ДВІ ВАШІ ДОЛІ – НЕ ШОВКОВА ВИШИВКА, ДВІ ВАШІ СТЕЖКИ – ПО ОДНІЙ СТЕРНІ…

Павло і Тамара Козіни
Молоді роки

– Ми прожили нелегке, але душевне життя, ніколи й нікому не заздрили, – так мовлять Павло Федорович і Тамара Михайлівна Козіни, – прекрасна, така ж щаслива і гарна пара, як і 50 літ тому, з затишного села Балабушині Верби. І, споглядаючи їхні зворушливі стосунки, теплі і вдячні погляди, направлені в самісіньке серце, розумієш, кохання не старіє…
Якщо в молодості було кохання, – то це на все життя, – виносить свій вердикт Тамара Михайлівна.
Павло та Тамара Козіни не просто разом пройшла вогонь і воду – вони прожили одне повноцінне життя на двох. У сучасному світі, де, здавалося б, вже давно всім правлять гроші і вигода, замасковані під красиві слова «любов», «дружба» і «повага», ці двоє літніх людей – немов оазис серед пустелі – неймовірна концентрація непідробного, щирого, справжнього.
Півстоліття минуло, як зустрілися молодята поглядами і серцями не розминулися, а наче вчора те було, бо й до цього часу пам’ятають незабутні миті доленосної зустрічі в містечку Комунарськ (нині Алчевськ). Тамара, писана красуня, струнка, чорнява, гожа – працювала касиром в одному з місцевих кафе, що знаходилося навпроти профтехучилища №19, де навчався Павло. Хлопці з профтехучилища часто навідувалися пообідати до того харчового закладу радянської торгівлі. Якось Павло відстав від ватаги своїх друзів, бо був на тренуваннях (юнак професійно займався велосипедним спортом) і зайшов вже пізненько до кафе з запитанням: «Дівчатка, а чи не погодуєте мене?!» Тамара, як побачила того красеня з очима-зорями та такими глибокими, то так і втонула в них на все життя. Вирішила твердо: «Буде мій!». А в сніжно-синьому грудні далекого вже 1969 року – і побралися наші молодята, аби в любові і радості, підтримуючи один одного, іти непростими життєвими дорогами.
…А доріг тих, стежок звивистих було чимало! Спочатку молоде подружжя оселилося в Кременчуці: Тамара працювала в їдальні, а Павло – зварником на Кременчуцькому сталеливарному заводі. Де б не працювали Козіни, завжди намагалися віддаватися роботі сповна, бути попереду. У ті часи Павло Федорович навіть виборов II місце у обласному змаганні молодих спеціалістів.
Всевишній подарував подружжю двох донечок-красунечок, Людмилу й Тетяну. Коли ж у дружини тяжко захворіла матуся, Надія Селіверстівна, не вагаючись поспішили на допомогу в рідне Тамарине село, та так там і залишилися на все життя, на всі подальші роки, насичені повсякденними турботами і клопотами, радощами і печалями, непоправними втратами рідних людей і народженням найдорожчих у світі онуків. Павло Федорович і Тамара Михайлівна в селі теж реалізувалися сповна, знайшли своє справжнє призначення в цьому житті, своє місце під сонцем. Дружина доглядала малюків у Пустовійтівському дитячому садочку. А чоловік…
– Його ніколи не було вдома… Мій чоловік був на роботі! Після закінчення Полтавського технікуму керівних кадрів став працювати агрономом, відповідальним за зернові культури, керуючим відділку імені Кірова. Він знайшов для себе творчу професію, де можна обирати, експериментувати, впливати і бути з полем на «ти». Він всім своїм серцем любить весну, любить землю, оте безкрає поле. Завжди мав завзяття до праці й неабияке терпіння. Для нього професія агронома – це творчість. А ще, його завжди захоплювало те, що можна вплинути на показник врожайності. Саме тут і був творчий початок, адже він сам обирав схеми, докладав винахідливості, помноженої на наукове обгрунтування, — то й результат завжди радував, коли з маленької зернинки виростало справжнє диво, те, що приносило користь людям. А колись мій Павло Федорович виростив небувалий урожай сої, що навіть японці та американці приїздили подивитися на те диво. Насіння було закуплене в однієї канадської фірми, і з тої далекої країни приїхав фахівець Артур, аби перейняти досвід вирощування культури і подивитися як почуває себе соя на українській землі. І був приємно вражений, адже такого врожаю їхня експериментальна соя не дала ніде, як на полях мого чоловіка.
І взагалі, такого чоловіка, як у мене, не знайти на всьому білому світі, він у мене – найкращий, а я за ним, наче за кам’яною стіною, – з гордістю мовить Тамара Михайлівна, обіймаючи поглядом свого коханого.
– Та годі тобі мене вже розхвалювати, – сором’язливо мовить Павло Федорович, – намагався завжди жити чесно. Красти не вмів, та й не було коли за роботою… Сам я родом з прекрасного історичного села Старі Бобани, що недалечко біля Умані, заснованого ще в XIII столітті. Це Тамарочка привезла мене сюди. Та я й не жалкую, Балабушині Верби стали для мене рідними й дорогими, тут пройшли найкращі миттєвості нашого життя, саме тут доживали віку й мої батьки, Федора Микитівна та Федір Антонович. Багато випробувань випало на їхню долю… Тато пройшов і радянсько-фінську війну, і Другу світову, був тяжко пораненим. А ще, і йому, і мамі довелося пережити й нелюдські випробування в концентраційних таборах Австрії. Мій тесть, Михайло Терентійович, був тяжко поранений у боях під Сталінградом, це на все життя підірвало йому здоров’я. Він також проживав у нашій дружній родині, оточений турботою і любов’ю.
Сумною, трагічною сторінкою життя родини Козіних була смерть донечки Людмили. Незагойною раною ятрить душі батьків ця непоправна втрата. Але донечка повторилася і живе у своїх дітях, Лілі і Льоні, яких виростили і виховали дідусь з бабусею, віддаючи маленьким крихіткам всю свою любов і ласку. Лілечку забрали вони прямісінько з пологового будинку.
– Воно просто вросло в мене те безпомічне дитя, коли я взяв вперше свою онучечку на руки й пригорнув до серця, – пригадує схвильований дідусь. – У ті часи було дуже скрутно з дитячим харчуванням, а нашій крихітці потрібна була дефіцитна суха молочна суміш «Детолакт». Я ж всю область сколесив, аби дістати маляті дитяче харчування. Виросла з малої крихітки справжня красуня нам на радість та втіху. А колись, ще будучи школярочкою, написала про нас з бабусею нарис «Два крила», який опублікували в обласній газеті. Ми пишаємося своїми онуками, Лілечкою, Льонею та найменшим Владиком, нашим кіберполіцейським, який навчається в Харківському національному університету МВС. Владик – це син нашої донечки Тані, а його тато В’ячеслав – колишній оперуповноважений з особливо важливих справ. Тому онук наш пішов батьковою стежиною.
В оселі Павла Федоровича та Тамари Михайлівни було затишно і спокійно, неспішно пливла задушевна бесіда, смачно пахло борщем, здавалося, що знаю цих привітних і щирих людей дуже давно, навіть якось не хотілося полишати їх. На вікнах у контейнерах і лоточках вже виднілися маленькі паросточки розсади перцю та томатів, ще якихось чудернацьких рослинок.
– То мій господар уже чаклує над розсадою, перевіряє на схожість. У нього першого в селі дозріває розсада томатів, для внучки Лілечки вирощує дідусь різноманітні лікарські рослини. Вона займається в нас органічною косметикою. Ох, і любить він у нас цю справу, з ранньої весни і до пізньої осені щось експериментує, насаджує-пересаджує, леліє-доглядає, все в нього наче з води проростає, бо віддається цьому захопленню всією душею. А до того ж, ще й готує смачно, мені зараз не можна перебувати біля плити, тож мій чоловік поклав на свої мужні плечі і цю важку ношу. Я б усім жінкам у світі побажала б такого чоловіка, – мовить берегиня родини.
Коли ж дійшла справа зробити фото на згадку. Павло Федорович, турботливо поглянувши на дружину, мовив: «Ану, Томочко, давай я тебе причешу, трішки поправлю зачіску». І так приємно було спостерігати за такими зворушливими стосунками, неначе в юності, і відчувати, що в тому домі живе любов, яку пронесли через роки, через півстоліття два люблячі серця, що б’ються в унісон.
Тож літ до ста вам без старості в любові та радості, шановні Павле Федоровичу та Тамаро Михайлівно!

Матеріал підготували:

  • Завідувач відділу літературного редагування, член Національної спілки журналістів України.