-яку садибу, надати їй вишуканості, навіть деякої аристократичності. Їхній величний вигляд та яскраво забарвлене пір’я нікого не залишають байдужим! Ті, хто не знайомий зі специфікою вирощування цих дивовижних птахів, переконані, що утримувати, а тим більш займатись їхнім розведенням – справа надзвичайно складна, яка вимагає створення спеціальних умов, наявності унікальних знань та особливого вміння. Я теж була певна цього, але насправді все виявилось значно простішим, коли поспілкувалася з Андрієм Леонідовичем.
– У цю птицю я закохався 3 роки тому, коли відвідав одну з пташиних виставок, то відразу вирішив розвести їх у своєму господарстві. Скажу, що задоволення не з дешевих, тільки 3000 – 3500 грн коштує самочка цього казкового птаха. Особливу увагу, звісно, звертав на самців, бо, як відомо, саме вони – окраса свого виду. Нині ж у моєму пташиному царстві налічується три різновиди павичів: індійський, чорноплечий і білий, – мовить господар. – При бажанні розводити павичів може будь-який власник приватного господарства як у селі, так, навіть, і в місті. Мабуть, головна перешкода для власників цих птахів – часті несамовиті крики павичів-самців у шлюбний період, які можуть викликати цілком природнє невдоволення сусідів. Та мої сусіди вже звикли… Кричать павичі й справді дуже різко, особливо неприємно чути їхній «спів» у темний час доби. Але треба справедливо зазначити, що це чи не єдина їхня негативна якість. Самка за сезон може знести від 15 до 20 яєць. Яйця зовні нагадують індичі, та й за смаком приблизно такі ж, тільки шкаралупа індичих яєць ряба, а павиних – біла. І коштує таке яйце сьогодні на ринку приблизно 200 гривень.
Доглядати за королівськими птахами, виявляється, неважко. Андрій Леонідович розповідає, що ці красені невибагливі. Їдять відносно мало. Годує їх тим, чим і домашню птицю. Господар каже, що вони в нього досить ручні й готові їсти просто з рук, хоча за характером доволі агресивні, близько до себе не підпускають і випросити чи стимулювати їх, щоб вони розкрили свої хвости, практично неможливо. Але для маленьких любих онучечок-красунечок, Діани та Крістіни, можуть творити дива: і хвостики розкрити, і з рук їсти. Дівчатка допомагають дідусеві годувати і поїти казкових пташок і зовсім не бояться заходити до вольєру, де ті мешкають.
Дуже легко за зовнішніми ознаками розрізнити самця і самку. Самка – менша і хвіст у неї коротший і розкриває вона його рідше, а самець – це той птах, яким захоплюються люди, — він більший, шия у нього синя, оперення кольорове, довжина хвоста сягає метра і він у нього майже постійно розкритий, десь три метри шириною, якщо не брати до уваги період, коли павичі скидають свої хвости. А стається це в серпні. Саме в цей період ми любувалися павичами в обійсті Царькових. Павичі прямо на моїх очах втрачали пір’їнки, що переливалися всіма кольорами веселки. А вже взимку пір’я починає відростати. Навесні довжина пір’їни становить близько одного метра, а подекуди навіть більше. Особливо активні птахи у другій половині весни і в першій половині літа, коли в них шлюбний період. Тоді, усміхається Леонід Царьков, вони кричать, як у джунглях.
Складається враження, що павичів не так-то й просто утримувати на господарстві, проте Леонід Андрійович констатує, що особливого клопоту вони йому не завдають. Навпаки – отримує задоволення від того, що їх доглядає.
А ще на пташиному дворі Царькових привільно мешкають 7 різновидів фазанів та 2 різновиди цесарок. Незабаром планує чоловік розводити ще й королівських фазанів.
Знання з догляду за екзотичними птахами Андрій Царьков черпає з Інтернету та зі спілкування з такими ж пташниками на виставках у Хоролі та Кременчуці. Багато висновків робить і з власних спостережень. І головне, що все це приносить йому неабияке задоволення. Та й справді є в цьому чоловікові щось особливе, що дозволяє йому розуміти мову природи та птахів. Він вміє помічати те, чого не помічають інші. Напевно, і його птахи це відчувають.
– Ми з дружиною, Людмилою Іванівною, відпочиваємо всього чотири години на добу, бо утримуємо, окрім цього пернатого царства ще й корів, свиней, не тільки свійських, а й диких, гусей та качок, а до того ж, ще й на роботу треба вчасно дістатися, та й робота не з простих, бо працюю директором Горбівського СГКП. Та треба крутитися в наш нелегкий час, бо хочеться щоб діти та онуки жили краще за нас, допомогти їм стати на ноги, – мовить Андрій Царьков.
То ж хай щастить Вам, господарю. Нехай збуваються всі плани і задуми та множиться і додається у Вашому пташиному царстві.

Андрій ЦАРЬКОВ з донечкою Юлею та онучками Діаною і Крістіною

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини Царькових.

СЬОГОДНІ ОСІНЬ ПАХНЕ ВИНОГРАДОМ, ЗІРВЕШ – ВІДЧУЄШ П’ЯНКИЙ АРОМАТ

Катерина та Олександр ТЕРЕЩЕНКИ

Нинішній рік видався не дуже вдалим для наших виноградарів, весняні холоди затримали ріст лози, а літня спека не дала вчасно достигнути сонячним ягодам… Але попри всі негаразди це аж ніяк не завадило знаному в Глобинському районі виноградарю, мешканцю с. Горби Олександру Миколайовичу Терещенку виростити гарний урожай. І в цьому немає ніякого секрету, єдине, що чоловік всією душею і серцем любить справу, якій присвятив 21 рік свого життя.
Культура вирощування винограду, з одного боку, є досить цікавою, а з іншого – складною наукою, що потребує часу, терпіння, любові та… натруджених рук.
– Я б порівняв виноградарство з вищою математикою, – мовить Олександр Терещенко. – Адже з-поміж усіх плодових культур вирощувати ці ягоди найскладніше. Попри те, що виноград є найменш вибагливим, він вельми чутливий до людського втручання. Потребує сумлінного догляду: регулярні «зелені» операції, пасинкування, нормування грон тощо. І, звісно ж, треба вкласти всю душу в справу та рук прикласти, ось і весь секрет і вся вища математика.
Хороші сорти необхідно обов’язково накривати в холодну пору року, бо вони є досить чутливими до морозів, вимагають особливої уваги. Уже 6 разів довелося проводити обробку. Поділюся секретом, обробка винограду содою, йодом і марганцівкою – відмінний профілактичний засіб. Також ці речовини допомагають впоратися з ранніми ознаками захворювань. Зокрема, сіра гниль – хвороба, яка вражає молоді грона, листя і пагони. Сіра гниль активно розвивається при підвищеній вологості і низьких температурах. Справитися з цим захворюванням допомагає звичайна харчова сода. Вона оздоровлює та очищає листя рослини.
Застосовується цей розчин найчастіше в період дозрівання ягід, коли інші види обробки застосовувати не можна. Прикро, що в цьому сезоні винограду катастрофічно не вистачає вологи, тож дуже багато часу і зусиль іде на полив, – ділиться своїми клопотами виноградар.
На затишному доглянутому обійсті Олександра Миколайовича рівними рядами простяглися шпалери, де дозрівають сонячні ягоди найрізноманітніших сортів, всього 85 кущів.
Олександр Миколайович надає перевагу саме перевіреним часом сортам, зокрема, Преображення, Ювілей Новочеркаська, Ксенія, Єлизавета, Монарх, Слава Україні, Анюта, Смарагд, Княгиня Ольга, Подарунок Ірині, Дашуня, Кубань, Надія АЗОС, Парижанка, Тасон, Аркадія, Кеша, Рубіновий ювілей, Філена, Кардішас, Самбо, Левадійський чорний, Антоній великий, Ландиш, Лорано, Благовіст, Подарунок Україні, Божена, Находка, Лівія, Фавор, Монблан та ін.
Тож роботи у виноградаря вистачає, аби тільки встигав, починаючи з квітня (з періоду розкриття лози – і до накривання) – аж до кінця грудня. Та на допомогу чоловікові завжди приходить його вірна дружина, Катерина Юхимівна.
Тож і доглядають удвох, завжди разом, як і в житті, своє виноградне царство, аби було чим посмакувати дітям та онукам, почастувати знайомих, а то й продати, щоб якусь копійчину до мізерної пенсії додати.
– Виноградарство корисне не лише для душі, але й для здоров’я. Крім цукру, в ягодах сонця міститься багато органічних кислот, які поліпшують апетит і травлення, запобігають утворенню каменів у нирках. Виноград багатий вітамінами групи В, С, а також солями, що насичують організм важливими макроелементами. Лікування виноградом дає добрі результати при шлункових, ниркових, легеневих захворюваннях та порушенні серцево-судинної діяльності. Виноградні кісточки треба розжовувати і ковтати, бо вони містять чимало корисних речовин. Та й взагалі, людина має з’їдати за рік 50 кг цієї ягоди! – на завершення розмови мовить Олександр Миколайович.
Тож смакуйте ним на здоров’я, саме так, як радить Олександр Терещенко. Бо вже осінь на порі і пахне виноградом…
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

АБИ ДИТИНСТВО МАЛЕЧІ БУЛО СОНЯЧНИМ І ЩАСЛИВИМ

Справжньою окрасою мікрорайону Зарічки, що у Глобиному, віднедавна став дбайливо впорядкований небайдужими місцевими жителями пляж та дитячий майданчик. Ідея облагородити цю територію на березі річки і перетворити її на невеличкий райський куточок з’явилася у місцевого мешканця Станіслава Терентьєва ще у 2010 році. Відтоді пролетіло-промайнуло 10 років, то ж що саме вдалося зробити за цей період, на власні очі побачили, завітавши до дитячого майданчика.

Станіслав ТЕРЕНТЬЄВ
Лідія Кондратенко з онучкою Стефанією на майданчику

– 10 років тому вся ця територія потопала в розкішних бур’янах вище людського зросту, – говорить Станіслав Валерійович Терентьєв. – Про місце для відпочинку і розваг наших дітей залишалося лише мріяти, а допомоги чекати було нізвідки. То ж самі взялися за роботу. Спочатку тут з’явився турнік, стіл, лавочка і урна для сміття. З кожним роком елементів для відпочинку дітвори та молоді додавалося.
Впорядковувати берег річки Станіславу Валерійовичу допомагали місцеві жителі, які мешкають на вулицях Зарічна, Чайковського, Грабовського та провулку Робочий, за його словами, родини, у яких теж підростала малеча.

Минулого року роботи з благоустрою зеленої зони відпочинку активізувалися, адже в молодих ентузіастів з’явилася ідея створити на березі річки пляж, на якому можна було б безпечно загоряти або просто насолоджуватися відпочинком з друзями. Аби втілити свою ідею в життя, організували збір коштів. Зібравши певну суму, зрозуміли, що її не вистачить, аби здійснити все задумане. На допомогу прийшли люди, яким аж ніяк не байдужа доля підростаючого покоління і які завжди готові прийти на допомогу. Це тодішній директор філії «Глобинський цукровий завод» Юрій Іванович Мацак, який подбав про важку техніку, та директор ТОВ «НВП «Глобинський свинокомплекс» Роман Михайлович Пархоменко, завдяки якому було завезено 40 тонн піску. Долучилася до цієї надзвичайно благородної справи і Глобинська міська рада, яка виділила кошти на придбання трьох дитячих гойдалок. У нинішньому році, через зменшення води у річці, знову довелося впорядковувати пляж, за сприяння Романа Пархоменка було завезено ще 40 тонн піску, а відповідну техніку надав нинішній директор цукрового заводу Олег Гура. У зоні відпочинку також два роки тому зробили футбольне поле, а в цьому році – волейбольний майданчик, для якого Роман Михайлович пообіцяв надати сітку.
– Карантинні обмеження, що діють з березня цього року, дещо пригальмували наші плани, але ми поступово рухаємося вперед, втілюючи їх в життя. Плануємо найближчим часом провести освітлення на футбольне поле, вже завезли стовпи. А ще хочемо встановити огорожу, аби сюди не заїжджали автомобілі, а місцеві не випасали худобу, – говорить Станіслав Терентьєв. – Зелена зона біля річки стала улюбленим місцем відпочинку не тільки малечі, а й молоді, яка тут проводить своє дозвілля. До кожного з відпочиваючих єдине прохання – не залишати після себе сміття.
Благоустрій зеленої зони відпочинку у мікрорайоні Зарічки – це чудовий приклад тісної співпраці місцевих жителів та людей, небайдужих до проблем малечі і молоді. Тільки разом можна досягти успіхів у справі, якій віддано чимало часу, сил та енергії. А найвища нагорода за їхню працю – це веселий сміх дітвори та слова вдячності бабусь і дідусів за дбайливо підготовлене місце розваг та відпочинку їхньої найдорожчої у світі малечі.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

Я – ХЛІБОРОБ!

Уклін земний працівникам землі!
Вам, сіячі, плугатарі, – спасибі!

З давніх-давен восени, коли землю вкриває жовте листя, коли зібрано врожай, а комори та стодоли заповнені збіжжям, наш народ відзначає свято працівників сільського господарства. І не дивно, адже саме на українській землі тисячі років тому нашими предками було створено найдавнішу хліборобську культуру. І з тієї пори за Україною навіки закріпилася слава світової житниці. Наш край завжди славився своїми чорноземами і людьми, які плекають на рідній землі найсвятіший зі всіх скарбів – хліб. У нас в Україні ведеться так, що хліб у хаті – то багатство, сіль – то гостинність і щирість. Нашу Вітчизну називають хліборобським краєм, бо люди, які жили тут, українці, були великими працелюбами, вміли гарно обробляти землю і ростити на ній хороші врожаї.
Вклоняюсь низько праці хлібороба,
за урожай, за хліб отой святий!
Що він ростить і робить першу спробу,
щоб хліб сіяв, неначе золотий.

Дійсно, я завжди вклоняюся праці хлібороба. Адже я беру у руки скибку хліба і відчуваю запах її… Чим пахне хліб, чи знаєш ти? Так, хліб пахне працею людською, пахне соками земними, пахне радістю людською, пахне сонячним промінням, пахне буйними вітрами…
І зовсім недавно мені довелося зустрітися і поспілкуватися з хліборобом, з людиною, яка щиро закохана в землю. Треба було лише бачити, як очі випромінювали радість, коли мова йшла про землю. “Поле – це моє життя,” – мовив Андрій Андрійович, “Я – хлібороб,” – з гордістю вимовляє співбесідник, який працює на землі.
Така любов до землі прозвучала у його спокійному голосі, що і мені довелося прислухатися до його розповіді. Так, прислухатися… Я стояла, ніби заворожена, великою любов’ю людини до землі, до хліборобської праці… І моє серце наповнювалося гордістю за хлібороба мого краю, який творить хліб. Неоціненний дар, що нам дає земля!
Тож розповідь піде на шпальтах газети про Андрія Андрійовича Поривая. Хто не знає цю скромну людину? Дізнається…

У роки армійської служби
Андрій ПОРИВАЙ (в центрі) на жнивному полі

Народився Андрій Андрійович 7 квітня 1957 року у Глобиному, у селянській сім’ї Андрія Демидовича та Ганни Антонівни Пориваїв. Батьки – вихідці з Кіровоградщини, з сусідніх сіл – Тарасівка та Воронівка (до речі, ці села затоплені Кременчуцьким водосховищем). Нелегкою була доля батьків-хліборобів. Випробували на собі всі тягарі радянської влади. Андрій Демидович пережив лихоліття голодоморів 1932-1933 і 1946-1947 років. Голодомор своїм чорним крилом не оминув родину. Андрій Андрійович пригадує цей страшний час з великим смутком, так як по батьківській лінії вимерло багато членів роду. Сумно… але так було. І родині треба було жити далі, не озираючись у минуле, і зберігати пам’ять про свій великий рід. Андрій Демидович був наймолодшим із трьох синів. Життєві обставини змусили хлопця йти підлітком у колгосп, де і працював усе своє життя. Мама, Ганна Антонівна, теж все своє життя працювала у колгоспі на різних роботах. Мала неабиякий хист до швацької справи, тож не дивно, що була хорошою швачкою. Завдяки її вмінню всі діти мали свій одяг.
Після створення рукотворних водойм радянською владою родина поселяється у Глобиному. Будують невелику хижину для тимчасового проживання, а з часом і хату на вулиці Ударників (на Зарічці).
Андрій Андрійович у 1964 році іде до першого класу Глобинської середньої школи №5. Навчається з великим захопленням і початкову школу закінчує майже «на відмінно». Зростає допитливим, скромним і добрим хлопчиком. Можливо, тому що я вчитель за професією, мене вразили теплі його спогади про свого першого вчителя – Олександра Панкратовича Шаповала. Особливо Андрій Андрійович завдячує вчителеві за те, що він виховував людяність, терпимість, наполегливість. І, звичайно ж, давав основи знань. А наступною сходинкою у вирі шкільного життя була середня школа. Нові вчителі і класні керівники – Любов Миколаївна Таран і Володимир Іванович Пономаренко. І знову спогади зі шкільного життя, які закарбувалися у пам’яті юнака на все життя. Любов Миколаївна – ніби друга турботлива матуся. Незабутні туристичні походи, поїздки у Вереміївку на узбережжя Кременчуцького моря і спостереження за заходом сонця біля наметів і вогнища… Не забувається таке ніколи, де всі були рівні і дружні.
Цікаві подорожі з Володимиром Івановичем до Москви і Канева, Києва і Полтави, – формували любов до природи і культурних цінностей. Одним словом, Андрій Андрійович завершує свої спогади великою повагою до вчителів. “Вчителі робили з нас людей”, – говорив він. А пізніше він скаже, що на його шляху траплялися лише хороші люди, які були прекрасними наставниками у житті і праці.
Закінчив Глобинську середню школу №5 у 1975 році і поступив до Полтавського ­сільськогосподарського інституту на агрономічний факультет. Навчався у вузі з великим бажанням, черпав і вбирав знання, наче губка, від вимогливих викладачів. У 1979 році закінчив вуз і отримав спеціальність – вчений агроном. Перші кроки трудової діяльності розпочав з посади головного агронома колгоспу ім. Лисенка у селі Гриньки. Пропрацював майже рік і був призваний у ряди Радянської Армії. Прослужив 1,5 року (проходив вишкіл молодого бійця у Десні, а потім служив у ракетних військах стратегічного значення). Демобілізувався у званні лейтенант.
Навчаючись ще у вузі, закінчуючи п’ятий курс, Андрій зустрів своє єдине на все життя кохання. І цим коханням стає тендітна дівчина, яка навчається у Кременчуцькому медичному училищі на відділенні акушерства – Неля Борисівна Лазоренко. Неля невисока на зріст, красуня, мов квітка, щира душею, лагідна і привітна. Оті ніжні почуття, що зародилися між ними, вони несуть все своє життя, майже 42 роки. Ніжні почуття з кожним днем міцніли і огортали душу щастям. У любові і радості народили і виховали двох прекрасних дітей – Людмилу та Віктора. У 1979 році, будучи одруженими, вони одночасно закінчують вузи. Це вже була міцна молода сім’я, яка виховувала донечку Людмилу. Дитині було лише1,5 місяці, а тата призвали до армії. Мама, Неля Борисівна, няньчила маленьке дитя і чекала чоловіка додому. Було нелегко, але велике кохання долає всі труднощі. Час злітає швидко. Закінчилася служба. Довгоочікуване і радісне повернення додому. Зустріч з дружиною і донечкою. Що ще потрібно для сімейного щастя?

З дружиною Нелею
Батьки Андрія та Нелі ПОРИВАЇВ


Знову трудова діяльність. Андрій розпочинає її у радгоспі “Червоний партизан” села Шушвалівка, на посаді агронома-насіннєвода, а через 1,5 роки працює головним агрономом радгоспу. Будучи на відповідальних посадах у сільському господарстві, Андрій Андрійович усвідомив своє кредо, що хлібороби – це художники, а поле їхнє – полотно. Як справжній хлібороб, він понад усе любив осінь за щедрість урожаїв в коморі та на полі, тихі сонячні дні, які нагадували про напружені трудові будні. Вирізнявся надзвичайною працьовитістю і скромністю, користувався повагою і авторитетом.
Я можу лише захоплюватися цією розумною і вмілою людиною, яку ніколи не лякали і не зупиняли труднощі і негаразди. Людина формується і зростає, вдосконалюється і як хлібороб твердо іде по землі. Застосовує у роботі новинки науки і передові технології на полях, при вирощенні овочевих і сільськогосподарських культур. То ж не дивно, що невеликий радгосп протягом чотирьох років займає перше місце по здачі насіння серед 57 господарств по Україні. Він, як хлібороб, вкладає всю свою душу у цю почесну і нелегку працю. А чи доводилося бачити його руки? Так, я їх бачила. Можу впевнено сказати, що руки хлібороба золоті, адже працюють на полях і ланах місяцями. А які долоні? Вони мозолисті, шершаві, натруджені…трудяться від зорі до зорі, не маючи відпочинку. Так живе хлібороб, більше часу доби проводить у полі. Так багато безсонних ранків і ночей проходить у хлібороба, поки наллється соком зерно і не схилиться колос під його вагою. Працюючи у радгоспі ”Червоний партизан”, у Андрія Андрійовича проявився потяг до техніки і механіки. І як підтвердження цих слів склав і відремонтував “Пиріжковоз”. Це була перша його машина, яку сам водив і возив без водія звіти у Київ.
Теплим словом згадує він всіх трудівників, всіх хліборобів радгоспу “Червоний партизан”, які творили дива у радгоспі і самовідданою працею досягали високих показників. Господарство мало високі врожаї, здавало норму м’яса – 150 тонн на рік. Саме у радгоспі “Червоний партизан” пройшли найкращі роки його життя. Прийшов молодим спеціалістом і став знавцем своєї справи. Загартувався, сформувався. Пропрацював більше шести років і в 1987 році переїздить в Глобине на відділок ім. Чапаєва. Займає посаду управляючого відділка і працює до 1992 року. Що можна сказати про Андрія Андрійовича? Безвідмовний, старанний, працьовитий. Він все своє здоров’я і наснагу віддав почесній роботі хлібороба. Ділився своїм досвідом з молоддю, був для них прикладом і взірцем. Праця для Андрія Андрійовича завжди була потрібною, улюбленою і приносила задоволення. У спілкуванні з цією красивою людиною, я ставила собі запитання, а коли ж доводилося відпочивати? Мабуть, праця давала і відпочинок, бо вона була його потребою, як повітря для життя. Праця – основа людського життя. Без неї немає людини. А поле, на якому працює людина, чує кроки господаря, чує дотик мозолястої руки. Чую шепіт Андрія Андрійовича закоханого в поле: “Окинь оком поле… хліба сколихнулись і заграли хвилями”. Красиве поле, де зеленіють жита і пшениці, терпким запахом парує земля. Прекрасне воно коли золотом виграє, хвилюється в сонячний серпневий день, чудове зерно, що ввібрало в себе життєдайні сили землі.
Слухаючи розповідь свого співбесідника, думаю, що поряд з хорошими справами були і болючі моменти у житті. Не оминув Андрія Андрійовича квітень 1986 року. Страшний Чорнобиль, який би міг поглинути все живе, розбушувався не на жарт. Як офіцер запасу потрапляє командиром взводу у Чорнобиль. Там пропрацював 1,5 місяці і повернувся додому у гарячу пору жнив. Молодий енергійний, вболіваючий за свою справу, то ж і не дивно, що додому приїхав о 4-й годині, а на 6 годину пішов на наряд. Коли спати, коли відпочивати? Сон попереду, а виробничі справи невідкладні… Отак і бігли роки у радощах та турботах.
90-ті роки, які вони тяжкі для спогадів… Розпадалася колгоспна система, відбувалася приватизація, довелося Андрію Андрійовичу працювати і в “Сільгосптехніці”, і в Глобинському лісорозсаднику… Необхідно було себе знайти в цей тяжкий час. Але склалися так життєві обставини, знайшлися такі люди на подальшій життєвій дорозі, які наче підказали майбутнє…
І з 1992 року Андрій Андрійович стає фермером, а для ведення фермерського господарства отримує 4,5 гектарів землі.
Це та людина, яка зробила себе сама, з нуля, без сторонньої допомоги, чесною працею. Перші гектари землі змусили працювати всю родину. І першою культурою, яка була засіяна і принесла плоди праці, були буряки. Обробляли їх вручну, отримали 7 тонн цукру. Техніки не було і коштів на техніку – катма. Кредит боявся брати, тому тримав велике господарство, а гроші вкладав у сільськогосподарську техніку закупівлю насіння та пального. І тому не дивно, що перший трактор і комбайн, якими оброблялася земля, були складені руками фермера-початківця з металобрухту. Так з’явилася і перша машина… За висловом доньки Людмили, батько, Андрій Андрійович, зумів вдихнути в груду металобрухту нове життя. Людина мала непохитне бажання йти вперед до мети, долаючи своєю впертістю і наполегливістю всі труднощі. Уже у 2000 році будує ангар і серйозно займається фермерством. Швидше всього, що це фермерство можна назвати сімейним, родинним. Наймана праця не використовувалася, працювала лише родина. Не все вдавалося на перших порах, але Андрій Андрійович ніколи не здавався, ішов вперед, вірив у свою справу і перемогу. І лише завдяки титанічній праці, своїм рукам і розуму, створив своє фермерське господарство “Вогник”, яке спеціалізується на вирощенні сільськогосподарських культур.

У родинному колі

Не чекайте у житті своєму дива,
Без зусиль не буде результату.
Щоб була хоч трохи перспектива,
Треба потрудитись, і багато!

У нашого співбесідника, як і в багатьох чоловіків, є своє “хобі” – рибальство і полювання. Завдяки такому захопленню і душа мала спочинок. Виплеканою справою Андрій Андрійович займається вже не сам, бо на поміч поспішають продовжувачі справи – діти і внуки. Це надійні помічники, молоді господарі, продовжувачі започаткованої справи та традицій. Андрій Андрійович з любов’ю поглядає на свою дружину, говорить: “Міцний у мене тил і в радощах, і негараздах. Без такого тилу і перемог та здобутків не було б”. Я його розумію і бачу, що тилом є, звичайно, шановна Неля Борисівна. На запитання, у чому секрет їхньої родини і на якому фундаменті вона тримається, відповідь була: «У сім’ї повинні бути велике кохання, взаєморозуміння, а, головне, повага, витримка, уміння пробачати». Якби не постійна підтримка один одного, їхня щира любов, то чи змогли б вони витримати життєві випробування?
Великою втіхою у родині є діти – Людмила і Віктор. Діти наслідують батьків і йдуть їхнім шляхом – це гордість і щастя батьків. Значить, правильне виховання. У хорошому ґрунті і хороше зерно. Є надійне плече і продовжувачі батьківської справи. Відрадно, що батьки і діти не лінувалися і в навчанні. Всі, як один, отримали вищу освіту сільськогосподарського напрямку. А син Віктор має ще і бухгалтерську освіту, сам веде бухоблік свого господарства. Діти створили свої сім’ї. Родина Пориваїв прийняла у свою сім’ю зятя і невістку (Олександра та Марину) і вважають їх за своїх рідних дітей. У розмові звучали лише теплі слова про них. Як чудово, по-українському. Панує злагода і добро. Дай Боже щастя і удачі цій великій і дружній родині. Звичайно, «для дітей батько повинен бути скелею, за якою вони зможуть сховатися від будь-якої небезпеки», писав актор Меттью Макконахі. Саме таким був і є Андрій Поривай для своїх дітей. Батьки всю свою любов віддали дітям і навчили їх людської порядності.
Усміхаючись, Андрій Андрійович зронив слова, чи не з гордістю: “Я виконав свій батьківський обов’язок, і обов’язок людини. Садив і плекав сад, няньчив і ростив дітей, будував будинки дітям і собі”. А я скажу одне – прекрасна і добротна садиба у Андрія Андрійовича та Нелі Борисівни. Господарі від Бога. Все у них до ладу у дворі і на городі. Все є у коморі. І лише їм одним знати, скільки безсонних ночей проведено у полі, скільки ночей витрачено на роздуми, де і коли проскочила сльоза радощів і смутку. Лише їм, членам сімейного фермерства, відомі їхні секрети господарювання.
А мені дуже приємно, що у мене склався такий чудовий тандем з родиною Пориваїв, адже всі вони є і випускниками різних років і поколінь нашої Глобинської ЗОШ І-ІІІ ступенів №5. Скільки, школо, чудових випускників пройшло твоїми коридорами? Скільки прекрасних хліборобів зростила ти? Ви стали хорошим зерном, любі випускники, на педагогічній ниві своїх вчителів. Наші випускники – це звучить так гордо і красиво, ніжно і хвилююче… Ви наші… Ви творці і трударі…
Не чекайте, успіх сам не прийде
І свою удачу не ловіть за хвіст!
Аж тоді тріумф до вас надійде,
Як до праці матимете хист.

Зичу працьовитій родині щедрих ужинків, хай і надалі рясно колосяться щедрим врожаєм ваші ниви, нехай обходять вас стороною природні стихії, живіть у сімейному затишку, щасті й благополуччі та при доброму здоров’ї.
Ростислава Романюк, учитель Глобинської ЗОШ I-III ступенів №5.

1 2 3 6