ЗА КЕРМОМ СВОЄЇ ДОЛІ

Майже півстоліття водійського стажу за плечима легендарного в Устимівці водія Михайла Олексійовича Карпенка. Тисячі кілометрів доріг у його послужному списку краще від будь-яких слів розповідають про рівень професійної майстерності Михайла Олексійовича. Водій він відмінний – справжній професіонал і людина справжня, тому й поважають його в селі від малого до великого, бо завжди безвідмовний. Свою водійську справу знає на «відмінно» і завжди впевнено тримається за кермом. Тож скільки милей і кілометрів здолав наш водій, просто не злічити!

Подружжя Михайла та Валентини КАРПЕНКІВ


Про те, що свою життєву дорогу долатиме за кермом автівки, Михайло у дитинстві не здогадувався. Мріяв здобути вищу сільськогосподарську освіту, як і його батьки, тато, Олексій Кіндратович, працював агрономом, матуся, Катерина Йосипівна, – лаборантом з вирощування картоплі в Устимівській дослідній станції. Коли ж Михайло не пройшов за конкурсом до вузу, то його хист до техніки допоміг визначитися з вибором професії. Юнак закінчив Крюківську автошколу і зрозумів, що ця робота припала йому до душі. Хлопчину покликала до себе романтика доріг. Тож коли ратна служба стала на порі, то й в далекому Краснодарському краї довелося йому крутити баранку, під час служби в ракетних військах, бо від водійської долі не втечеш. Коли ж повернувся додому, то два роки працював у колгоспі і теж водієм. А далі у незапам’ятному 1974 році на Михайла Олексійовича чекала улюблена робота в Устимівській дослідній станції, де небагато й немало, а 34 роки колесив дорогами СРСР, тому що ця наукова установа була підпорядкована Всесоюзному науково-дослідного інституту рослинництва ім. М.І. Вавілова (м. Ленінград). То ж Михайлу Карпенку іноді тричі в місяць доводилося прямувати у відрядження в місто на Неві.
З веселою усмішкою пригадує, які замовлення від односельців доводилося йому виконувати, адже в ті часи все було в дефіциті. Тож привозив Михайло з Пітера і одяг, і взуття, і кришталь, і килими, і… навіть нижню білизну. Бо якось дружині Олександрі привіз на замовлення бюстгальтер, а та мала необачність перед кумою похвалитися обновкою. Тож від того дня довелося Михайлу Олексійовичу всіх устимівських дівчат і молодиць «одягати» в такі потрібні обновки. У Вітебську в одному з жіночих магазинів його вже знали добре, тож зустрічали, наче свого і отоварювали по списку.
А скільки непередбачуваних ситуацій та «сюрпризів» готували нашому водію дороги та погоди. Пам’ятає, наче вчора те було, як замело снігом в дорозі серед степу широкого нову автівку ГАЗ-53, по того самоскида для дослідної станції їздили разом з батьком аж до міста Фрунзе, що в далекій Киргизії. Ледве відкопалися від снігу, спасибі військовий тягач трапився на їхньому шляху. А в 1980 році знову зимою довелося йому курсувати по тому ж маршруту за новим самоскидом, та, слава Богу, обійшлося без пригод.
З далеких доріг свого шофера, чоловіка і татуся вірно чекала дружина Олександра Василівна та двоє синочків, Станіслав і Олег, адже його повернення було завжди святом у їхній сім’ї.
Та недовгим було сімейне щастя родини Карпенків: у 1982 році померла дружина, лишивши свого Михайла з малими дітьми на руках. Важко було, нестерпно – та справився наш водій з бідою, що випала на його долю. Зросли сини, наче соколи, стали справжніми людьми. Та доля знову відібрала в Михайла Олексійовича найдорожче, 10 років тому смерть забрала життя сина Олега, пішла за межу вічності і друга дружина. Важко, як важко птахові летіти з одним крилом…
Та Михайло Олексійович завжди знаходив себе в роботі і тільки за кермом автомобіля, в дорозі, яка завжди заспокоювала його і давала сили жити. Тож і зараз Михайло Олексійович працює на автомобілі швидкої допомоги в СФГ «Златопіль», як завжди, за першим покликом комусь поспішає на допомогу. Довелося йому, в далекому вже 1986 році, рятувати країну і світ від радіаційного забруднення, спочатку возив дроти, а вже згодом робочих на ЧАЕС.
На запитання хто ж кого обрав: професія його чи він професію, лише усміхається. І зізнається, що робота хоча і не з легких, проте йому припала до душі.
– Як день не поїжджу – то вже й на роботу хочеться. Тягне до керма. Вже як той кінь без упряжки – звик до техніки. Адже стільки живу – скільки й працюю водієм, – розповідає Михайло Карпенко.
То ж, у кожного в житті своя дорога. І, мабуть, дуже важливо не помилитися з її вибором і не загубити її у безмежжі інших перехресть і шляхів. Коли людина займається справою до якої має хист – вона приречена на успіх.
П’ять років тому доля все ж усміхнулася Михайлу Олексійовичу, коли на життєвому шляху йому зустрілася добра і щира жінка Валентина Павлівна. Зустрілися два одинокі серця, щоб в любові та турботах один про одного прожити відпущені Богом роки. Треба сказати, що пощастило чоловікові, тому що дружина в нього не тільки прекрасна господиня, а й на всі руки майстриня.
Її золоті руки можуть творити дива, бо все вміють, все можуть. Неперевершені ікони, де ніби оживають лики святих, пейзажі, натюрморти, вишиті бісером. Ці дивовижні полотна просто вражають глибиною позитивної енергетики, адже у кожен свій виріб Валентина Павлівна вкладає душу і серце, а ще щиру молитву. Ця творча жінка бачить натхнення у всьому і може знайти його у найрізноманітніших місцях, а нові враження та емоції відкривають для неї нове дихання. І народжуються з тих світлих рук нові шедеври: прикраси з бісеру та в стилі фріволіте, вироби з паперу орігамі. А від вишуканих нарядів, сплетених спицями й гачком, просто неможливо відвести очей. І все це зроблене з особливою любов’ю. Бо тільки той щасливий, хто любов’ю сяє, у світі без любові і життя немає!
То ж, шановні Михайле Олексійовичу та Валентино Павлівно, нехай ваш спільний шлях завжди осяває любов.

Водій Михайло КАРПЕНКО завжди поспішає на допомогу
Рукотворні вироби пані Валентини

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та
з сімейного архівуМихайла КАРПЕНКА.

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.