ЖІНКИ І ВІЙНИ – ПЕРЕМОГИ Й ВІДЧАЙ, І ЗНОВ ВОНИ РЯТУЮТЬ ВКОТРЕ СВІТ

76 років віддаляють нас від 8-9 травня 1945 року, від тих днів, коли на теренах Європи закінчилась Друга світова війна, принісши горе і біду багатьом народам, чи не найбільше дісталося й Україні.
Жінка і війна… Про це не можна говорити без хвилювання. Мати, любляча дружина, турботлива сестра чи кохана – вона нарівні з чоловіком рішуче і відважно стала на захист Батьківщини в грізні роки воєнного лихоліття. За офіційними цифрами, загальна чисельність жінок, які брали участь у бойових діях становила 800000, а понад 150 тис. жінок були нагороджені бойовими орденами і медалями.
Жінки, які були на фронті, спростували поширену думку, що у війни не жіноче обличчя. Вони розділили нарівні з чоловіками криваву ношу воєнного лихоліття.
Льотчиці, танкісти, розвідниці, партизанки, зв’язківці, водії, телефоністки, кулеметниці, кухарки, лікарі та санінструктори… А серед них наша землячка Наталя Порфирівна Козел, жителька села Кам’яні Потоки, яка пройшла пекельне горнило війни і залишилась живою. А Всевишній дарував їй довголіття, 96 років прожила Наталя Козел на цій святій і грішній землі, осяваючи навколо себе світ любов’ю і милосердям.
… Всього місяць не дочекалась вона цьогорічного травня, квітневого дня тихо відлетіла її душа разом з білокрилими лебедями у вічність, лишивши по собі лише світлу пам’ять.

Наталя КОЗЕЛ

Прийшла в цей світ Наталочка в 1924 році в селі Перемога, що на Сумщині. Сімнадцять юних, неповторних літ, наповнених дівочими мріями та сподіваннями, стало на її поріг. Тільки б жити та життю радіти, але все це своїм чорним пензлем перекреслила війна, яка торкнулася кожної родини. Тяжкі роки в окупації були просто нестерпними, тож жителі Перемоги свято вірили в перемогу і чекали визволення, що прийшло восени 1943 року.
Тож юна Наталя, маючи палке і милосердне серденько, не могла залишитися байдужою до людських страждань, пішла допомагати в шпиталь. Годинами не відходила від поранених, вчила наново сидіти і ходити, добрим словом піднімала дух та полегшувала страждання і біль.
А згодом, отримавши повістку з військкомату, стала на захист Вітчизни. Разом з такими ж як і сама, юнками, склала присягу і почала опановувати азбуку Морзе на курсах радисток. Та військова наука давалася Наталі легко, бо мала хорошу пам’ять, а тоненькі умілі пальчики вправно працювали з рацією, навіть дівчатам-однокурсницям допомагала. Взвод, у якому навчалася дівчина, був кращим, бо курсантки розуміли, що не мають права бодай на найменшу помилку, адже можуть і життя втратити, і бойове завдання не виконати. Юні радистки вдало здали іспити, курсантів готували за прискореною програмою, і були направлені на Другий Український фронт в окрему роту зв’язку. Уже там їх поділили на групи по 10 осіб, Наталя була старшою групи.
Найстрашнішими були перші дні на фронті, коли починалися обстріли. Здавалося, що небо падає на землю, а вона здригається від тієї непосильної ноші. Та недарма говорять, що людина звикає до всього. Минуло зовсім небагато часу й працювати під час бою вже було Наталі не страшно.
Забезпечуючи зв’язок між штабом та основними діючими військами, мужня і відважна дівчина часто ризикувала своїм життям. Ось її спогади:
– Коли ми перебували в Румунії, довелося рятувати радіостанцію. Головний штаб і наше місце дислокації розділяли гори, через них ми не могли приймати і відправляти радіограми. Тож довелося мені з усією радіостанцією вибиратися на гору, аби прийняти і передати інформацію. Я ледве дісталася до вершини, під’єдналася, прийняла телефонограму з головного штабу та передала її до шифрувального відділу, як почався обстріл, мене засікли фашисти. Потрібно було тікати, але я не могла залишити радіостанцію. Тому швидко все склала, загорнула в брезент, за плече – і покотилася з гори. Коли ж опинилася внизу, біля підніжжя, на мене вже чекали надійні й міцні руки моїх побратимів. Я вся була подряпана, не лишилося жодного живого місця, одяг роздертий на шмаття… Санінструктор змастив мене всю зеленкою – і тоді я розплакалася, наче дитина, а до того я не відчувала страху.
У тій же Румунії, я й контузію отримала, коли чергувала в штабі. Два ворожі літаки зі свастикою на крилах почали скидати снаряди, один з них влучив у підсобне приміщення, неподалік якого я стояла. Мене відкинуло вибуховою хвилею і присипало землею, звідки виглядали мої чоботи, що злетіли з ніг. Мене відкопали зовсім непритомну. Я не могла ходити і говорити, навіть одна рука не функціонувала. За три тижні медсестри поставили мене на ноги, і я повернулася до роботи.
А одного разу Наталя Порфирівна навіть зрадника виявила у своєму оточенні:
– Якось у кабінет, де я працювала, зайшов офіцер з вимогою переслати радіограму. Вона здалася мені підозрілою, бо була закодована. Я ж відмовилась передавати її в ефір, тільки за умови, що начальник шифрувального відділу поставить свій підпис. Зрадник розізлився і приставив до моєї скроні пістолет. Виходу в мене не було, довелося передавати, та замість літер я поставила цифри, а замість цифр – літери, та ще й у хаотичному порядку. Розшифрувати той зміст було неможливо, а ще мене врятувало те, що запроданець не знав азбуки Морзе.
А вже на ранок мене звинуватили в тому, що я передала радіограму на ворожу територію. Та я довела свою правоту, мене відпустили. А що сталося з тим зрадником, я не знаю. Тільки поцікавилася, що з ним, на що мені відповіли: якщо я не хочу потрапити до особливого відділу, то такі запитання щоб більше не ставила.
Саме там, на війні, і кохання своє, єдине на все життя зустріла Наталя, одружившись на фронті. А коли прийшов переможний травень 1945 року, то молода жінка вже й донечку Анну колисала на своїх руках і ніжно пригортала до серденька, та чекала з війни коханого. Та він не повернувся з фронтових доріг, ворожа куля обірвала його молоде життя…
Так і зросла Анечка без татової любові напівсиротою, лише з жовклої від часу фронтової світлини очима вічності дивиться на неї тато, а поряд з ним мама, красива, молода і щаслива. Бо більше ніколи в житті її матуся не зазнає жіночого щастя.
Тож всю свою любов, нерозтрачену ніжність Наталя Порфирівна дарувала своєї єдиній донечці, яку виростила і виховала сама. Здавалося, нічого страшнішого за війну не може бути, та знову біда постукала у двері нещасної вдови: тяжка недуга полонила Аню. Зібравши всі свої сили, наче в бою, мужня жінка відстояла свою дитину у двобої зі смертю, присвятивши їй все своє подальше життя.
Донечка ж зросла справжньою красунею, знайшла своє щастя й оселилася в Кременчуці, а згодом подарувала бабусі онучку, а та, в свою чергу, двох правнуків. Аня, рано втративши чоловіка, переїхала до матусі у Кам’яні Потоки, оточила її любов’ю і турботою. Була з нею до останнього подиху, тільки смерть розлучила їх…
Прилетіли з далеких країв журавлі, принесли на крилах переможний травень, та тільки вже не зустріне їх Наталя Козел – відвоювала… Нехай з миром спочиває її праведна душа у Божому Царстві, де немає журби й печалі. Світла пам’ять світлій людині.

Матеріал підготували: