КАТЕРИНА СИЧ: «УСТИМІВСЬКИЙ ДЕНДРОПАРК – ЦЕ ВСЕ МОЄ ЖИТТЯ»

Дерев люблю я древній світ,
Що шлють життя нам звідусюди,
Тремтінням трав, хитанням віт,
Бо дерева – зелені люди.

Вони ж бо дихають грудьми
Листків, і всім на нас так схожі.
Все чують, бачать так, як ми,
І лиш ходить вони не можуть…

Володимир Сосюра.

Справжньою зеленою перлиною Глобинщини вже впродовж не одного десятиліття є Устимівський дендрологічний парк, перші посадки якого на площі 0,15 десятин були закладені навесні 1893 року місцевим землевласником Василем Устимовичем та його другом і колегою Олександром Дегтярьовим. Площа парку щорічно збільшувалася і у 1910 році вже становила 9,44 га. Безперервне поповнення його колекції тривало до 1916 року…
На сьогодні колекція Устимівського дендропарку налічує 483 таксони, які належать до 51 родини, 123 родів, 376 видів, 107 різновидностей садових форм, сортів та гібридів. Майже на 90 відсотків колекція цього унікального парку складається з лікарських рослин…

Більше 40 років свого життя віддала улюбленому парку Катерина Савівна Сич, у минулому його науковий працівник, яка чудового літнього дня, 9 серпня, відсвяткувала свій 80-річний ювілей. Майже кожного дня вона йде знайомою стежиною до свого парку, до свого дітища, як його називає. Сюди завжди заходить з любов’ю і гарним настроєм, бо дерева – наче діти, все відчувають… Тут все рідне і знайоме до болю, кожна деревинка, кожен кущик, кожна галявинка… Про всі зелені насадження парку моя співрозмовниця може розповідати годинами, бо це її життя…

Молоді роки. Фото 70-х років

Про дитячі роки
Їх згадує трепетно і з любов’ю, З’явилася на світ 9 серпня 1940 року у селі Степанівка Диканського району на Полтавщині. Батько,Сава Єлисейович, працював у Полтаві на жиркомбінаті, відстань до якого протяжністю 19 кілометрів щодня долав пішки – це тільки в одну сторону, і стільки ж додому. Мама, Софія Гаврилівна, проста сільська трудівниця. У родині підростали дві донечки – Марійка та Катруся, яких батьки просто обожнювали. Тата свого Катерина Савівна не пам’ятає, бо їй і року не виповнилося, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна. Його життєва стежина обірвалася там, на війні, – пропав безвісти на її кровопролитних дорогах. Мама, Софія Гаврилівна, так і не дізналася, де його могилка. Двох доньок на ноги підіймала самотужки, допомоги було чекати нізвідки. Катруся закінчила Степанівську семирічку, а середню освіту здобула в Андріївській школі. По її закінченні вступила до Полтавського сільськогосподарського технікуму на ІІІ спецкурс плодівництва з основами декоративного садівництва.
Перше знайомство з Устимівським дендропарком
У 1961 році, здобувши освіту, Катерина Сич за направленням приїхала до Устимівки. Село сподобалося, а особливо ботанічний сад, – саме так місцеві називали Устимівський дендрологічний парк. Він вражав своїми розмірами та колекцією дерев та кущів.
– Яка ж тут краса, яке розмаїття зелених насаджень! Весною форзиція цвіла, мигдаль, яких я раніше не бачила, – пригадує Катерина Савівна. – Та найбільше багатство дендропарку – це хвойні дерева. А взагалі, Устимівка дуже багата на хвойні насадження. То ж недаремно говорили, що у парку навіть повітря лікує. Мені здавалося, що я потрапила до справжнісінького раю, так тут було гарно… Люблю парк будь-якої пори, а особливо навесні, коли квітне неймовірної краси жасмин, півон деревовидний, вейгела, бузок, – це просто неймовірно…, а повітрям неможливо надихатися…
Спогади про Василя Устимовича
– Коли я почала тут працювати, в селі проживало багато людей, які добре знали Василя Васильовича Устимовича, місцевого землевласника. Але говорити у ті часи про панів заборонялося, та все ж багато чого дізналася про цю людину, – говорить Катерина Савівна. – За професією він був лікар, разом зі своїм товаришем Дегтярьовим навчався медицині за кордоном. Місцеві говорили, що жителів Устимівки він лікував безкоштовно, а люди, у знак вдячності, допомагали йому у саду. В Устимовича працювали три садівника – два місцеві, лише один з Криму, Сергій Маркович Трахтенберг. А ще в Устимовича було 12 учнів, всі місцеві. Гроші своїм учням він не платив, вони в нього харчувалися.
У 1914 році Василь Устимович одружився з місцевою дівчиною, своєю служницею. У них народилася донька Ніна. Після революції 1917 року в Устимовича забрали все: майно, землю, парк. Та він найбільше жалкував за своїм дітищем, за парком. Він все говорив, якби парк залишився молоді. Переживання далися взнаки – в Устимовича стався інсульт і в 1924 році він помер. Похований був десь у Кременчуці, на могилі встановлений дерев’яний хрест. На жаль, під час війни хрести вирубували на дрова. Ця участь не оминула і хрест з могили Устимовича, то ж нині невідомо, де саме знаходиться його могила.
Про знайомство з Дмитром Мацаком, учнем Устимовича
Знайомство з Дмитром Федоровичем Мацаком Катерина Савівна Сич вважає особливою сторінкою у своїй біографії. Він був учнем Василя Устимовича і дуже гарно відгукувався про нього, бо саме він відіграв чималу роль у його житті.
Дмитро Федорович родом із Набережного, більшу частину свого життя мешкав у Сахновщині, що на Харківщині, – саме там моя співрозмовниця з ним вперше зустрілася.
– Дмитрові Федоровичу на той час вже було 93 роки, досить поважний вік, але він до найменших дрібниць пам’ятав, як йому жилося у пана Устимовича. У дев’ятирічному віці малого Дмитрика батько відправив до пана, бо він був дуже допитливим хлопчиком, якого цікавило все. Наприклад, чому на одному дереві ростуть груші, а на другому – яблука, і ніяк не інакше. Відповіді на ці запитання він знайшов саме в Устимовича. Він читав книги, які йому давав пан, самостійно вивчав латинь, декоративне садівництво, дендрологію, насінництво і селекцію насінництва. Коли хлопцеві виповнилося 16 років, Устимович повідомив йому, що він не може його більше утримувати і порадив поїхати у Мліїв, що на Черкащині, до Левка Симиренка повчитися плодівництву. Він, за рекомендацією Устимовича, взяв Дмитра до себе учнем на 9 місяців. Після цього Дмитро Мацак знову повернувся до Устимовича з надією, що він йому і надалі допоможе. Від нього юнак дізнався, що одному конезаводчику із Криму був потрібен садівник, то ж здібний хлопець вирушив до нього. Пан прийняв його і для початку запропонував йому поїсти. Провів у їдальню, а там стояв довжелезний стіл, за яким робітники обідали. Запросив до столу, Дмитро, який виріс у багатодітній родині і не знав, як правильно себе поводити за столом, взяв ложку та й водив нею далеко від миски. А пан, подивившись, як він їсть, мовив: «Не знаю, який ти там садівник, а правилам хорошого тону тебе треба вчити». Впродовж чотирьох місяців кримський конезаводчик вчив Дмитра правилам етикету, як себе поводити з людьми. Як згадував пізніше Дмитро Федорович, ці уроки пана дуже знадобилися йому у житті, адже він дуже часто був на високих прийомах, навіть у самого Сталіна, то ж на все життя запам’ятав його повчання та настанови.
Побувавши у Криму, Дмитро Мацак знову повернувся до Устимовича. Далі була армія, революція, громадянська війна… Приїхавши до Устимівки, побачив невтішну картину: все було зруйноване, знищене, парк заріс бур’янами. Але треба було якось жити, то ж Дмитро звернувся у Наркомзем. На запитання: «Хто ти такий?», відповів: «Я в Устимовича вчився». «Якщо ти такий розумний, їдь у Рублівку, організовуй плодорозсадник». Так Дмитро Федорович став першим директором Рублівського плодорозсадника. Згодом був директором Кременчуцького лісгоспу, а потім очолював трест лісгоспів Полтавської, Сумської і Харківської областей, не маючи освіти, лише 3 класи, та навчання в Устимовича і Симиренка. Був слухачем курсів академії наук у Києві, навіть читав лекції з селекції насінництва декоративних культур.
– Ось з такою людиною мені пощастило познайомитися і тривалий час спілкуватися, – підсумувала Катерина Савівна Сич. – У 1967 році Дмитро Федорович відвідав Устимівку, ходив по парку, у якому промайнуло його насичене цікавими подіями дитинство.

Черемха пенсільванська, придбана за кошти СФГ «Златопіль»
Катерина СИЧ в улюбленому Устимівському дендропарку


Про роботу в Устимівському дендропарку
Як згадує Катерина Сич, коли вона приїхала в Устимівку, при дендропарку було 20 гектарів земель, де вирощували посадковий матеріал декоративних та плодових саджанців. Тут був агроном, завідуючий, влітку працювало до 15 чоловік, була своя техніка. Цим займалася до 1966 року. Потім після реорганізації дендропарк був переданий у підпорядкування Устимівської дослідної станції рослинництва.
– Перед нами стояло завдання збереження колекції Устимівського дендрологічного парку, то ж я займалася вирощенням посадкового матеріалу для поповнення його колекції, – говорить Катерина Савівна. – Я дуже любила свою роботу, я жила нею. Найбільше обожнювала хвойники, насіння з ялини нікому не довіряла збирати, сама цим займалася. Вихідних майже не було, прибіжу на хвильку додому, і знову на роботу. Отак і жила, поза парком я себе не уявляла. Скажу тільки, що про парк потрібно постійно дбати, тут постійно треба працювати, викошувати бур’яни, доглядати за молодими саджанцями, насаджувати нові, поливати у спекотну погоду, а то посадили… і забули. Та й про охорону слід подбати, адже не встигли щось екзотичне посадити, як саджанець вже вкрали… От тільки прикро, що коштів на все це не вистачає, то ж маємо те, що маємо…
Як живе дендропарк нині
Розповідаючи про парк сучасний, Катерина Савівна добрі слова говорить на адресу голови СФГ «Златопіль» Михайла Григоровича Колісника, який всім серцем і душею вболіває за дендропарк, постійно піклується, аби він був збережений для майбутніх поколінь.
– Він посадив алею черемхи пенсільванської, дуже гарне дерево з червоним листям, а також магнолії. Побільше б таких господарів у селі було, бо гроші на його утримання держава не виділяє. Парком опікується Устимівська дослідна станція, але кошти у неї відсутні, бо це державна установа. Та і робітників тут постійних немає, є лише науковий співробітник Олена Миколаївна Білик. Але не слід забувати, що не було б дендропарку, не було б і дослідної станції, бо все почалося із каучуконосів…
Більшу частину свого життя, яскравого, насиченого різними подіями та улюбленою роботою, Катерина Савівна прожила в Устимівці, що за всі ці роки стала для неї рідною. Тут, у 1965 році, і долю свою зустріла, свого коханого і єдиного на все життя Володимира Васильовича Сьомку. Родом він був із Майбородівки, трудився кіномеханіком. Володимир Васильович та Катерина Савівна виростили і виховали доньку Аллу, яка обрала професію педагога і нині з родиною мешкає у м.Стаханов Луганської області. 8 років промайнуло, як відлетів у вічність люблячий і незабутній Володимир Васильович, скінчилося земне життя любої матусі Софії Гаврилівни та рідненької сестрички Марії… Та світла пам’ять про рідних і дорогих серцю людей додає їй сили і снаги жити. А ще Устимівський дендрологічний парк, до якого прикипіла всім серцем. Його стежками-доріжками любить прогулюватися і зараз, коли дозволяє здоров’я, бо саме тут промайнули її молоді роки…. А парк так і манить своєю прохолодою, свіжим, напоєним ароматом хвої, повітрям, шелестить листочками екзотичних декоративних дерев. Тут все таке рідне і близьке до болю, і у її пам’яті знову ті далекі і, на жаль, неповторні роки, коли вперше з’явилася тут, юна, гарна, з великим бажанням працювати…
Тож хай щастить Вам, шановна Катерино Савівно, у житті, хай яскравим, теплим і сонячним буде кожен прийдешній день, хай Бог дарує міцне здоров’я і довголіття, любов рідних і близьких людей, а Устимівський дендрологічний парк, якому Ви віддали чимало сил і часу, ще довго радо зустрічаэ Вас.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Катерини СИЧ.

Матеріал підготували: