«ВСТАВАЙ І ЙДИ», – КАЖУ СОБІ ЩОРАНКУ

Саме ці слова, наче гасло, твердить щодня колишня лікарка з Броварок Марія Миколаївна Безверха, яка більше 30 років свого життя самовіддано лікувала та рятувала життя своїх односельців та мешканців Пелехівщини, Кирияківки, Петрашівки, Бугаївки. Вона присвятила себе людям та медицині. А якщо пам’ятати про те, що кожен виконує у своєму житті певну місію, то хороший лікар проживає своє життя недаремно, адже він робить благородну справу – лікує і тіло, і душу.

Роки молодії


Юною красунею приїхала Марія Миколаївна у село Броварки в далекому вже 1972 році, що з плином часу стало для неї рідним, близьким і дорогим, адже саме тут вона знайшла себе в професії, тут зустріла кохання всього життя, тут народилися і зросли її четверо діток.
Народилася Марійка у мальовничому селі Нижній Булатець, що на Лубенщині, у багатодітній родині. Окрім Марії, у родині зросло ще п’ятеро діток. Дівчинка гарно навчалася, особливо до душі були їй точні науки – математика і фізика. І в майбутньому мріяла присвятити себе фізиці. Але ми плануємо, а Всевишній коректує і направляє наші дороги туди, де ми найбільше потрібні. Тож і Марійчині дороги направив у медицину…
Якось у випускному класі потрапила вона в лікарню, де її терміново прооперували. Допитлива, розумна і кмітлива дівчина сподобалася хірургу, ще тоді він розгледів у ній потужний потенціал, і порадив їй обрати професію лікаря. І не помилився, бо справжнім професіоналом своєї справи стала згодом Марія Миколаївна, врятувавши не одне людське життя. А, може, стала лікарем ще й тому, що від страшної інфекційної хвороби правець у 45-річному віці помер її тато, коли маленькій було всього лиш 2 роки.
Тож у 1965 році за велінням душі і серця Марія вступає до Чернівецького медінституту, який успішно закінчила в 1971 році та пройшла інтернатуру. Молодечий дух, юнацьке завзяття та романтика доріг мало не закинули Марію на БАМ, але за направленням приїхала юна лікарка-терапевт у 1972 році в село, що стало її долею. Злагоджений та професійний колектив лікарні, яка було однією з найкращих у районі, радо прийняв головного лікаря. На той час в Броварківській лікарні налічувалося 40 ліжок, навіть пологове відділення розміщувалося в тих стінах. Завзята, принципова і професійна Марія Миколаївна змогла автомобіль швидкої допомоги «вибити», адже їй потрібно було все і відразу, бо саме в тому, щоб бути потрібною людям вбачала справжній сенс життя. Та й справу, якій присвятила себе, любила понад усе.
А Броварки та прилеглі села на той час розквітали, розвивалося виробництво, народжувалися молоді родини, а лелеки просто «не встигали» приносити в їхні гніздечка діток. Тому роботи вистачало. Було куди втілювати і свій професійний потенціал. Це і щоденні виклики та прийоми, пологи, щеплення, огляди, поради… А іноді, ні дня, ні ночі, адже у сільського медика день ненормований. І ніхто й ніколи не отримував від неї відмови, адже вона, перш за все, лікар – а це на все життя! А ще, це чуйність, відповідальність та самопожертва. Пані Марія завжди йшла туди, де була потрібна її допомога. Тож односельці з вдячністю і любов’ю згадують «нашу лікарку», як називали її, адже ця жінка належить до тих особистостей, яких пам’ятають і шанують. Таку повагу можна заслужити лише надзвичайним професіоналізмом, відповідальністю та людяністю.
Слова: «Пам’ятаєте, Ви врятували мені життя?!», – це найвища нагорода для лікаря! А їх так часто говорять Марії Миколаївні вдячні односельці.
Своє щастя, свою радість, свою долю, кохання всього життя, зустріла Марія саме в цьому благословенному селі в свій перший робочий день.
Андрій Іванович, на той час молодий та вродливий головний інженер та голова профспілки колгоспу «Ленінець», щось трішки занедужав і лежав у лікарні, коли там з’явилася красуня Марія знайомитися з колективом та лікувальним закладом, який мала очолити. Тієї пам’ятної миті їхні погляди мимоволі зустрілися, і дівчина втонула в його променистих бездонних очах… «А ось Вам і жених, Маріє Миколаївно!», – защебетали, наче пташки, веселі медсестри. Ось так воно і сталося, наче в воду дивилися жартівниці, бо в тому ж таки 1972 році і побралися молодята. Все життя вони міцно трималися за руки, прямуючи непростими життєвими дорогами, наповненими трудовим неспокоєм та щасливими сімейними клопотами, адже в родинному гніздечку Безверхих зростало-підростало четверо пташеняток: три донечки-красунечки Людмила, Оксана та Вікторія і синочок Віктор. Батьки просто душі в них не чаяли, вкладали в них часточки своїх палких і люблячих сердець, виховували і навчали, аби вони зросли на радість справжніми людьми.

Щасливі миті родини Безверхих
Марія Миколаївна з сином Віктором
Матуся зі своїми дітьми
Вся родина зібралась докупи
Перший день занять у медінституті


Надзвичайно мало, всього 25 щасливих років у парі, дарував їм Всевишній. Наче сонце погасло, коли розімкнулися їхні руки… Чорного і страшного 1997 року обірвалося на півслові життя Андрія Івановича. Білим лебедем відлетів її коханий у засвіти, лишивши з чотирма дітками. Його останніми словами були: «Я знаю, ти сильна, ти справишся»! І Марія Миколаївна справилася, всіх дітей підняла на ноги, дала вищу освіту, бо жила тільки роботою і найріднішими.
Та ще одне тяжке випробування чекало на цю мужню і сильну жінку. Страшний вирок лікарів: перелом хребта, діагноз ускладнений тим, що в дитинстві Марія перенесла поліомієліт. Впродовж року жінка боролася з тяжкою хворобою, прикована до ліжка. На допомогу прийшла вся велика і дружна родина. Силою волі Марія Миколаївна змусила себе стати на ноги, спочатку пересувалася в інвалідному візочку, згодом за допомогою «ходунців», а потім були перші самостійні радісні кроки.
«Вставай і йди!», – ось моє щоденне гасло, – мовить Марія Безверха, силою думки і надзвичайними зусиллями змушуючи рухатися своє тіло. Марія Миколаївна, хоча і мешкає нині самостійно в своїй спорожнілій оселі, але ніколи не відчуває самотності. Діти є її надійною підтримкою, її радістю і гордістю. Син Віктор щодня навідується до матусі, на вихідні та свята приїздять донечки Людмила та Вікторія. Шкода тільки, що нечастими є зустрічі з донькою Оксаною та її родиною, бо вони мешкають аж у Сполучених Штатах Америки. Два роки не бачилися, а наче ціла вічність пройшла, та матуся щодня спілкується з ними по відеозв’язку. Раніше й сама, коли міцнішим було здоров’я, шість разів побувала в гостях у Оксани та зятя Девіда, тішилася любими онуками Андрієм, Патрісією та Ніколасом. А вдома бабусі не дають засумувати ще п’ятеро найкращих у світі онуків: Руслан, Денис, Максим, Катя та наймолодший першокласник Володимир.
То ж, шановна Маріє Миколаївно, нехай добрі справи повертаються до Вас сторицею. І нехай приносять весни на крилі ще довго-довго журавлі!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Марії БЕЗВЕРХОЇ.

ХАЙ ВАШІ ВЕСНИ БУДУТЬ ЛЕГКОКРИЛІ,НЕ ЗНАЮТЬ ВТОМИ РУКИ ЗОЛОТІ!

Валентин та Тетяна МІРІНЦІ
Молоді роки

31 грудня 2020 року жителі с.Броварки Валентин Юхимович та Тетяна Василівна Мірінці відсвяткували знаменну подію у своєму подружньому житті. Саме того дня, 50 років тому, вони вперше зустріли один одного. Останній грудневий день 1970 року закружляв у сніговій круговерті молодих закоханих, які, одного разу зустрівшись, більше ніколи не розлучалися. Нинішній рік теж ювілейний для їхньої родини, адже 7 листопада Валентин Юхимович та Тетяна Василівна у колі своєї міцної люблячої родини святкуватимуть своє золоте весілля. Всього було на їхній життєвій ниві, та вони здолали всі негаразди, бо і до цього часу у їхніх очах не згас вогник кохання, палкого і ніжного, яке вони пронесли через все своє життя.
Валентин Юхимович родом із с.Пелехівщина, саме тут він з’явився на світ 1 березня 1949 року. Так склалося, що мама, Антонина Іванівна Марченко, сама виховувала трьох синочків. Сказати, що їй було важко – це нічого не сказати. Звичайна сільська трудівниця, яка все своє життя пропрацювала в колгоспі, ціною неймовірних зусиль виростила і виховала своїх діток у любові та повазі до старших, навчила їх цінувати та поважати працю інших людей. Досягши шкільного віку, Валентин навчався у Кирияківській школі, а згодом – у Градизькому інтернаті. Робочу професію механізатора здобув у Хорольському училищі механізації сільського господарства №5. Після строкової військової служби, яку проходив у ракетних військах, доля закинула його у Вологодську область, куди він, аби заробити грошей, поїхав працювати на лісозаготівлю. Саме тут, у російській глибинці, і долю свою зустрів, свою кохану і одну-єдину на все життя…
Тетяна Василівна з’явилася на світ 3 жовтня 1952 року у с.Михайлівка Тотемського району Вологодської області. Батька свого не пам’ятає, а от мама, Людмила Іванівна Булатова народила, виховала і підняла на ноги п’ятеро діточок. У цій дружній і великій багатодітній родині дуже цінували міцні сімейні традиції, то ж всі діти виросли працьовитими, чемними і гарними людьми. Тетяна, здобувши середню освіту, працювала піонервожатою у місцевій школі. І саме тут, у своєму рідному селі у казкову новорічну ніч познайомилася із Валентином Мірінцем, який став її судженим на все життя. Разом із коханим переїхала в Україну, на славну Полтавщину. Молода родина оселилася у м.Кременчук, де Валентин Юхимович 31 рік пропрацював екскаваторником в нафтопровідному управлінні, а його кохана дружина Тетяна Василівна 34 роки нянею в одному із дитячих садочків міста. Подружжя Мірінців виростило і виховало двох чудових синочків Юрія і Андрія, мають двох онучат Павла і Артемія.
З 2006 року Валентин Юхимович і Тетяна Василівна мешкають у Броварках, де вони свого часу придбали затишний будиночок. Проживши більшу частину життя у місті, у зрілому віці їм все більше хотілося бути ближчими до землі, зануритися у сільські турботи і клопоти. Вони з великим задоволенням працюють на своїй присадибній ділянці, займаються садом, аби було чим пригостити дорогих дітей та любих онуків. А ще дбайлива господиня закохана у квіти, різноманіття яких на подвір’ї радує зір з ранньої весни і до пізньої осені. Особливо полюбляє троянди, у час цвітіння від яких просто неможливо відвести погляду. Володимир Юхимович неперевершений майстер поетичного слова, як він сам говорить, що писати вірші почав ще з раннього дитинства. Найпершим слухачем його поезій є кохана дружина, якій, до речі, присвятив чимало віршованих рядків.
То ж шановні Валентине Юхимовичу і Тетяно Василівно, щиро зичимо вам у любові, злагоді та взаєморозумінні зустріти золотий ювілей свого подружнього життя, щоб кожен прожитий вами день був сонячним і щасливим, а діти і онуки радували вас своїми успіхами та досягненнями.
Фото із сімейного архіву родини МІРІНЦІВ.

НА КИЛИМІ ЖИТТЯ, НЕМОВ ЧАРІВНА М’ЯТА, РОЗКВІТЛА ВАША ЮВІЛЕЙНА ДАТА

Григорій Ус, с. Білецьківка

5 квітня відсвяткував свій 95 день народження Григорій Федорович Ус, житель с. Білецьківка, який був свідком та учасником багатьох історичних подій. Незважаючи на нелегкі життєві випробування, які доводилося долати впродовж життя, Григорій Федорович зумів зберегти в собі вміння радіти життю, інтерес до подій навколо, оптимізм та віру в краще.
Григорій Ус народився у с. Білецьківка, в далекому 1926 році. У цьому чудовому мальовничому селі промайнуло його дитинство. Чоловік пригадує ту «золоту» пору свого життя, коли можна було безтурботно гасати з однолітками курними дорогами, грати в невигадливі ігри, а чи пасти за селом череду. На його дитинство припали й тяжкі голодні роки, коли навколо було багато смертей, горя та відчаю. Вижив, витерпів…
У 1933 році Григорій пішов до 1 класу. Навчався старанно, з величезним інтересом опановував науку. У вільний від навчання час хлопець допомагав батькам по господарству. У 1940 році закінчив 7 класів.
Війна, що увірвалася в мирне життя мільйонів українців, розділила його на до і після… Григорію у той час було лише 15. Він, як і тисячі його ровесників, був вивезений нацистами з окупованої України до Німеччини на примусові роботи. Й досі на очі чоловіка навертаються сльози, коли він пригадує вагони, набиті молодими людьми, яких везли, наче скот, під дулами автоматів, голодних та холодних. Багато з них не вижили у тих жахливих умовах… А далі була тяжка праця у Німеччині.
У березні 1945 року незадовго до Великої Перемоги, Григорій Ус був звільнений з тяжкої неволі нашими воїнами. Його було мобілізовано до діючої армії в танково-десантні війська. Григорій Ус брав участь у бойових діях із ліквідації великих нацистських угрупувань на території Німеччини. За мужність і героїзм, проявлені у боротьбі з ворогом, він нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллю «За мужність» та іншими.
До рідної України Григорій Федорович Ус повернувся лише у грудні 1950 року. Влаштувався працювати токарем на Крюківський вагонобудівний завод. Без відриву від виробництва закінчив машинобудівний технікум. Відповідальному, сумлінному та дисциплінованому працівнику керівництво довірило спочатку посаду майстра, а згодом посаду технолога підприємства. І на цих відповідальних посадах Григорій Ус показав себе з найкращого боку, тож за відмінні результати у роботі неодноразово був нагороджений Почесними грамотами та Подяками від дирекції заводу.
У 1981 році Григорій Федорович вийшов на заслужений відпочинок, завершивши трудову діяльність на Крюківському вагонобудівному заводі. Але всидіти дома, повний сил та енергії чоловік не зміг, тож влаштувався на роботу до місцевого радгоспу «Більшовик», де пропрацював чесно і сумлінно ще 18 років свого життя.
Маючи за плечима чималий трудовий стаж та досить поважний вік, Григорій Ус міг би спокійно відпочивати, займаючись особистими справами, та маючи енергійний, нестримний, непосидючий характер, він багато років віддав активній роботі у первинній ветеранській організації при Білецьківській сільській раді. Будь-яка справа, за яку брався Григорій Федорович завжди вирішувалася успішно. Він завжди стояв на варті інтересів ветеранів, вирішення їхніх проблем. За це завжди користувався величезною повагою серед односельців.
Григорій Ус разом з дружиною Анастасією Іванівною виростили і виховали сина Юрія та доньку Світлану, дочекалися онуків Тараса, Лєну та Юру. У 1992 році тяжке горе спіткало їхню родину – передчасно пішов з життя син Юрій.
Вже більше 10 років минуло, як покинула Григорія Федоровича кохана дружина Анастасія Іванівна, полинувши у далі неземні, залишивши самотнім доживати свого віку. Підтримкою, розрадою та надійною опорою для Григорія Федоровича є донечка Світлана, онуки та правнуки, які оточили старенького своєю любов’ю, увагою та турботою.
Тож шановний Григорію Федоровичу, зустрічайте весни ще багато літ і хай вони приносять Вам здоров’я та радість, нехай тепло рідних та близьких надійно захищає Вас від життєвих негараздів, миру Вам, добра, оптимізму, шани та поваги від друзів та односельців!
Фото з особистого архіву ювіляра.

МЕРЕЖИВО ЇЇ ДОЛІ

Валентина НАГОРЯНСЬКА

Чудового весняного дня, 4 квітня, до жительки м.Кременчук Валентини Василівни Нагорянської завітала дуже поважна і славна дата – вона відсвяткувала свій 80-річний ювілей. Всього було на життєвому шляху цієї доброї, щирої і надзвичайно привітної жінки, та вона, не дивлячись на свої літа, і нині залишається справжньою красунею з розкішною косою та променистим сяйвом лагідних очей.
Життєва зоря Валентини загорілася 4 квітня 1941 року в селищі Комиш-Зоря Куйбишевського району Запорізької області. Батьки дівчинки були дуже раді появі на світ своєї любої донечки і готові небо були прихилити, аби вона росла здоровою і щасливою. Та мирне життя їхньої родини, як і мільйонів інших родин було перекреслене кривавою війною. Вона забрала дитинство в маленької Валі і назавжди вкарбувалася в її пам’яті гіркими і пекучими споминами про холод, голод і суцільну розруху. Та все ж, не дивлячись на труднощі, батьки Валентини намагалися вивчити своїх дітей, прищепити їм любов до отчого краю та до людей, які живуть поруч, доброту, працьовитість та наполегливість у досягненні поставленої мети.
Хоча й зростала Валентина у робітничій сім’ї, та своє життя мріяла пов’язати із землею. Аби втілити свою мрію у життя, по закінченні Куйбишевської семирічки вступила на навчання до Мігіївського сільськогосподарського технікуму шовківництва, що на Миколаївщині. У 1959 році, здобувши освіту, вже дипломованим спеціалістом за направленням приїхала до колгоспу ім.Жданова Барвінківського району Харківської області. Кілька місяців працювала агрономом, доки керівництво, помітивши у Валентини неабияке старання, працелюбство, міцні знання та велике бажання досягати нових висот перевело її до Балакліїівського районного управління сільського господарства. Спочатку працювала дільничним агрономом-шовководом, згодом – агрономом-насіннєводом по гібридній кукурудзі, пізніше – агрохіміком, завідуючою агрохімічної лабораторії при райсільгоспуправлінні. Саме працюючи в Балаклії, Валентина Василівна без відриву від виробництва закінчила Харківський сільськогосподарський інститут, де навчалася на факультеті ґрунтознавства та агрохімії.
На початку 1969 року разом з чоловіком, Іваном Яковичем, який, закінчивши Харківський будівельний інститут, отримав направлення на роботу до м.Кременчук, переїздить і Валентина. Змінивши місце проживання, влаштувалася на посаду агронома у Кременчуцьку районну станцію захисту рослин, потім впродовж десяти років трудилася старшим агрономом-насіннєводом управління сільського господарства Кременчуцького райвиконкому, а ще рік – головним агрономом, заступником начальника Кременчуцького районного управління сільського господарства. Скільки степових доріг було об’їжджено і сходжено, скільки врожаїв вирощено і зібрано за час праці Валентини Василівни агрономом одному лише Богу відомо! Хоча ритм її праці був надзвичайно швидкий і напружений, вона встигала все – і на роботі успішно працювати, і родині лад давати, і численні громадські обов’язки виконувати. І все їй вдавалося, з усім вона справлялася, адже вдачу таку мала – будь-яку справу виконувати сумлінно і старанно, бо так навчили батьки.
Валентина Василівна Нагорянська була членом президії районної організації науково-технічного товариства; керівником позаштатного відділу сільського господарства по впровадженню досягнень науки і передового досвіду Кременчуцької районної газети «Перемога»; входила до складу президії районного комітету народного контролю; була позаштатним інструктором організаційного відділу райкому партії, заступником секретаря партійної організації управління сільського господарства.
Згодом, так склалася доля, Валентина Василівна докорінно змінила рід занять – вона влаштувалася на роботу до Кременчуцького заводу шляхових машин і віддала цьому підприємству п’ятнадцять років свого життя. Обіймала посади старшого інспектора та заступника начальника відділу кадрів. Хоча й працювала вона на підприємстві, та зв’язок із сільським господарством не втрачала, адже займалася направленням працівників заводу в сільгосппідприємства району для надання допомоги в прополюванні та збиранні врожаю. Та й сама не сиділа, склавши руки, дбайливо обробляла свою дачну ділянку, вирощувала дерева та квіти. Наприкінці своєї чималенької трудової біографії працювала у відділі субсидій райдержадміністрації на громадських засадах.
Валентина Василівна Нагорянська все своє життя звикла працювати, бути в постійному русі, то ж після виходу на заслужений відпочинок спокій цій непосидючій жінці тільки сниться. Певний час активно займалася громадською роботою в районній організації Всеукраїнського об’єднання «Злагода». Та найбільше вона полюбляє господарювати на своїй невеличкій дачній ділянці. У міру своїх сил ця працьовита жінка трудиться на грядках, у саду та квітнику. Все у неї тут старанно і з любов’ю доглянуте, то ж щедро плодоносить і квітне. Та й сама господиня розквітає, коли до неї в гості приїздить донька Ірина з чоловіком Євгенієм та донечкою Маргаритою. Закінчивши свого часу Київський державний університет харчових технологій, вона живе і працює в Києві. На приїзд найдорожчих і найрідніших людей Валентина Василівна завжди чекає з нетерпінням, адже вони додають їй сили та снаги до життя.
То ж шановна Валентино Василівно, прийміть найтепліші і найщиріші вітання з ювілейним днем народження! Хай кожен прийдешній день Вашого життя буде сонячним і щасливим, дарує міцне здоров’я та позитивні емоції, а рідні і близькі люди будуть надійною підтримкою у житті на довгі роки.
Фото із сімейного архіву Валентини НАГОРЯНСЬКОЇ.

ДБАЄМО ПРО ЗДОРОВ’Я ТА ТРИМАЄМО СВОЄ ТІЛО У ФОРМІ

Дорогі читачі, в зв’язку з ситуацією, що пов’язана з епідемією коронавірусу, гостро постало питання підтримки форми та здоров’я людини.
Оскільки рух необхідний людині для життя, а карантинні обмеження значно його зменшують, – то дуже зростає рівень розвитку таких захворювань як ожиріння, діабет, нервові зриви та психічні розлади. Та правильно підібрані вправи, харчування та розпорядок дня допоможуть вам не тільки тримати своє тіло в гарній формі, а й навіть мати гарний настрій та покращити особисту продуктивність.
У цій рубриці я спробую надати якомога більше інформації про те, як зробити своє тіло стрункішим та більш привабливим!

Венді Іда, 65 років

Для початку РОЗВІЄМО МІФИ, що склалися навколо спорту та людей, які тренуються в тренажерних залах.
Міф №1: «Я і так струнка». Перше, про що хочеться сказати, багато дівчат, які від природи мають непогані зовнішні дані і добре складену поставу, думають, що ця постава залишиться з ними назавжди. Це не так. Час йде, людина росте, змінюється обмін речовин, змінюється раціон, дається взнаки сидячий спосіб життя (якщо такий є) і постава, при відсутності фізичних навантажень, будемо відверті, поступово набуває неприємних обрисів. Жінки більшою мірою, ніж чоловіки, схильні до набору підшкірного жиру (тому що жіночі гормони накопичуються в жировій тканині, тоді як чоловічі в м’язовій), і тому не варто забувати, що форму треба підтримувати.
Міф №2: «Потрібно менше їсти», «Потрібно скинути кілька кілограмів». Ці міфи зв’язані між собою, але розберемо їх по порядку. Перший – якщо почати менше їсти, то збільшиться навантаження на нервову систему, погіршиться імунітет та стан шлунково-кишкового тракту, а очікуваного результату не буде, тому що організм буде в шоковому стані і при наявності хоча б якихось калорій ви знову повернете свій жир.
Про другий міф – скинути кілограми, це найбільш неправильно сформульований вислів, оскільки боротися потрібно не з вагою, а із сантиметрами та загальною картиною (для прикладу, один кілограм м’язів в чотири рази менший по об’єму, ніж один кілограм жиру). Краса тіла – річ індивідуальна і вона не будується на чомусь одному, тому дієта повинна бути різностороння та прописана особисто під людину, тоді буде можливість покращити тіло, при цьому покращити стан здоров’я.
Міф №3: «Мені тільки боки та живіт прибрати». Локального спалювання жиру в природі не існує!
Тому немає сенсу в скручуванні тіла на прес (якщо ви не хочете збільшити талію в об’ємі за рахунок розвинутих м’язів черевного пресу). Рельєф тіла можна розвинути за однієї умови – мінусовому добовому балансі калорій (ви або починаєте менше їсти, або більше тренуватися, або робите все комплексом разом з тренером і маєте швидкий та довготривалий ефект).
Міф №4: «Перетворюся на чоловіка». Деякі дівчата цураються тренажерних залів з-за дивного хибного стереотипу, який засів в їхніх головах – заняття з обтяженнями перетворюють жінку на чоловіка. Можливо, вони думають так тому, що бачили картинки з професійними спортсменками. Дійсно, робота з обтяженнями дозволяє нарощувати мускулатуру. Але потрібно віддавати собі звіт у тому, що для того, щоб виглядати як професійний бодібілдер жінки роблять собі дуже багато ін’єкцій чоловічих гормонів, займаються професійно з метою «гіпертрофія м’язів» і то не у всіх виходить. А тепер накладіть на це реалії нашого життя і все, чого може досягнути жінка в тренажерному залі, або тренуючись з залізом, – це привабливі форми та гарне здоров’я.
Міф №5: «Почну бігати». Кардіотренування дійсно потрібні, але вони не є основними, завдяки їм ви зможете скинути жир, але привабливості жінці надають саме форми, а їх потрібно будувати з м’язів. Біг сам по собі не зробить ваш живіт пласким, а сідниці – пружними як горіх – це можливо тільки завдяки тренуванням з додатковою вагою.
Міф №6: «Піду на фітнес». Ще одна категорія дівчат, які, загалом міркують досить правильно і усвідомлено займаються фізичними вправами, говорять про те, що не хочуть займатися бодібілдингом, а хочуть займатися фітнесом. Чому? Загалом, вони кажуть подібні речі, через те що не вникають в суть цих двох понять. Відмінність полягає в тому, що фітнес передбачає роботу з власною вагою, і лише зрідка, з незначними обтяженнями, типу гантелей по 1, 2 або 3 кг. У широкому сенсі слова, фітнес включає в себе безліч вправ з аеробіки та танців, і спрямований скоріше на підтримання форми, ніж на її розвиток чи зміну. Активні види фітнесу (фітнес-мікс, табата, зумба, латина, тверк) носять спортивно-розважальний характер, повільні (йога, пілатес, стретчінг, кіланетика) носять фізкультурно-оздоровчий характер. Як перші, так і другі допоможуть вам бути в тонусі, стати більш гнучкими, дихати рівніше і почувати себе здоровими, але не більше того. У кращому випадку, з вас на тренуванні зженуть три поти, забезпечать задишкою і душу витрясуть. Ви будете почувати себе виснаженим рабом на галері, але м’язів від цього більше не стане, бо саме вони роблять поставу підтягнутою.
Міф №7: «Потрібно приймати добавки». Зовсім не обов’язково. Успіх полягає в комплексному підході до побудови індивідуального раціону харчування та індивідуальної програми тренувань. Добавки тому і називаються добавками, що вони є лише незначною частиною повноцінного раціону. Застосування добавок у досягненні загального результату займає не більше 10-15%. У той же час, потрібно пам’ятати й те, що саме по собі вживання добавок без повноцінного правильного харчування є заняттям, трохи менше, ніж повністю даремним.
Міф №8: «Потрібно багато часу». Не більше, ніж для перегляду серіалів чи листання соціальних мереж! Середнє тренування в тренажерному залі триває близько 1 години. За цей час ви встигаєте комплексно опрацювати все тіло, сходити в душ, переодягнутися і йти далі у своїх справах. Займаючись за запропонованою програмою новачка, просунутого і досвідченого відвідувача фітнес-клубу, тренування будуть займати у вас від 40 хвилин до 1 години. Тренування зі штангою, гантелями або тренажерами вимагають від вас тільки знання техніки виконання вправ, і якщо ви ними володієте, багато часу тренування у вас не займуть.
Міф №9: «Я вже не молода для цього». Без зайвих слів скажу, що в світі вже давно існують цілі федерації, де змагаються за титул найгарнішої жінки яким за 50,60 та навіть 70 років…
Міф №10: «У мене погана генетика і немає сенсу себе мучити». Це лише відмовка, оскільки вже багато незалежних дослідів підтвердило той факт, що всі люди витрачають однакову кількість калорій на виконання певної роботи (іншими словами, щоб схуднути, всім людям потрібно рівнозначно працювати над собою).
Розвіявши міфи, ви вже зрозуміли, що єдиний, хто може завадити вам привести себе в форму – це ви самі! Мати гарне тіло та прекрасне здоров’я може кожен, але для цього потрібно трішечки докласти зусиль.
Як саме тренуватись та що і скільки їсти, я розповім вам у наступних публікаціях. Залишайтеся з нами!
Віталій МАЗУР, майстер спорту міжнародного класу.

А ВЕСНА СТОБАРВНА І СТОЗВУКА ЮВІЛЕЙ ПРИНЕСЛА НА ПОРІГ

Олександр СТЕПАНЕНКО, с.Білецьківка

2 квітня, коли красуня весна вже владно господарює на землі, до колишнього аграрія, мудрого господарника та талановитого керівника, який надзвичайно багато зробив для подніпровського краю і залишив пам’ятний слід в історії Кременчуцького району і просто порядної, щирої, доброзичливої і чуйної людини – Олександра Петровича Степаненка прийшов 70-річний ювілей.
Загорілася життєва зоря ювіляра в 1951 році на Київщині, але вже наступного року родина Степаненків перебралася до Лохвицького району. У мальовничому селищі Сенча промайнули кращі роки безтурботного дитинства та неповторної юності. Скільки стежок-доріжок здолав Сашко разом зі своїми братами Валерієм та Віктором – не злічити! Їхні батьки все своє життя сумлінно працювали на місцевому підприємстві, що носило звучну назву «Заготзерно», батько – начальником дільниці, мама – різноробочою. Тож з самого малечку зростали три брати Степаненки в любові до праці , знали ціну хліба і праці мозолястої, людей цінували і себе на поталу не давали.
Одразу ж після школи пішов Сашко незнаними шляхами в широкий світ – розпочалися його трудові університети. Спочатку, аби заробити свою копійчину, працював робітником у місцевому бурякопункті, а згодом помандрував до бабусі в Рязань, де на заводі «Рязсільмаш» був фрезерувальником.
А в квітні 1969 року покликали Олександра ратні дороги, а ще море неозоре. Свою військову службу юнак з Полтавщини ніс аж у Сєвєродвінську, що в Архангельській області. Довелося Олександру Степаненку стати моряком на довгих три роки, навіть кілька місяців провів на підводному човні. Саме ця служба та море загартували його чоловічий характер, навчили цінувати дружбу, бути відповідальним за свої вчинки та доручену справу.
Коли ж гарний та статний моряк, який борознив неозорий морський простір, повернувся додому, до рідного Полтавського краю, його серце потяглося до землі. Тож, не вагаючись, вступив до Полтавського сільськогосподарського технікуму, де здобув професію агронома-агрохіміка.
Весною становлення Олександра Степаненка став доленосний березень 1975 року. Саме тоді професійні дороги привели молодого агронома у колгосп імені Куйбишева, що в Максимівці. Робота в господарстві виявилася для нього незабутньою школою професіоналізму, досвіду, відповідальності та людяності. Тут він остаточно впевнився у правильності свого вибору, прикипів душею до землі. Й де б не працював, куди б пізніше не закидала його доля – в кам’янопотоківський радгосп імені Щорса, в білецьківський «Більшовик» чи в пронозівський радгосп імені Крупської, на яких би посадах не був – бригадиром, секретарем парткому, директором господарства чи сільським головою, він ніколи не зраджував своїм життєвим принципам, завжди був справедливим і толерантним.
Ще одна знакова весна в його долі – квітень 1998 року, коли депутатський корпус району обрав Олександра Степаненка головою Кременчуцької районної ради. За три скликання керівної діяльності Олександру Петровичу на теренах району довелося зробити чимало в розвитку сільськогосподарської галузі, утриманні об’єктів соціально-культурної сфери та побутового обслуговування, в медицині та освіті, в питаннях газифікації та благоустрою. Керівник не виокремлював для себе питань незначних, другорядних і кожен свій день заповнював турботами про людей.
12 років, наповнених трудовим неспокоєм, присвятив Олександр Петрович служінню громаді на посаді голови районної ради. Навіть, вийшовши на заслужений відпочинок, не залишився осторонь суспільних справ: білецьківські виборці виявили йому високу довіру, обравши депутатом районної ради. Він очолював постійну комісію з питань бюджету, приватизації та підприємницької діяльності, продовжував працювати над вирішенням проблем району, рідного села Білецьківка.
За значний особистий внесок в соціально-економічний розвиток Кременчуцького району рішенням 16 сесії 7 скликання Кременчуцької районної ради від 7 грудня 2017 року Олександру Степаненку присвоєно звання «Почесний громадянин Кременчуччини».
Нині Олександр Петрович вирішив перепочити від постійної громадської напруги та шаленого життєвого темпу. З головою поринув у родинні турботи. Адже сім’я для нього – найголовніше, найрідніше, найдорожче. Кохання всього свого життя, сірооку красуню Ніну, він зустрів, будучи студентом. І так, рука до руки, плече до плеча в любові і злагоді прямує подружжя Степаненків непростими життєвими дорогами багато зим і літ. Виростили гідними людьми своїх двох синів-соколів, Владислава й Андрія, радіють успіхам найкращих у світі онуків Олександра та Ярослава.
Життя прожите недаремно, є ким пишатися, є що згадати.
Тож, шановний ювіляре, здоров’я Вам міцного на многії літа, родинного тепла і затишку! Хай доля й надалі буде щедрою й прихильною до Вас. Осипаються дні пелюстками, непомітно спливають роки. Не сумуйте, пишайтесь літами, бо не марно прожиті вони. Нехай Бог посилає здоров’я і силу, весна дарує молодості цвіт, щоб ви добро на цій землі творили з любов’ю в серці ще багато літ!

ХАЙ СЛАВНИХ СВЯТ У ВАС БУДЕ ЩЕ БАГАТО!

Ювілярка Лідія ТРОФІМОВА

1 квітня зустрічає свою 85 весну чудова, привітна жінка зі щирою душею та добрим серцем Лідія Савеліївна Трофімова. На її долю випало чимало життєвих випробувань, але, незважаючи на всі труднощі, які довелося здолати, жінка не втратила своєї доброти, оптимізму, віри в добро та людей.
Її життєва зіронька засяяла у с. Велика Кохнівка 1 квітня далекого 1936 року в багатодітній родині, де крім неї зростало ще троє дітей. Дитинство Ліди, як і тисяч її однолітків, обпалила Друга світова війна. Нелегко було родині виживати у тих непростих умовах, особливо у час німецької окупації та у післявоєнні роки, коли нестатки перекреслювали мрії, плани, сподівання… Та, незважаючи на скрутні умови, Ліда все ж змогла у 1951 році закінчити семирічку, але про подальше навчання не було й мови. У серпні помер батько, її мама одна залишилася з чотирма дітьми, яких потрібно було ставити на ноги. Тож Ліда у свої 15 літ замість навчання пішла працювати, аби хоч якось допомагати своїй матусі.
Спочатку влаштувалася на посаду кур’єра у районний фінансовий відділ, а через деякий час, коли вже набула певного досвіду, тямущу дівчину перевели на посаду рахівника податкового відділу, а згодом – інспектора бюджету.
Лідія Савеліївна заочно закінчила Одеський фінансово-кредитний технікум, здобувши спеціальність фінансиста і більше 13 років віддала роботі у Кременчуцькому районному фінансовому відділі.
А в червні 1965 року Лідія Трофімова перейшла працювати до Кременчуцького районного вузла зв’язку. У той час це була установа надзвичайної стратегічної важливості. Засоби масової інформації такі як газети, журнали та радіо були основними пропагандистами, інформаторами та організаторами, несли в маси ідеї партії та політику держави. У той час без періодичних видань та щоденних радіоефірів люди просто не уявляли свого життя. Роботи було багато, колектив налічував чимало працівників.
Спочатку Лідія Савеліївна трудилася на відповідальній посаді головного бухгалтера. Доводилося готувати звіти, зведення, робити це вчасно і якісно. Своєю сумлінною працею, відповідальністю, чесністю і порядністю Лідія Савеліївна завоювала любов і повагу не тільки своїх колег, а й керівництва. У жовтні 1977 року Лідії Трофімовій довірили ще відповідальнішу посаду – заступника начальника Кременчуцького районного відділу зв’язку. На цій керівній посаді потрібно було контролювати якісну і своєчасну доставку працівниками поштового зв’язку періодичних видань передплатникам, доставку переказів, телеграм, виплату пенсій та соціальних допомог. Робота з людьми – це завжди велика відповідальність, а тим паче у великому колективі у стратегічно важливій установі. Але Лідії Савеліївні завжди вдавалося знаходити підхід до людей, її вроджена тактовність та щирість, професійний досвід, порядність у стосунках допомагали їй завоювати повагу та авторитет серед підлеглих.
Лідія Савеліївна завжди брала активну участь в житті свого колективу, розуміла людей, знала про їхні особисті проблеми і завжди намагалася допомогти у їхньому вирішенні.
На цій неспокійній, відповідальній роботі Лідія Трофімова пропрацювала аж до виходу на заслужений відпочинок, віддавши майже півстоліття свого життя на благо рідного району та його мешканців.
За свою сумлінну працю жінка неодноразово нагороджувалася подяками та почесними грамотами керівництва району та обласного управління зв’язку, користувалася заслуженою шаною та повагою. Лідія Савеліївна має статуси дитини війни, ветерана праці та ветерана зв’язку.
Свою професійну кар’єру жінка змогла збудувати завдяки підтримці своєї родини, яка для неї завжди була на першому плані, незважаючи на напружену та нелегку роботу. З чоловіком Федором Істратовичем, з яким одружилася у 1956 році, Лідія Савеліївна прожила в любові та злагоді майже три десятиліття, народила та разом з чоловіком зростила сина Олега та доньку Ларису. Відлетів її коханий у засвіти в 1985 році, коли жінці було лише 50. Так і лишилася вона вдовою, навіть не думаючи про створення нової родини. А 10 років тому покинув цей свій і син Олег. Єдиною втіхою і розрадою для жінки є донька Лариса, зять Юрій, онука Світлана та правнучка Вероніка, які оточили Лідію Савеліївну своїм теплом та підтримкою. А ще є друзі, колишні колеги по роботі, які телефонують, підтримують, чи заходять у гості.
Шановна Лідіє Савеліївно, зі святом Вас, з Вашим 85-літтям! Нехай не згасає у Вашій душі вогник радості та надії, нехай буде стабільним здоров’я, а любов та підтримка рідних додають Вам натхнення та бадьорості з радістю зустрічати новий прийдешній день. Відмінного Вам самопочуття і ще довгих років життя!

ЗАХОПЛЕННЯ МУЗИКОЮ СТАЛО СПРАВОЮ ВСЬОГО ЖИТТЯ

Відмінник культурно-освітньої роботи СРСР, композитор, музикант і поет Григорій Леонтійович Плиска народився 26 березня 1940 року у м.Глобине у багатодітній селянській родині Леонтія Григоровича та Катерини Степанівни, які виховали і вивчили п’ятьох дітей. Батько, учасник Другої світової війни, був майстром на всі руки. Виготовляв навіть музичні інструменти: домри, гітари, скрипки. Мав конструкторський талант. Його винаходи були представлені у Москві, на Виставці досягнень народного господарства та відзначені медаллю. Був прекрасним фотографом, гарно малював, написав «Поему про Галю».
Григорій з дитинства пізнав і лихоліття війни, і труднощі післявоєнних років. Та музика завжди вабила і захоплювала його. Тому по закінченню школи вступив на річні курси баяністів-хормейстерів при Полтавському музичному училищі ім. М.В.Лисенка. Як здібному і наполегливому учневі йому запропонували продовжити навчання за фахом хормейстера у цьому ж навчальному закладі. Вже згодом він завершив свою музичну освіту у Харківському інституті мистецтв ім. В.Г. Короленка.

Працювати почав спочатку у Полтавській музичній школі №2, а коли у Глобиному відкрили музичну школу, без вагань повернувся додому, де навчав юних музикантів не одне десятиліття. 28 років працював на посаді директора цієї школи, а потім ще 10 років, аж до виходу на заслужений відпочинок, очолював музичну школу в с.Манжелія.
Весь час, паралельно з основною роботою, працював з хоровими колективами Глобинщини. Професійно звучали під його талановитою орудою самодіяльні хори Глобинського цукрокомбінату, центральної районної лікарні, районного Будинку культури. Був фундатором самодіяльних народних хорів сіл Броварки та Манжелія. Впродовж своєї творчої діяльності підготував понад 2 тисячі концертних програм. Не було жодного святкового заходу, де б не звучав хор під керівництвом Григорія Леонтійовича. Зведений хор художньої самодіяльності району під керівництвом Г.Л.Плиски впродовж кількох років відкривав обласне культурно-мистецьке свято «Пісенне джерело» на горі Пивиха у Градизьку.
Висококваліфікований фахівець видав збірки своїх музичних та поетичних творів «Мелодії серця та «Мереживо долі». Його пісні, обробки для хору часто звучать у виконанні учасників художньої самодіяльності району.
Високий професіоналізм музиканта цінував заслужений діяч мистецтв УРСР, відомий композитор Володимир Миколайович Верменич, який на знак своєї шани і поваги подарував Григорію Леонтійовичу партитуру своєї пісні «З Кавказом говорять зелені Карпати» з дарчим підписом.
Творчі успіхи музиканта відзначені грамотами Президента України, Міністерства культури України, численними відомчими грамотами та дипломами. Йому присвоєно почесне звання «Відмінник культурно-освітньої роботи СРСР».
Вроджена інтелігентність і щирість, притаманні Григорію Леонтійовичу, завжди знаходять теплий відгук у серцях його численних учнів, колег та всіх, кому доводиться спілкуватися з ним.

Віталій ГРИГОР’ЄВ,
з «Історії Глобинського ­району в біографічних нарисах».

P.S. Останні кілька років Григорій Леонтійович Плиска проживає разом з родиною доньки Ірини у м.Енергодар Запорізької області. Душею він завжди лине до Глобиного, живе спогадами та пам’яттю про роки, наповнені творчою наснагою, роботою з учнями та хоровими колективами. Маестро підготував до друку ще дві збірочки власних творів, залишилося зібрати необхідну суму на їхній друк. У ці чудові березневі дні Григорій Плиска зустрічає свою 81 весну. Щиро вітаємо іменинника і бажаємо йому міцного здоров’я, поваги та любові від найрідніших та довголіття. Той величезний музичний спадок, який Григорій Леонтійович створив – неоціненний скарб не тільки для сучасників, а й для прийдешніх поколінь!*

З племінницею Тетяною ПЛИСКОЮ
У колі викладачів та учнів Глобинської музичної школи
Випускники по класу баяна Глобинської школи мистецтв в с.Бугаївка,
де працював Г.Л. ПЛИСКА
З хоровим колективом с.Манжелія

ЇХНЯ ПРАЦЯ ВКРАЙ ПОТРІБНА ЛЮДЯМ

Напередодні професійного свята Дня працівників житлово-комунального господарства і побутового обслуговування населення ми завітали до працівників комунальних підприємств селища Градизьк, аби дізнатися про їхню роботу, про колективи, та про те, чи збільшився обсяг їхніх обов’язків зі створенням об’єднаної територіальної громади.
У комунальному підприємстві «Благоустрій» Градизької селищної ради, яке очолює Тетяна Юріївна Кулинич, після реорганізації, проведеної у 2019 році, виконують роботи пов’язані лише з благоустроєм. За словами Тетяни Кулинич, яка виконує обов’язки і директора, і бухгалтера, і механіка, на підприємстві трудяться касир Катерина Юріївна Колтович, трактористи Павло Іванович Кучер, Юрій Григорович Соколовський та Станіслав Олександрович Шабанов, водії Іван Петрович Замогильний і Валерій Іванович Орлянський. Колектив хоч і невеликий, але дружний, старанний, відповідальний.

Директор КП «Благоустрій» Тетяна КУЛИНИЧ з
касиром Катериною КОЛТОВИЧ
Чоловіча команда КП «Благоустрій»


Тетяна Юріївна розповіла, що головним замовником послуг підприємства є Градизька селищна рада, з якою налагоджена тісна співпраця. Селищний голова Мирослав Юрійович Носа і заступник Володимир Васильович Гетало допомагають в усьому та підтримують.
У розпорядженні підприємства є спеціальна вишка, за допомогою якої проводяться ремонтні роботи електроопор та освітлення на території не тільки Градизька, а й старостатів громади, ці роботи виконує електрик, який є у штаті селищної ради. За допомогою вишки проводиться й спилювання аварійних дерев як на території селища, так і сіл громади. Також є трактор з причіпом та тракторна косарка, якою здійснюється обкошування узбіч доріг місцевого значення, спортивних майданчиків та ін.
КП «Благоустрій» здійснює збір та вивіз сміття від приватних садиб та багатоквартирних будинків. Люди укладають з підприємством угоди на вивіз побутових відходів або купують мішки з логотипом підприємства, вартість якого становить 10 грн. Для тих, хто користується послугами, сміття вивозиться раз у тиждень на санкціоноване сміттєзвалище. Проблема стихійних сміттєзвалищ у Градизькій громаді існує, адже не всі громадяни хочуть платити за вивіз сміття, а воліють краще винести непотріб у найближчу посадку чи деінде. З такими несвідомими громадянами керівництвом громади ведеться постійна боротьба.
Тетяна Кулинич розповідає, що якби у підприємства був екскаватор, можна було б ним навантажувати сміття, що зараз здійснюють вручну. Директор говорить і про те, що на підприємстві не вистачає робочих рук, але через брак коштів, поки що розширювати штат немає можливостей.
Підприємство займається і розгортанням снігу взимку. Цьогоріч було придбано спеціальну техніку для посипання доріг піщаною сумішшю від ожеледиці, яку було успішно випробувано.
У розпорядженні підприємства є два грейдери і два трактори, які використовують для розгортання снігових заметів та розчищення доріг взимку на території селища Градизьк. По селах громади такі роботи проводили місцеві господарства та фермери.
В цьому році працівникам КП «Благоустрій» довелося займатися й похованням безхатьків, які їдуть до Градизька з Кременчука чи інших міст. Часто це хворі люди, які мають алкогольну чи наркотичну залежність, які потрапили у складні життєві обставини. Ця зима для кількох із них виявилася фатальною. Поховання таких людей здійснювало КП «Благоустрій» за кошти селищної ради.
Запитую у Тетяни Юріївни як їй працюється у колективі, де більшість складають чоловіки, якими доводиться керувати.
– Вони у мене хороші! Спочатку було важкувато на керівній посаді, але за роки що працюю, набула досвіду, звикла до такої роботи. Спочатку було таке що й плакала, коли щось не виходило, але згодом все ввійшло в колію, працівники мене слухають, – розповідає Тетяна Кулинич. – Я щиро вітаю свій маленький, дружний колектив з професійним святом! Бажаю нашому підприємству успіхів і процвітання, а колегам – міцного здоров’я, особистого щастя та гідної заробітної плати за свою роботу! Нехай наша праця робить наше рідне селище та населені пункти громади кращими, чистішими, облаштованішими.


У КП Градизьк «Комунсервіс» директором трудиться Лариса Григорівна Святелик. Це підприємство займається водозабором, водопостачанням та водовідведенням по селищу Градизьк. Обслуговує 3000 абонентів та три водонапірні вежі (дві центральні й одна допоміжна у літній період на Пивисі).
Лариса Григорівна розповіла, що підприємство забезпечене всіма необхідними технічними засобами для ремонту труб водопостачання.

Директор КП Градизьк «Комунсервіс» Лариса СВЯТЕЛИК та
економіст Валентина ШЕВЧЕНКО
Слюсарі аварійно-відновлювальних робіт
Андрій СКРИЛЬ та Сергій ГЛУШКО
Оператор хлораторної Андрій СОБКО


Крім директора на підприємстві трудяться слюсарі Сергій Григорович Глушко, Валерій Ярославович Мельник та Андрій Скриль, екскаваторник Віктор Григорович Авраменко, оператори хлораторної Андрій Дмитрович Собко, Віталій Валерійович Оністрат, Володимир Леонідович Чорнуха, Володимир Олександрович Помуран, Микола Олексійович Бурбига, економіст Валентина Миколаївна Шевченко, головний бухгалтер Людмила Михайлівна Компанієць, контролери Ольга Василівна Землякова і Любов Павлівна Федорченко, електрик Олег Миколайович Бондаренко.
Вся мережа водопостачання стара, тому доводиться часто ремонтувати пориви. Всі працівники трудяться за мінімальну заробітну плату від директора до слюсаря. Молодь йти на таку роботу не хоче, тому у колективі більшість працівників або передпенсійного віку, або пенсіонери.
Директор підприємства сподівається, що з об’єднанням у територіальну громаду всім буде краще. Хоча й розуміє, що великих субвенцій чекати не доводиться, бо у громади немає на це коштів, та все ж вірить, що з часом ситуація наладиться і КП Градизьк «Комунсервіс» зможе не тільки триматися на плаву, а й розвиватися.
У Лариси Григорівни вища технічна освіта за спеціальністю вона «інженер-гідротехнік». Жінка має чималий стаж роботи у меліорації, ПМК-70, колишньому комунгоспі.
Нелегко доводиться підприємству виживати в умовах сьогодення, але його працівники стараються виконувати свою роботу якісно та добросовісно, бо добре розуміють, що від них залежить добробут жителів селища.
Лариса Григорівна говорить, що селищна рада дуже допомагає вирішувати проблеми з насосами, коли такі виникають, виділяє чималі кошти на придбання необхідного, тому директор КП Градизьк «Комунсервіс» щиро вдячна Градизькому селищному голові Мирославу Носі, його заступникам та депутатському корпусу ради за розуміння та підтримку. Лариса Святелик шле щирі вітання всім працівникам КП Градизьк «Комунсервіс» напередодні професійного свята, зичить своїм колегам радості, щастя, сімейного затишку, віри та надії у краще майбутнє.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА.

ДЗВЕНИТЬ КОЛОССЯМ НИВА ЗОЛОТА – І В СПОГАДИ НАЙКРАЩІ ПОВЕРТА

В борозні, у зерні, у колоссі
я батьківський слід пізнаю.

Микола Сингаївський.

Його життя – невигадана повість… Повість, яку писав щодня, щогодини, щохвилини хлібороб з діда-прадіда, агроном від Бога, заслужений працівник сільського господарства України Микола Іванович Коваленко, возвеличуючи своєю хліборобською працею нашу славну полтавську землю. Ім’я його було відоме не тільки в Кременчуцькому районі чи області, а й в усій Україні, бо до високого визнання своєї праці йшов агроном колишнього колгоспу імені Мічуріна, що в селі Піщане, довгим, непростим, наповненим трудовим неспокоєм і сумлінною працею шляхом, що вготувала йому доля…

Заслужений працівник сільського господарства України
Микола Коваленко

Загорілася його життєва зоря неповторної весняної днини в одвічній хліборобській родині, де завжди знали ціну хліба, 19 березня 1936 року в мальовничому селі Попельнасте, що на Кіровоградщині. Батьки з раннього ранку і до пізнього вечора працювали за трудодні в колгоспі, тож перед хлопчиною були відкриті всі курні сільські дороги й шляхи, що відміряв і сходив з ватагою таких босоногих хлопчаків, як і сам. Та особливо манив його степ, широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий, золотаві лани пшениці, що медами пахли й колоссям грали, і пісня жайворонка линула в небесній блакиті.
Здавалося б, тільки жити та життю радіти, мріяти, рости, купатися у батьківській любові, та все це своїм чорним крилом перекреслила війна. З перших буремних днів його батька-хлібороба Івана Коваленка забрали на фронт – боронити рідну Україну, дружину та сина, які лишилися там, на окупованій території.
Коли звільнили Україну, Миколка вперше переступив поріг рідної школи, навчався охоче, наче одразу хотів пізнати весь світ. Після закінчення десятирічки, його шлях проліг до Білоцерківського сільськогосподарського інституту – на факультет агрономії. Та це й не дивно, бо з молоком матері увібрав хлопчина любов до землі, до праці хліборобської, та велику повагу до батьківських натруджених і мозолястих рук. А ще, агрономом у колгоспі працювала його тьотя. Тож Миколка часто спостерігав за її роботою, дивувався, з яким благоговінням вдивлялася вона у перші сходи, як їх чекала, як раділа щедрим врожаям.
А згодом професійна стежина молодого агронома Миколи Коваленка перетнулася зі шляхом знаного в ті часи аграрія Володимира Волошина, який очолював колгоспне господарство в селі Дмитрівка, що в Кременчуцькому районі. Тож завзятого та знаючого спеціаліста щиро прийняли в дружній хліборобській родині. І так з дня у день, з року в рік, від засіву до жнив Микола Іванович робив свою щоденну непросту хліборобську справу. Він був з людьми і серед людей, це було його покликанням, а його робочим кабінетом було поле – під чистим небом і без даху.
І якою б нелегкою, напруженою не була ця робота, часто — в негоду і холоди, у Миколи Івановича ніколи навіть думки не з’являлося зрадити обраній професії, шукати легшої долі. Ростити хліб — його покликання, бо й рід його весь споконвіку землеробський.
На посаді головного агронома господарства навчився і рослини розуміти; знав особливості обробітку грунту, терміни та способи сівби; особливості догляду за посівами й посадками; «секрети» ефективної боротьби з бур’янами, хворобами та шкідниками.
Важка праця у полі, недоспані ночі, постійні переживання щодо погоди, одвічні думи про те, чи зійдуть рівномірно сходи, чи спрацюють отрутохімікати, чи вдасться вчасно вийти у поле комбайнам, і що ж, зрештою, покаже бункер. Ще можна довго перелічувати всі «переваги» професії агронома…
Коли ж Володимир Волошин очолив колгосп імені Мічуріна в Піщаному, то й запросив до себе талановитого, знаного вже на той час агронома. То ж через деякий час слава про «мічурінців» з Піщаного линула вже не тільки по всій області, а й по Україні, а була в тому й чимала заслуга головного агронома колгоспу Миколи Коваленка. Адже щедрі намолоти зернових і бобових культур, небувалі врожаї городини – то справа рук мудрої аграрної політики нашого агронома.
За успіхи на хлібній ниві, за сумління і відповідальність у роботі, за високий професіоналізм і значні виробничі досягнення Микола Коваленко нагороджений медаллю «За трудову доблесть», а в 1996 йому було присвоєне почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України».
Таку особистість і її роль в житті нашого Полтавського краю, яким є Микола Коваленко, важко переоцінити. Його життя є прикладом не слів, а конкретних справ, не показного патріотизму, а справжньої любові до землі, людей.
Господарем хлібних ланів без перебільшення можна назвати Миколу Коваленка. Його палке серце завжди широко відкрите для людей. У цій добрій і щирій, надзвичайно працьовитій і талановитій людині втілилися найкращі риси – висока порядність, прагнення зробити цей світ кращим, а землю нашу – багатшою і родючішою.
Щасливим був Микола Іванович не тільки в роботі, а й в особистому житті. На своєму життєвому шляху зустрів він і справжнє кохання, свою Валентину Павлівну, справжню Берегиню родини Коваленків, з якою в злагоді і любові пройшли одною життєвою дорогою більше ніж півстоліття. Виростили справжніми і порядними людьми двох синів-соколів: Сергія та Володимира. Тішилися найкращою в світі онучкою Яночкою. І правнука Платона на світ благословили, якому вже виповнилося 5 рочків.
Чорної осені 2020 року відлетіла сивою пташкою у засвіти дружина Валентина, лишивши свого лебедя летіти з одним крилом… Та не дають засумувати татові сини, його міцна надія і підтримка, що додає сили до життя.
Вже багато зим і літ Микола Іванович на заслуженому відпочинку, але кожного дня зранку-ранесенько зустрічає сонечко, радіє прожитому дню і згадує наповнені славною працею роки. Хоч і здоров’ячко підводить, і натруджені руки не такі вправні як колись, але вони не знають втоми і нині. Ось і недавно до початку городніх робіт боріночку і сівалочку змайстрував, бо ж весна-красна прийшла!
Та не сама прийшла, а ще й ювілей до господи Миколи Івановича привела!
19 березня до цієї славної працею людини завітає на поріг 85-й день народження. То ж з роси і води Вам, шановний ювіляре, літ до ста – та щоб без старості, та при здоров’ї!
А наостанок додам, що народ існує доти, доки жива його історія, поки жива пам’ять нащадків. А пам’ятати тих, хто творив історію держави, хто сіяв хліб та до хліба – то є свята справа.
Фото з сімейного архіву Миколи Коваленка.

1 2 3 12