З ЕКІПАЖЕМ МАШИНИ БОЙОВОЇ ВІН ДІЙШОВ ДО БЕРЛІНА

Щороку все менше стає ветеранів Другої світової війни. Їхніх історій про події тих страшних років вже ніхто не почує… Але ще є ті, хто й через 75 років пам’ятають кожен прожитий на війні день, біль, сльози, втрати, розруху і діляться своїми спогадами, аби такі жахіття світового масштабу більше ніколи не повторювалися.
Серед тих, хто пройшов горнило Другої світової війни і уродженець с.Гориславці Андрій Андрійович Гориславець, який зовсім недавно, а саме 14 квітня, відсвяткував свій 96 день народження. Він, незважаючи на свій поважний вік, ще бадьорий та енергійний, має гострий розум та світлу пам’ять, хоча й нарікає, що дечого вже й не пам’ятає…
Народився Андрій Андрійович у квітні 1924 року в родині Андрія Архиповича та Галини Архипівни Гориславців. Був наймолодшою дитиною, мав сестру та двох братів. Його батько пройшов фронтовими дорогами Першої світової війни в складі козацького війська, був нагороджений чотирма хрестами, в тому числі й золотим. У голодні роки ці нагороди довелося родині обміняти на продукти харчування, завдяки чому і вижили.
У 1929 році родина Гориславців переїхала до Кременчука, мама трудилася двірником, батько працював на військових складах. Обставини склалися так, що Андрій Архипович трагічно загинув під час виконання службових обов’язків…
У Кременчуці Андрійко Гориславець закінчив 7 класів, вступив до школи фабрично-заводського навчання, яку теж успішно закінчив у 1939 році. За комсомольською путівкою потрапив до Архангельська на військовий завод, де виготовляли військове спорядження для фронту. Там його і застала війна…
Андрій Андрійович пригадує, як дорослі чоловіки масово йшли до військкоматів записуватися на фронт. Молодих, у кого була броня, не пускали воювать, адже потрібні були робочі руки. Андрія теж не пустили, а згодом його направили в школу танкістів механіків-водіїв у Саратовське військове училище і він став танкістом середніх танків. І от прийшов час і юних танкістів разом із технікою завантажили на платформи та повезли в Україну, де якраз точилися запеклі бої.
– Привезли нас на Тернопільщину вночі, згрузили. Там якраз недалеко від Тернополя точилися бої. От звідти й розпочався мій бойовий шлях. Всього довелося побачити, досвіду бойового набиратися… Хоч і важко було, але ми всіма силами почали горнути німців, виганяти з України. Сталін тоді дав наказ звільнити Україну від окупантів до 7 листопада, річниці Жовтневої революції, а ми звільнили Україну раніше – 28 жовтня. Звичайно, цьому дуже раділи, хоча ціна була дуже великою, – розповідає Андрій Гориславець. – Пригадую як форсували Віслу, як кілька разів захоплювали плацдарм, а потім його втрачали, бо німці мали технічну перевагу над нами. Ті бої були страшенно виснажливі, їсти не було чого, перебивалися сухарями та старим шматком сала… Потім наші війська все ж закріпилися на плацдармі. Нас, танкістів, повантажили в ешелони і відправили в тил по нову техніку.
Повернулися ми з екіпажем у Нижній Тагіл по нову техніку. Там на заводах у той час працювали навіть діти, бо старші воювали на фронті. Від голоду ноги пухли не тільки у мене, а й у всього екіпажу. Їли баланду з турнепсу і ріпи, а який з неї наїдок… Трохи хліба давали на пайок, маргарин. Курити хотілося так, що й на очі не бачив, але не було чого. Хлопці біля казарми продавали маленькими порціями куриво, ми міняли його на хліб та маргарин. Ходив пухлий від голоду, а куриво купував, бо курити хотілося більше, ніж їсти.
А коли нас знову на фронт відправляли, то дали з собою посилений пайок, а в теплушці поставили два мішки тютюну. То ми вже курили скільки хотіли! Їхали довго, неодноразово попадали під обстріли ворожої авіації. Наші зенітки давали відсіч, щоб ворог не попав у ешелон, бо там була нова техніка! Військовий ешелон зупинявся на полустанках часто. До нас підходили люди і просили солярку. А нам строго-настрого наказали нікому не зливати пального. Хоч і боялися порушити наказ та з людьми ділилися. Їх ганяли патрульні, а вони приходили на станції хто з мисочкою, хто з пляшечкою, просили: «Дай, синку, трошки солярочки». І ми давали, залишали в машині кілька літрів, щоб можна було самостійно з’їхати із платформи, а там нас все рівно заправляли. Коли приїхали на плацдарм, там вже все було підготовлене, викопані бліндажі, траншеї. Німці теж підготувалися дуже сильно. Літаки німецькі прямо на шосе сідали, такі дороги у німців були в той час рівні, – пригадує ветеран.
З Першим Українським фронтом Андрій Гориславець звільняв Україну, а далі його танкова бригада увійшла в Перший Білоруський фронт, яким командував у той час маршал Жуков.
Ветеран пригадує запеклі бої за Польщу, де у німців було 7 капітальних оборонних ліній укріплення. У середині січня 1945 року на плацдармі стояло на 1 кв. км – 1000 орудій. Вибити ворога із укріплень вдалося лише завдяки авіації.
– Скільки там викинули снарядів! Піхота йшла по самому металу, а скільки там було осколків! Людей у ту війну клали тисячами! Коли прорвали оборону і пройшли всі сім ліній укріплення, тоді вже стало легше, – поринувши у спогади, мовить Андрій Андрійович.
Екіпаж танку Андрія Гориславця у складі 4 воїнів, де були українець, грузин і росіяни, пройшов фронтовими дорогами без втрат. Дійшли до самого Берліна, там довелося тримати вуличні бої. А на вузьких вуличках Берліна танки, затиснуті будинками, були легкими мішенями, що обстрілювалися. В одному з таких боїв був контужений і Андрій Гориславець та його хлопці-побратими. Командиру танка відірвало ноги, в госпіталі йому по коліна довелося їх ампутувати, більше він не воював.
Андрій потрапив у лазарет, лікувався у польовому госпіталі. Після госпіталю порався з технікою, ремонтував, обслуговував. Службу ніс до 1947 року під Берліном.
Андрій Андрійович Гориславець розповідає, що фронтовими дорогами Другої світової війни пройшли і його рідні. Сестра була медсестрою, рятувала воїнів на передовій, дійшла зі своєю бригадою до Будапешта. Брат Федір служив на західному кордоні, загинув на початку війни, його дружина з маленькою донькою з величезними складнощами добралася до рідної Полтавщини. Брат Сергій, який закінчив Ульяновське танкове училище, став танкістом важких танків. Він згорів у танку, звільняючи від нацистів Варшаву…
Коли Андрій Гориславець повернувся на Батьківщину, найголовнішим завданням для нього було – знайти своїх рідних, дізнатися де вони й чи живі.
По дорозі у Кременчук, на станції Веселий Поділ, зустрів Івана Приходька, директора Кременчуцького вагонобудівного заводу, з яким Андрій Андрійович на багато років зберіг теплі, дружні стосунки.
– Доїхали ми до Кременчука, вокзалу не було, тільки майданчик невеликий та дерев’яні споруди. Кременчук весь був зруйнований. Пішов я на Бутиріна, 69, де колись мешкала наша родина, прийшов, бачу будинку немає, одні руїни. Чи вижив хто, чи ні, невідомо… Пішов на базар. Там стрів знайому з нашого будинку, яка сказала що мама моя приходить щонеділі з села, щоб продати нехитрий крам. Я дочекався неділі і на базарі зустрів свою маму. Її у 1943 році, якраз перед форсуванням Дніпра, забрав до себе в с.Гориславці наш родич Петро Семенович. Так я разом з мамою поїхав у Гориславці. Жили спочатку у землянці, згодом звели власний будинок. На роботу влаштувався на Кременчуцький мостовий завод, який пізніше був перепрофільований спочатку на комбайновий, згодом на автомобільний. Їздив за проїзним безкоштовно, працював на будівництві заводу. У трудовій книжці у мене одна печатка. Працював на заводі аж до виходу на заслужений відпочинок.
Свою долю, свою Катю, зустрів у Гориславцях. Вона побувала в Німеччині на примусових роботах, а після війни повернулася додому. У 1952 році ми одружилися. Того ж року Катя подарувала мені донечку Валентину, а в 1954 році народився син Андрій. Діти, як і я, працювали на Кременчуцькому автомобільному заводі, звідти і на пенсію повиходили. У мене є дві внуки, вже є правнуки і праправнуки. У червні 2001 року полинула за межу вічності моя Катерина Єлисеївна. А я живу… Мабуть, Господь так дав, щоб я жив за інших своїх родичів, яким відміряно було мало, – мовить Андрій Андрійович.
Андрій Андрійович Гориславець має чимало нагород, серед них – медаль «За відвагу», якою він нагороджений за форсування річки Вісла, орден Вітчизняної війни, медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» та багато ювілейних.
У переддень 75-ї річниці Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні щиро бажаємо славному ветерану Андрію Андрійовичу Гориславцю міцного здоров’я, бадьорості духу та життєвої енергії ще на багато років, уваги та шани від рідних та односельців, радості від кожного прожитого дня. Зі святом Вас, ветеране!
Ми знову прийдемо до Вічного вогню…
Із нами прийдуть і онуки, й діти,
Щоб ветеранам до землі вклонитись,
Щоб вшанувати їхню сивину.
Нехай Господь дарує їм літа,
Тепло і затишок, щасливі дні безхмарні.
Нехай щороку зелень молода
Встеляє килимом стежки у завтра.

Андрій ГОРИСЛАВЕЦЬ, ветеран Другої світової війни
Микола БЕЗКЛИНСЬКИЙ, Леонід ГОРБ, Андрій ГОРИСЛАВЕЦЬ та Григорій КОПИТЬКО

Матеріал підготували: