«ВСТАВАЙ І ЙДИ», – КАЖУ СОБІ ЩОРАНКУ

Саме ці слова, наче гасло, твердить щодня колишня лікарка з Броварок Марія Миколаївна Безверха, яка більше 30 років свого життя самовіддано лікувала та рятувала життя своїх односельців та мешканців Пелехівщини, Кирияківки, Петрашівки, Бугаївки. Вона присвятила себе людям та медицині. А якщо пам’ятати про те, що кожен виконує у своєму житті певну місію, то хороший лікар проживає своє життя недаремно, адже він робить благородну справу – лікує і тіло, і душу.

Роки молодії


Юною красунею приїхала Марія Миколаївна у село Броварки в далекому вже 1972 році, що з плином часу стало для неї рідним, близьким і дорогим, адже саме тут вона знайшла себе в професії, тут зустріла кохання всього життя, тут народилися і зросли її четверо діток.
Народилася Марійка у мальовничому селі Нижній Булатець, що на Лубенщині, у багатодітній родині. Окрім Марії, у родині зросло ще п’ятеро діток. Дівчинка гарно навчалася, особливо до душі були їй точні науки – математика і фізика. І в майбутньому мріяла присвятити себе фізиці. Але ми плануємо, а Всевишній коректує і направляє наші дороги туди, де ми найбільше потрібні. Тож і Марійчині дороги направив у медицину…
Якось у випускному класі потрапила вона в лікарню, де її терміново прооперували. Допитлива, розумна і кмітлива дівчина сподобалася хірургу, ще тоді він розгледів у ній потужний потенціал, і порадив їй обрати професію лікаря. І не помилився, бо справжнім професіоналом своєї справи стала згодом Марія Миколаївна, врятувавши не одне людське життя. А, може, стала лікарем ще й тому, що від страшної інфекційної хвороби правець у 45-річному віці помер її тато, коли маленькій було всього лиш 2 роки.
Тож у 1965 році за велінням душі і серця Марія вступає до Чернівецького медінституту, який успішно закінчила в 1971 році та пройшла інтернатуру. Молодечий дух, юнацьке завзяття та романтика доріг мало не закинули Марію на БАМ, але за направленням приїхала юна лікарка-терапевт у 1972 році в село, що стало її долею. Злагоджений та професійний колектив лікарні, яка було однією з найкращих у районі, радо прийняв головного лікаря. На той час в Броварківській лікарні налічувалося 40 ліжок, навіть пологове відділення розміщувалося в тих стінах. Завзята, принципова і професійна Марія Миколаївна змогла автомобіль швидкої допомоги «вибити», адже їй потрібно було все і відразу, бо саме в тому, щоб бути потрібною людям вбачала справжній сенс життя. Та й справу, якій присвятила себе, любила понад усе.
А Броварки та прилеглі села на той час розквітали, розвивалося виробництво, народжувалися молоді родини, а лелеки просто «не встигали» приносити в їхні гніздечка діток. Тому роботи вистачало. Було куди втілювати і свій професійний потенціал. Це і щоденні виклики та прийоми, пологи, щеплення, огляди, поради… А іноді, ні дня, ні ночі, адже у сільського медика день ненормований. І ніхто й ніколи не отримував від неї відмови, адже вона, перш за все, лікар – а це на все життя! А ще, це чуйність, відповідальність та самопожертва. Пані Марія завжди йшла туди, де була потрібна її допомога. Тож односельці з вдячністю і любов’ю згадують «нашу лікарку», як називали її, адже ця жінка належить до тих особистостей, яких пам’ятають і шанують. Таку повагу можна заслужити лише надзвичайним професіоналізмом, відповідальністю та людяністю.
Слова: «Пам’ятаєте, Ви врятували мені життя?!», – це найвища нагорода для лікаря! А їх так часто говорять Марії Миколаївні вдячні односельці.
Своє щастя, свою радість, свою долю, кохання всього життя, зустріла Марія саме в цьому благословенному селі в свій перший робочий день.
Андрій Іванович, на той час молодий та вродливий головний інженер та голова профспілки колгоспу «Ленінець», щось трішки занедужав і лежав у лікарні, коли там з’явилася красуня Марія знайомитися з колективом та лікувальним закладом, який мала очолити. Тієї пам’ятної миті їхні погляди мимоволі зустрілися, і дівчина втонула в його променистих бездонних очах… «А ось Вам і жених, Маріє Миколаївно!», – защебетали, наче пташки, веселі медсестри. Ось так воно і сталося, наче в воду дивилися жартівниці, бо в тому ж таки 1972 році і побралися молодята. Все життя вони міцно трималися за руки, прямуючи непростими життєвими дорогами, наповненими трудовим неспокоєм та щасливими сімейними клопотами, адже в родинному гніздечку Безверхих зростало-підростало четверо пташеняток: три донечки-красунечки Людмила, Оксана та Вікторія і синочок Віктор. Батьки просто душі в них не чаяли, вкладали в них часточки своїх палких і люблячих сердець, виховували і навчали, аби вони зросли на радість справжніми людьми.

Щасливі миті родини Безверхих
Марія Миколаївна з сином Віктором
Матуся зі своїми дітьми
Вся родина зібралась докупи
Перший день занять у медінституті


Надзвичайно мало, всього 25 щасливих років у парі, дарував їм Всевишній. Наче сонце погасло, коли розімкнулися їхні руки… Чорного і страшного 1997 року обірвалося на півслові життя Андрія Івановича. Білим лебедем відлетів її коханий у засвіти, лишивши з чотирма дітками. Його останніми словами були: «Я знаю, ти сильна, ти справишся»! І Марія Миколаївна справилася, всіх дітей підняла на ноги, дала вищу освіту, бо жила тільки роботою і найріднішими.
Та ще одне тяжке випробування чекало на цю мужню і сильну жінку. Страшний вирок лікарів: перелом хребта, діагноз ускладнений тим, що в дитинстві Марія перенесла поліомієліт. Впродовж року жінка боролася з тяжкою хворобою, прикована до ліжка. На допомогу прийшла вся велика і дружна родина. Силою волі Марія Миколаївна змусила себе стати на ноги, спочатку пересувалася в інвалідному візочку, згодом за допомогою «ходунців», а потім були перші самостійні радісні кроки.
«Вставай і йди!», – ось моє щоденне гасло, – мовить Марія Безверха, силою думки і надзвичайними зусиллями змушуючи рухатися своє тіло. Марія Миколаївна, хоча і мешкає нині самостійно в своїй спорожнілій оселі, але ніколи не відчуває самотності. Діти є її надійною підтримкою, її радістю і гордістю. Син Віктор щодня навідується до матусі, на вихідні та свята приїздять донечки Людмила та Вікторія. Шкода тільки, що нечастими є зустрічі з донькою Оксаною та її родиною, бо вони мешкають аж у Сполучених Штатах Америки. Два роки не бачилися, а наче ціла вічність пройшла, та матуся щодня спілкується з ними по відеозв’язку. Раніше й сама, коли міцнішим було здоров’я, шість разів побувала в гостях у Оксани та зятя Девіда, тішилася любими онуками Андрієм, Патрісією та Ніколасом. А вдома бабусі не дають засумувати ще п’ятеро найкращих у світі онуків: Руслан, Денис, Максим, Катя та наймолодший першокласник Володимир.
То ж, шановна Маріє Миколаївно, нехай добрі справи повертаються до Вас сторицею. І нехай приносять весни на крилі ще довго-довго журавлі!
Фото Анатолія КРАВЧЕНКА та з сімейного архіву Марії БЕЗВЕРХОЇ.

Матеріал підготували: