До Дня працівників освіти

УЧИТЕЛЬ, ПЕРЕД ІМЕНЕМ ТВОЇМ!

Пливуть павутинки бабиного літа в небесній жовтневій блакиті під подихом вітру, легкі і прозорі. У вальсі осіннім, немов у нескінченній круговерті, кружляє багряно-золотаве листя і тихо лягає під ноги Вчителя. Сумно шелестить під ногами, ніби шепоче пісню прощання з молодістю, з роками, що пролетіли-промайнули, наче уроки, у вічних вчительських турботах і клопотах. Є щось неповторне, чарівне у тих журливих ритмах музики осені.

Віра МАЛЬКО


Віра Григорівна Малько замріяно вдивляється в далечінь і згадує свою першу вчительську осінь, далекий, але такий пам’ятний 1975 рік, коли вона зовсім юною після закінчення Полтавського педагогічного інституту приїхала у с. Пустовійтове, таке колись чуже і далеке. Розбита грунтівка, по обидва боки якої непролазними хащами тягнулася дереза, обабіч розкинулися «шевченківські» хатини… І школа серед степу, і її перший директор: вимогливий, але справедливий і свято відданий освітянській справі Олександр Павлович Семерядченко, і її перший колектив, де її тепло зустріли і прийняли, наче рідну дитину старші колеги. А згодом це село і школа, дружний колектив і найкращі та найталановитіші учні стали для неї найріднішими в світі, невід’ємною частинкою її насиченого, неспокійного, але такого щасливого трудового життя.
Чи думала Віра Григорівна тоді, 44 роки тому, що діти і навіть онуки її колишніх учнів, з захопленням і світлою радістю навчатимуться премудрості української мови і літератури на її уроках, адже не одне покоління пустовійтівців випустила вчителька в самостійне життя. Вдень навчала дітей, а ввечері їхніх батьків, бо в ті часи в селах працювали вечірні і заочні школи.
Ніколи в житті не забуде вчителька свій перший урок української мови в 7 класі, того хвилювання, що переповнювало все її єство, коли на неї з цікавістю дивилися допитливі сірі, карі, блакитні оченята. А її тіпало, наче в лихоманці, підкошувалися ноги, і вона, така ніжна й тендітна, стала близенько біля столу, щоб ненароком не втратити свідомість. І тут її тремтячу руку накрив своєю долонькою Сергійко, який сидів на першій парті, і тримав доти, поки вона не заспокоїлася. Тож з учнями у Віри Григорівни якось склалося відразу, вона знайшла свій ключик до їхніх сердець, адже діти, як ніхто інший, відчувають коли їх люблять, розуміють і ставляться з повагою. А любові в палкому серці вчительки, терпіння, мудрості і доброти вистачало на всіх, енергії і творчого натхнення – не позичати.
Її уроки рідної мови були, наче пісня. Вона ж щодня допомагала своїм галасливим, але таким рідним пташенятам, пізнавати світ, людей навколо, навчала бачити і добро, і зло, цінувати незабутні миті шкільного життя. Кожного дня її учні були наче вмиті теплом і ніжністю, адже у її серці на всіх вистачало добра і душевності, що зігрівають їх і зараз, через роки, через десятиліття. Адже скільки цікавих екскурсій, незабутніх поїздок, походів, виховних годин і концертів, шкільних вечорів і святкових ранків, спільної праці на полях радгоспу та фермах було в їхньому житті і завжди поруч була їхня рідна і незабутня Віра Григорівна.
А з Вірою Григорівною завжди поруч, рука до руки, плече до плеча нелегкими життєвими дорогами прямує її коханий чоловік Анатолій Тимофійович, який в усьому і завжди підтримує свою дружину, оберігає наче тендітну квіточку від всіх вітрів, намагається завжди бути потрібним, бо знає не з розмов, яка ж вона нелегка вчительська праця.
Анатолій та Віра знають одне одного змалечку, бо однією стежиною бігали до рідної Броварківської школи, зростали й мужніли в найкращому в світі селі дитинства, де зорі падали для них зорепадами і котилися у траву, бо саме там їхні палкі юні серця поєднало одне-єдине кохання на все життя, бо й до цього часу вони дивляться одне на одного закоханими очима. Вірно чекала красуня Віра з війська свого статного чорнявого легеня, а коли дочекалася, зразу ж і забрала його в Пустовійтове. Та він поїхав би за своєю Вірочкою, хоч на край світу. Насичена трудова біографія і в Анатолія Тимофійовича, він також знайшов себе в Пустовійтовому. Його знають і поважають в селі за принциповість, справедливість, людяність, бо працював і водієм, і завгаром, і керуючим відділку, і головою сільської ради.
Це вже зараз, через роки і десятиліття, рідним стало для Мальків село, де писали вони свою трудову повість, але й досі манять і кличуть до себе неповторні Броварки. Бо саме Броварки будував тато Віри Григорівни, Григорій Нестерович, зводив житлові будинки, магазини, контору, заклав ялинкову алею, яка є нині найбільшою окрасою цього села. Й до цього часу згадують добрим словом броварківці будівничого Григорія Шайногу.
Зі світлим смутком пригадує нині Віра Григорівна людей, завдяки яким вона обрала нелегку, але найблагороднішу на землі професію, педагогів від Бога, зокрема, директора Броварківської школи Михайла Антоновича Пальоного та його дружину Марію Михайлівну, Івана Кузьмича Магду та багатьох-багатьох інших, які вплинули на її вибір професії.
У школі зростали-підростали і її донечки, Ольга та Галина, бо така вже вона нелегка і непроста доля вчительських дітей, бути завжди в центрі уваги учнівського колективу і в той же час обділеними матусиною увагою, бо вона повинна виховувати чужих дітей. Донечки зросли хорошими людьми, здобули вищу освіту, створили міцні родини і подарували щасливим дідусеві з бабусею двох онуків.
Сьогодні Віра Григорівна разом з Анатолієм Тимофійовичем радіють успіхам своїх доньок, найрідніших у світі онуків Владислава та Едуарда, які постійно піклуються про їхнє здоров’я, а також при змозі приїжджають до рідного будиночка в Балабушиних Вербах (село підпорядковане Пустовійтівській сільській раді), де їх завжди чекають. Владислав навчається в Полтавському університеті економіки і торгівлі, а Едуард – в Полтавському коледжі економіки і права. Напевне, ніде в світі вони не куштували такого смачного пирога, яким з любов’ю завжди пригощають їх дідусь з бабусею. До речі, подружжя Мальків й готують завжди удвох.
Усім у Пустовійтовому відомо, яка чудова господиня Віра Григорівна. Все вміє і знає, і з радістю ділиться з усіма своїми смачними рецептами. А до того ж, створює надзвичайно красиві і вишукані вишивані картини, де на полотні ніби оживають пейзажі, квіти, лики святих.

Кажуть, що справжнім вчителем треба вродитися, і що вчитель – це не професія, а велике покликання, бо не народившись вчителем, ним стати неможливо. Саме ці слова про Віру Григорівну Малько, скромну і надзвичайно красиву жінку зі щирим і відкритим серцем, де сходяться дороги всіх її вихованців.
Ніхто не заперечуватиме, що у наш час бути простим учителем – життєвий подвиг. А присвятити себе не тільки своїм, а й чужим дітям, ділитися з ними своєю любов’ю, ласкою, знаннями, вміннями – це дарунок долі, ласка від Бога.
– Я прожила своє життя недаремно! Не було жодного разу, щоб мої учні пройшли повз мене, не привітавшись, не обізвавшись добрим словом, завжди телефонують, приходять і приїздять на гостину. А мені завжди щастило на хороших людей, найкращими були мої учні, хорошими і розуміючими були і їхні батьки, і найдружнішим та найщирішим вчительський колектив незабутньої Пустовійтівської школи, – так мовить Віра Малько.

Хай буде все у них гаразд, незабутній, найрідніший її останній 11-й клас


У першу неділю жовтня всі освітяни святкують професійне свято, а для Віри Григорівни Малько початок жовтня пов’язаний і з особистим святом, адже 6 жовтня вона відзначає свій день народження. Тож, з роси й води Вам, Вчителю! Хай творчий вогонь в Вашiм серцi не гасне, хай сили невичерпнi Вашi цвiтуть, пишайтесь по праву за свiтлий, прекрасний, великий, почесний учительський труд. Хай серце не знає печалi й розлуки, хай радiсть приносять вам дiти й онуки.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА
та з архіву Віри МАЛЬКО.

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.