ВІТАЛІЙ РЯБЧУН: «РАДІЮ, КОЛИ ВДАЄТЬСЯ ПОДАРУВАТИ ЗЕМЛЯКАМ СВЯТО»

Віталій РЯБЧУН

Сьогодні увазі читачів газети «Зоря Придніпров’я» пропонуємо інтерв’ю з нашим відомим, талановитим земляком, Віталієм Миколайовичем РЯБЧУНОМ, якого жителі багатьох населених пунктів України знають як організатора концертів за участі відомих зірок українського та зарубіжного шоу-бізнесу. До речі, Віталій Миколайович, за його словами, ніколи раніше не розповідав про себе так відверто, а виняток зробив лише для нашого видання, що особливо приємно. Окрім того, що Віталій Рябчун цікавий співрозмовник, володіє вишуканим почуттям гумору та іронією, він тонко відчуває людей та оточуючий світ, близько сприймає суспільні явища та події. Пройшовши життєвий відрізок довжиною у 60 років, він встиг реалізувати чимало своїх планів та мрій. Не так давно відкрив у собі ще й дивовижну грань таланту – писати вірші. На його рахунку вже понад 200 поезій, наповнених змістом та написаних за покликом серця. Понад 50 цих поезій покладені на музику і вже стали піснями. Про сходинки свого життя, про тих, хто допомагав йому на шляху до успіху Віталій Рябчун повідав під час нашої розмови.
– Віталію Миколайовичу, розкажіть, що Вас пов’язує з Пустовійтовим?
– Це моя Батьківщина. Я народився у Пустовійтовому, там пройшли найкращі роки мого дитинства. Адже саме дитинство є тією золотою порою, коли відчуваєш безтурботність, коли мрієш, будуєш плани і знаєш, що у тебе все життя попереду. В дитинстві та юності ми не цінували того, що мали, тоді думалось, що завжди будемо молодими, тільки з роками приходить розуміння того, що час назад не повернеш…
– Розкажіть про найдорожчих для Вас людей – батьків.
– Мої батьки, Микола Пантелеймонович та Галина Іванівна, завжди для мене були прикладом чесності, порядності, відповідальності. Мама багато років хворіла на поліартрит, мала інвалідність. Далася взнаки нелегка праця, якою доводилося займатися в молодості. Я бачив з якою любов’ю та ніжністю батько завжди ставився до мами. Він трудився у тракторній бригаді, і хоча в самого була робота досить напружена, але він завжди старався допомогти мамі в домашніх справах, дбав, аби вона могла пройти санаторно-курортне лікування. У нас, як і в кожній сільській родині, було чималеньке господарство – корова, свині, качки, гуси, кури за якими потрібний був догляд. Тому ми з старшою сестрою Людмилою допомагали батькам по господарству.
– Які найяскравіші спогади дитинства?
– Як у вільний від школи та домашніх справ час збиралися з хлопцями на сільському стадіоні, грали у футбол, інші ігри, спілкувалися. Звичайно, іноді трохи й хуліганили, бігали у колгоспний сад нарвати вишень чи полуниці, але ніколи не робили шкоди, нічого не ламали, не нищили. У той час скільки було різноманітних ігор у які ми грали на вулиці! Тоді у нас не було комп’ютерів та смартфонів, а телевізор, хоча батьки й придбали одні з перших у селі, але дивитися його великого інтересу в дітей не було. На перегляд телепередач до нас сходилися сусіди, хоча тоді було лише два телеканали. А ми, діти, весь свій вільний час проводили з однолітками. Допомігши батькам по господарству, всі виходили гуляти на вулицю.
Який слід у душі лишили шкільні роки?
– Школа як і дитинство – у душі і серці на все життя. Вчився я добре і дуже любив у той час різні розіграші, часто виступав на сцені, брав участь у різних шкільних заходах. Ми з друзями любили пожартувати, але по-доброму, без підлості й образ. Але доля зіграла зі мною злий жарт і сталося так, що мене у 10 класі мало не виключили зі школи за вчинок, якого я не робив. А вийшло це так. Олександру Павловичу Семирядченку, тодішньому директору Пустовійтівської середньої школи, учаснику війни, комуністу і атеїсту хтось із учнів написав перед Великоднем записку з побажанням з’їсти великої паски та купу крашанок. Здавалося б, нічого поганого у такому побажанні не було, але у той час директор сприйняв таке побажання за особисту образу. Викликав мене до кабінету та звинуватив у написанні цієї записки, начебто пару букв у ній схожі на мій почерк. А уявіть, як було мені, 17 – річному юнакові, відчувати себе у тій ситуації, коли мене звинувачують у тому, чого я не робив?! Я звернувся за підтримкою до свого класного керівника Володимира Борисовича Школьного, якого дуже поважав. Але, на жаль, він не повірив у мою невинуватість. Тоді я повний обурення йду додому і повідомляю батькам, що до школи не піду, аж доки директор не вибачиться переді мною за наклеп. А згодом я поїхав у Глобинську прокуратуру і тричі переписав той текст записки з вимогою довести мою невинуватість. Два тижні я не ходив до школи. Батьки мене підтримали, бо вірили мені і були впевнені, що я кажу правду. Не знаю, чи прокуратура якось вплинула на справу, чи моя принциповість, але через тиждень до мене приїхав класний керівник та почав переконувати повернутися до навчання… Зараз, згадуючи той час, розумію, що можна було в чомусь вести себе по-іншому, але тоді душа кричала від несправедливості і я робив саме так, як вважав за потрібне…
Знаєте, через роки я з великою ностальгією згадую ті часи. Я щиро вдячний своїм вчителям за науку та за те, що були життєвим прикладом для нас, за їхню принциповість та гідність. У той час на вчителів молилися… Я з великою радістю зустрічаюся зі своїми колишніми педагогами та однокласниками і вклоняюся перед світлою пам’яттю тих, хто вже покинув цей світ. Всі вони живуть у наших спогадах, у старих світлинах, у добрих справах, зроблених за життя…
– Ви часто зустрічаєтесь з колишніми однокласниками?
– Намагаємося частіше. На 40 років після випуску ми зібралися з однокласниками та привезли на зустріч своїх вчителів, які ще залишилися. Ми зібралися у «Версальському дворику», я запросив на захід артистів і вийшло чудове свято. Як щеміла душа, коли бачив сльози своїх вчителів, які були вдячні за цю зустріч, адже таких свят у їхньому житті дуже мало. Ми всі поверталися спогадами в роки молодості, згадували, молоділи душами… На жаль, вже померло чимало колишніх вчителів, немає серед живих і багатьох наших однокласників, вже більше 10 чоловік відійшли за межу вічності…
– Віталію Миколайовичу, як склалася Ваша доля після закінчення школи?
– Коли постало питання про обрання майбутньої професії, вирішив спробувати вступити до Київського естрадно-циркового училища. Батьки підтримали моє рішення. Сам поїхав до Києва. Було дуже важко у великому місті, адже в той час я навіть не знав, що таке метро, бо до 17 років бував лише у Глобиному, Кременчуці та Полтаві. Доля мене звела з одним із викладачів естрадно-циркового училища, який викладав у студії при заводі «Арсенал», де професійно займалися артисти. Я показав йому кілька реприз і він пообіцяв взяти мене до своєї групи. Я здав іспити, а на творчому конкурсі, пам’ятаю, мені випали завдання показати дощ та як веде себе рибалка на риболовлі, з якими успішно впорався. Навчання було цікавим та насиченим, буквально через пару місяців занять наш виступ вже показували на центральному телебаченні. Але склалося так, що через рік я пішов служити строкову військову службу. Служив у Прибалтиці в десантних військах. Після служби виявив бажання працювати і до навчання не повернувся.
Віталію Миколайовичу, близько 20 років свого життя Ви віддали роботі у правоохоронних органах. Можете щось розповісти про цей період?
– Ті роки – то досить значна частина мого життя, то величезний досвід і класна школа. Службі в системі карного розшуку я віддав два десятиліття і за вислугою пішов у відставку в 38 років, щоб розпочати власну справу, перегорнувши попередню життєву сторінку…
Тоді розкажіть про цю нову життєву сторінку у Вашому житті.
– Перші кроки у власній справі були нелегкими, але поступово приходив досвід і задумане втілювалося у життя. Придбали під Києвом власну оселю, спорудили великі теплиці і почали вирощувати квіти, готувати добрива для них, землесуміші. З роками розширили масштаби, взяли на роботу найманих працівників. Довгий час у нас працювали люди з Пустовійтового, хотілося дати можливість заробітку саме своїм землякам, бо у той час дуже нелегко було знайти нормальну роботу. Для працівників створили комфортні умови проживання. Згодом почали займатися оптовою торгівлею квітами, придбали власну крамницю «Квіткова садиба», ресторан «Три криниці».
Я так розумію, що власний бізнес – це сімейна справа. Розкажіть про свою родину.
– З дружиною, Раїсою Василівною, ми разом вже 39 років. Познайомилися, до речі, у рідному мені Пустовійтовому, куди я приїздив зі столиці на гостину до батьків, а вона у той час приїхала туди на практику вихователем у місцевий дитячий садок. От так і йдемо всі ці роки по життю разом. Я вдячний їй за витримку, взаєморозуміння та підтримку, за те що «терпить» мене багато років, що допомагає в усьому та надихає. Зараз дружина займається підприємництвом. Разом виростили сина Святослава, у якого теж є власна справа – станція технічного обслуговування автомобілів та автомийка.
Віталію Миколайовичу, Ваша поезія глибока і змістовна. Коли вперше відчули поклик до поетичного слова, можливо, щось пробували писати ще в юності?
– Перший свій вірш я написав у лютому 2014 року. До цього ніколи не писав. Я не був активним учасником подій на Майдані, але активно надавав волонтерську допомогу протестувальникам. Мій товариш ходив туди постійно. Перший мій вірш називався «Пам’яті Майдану»:
Ти бачив паради, ти бачив салюти,
Тепер ти побачив і горе, і муки,
І смерть ти побачив, прострілені груди,
Відірвані кисті, скалічені долі,
Як люди горіли в нестерпному болі.
За тебе, за мене загинули люди,
А як же з цим жити, як соромно буде?!

У той час було багато співчуваючих, але не всі хотіли туди йти, багато спостерігали за подіями, сидячи на диванах. І тоді у мене народився вірш «Пасивним майданівцям». У березні 2014 написав вірш «Зупинись, Росіє!», де є такі рядки: «Боже, хіба ти не бачиш, що робиться на землі? Не може сусід зі зброєю вбивать за шматок землі…».
Коли помер батько, тільки тоді я зрозумів, скільки багато я втратив! Адже коли батьки живі, у нас є ілюзія, що ми добре до них ставимося, хоча часто ігноруємо їхні поради, нас іноді дратує їхня надмірна турбота. Лише коли сам стаєш старшим, тільки тоді приходить усвідомлення, що не так потрібно ставитися до батьків. Кожна мати і кожен батько хочуть лише добра для своєї дитини, мріють, щоб її доля була кращою, ніж у них самих. 19 років тому помер тато і я написав вірш, у якому є такі слова: «Чому ми добрими стаєм, коли батьків втрачаєм? Знаходим час, на цвинтар приїжджаєм. Чому коли батьки живі немає для них часу?…». Коли тата не стало, я взяв до рук його сорочку, з очей покотилися сльзи… І тоді в душі народився вірш «Татова сорочка». Музику до нього написав дуже талановитий композитор і співак Павло Мрежук, так з’явилася на світ пісня «Татова сорочка».
Колись Олег Гаврилюк мені сказав дуже хорошу фразу: «Приїдь до мами, стань на коліна перед нею, вона тебе обійме, пригорне і це для неї буде такий бальзам, що ти навіть не уявляєш». І от одного разу мені випала можливість заїхати до мами на півгодинки. Ми поговорили і вона вийшла мене провести, перехрестила автомобіль, на якому я збирався їхати, стоїть і плаче… Це так запало мені в душу, що дорогою я написав поезію «Сльози матерів», а коли приїхав у Миргород, де якраз ми проводили концерт з Павлом Мрежуком, прочитав йому рядки свого вірша, а він награв на роялі мелодію, яку записали на телефон і до вечора була народжена пісня «Сльози матерів».
Для мене написання віршів довгий час було своєрідним хобі, виливанням на папері стану моєї душі та моїх емоцій, але одного разу мій хороший товариш Петро Чорний та відома українська співачка, народна артистка України Марічка Бурмака побачили мої поетичні тексти і запитали, чому я не створюю пісень. Саме тоді я по-іншому подивився на свої вірші, впорядкував їх і звернувся до композитора-земляка Ростислава Галагана з Градизька. Ми з ним написали більше 20 пісень, які вже знайшли відгуки в душах слухачів. Також співпрацюю з талановитими композиторами Ніколо Петрашем, Іво Бобулом, Павлом Мрежуком, Михайлом Березутським, Андрієм Щаповим, Олегом Шаком. Виконують пісні Іво Бобул, Ніколо Петраш, гурт «Фрістайл», Анатолій Гнатюк, Анатолій Демчук, Тетяна Піскарьова, Петро Чорний, Михайло Грицкан, Ніна Мирвода, Олег Шак, Павло Мрежук, Олексій Похвала, Іван Ганзера, Олександр Кварта, Шиван, Дмитро Соколов та інші.
Буває таке, що вночі прийдуть якісь слова чи в дорозі. У мене біля ліжка лежить ручка, папір, тому стараюся записати хоча б кілька рядків, щоб пізніше відтворити всю поезію. Буває щось приходить спонтанно. З Ніколо Петрашем ми написали вже не одну пісню, зокрема, «Я щаслива», яку зараз виконує Ніна Мирвода, у якій передано стан жіночої душі. Є пісні, з якими пов’язані різні життєві історії, зокрема, «Одинокая» та «Я просто люблю».
Вже вийшли у світ кілька видань книги «Сходинками життя» з Вашими власними творами, розкажіть про це.
– Перша збірка поезій «Сходинками життя» була надрукована у видавництві «Полтавський літератор» у 2016 році, друге доповнене видання побачило світ у 2017 році, а третє доповнене видання – у 2018 році. Ці книги вийшли у світ завдяки старанню моїх друзів, зокрема, Ірини Миколаївни Коваленко, яка доклала багато зусиль для цього. Скажу більше – вже майже готове до друку четверте доповнене видання збірки поезій «Сходинками життя», яке довелося відкласти через карантинні заходи.
– Віталію Миколайовичу, цьогоріч Ви відзначили ювілейний день народження, святкування якого відбулося в Палаці дозвілля «Листопад», що у м.Полтава. Чому саме це місце було обране?
– Скажу відверто, ідея святкування мого ювілею належить моїм друзям. Раніше свій день народження я святкував більше місяця, бо маю багато друзів та товаришів з якими одночасно немає змоги зустрітися. А цього року я не хотів таких масштабних урочистостей, але друзі наполягли на тому, щоб зробити свято саме у Полтаві через величезну кількість запланованих гостей. Чотири з половиною години йшов цей концерт, у ньому взяло участь понад 40 артистів і колективів. І який був кайф, коли глядачі не хотіли відпускати артистів, оваціями зустрічали кожний виступ! Я отримав у той день масу позитиву, гарні вітання і щиро вдячний всім, хто долучився до організації мого ювілею!
Ви започаткували у Пустовійтовому футбольні турніри імені свого батька – Миколи Пантелеймоновича. Як виникла ця ідея?
– Іноді мене запитують, навіщо я це роблю. Мабуть тому, що відчуваю свій синівський борг перед батьком, який був справжнім сільським трудівником, як і ті люди, які зараз живуть у Пустовійтовому. Сільські люди, хоча й багато сили та часу віддають роботі, але не мають великих статків, які могли б витратити на концерт чи інший якісний відпочинок. Тому мені захотілося зробити так, щоб люди в селі мали змогу добре відпочити. У мене багато друзів серед зірок футболу – київського «Динамо», «Шахтаря», от і виникла така ідея – привозити на футбольний турнір заслужених ветеранів футболу, які колись були відомими спортсменами та зірками телеекрану. Тим паче, що умови в селі дозволяють це зробити. Гордість Пустовійтового – чудовий стадіон, який допоміг облаштувати Віктор Петрович Іванчик, генеральний директор агропромхолдингу «Астарта-Київ». Там є прекрасний спортивний майданчик зі штучним покриттям, де займаються спортом як молодь села, так і люди старшого віку. Приємно, що мої друзі, ветерани київського «Динамо», які активно займаються благодійною діяльністю, подарували три дитячі розважальні майданчики «Макдональдс» для малечі сіл Пустовійтове, Гриньки та Святилівка Глобинського району.
До Пустовійтового приїздили футболісти Безсонов, Саленко, Дем’яненко, Яремчук, Леоненко, Хлус та багато інших. Були у нас і відома гімнастка, олімпійська чемпіонка Стелла Захарова та баскетболіст, бронзовий призер олімпійських ігор Олександр Сальников, який, на жаль, у 2017 році помер.
Окрім відомих футболістів до мого рідного села приїздило багато зірок шоу-бізнесу та знаменитих артистів, які дарували людям радість та святковий настрій. Саме у Пустовійтовому було започатковано проведення Днів села. Ми разом із колишнім директором агрофірми «Пустовійтове» Володимиром Замикулою, сільським головою Миколою Ставним, моєю землячкою Іриною Коваленко започаткували 19 років тому проведення Дня села у Пустовійтовому. Великий особистий внесок в організацію цих свят зробили Олександр Яковенко, Юрій Мацак, Ірина Коваленко, Олександр Шкуренко, Олександр Лесин, Володимир Мигович, Віктор Отрода, Любов Тарасюк та інші. До проведення свят впродовж всіх цих років активно долучається сільська громада, місцеві спортсмени, керівництво та колектив ТОВ ІПК «Полтавазернопродукт» агоропромхолдингу «Астарта-Київ», «Глобинський цукровий завод», вчителі та учні Пустовійтівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, заклад дошкільної освіти, бібліотека, працівники виробничого підрозділу агрофірми «Пустовійтове», мої однокласники, земляки та друзі. За це я всім щиро вдячний! Адже одна справа привезти артистів, а інша – підготувати все належним чином для їхнього прийому, зустріти, нагодувати. І мої земляки з цим чудово справляються! Як я радію, коли в’їжджаю у рідне Пустовійтове, а там дерева підбілені, узбіччя доріг впорядковані, на стадіоні чистота і порядок, все доглянуте та збережене. І коли бачиш таке ставлення людей до того, що для них робиться, то хочеться їхати ще і ще, привозити спортсменів, артистів, які, до речі, теж з великим задоволенням їдуть до нашого мальовничого села, за що я їм теж безмежно вдячний! Мабуть, зараз простіше перерахувати тих, хто до нас не приїздив, ніж тих, хто був у селі. Навіть Юрій Євгенійович Рибчинський, поет, продюсер, автор пісень, людина-легенда, якого лише слухати величезна радість, також був у нашому Пустовійтовому, спілкувався з людьми, ділився думками.
Дарувати людям таку можливість – доторкнутися до прекрасного, послухати та побачити якісний концерт, поспілкуватися чи сфотографуватися зі знаменитостями – ось те, що мені хочеться дарувати своїм землякам. І поки у мене є можливість це робити, я буду цим займатися! Пустовійтівський стадіон збирав на такі свята 4,5-5 тисяч, а іноді й більше глядачів, не вистачало місця для паркування автівок, їх було близько 200 і це було класно! Люди мали змогу побувати на професійному концерті та чудово відпочити.
На жаль, цьогоріч через карантинні заходи довелося скасувати святкування Дня села, яке зазвичай відбувається 9 травня. Сподіваюся ситуація стабілізується і ми зможемо подарувати землякам радість зустрічі з прекрасним, а до того ризикувати здоров’ям людей ніхто, звичайно, не буде.
Віталію Миколайовичу, що стало поштовхом для того, щоб професійно займатися організацією концертів, заходів, виступів артистів?
– Ще коли я працював у правоохоронних органах, тісно познайомився та подружився з Ярославом Гаврилюком, актором Молодого театру, який зіграв у фільмі «Грачі» роль молодшого брата. Ми товаришували, я бував на всіх спектаклях Ярослава. Саме на 50-річному ювілеї Ярослава я познайомився з Леонідом Філатовим, який теж грав у картині. Пам’ятаю тост Леоніда, який тоді сказав, що дуже багато людей, в тому числі відомих артистів, такі як Андрій Миронов, Олег Даль не дожили до 50 років, а Ярославу Бог дав прожити ці роки і прожити творчо, тож потрібно цінувати це, берегти тих, хто дав можливість прожити ці роки, хто підтримував, допомагав, був поруч – рідних, друзів. Я завжди пам’ятаю ці слова, хоча вони були сказані й не на мою адресу, та намагаюся робити те, що мені до душі, від чого отримую колосальне задоволення.
У той час познайомився та подружився з Адою Роговцевою, Костянтином Степанковим, Бориславом Брондуковим, іншими артистами. А розпочав займатися організацією концертів, мабуть, з легкої руки директора центральних театральних кас Ольги Миронової, яка познайомила мене з Олегом Гаврилюком, майстром шансону, поетом, філософом. І я почав проводити його концерти по Україні.
У 2008 році доля мене звела з групою «Фрістайл», а наступного року, 9 травня, ця зіркова група вже виступала на сцені Глобинського районного Будинку культури та у моєму рідному Пустовійтовому. Ми з Ніною Кірсо написали пісню «Коли ти поряд», яку вона виконувала на своїх концертах. На жаль, зараз Ніна хворіє і не має вже можливості працювати…
Нашим колективом було проведено тисячі концертів по Україні. З появою досвіду з’явилися нові пропозиції, зокрема, про проведення концертів у Київському Палаці культури «Україна» чи за кордоном. Тому постало питання про створення серйозної музичної агенції. Тоді я запросив до роботи Ірину Миколаївну Коваленко, творчу, креативну землячку, вона дала згоду і у 2017 році ми відкрили ТОВ «Агенція івентів «Садиба мьюзік». Назва «садиба» – це своєрідний бренд, адже є магазин «Квіткова садиба», ми проводимо фестивалі «Пісенна садиба». Зараз працюємо на майданчиках різних рівнів – від столичних Палаців культури «Україна», «Жовтневий» чи Палацу спорту до сцен невеличких міст та селищ. Нині працювати у цій галузі нелегко, адже люди багатшими, на жаль, не стають і не кожен може дозволити витратити немалі кошти, щоб потрапити на концерт. А виступ хорошого артиста коштує дорого. Ось тому ми й робимо такі Дні села, щоб люди могли безкоштовно доторкнутися до прекрасного, побувати на концерті, поспілкуватися та сфотографуватися зі знаменитостями. Я дуже радію, коли вдається подарувати землякам свято, коли вони отримують можливість гарно відпочити, поспілкуватися, обійняти один одного, усміхнутися і отримати великий заряд позитиву, що допомагає долати труднощі сьогодення.
– Проведення концертів у маленьких містах, мабуть, не завжди покриває затрати на їхню організацію, адже ціни на квитки у Глобиному на порядок нижчі столичних?
– При проведенні таких заходів планується певний бюджет. Артистів потрібно десь поселити, нагодувати, забезпечити їхній проїзд, потрібно зробити все можливе, щоб їм було комфортно, ну, а все решта – турбота організаторів. Знаєте як приємно, коли глядачі в захваті від гарного концерту, коли кілька годин вони активно підтримують артистів, а по закінченні не хочуть покидати залу. Я добре розумію, що для багатьох людей віддати кілька сотень гривень за концерт не завжди покишені, але все одно аби порадувати глядачів, ми організовуємо концерти і в маленьких містах, навіть коли іноді вони й не покривають затрат на їхню організацію.
За роки діяльності ми провели багато благодійних концертів у різних областях України в підтримку воїнів учасників антитерористичної операції та операції об’єднаних сил. Також ми провели благодійні концерти зі збору коштів на будівництво церкви для ветеранів війни у м. Кременчук, для допомоги на лікування Ніни Кірсо.
Я вдячний очільникам району та міста за постійну підтримку заходів, дякую директору Глобинського районного Будинку культури Олександру Поповичуку та колективу РБК за багаторічну співпрацю, а також газеті «Зоря Придніпров’я» – за рекламну підтримку. У Глобиному нас завжди гостинно приймають готелі «Версальський дворик» та «На висоті», за це величезна подяка їхнім власникам – родинам Цмокаленків та Коваленків!
– Віталію Миколайовичу, роки, проведені у столиці, якось позначилися на Вашому сприйнятті села?
– Мої батьки останні роки свого життя проживали у Лохвицькому районі. Я купив їм там будинок і вони оселилися поблизу садиби сестри, яка рано залишилася вдовою з двома дітками і якій потрібна була підтримка та допомога. Зараз будинок, у якому жили батьки, купили інші люди. Коли я приїжджаю туди, згадую своїх батьків, скільки всього зроблено їхніми руками. Саме від тих спогадів народилося кілька пісень про село, які виконують наші земляки, гурт «Сусіди» із селища Градизьк.
Мене завжди тягне в рідне село Пустовійтове, я отримую там такий заряд енергії та позитиву, що не передати! Там і повітря не таке, і дерева шумлять по–іншому, і вода смачніша, і трава зеленіша, все там рідне і дороге серцю. Люди там щедріші та добріші, у них немає фальші. Мені хочеться з ними спілкуватися, щось згадати, про щось розпитати. Хоча у Пустовійтовому вже не лишилось родичів, у мене там багато друзів, однокласників, просто добрих знайомих, до яких мені хочеться їхати, з якими хочеться говорити. З трепетом у серці я завжди заходжу у стіни рідної школи, вдихаю ті запахи фарби, класів, що нагадують мені дитинство. Мене тягне у село, наче магнітом. Тому зараз з нетерпінням чекаю, коли закінчаться всі карантинні заходи, щоб знову приїхати у рідне село.
Моя мама колись казала: «Синку, ніколи не відмовляйся, коли тебе запрошують на день народження чи весілля. Нехай важко, є якісь справи, але все відклади і їдь, тебе люди запрошують!». Я намагаюся так робити, їду до своїх друзів, однокласників. Адже з роками приходить розуміння швидкоплинності часу і те, що ми не знаємо скільки нам ще відведено бути на цьому світі, тому потрібно цінувати кожну мить і кожен прожитий день. У мене є вірш: «Якби роки я зупинити зміг»:
Якби роки я зупинити зміг
Побув ще трішечки в дитинстві,
А потім в юність – хоч на мить,
А потім – в зрілі роки…
Так швидко молодість пройшла,
Вже осінь стукає в віконце,
Поблискує на скронях сивина
І зморшки вже вітають сонце.
Якби роки я зупинити міг…

– Щиро дякую, Віталію Миколайовичу, за цікаву розмову. Нехай Ваше життя і надалі буде насичене яскравими подіями, добрими справами та цікавими знайомствами. Здоров’я Вам, особистого щастя, творчого натхнення на багато років і з нетерпінням чекатимемо нових зустрічей та концертів на рідній Глобинщині!
Розмову вела Вікторія СУСІД.

З дружиною Раїсою і сином Святославом
Віталій РЯБЧУН молоді роки
Батьки Микола Пантелеймонович та Галина Іванівна РЯБЧУНИ
З Ніколо ПЕТРАШЕМ, Михайлом ГРИЦКАНОМ та Петром ЧОРНИМ
З Русланою ПИСАНКОЮ та Анатолієм ГНАТЮКОМ

Матеріал підготували: