ДЗВЕНИТЬ КОЛОССЯМ НИВА ЗОЛОТА – І В СПОГАДИ НАЙКРАЩІ ПОВЕРТА

В борозні, у зерні, у колоссі
я батьківський слід пізнаю.

Микола Сингаївський.

Його життя – невигадана повість… Повість, яку писав щодня, щогодини, щохвилини хлібороб з діда-прадіда, агроном від Бога, заслужений працівник сільського господарства України Микола Іванович Коваленко, возвеличуючи своєю хліборобською працею нашу славну полтавську землю. Ім’я його було відоме не тільки в Кременчуцькому районі чи області, а й в усій Україні, бо до високого визнання своєї праці йшов агроном колишнього колгоспу імені Мічуріна, що в селі Піщане, довгим, непростим, наповненим трудовим неспокоєм і сумлінною працею шляхом, що вготувала йому доля…

Заслужений працівник сільського господарства України
Микола Коваленко

Загорілася його життєва зоря неповторної весняної днини в одвічній хліборобській родині, де завжди знали ціну хліба, 19 березня 1936 року в мальовничому селі Попельнасте, що на Кіровоградщині. Батьки з раннього ранку і до пізнього вечора працювали за трудодні в колгоспі, тож перед хлопчиною були відкриті всі курні сільські дороги й шляхи, що відміряв і сходив з ватагою таких босоногих хлопчаків, як і сам. Та особливо манив його степ, широкий, вільний, пишнобарвний і квітчастий, золотаві лани пшениці, що медами пахли й колоссям грали, і пісня жайворонка линула в небесній блакиті.
Здавалося б, тільки жити та життю радіти, мріяти, рости, купатися у батьківській любові, та все це своїм чорним крилом перекреслила війна. З перших буремних днів його батька-хлібороба Івана Коваленка забрали на фронт – боронити рідну Україну, дружину та сина, які лишилися там, на окупованій території.
Коли звільнили Україну, Миколка вперше переступив поріг рідної школи, навчався охоче, наче одразу хотів пізнати весь світ. Після закінчення десятирічки, його шлях проліг до Білоцерківського сільськогосподарського інституту – на факультет агрономії. Та це й не дивно, бо з молоком матері увібрав хлопчина любов до землі, до праці хліборобської, та велику повагу до батьківських натруджених і мозолястих рук. А ще, агрономом у колгоспі працювала його тьотя. Тож Миколка часто спостерігав за її роботою, дивувався, з яким благоговінням вдивлялася вона у перші сходи, як їх чекала, як раділа щедрим врожаям.
А згодом професійна стежина молодого агронома Миколи Коваленка перетнулася зі шляхом знаного в ті часи аграрія Володимира Волошина, який очолював колгоспне господарство в селі Дмитрівка, що в Кременчуцькому районі. Тож завзятого та знаючого спеціаліста щиро прийняли в дружній хліборобській родині. І так з дня у день, з року в рік, від засіву до жнив Микола Іванович робив свою щоденну непросту хліборобську справу. Він був з людьми і серед людей, це було його покликанням, а його робочим кабінетом було поле – під чистим небом і без даху.
І якою б нелегкою, напруженою не була ця робота, часто — в негоду і холоди, у Миколи Івановича ніколи навіть думки не з’являлося зрадити обраній професії, шукати легшої долі. Ростити хліб — його покликання, бо й рід його весь споконвіку землеробський.
На посаді головного агронома господарства навчився і рослини розуміти; знав особливості обробітку грунту, терміни та способи сівби; особливості догляду за посівами й посадками; «секрети» ефективної боротьби з бур’янами, хворобами та шкідниками.
Важка праця у полі, недоспані ночі, постійні переживання щодо погоди, одвічні думи про те, чи зійдуть рівномірно сходи, чи спрацюють отрутохімікати, чи вдасться вчасно вийти у поле комбайнам, і що ж, зрештою, покаже бункер. Ще можна довго перелічувати всі «переваги» професії агронома…
Коли ж Володимир Волошин очолив колгосп імені Мічуріна в Піщаному, то й запросив до себе талановитого, знаного вже на той час агронома. То ж через деякий час слава про «мічурінців» з Піщаного линула вже не тільки по всій області, а й по Україні, а була в тому й чимала заслуга головного агронома колгоспу Миколи Коваленка. Адже щедрі намолоти зернових і бобових культур, небувалі врожаї городини – то справа рук мудрої аграрної політики нашого агронома.
За успіхи на хлібній ниві, за сумління і відповідальність у роботі, за високий професіоналізм і значні виробничі досягнення Микола Коваленко нагороджений медаллю «За трудову доблесть», а в 1996 йому було присвоєне почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України».
Таку особистість і її роль в житті нашого Полтавського краю, яким є Микола Коваленко, важко переоцінити. Його життя є прикладом не слів, а конкретних справ, не показного патріотизму, а справжньої любові до землі, людей.
Господарем хлібних ланів без перебільшення можна назвати Миколу Коваленка. Його палке серце завжди широко відкрите для людей. У цій добрій і щирій, надзвичайно працьовитій і талановитій людині втілилися найкращі риси – висока порядність, прагнення зробити цей світ кращим, а землю нашу – багатшою і родючішою.
Щасливим був Микола Іванович не тільки в роботі, а й в особистому житті. На своєму життєвому шляху зустрів він і справжнє кохання, свою Валентину Павлівну, справжню Берегиню родини Коваленків, з якою в злагоді і любові пройшли одною життєвою дорогою більше ніж півстоліття. Виростили справжніми і порядними людьми двох синів-соколів: Сергія та Володимира. Тішилися найкращою в світі онучкою Яночкою. І правнука Платона на світ благословили, якому вже виповнилося 5 рочків.
Чорної осені 2020 року відлетіла сивою пташкою у засвіти дружина Валентина, лишивши свого лебедя летіти з одним крилом… Та не дають засумувати татові сини, його міцна надія і підтримка, що додає сили до життя.
Вже багато зим і літ Микола Іванович на заслуженому відпочинку, але кожного дня зранку-ранесенько зустрічає сонечко, радіє прожитому дню і згадує наповнені славною працею роки. Хоч і здоров’ячко підводить, і натруджені руки не такі вправні як колись, але вони не знають втоми і нині. Ось і недавно до початку городніх робіт боріночку і сівалочку змайстрував, бо ж весна-красна прийшла!
Та не сама прийшла, а ще й ювілей до господи Миколи Івановича привела!
19 березня до цієї славної працею людини завітає на поріг 85-й день народження. То ж з роси і води Вам, шановний ювіляре, літ до ста – та щоб без старості, та при здоров’ї!
А наостанок додам, що народ існує доти, доки жива його історія, поки жива пам’ять нащадків. А пам’ятати тих, хто творив історію держави, хто сіяв хліб та до хліба – то є свята справа.
Фото з сімейного архіву Миколи Коваленка.

Матеріал підготували: