ЙОГО КАРТИНИ, НАРОДЖЕНІ ДУШЕЮ

Щороку у другу неділю жовтня майстри пензля відзначають День художника України. Художники – це люди з особливим і творчим мисленням. Вони часто бачать те, чого не бачать звичайні люди, знаходять прекрасне в сірих буднях, вміють розкрити свої думки на полотні, закарбувати на ньому власні емоції або навіть обмалювати мелодію.

Градизький художник Микола Петрович БУЦ

Панорама Пивихи. Урочище Казанок. Художник М.П.Буц.
Соборно-Троїцька церква у Градизьку. Фрагмент картини М.П.Буця.
У родинному колі.
Фото 1990 року із сімейного архіву.
Післявоєнне дитинство Миколки
(крайній справа)

Образотворче мистецтво є однією з найбільш досконалих форм діяльності людини, оскільки в художній палітрі розкривається її внутрішній світ, звучать кольори глибоких почуттів і переживань художника.
Переглядаючи в приватних колекціях полотна градизьких майстрів пензля, ми переконуємось, що дійсно наша громада завжди була багатою на таланти, серед яких славилася і велика когорта майстрів художньої палітри. Як же не згадати градизьких майстрів пензля – професійних художників різних поколінь, шанувальників образотворчого мистецтва і тих, хто малював задля власного задоволення? Серед них:
Євгеній Іванович Баранов;
Микола Петрович Буц;
Григорій Кузьмич Головко;
Микола Олександрович Гончар;
Анатолій Володимирович Жадан;
Олег Дмитрович Зеленський;
Михайло Олександрович Захаров;
Олександр Іванович Комишан;
Микола Якович Коробка;
Микола Федорович Костиря;
Петро Васильович Кучерь;
Олександр Григорович Федорець;
Сара Еліївна Штерн (Соня Делоне-Терк).
А ось далі розповідь піде про одного із наших сучасників, градизького талановитого живописця і портретиста Миколу Петровича Буця.
У багатодітній родині градизького столяра Петра Кириловича Буця та Ганни Федорівни, техпрацівниці середньої школи, вже було трійко хлопчиків і троє дівчаток, коли 18 березня 1949 року у них народився хлопчик Миколка. Тяжким було післявоєнне дитинство у цій родині. Всі діти рано долучилися до роботи: дівчатка пололи грядки, доглядали за господарством, а хлопці заготовляли у плавнях сіно, пасли худобу і гусей, ловили в Гирмані рибу. Але найбільше хлопчаки любили пору сінокосу, коли із сусідським дідом Семеном Тараненком, разом вирушали у плавні заготовляти пахуче сіно. Особливо запам’яталися хлопцям теплі літні вечори у плавнях, коли, лежачи у курені, вони з відкритими від здивування ротами, слухали дідові розповіді та історії.
В Україні прийнято шукати гени таланту в дідах-прадідах. Прадід Миколки Герасим Буц був відомим богомазом у Миколаївській церкві на Пивисі. Добре малювали і старші брати хлопчика, проте свої перші малюнки малий Миколка зробив на печі вугіллям, за що йому добряче перепало від мами. А перші уроки художнього мистецтва Микола взяв у місцевого художника Євгенія Івановича Баранова, який жив по сусідству. Хист хлопчика до малювання розгледіла Людмила Вікторівна Подпльотова, керівник шкільного художнього гуртка. Вона ознайомила Миколку з різними техніками малювання.
У 1956 році Микола пішов до першого класу Градизької середньої школи, що біля млина у старому центрі. Як і кожний хлопчина цього віку, він захоплювався футболом, але тяга до малювання змушувала весь вільний час віддавати улюбленій справі. Вже у четвертому класі Микола Буц оформляє класні куточки та випускає номери класної стінгазети. А в старших класах з легкої руки класного керівника, вчителя-фронтовика, Григорія Григоровича Остроушка його обирають редактором шкільного «Комсомольського прожектора».
Після закінчення школи Микола вступає до Кременчуцького професійно-технічного училища №5, де здобуває професію слюсаря-жерстянщика. До призову в армію він працював у Кременчуцькому монтажно-заготівельному заводі. 16 травня 1968 року Миколу Буця призивають до лав Радянської Армії. Військову службу він проходив у ракетних військах у Миколаєві. Із серпня 1968 року до січня 1969 року у складі ракетного дивізіону брав участь у контингенті радянських військ, що зайшли на територію Чехословаччини для придушення «Празької весни». У столиці Чехословаччини М.Буцю доводилося охороняти важливі стратегічні об’єкти. Військову службу єфрейтор Микола Петрович Буц закінчив у Миколаєві. Талант художника згодився під час оформлення музею військової частини. Командування військової частини високо оцінило хист неперевершеного майстра-оформлювача і надало старшому солдату Буцю короткочасну відпустку.
Після демобілізації Микола Буц вирішив присвятити себе мистецтву. Після трьох невдалих спроб здобути вищу освіту, Микола Петрович вирішив, що пора знайти свою улюблену справу. Якось у місті Кременчуці він натрапив на оголошення, в якому повідомлялося про умови конкурсу на посаду головного художника Будинку торгівлі. Чому б і не спробувати свою долю? Микола зібрав свої ескізи і представив їх на конкурсі. І диво сталося – Микола виграв конкурс. З неабияким творчим запалом молодий художник М.Буц взявся до роботи – оформляв вітрини та інтер’єри магазинів, малював рекламу товарів. Робота приносила не тільки задоволення, але й покращила матеріальне становище юнака.
Микола не уявляв свого життя без спорту. До 33-х років він захищав кольори селищної футбольної команди «Темп» на позиції центрального захисника. Разом з одноклубниками на початку 70-х він став володарем обласного Кубка «Золотий Колос», що проводився під патронатом обласної ради ФСТ «Колос». А взимку залюбки грав у хокейній команді «Рифи», яка представляла вулицю Хорольську у першості селища по хокею. Тоді хокейній команді «Рифи» не було конкурентів, бо за неї, крім захисників Миколи Буця і Леоніда Зеленського, грали в нападі брати Клименки та Олександр Гончар, а ворота команди надійно захищали Микола Головко та школяр-восьмикласник Едуард Чіп. Кожного разу хокеїсти «Рифів» ретельно готувалися до змагань – розчищали від заметів снігу ковзанку і напередодні змагань робили розмітку буряковим соком.
В 1970 році, під час прогулянки по м. Кременчук, Микола зустрів своє перше кохання. Він познайомився із красунею-студенткою Дніпропетровського педагогічного університету, майбутньою вчителькою української мови та літератури Лідією Іванівною Скриль. Через чотири роки вони одружилися. У щасливому шлюбі у молодої пари народилося двоє дівчаток – в 1975 році Вікторія, а в 1980 році – Оксана. Старша донька Вікторія закінчила Київський театральний інститут імені І.К.Карпенка-Карого, актриса. Вона знялася у декількох художніх фільмах, працювала у театрі імені Лесі Українки та на телебаченні. Вже більше двадцяти років живе і працює в Німеччині. Молодша донька Оксана закінчила Київський державний університет технології і дизайну, підприємець, працює директором станції технічного обслуговування автомобілів у Києві.
В 1977 році М.П.Буц змінює своє місце роботи і переходить працювати художником у Глобинську художньо-оформлювальну майстерню. Працюючи художником-оформлювачем Глобинської майстерні, разом із колегою Олегом Дмитровичем Зеленським, Микола Петрович займається оформленням історико-краєзнавчих музеїв у селах Глобинського району. У 80-х роках музеї були майже в кожному селі, тому роботи молодим художникам вистачало. Візиткою села ставали історико-краєзнавчі музеї в Святилівці, Бугаївці, Броварках, Пронозівці, Борисах, Горбах, Великих Кринках та ін. Деякі з них одержали звання народних.
Виготовлення «Дошок пошани», оформлення автобусних зупинок та в’їздів у села, оформлення шкільних кабінетів – далеко не повний перелік робіт, які залюбки виконував М.П.Буц зі своїми колегами. Але вільний від роботи час віддавав улюбленому живопису. Єдине, що не цікавило Миколу Петровича, то це – виготовлення копій картин. Йому найбільше вдавалися пейзажі та портрети своїх рідних і друзів. Саме їх майстер пензля творив з особливим теплом, вкладаючи в них всю свою любов.
Наприкінці 90-х «культурна революція» знищила «моду» на музеї. Лише в деяких селах завдяки ентузіастам-краєзнавцям залишилася славна історична спадщина. Як тут не згадати безсмертний вислів М.Т.Рильського: «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани»? Так останки розграбованого Градизького народного музею збереглися завдяки титанічним зусиллям вчителів історії та директора гімназії ім.О.І.Білаша Алли Петрівни Салімон, які не лише створили шкільний історико-краєзнавчий музей на матеріалі, що дістався у спадщину, але й наповнили його новими експонатами. Всі дизайнерсько-художні роботи в музеї, які виконав Микола Петрович Буц, викликають захоплення у відвідувачів.
У творчому доробку художника М.Буця музей М.В.Лисенка у Гриньках, музей О.І.Білаша у Градизькій гімназії, музей Турбаївського повстання, музей зв’язку в Кременчуці та майже всі історико-краєзнавчі музеї в Глобинському районі.
У 2014 році в Полтавському художньому музеї імені М.Ярошенка проходила виставка картин талановитих художників Полтавщини. З п’ятнадцяти творів, які представив на виставку градизький художник М.П.Буц, дві картини придбав Київський музей народної творчості. В 2019 році Миколі Петровичу з Полтави надійшло запрошення взяти участь у виставці художніх робіт у місті Києві. Виставка, яка тривала вісім місяців у столиці, називалася «Відомі і невідомі художники України». Художник М.П.Буц представив на виставку свої дві роботи – пейзаж і портрет. Одну із своїх картин Микола Петрович подарував земляку-композитору О.І.Білашу, який передав її Спілці письменників України.
Картини градизького талановитого художника прикрашають мистецькі зали і приватні колекції в містах Києві, Харкові, Полтаві, Кременчуці та ін. Чимало авторських робіт знаходиться за кордоном у приватних колекціях. Мрія кожного художника – відвідати хоч один з відомих художніх музеїв. Миколі Петровичу пощастило. Завдяки старшій доньці Вікторії він побував у Дрезденській художній галереї, Берлінському художньому музеї, відвідав Лувр та Версаль у Франції, Амстердамський музей Вінсента ван Гога у Нідерландах.
30 вересня 2019 року непоправне горе спіткало родину Буців – померла муза художника, вірна і любляча дружина Лідія Іванівна, з якою вони прожили у шлюбі 45 років. Єдиною розрадою і втіхою для Миколи Петровича є троє внуків, яким він присвячує весь час, коли вони приїжджають влітку до дідуся. А так, з часу, коли М.П.Буц вийшов на пенсію в 2009 році, він пише портрети і картини на замовлення. Микола Петрович каже, що його серце лежить до написання саме портретів, бо в них він за зовнішньою схожістю людини намагається передати її силу волі, характер. Особливо йому подобається писати портрети дітей, бо в них світлі очі і щирі душі. Ось такий він, непростий і водночас надзвичайно обдарований художник-самоучка Микола Петрович Буц.
Як колись сказав відомий французький художник-імпресіоніст єврейського походження Каміль Піссаро: «Картини художника розкажуть про нього набагато більше, ніж могли би написати біографи». Але в наш час, якщо не розповідати про місцевих самобутніх художників, не організовувати виставки їхніх картин, то можна ніколи і не побачити їхніх полотен, бо далеко не всі матимуть змогу насолодитися ними у приватних колекціях.
Едуард ЧІП,
історик-краєзнавець,
с-ще Градизьк.

Матеріал підготували: