До Дня працівників освіти

ВЧИТЕЛЬКО МОЯ, ЗОРЕ СВІТОВА!

«Перша вчителька, ніжна, терпляча, наче мама, була нам малим. І любов її, щира й гаряча, зігрівала серденька усім», – ці слова відомої пісні стосуються кожної першої вчительки.
Перші вчителі! Це вони ведуть маленьких школяриків у світ знань, навчають читати, писати, рахувати. Це вони виховують у діток почуття доброти, дружби, порядності, товариськості, великої любові до родини, своєї Батьківщини. Ось такою була і моя перша вчителька Олександра Іванівна Нектовенко.

Олександра Нектовенко в юності
Олександра Іванівна з донькою Тамарою 1964 р.
Олександра НЕКТОВЕНКО з учнями 2 класу
Жуківської 7-річної школи. 1948 р.


Далекий повоєнний 1946 рік. Вперше до школи ведуть за ручки своїх синочків і доньок наші мами. Батьків дуже мало, бо багато їх не повернулись зі страшної кривавої війни. Країна в руїнах, спалені міста й села. Спільними зусиллями селяни ремонтують старі хати, а дехто зводить нові.
А в центрі села Жуки красуня-школа на високому цегляному фундаменті, з великими світлими вікнами, збудована земством у 1912 році. А за школою – високі зелені липи. Мій тато, який був одним із перших учнів цієї школи, говорив, що липи вони посадили зі своєю першою вчителькою Домнікією Іванівною. Фашисти, стрімко відступаючи і панічно втікаючи з нашої землі у вересні 1943 року, не встигли знищити нашу школу. Вона й до цього дня стоїть і привітно зустрічає школярів.
1 вересня 1946 року. Перша в моєму житті шкільна лінійка… Нас, найменших, зустрічає молода, вродлива вчителька. Вона, привітно усміхаючись, забирає нас від батьків і матерів і проводить на лінійку. Виступає директор школи, вітає всіх присутніх з 1 вересня. Звучить перший у моєму житті шкільний дзвінок. Олександра Іванівна веде нас до класу, саджає за парти і бажає всім успішно навчатись.
Так почалося моє шкільне життя. Всі сім років я навчалася «на відмінно» – у цьому заслуга моєї першої вчительки. У класі нас, «першачків», було більше сорока. В основному, це діти 1938-39 р.н., але були і старші – 1935-37 р.н., бо була війна і ці діти не ходили до школи. Не було в нас учнівської форми, портфеликів, в основному, полотняні торбинки, зошити з жовтуватого паперу, дерев’яні ручки з перами та чорнильниці-невиливайки. Кольорові олівці та альбоми з’явилися пізніше. Ніхто з нас не вмів ні читати, ні писати. Не всім легко давалась шкільна наука, то ж Олександра Іванівна додатково після уроків працювала з цими дітками. Коли настала зима, було дуже скрутно, не в усіх був зимовий одяг, а зими були дуже холодні та сніжні. В школі теж було дуже холодно, груби топили соломою ще з ночі. Ми до них прилипали по черзі, щоб хоч руки нагріти. Ніяких сніданків чи обідів. Брали з дому шматочок хліба, намазаний варенням чи маслом, якщо воно було в кого. На все життя запам’яталась фраза: «Дай раз укусить!». І ми ділились один з одним, наш клас був дуже дружний, ми ніколи не сварились. Олександру Іванівну любили безмежно, не давали їй навіть відпочити на перерві. Кожен старався стати поближче до неї і щось своє розповісти.
Швидко промайнули чотири роки, ми перейшли до 5 класу. У нашу школу прибули учні з Павлівської початкової школи, і в нас стало два п’ятих класи – 5-А і 5-Б. Я була у 5-Б класі. Олександру Іванівну ми не забували, бігали до неї в клас на перервах. Вона навчала вже нових першачків, але завжди цікавилася, як ми навчаємося та поводимося.
Наші вчителі не тільки навчали учнів, а й працювали на відбудові зруйнованого села, брали участь у жнивах, а вночі працювали на току. Вели велику виховну роботу серед молоді. Разом зі школярами допомагали колгоспу у зборі овочів, посадці лісосмуг, упорядкуванні села. Вони були агітаторами, політінформаторами, проводили підписку на облігації, ставили п’єси. Їздили з ними в сусідні села, співали в хорі, грали у струнному оркестрі. Олександра Іванівна була диктором сільської радіогазети, що виходила раз у тиждень.
У 1953 році я закінчила 7 класів Жуківської 7-річної школи і без екзаменів, як відмінниця, вступила до Лохвицького педучилища. Разом зі мною в 1957 році закінчили педучилище мої колишні однокласниці Ніна Ситник і Тамара Терещенко.
З 1957 до 1960 рр. я працювала вчителькою Глобинської початкової школи №6 і старалась працювати так, як моя перша вчителька.
У 1960 році я була переведена на посаду вчительки української мови та літератури Жуківської 7-річної школи, бо вже заочно навчалася на філологічному факультеті Київського державного університету ім.Т.Г.Шевченка. І знову мої стежки-доріжки перетнулися з доріжками моєї першої вчительки та й усіх учителів, які мене навчали. Я не підвела сподівання своїх учителів, бо і в педучилищі, і в університеті добре навчалася. Ми стали колегами і разом навчали та виховували підростаюче покоління.
Олександра Іванівна пропрацювала в школі 40 років. Була вона першою вчителькою і в мого сина Олега. Клас, в якому навчався Олег, був всі 8 років найкращим у школі: сім відмінників, три хорошисти. Після закінчення школи більшість випускників здобули вищу освіту, опанували прекрасні професії і стали достойними людьми, якими гордились і батьки, і вчителі. Троє випускників здобули професії вчителів і працюють в школах нашого району. І таких класів у Олександри Іванівни було багато. Згадував її у своїх мемуарах і випускник школи 1955 р.в., Герой України Анатолій Олександрович Бугаєць.
Олександра Іванівна Нектовенко була не тільки прекрасною учителькою,а й люблячою дружиною, гарною мамою, пізніше бабусею та прабабусею. Разом з чоловіком, Пантилеєм Тихоновичем, вони виростили доньку Тамару 1942 р.н. Тамара після закінчення Жуківської 7-річної школи, а потім Глобинської СШ №5, успішно навчалася в Одеському технологічному інституті. Закінчивши його в 1966 році, одержала кваліфікацію хімік-технолог з обробки деревини. Працювала в Тетерівському лісгоспі, а потім викладачем Малинського лісотехнікуму. Так доня, як і мама, перейшла на педагогічну роботу. В 1968 році вона вийшла заміж за викладача технікуму Віктора Костянтиновича Нікітіна. В сім’ї народились дві доньки: в 1969 р. – Таня, в 1972 – Алла. Дівчата виросли, здобули вищу освіту. Таня закінчила Київський державний університет ім.Т.Г.Шевченка, вийшла заміж за випускника університету. Проживають у Василькові, мають двох синів – Юрія і Богдана, які вже теж здобули вищу освіту. Таня працює завучем у школі-інтернаті. Алла закінчила Переяслав-Хмельницький педінститут, працює в Катюжанському ПТУ викладачем історії, пише вірші, співає в хорі, живе з мамою Тамарою. Бабусині гени передались не тільки доньці, а й онукам, то ж виросла нова учительська династія.

Дочка Олександри Іванівни Тамара зі своїми доньками, зятем та онуками


Олександра Іванівна гордилася своїми онуками та правнуками. У 1976 році вона вийшла на заслужений відпочинок, але школу не забувала, приходила на свята. Перебуваючи на пенсії, вони з чоловіком утримували невелике підсобне господарство.
Роки брали своє, з часом сили покидали пенсіонерів. Донька Тамара вирішила забрати батьків у с.Катюжанка, де вона проживала з донькою Аллою. Чоловік Тамари помер у 1995 р.
Дуже тяжко було Олександрі Іванівні покидати рідну домівку, та й чоловік не хотів їхати. Та іншого виходу не було. Вони запросили нас, учителів школи, на прощальний обід, вручили нам на згадку українські хустки. У 2001 році Тамара перевезла батьків у с.Катюжанка. Вони проживали у двокімнатній квартирі з усіма зручностями, але дуже сумували за рідними Жуками. Олександра Іванівна часто писала мені листи, цікавилася сільськими новинами, писала, як вони з чоловіком поживають.
Для своїх онуків вона написала спогади. Тамара мені їх надіслала, коли я повідомила, що хочу написати нарис про її маму. Ось ці спогади.
«Я, Нектовенко Олександра Іванівна народилася 13 квітня 1916 року в селянській родині Гнідаша Івана Захаровича та Ірини Пантелеймонівни в с.Йосипівка Козельщинського району Полтавської області. В сім’ї росло п’ятеро дітей: четверо дівчат і один хлопець.
У 1924 році я пішла до школи у 8 років. У селі була початкова школа, а семирічну школу довелося закінчувати у Козельщині у 1931 році. Далі – навчання на першому курсі робітфаку при Кременчуцькому педінституті.
Жили ми в гуртожитку. У нашій кімнаті проживало 12 дівчат. Почався голод. Весною 1933 року за одну ніч у нашій кімнаті померло четверо дівчат. Щоб врятувати від голоду, нас вивезли в Онуфріївку Кіровоградської області. Там був радгосп, на полях якого дозрівали буряки і морква. Нам дозволили їх їсти. Ми почали поправлятися. Працювали там до осені 1933 року. Одна бездітна сім’я хотіла мене удочерити. Та я за сумлінну працю отримала 200 карбованців премії, а це на той час були великі гроші. І я повернулася додому.
Мені мама купила новий одяг. А в цей час у Кременчуці відкрили десятимісячні курси вчителів для навчання росіян-переселенців, бо на Полтавщині було багато пустих хат померлих від голоду людей. Тому переселенців із Росії поселяли в пусті хати і вони працювали на українських полях. Навчання проводилось на російській мові. Після закінчення курсів мене призначили учителькою таких класів. А 1 січня 1934 року мене перевели на посаду учительки початкових класів Жуківської 7-річної школи, де я прожила майже все життя і пропрацювала в школі майже 40 років.
У грудні 1936 року вийшла заміж за вродливого хлопця з багатодітної родини Нектовенка Пантелея Тихоновича, з яким прожила до самої його смерті у 67 років.
У Нектовенків була велика сім’я: шість хлопців і одна дівчина. Батько чоловіка незлюбив мене, бо я була дуже бідна. Такими ж були і мої батьки, яких ми перевезли в Жуки. Але ми з чоловіком тяжко працювали і все нажили своєю працею. Дуже багато нам допомагали сусіди. Ми тримали господарство і так вижили.
Брати чоловіка одружилися, побудували свої хати, а ми залишились у батьківській хаті, збудованій у 1870 році. З братами ми родичалися. Я працювала у школі, чоловік – у колгоспі. Та страшна війна перервала нашу мирну працю.
У село прийшли німці. Дуже тяжко довелося переживати фашистську неволю. Тільки одна радість гріла наші душі. 20 серпня 1942 року у нас народилася донька, яку ми назвали Тамарою.
Чоловіка забрали в гестапо. Був він у Бабиному Яру, з якого йому вдалося втекти. Воював на фронті. Пройшов від Одеси до Чехії, а потім перекинули його на війну з Японією.
Повернувся з війни інвалідом у 1947 році. Мав багато нагород, які пізніше подарував онукам. Працював у колгоспі бригадиром.
У 1961 році ми побудували нову хату, бо стара валялась. Вийшла на пенсію у 1976 році». А далі Олександра Іванівна пише про чоловіка, який помер 31 серпня 2003 року. Тамара придбала для мами однокімнатну квартиру з усіма зручностями поруч зі своєю.
Жила Олександра Іванівна праведно, так і відійшла тихенько в інший світ… Померла на 89-у році життя 23 березня 2005 року. Дочка Тамара, онучки і правнуки доглядають могилки своїх дідуся і бабусі.
На закінчення свого нарису звертаюся до всіх колишніх учнів Олександри Іванівни згадати її добрим щирим словом, побажати її душечці Царства небесного.

Олександра ГОРДІЄНКО,
директор Жуківської школи 1975-1991рр.

Матеріал підготували: