ЖИТТЯ ПРОМЧАЛОСЬ, НАЧЕ ОДНА МИТЬ, ЛИШИВШИ СВІТЛУ ПАМ’ЯТЬ Й ДОБРІ СПРАВИ

Ідея написати на сторінках газети про родину Владислава Івановича і Таміли Михайлівни Мамонів, з якими знайома чимало років, виникла у мене давно, адже їх знають у Глобиному як успішних, порядних та авторитетних людей, грамотних фахівців своєї справи, з багаторічним досвідом роботи, Владислава Івановича – у галузі медицини, Тамілу Михайлівну – на освітянській ниві. Наша зустріч відбулася наприкінці березня, я розпитувала у Владислава Івановича і Таміли Михайлівни про їхній життєвий шлях, про роботу, про родину і тоді навіть не підозрювала, що це буде остання наша зустріч з Владиславом Івановичем… Він трішки хвилювався, повертаючись пам’яттю у далекі роки свого дитинства, юності, але світлів душею від цих спогадів, пригадував деталі і говорив, говорив… Його спогади лягли на папір, але, на жаль, Владислав Іванович їх вже не зможе перечитати. Хоча сьогодні він не з нами, пам’ять про нього, добра і світла, живе у серцях всіх, хто його знав, кого він рятував від хвороб, з ким працював чи товаришував. Людина живе доти, доки її пам’ятають, а Владислав Іванович Мамон залишив гідний слід на землі і світлу та добру про себе пам’ять.

Таміла та Владислав МАМОНИ. Березень 2021 р.

Народився Владислав Іванович Мамон 12 грудня 1936 року в с.Павлівка колишньої Жуківської сільської ради. Мама була родом із с.Павлівка, а батько із с.Жуки. Тато, Іван Власович, трудився механізатором у місцевому колгоспі, був першим комсомольцем, першим трактористом. У 1941 році батька відправили евакуювати техніку у Саратовську область, з ним поїхала вся родина – дружина Анастасія Юхимівна, донька Зінаїда та син Владислав.

Молодший сержант Владислав МАМОН, 1957 рік

Владислав Іванович пригадує, як через Волгу переправляли трактори на шляху до Єршовського району Саратовської області. Коли техніка була у призначеному місці, Івана Власовича Мамона призвали у лави діючої армії, боронити країну від німецьких загарбників.
Анастасія Юхимівна з дітьми жила певний час на чужині. У пам’яті Владислава Івановича виринають епізоди, коли гнали скот пішки із Єршова у звільнену Ростовську область, як ночували під відкритим небом, як у Ростові зустрілися з татом, військова частина якого на той час там дислокувалася. Наче зовсім недавно все це було, а скільки років вже минуло…
Коли Україну звільнили від окупантів, у 1943 році, Анастасія Юхимівна з дітьми повернулася в Україну, спочатку до Харкова, а згодом і в рідну Павлівку.
Саме там у 1944 році Владислав пішов до першого класу. У 1945 році батько демобілізувався і повернувся додому. Його, як знаючого спеціаліста, направили до Козельщини, де він рік трудився механізатором. З ним переїхала і родина. Владислав там пішов до другого класу. А далі батька перевели на роботу до с.Семимогили на посаду голови колгоспу «Більшовик», тож Владислав став учнем третього класу Семимогильської школи. У той час у Семимогилах навчалося чимало учнів, адже туди ходили й діти з сусідніх сіл – Кагамлика та Липового (нині вже не існуючих). Четвертий клас закінчував у Глобинській школі №3, п’ятий – у Глобинській школі №1. Батька перевели на роботу до Глобиного на посаду головного механіка автопарку, що у той час створювався, і в створенні якого Іван Власович взяв активну участь. На посаді механіка він пропрацював до самісінької пенсії.
Закінчував 6-7 класи Владислав у Глобинській середній школі №5. Після 7 класу пішов працювати у заготконтору. Саме там у 1951 році хлопець отримав свою першу трудову книжку. А в 1952 році почав навчатися у 8 класі вечірньої школи, яку закінчив у 1955 році.
А далі були роки служби в лавах Радянської Армії. Службу ніс в Румунії. У 1956 році їхню частину було перекинуто у Будапешт, де в той час відбувалося Угорське повстання. Довелося брати участь в бойових діях. Отримавши поранення, Владислав Мамон був направлений до Румунії на лікування у військовому шпиталі.
Після демобілізації, Владислав виявив бажання вступити на навчання до Кременчуцького медичного училища на спеціальність фельдшер-акушер. До такого рішення підштовхнула служба в армії, адже останній рік служби він проходив на посаді санінструктора у медико-санітарному батальйоні.
Після закінчення навчання, три роки відпрацював за направленням у Глобинській центральній районній лікарні. Трудився і в санепідемстанції. Згодом було організовано відділ профілактичної дезінфекції, який Владислав Іванович і очолив. У 1963 році вступив до Чернівецького Державного медичного інституту, пішовши по стопах свого товариша по училищу. Довелося кидати роботу і їхати навчатися. Навчання було дуже насичене і відповідальне, крім теоретичних знань, студенти мали можливість отримати хороші практичні навички. У той час у студентів навіть думок не було якось ухилитися від занять, якщо щось пропустив, мусиш все одно здати цю тему заліком.


У колі люблячої родини
Владислав МАМОН – активний учасник самодіяльного колективу «Калина»

У студентські роки Владислав Мамон керував духовим оркестром, повернувшись у Глобине теж очолив заводський духовий оркестр і розпочав роботу в цукрозаводській дільничній лікарні, фактично на посаді сімейного лікаря. Працювати доводилося цілодобово, адже вів і стаціонар, і відвідував хворих за викликами. Дільниця обслуговувала відділки цукрокомбінату, доводилося призначати лікування тим, хто лікувався у стаціонарі, потім приймати пацієнтів, які прийшли до лікаря, а після цього відвідувати хворих за викликами на дому. До 17 години їздили з водієм, а після 17-ї директор заводу давав чергову машину для поїздок за викликами. Іноді доводилося надавати допомогу пацієнтам й до 24 год. Практика була колосальна! Саме тоді Владислава Мамона почали сприймати як лікаря. Заповнювати історії хвороби пацієнтів після обходів не встигав, тому надиктовував все на магнітофон, а вдома дружина Таміла вечорами переписувала їх, як цього вимагали правила.

Пригадуючи з ностальгією той час, Владислав Іванович розповів, що у його підпорядкуванні була акушерка, доводилося в лікарні й пологи приймати та спостерігати вагітних, всіма медичними засобами та ліками медзаклад був забезпечений в повному об’ємі, пацієнтам не потрібно було щось самим купувати. Тим паче, що лікар через Всесоюзний науково-дослідний інститут медичної та медико-технічної інформації замовляв все, що було потрібно за всіма профілями, в тому числі й новинки в галузі медицини. На цій посаді здобув і гінекологічну, і педіатричну, і терапевтичну практики та моральну закалку, ставши справжнім сімейним лікарем, який може надати допомогу у будь-якій ситуації. Це була чудова школа для молодого лікаря.
Майже три роки свого життя Владислав Мамон пропрацював у цукрозаводській дільничній лікарні, а потім його перевели до Глобинської центральної районної лікарні, у гінекологічне відділення. А там, за його словами: «Довелося трошки покерувати». Тривалий час завідував гінекологічним поліклінічним відділенням та обіймав посаду районного лікаря акушер-гінеколога. Хоча Владиславу Івановичу завжди більше була до душі лікувальна справа, а не керівна робота, адже він – лікар-лікувальник, який відмінно виконував свої функції.
Коли почалася «перебудова», медичні заклади перестали отримувати необхідні лікарські засоби. Владислав Іванович зіткнувся з тим, що пацієнток перед лікуванням потрібно було посилати в аптеку для придбання необхідного, а були такі жінки, які не мали матеріальної змоги цього зробити. У Владислава Івановича був свій особистий фонд ліків на такі випадки, придбаних власним коштом. Але довго він не зміг так працювати й пішов на заслужений відпочинок. Тим паче, що лікарський стаж за плечима Владислава Івановича був чималий, на відповідальній посаді лікаря-гінеколога Глобинської центральної районної лікарні він пропрацював до 65 років.
Владислава Мамона було відзначено званням «Почесний донор СРСР», за своє життя кров здавав більше сотні разів, врятувавши не одне людське життя.
Музика завжди займала чільне місце в житті Владислава Івановича. Він опанував гру на всіх духових інструментах. Працюючи на відповідальній посаді лікаря, знаходив час і на заняття в духовому оркестрі, маючи гарний голос, був солістом на виступах як духового колективу, так і під час концертів до дня медика. Став лауреатом ІІ Всесоюзного фестивалю народної творчості, як соліст Глобинської районної лікарні. Диплом лауреата йому вручав композитор Тихон ­Хрєнніков, який у той час займав посаду першого секретаря правління Союзу композиторів СРСР. Останніми роками Владислав Іванович брав активну участь й у виступах місцевого самодіяльного колективу «Калина».
Владислав Іванович розповів, що з майбутньою дружиною їх поєднав комсомол, адже обоє мали активну життєву позицію, займалися суспільною роботою.
Таміла Михайлівна народилася і виросла у Глобиному, крім неї в родині були ще старші брат Слава і сестра Рая. Батько, Михайло Кирилович, пішов на війну в 1941 році, мама, Марфа Орестівна з дітьми залишилася у Глобиному. У пам’ять Таміли Михайлівни вкарбувалися моменти з дитячих років, коли під час війни переховувалися від німців у болоті разом з мамою, бабусею та коровою Зорькою, до якої діти тулилися і грілися. Німці, відступаючи, спалили хату, тяжко було родині… Але мама всі воєнні тяготи винесла на своїх плечах, трудилася зранку до вечора у колгоспі, аби поставити на ноги своїх малих пташенят. За свою самовіддану працю Марфа Орестівна Помалюк нагороджена орденом Трудового Червоного Прапора, кілька разів була на Виставці досягнень народного господарства у Москві. Прожила більше 105 років, вона — почесний житель м.Глобине.
У 1947 році повернувся з війни батько, тоді вже родині стало жити легше, адже у Михайла Кириловича були золоті руки, які вміли все робити. Родом був з с.Сиротенки, виріс напівсиротою, в житті всього досягнув самотужки. І досі в родині зберігаються речі: люлька, етажерка, виготовлені вмілими руками Михайла Кириловича Помалюка.
Таміла Михайлівна навчалася у Глобинській середній школі №1. Вона пригадує як зі своїми подругами, Людою і Раєю, взялися вирощувати гектар сортової кукурудзи, адже тоді Хрущов кинув такий клич, щоб молодь бралася за вирощування качанистої. Голова колгоспу Яків Бодаква спочатку відмовляв дівчат, а потім погодився виділити їм землю, агроном Олександр Силович Кондуфор допоміг з посівом гібридної кукурудзи. Дівчата вручну запилювали її, обривали непотрібні квітконоси, тож качаниста здивувала всіх небувалим урожаєм. Дівчат нагородили за це медалями і послали в Москву, на Виставку досягнень народного господарства. Вражень було море! В один момент вони стали відомими.
Ще, навчаючись у школі, Таміла Михайлівна була вожатою у молодших класах, любила спілкуватися з дітьми, допомагати їм та організовувати на різні добрі справи.
Школу закінчила з відзнакою й поїхала вступати до сільськогосподарського інституту. Але через велику кількість пільговиків, які тоді вступали, дівчину не взяли того року на навчання. Трудилася трохи на зборі цукрових буряків, згодом – на маслозаводі, була секретарем комсомольської організації. Тож енергійну та ініціативну дівчину запросили до райкому комсомолу, саме звідти їй дали направлення на вступ до педінституту. Пригадує, як здавала іспити і як вступила до Київського педінституту ім.Горького на дошкільне відділення (нині педуніверситет ім.Драгоманова).
У пам’яті подружжя виринають спогади як познайомилися на одному з комсомольських зібрань, а продовжили знайомство на танцмайданчику, коли Владислав Іванович з духовим оркестром грав мелодії, під які молодь танцювала, а Таміла Михайлівна була дуже вправною танцюристкою і часто відвідувала ті вечори відпочинку. Згодом знайомство переросло у дружбу, спочатку Владислав Іванович товаришував з Тамілиним татом, Михайлом Кириловичем, пізніше в душах молодих зародилося світле почуття кохання.
У 1961 році молодята відсвяткували комсомольське весілля, батькам навіть не повідомили про своє рішення розписатися у РАГСі. Друзі-комсомольці привітали молодих, а рідні стіл накрили експромтом. А вже згодом Тамілині батьки організували для молодят чудове весілля.
Таміла Михайлівна розповідає, що молодими вони з Владиславом Івановичем мріяли побачити світ. Не було такого року аби подружжя десь не побувало на відпочинку, чи на екскурсії, саме тому цілих вісім років будували свій великий та затишний будинок, бо чимало коштів йшло на поїздки.
Подружжя Мамонів двічі було в Індії, вражень від тих поїздок вистачило на все життя! Відвідали вони також Болгарію, Польщу, Югославію, Таміла Михайлівна була у Греції, а Владислав Іванович – у Фінляндії. Раніше були правила, що після відвідин соціалістичної країни два роки ніяк було виїздити за кордон, а після поїздки до капіталістичної країни – п’ять. Тож подружжя чимало подорожувало по колишньому Радянському Союзу – були у Казахстані, в Білорусії, Росії, Мордовії, Грузії, Вірменії та ін. Їздили на відпочинок у Сочі, Ялту. Таміла Михайлівна тривалий час була організатором екскурсійних турів для дітей по СРСР, побувала в багатьох містах та видатних місцях. А після розпаду Радянського Союзу їздила з учнями по Україні, відкриваючи для себе красу та неповторність своєї держави. Подружжя чимало побачило за своє життя і не шкодує про це нітрохи, адже враження неможливо виміряти грошима…
Таміла Михайлівна працювала директором Будинку піонерів, завідуючою дитячого садка, згодом знову повернулася в Будинок піонерів на посаду методиста, а через певний час її знову призначили на посаду директора. Жінка вважає, що саме в цій роботі й було її покликання. Чимало сил і енергії віддала профспілковій роботі. За сумлінну працю нагороджена багатьма грамотами та подяками.
Таміла Михайлівна і Владислав Іванович виростили і виховали сина Євгена та доньку Людмилу. Син чимало років віддав військовій службі, має звання підполковника, нині проживає з дружиною Наталією у м.Кременчук, зараз працює на цивільній посаді у КП «Кременчукводоканал». Дружина трудиться директором Кременчуцької спеціалізованої ЗОШ І-ІІІ ст. №10. У них двоє синів – Олексій та Андрій. Олексій працює заступником прокурора у м.Кременчук. Андрій трудиться у м.Київ, має дружину Катерину та донечку Соломійку.
Донька Людмила пішла маминою стежиною, обрала педагогічний фах, нині обіймає посаду директора Глобинського міського центру дитячої та юнацької творчості. З чоловіком Геннадієм виростили і виховали доньку Аліну, яка теж здобула педагогічну освіту, працює у Глобинській філії «Загальноосвітня школа І-ІІ ст. №4» імені заслуженого агронома України Ганни Андрієнко» Глобинської ЗОШ І-ІІІ ступенів №5, з чоловіком Ярославом виховує синочка Захарчика.
Здавалося б, у житті вже всього досягнуто, багато добрих справ зроблено і можна насолоджуватися домашнім спокоєм та затишком, радіти успіхам дітей та онуків, тішитися першим самостійним крокам правнуків, але доля розпорядилася по – іншому, зупинивши 5 травня земний шлях Владислава Івановича Мамона…
Нехай мужність і витримка не полишає родину в цей нелегкий для них час, а світла пам’ять про Владислава Івановича наповнює серця любов’ю та вдячністю. І нехай незабутнім і завжди живим він залишиться в серцях всіх, хто його знав.
Вікторія СУСІД.
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву родини МАМОНІВ.

Матеріал підготували: