ДВІ ЖИТТЄВІ ДОРОГИ, ЯКІ ПОСТРІЧАЛИСЬ КОЛИСЬ – НАВІКИ ПЕРЕПЛЕЛИСЬ

Іван та Зінаїда ГОЛИШІ

Осінньої пори, на казку в цьому році схожу, у днину сонячну й погожу завітали до гарної та дружної родини Івана Івановича та Зінаїди Миколаївни Голишів, яка мешкає в Жуках. А було це 4 листопада, саме в той день, коли 53 роки тому, в незапам’ятному 1967 році молоді, вродливі, замріяні Іван та Зіна побралися, а дві життєві дороги, які пострічались колись – навіки переплелись.
Ох дороги-дороги, що слалися під ноги юної та завзятої красуні зоотехнічки, яка поспішала знайомим вже шляхом на ферму в сусіднє село Коломицівку… І раптом – вантажівка біля неї зупинилася… «Сідайте, красуне, домчу з вітерцем Вас до Ваших корівок», – мовив, щиро усміхаючись, веселий та вродливий водій.
… І втонула дівчина в тих глибоких вогнистих Іванових очах на все життя, на довгі й щасливі роки подружнього життя.
Господь подарував Голишам двох дітей, сина Олексія та донечку Тетяну, їхню гордість, підтримку і надію. Виростили батьки дітей своїх чесними і порядними, трудолюбивими людьми, а нині пишаються своїми найкращими в світі онуками: Олею та Ірою, які вже здобули вищу освіту, дев’ятикласницею Юлею та єдиним онуком Олександром, який нині несе ратну службу в Національній гвардії України. Дідусь Іван та бабуся Зіна з надзвичайною любов’ю і ніжністю розповідали про своїх дітей та онуків, про їхні життєві сходинки, що їхні очі просто сяяли щастям, адже життя прожите недаремно.
Тільки б жити та радіти Голишам. Та, на жаль, здоров’я підводить, і ніжки зовсім не такі прудкі, як колись, і руки, не такі вправні та беручкі, бо скільки доріг здолали, скільки справ зробили – не злічити. А що вже трудилися, то на совість, бо не могли інакше, бо ж самі з роду справжнього, хліборобського, в них з діда-прадіда закладена любов до праці.

Родина ГОЛИШІВ (коли діти були маленькими)…


Іван побачив цей світ 1 вересня буремного 1942 року в с. Жорняки, тата бачив лише на світлинах, бо не повернувся Іван Голиш з полів Другої світової, пропав безвісти. Тож важко було зростати напівсиротою, а в родині, окрім нього, ще двоє сестричок, яких матусі довелося піднімати на ноги самостійно. А Іванко – єдиний чоловік у родині, тож рано довелося скуштувати хлопчині хліба мозолястого: пас і колгоспну худобу, і водовозом був, ніякої роботи не цурався, та й вона любила його. А в 1962 році забрали юнака на службу в армію. Три довгих роки служив Іван Іванович далеко від рідного дому, аж у самій Німеччині. Уже під час служби військове керівництво відмітило його здібності та водійську майстерність і довірило йому перевезення офіцерських дітей до школи, що була за 25 кілометрів від гарнізону. Коли ж повернувся додому, знову ж сів за кермо – став водієм колгоспу «Ленінський шлях». Під гул двигуна та неповторну мелодію полів минали трудові будні Івана Івановича, який за покликанням душі, за станом серця прикипів душею до улюбленої професії. За його плечима 46 років трудового стажу і один-єдиний запис у трудовій книжці.

Під час служби в армії (Іван ГОЛИШ справа)


Іван Іванович за самовіддану і чесну працю в 1977 році був нагороджений орденом Трудової Слави III ступеня та багатьма медалями і похвальними грамотами, його портрет багато років прикрашав районну та колгоспну дошки пошани. Тож працював цей чоловік на славу!
Не відставала від свого коханого орденоносця й дружина Зіна, життєва зірочка якої загорілася 16 січня 1944 року в далекій Німеччині (її батьки в роки війни були вивезені туди на каторжні роботи). Тож в переможному 1945 році молоді батьки повернулися в рідні Бориси з маленькою донечкою-красунею, яка зростала, наче доглянута квіточка, гарною і розумною, а поряд з нею ще й братик з сестричкою. Треба сказати, і це вразило мене найбільше, її батьки прожили довге, щасливе й красиве життя і померли в один день і в одну годину…
Зінаїда Миколаївна успішно закінчила школу, а згодом з червоним дипломом і Андріївський зооветтехнікум і за призначенням у 1965 році приїхала працювати зоотехніком по племінній справі у колгосп «Ленінський шлях». Десять літ свого життя віддала жінка цій нелегкій справі, а потім пішла працювати продавцем до сільського магазину, бо робота зоотехніка зовсім нежіноча і вимагала недоспаних ночей, і свят, і вихідних, і невтомних буднів. Та головна причина – малі діти, які тільки-но зіп’ялися на ніжки і потребували матусиної ласки і догляду.

Ось така звичайна, і в той час незвичайна родина Голишів мешкає в неповторному і мальовничому с. Жуки. Безцінним скарбом кожного українського села є працьовиті та щирі люди, їхні добрі справи, відкриті, гостинні серця, саме такі як у Івана Івановича та Зінаїди Миколаївни. Тож нехай радість приходить до вашого дому, розмівши тривогу, недугу і втому. Хай гріють серця почуття лише високі і будьте у парі щасливі сто років.

Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Голишів.

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.