ЛЮДИНА, ВІДДАНА СВОЇЙ СПРАВІ

Слідами наших випускників
Моя рідна школо, я знову лину думками до тебе. До джерела мудрості і краси, до невичерпної криниці знань. До того вогнища, де промайнули пташиним крилом мої літа і до всіх твоїх колишніх учнів та випускників.
Незмінним був і залишається лише той факт, що Глобинська ЗОШ I-III ступенів №5 живе, а її вихованці – це її слава і гордість. Ніколи з пам’яті не зітерти споришеву стежку в прозорому тумані, що стрічкою пролягла до незабутньої і мудрої школи №5. Багато відомих і працьовитих людей виплекала наша альма-матер, наша школа.
Я розповім про випускника нашої рідної школи 1936 року випуску Павла Петровича Ковтуна. Уважно розглядаю світлини, що лежать на столі. Хочу уявити людину, побачити її і перенестись у далеке ХХ століття.
Бачу на пероні, навпроти вокзалу, чоловіка високого зросту з круглим і трохи смаглявим обличчям, високий лоб, прямий ніс. Не можу відгадати кольору очей. Мені здається, що вони постійно змінюють свій колір, адже він може залежати і від настрою. Кремезний чоловік, одягнений у форму залізничника пильно вдивляється в далечінь… Мабуть, супроводжує очима потяг, що стрімко промчав, і уважно вслухається у стукіт коліс: стук-стук, стук-стук… Так проводжати потяг може лише начальник залізничної станції, який багато років тут працює. Обличчя осяває усмішка, погляд впевнений.

Павло КОВТУН

Мова піде про дуже цікаву і неординарну постать, самовіддану людину, яка прожила все своє життя у ХХ столітті, з часу становлення радянської влади і до розпаду СРСР. Мужньо і стійко пройшла всі випробування системи і залишилася хорошою Людиною. Тримаю у руках дорогоцінний папірець і розумію, як багато він вартує для родини, бо це – автобіографія, написана власноруч Павлом Петровичем далекого 12 червня 1963 року. З того часу пройшло 58 років. Пам’ятка родинна про рідну і дорогу людину.
Павло Петрович Ковтун народився 15 січня 1917 року у селі Устимівка Хорольського району Полтавської області. Батьки займалися сільським господарством і жили бідно. Сім’я рано залишилася без годувальника, батько помер у 1921 році, коли хлопчику виповнилося лише чотири роки. Залишився з мамою, став її головною опорою протягом всього життя. Щоб якось полегшити своє життя мама з маленьким сином переїхали до дідуся у село Глобине. У 1925 році хлопчик розпочав навчання у школі, яку закінчив у 1936 році. Так, доля Павла Петровича тісно переплелася з містечком Глобине та школою №5. Тут він утверджується і пускає глибоко своє коріння.

Павло КОВТУН,
водій-механік танка Т-34. 1938 рік

Суховієнко, Лучко, Комбаров, Норенко та Ковтун (фото 1956 р.).
Фото 1955 р.

Люблю писати про випускників своєї школи, вони неповторні і всі дуже цікаві. Пишу і ніби сама проживаю життя з кожним із них. А життя у Павла Петровича було нелегким, воно випробовувало його на міцність і гарт. Щойно закінчив школу – помирає мама. Залишився круглим сиротою. Як жити? Як бути? Яке правильне рішення прийняти для себе? Стало очевидним одне, на навчанні можна ставити хрест допитливому і кмітливому юнаку. Вибір один – працювати. Розпочинає працювати у Глобинському цукрозаводі, але юнака завжди вабив залізничний транспорт. То ж не дивно, що Павло Петрович, у жовтні 1936 року, розпочинає працювати стрілочником на станції Глобине Південної залізниці.
Так з’являється перший запис у трудовій книжці, він же і останній… Переплелося життя людини з професією залізничника, від стрілочника до начальника станції Глобине. О, який це буде тяжкий і довгий шлях. Павло Петрович проживав поруч із залізничною станцією і це не могло не бентежити замріяного юнака. Саме ця професія і заполонила його серце.
Залізниця поблизу Глобиного з’явилася у 1878 році і було споруджено станцію із запасними коліями, складами, розвантажувальними майданчиками. Залізницею пішли перші потяги, які з нашого краю у промислові міста везли добірне зерно, овочі та іншу сільськогосподарську продукцію, вирощену на чорноземах. Іван Сорокопуд писав: «Вже на початку ХХ сторіччя з станції Глобине відправляли до ста тисяч тонн вантажів, у тому числі хліба до 80 відсотків від загальної кількості вантажоперевезень. Залізниця для глобинців стала зв’язковим ланцюгом з навколишнім світом. У роки війни залізнична станція мала стратегічне значення. Через неї евакуювали в глиб країни народне добро, людей. Саме звідси відправляли глобинців на бій з ворогом». Так, я навіть не уявляю життя глобинців без залізничного транспорту, адже ми віддалені від великих міст. Це артерія життя мого міста та краю.
І знову в уяві постає молодий і енергійний Павло Петрович. Керівництво швидко помітило здібного і вправного у роботі хлопця. Його направляють на навчання до містечка Люботин (Харківська область). З листопада 1936 року до червня 1938 навчається у школі чергових по станції. Згодом він повертається додому і займає посаду чергового по станції Глобине.
Робота залізничника, як правило, надзвичайно відповідальна, але Павло Петрович з молодечою енергією працює самовіддано, отримуючи велику насолоду від роботи. Людина великої відповідальності і дисципліни, таким він постає у моїй уяві.
Але життя складне і часто вносить свої корективи. У 1938 році був призваний до рядів РККА (Робітничо-селянська червона армія). І потяглися довгі і страшні вісім років (1938-1946 роки). Довелося, виконуючи обов’язок перед Батьківщиною, брати участь у визволенні Західної України і Білорусії у 1939 році з початком Другої світової війни.
17 вересня 1939 року частини Червоної армії під командуванням маршала Тимошенка перетнули радянсько-польський кордон і увійшли на територію південно-східної Польщі (Західна Україна). Не оминула воїна і радянсько-фінська війна, так звана «зимова війна» 1939-1940 років, про яку радянське керівництво свідомо мовчало.
Учасником цієї війни був і мій дідусь Тимофій Харитонович. Війна тривала 105 днів. Втрати СРСР у війні були у два рази більші за фінські. У війні брали участь дві дивізії, які комплектувалися в Україні – 44 та 70 стрілецькі. Перша потрапила в оточення і майже вся загинула. Але й ті, що вирвалися з оточення, були піддані військово-політичним судам і розстріляні. Повчально, що фінська сторона впорядкувала могили загиблих радянських бійців, а в м. Суомуссалмі встановлено монумент воїнам 44-ї дивізії. З 14 тисяч бійців 44 дивізії загинуло 9 тисяч.
Не оминули Павла Петровича і дороги Другої світової війни. Воював, був танкістом. Довелося у роки війни вивчити нову техніку, він водив танк Т-34.
У 1946 році, загартований армією і збагачений життєвим досвідом, щасливий юнак повертається додому. І знову поринає у роботу, іде працювати черговим залізничної станції Глобине, а також виконує обов’язки начальника станції. Життя гартувало, вчило правди і терпіння молодого Павла Петровича. Мабуть,саме найвідповідальніша ланка життєвої дороги пов’язана у Павла Ковтуна з призначенням його на посаду начальника станції Глобине.
Ця непроста і відповідальна життєва ноша на посаді начальника станції тривала аж до 1981 року. Все своє свідоме життя ця людина пов’язала зі складною, неповторною, цікавою і потрібною професією. З розповіді сина, Миколи Павловича, я зрозуміла, що його тато захоплювався музикою, любив співати і жартувати. А я думаю, що найчарівнішою для нього була музика перестуку коліс: стук-стук, стук-стук…
Зі спогадів сина: «Тато був сам дисциплінованим, і привчав того й нас, своїх синів». То ж я розумію, що Павло Петрович професійно і старанно виконував свою роботу і вимагав бездоганності у роботі від своїх підлеглих. На вигляд суворий і надто вимогливий, він був щирим, добрим, доброзичливим до людей. Мав відкриту душу і щире серце. У вільні від роботи хвилини любив читати професійну літературу, підвищував свою кваліфікацію, займався самоосвітою. Закінчив технікум залізничного транспорту. Майстер своєї справи, рано приходив на роботу і перевіряв місця роботи своїх підлеглих, стрілочні пости та переводи. Любив тримати себе у формі – займався спортом. Встановив турнік у садочку і завжди підтягувався на ньому. Згуртовував молодь навколо себе і прищеплював їм любов до спорту. Був надзвичайно дотепним, любив жартувати. Вмів жартувати без сміху (серйозно), а оточуючі щиро сміялися. Павло Петрович був хорошим оратором і завжди про своїх підлеглих міг сказати добре і щире слово. З великою гордістю і любов’ю, достойно носив залізничну форму, яка підкреслювала його красиву чоловічу поставу. Завжди і в усьому був акуратним і підтягнутим, мав хорошу військову виправку. Більше часу доби проводив на залізниці, ніж дома.
Згадує син: «Тато майже не жив вдома, а коли й був, то всі думки і розмови були присвячені роботі». Любив супроводжувати потяги своїм уважним і лише йому притаманним довгим поглядом. Залізниця – основний зміст всього життя Павла Петровича. Часто їздив на наради до Харкова, Полтави, Кременчука. Доводилося зустрічати ревізорів, які перевіряли роботу станції. Надокучливі і часті селекторні наради – все це треба було витримувати і подавати вчасні звіти. Особлива увага приділялася на станції товарним вагонам (яких не вистачало у державі), їх треба було вчасно розвантажувати і завантажувати, щоб не було простою. Із книги Івана Сорокопуда «Від хутора до міста»: «З 1947 року залізничну станцію очолив Павло Петрович Ковтун. Багато він зробив корисного для того, щоб без затримки через Глобине проходили швидкі і пасажирські потяги, військові і вантажні ешелони. Кожного дня станція пропускала і обробляла 25-30 вагонів. Обслуговували їх чергові по станції, стрілочники, вантажники. В ті роки на залізниці в Глобиному працювало до півсотні робітників. На запасних коліях і майданчиках щодоби подавалося під розвантаження 20-25 вагонів. На тих, хто затримував розвантаження вагонів, накладалися великі штрафи. Тому при станції була організована спеціальна бригада вантажників, яка за лічені години звільняла вагони від вантажів. Начальник станції розраховувався з робітниками, як правило, готівкою відразу після виконаної роботи. Крім того, із станції відправлялися майже у всі кінці Радянського Союзу глобинські цукор, хліб, овочі, масло.
«Найбільше вагонів тоді надходило на адресу райспоживспілки та обласного виробничого об’єднання «Полтаварибгосп», – розповідає колишній начальник станції П.П. Ковтун: Багато вагонів приймали ми із лісом, цементом, шифером, фінськими будиночками. Територія станції була розділена між організаціями. Поблизу колії Святилівська ПМК – 3, Градизька ПМК – 70, райспоживспілка та інші підприємства споруджували тимчасові склади. Зберігали там ліс, залізобетонні вироби тощо. Майже цілодобово тоді працював кран, яким розвантажували десятки вагонів з лісом-кругляком, лісопиломатеріалами. Роботи у залізничників завжди було достатньо».
У кінці 70-х років на станції спорудили підвищену колію. Це дало змогу сипучі вантажі розвантажувати прямо з вагонів у транспортні засоби. Відпала потреба в перевалочних майданчиках. Слід додати, що саме через станцію Глобине йшли сільськогосподарські добрива для колгоспів, посівні матеріали і зерно. Тісним був зв’язок з Авіамістечком – треба було отримувати вертольоти для курсантів і відвантажувати пошкоджені на авіазаводи. За безпосередньої участі та постійних клопотань начальника станції перед керівництвом залізниці та міста було споруджено сучасний залізничний вокзал та під’їзну колію. Ось так, вивчаючи життєвий шлях випускника своєї школи, я багато цікавого дізналася про розвиток залізниці в Глобиному.
Для мене Павло Петрович став еталоном у житті. Пощастило переглянути ряд паперів, які він писав власноруч. Що можна сказати? Він зразок не лише для мене. Зразок для сьогоднішньої молоді. Чим же він вразив мене, не повірите – своїм каліграфічним почерком. Охайно виведено кожну букву розбірливим, гарним і чітким почерком. Розглядаючи списані десятки листків людиною, про яку розповідаю, сміливо роблю висновок – взірець каліграфії, та чистописання. Почерк – це характер. Працює рука – працює душа.

Сирітство, холод, голод, погляд смерті в обличчя і довге відлуння війни… Все було у його житті, все пережито. Не дуже любив Павло Петрович згадувати ті страшно-тяжкі сторінки зі свого життя. Але допитливі сини, всівшись на теплі і натруджені коліна батька, змушували повертатися у минуле. І линули спогади… Пригадував тато голодні роки 1932-1933 та 1946-1947 років, як люди пухли з голоду і, падаючи, помирали. Вимирали сім’ями. Їли насіння з калачиків, квіти липи і акації. Біля річки зривали вершки з очерету. Драли горобців у стріхах, вишукували пташині яйця. Мертвих людей збирали на віз і відвозили до спільної ями. Багато померлих було і в районі залізниці. А заворожені сини тихо-тихо слухали тяжку татову сповідь…
Слід відмітити, що життя у Павла Петровича було надзвичайно енергійне. Неодноразово обирався депутатом до обласної, районної та селищної рад. Великою підтримкою у його житті була дружина Олександра Степанівна. Вона вела домашнє господарство, працювала і виховувала синів. Лише вона знала секрет, як встигала все поєднувати. Вже тоді, пішовши на заслужений відпочинок у 1981 році, Павло Петрович допомагав дружині вести домашнє господарство. Дома був тихим і уважним, ніжним і добрим. Жив у мирі і в злагоді з сусідами. То ж не дивно, що всі поважали і шанували Павла Петровича. Подружжя Ковтунів виховало і вивчило двох дітей, двох синів – Миколу і Олексія. Виросли діти хорошими і добрими людьми, які творять своє добро на землі, а, головне, свято шанують пам’ять своїх батьків. Зростає троє онуків. Можливо хтось з них продовжить справу свого дідуся. Мабуть, пораділа б його душа за продовження сімейної традиції. Перебуваючи на заслуженому відпочинку, наш герой кожен день вслухався у мелодію коліс – стук-стук, стук-стук… І сумними очима проводжав потяги, які мчали в далечінь, рахуючи тисячі кілометрів. Саме так, як ми рахуємо свої літа…
Прожив Павло Петрович 84 роки. Жив, творив, залишив сліди своєї праці, адже слід людини залишається на землі тоді, коли про неї згадують. Все його життя було присвячене залізниці.
Обірвалася колія життя залізничника 10 листопада 2001 року. Помер, відлетів у другі світи. Похований на заводському цвинтарі. І я впевнена, що вітри у тихі літні дні і вечори, а також у зимові морозні дні і ночі доносять до нього мелодію коліс потяга: стук-стук, стук-стук. А його душа проводжає потяги у різні куточки неозорої України .
Пишайся, моя рідна школо, своїми випускниками. Вони – пам’ять твоя…
Ростислава Романюк,
учитель Глобинської ЗОШ I-III
ступенів №5.

Матеріал підготували: