ЖИВЕ НА ЗЕМЛІ ЛЮДИНА…

Андрій ЛОГВИНЕНКО

Ох, швидко ж як пливуть роки, летять кудись, і сам не знаю.
Дається кожен день взнаки, хоч різко ще не відчуваю, та все ж і
кроки вже не ті, й робота важчою здається… О, де ж ті роки золоті, де сонце радісно сміється?!

2 квітня, коли весна-красуня вже надійно вступила в свої права і швидкоплинною ходою гордовито прямує містами і селами, свій 80-річний ювілей святкує Андрій Васильович Логвиненко з мальовничого села Миловидівка Кременчуцького району, людина з великим серцем, працьовитими руками та небайдужою вдачею.

Нелегке воно, життя людське, але воно одне і неповторне. Тож кожна людина торує свій шлях, як би важко не було ним іти. Ось уже 80 років шляхом непростої та наполегливої селянської праці прямує наш ювіляр, який твердо переконаний, що справжнє щастя із землі проростає. Від неї, землі-матері, землі-годувальниці, все життя, сила і
достаток.

А його дорога до поля розпочалася зовсім рано, в неповні 16 літ, коли хлопчині довелося скуштувати хліба мозолястого, як і багатьом його одноліткам, дітям війни. Спочатку пішов працювати в колгосп, був погоничем в степу на волах і конях, а потім вже доріс і до помічника комбайнера, бо мав юнак руки золоті, надійну селянську вдачу і неабиякий хист до техніки, а ще, непереборне бажання: своє життя присвятити найголовнішій справі – вирощувати хліб. Адже сам зі славного роду хліборобського, його батьки, Василь Васильович та Єлизавета Петрівна, все життя працювали в колгоспі за трудодні.

Василь Васильович з честю пройшов нелегкими солдатським дорогами Другої світової війни і після Перемоги мав щастя повернутися живим до родини, де його з нетерпінням, переборюючи всі труднощі воєнного лихоліття, чекала дружина та троє діток, Харитон, Марія та малий Андрійко.

Й до цього часу Андрій Васильович пам’ятає, як гнали німці його односельців дорогою до Кременчука, а село палало за їхніми спинами, як матуся несла його, малого, на руках – подалі від палаючої Миловидівки, як вдалося погасити вогонь, що охопив їхню хату, як перебивалися з хліба на воду в голодні і холодні роки війни. Все це було, було, було… Всі ці спогади ятрять незагойною раною його серце й досі, а сучасні події в Україні не дають спокою одвічному хліборобу.

Тож Андрій Васильович натрудженою рукою витирає скупу чоловічу сльозу й мовить гірко: «Не думав ніколи, що знов прийде на нашу землю війна».

Андрій Васильвич з честю, з 1960 до 1963 року, виконував свій громадянський обов’язок, ніс службу в армії в бригаді берегової охорони, що в Ленінграді, нині Санкт-Петербург. А коли ж повернувся додому, до рідного порога, то зразу ж став до роботи, бо кликало, манило до себе одвічного хлібороба безкрає поле. Спочатку рік працював причіпником, а згодом, після закінчення курсів трактористів при Глобинській МТС у 1964 році, вже й сам осідлав стального коня, свого вірного і надійного ДТ-54. Працював механізатором більше тридцяти років, аж до самісінького виходу на заслужений відпочинок. Часто зустрічав у безкраїх полях і зоряні ранки, і першу зіроньку вечірнюю, бо працював до сьомого поту, віддаючись непростій селянській справі сповна. Андрій Васильвич – людина чесна, гідна, з небайдужою вдачею. За всі роки роботи він був завжди відповідальний, сумлінний, надійний, відданий роботі. Його любили і поважали в колективі, бо знали, що завжди допоможе, не підведе. Зі своєю вірною і турботливою дружиною, Ганною Йосипівною, виростили трьох синів-соколів: Григорія, Андрія та Володимира. Діждалися онуків, а їх Господь подарував аж семеро: Олю, Юлю, Дашу, Віту, Дениса та двох Ярославів, а ще, найбільшу радість та втіху – правнучка Артемка. Здавалося б, тільки радіти успіхам дітей та онуків, тішитися правнукам, так ні, доля розпорядилася інакше, вже 11 років минає, як пішла у засвіти його незабутня Ганна Йосипівна, лишивши спорожнілу оселю, колись гостинний двір, де жило щастя…

Важко летіти з одним крилом, та Андрій Васильович все ж тримається, порається на городі та в садочку, тримає маленьке господарство: кроликів та курей, ще зовсім недавно і до сусідніх Погребів на своєму стальному коні, велосипеді, побазарювати діставався. Чекає на гостину своїх дорогих синів, онуків та правнука, які не забувають свого рідненького, часто навідуються, допомагають. Та, на жаль, все важче доводиться ювілярові ряст земний топтати, бо скільки ж доріг вже сходжено, скільки шляхів подолано. Ніби й не жив, а вже й 80 прийшло!

Тож, шановний Андрію Васильовичу!

Нехай – вісімдесят! Сміється сонце ясно! І променяться щедро усмішки людей. Живіть в здоров’ї, в щасті, так прекрасно, щоб сто двадцятий святкувати ювілей!

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.