«МЕНЕ ГОСПОДЬ БЛАГОСЛОВЛЯЄ: ЖИВУ, БАЧУ, ЧУЮ, ЛИШ СИЛИ БРАКУЄ»

Саме однією вагомою фразою охарактеризував своє життя-буття найповажніший 96-річний житель с. Романівка Глобинської територіальної громади Михайло Дмитрович Михайлець.
І щастя й горе ділить він з тобою,
Романівко, свята його земля

Село живе, як сама Вічність. Десятки поколінь стоптали тисячами босих ніг його дороги. Вони – німі свідки великих і малих подій. Село живе… Не одну сотню літ молитвою зустрічає світанок і проводжає день. У золотавих туманах прокидається воно щоранку, як і багато літ тому. Тут наче час іде повільніше. Тут повітря запашніше та вода солодша. Тут сонце – пахуче, високе, рожеве, тепле, наче матір’ю спечений хліб. Тут люди щирі, привітні, гостинні. Тут промайнули гіркі і солодкі, голодні й хлібні роки його непростого, насиченого подіями життя.
Небагата й непишна хатина, яку охороняють старенькі яблуні та горіхи. Посеред двору, під самісінькою розлогою грушею, що знала кращі часи, стіл гостинно примостився. Тут, певне, колись вечеряла вся родина, а поодаль – справжнісінька тобі клуня, де Михайло Дмитрович зберігає нехитрий реманент та дари городу. Колись Михайлицева хата була багата і хлібом-сіллю, і великим добром, і дітьми, і щирою радістю. А нині спорожніла весела оселя, затих двір, бо сам лишився дідусь Михайло віку вікувати в свої 96 літ.
На Покрову народився –
не раз сльозою умився

Михайло МИХАЙЛЕЦЬ під старою грушею
Роки молодії…
З дружиною Марією

У родині Михайлеців, Дмитра Миколайовича та Марти Омельківни, одвічних сільських трударів, опівдні на Покрову Пресвятої Богородиці в далекому вже 1925 році народився первісток, якого Михайликом назвали. Зростав Михайлик Михайлець у любові та злагоді, привчався до непростої селянської праці мозолястої, і не знав які випробування чекають його попереду… Доглядав двох молодших братиків, Павлуся та Яшу, і наймолодшу сестричку Марфинку. Батьки від зорі до зорі працювали на своїй земельці, на двох десятинах, мали нехитрий реманент, утримували господарство. Чесно трудились, діток ростили і хліба не просили, бо все здобували працею мозолястою. І ніщо не віщувало біди…
Не лишилося в Михайлицевій хаті ні крихти, ні зернини, лише голодні діти
І все було б нічого, якби не «суцільна колективізація» українських знедолених сіл. Наклали тоді на родину Михайлеців величезний податок – виконав його батько, наклали ще один – з горем пополам і той здолали, а далі – був третій… Не лишилося в Михайлицевій хаті ні крихти, ні зернини, лише голодні діти на печі – малий, мала та ще менший. А вже четвертий податок не було сили конати… Одної темної ночі до обійстя Михайлеців чорна бричка підкотила – і батька, як останнього злодія, заламавши руки за спину, енкавеесники забрали до в’язниці. А потім був суд у м. Полтава і його вирок – за невиконання твердого завдання партії: два роки ув’язнення.
Наче чорні круки налетіли «буксири»
Як тільки забрали тата, наступного ранку, наче чорні круки налетіли у двір «буксири» (були вони всі з місцевих активістів); вергали і штрикали все навколо залізними штирями-піками. Запрягли у воза останню конячину, куди склали все винесене з хати ганчір’я, корову та кабанчика погнали гоном, курей нагаптували в лантухи. Весь той нехитрий скарб та добро інших односельців звозилося до комори магазину. Де краще, «буксири» розбирали по домівках, останнє – за безцінок продавали біднякам. Щодня по чотири рази ті «місцеві бандити-активісти», прикриваючись високою метою, навідувалися до спорожнілої оселі, не цуралися приходити навіть вночі, грюкаючи в усі вікна та двері, щоб перевірити, чи не їдять куркульські діти хліб. Шукали збіжжя всюди: довбали піч і комин, перекопували долівку в хаті, в сінях, порпалися на горищі, в сараї, в клуні, собачій будці, навіть у колодязь заглядали. Та дарма…
Лантух борошна, що врятував від голодної смерті
Батько Дмитро певне душею відчував неладне, дивлячись на оті реформи в селі, ще будучи вдома, сховав лантух борошна у колодязі, випилявши зсередини в зрубові нішу. Ось так і врятував від голодної смерті хоч двох своїх діток – старшенького Михайлика та наймолодшу Марфинку, Павлусь та Яшко – померли.
Вночі, після того, як йшли з двору «буксири», матуся по драбині спускалася в колодязь, відчиняла зрубину – і набирала борошенця. Швиденько змішувала його з подрібненим листячком з берести та порожніх качанів, додавала водиці з криниці, швиденько замішувала. А в печі вже стояла сковорідка, розпечена до червоного. Черпаком наливала на сковорідку оту «шліхту» – і швиденько випікала млинці, що миттєво поїдалися голодними дітьми. Той дивовижний смак млинців не передати, його Михайло Дмитрович пам’ятає й досі…
Як «буксири» наш город скопали
– Якось прийшов я зі школи додому, – пригадує Михайло Дмитрович, – на той час було мені 7 років. Мама копала картопельку, я допомагав їй до самісінького вечора. На грядках лежало стареньке дерев’яне рало з залізними зубцями, довжиною зо два метри. Розуму на той час було, певне, в мене не багато, а сила знайшлася. Тож я, граючись, викопав таку собі ямку, з півметра, вкопав туди рало, тільки держак стирчав, гарно втоптав земельку навколо. Вранці знову до нас прийшли «буксири», повитріщали очі, мовляв, це якийсь орієнтир, щоб знати, де хліб захований. І з новими силами взялися до пошуків. Відміряли від того злополучного стовпчика метрів п’ятдесят вздовж і впоперек – і давай штрикати святу земельку піками. Два тижні кляті бандити «працювали» на нашому городі, до сантиметра все перештрикали та перекопали. Кликали мене у свій штаб: гостинцями пригощали, костюм новий обіцяли, аби я, як Павлик Морозов, зрадив батьків своїх та показав, де хліб закопаний. Все не могли повірити, що то я грався, закопавши оте кляте рало. А потім почали лякати, зачинили мене в комірчині. Ох, я ж і кричав, що аж мама почула. Прибігла з лопатою мене визволяти з холодної. Та на цьому наші страждання не закінчилися.
Як «зустрічали» ми Різдво 1933 року
– У хаті – порожньо, нічогісінько, лиш лантухи, набиті соломою, на яких ми і спали, і сиділи, хліба ні крихти. Холодна зима зазирала крізь вікна убогої хатини лютими морозами. Мама пішла до своїх батьків, на сусідній хутір Олефіри, щоб хоч щось роздобути нам поїсти. А вночі до нашої хати знову вдерлися «буксири», познімали двері, витягли шибки, поскидали нас, малих, голодних і роздягнених на сани – та й повезли на хутір Ропа, де без вікон та дверей стояли п’ять порожніх хат, у яких люди померли від голоду. Одному Богу відомо, як ми пережили ту ніч в страшній і холодній пустці… Ось так зустрічали ми Різдво Христове 7 січня 1933 року. Слава Богу, матуся повернулася вранці, за останні гроші найняла підводу, та й забрала нас звідти напівмертвих, відвезла до своїх батьків. Хату нашу «буксири» продали за пляшку самогонки… Ось таке довелося пережити нам, «куркульським» дітям.
Довгоочікувана весна 1934 року.
Повернувся тато!

– Ось нарешті прийшла довгоочікувана весна 1934 року, повернувся з в’язниці тато, а згодом наша дорога пролягла до рідної хати, до дорогої серцю Романівки. Хоч хата та стала не наша, та все ж стіни рідні… Скільки ж доріг здолав тато, щоб оселю нашу відвоювати! Скільки порогів владних кабінетів оббив – не злічити. Згодом трішки почали ставати ми на ноги, а з нами, знищене голодом, село. Батьки без вихідних, від зорі до зорі працювали в колгоспі, тато – конюхом, мама – в ланці. Заробляли трудодні, на які нараховували хліб. Народилася сестричка Вустя. Було вже що і поїсти, і в що одягтися, і помріяти про краще життя. Та не так сталося, як гадалося…
«Вороги народу»
– На порозі стояв 1937 рік. Холодної осінньої ночі, 22 листопада, татка знову арештували, вже як ворога народу. За доносом недоброзичливців-односельців, нібито він агітував проти колгоспу. Цієї ж страшної ночі матуся народила наймолодшого мого братика Олексійка.
Особлива трійка Управління НКВС засудила батька до 10 років примусових робіт на Далекому Сході. З далекого Хабаровська, хоч зрідка, ще до війни прилітали звісточки від нього, а потім все обірвалося. Певне, загинув рідненький на чужині. Де ж його могилка не знаю й досі… Аж у 1960 році його реабілітували.
Маму, як дружину ворога народу, вигнали з колгоспу. Тож лишилася моя ластівочка з чотирма дітьми, хвора, вбита горем, без засобів для існування. Нелегко було й мені, сину ворога народу, навчатися в школі. Дітлахи шпиняли та докоряли, мовби я в чомусь був винен. Та все ж семирічку я закінчив на «відмінно». Тільки-но отримав документ про освіту, а на другий день…
Почалася війна
У вересні в Романівці вже були фашисти… Довелося юнакові нелегко і в роки війни. Тяжко працював разом з матусею в, так званій, «десятидворці», під пильним наглядом коменданта та перекладача. Тож не раз комендантова нагайка «гуляла» по селянських спинах. А тут ще одне лихо прийшло в село, почали забирати молодь на примусові роботи в Німеччину. Михайло ж був зросту невеличкого, тож розумні люди напоумили зменшити собі років. Тож хоч тут пощастило, повірили німці, й біда оминула хлопчину.
А у вересні 1943 року, коли радянські війська визволили район, і до лав стали і старі, й молодші, Михайла теж призвали до війська. Справно ніс нелегку військову службу Михайло Михайлець довгі сім років. Повернувся до любої серцю Романівки аж у 1950 році.
Життя-буття, як воно є…
І почалися його нелегкі, вже трудові будні. Майже пів століття трудового стажу за його плечима, більше 20 років пропрацював обліковцем у колгоспі, потім на цегельному заводі, згодом фуражиром. Де б не працював Михайло Дмитрович Михайлець, всього себе віддавав роботі, бо він з роду чесного, роботящого, з самого малечку знав ціну шматочку хліба, що діставався його родині нелегко.
Зустрів на життєвій дорозі і красуню Марію Іванівну, з якою в любові та злагоді прожили нелегке трудове життя, виростили двох хороших донечок Марію та Ніну, діждалися чотирьох онуків, раділи правнукам. Та 16 років тому покинула свого коханого Марія, залишила протоптану в дворі стежину, рідну хату та й відійшла у засвіти.
Тож сумно і важко тепер дідусеві Михайлу в спорожнілій оселі віку коротати, де все говорить про прожиті у парі щасливі роки. Лише альбоми зі світлинами, які Михайло Дмитрович переглядає щодня, нагадують про незабутні щасливі дні, коли всі були живі.
Нині ж Михайлом Дмитровичем старанно опікується соціальний робітник Марія Сергіївна Дзигарь, дарує старенькому свою турботу.
Романівка кличе
Коли ж у Романівку приходить пізня осінь, а за нею зима зі своїми віхолами та заметілями, дідусь Михайло їде зимувати до своєї донечки в Манжелію.
– Добре мені в донечки живеться, наче на найкращому курорті, а мене Романівка кличе… Навіть у снах приходить. Тільки заплющу очі, а переді мною – мій двір споришевий, клуня, хата моя, біла хата, розлога груша, під якою колись збиралася вся родина за столом… Так і защемить серце. Тож тільки сніг з землі, а я вже додому лечу, мов на крилах, – мовить старенький.
У свої 96 дрова рубає, спогади пише,
на дівчат поглядає

– Ось, бачите, синець на руці, це я вчора дровця рубав, а цурка відлетіла та й приклалася гарненько. Я намагаюся не сидіти без діла, тому пишу спогади про прожите-пережите, про рідних, односельців, а для приваблення читачів у свої мемуари фото гарних дівчат поміщаю, – говорить, усміхаючись, Михайло Михайлець.
Ірина КОВАЛЕНКО.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архіву Михайла МИХАЙЛЕЦЯ.

Матеріал підготували: