ЖИТТЯ – ЦЕ БОРОТЬБА

Стоять солдати на сході України,
Це чийсь синок, чи внук, а, може, брат?!
Та перш за все – це захисник країни,
Хоч не хотів він в руки зброю брать…

Артем Грушецький
Артем з дружиною
На лікуванні
Тато Артем з донечкою

Знову мова піде про випускника моєї школи. Кожен випускник пише свою історію, з якої складається історія школи. Це чудово, так твориться літопис школи. Я розповім про звичайного молодого чоловіка, дитинство якого пройшло у місті Глобине, а шкільні роки – у Глобинській ЗОШ I-III ступенів №5, який проживав у прекрасній родині по вулиці Героїв Чорнобиля. Мова піде про випускника моєї школи Артема Грушецького.
Артем Валерійович Грушецький народився 15 березня 1991 року. Зазначу, що він ровесник незалежної України (1991рік). У незалежній країні народилося і виросло нове покоління, яке має своє бачення та не боїться відстоювати свої переконання – жити у вільній державі. Мама Лариса Григорівна (1969 р.н.) за професією кухар. Тато Валерій Анатолійович (1966 р.н.) апаратник обробітку зерна, теж випускник нашої школи. Сестричка Альона теж наша випускниця. Діти зростали у щирій і люблячій сім’ї. Батьки приділяли велику увагу вихованню своїх дітей і формували хороші людські риси. Артем у 1998 році радо поспішає до школи і сміливо переступає її поріг. Школа відкриває перед хлопчиком всі таємниці знань, уроки фізичного навчання гартують силу волі і фізичну витримку. Артем захоплюється спортом, особливу тягу мав до футболу, був незмінним воротарем. Любов до спорту передалася синові від батька, який у шкільні роки був футболістом. Але особливу тягу мав Артем до техніки. Любив машини, розпізнавав за звуками їхню марку і модель. Не мислив свого життя без керма машини. Кажуть, хто дуже хоче здійснити свою мрію і впевнено іде до неї, то обов’язково все збувається. У 2006 році Артем закінчує дев’ять класів і продовжує навчання у Глобинській філії Кременчуцького ПТНЗ-22. Успішно закінчує навчання у 2008 році і отримує документ водія вантажних автомобілів. У 18 років призваний до лав армії. Служити довелося зовсім поруч, у м. Кременчук, у зенітно-ракетних військах. Служба, як говорять у народі, пройшла успішно. Загартувала юнака і злетіла швидко, у 2010 році повернувся солдат додому. Солдат Артем Валерійович неодноразово нагороджується Грамотою за успіхи в бойовій підготовці, високий професіоналізм, зразкову військову дисципліну, сумлінне виконання службових обов’язків, особистий внесок у підвищення обороноздатності країни. Ось так розпочинався нелегкий життєвий і трудовий шлях випускника моєї школи. Після повернення з армії (2010-2012роки) розпочинає трудову діяльність у ТОВ «Лан -Агро», водієм. А з 2012 до 2015 року працює на елеваторі «КЕРНЕЛ» апаратником з обробітку зерна третього, а згодом і четвертого розряду. Трудиться поряд з батьком, який вміє дати синові хорошу пораду і бути хорошим взірцем для нього. Кажуть, найважча школа – це школа життя. Ніколи не знаєш, в якому ти класі, і коли наступний екзамен. Ти навіть списати не можеш, тому що ні в кого більше немає твого варіанту.
Саме так доля готує сюрпризи індивідуально, для кожного свої. Сюрпризи бувають і в держав. Навіть, і в жахливому сні не приснилося б, що у ХХI столітті на території України буде війна. А вона кровоточить майже 7 років. 12 квітня 2014 року розпочалася війна на сході України – російські загони вторглися на територію українського Донбасу після окупації Криму.
10 березня 2015… Повістка…Виклик до військового комісаріату… Свідоме розуміння – виклик на війну! Не боявся, не ховався, «косити» від служби Артем навіть не намагався. «Косити»? Та тільки, як потім з цим жити? Щоб потім тицяли пальцями, мовляв, злякався, заховався… Якщо треба, то треба, як би тяжко на душі не було. Отримав благословення від батьків у дорогу. Яке воно тяжке і гірке, болюче до запаморочення. Зібрані всі необхідні речі – і в дорогу з надією повернутися додому, а батькам – дочекатися свого сина. На очах виступали сльози, мурашки пронизували наскрізь, серце калатало. Потяглися довгі дні і ночі для батьків. Часто подушка бачила солоні сльози мами і тата. Треба було жити, працювати і сподіватися на ласку Божу. Так воно і було. Артем Валерійович перебував певний час на навчанні у військовому центрі (Яворівський полігон з підготовки гусеничної техніки). Навчався військової справи, витримки і майстерності. Отримав військову професію – механік-водій. А потім було АТО, Костянтинівка (пункт постійного дислокування) і направлення по всіх пунктах Донецької і Луганської областей. Він служив в 122 окремому аеромобільному десантному батальйоні, десантник… Про те, чим доводилося займатися на передовій, Артем воліє не розповідати. Говорить тільки те, що завжди намагався діяти так, щоб у повному об’ємі виконувати поставлені командуванням цілі, бути чесним перед собою та перед бойовими побратимами. А ще він знав, що вдома хвилюються і переживають дорогі батьки та сестричка – Лариса Григорівна, Валерій Анатолійович і Альонка. Тому старався хоч раз вдень зателефонувати, щоб заспокоїти їх, що живий. Це був той час, коли не вистачало бронежилетів, продуктів харчування, води, одягу. Особливо тяжко було вночі, засинаючи, солдати не знали чи прокинуться наступного ранку, тому часто доводилося вартувати, щоб дрімали інші.
Як же рано довелося відчути страхіття війни молодій людині? Бачити задимлене небо, відчути запах крові, крики побратимів від ран, наповнені очі ненавистю до ворога, бажання жити і вижити…
Не можу не згадати прочитаних рядків захисника Донецького аеропорту А.Воробця, простого українця, який захищав свою країну, свою землю: «Вночі не спалося, лежали у наметі. Раптом заговорила рація. Слова ті ж самі, але більш схвильовані, а потім крик – «Гради!». І тут почалося… Навколо нас усе горіло! Здалося, ми потрапили у пекло, тіні і силуети солдатів нагадували духів. Було не просто страшно – тіло охопив жах, оціпеніння, здавалося, що ми лежимо тут вже цілу вічність…».
Війна! Вона ніколи не чує людського горя, вона глуха і німа до біди. У вирі війни збігав час. Сьогодні нова війна і народжені нею нові герої, які живуть серед нас. Артем Валерійович пройшов великий і тяжкий шлях, пекло.
2016 рік, 9 квітня… Цей день тяжкий і незабутній у пам’яті солдата. Населений пункт Новгородське, підрив автомобіля, і водій-боєць вилітає через лобове скло. Пізніше Артем не один раз чутиме у свою адресу такі звичні слова і слова неймовірної сили: «Народився у сорочці, щасливим, народився у камуфляжі, тільки без берців». Не завжди відчуєш і передбачиш біду, вона винирне несподівано. На війні все треба робити швидко, щоб не стати мішенню для ворога. Вправний водій Артем зі своїм командиром швидко їхали на ГАЗ-66, але наскочили переднім колесом на замасковану протитанкову міну. Міна вибухнула по лівій стороні машини і Артем Валерійович отримав тяжке поранення лівої сторони тіла. Командир відбувся легким пораненням і контузією. Машина перетворилася на попіл.
«Мій «Дальнобій», моя улюблена машина розлетілася, автівка, яка після реанімації пройшла не одну тисячу кілометрів Донеччини», – пригадує Артем. Перша допомога Артему Валерійовичу була надана в ЦРЛ м.Артемівськ, звідти терміново був доставлений до ВМКЦ Північного регіону у м.Харків. Перебував там з 10 до 27 квітня 2016 року. Лише у реанімації боєць прийшов до свідомості. Для подальшого лікування, за згодою з головним хірургом МО України, переводиться в НВМКЦ «ГВКГ» Центральний клінічний військовий шпиталь м.Київ. І потяглися довгі дні лікування у столиці. Переглядаю історію лікування – і серце стискається від болю і хвилювання, скільки треба було пережити молодій людині, воїну, борцеві… Так, борцеві, боротьба ішла за життя під загрозою ампутації кінцівки. А взагалі – ми, певне, ніколи не дізнаємося, що відчував боєць Артем, і що відчувають бійці на війні. Напевно, потрібно мати велику силу волі, щоб все це пережити.
А наші славні лікарі! Скільки випало на їхню долю: операції, обробки ран, накладання швів, встановлення правильного діагнозу, правильне медикаментозне лікування і т. д. Можна від такого навантаження посивіти в одну мить, адже у їхніх руках перебувало найцінніше, що має людина – життя! А треба було боротися за кожного пораненого бійця, за його життя. Скільки недоспаних ночей!? Скільки годин проведено за операційним столом!? Щира дяка вам, наші лікарі!
Велику допомогу бійцям на війні і під час лікування надавали волонтери. Як же можна обійтися без їхньої допомоги? Саме волонтери принесли у палату для Артема нову гітару. Він грав і співав, підтримував бойовий дух своїх побратимів. Не розлучався з гітарою і піснею протягом всього лікування, навіть лежачи, майстерно грав на гітарі. Артем наділений природним музичним даром, гарно співає і грає на гітарі. Він самоучка, сам опанував це мистецтво. Я була вражена до сліз, побачивши ролик, як у палаті, лежачи, грає і співає Артем, а поряд співає Наталя Лисиченко. Хіба це не героїзм, хіба це не злет духовної підтримки? Дивуюся, які корені героїзму закладені пращурами в українських синах і доньках.
Зі спогадів Наталії Лисиченко: «Цікава музична зустріч. На цій ноті музичний супровід я вільно передала в надійні чоловічі руки. Артем зовсім мало рухається, оскільки має складну травму хребта і ноги. Нога болить, стоїть апарат ВАК, що постійно відкачує рідину. Але навіть лежачи, він постійно грає на гітарі. В цій палаті я майже не грала, а просто співала під його акомпанемент. Я отримувала задоволення. Дякую, Тьомо». Так, Артем розумів, що завдяки гарній музиці та пісні можна усміхнутися і відволіктись від тривожних думок. Адже пісня – це крок до одужання, бо музика несе в собі емоційний заряд, здатна викликати емоції, піднімати настрій і кликати до життя. Артему Валерійовичу вдавалося у Київському госпіталі складати свої пісні (авторські) і підбирати музику. Спілкуючись з Артемом, я все більше ним захоплююся – виважений, спокійний, ввічливий, вихований, володіє приємним голосом. Я пишаюся кожним чоловіком і жінкою, які захищали нас і наше майбутнє. Я пишаюся випускниками моєї рідної школи, які вони всі неповторні і особливі. І пригадуються слова неперевершеної Ліни Костенко: «Життя – така велика ковзаниця… Кому вдалось, не падавши, пройти? Після Києва було закордонне лікування. П’ять бійців з Києва були направлені у Німеччину (німецькі лікарі самі відбирали хворих). Артем Валерійович лікувався у м. Кобленц.
Проведено протезування, лікування, реабілітація. 24 січня 2017 року Артем повернувся додому уже без інвалідного візка, але на милицях, а згодом і їх позбувся. Тамуючи біль, Артем вчився ходити. Звичайно, здоровій людині важко уявити, як зробити перші кроки, як пройти сотню метрів, а тоді триста, дев’ятсот. Дякую Богові, що Україна багата такими неймовірно чудовими героями. Велику підтримку і допомогу у лікуванні Артема Валерійовича надавало керівництво елеватора компанії «КЕРНЕЛ». Це була всебічна і безвідмовна допомога. Щира дяка щирим людям. Раділи і батьки, коли бачили сина, який він духом сильний, співає пісні своєю рідною українською мовою, прагне жити і радіти життю. Лариса Григорівна з материнською любов’ю підкреслювала доброту свого синочка, його жалісливість, любов до природи, а Валерій Анатолійович відмітив, що син допоможе у будь-якій справі. Треба було лише бачити гордість батьків за свого сина.
За особисті мужність і героїзм, проявлені при виконанні військового обов’язку Артем Грушецький нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, медалями «За незламність духу», «За жертовність і любов до України», «Учасник АТО», також відзначений почесним значком начальника Генерального штабу – Головнокомандувача Збройних Сил України «За взірцевість у військовій службі» III ступеня.
Спілкуючись з Артемом, я зрозуміла, що він мало розповідає про війну. Повернувшись додому та отримавши інвалідність, потрібно було звикати до мирного життя, будувати плани на майбутнє. На даний момент Артем Валерійович працює на СТО міста Кременчук. Займається ремонтом та діагностикою машин, має золоті руки. Тяга до машин, до техніки з дитинства перетворилася в улюблену професію. А мама Лариса Григорівна підказує, що ця любов передалася внукові від дідуся Григорія Івановича, який був механіком і дуже любив машини.
Артему Валерійовичу лише 30 років, а скільки випробувань довелося пройти і пережити? Можна написати книгу. Отак випускники моєї школи №5 творять історію, пишуть літопис. Дуже хочу, щоб у Артема Грушецького щасливо склалося особисте життя, була наснага на втілення у життя планів та мрій, і, головне, щоб було мирне небо над головою. Хочу, щоб його донечки дуже любили свого тата і пишалися ним. Хочу, щоб золотисті промінчики сонечка обігрівали його мозолясті руки, щоб був спокійним сон. Батькам низький уклін за сина.
Артем Грушецький висловлює щиру вдячність районним волонтерам та щедрим землякам за підтримку у тяжкі хвилини життя та лікування. Він цінує кожен день, бо розуміє, що повинен гідно прожити своє життя не лише за себе, а й за тих, хто не повернувся з війни.
Артем Валерійович у спілкуванні мовив: «Моє життя після АТО змінилося. Я навчився радіти дрібницям, почав уважніше спостерігати, що відбувається навколо. Наприклад, мені подобається дивитися у небо, як летять лелеки, неповторні птахи природи. «Ой лелеченьки, лелеки, заберіть війну далеко. Понесіть за синє море з України біль і горе». А люди, зазвичай, цього не помічають. Я почав по-справжньому любити життя, бо зрозумів, що це найважливіше. Там, на війні, ми ділилися останнім: віддавали їжу, дорогоцінну воду, поважали один одного».
А від себе додам, і ніколи не забувати, як писав Мирослав Дочинець: «…Життя дивовижне – якщо дивуватися. Життя любе – якщо любити. Життя неймовірне – якщо вірити. Життя вдячне – якщо дякувати за нього. Життя вічне – якщо жити. Я говорю від щирого серця: «Земний тобі уклін, Герою!». Звичайні українські хлопці, які виросли в мирний час, були далекі від думок, що їм теж, як дідам і прадідам, доведеться брати в руки зброю. Нехай швидше закінчиться війна і ніхто не страждає: ні родини, ні матері, ні дружини, ні діти…
Ростислава РОМАНЮК,
учитель-пенсіонер Глобинської ЗОШ І-ІІІ ст. №5.

Матеріал підготували: